home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



33

Збори партійної організації школи почалися пізно ввечері. Давно скінчили роботу численні гуртки, учні розійшлися, і в усій школі настала незвичайна тиша. Тільки десь на другому поверсі прибиральниці пересовували в класах парти.

Ця лунка тиша, коли кожний звук виникає несподівано, ці порожні коридори завжди викликали в Юрія Юрійовича почуття незатишне і неспокійне.

Він швидко пройшов довгим коридором, відчинив двері в учительську кімнату і з задоволенням побачив, що більшість товаришів уже зібралися.

Тетяна Максимівна розповідала якийсь епізод із свого вчителювання. Біля неї примостились на дивані Надія Пилипівна і Олег Денисович. Зінаїда Федорівна і вчитель малювання Яків Тихонович розглядали за столом малюнки в зошиті якогось учня. Інші вчителі стиха розмовляли в різних кутках цієї великої кімнати.

— Ось і Юрій Юрійович,— сказала Тетяна Максимівна.— О, та який ви прийшли нарядний, урочистий! Немов іменинник.

— Іменинник і є! — посміхнувся старий учитель.— Для мене ці збори — знаєте, які!?

Справді, для нього ці збори були незвичайні. Класний керівник повинен був звітувати перед партійною організацією про свій клас, про те, як десятикласники готуються до екзаменів на атестат зрілості.

Успіхи були великі. Юрій Юрійович приготував виписки оцінок, які одержали за останній час його вихованці, хотів розповісти про додаткові заняття, які влаштовують самі учні, допомагаючи один одному, про ті численні організаційні заходи, що дадуть змогу випускникам найкраще підготуватися до екзаменів.

Але вчителя мучило якесь незрозуміле незадоволення. Він ще раз перечитав акуратно написаний на аркушику план свого звіту. Все ніби в порядку. Та чому не зникає це почуття, наче не виконав якогось важливого доручення?

Він тихо сказав Надії Пилипівні:

— У мене чомусь раптом з’явилася думка, що я не готовий до звіту. Дивно!

Надія Пилипівна не встигла відповісти. Збори почалися, головуючий Олег Денисович надав слово Юрієві Юрійовичу.

Всім здалося, що старий учитель сьогодні занадто довго розкладав перед собою матеріали звіту. Олег Денисович перервав паузу:

— Розкажіть про ваших комсомольців!

Юрій Юрійович випростався, весело глянув на товаришів, і всі побачили, що він рішучим рухом відсунув набік і план звіту, і матеріали, які щойно розклав перед собою.

Комсомольці! Учні! Звичайно, про них насамперед треба говорити — про жвавих, розумних, допитливих юнаків і дівчат, про Юлю Жукову, Віктора Перегуду, Марію Поліщук... Увесь десятий клас за якусь мить промайнув перед очима.

— Готуючись до звіту,— почав Юрій Юрійович,— я захопився оцінками в табелях моїх десятикласників і різними організаційними заходами, про які розповісти, звісно, теж потрібно. Але ось, бачте, в останню хвилину мені хочеться говорити інакше, ніж я намітив собі. І звіт мій сьогодні, мабуть, буде не схожий на інші подібні звіти. Я, приміром, хочу розповісти тут про ученицю Ліду Шепель...

Юрій Юрійович на мить замовк, риси його обличчя немов пом’якшились, очі потеплішали і, коли він звичним рухом зняв пенсне, стали по-дитячому простодушними; в цю мить, як ніколи, з своєю борідкою він був схожий на Чехова.

— ...І про Варю Лукашевич. Ви їх обох знаєте, не забули, як у свій час уся наша партійна організація турбувалася про їхню долю. Тут мені хочеться сказати і про інших наших чудових комсомольців, які так допомогли нам у виховній роботі.

Учитель розповідав, як школа і класний колектив боролися за Ліду Шепель, за Варю Лукашевич, як звичайна «середня» учениця Марія Поліщук стала однією з кращих учениць школи. 

Дуже тихо було в кімнаті. Вчителі-комуністи уважно слухали звіт свого товариша. Їм була близька доля кожної учениці про яку говорив Юрій Юрійович, кожну ученицю вони знали. Більше того, за долю кожної з них піклувалася вся партійна організація школи.

— І ще хочу розповісти вам, товариші,— говорив далі Юрій Юрійович,— про одну ученицю, відмінницю, доля якої мене зараз найбільше непокоїть. Ніна Коробейник — кругла п’ятірочниця, четвірки ніколи не було в неї, чудова пам’ять, здібності, юна літераторка.

— Ну як же, Коробейник — одна з найкращих учениць у школі!

— Вірно, Тетяно Максимівно. Та саме за неї я серйозно побоююсь.

Серед присутніх зчинився рух. Тетяна Максимівна здивовано підняла брови, Олег Денисович промовив:

— Що ви, що ви? Коробейник? Медалісткою буде!

Юрій Юрійович хвилинку зачекав, і коли знову почав говорити, всі слухали тепер з особливою, напруженою увагою.

— Я давно помічав, що Коробейник дуже честолюбива. Це почуття збило її останнім часом на манівці. Воно породило в учениці таку болісну заздрість до успіхів Марії Поліщук, таку гостру роздратованість, що вже намітився глибокий конфлікт між нею і всім класом. Більше того — Коробейник уже лишилася сама, вона це відчуватиме з кожним днем усе гостріше... Скажіть же мені, товариші,— майже вигукнув Юрій Юрійович,— чи може вона відмінно скласти екзамени, не відчуваючи ліктя подруг, лишившись самотньою, без підтримки класного колективу?

Ніхто не проронив і слова.

— От вам і круглі п’ятірки! — раптом сказала Зінаїда Федорівна.— Спочатку я сприйняла слова Юрія Юрійовича як парадокс. Але справді, якщо так стоїть справа, учениця попала в серйозне становище. Про яку ж тут медаль говорити! Мені здається, що Юрій Юрійович ніскільки не перебільшує тут значення колективу, дружби і товариства. Якщо учениця поставить себе осторонь усього класу, чи допоможуть їй навіть власні здібності? Думаю, що ні.

— Саме так! — підхопив Юрій Юрійович.— Ось про це саме я й кажу! З яким же піднесенням, з якою певністю вона піде на екзамени, якщо знатиме, що всі її однокласники відвернулись од неї? Вона ж почуватиме себе, як на пустинному острові. Мені, страшно за цю дівчину, друзі! Звісно, ми не залишимо її, комсомольці ще скажуть своє слово, але це може ще й поглибити конфлікт — Коробейник уперта і гордовита!

Слово взяла Зінаїда Федорівна.

— Ми маємо всі підстави стривожитись, — сказала вона.— Коробейник працює в моєму класі вожатою. Останнім часом вона дуже зазналась. Я не впізнаю її. Це зовсім не та скромна вожата Ніна, яку я колись уперше знайомила з своїми піонерами. А звідси бере початок і все інше. Але яка б не була вона честолюбива і вперта, я безмежно вірю в силу колективу.

— Я не заперечую його сили,— зауважив Юрій Юрійович,— сам на колектив завжди спираюся в роботі.

— Знаю, знаю, Юрію Юрійовичу, та це зовсім нелегко отак відразу схопити і вирвати з серця такого павука, як лиха заздрість! Я думаю, що ми доручимо сьогодні вам як комуністу, класному керівникові скерувати комсомольський комітет, увесь десятий клас на врятування Коробейник. Свідомо вживаю це слово — врятувати. І треба, думаю, почати із звіту Коробейник на комсомольському комітеті про роботу її як вожатої. Є про що поговорити. А говорити треба насамперед щиро, пристрасно, як уміють комсомольці!

— Хай якнайшвидше відчує Коробейник,— сказав Олег Денисович,— що її засуджує весь колектив. Увесь! Розумієте, яка це перевірка для неї? А якщо вона не знайде шляху повернутися до товаришів, ми мусимо їй допомогти.

З стільця швидко підвівся Яків Тихонович.

— Дозвольте мені,— попросив він. — Що ж це виходить? Що ви пропонуєте, Олег Денисович? Покарати Коробейник? Щоб вона, бачте, відчула, що її засуджує весь клас, щоб вона справді залишилась сама — без друзів, без подруг! За що ж така жорстока кара? За те, що учениця хоче бути першою в навчанні? За те, що має хворобливе честолюбство? Та це ж не карати треба, а лікувати! Лі-ку-ва-тиІ

— Чим же? Пірамідоном чи валер'янкою?

— Прошу не перебивати мене, Тетяно Максимівно! Лікувати чутливими дохідливими словами, увагою всього колективу! Увагою, а не презирством і засудженням! Я не можу простити авторові «Педагогічної поеми» ляпаса вихованцеві! Не можу! А ми тут що робимо? Готуємо моральний ляпас кращій учениці-десятикласниці! Саме наше життя виправить характер молодої дівчини! Я не кажу, що у формуванні характеру не потрібно нашого втручання. Але я за інші методи, за чуйність! Товариші, давайте подумаємо, чи не помиляємося ми? Адже ми відповідаємо за Коробейник перед державою!

Учитель сів, дістав хусточку, швидко витер лоба.

Відразу попросили слова кілька присутніх.

— Заспокойтеся, товариші, заспокойтесь! — умовляв Олег Денисович.— Усі висловимося! Слово має Тетяна Максимівна.

— Так, відповідаємо! — почала говорити Тетяна Максимівна.— І не тільки за Коробейник, шановний Якове Тихоновичу! За кожного учня відповідаємо! І всі наші промови тут дихають справжньою глибокою турботою про долю нашої учениці Коробейник. Батьківською турботою! І треба відрізняти таку турботу і піклування від безпідставних і слинявих, пробачте мені, жалощів! Жалощів у лапках, Якове Тихоновичу. Бо такі «жалощі», як у вас, таке «вболівання» за ученицею нічого не принесе їй, крім шкоди. Не про кару в нас іде мова. Не так ви тлумачите тут наші слова. Мова йде про те, як допомогти учениці знову посісти своє місце в колективі, яке вона сама втратила! Саме про увагу і чуйність до неї ми й говоримо тут. Вірно, саме життя виправить її характер і вилікує її роздуте честолюбство. От воно, життя, вже й почало курс лікування. Ви ж чули, що розповідав Юрій Юрійович? Уже сьогодні, без нашого втручання, класний колектив одвернувся від Коробейник за її гидку, некомсомольську, не нашу рису в характері. І цей товариський осуд учениця повинна відчути якнайглибше. Це тільки швидше допоможе їй знову повернутися в колектив.

Один за одним схвильовано говорили педагоги про Ніну Коробейник. Усіх занепокоїла доля учениці, всі розуміли, що дівчина оступилась, і потрібна дуже тверда і обережна рука, щоб підтримати її, щоб учениця знову відчула себе в товариській шерензі.

Юрій Юрійович уважно слухав виступаючих. Гарячі промови товаришів надавали упевненості в силах, він думав, що коли любити своїх вихованців, можна легко розв’язати будь-яке педагогічне завдання.

Надія Пилипівна вийшла до столу останньою. Сиве пасмо над лобом блиснуло під електричною лампою, і здавалось, що жінка щойно була під зимовими деревами і впала їй на волосся сніжна грудка.

— Те, що говорив тут Юрій Юрійович про Ніну Коробейник,— сказала вчителька,— не очима побачиш, а тільки чуйним серцем. Нас і не дивує, що класний керівник підійняв кран завіси над ближчим майбутнім однієї з своїх учениць. Він правильно передбачає, що може статися з Коробейник. Самі здібності не допоможуть, якщо шкільний колектив не дасть учневі зарядки, творчої наснаги. Обов’язок школи — не тільки готування майбутніх студентів, але й виховання Людини з великої літери. От мені хочеться глянути ще далі. Як житиме Коробейник у радянському суспільстві з таким болісним честолюбством?

...Тієї ночі Юрій Юрійович довго не спав. Він усе ходив по кімнаті, намагаючись ступати по килиму, щоб не рипів паркет, і тінь з борідкою метлялась по стінах.

Насамперед треба було поговорити з Коробейник. Але як? Докоряти чи переконувати? Пожурити чи висміяти? Як підійти, які знайти слова? Адже він сам колись навчав Жукову знаходити точне, найвразливіше слово, щоб воно влучало в ціль.

Він пригадав Ніну в дев’ятому, у восьмому класах. Давно помітив її честолюбство, але досі воно ніколи не виявлялось так гостро, як останнім часом за якихось два місяці до випускних екзаменів. Зрозуміло — не було досі поштовху, такого глибокого приводу, щоб це гидке почуття враз розрослося, роздулося, набрало справжнього конфлікту не тільки між Коробейник і Поліщук, а й між нею та всім класним колективом.

«Виходить, що я все ж таки прогавив,— з сумом думав учитель.— Треба було раніше виривати цього... як висловилась Зінаїда Федорівна? Павука!»

І знову метлялась по стінах тінь з борідкою. 


* * * | Золота медаль | cледующая глава