home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



35

Ніні Коробейник запропонували звітуватися на комсомольському комітеті про свою роботу в загоні.

Вона охоче йшла на це засідання. Праця з піонерами по-справжньому захоплювала її. Ніні здавалось, що в неї є видатні успіхи, і, дуже можливо, комітет відзначить її як кращу вожату.

Історія з Сухопарою схвилювала Ніну, але все скінчилось гаразд — школяр вибачився перед учителькою при всьому класі. Коробейник вбачала в цьому свою власну заслугу.

Напередодні вона детально обміркувала все, що скаже на комітеті. «Мало того, що добре працюєш,— думала Ніна,— треба ще вміти виставити напоказ свою працю, як слід розписати її».

І справді, вона багато розповідала на засіданні, які в неї були труднощі (значно їх перебільшивши), як шукала стежки до піонерського серця, розказала про екскурсії, збори, про боротьбу піонерів за високу успішність. Із звіту можна було зробити висновок, що коли б не вона, Ніна Коробейник, то не провадилося б ніякої виховної роботи серед школярів, і класний керівник напевне втік би від своїх п’ятикласників.

— В кого є запитання до Коробейник? — звернулась Жукова до присутніх, щось похапцем записуючи стенографічними знаками в зошит.

— У мене,— сказала старша вожата Зоя Назарівна.— Що це за облік успішності, який запроваджено в загоні?

— Можна відповідати? Звичайний облік. У спеціальному зошиті записуємо. Оцінки піонерів. У нас найголовніше — боротьба за успішність.

Далі запитання посипались густо, Ніна ледве встигала відповідати. Вона відчула занепокоєння — невже її робота не така блискуча, як уявлялось?

— Скажи, будь ласка,— запитала Жукова,— хто «підготував» Кочеткова до виступу на шкільному диспуті «Моя улюблена книжка»?

— Тобто як це «підготував»? — здивовано зняла брови Ніна.— Звісно, його треба було підготувати. В цьому, гадаю, немає нічого такого...

— А ось зараз побачимо. Як ти його підготувала?

— Ну, як же? Написала йому все, що він мусив сказати. Хіба він погано виступав?

— Одно слово — підсунула шпаргалку? Це, звичайно, було легше зробити, ніж попрацювати з хлопцем. А на диспуті він читав, як папуга, чужі слова!

В обговоренні звіту першою знову виступила Зоя Назарівна. Коробейник насторожилась. З власного досвіду знала, як часто перший виступ «задає тон» усьому подальшому обговоренню.

— У тебе,— звернулась вона до Ніни,— досить гордо прозвучало те, що піонерський загін активно бореться за успішність. Можна було б і справді гордитися, якби він по-справжньому боровся за це.

Ніна здивовано підняла брови.

— Я ж навела факти!

— Боролися ви,— говорила далі Зоя Назарівна,— не по-піонерському, а по-бухгалтерському. От, скажімо, в п’ятому класі багато двійок з арифметики. Як же ти, вожата, і піонерський загін допомогли вчительці поліпшити становище? Тут було чимало можливостей — цікавих, справжніх піонерських заходів. Можна було, приміром, провести збір, присвячений професіям, в яких не обійтись без математики, організувати вечір цікавих задач-головоломок. А натомість у загоні провадиться звичайнісінький бухгалтерський облік оцінок, та ще й призначено піонера, який відповідає за успішність!

«Правда, правда»,— майнула в Ніни думка, але тут же дівчина почала шукати виправдань.

— Та вже зовсім погано,— сказала Зоя Назарівна,— що Коробейник останнім часом не вважає за потрібне радитися зі мною. «Мені ніколи!» — заявляє вона. Або: «Я знаю сама!» А мені здається, що Коробейник треба радитись і з учителями, і зі мною. І дуже шкода, що вона зазналась.

«Отже, мабуть, мене не відзначать як кращу вожату,— подумала Ніна.— Треба довести цій Зої Назарівні, довести...» Та щось заперечити старшій вожатій було важко, вона казала правду.

Ще гостріше говорила Марійка Поліщук:

— Мені було ніяково слухати Коробейник, коли вона щойно звітувалася перед комітетом. Це ж був не звіт, а самовихваляння! Жодного самокритичного зауваження, жодного натяку на скромність! Ніно, ти ж відверто нам замилювала тут очі. Зборів було чимало, теми різноманітні, це — правда. Але багато зборів проведено так нудно, що шкода було піонерів! Спочатку ти працювала непогано, а потім вирішила, що ти вже набула великого досвіду в роботі, заспокоїлась, перестала шукати і справді зазналась! Зазналась ти, Ніно, а того й не помітила, що попала під вплив — смішно сказати! — піонера Кочеткова!

— Товариші! — Коробейник встала з місця.— Що вона каже? Вплив Кочеткова? Які дурниці!

Жукова постукала олівцем:

— Сядь і слухай!

— Кочетков — придивися до нього — маленький бюрократ,— говорила Марійка.— Це ж на його пропозицію ти завела в загоні оту канцелярщину. Облік успішності! Та хіба це справа піонерського загону? Ти так захопилася своїми уявлюваними, успіхами, що навіть не поцікавилась, як працюють інші загони. А в них робота і цікавіша, і змістовніша!

«Вона має рацію»,— з тривогою подумала Ніна. Згадалось, що й сама ж колись назвала Кочеткова «чиновничком», але ніколи з ним не говорила про негативні риси його характеру, навіть не намагалася його перевиховувати. І зовсім непомітно для себе самої почала заводити в загоні канцелярщину, живі й цікаві піонерські справи відсунулись на задній план, а наперед вийшов облік, гонитва за кількістю зборів, і все це справді було лише для форми, окозамилюванням.

Але почуття тривоги з’явилось зовсім не від того, що погано працювала, що змарновано багато цінного часу. Ні, Коробейник хвилювало зараз найбільше те, що вона безсила дати Марійці відсіч, нічим не може заперечити її правдивих слів.

«Гаразд,— пульсувала думка, — все справедливо, та навіщо так гостро критикувати на комітеті? Чи не можна було б сказати про все це тихо, без свідків, указати просто, по-дружньому на помилки?»

Ніна підняла голову, зухвало сказала:

— Твоя правда, Маріє. Визнаю. Ти задоволена?

«Це мені помста,— знову майнула потайна думка.— За те, що виступила проти її кандидатури».

— Ні, не задоволена,— немов не своїм голосом відповіла Марійка.— Хочу, щоб ти не тільки визнала. Ти зумій виправити хиби в роботі!

Марійку вразив тон, яким Ніна кинула оте «ти задоволена?» Стало образливо й боляче.

— Тебе дратує наша критика? — гостро спитала Жукова.— Даремно, Ніно! Ми ж указуємо тобі по-дружньому, по-комсомольському. Все, що тут кажемо, це ж допомога тобі! На помилках часом учимося, і нема чого тобі злитися чи занепадати духом. Не все в тебе погане. Є й хороше. Там, де ти шукала, творила, там було цікаво і заглушувалася казенність. Як бур’янець заглушується високими сходами. Шкода, що раніше не поставили твій звіт. Наша провина! В творчій роботі ти сама зростала. А як тільки самозаспокоїлась, зазналась, то й почала відставати од життя.

— Факти! — вигукнула Ніна.

— А, будь ласка, ось тобі факт,— продовжувала Жукова.— Пам’ятаєш, тебе якось запитав піонер Лукаш Коровайний — чи правда, що в підручнику неправильно написано, ніби земна куля колись була вогненною? Що ти відповіла? Не забула? Ти крикнула, щоб Лукаш «не молов дурниць» і нічого не слухав, бо в підручнику все правильно. Хлопчик чув десь розмову про нову теорію утворення Землі. Хіба так повинна була відповісти п’ятикласникові вожата, десятикласниця? Але інакше ти відповісти не змогла. Не змогла ж? Бо не читала про нову теорію, відстала! Дрібний факт, кажеш?

— Зате характерний,— зауважив Перегуда.

«Коровайний! — подумала Ніна.— Бешкетник, на якого я махнула рукою! Але випадок такий справді був».

— У мене велика дружба з Коровайним,— сказала Марійка. — Дуже цікавий хлопчина, йому все страшенно кортить знати. А от ніяких піонерських доручень у загоні йому чомусь не дають.

— Тому, що його може цікавити єдине доручення,— роздратовано промовила Ніна,— побити десь вікна!

Ніна сиділа червона, важко дихала. Коли весь комітет одноголосно визнав її роботу незадовільною, дівчина ледве перемогла себе, щоб не піти з кімнати, грюкнувши дверима.

Про Лукаша вона немов угадала. Наступного ж дня він і справді провинився: зламав біля шкільного ганку топольку.

Коробейник з задоволенням повідомила про це Марійку:

— А твій друг Коровайний що сьогодні натворив! Це благотворний вплив твоєї дружби, чи що?

Трохи згодом Ніна була свідком Марійчиної розмови з Коровайним.

— Навіщо ж ти це зробив? — спитала в школяра Марійка.

— Велике діло! — скривився хлопчик.— Тополька! Скільки вона коштує? Карбованець або два. У мене є в копилці гроші — заплачу.

— Хай навіть вона коштує всього гривеник, не в грошах справа. Ти поглузував з людської праці, Лукаше,— говорила Марійка.— Люди посадили зернятко тополі, воно проросло, молодесеньку тополю доглядали, бур’ян навколо неї пололи, підпушували землю. Для чого? Щоб вона прикрашала вулицю нашого рідного міста. Учні з любов’ю посадили її біля ганку. А ти? Ти поглузував з їхнього бажання прикрасити свою школу! Ми мріяли, коли виросте струнка красива тополя, як вона шумітиме густим листям. У спеку тінь від неї лягала б на шкільний ганок. І ти, ти, Лукаше, поглумився і над людською працею, і над нашою хорошою мрією. А ти кажеш — заплатиш. За це грішми не платять. Ех, ти ж!

Ніна слухала з подивом, як Марійка знаходить такі слова. А вона, Ніна, мабуть, й не зуміла б отак поговорити.

Але подив змінився глухим роздратуванням: «Подумаєш, повчає! Цього хулігана словом не проймеш!»

Того дня Ніна поверталася додому разом з піонеркою Олею Козуб, яка жила в будинку поряд.

— Тут і Коровайний — у четвертій квартирі! — повідомила вона вожату.— Тільки я на першому поверсі, а Лукаш — на другому. А ви й не знали, що я живу від вас через дорогу?

Ніна зупинилась. «А чому б не зайти до цього... друга? — подумала вона.— Що собі думає його батько? Розповісти б йому про поведінку хлопця, про топольку, хай би поговорив з ним як слід! Що-що, а напевно залишить сьогодні хлопця без прогулянки. А може й без обіду... Друг!..»

Ніна попрощалася з Олею і зайшла в четверту квартиру. Батько Лукаша нездужав, був сьогодні вдома. Він запросив вожату сідати і уважно вислухав усе, що вона розповіла про його сина.

— На нього вже й учителька колись скаржилася,— сказав він.— Обіцяв виправитись, а от, бачите, знову.

— Де там виправився! — махнула Ніна рукою.— Він став гіршим, ніж був. Бешкетник справжній! І вчиться погано. Одним словом, ви, як батько, маєте вплинути на нього. Знаєте, посуворіше...

Та прийшовши додому, Ніна відчула незрозумілий неспокій. Було тривожно на серці, непривітно. Вона поклала портфель з книжками і, не роздягаючись, сіла в крісло. Що ж таке сталося? Немов не Коровайний, а вона сама — п’ятикласниця, зламала деревце. Звідки це почуття?

«Я зробила правильно,— думає Ніна. — Батькові треба було розповісти. Цей «друг» занадто вже розбуянився».

Вона ловить себе несподівано на цьому слові «друг». І раптом їй спадає на думку: «Ти ж тому й поскаржилась на Лукаша, що він Марійчин друг!»

— Неправда! — вголос думає Ніна, схоплюється й ходить по кімнаті, щоб не чути іншого голосу, який кричить у грудях.

Нарешті вона заспокоюється, скидає шубку. Входить мати, заклопотано оглядає на дочці нове плаття:

— Чи не пом’яла? Гляди ж, щоб часом не капнуло чорнило! Переодягайся, донечко, обід на столі. Яка сьогодні качка з яблуками! Пальчики оближеш!

— А крем є на третє?

Ніна питає про крем, аби щось відповісти матері. А думає про інше. Який справді допитливий Коровайний! Хто йому розповів, що Земля була не гаряча, а холодна? Іншого б це не зацікавило, а він — який! Відразу прибіг, хвилюється: «Як же в підручнику написали неправду?»

Качка була чудова — золота, яблука — запашні, з підсмаженою шкурочкою, як любила Ніна. Та несподівано за дверима почувся знайомий голос Олі Козуб.

— Що сталося?

Ніна вискочила з-за столу. Дівчинка була захекана, бліда від хвилювання.

— Ніно, батько дуже б’є Лукаша! Ой, він так кричить! А нікого з сусідів немає вдома!.. Ой, я так бігла!..

— Куди ж ти? — гукає мати.— Ніно, ти збожеволіла! Вдягнись!

Не попадаючи в рукава, дівчина похапцем накинула шубку й вискочила за Олею.

Знайома четверта квартира. Ніна рвонула двері — вони не замкнуті. В передпокої, в кутку на скриньці, сидить зіщулившись хлопчик. Він сидить спиною до Ніни, але вона відразу ж впізнає його. Хлопчик не повертає голови.

— Лукаше!

Дівчина помічає, що вся його зігнута постать дрібно тремтить.

— Лукаше! — майже кричить Ніна.


Золота медаль

Тоді він рвучко повертається до неї. Його очі стрічаються з поглядом вожатої. Ніна здригається — очі хлопчика страшні, вони гарячково палають.

— Ти? — гукнув Лукаш.— Чого ти прийшла? Подивитись? На, дивись! На!

Він раптом зірвав з плечей сорочку. Ніна відсахнулась, зажмурилась: його тіло було в синяках, у темно-червоних смугах. Так, зажмурившись, штовхнула двері в сусідню кімнату.

Батько Лукаша стояв біля вікна, мовчазний і похмурий.

Тримаючись за одвірок, почуваючи, як щось клекоче в горлі, Ніна ледве переступила поріг.

— Як ви сміли? Хто вам дав право? — задихаючись, гукнула вона.— Ви ж — не звір, ви — батько! Та й звірі не б’ють своїх дітей... А ви... сина, свою кров!.. Ви не знайшли іншого способу вплинути, схопились за ремінь!

Батько підійшов до ліжка й важко опустився на нього.

— Ви... знову прийшли? — тихо спитав.— Ви ж хотіли цього, хотіли! Ви ж самі наштовхнули мене! От і повчив. Місця тепер собі не знаходжу...

Ці слова немов пронизують Ніну. Тільки цієї хвилини з усією силою вона починає розуміти, яку страшну помилку зробила, що не попередила цю знервовану, хвору людину. Не так треба було з нею говорити, не так. Треба було попередити, що для Лукаша потрібні хороші батьківські слова. У хлопчика немає матері, він, мабуть, дуже скучив за теплою ласкою, він би з радістю притулився устами до батьківської руки, але ця рука бере твердий ремінь, і град ударів сиплеться на худенькі плечі, на кістляву спину, на стрижену голову.

Ніна прикусила собі губу, але не відчуває болю, не відчуває в роті солоної крові. Те, що сказав Лукашів батько, ранить гостріше.

Він устає і мовчки дивиться на неї.

— Йдіть геть, — тихо говорить він.— Мені неприємно вас бачити!..

Як у гіпнозі, Ніна мовчки повертається і йде. Вона не пам’ятала, як спустилася з другого поверху, як переходила дорогу. Побачила себе раптом у своїй кімнаті й опам’яталась. Але від цього ще нестерпнішою стала вся прикрість того, що сталося.

Тепер єдиним бажанням у Ніни було впасти на груди рідній, близькій людині і все їй розповісти. Кому ж? Матері?

Ніна заздалегідь знала, що скаже мати. «Ніночко, ти ж абсолютно маєш рацію! Він же — бешкетник, хуліган! Чи варто псувати собі через нього нерви?»

Батькові? Розповісти про все батькові...

Але дівчина відчула непереможний сором перед цією рідною людиною, яку вона так любила і поважала. Не можна було уявити, як гляне батько, як це його збентежить, як йому буде боляче, що в нього така дочка!

Що дала б Ніна тієї хвилини, аби мати хорошу, щиру подругу — таку, якою була колись Юля Жукова і... і Марійка! Невимовно захотілось, щоб усе було так, як колись, щоб можна було піти до Юлі, до Марійки, звіритись їм у всьому. Із страхом і тугою Ніна відчула раптом свою самотність.

«Як же це сталося? Як сталося?» — нишком повторювала дівчина. Як вона могла втратити і любимих подруг, і весь клас, увесь десятий клас?..

У цю хвилину для Ніни вже не було ніяких сумнівів, що вона лишилась сама. Ніхто їй про це не говорив, та ніколи ще з такою гострою виразністю не відчувала вона, що ні подруг, ні товаришів у неї зараз нема.

Вона підійшла до вікна. З розчиненої кватирки враз пахнуло свіжою таловиною, корою дерев, набубнявілими бруньками. В саду за вікном давно вже розтанули замети, і зовсім непомітно почалася весна.

Ніна сіла на стілець і приклала обидві долоні до щік. Щоки палали вогнем.


*  * * | Золота медаль | cледующая глава