home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



31

Те, що Віктор Перегуда вирішив після закінчення школи не поступати в інститут, а йти на завод, викликало жваве обговорення. Навіть скромний і тихенький, мало помітний учень Юра Карпенко, і той хвилювався:

— Для чого ж на нас держава гроші витрачає? Для чого взагалі десять років учила? Щоб ми йшли робітниками?

Віктор доброзичливо усміхався:

— А що, по-твоєму, бути робітником — негідно?

— Ніхто цього не каже, та тільки з вищою освітою ти принесеш більше користі державі!

— Завтра! А я хочу приносити цю користь сьогодні!

— Наше сьогодні,— втрутилась Ліда Шепель,— не рік і не два, а — весь період переходу до комунізму. І хто знає, може, завтра твоя праця — людини, озброєної вищою освітою,— буде ще потрібніша, ніж сьогодні.

— До того часу я вже буду досвідченим сталеваром,— відповів Віктор.

Суперечки на деякий час вщухали і раптом вибухали з новою силою.

Сперечалися в класі перед уроками, на перервах, повертаючись додому з школи.

Юрій Юрійович переказав Юлі Жуковій, щоб вона прийшла на засідання партбюро.

— Тут у нас, Жукова, розмова про десятий клас,— сказав їй учитель, коли дівчина скромно присіла на краєчок стільця.— Хвилюється юнацтво! З запалом обирають собі професію. А що ж думає з цього приводу комсомольський комітет? Ну, як же, молодь сперечається, хвилюється, шукає відповіді, а комітет мовчить! Це нікуди не годиться! Ви про диспут думали? Добре було б улаштувати такий цікавий, жвавий диспут про вибір професії. Та щоб обов’язково був гарний доповідач. Візьміть когось з комсомольців. Може, навіть ви зробите доповідь?

Треба сказати, що Юлю Жукову, мабуть, більше за всіх здивувало і навіть вразило рішення Віктора. Але ще більше вразило дівчину те, що Віктор аж до останнього часу ховався від неї з своїми планами.

— Як ти міг отак, Вікторе? — докоряла Юля.— Чому ти не порадився зі мною? І це — друг? Таке важливе питання, вибір професії, і він мовчав, крився від мене! Чому? Чому це — не розумію!

— Тому, що я й сам ще твердо не вирішив.

— От і треба було порадитись! А то сам думав, ховався і від мене, і від товаришів!

— Ну от, надумав, можна тепер і порадитись,— усміхався Віктор.— Що ж тебе так хвилює: чи те, що я не піду в інститут, чи те, що не порадився з тобою?

— І те, і друге.

Доповідь про вибір професії робила Жукова. Правда, довелося посидіти над нею довгенько. Багато думок підказав Юрій Юрійович, чимало допомогли Марійка та Ніна.

Диспут починався урочисто. Стіл увесь було заставлено квітами, прийшли майже всі вчителі школи, гості.

Юля зуміла побудувати доповідь цікаво і змістовно. Спочатку вона розповіла, ким працюють тепер колишні учні рідної школи. В ній учився школяр, який тепер уславився на весь Радянський Союз винайденням дуже цінного лікувального препарату, що вже повернув здоров’я тисячам людей. У стінах школи вчилися учні, які стали вже професорами, відомими інженерами, педагогами, художниками, льотчиками. Школа підготувала їх до студентської аудиторії, допомогла вступити у вуз. Потім Жукова зупинилась на тому, що в нашій країні потрібна і корисна кожна професія, нехай вона найпростіша, найнепомітніша. Потім перейшла до того, що кожна радянська людина повинна прагнути принести соціалістичній державі найбільшу користь.

— А хто з нас принесе найбільшу користь? — спитала Юля.— Той, хто буде найбільш озброєний знаннями. Ми щороку складаємо екзамени, та найсуворіший екзамен нам вчинить життя, народ, якому ми служитимемо.

Жукова помітила, що Юрій Юрійович, який сидів поруч з Надією Пилипівною, при цих словах нахилився до неї і щось шепнув, а вчителька схвально кивнула головою. І Юля догадалась, що їм сподобалось, як вона сказала про екзамен.

— Ми йдемо до комунізму,— говорила Юля.— Але, щоб вивершити величну будову комуністичної держави, потрібна насамперед найвища техніка, найрозумніша організація праці, а цього не досягти, якщо не озброїтися всебічними, глибокими знаннями. Комуністична партія і Радянський уряд дали нам усе для того, щоб ми набули таких знань.

Вона на мить зупинилась, відшукала очима серед учасників зборів Віктора і сказала:

— Отож мені здається, що неправий, наприклад, Перегуда, якщо він не думає вступити після закінчення школи в інститут, а хоче йти працювати на завод. Вірно, що вибір професії — «веління серця», як каже Перегуда, та він, наш комсомольський активіст, повинен подавати приклад усім іншим, і треба б йому прислухатись до порад педагогів, товаришів...

У залі стояла тиша, та коли Жукова поставила питання «Як же обирати професію, ким бути?», тиша стала ще глибшою і напруженішою.

— Я думаю,— говорила Жукова,— що, обираючи собі майбутній фах, треба думати тільки про те, щоб принести Батьківщині найбільшу користь. А це можна зробити тільки тоді, коли ти по-справжньому любиш свою роботу, захоплений нею і, працюючи, постійно поповнюєш свої знання.

Першим в обговоренні несподівано взяв слово скромний і тихенький Юра Карпенко. Юля дуже здивувалась, коли він з самого початку свого виступу напав на неї.

— Жукова наче забула,— говорив він,— що бувають обставини, коли партія наказує комуністові взятись за ту або іншу справу, не питаючи в нього, буде він взагалі захоплений своєю роботою чи ні. І якщо ти справді комуніст і вірний син народу, ти повинен виконувати ту роботу, на яку тебе поставлять.

— Згодна з Карпенком,— виступила Ніна Коробейник,— але про які обставини він говорить? Він говорить про виключні обставини! Якщо, приміром, треба захищати Батьківщину від ворогів, то і педагог, і інженер беруть гвинтівки й стають бійцями. Всі ми, всі підемо тоді туди, куди нас пошле партія. Підемо! Але в мирний, творчий час партійний комітет не пошле комуніста-педагога завідувати аптекою або лікаря — редагувати літературний журнал!

Юля нишком усміхнулась, згадавши оповідання Марка Твена про те, як він редагував сільськогосподарську газету. Вона з нетерпінням чекала виступу Віктора. А він сидів, слухав, щось записував у книжечку і, здавалось, зовсім не збирався просити слова.

Тим часом учні й учениці виступали один за одним. Софа Базилевська, високо піднявши брови-шнурочки, дуже грунтовно розповіла, чому вона збирається поступати в інститут фізкультури. З її слів виходило, що це — єдиний інститут, вартий уваги десятикласників. Виступали й школярі інших класів. Один семикласник вийшов до столу і щиросердо попросив порадити, яку йому обрати професію: хотів він бути лікарем, льотчиком і капітаном криголама.

Ніна Коробейник з великою радістю вислухала промову Надії Пилипівни про роботу педагога.

— Нас часом захоплюють такі професії,— сказала Надія Пилипівна,— як професія льотчика, капітана, дослідника Арктики. Вабить у цих професіях романтика, і це дуже гарно, наша молодь і повинна любити романтику, захоплюватись героїкою. Але є одна з найблагородніших професій, сповнена чудової романтики, шукань, яка дає величезне моральне задоволення і яка так само мусить захоплювати нашу молодь.

І вчителька розповіла, як вона стала педагогом, яку радість принесла їй ця робота, як вона шукала власних творчих шляхів і перемагала в своїй праці труднощі.

Ніна уявила, що вона вже — вчителька, і в неї в класі є такий учень Микола Сухопара, і всі педагоги вже відмовились од нього і хочуть його виключити з школи. Але вона, Ніна, не згодна з виключенням, захищає учня і знаходить до його серця такі шляхи, що Сухопара в усіх на очах стає одним з кращих у класі. У Ніни защеміло серце від радісної тривоги, бід передчуття хорошої натхненної праці, шукань, роздумів, перемог...

Легкий шелест пройшов у залі, коли слова попросив Перегуда. Він тримався просто, вільно, з достоїнством.

— Я не буду виправдуватись,— сказав він,— та мене, здається, ні в чому й не обвинувачують.— Він блиснув розумними карими очима.— Не обвинувачують, а тільки радять поговорити з товаришами... Щиро вдячний тобі, Юлю. Я аж ніяк не іронізую, ні. Дійсно, в таких справах треба радитись. Я й радився... наприклад, з своїм батьком. Він мені, мабуть, і прищепив таку хорошу, справжню любов до професії сталевара...

Ураз хтось із комсомольців гукнув:

— Ти думаєш, що відразу станеш сталеваром?

— Ні, аж ніяк цього не думаю,— відповів Перегуда.— Спочатку, мабуть, тільки вчитимусь на підручного... Або розливатиму сталь у форми. Але мені хочеться пройти весь шлях робітника біля печі — від самого початку, власними руками варити сталь. Так, як Макар Мазай, хоч йому було важче. Я цей шлях пройду швидше, у мене буде середня освіта. І думаю, що вже й першого року праці в цеху дам заводові чималу користь.

Марійка головувала на диспуті. Вона, як і Юля, не поділяла думки Віктора йти після школи працювати на завод і так само, як і Юля, чекала, коли він попросить слова. Їй дуже хотілося, щоб Віктор переконав її в доцільності свого рішення.

Проте його виступ розчарував Марійку. Вона розуміла його пристрасть, захоплення. Але все-таки виходило якось занадто по-хлоп’ячому. Це все одно, якби п’ятикласник сказав: «Не хочу кінчати школи, я запалився бажанням зараз же стати дослідником Арктики». Чогось дуже важливого не сказав у своїй промові Віктор, а чого — Марійка ще не знала, і їй було страшенно прикро і за Віктора, і за себе.

Вона прийшла на диспут, підготувавшись, у неї були свої думки про вибір професії. Та заява Віктора все поплутала. Марійка вважала, що Перегуда повинен учитись далі, щоб прийти на завод, до печі, де вариться сталь, по-справжньому озброєним знаннями. І водночас зворушувало його пристрасне бажання вже сьогодні стати робітником на заводі.

Виступи закінчились, і Марійка встала за столом спокійна, упевнена, з ледве помітною усмішкою. Прийшов час підбити підсумки і сказати щось своє, власне, що весь вечір мучило Марійку.

— Про Віктора Перегуду,— сказала вона,— сьогодні згадувало багато промовців. Дехто навіть з жалем говорив — пропав, мовляв, хлопець. Але я знаю, дехто й підтримує рішення Перегуди, та чомусь ніхто з цих учнів не виступив. А шкода! Ну, тоді за них скажу я, бо теж поділяю думки Віктора Перегуди...

В залі щось немов зсунулося з місця. Майнув шелест. Марійка відчула незвичайне піднесення, немов підлетіла вона на крилах, незвичайну радість від того, що зараз скаже. Всі обличчя немов на мить переплутались, і виразно бачила вона тільки обличчя Віктора.

— Дехто даремно тут умовляв Перегуду одуматись,— говорила вона.— А нічого поганого немає в тому, що Перегуда піде працювати на завод робітником. Наші часи такі, що він обов’язково стане, нарешті, й командиром — майстром, інженером. Хай іде своїм власним шляхом! Це — його воля, його право. На заводі ніхто не позбавить його права вчитись! Ніхто! Ні комсомол, ні партія, ні народ! Сотні тисяч наших робітників вчаться у вечірніх школах, на заочних відділах університетів, вчаться без відриву од виробництва. Хто ж дасть право Перегуді, робітникові з середньою освітою, не вчитися далі?

Марійка побачила, як Віктор раптом на весь зріст встав з свого місця і крикнув:

— Правильно! Правильно!

І так, не сідаючи, він зааплодував. Услід за ним увесь зал гримнув оплесками.

І хтозна-чого Марійчина увага несподівано спинилася на Ніні Коробейник. Ніна сиділа у другому ряді, потупивши очі. Вона єдина не аплодувала.


*  * * | Золота медаль | *  * *