home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



27

Рівно о п’ятій Марійка проснулась від дзвінка будильника. За вікнами було ще темно, надворі немов коливалася сіра каламуть.

Відразу ж дівчина скинула ковдру і почала швидко вдягатися. Вона виробила у собі звичку не гаяти жодної хвилини.

Але сьогодні Марійка навіть не зробила зарядку, а лише нашвидку витерла тіло мокрим рушником.

Вона поспішала. Одягла найкраще плаття, усміхнулась до себе в дзеркало: була так гарно вбрана і така доросла! В цей ранній час усе здавалось їй незвичайним, святковим. Ще вчора вона домовилась з Жуковою, що о п’ятій з чвертю вони будуть на виборчій дільниці, щоб проголосувати першими.

Хотіла вже йти, та погляд затримався на порожньому ліжку матері.

І досі до неї в клініку не пускали. Марійка передавала їй записки, мати теж відповідала записками, заспокоювала дочку, запевняла, що скоро видужає і повернеться додому. Та з деякого часу дівчина відчувала важкий сум. Тривога ятрила серце.

Марійка сіла на ліжко, тихо заплакала. Сьогодні б вона пішла з матір’ю голосувати вдвох. І як би матуся раділа, з якою б гордістю поглядала на дочку!

Перемогла себе, витерла сльози. Вже, мабуть, на неї чекають.

Вони зустрілись точно в призначений час. Юля Жукова теж прийшла по-святковому вдягнена, стримана, майже сувора.

До початку голосування лишалося ще майже сорок хвилин. Подруги ввійшли в зал і були дуже здивовані, побачивши там двох хлоп’ят. Це були Микола Сухопара і Юша Кочетков.

— А ви чому тут? — вигукнула Марійка.— От ще виборці!

— А ми тут біля карти! — показав Кочетков на стіну.— Це Сухопара робив і ще піонери з п’ятого!

Він стояв струнко, як на варті, у високих чобітках і в куцому, отороченому хутром кожушку, який не прикривав суконних штанів-галіфе.

Всі глянули на карту-макет. Сухопара натиснув кнопку, і враз спалахнула лампочка, освітивши мініатюрну споруду з написом: «Каховська ГЕС».

— Ах ви ж такі! — вихопилось у Юлі.— Молодці!

Цієї миті до залу поспішно увійшов дідусь, якого відразу ж упізнала Марійка. Він теж упізнав її і жваво привітався:

— А, товариш агітатор! Здрастуйте! Не забули, де стрічались? Ви мені ще на карті показували, де працює мій синок, Григорій Гаврилович. Тільки що ж це таке, скажіть, будь ласка? Що це таке, питаю? Я — пенсіонер, мені шістдесят п’ять ось незабаром минає. Я так поспішав, так поспішав, а ви он що!

— Що трапилося? — втрутилася Жукова.— Пробачте, мені здалося, що ви нас хочете за щось полаяти.

— Себе, себе лаю за те, що спізнився! Отак поспішав, думав, що перший проголосую. Я минулого разу був перший. А тут уже ви!

— Будь ласка, і тепер голосуйте першими, а ми вже за вами,— вирішила справу Юля.

Дідусь погодився і, задоволено щось бурмочучи, відійшов і сів у крісло. Але о шостій, коли розчинилися двері виборчої дільниці, він раптом змінив свій намір:

— Вибачте, голубоньки, мене старого! І як я не здогадався, що ви ж уперше голосуєте! А якщо вперше, то й голосуйте першими!

Марійка одержала бюлетень.

— Сюди, тут кабіни,— запросив її юнак з червоною пов’язкою на рукаві.

Марійка відгорнула важку портьєру. В кабіні на столику лежали олівці. «Що ж я маю тут зробити? Ах, так, треба згорнути вчетверо бюлетень».

Та вона не поспішала з цим. Хвилюючись, узяла олівець, для чогось легенько вколола собі гострим кінцем долоню. І раптом зрозуміла, що не може вийти звідси, доки не висловить те світле, незвичайне почуття, яке сповнює її серце.

Хутко присіла на край стільця. Написати про все: що вона голосує сьогодні вперше, що цей день для неї — свято, що вона клянеться не шкодувати для Батьківщини ні сил, ні здоров’я, і, якщо треба, то віддасть і життя за неї...

Але на бюлетені вона зробила лише короткий напис, всього кілька слів: «За щастя народу!» І потай здивувалась, що висловила в них усе, що хотіла сказати...

В сусідній кімнаті стояли урни, оповиті гарячим кумачем, навколо майоріла жива повінь квітів, схилялись із стін багряні прапори.

Глянула, а за столом, між членами виборчої комісії — директор школи Тетяна Максимівна. Сива, в окулярах, з чорним галстуком, з сяючим орденом Леніна на грудях. Вона встала і, як завжди, примружуючи очі, враз нахилилася через стіл.

— Вітаю вас, Поліщук! Запам’ятайте цей день!

Марійка зворушено потиснула простягнену руку.

В залі виборці розглядали карту будівництва нових електростанцій. Микола Сухопара — зосереджений, гордий, поблискуючи очима, натискував кнопки, і на карті спалахували кольорові вогники.

Марійка повернулась додому і, не роздягаючись, сіла в крісло. Хотілось побути самій з своїми думками, осмислити і ще раз пережити цей ранок. За вікнами вже розвиднілося, гомоніли люди, поспішаючи на виборчі дільниці. Дзвеніли трамваї.

«Ось іще один етап у моєму житті,— думала учениця.— Я стала повноправною громадянкою своєї соціалістичної держави, я беру участь у виборах до Рад. Мине ще кілька місяців, і я закінчу школу».

Потім — інститут. Студентка! Вона слухатиме лекції відомих професорів, які уславили свої імена науковими відкриттями всесвітнього значення. Ось коли великий і прекрасний світ науки розкриється перед нею в усій своїй хвилюючій глибині! Як вона буде наполегливо вчитись, як жадібно вбиратиме в себе знання, здобуті поколіннями вчених, які все життя своє віддали науці! І як, озброєна знаннями, вона теж віддасть усе своє життя Радянській Батьківщині, народові, партії, які виховують її зараз з такою любов’ю і піклуванням!

Мимохіть подумала, що коли й далі вона вчитиметься так, як зараз, напевно одержить медаль. Марійка запевняла себе, що вчиться зовсім не заради нагороди і що про це не треба й думати, хтозна ще, як складе екзамени. Але інша Марійка нишком, потай їй говорила: «Можеш не думати, будь ласка! Та все-таки чому б тобі й не помріяти про таку нагороду, особливо, коли ти заслужиш її по праву? Не забувай, що золота медаль дається кращим із кращих, нелегко її одержати. І якщо тебе нагородять нею, не буде ознака, що ти блискуче оволоділа шкільною наукою, і це можна назвати твоїм першим трудовим подвигом!»

Поволі тривога огорнула серце. Чи зможе вона й надалі так учитися, чи й надалі будуть у неї «особливі» п’ятірки?

Швидко переодяглася в домашній квітчастий халатик. Пошила його мати, і це, здається, було ще так недавно. При матері все було зовсім інакше. Тільки тепер Марійка по-справжньому оцінила, скільки домашніх турбот випадало її матері. Зараз на ученицю звалилося безліч дрібних, але потрібних справ і обов’язків. Правда, вона допомагала матері й раніше, та тепер усе доводилось робити самій. Треба було думати про їжу, шити, прибирати в квартирі. Обід приносила з їдальні сусідка, але сніданок і вечерю Марійка готувала сама. Білизну відносила до пральні, та на це доводилось теж витрачати час. Про все треба було пам’ятати: своєчасно сплатити за електрику, за газ, радіо і квартиру, своєчасно викупити в книготорзі черговий том Великої Радянської Енциклопедії, не спізнитися в клініку до матері.

Тепер на готування уроків залишалося значно менше часу, ніж раніше. Та пусте — можна недоспати трохи, а уроки вивчити будь-що! Тільки ж надходило часом те, що Марійка звала втомою. Але це була не втома, а незрозуміла байдужість. От посидіти б над уроками ще зайву годину, так ні ж, майне думка: для чого? Складу на трійку, може, й на четвірку. І так буде добре. І якщо мати не повернеться, хіба не однаково, як учитись? І як взагалі тоді жити?

Дуже важко було примусити себе в таку хвилину не встати з-за столу, не відсунути розгорнутого підручника. Тоді учениця питала себе: «А якщо мама справді скоро видужає? Якими успіхами в навчанні порадує її дочка? Хіба має Марійка право отак відступати перед горем?»

Ні, в неї вистачить сили волі не здавати завойованих позицій. Як і раніше, були цікавими і змістовними її відповіді на уроках. Як і завжди, Марійка приходила в школу підтягнутою, акуратною, з незмінною зачіскою, схожою на корону. Тільки найближчі подруги могли помітити в однокласниці зміну. Юля Жукова зазирнула якось у вічі Марійці і побачила в них щось таке, від чого боляче стиснулось серце. У вологих карих очах дівчини світився незвичайний сум. Ні, він зовсім не світився, а просто застиг у зіницях, як дві холодні олов’яні кульки.

Марійка вже знала, як називалась хвороба матері. Але ця назва нічого не говорила дівчині, крім того, що мати тяжко страждає.

Пухирчатка! За цим словом виникало в уяві материне обличчя, все забинтоване, і тільки видно самі очі — невимовно рідні, палаючі від муки.

Досі Марійці ні разу не пощастило побачити матір. До неї не пускали. Це викликало гостру тривогу. Адже лікар сказав, що хвороба зовсім не заразна і що мати може сидіти на ліжкові і навіть ходити по палаті.

Коли дівчина приходила до клініки й просила передати матері листа, вона завжди ловила на собі якісь дивні погляди санітарок. Такий же вираз обличчя був і в лікаря, коли він говорив:

— Ні, ні, зачекайте. Я не можу дозволити турбувати хвору. Запевняю Вас, що це погіршить стан її здоров’я.

Та одного разу до Марійки вийшла нова санітарка.

— А ви хто будете? — спитала вона.— Дочка, чи як?

У Марійки майнула думка, що коли б вона була сторонньою особою, їй би напевне, сказали всю правду.

— Ні, я просто сусідка,— відповіла вона санітарці.— А що, як там хвора?

Як же важко було проказати це байдужим, холодним тоном, ще й позіхнути при цьому! Мабуть, оте безтурботне позіхання найбільше переконало санітарку.

— Страшна,— промовила вона.— Уся в ранах, поворухнутись боляче бідній. Лежить у бинтах, як сповита дитина.

Марійка сперлася спиною на стіну, бо здавалось, що підкошуються ноги. Але так само удавано байдуже запитала:

— А чому до неї не пускають? Не можна?

— Іноді пускають,— промовила санітарка.— З її установи приходили. Якщо хочете, і вас пустять. Тільки потрібний дозвіл лікаря. То хвора лише просила, щоб дочку до неї не пускали.

У Марійки завмерло на устах «чому?». Вона й так зрозуміла: мати не хотіла, щоб дочка побачила її страждання.

Невимовна ніжність до матері, жаль, біль за неї ятрили серце дівчини. Вона тепер знала, що мати видужає не скоро. Але хіба краще — не бачити її?

В думках вона розмовляла з хворою, ніжно докоряла їй: «Ти помиляєшся, мамочко. Не бачити тебе безмірно тяжче. Я не злякаюсь твоїх ран, мені буде боляче, та я почую твій голос і знатиму, що ти є в мене — дорога, рідна».

Ні, це було б просто ганебно перейти знову на трійки. Саме тепер, думала Марійка, коли прийшло таке горе, вона по-справжньому перевірить свою силу волі. І найкраще вона відзначить день своєї першої участі у виборах, якщо відмінно виконає домашнє завдання.

Марійка хутко приготувала сніданок, прибрала в кімнаті і сіла за підручники. Уроки були важкі. Легкою здалася лише задача з геометрії. Треба було визначити поверхню і об’єм конуса. Учениця знала, як це зробити, але з самого початку припустила помилку в записі, і легке завдання обернулось на важке. Треба було також приготуватись до завтрашньої контрольної роботи з астрономії, вивчити уроки з фізики й англійської мови і закінчити домашній твір з російської літератури, який через два дні вже треба було здати вчителеві.

Вона готувала уроки весь день. Коли смеркло, вирішила піти до Юлі. За вікном синів зимовий вечір. Хотілося ще раз перечитати домашній твір. Уже вдягнена, Марійка сіла за стіл. Тема твору була «Ленін і Горький». Учениця розповіла про щиру дружбу двох російських велетнів, про те, як любив Ленін твори Горького, особливо його «Мати», навела висловлювання Леніна і Горького про літературу.

Прочитала уважно до кінця списані сторінки і замислилась. Насупила брови, на лоб лягли зморшки. Робота здалася недосконалою і поверховою. Вона може написати краще, набагато краще! Творові не вистачало виразності, мова здавалася сухою.

«Все треба писати заново!»

Не роздягаючись, почала ходити по кімнаті, обмірковувати, поволі складався план твору. Треба зараз же піти в бібліотеку, напевне знайде книжки, які допоможуть глибше розкрити тему.

Додому повернулась пізно з книжками і з зошитом, заповненим виписками. Була вкрай стомлена, але збуджена, задоволена, бо знайшла дуже цікаві матеріали для своєї роботи. Хотілося зараз же сісти й працювати далі. Але вирішила, що завтра вранці з свіжими силами напише краще.

Накрутила будильник, ввімкнула радіо і стала слухати нічний випуск останніх вістей.


* * * | Золота медаль | * * *