home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



26

Сьогодні перед класними зборами відчувалось серед учнів незвичайне пожвавлення, піднесення, наче вони чекали якоїсь виняткової події.

Юрій Юрійович вийшов у коридор, зазирнув у клас, пішов у комсомольську кімнату — улюблене місце багатьох учнів на перервах. Десятикласники збирались групками, голоси їхні звучали збуджено, та й рухи були метушливіші, ніж завжди.

Класний керівник стримано посміхнувся, від чого його очі звузились, стали як дві щілини, наче потрапив у них яскравий промінь. Стрижені колючі вуса смішно настовбурчились.

Ліда Шепель була між учнями, в руці її білів аркуш паперу. «Напевне — список, хто виступатиме з інформацією,— подумав учитель,— ну, ну...»

Він уважно стежив за ученицею: ось вона підійшла до Ніни Коробейник, щось запитала. Ніна розгорнула газету, Ліда зазирнула на шпальти, щось сказала, і враз обличчя її засвітилось несподіваною веселою усмішкою. Засміялась і Ніна; обидві учениці пішли в клас. Юрій Юрійович задоволено кивнув головою, торкнувся пальцями їжачка вусів і навіть тихо замугикав щось схоже на пісню.

Прозвучав дзвінок. Учитель ще не знав, як пройдуть збори. Що коли цікава справа інформації з газет обернеться на суху й зовсім не цікаву? Тепер усе залежало від того, чи зуміють самі учні зорієнтуватися в газетах, розповісти про справді найважливіше й найцікавіше. Важливе й те, як вони розповідатимуть. Чи це буде захоплена розповідь, чи нудна жуйка, завчений переказ?

Першою виступила Юля Жукова. Вона вміло використала матеріали з «Правды» і так розповідала про події в Кореї, що в класі стояла глибока тиша.

Потім говорила Ніна Коробейник. Вона побоювалась, що не всім буде цікаво слухати про статтю «Творча вимогливість письменника» з «Літературної газети». А Ніну найбільше зацікавило те, як письменники працюють над своїми творами. Учениця не тільки переказала зміст статті, а й доповнила її прикладами з життя вчених-винахідників, згадала про безліч дослідів Мічуріна і Павлова, про їхню наполегливість у шуканні нового. Закінчила вона висновком, що вимогливість до себе — це основне, яку б роботу ти не виконував.

Слухали Ніну дуже уважно. Юрій Юрійович використав її виступ, щоб поговорити про вибір професії.

— А що ж, на вашу думку,— звернувся він до всього класу,— породжує таку вимогливість, таку наполегливість? Почекайте, Коробейник, я хочу, щоб відповів хтось інший. Ну, хоча б Гайдай.

Мечик встав, мовчки знизав плечима.

— Оце і вся ваша відповідь? — здивовано підвів брови вчитель.— Якби ви глянули зараз на себе збоку, враження було б не з приємних.

— А що? — спитав Гайдай.— Я відразу так не можу відповісти.

— Гм... У вас справді безпорадний вигляд. Сідайте.

Хтось з учнів стиха засміявся. Мечик почервонів.

— Я можу відповісти,— глухо сказав він.— Зрозуміло, що вимогливість до себе породжується почуттям відповідальності за доручену роботу. І думаю, що — любов’ю до праці.

— Глибокою любов’ю! — підкреслив Юрій Юрійович.

— Юрію Юрійовичу, дозвольте мені,— встала Марійка Поліщук.— Мені хочеться сказати, що вимогливість до себе ми повинні розвивати ще в школі. Адже в кожного з нас є мета: будувати комунізм. Заради цієї світлої мети ми й мусимо загартовувати в собі кращі свої якості. Ну, і, звісно, подавляти усе те, що затьмарює прекрасне в нашому характері, в наших думках і почуттях!

Учениця говорила пристрасно. Тієї хвилини вона навіть забула, що звертається не до когось із подруг, а до свого вчителя, до всього класу.

— Найближча моя мета,— продовжувала Марійка,— закінчити успішно школу, побільше набути знань. Це наближає мене до іншої мети — обрати любиму професію, всі сили свої віддати народові. Але якщо в мене не буде вимогливості до себе, як же я здійсню свою мрію? А мріяти і не докладати зусиль, щоб мрія стала дійсністю — це не личить, я думаю, нікому з нашої молоді!

Посперечалися, в якому класі школяр уже може свідомо думати про вимогливість до себе. Суперечку ще не встигли розв’язати, як Ліда Шепель запротестувала:

— Час іде! А в нас же ще інформація по «Учительской газете», по медичній, по «Труду»!

Ліда не могла дочекатись, коли ж, нарешті, прийде її черга доповідати. Вона захопилася нарисом про машиніста крокуючого екскаватора у газеті «Труд».

Коли Шепель раніше говорила про те, що обрала собі фах будівника машин, які перетворюватимуть природу, вона, правду кажучи, мало уявляла собі свою майбутню працю. Найчастіше учениця бачила в мріях якусь фантастичну машину, яку збудувала. Машина з ревом вгризалась велетенським свердлом у гранітну скелю, летіло каміння, хмари куряви стояли над горою. Любила Ліда думати про пустиню, яку перетворює на тінистий сад теж незвичайна машина її, Лідиної, конструкції. Це були зовсім наївні дитячі мрії, і нікому й на думку не могло спасти, що «вобла» Шепель може про щось палко мріяти.

Після гострої суперечки з Ніною і Марійкою про вибір професії, а згодом після пам’ятних для Ліди комсомольських зборів вона серйозно замислилась над своєю майбутньою працею. Справді, якій професії присвятить вона своє життя? До чого в неї нахил? Звідки вона взяла, що її покликання — будувати фантастичні машини?

Пригадалось, як на уроці географії вчитель приніс у клас велику картину: гола пустиня, піщані бархани, караван верблюдів, і тільки десь далеко ледь бовваніють пальми, сріблиться ріка.

«Це тільки міраж,— сказав учитель,— ніякої ріки в цих пісках нема. Але якщо пустити в таку пустиню воду, прорити канали, все навколо зміниться, оживе, з’являться сади, виноградники, пасовиська».

Це було в четвертому чи п’ятому класі. І Ліда тоді спитала: «А чому ж ніхто не прориє такий канал?» — «Прийде час,— відповів учитель,— радянський народ перетворить пустині на розквітлі сади. Для цього потрібна техніка, могутні машини. Може й ти, Лідо, як виростеш, будуватимеш такі машини».

А чому б справді не взятися їй за цю справу? Ось тільки б швидше вирости!

А через два роки дівчинка дізналася, що такі велетенські канали вже риють у Радянській країні.

І все частіше думала учениця, що саме вона будуватиме ще не бачені машини. Де вони пройдуть — шумітиме вода, зеленітимуть поля, віття дерев гнутиметься додолу під вагою яблук.

Нарис у газеті немов допоміг Ліді Шепель спуститися на землю. Тепер вона вже не витала в надхмарних фантастичних мріях. Чудесна, але цілком реальна машина, яка замінює труд цілої армії землекопів, уже працює на будівництві. І таких машин потрібно ще багато-багато, щоб вони наступали на степи і пустині грізними колонами.

Передчуття великого щастя захоплює Ліді дихання. Вона уявляє стальний велетень власної конструкції. Ось він виходить з заводу, потужні крани вантажать його частини на залізничні платформи. Щастя таке ще незвідане, його можна ще тільки передчувати, але вже саме його передчуття підносить Ліду, і однокласники помічають у ній якусь зміну, а яку — не можуть зрозуміти.

Вразило ученицю ще й те, що в статті насамперед говорилось про скромного машиніста екскаватора, про людей, які керували машиною. І дівчина замислилась над тим, що найдосконаліша машина буде мертвою без людини, без її глибокого розуму, без її гарячої руки.

Свій виступ Ліда й почала розповіддю про машиніста і його працю на будівництві велетенської гідростанції. Потім розповіла про крокуючий екскаватор — чудовий витвір радянських людей — і закінчила тим, що рішення її поступити в машинобудівний інститут остаточно зміцніло.

— Переді мною малюється картина моєї майбутньої натхненної роботи,— говорила Шепель. — Коли машини, над створенням яких я працюватиму, вийдуть на трасу народної будови, я почуватиму безмірне щастя...

Ліда стояла біля дошки бліда від хвилювання, і Юрієві Юрійовичу здавалось, що він викликав її відповідати урок. Проте вчитель розумів, що тієї хвилини перед класом стояла не тільки учениця, але й юна патріотка з пристрасною мрією про трудовий подвиг.

— Я багато передумала,— продовжувала Шепель,— після тих комсомольських зборів, на яких... ну, на яких говорили про мене. Я багато зрозуміла... По-іншому уявила свою майбутню професію. Мені здається, що треба багато, дуже багато працювати, вчитись.

Щось зрадливо блиснуло в Ліди під скельцями окулярів. Вона замовкла, глянула на Юрія Юрійовича і на клас.

— Ну, оце і все,— промовила тихо.

В тиші вона пішла на своє місце. Всі були зворушені її щирими словами. Здавалось, що таких слів ніколи не можна було почути від холодної і сухої Ліди.

Юрій Юрійович відчув, що він має зараз сказати щось дружнє, тепле. Очі всього класу звернулись до нього.

Він підійшов до вікна, крізь яке було видно частину шкільного подвір’я з дерев’яним парканом і ковзанкою. Кілька школярів — хлопчиків і дівчаток з молодших класів — каталися на ковзанах. Падав тихий сніжок.

— Спасибі, Лідо,— сказав Юрій Юрійович,— ви нагадали мені мою юність, той час, коли я так, як ви, з особливим поривом відчув красу своєї майбутньої професії. І мені зрозуміле ваше піднесення. Вірю, що воно не згасне. А серед товаришів, у шкільному колективі, ви завжди знайдете собі підтримку. Тільки ось що. Захоплюйтесь перспективами, але вмійте й тверезо зважити свої можливості. Зумійте мобілізувати себе. Мета благородна, знайдіть до неї ясний і благородний шлях. Мені, знаєте, сподобалось, як ви сьогодні, розповідаючи про екскаваторщика, про його машину, пов’язали це з своїм майбутнім фахом.

Він обвів очима клас і зупинив погляд на Вікторі.

— Правду сказати, я досі ще не все знаю про наміри декого з вас. От, приміром, Перегуда. Пам’ятаю, ви колись з таким захопленням розповідали про роботу сталевара...

Перегуда встав:

— Я й вирішив, Юрію Юрійовичу, стати сталеваром.

— Так,— промовив учитель,— отже, поступаєте в металургійний інститут?

— Ні,— відповів Віктор,— я вирішив в інститут не йти... Хочу власними руками варити сталь. Закінчу школу і піду на завод... Там...

Він не закінчив, озирнувся на притихлих товаришів. Юрій Юрійович підійшов до Перегуди, поклав йому на плече руку:

— А мені здається, що ви не зовсім серйозно міркували над цим.

— Серйозно, Юрію Юрійовичу... Це... як вам сказати? У моєму серці. Я вже й з батьком говорив.

— Ви думаєте, що так вас відразу і поставлять до печі, доручать вам плавку? Це буде наївно, дорогий Перегуда!

Учень зашарівся.

— Я не дитина... Знаю, знаю, що навіть інженерам відразу не доручать плавок. Але я хочу пройти весь шлях робітника. Як Макар Мазай. Усе, з самого низу. І... до сталевара...

Юрій Юрійович повернувся й пішов до столу.

— Ви ще порадьтеся, Перегуда, з педагогами, з товаришами. Спитайте, яка з цього приводу думка в комсомольців. Але — хороший ваш запал, юнацька безпосередність!

Юрій Юрійович вийшов з класу з глибоким задоволенням. Сьогодні за сорок п’ять хвилин його учні одержали, мабуть, більше, ніж за кілька попередніх класних зборів. Особливо радів учитель за Шепель. Він бачив, як розривається коло, в яке замкнула себе учениця. Хай це дуже повільний процес, та не було сумніву, що сталося зрушення, і сама Ліда намагається виправити свій характер.


Золота медаль

В учительській кімнаті працювала Надія Пилипівна. Вона зустріла Юрія Юрійовича трохи стурбованим поглядом, але, прочитавши на його обличчі вираз стриманої радості, усміхнулась своєю хорошою, трохи сумовитою усмішкою. Відклала набік зошит, який перед тим переглядала:

— Я ж вам говорила, що все буде якнайкраще!

— Справді, все пройшло чудово,— весело сказав Юрій Юрійович.— А Шепель, знаєте, мене просто зворушила. І інформацію гарно організувала, і сама виступила дуже добре. Говорили про вибір професії. Хвилює це наших десятикласників. А Перегуда хоче після школи йти на завод працювати сталеваром. Це несподіванка для мене. І знаєте, так твердо заявив, упевнено. Видно, що давно над цим думає.

— Ну, у хлопця, мабуть, тимчасове захоплення. Він піде в інститут.

— Можливо. Учень серйозний, вдумливий.

Він сів поруч учительки і співчутливо запитав:

— У вас неприємності? Ви немов чимось стурбовані.

Надія Пилипівна кивнула на розкритий зошит.

— Міркую. Домашній твір Шепель, про яку ви щойно говорили. Все в неї тут правильно. І добу правильно характеризує, і твори письменника, і образи в його творах — усе гладенько. А от душі учениці не відчуваю. Холодно й сухо в неї виходить. Хоч би одним реченням прохопилась — щоб ішло від самого серця!

— Ну, і що ж?

— Думаю, як же оцінити таку роботу? Можна четвірку поставити, але можна й п’ятірку. Минулого разу ми образили одна одну: вона хотіла обдурити, приховати, що не вивчила уроку. А я, Юрію Юрійовичу, вліпила їй за це двійку. Саме «вліпила». І не гаразд це вийшло: двійка ж ця, зрештою, вийшла не за те, що учениця погано відповідала урок, а за те, що обманула мене.

— Двійка як кара?

— Саме так.

— Як помста учениці за обман?

Надія Пилипівна побачила, як одразу спохмурніло обличчя Юрія Юрійовича, і очі його за скельцями пенсне стали непроникливі, без іскорки.

— Я знаю, який ви вимогливий і до себе, і до інших,— промовила вона.— Ця двійка мене мучить. Справді, схоже на помсту. В такому разі це з мого боку — негідний вчинок. А я... я навіть не замислилась, як це назвати...

Учитель трохи помовчав і потім сказав:

— Ні, це — занадто. Ви просто припустилися помилки і самі ж зрозуміли її. Вважаю за найбільшу несправедливість, коли вчитель карає учня двійкою — ну, за пустощі, за підказування. Цим він карає себе. Атож, розвіює в учня віру в справедливість учителя. А до Шепель потрібний особливий підхід.

Надія Пилипівна швидко поглянула на зошит учениці. Юрій Юрійович зрозумів:

— Ні, п’ятірка,— це теж буде неправильно,— сказав він, усміхаючись. Якщо робота Шепель не варта відмінної оцінки, що ж, ставте четвірку, трійку. Ви кажете, що виходить у неї сухо, без душі. Їй, бідній, нелегко так одразу написати «з душею». Скалічено її ще в дитинстві. А гітлерівська окупація, напевне, ще більше спустошила дитяче серце. Думаю, що коли б Шепель училася постійно в одній школі, її б уже перевиховали і піонери, і комсомольці. А то учениця змінила три школи. Сім’я весь час переїздила, доки, нарешті, знову потрапила до рідного міста.

Надія Пилипівна сиділа над розгорнутим зошитом, у руці тремтів червоний олівець. Роздумувала. Їй хотілось поставити учениці п’ятірку і цим «загладити», як їй здавалось, несправедливу двійку.

— Ви наступного разу спитайте в Шепель злополучний урок, якого вона тоді не вивчила,— порадив Юрій Юрійович.— Я певен, що учениця його зараз уже прекрасно знає. От у вас буде привід ліквідувати погану оцінку. А Шепель зараз справді треба підтримати. На зламі дівчина.

— Ні, так сухо написано! — зітхнула вчителька.— Де вже тут поставити відмінний бал. Рука не піднімається.

Юрій Юрійович поглянув на годинник.

— Забарились ми сьогодні. Ходімте, Надіє Пилипівно. Може, зайдете сьогодні до мене? Ні, справді. Поп’ємо чайку. До речі, покажу вам чудесного мечоноса; вчора дістав. Та ви такого райдужного мечоноса ніколи не бачили. Розкажу вам, що мене давно вже цікавить одна думка — і знаєте яка? Написати для школярів книжечку про хатній акваріум... розповісти про свої спостереження. Багато, багато цікавого!

— У плані власного спостереження?

— Атож!

— А ви б, Юрію Юрійовичу, взялися за тритомне дослідження. Скажімо, «Історія акваріума від Батия до наших часів».

— Ну, ну, без глузування! А то не покажу мечоноса, а ви багато від цього втратите. От що!

Від електричного світла в учительки сріблився жмут сивого волосся над високим чолом.

У коридорі проходили з відрами і щітками прибиральниці, чути було, як у порожніх класах пересували з місця на місце парти.

— А може, в кіно? — подумав уголос учитель.— Як ви? Може, подивитися новий фільм про війну? Згода?

Надія Пилипівна замислено спитала:

— Як ви думаєте, не буде війни?

Вона тихо здригнулась, замовкла.

Мовчки пройшли коридором, вийшли на вулицю. Була відлига, віяв по-весняному вітрець, шумів у верхівках дерев над тротуаром. Переливалися, вигравали разки електричних вогнів.

Юрій Юрійович обережно взяв Надію Пилипівну під руку.

— Я розумію,— промовив він.— Війна... Вам, певно, спала на думку Корея...

Він подумав, що розмова про війну неодмінно нагадає жінці її страшне горе, а тому швидко перейшов на інше:

— Я читав учора оповідання Олексія Толстого. Уявіть — зачитався до третьої години ночі.

Надія Пилипівна зрозуміла, що він навмисне змінив тему.

— А я читаю тепер наших молодих письменників. Цікавлюся талантами. Знайдеш самоцвіт — як свято на серці. Справді, Юрію Юрійовичу, скільки нових обдарованих імен прийшло! Але багато й несамостійного, десь у когось запозиченого або висмоктаного з пальця... Про що ви думаєте?

— Про наших випускників. От, думаю, мій десятий клас — чим відрізняється він од багатьох таких же десятих класів в інших школах? Нічим! А мені все здається, що це якийсь особливий клас. Навіть Шепель. Навіть Мечик Гайдай, і той, здається, приховує в своєму характері якісь хороші риси.

— Вірно,— задумливо сказала Надія Пилипівна.— Хороший клас, і саме цим не відрізняється од багатьох інших десятих класів.

— Ніна Коробейник,— продовжував Юрій Юрійович,— думаю, буде колись справжньою письменницею. У неї, правда, і пихи є трохи, і заздрощів до успіхів однокласників. Можливо, що є й нездорове прагнення слави. Але все це перебродить, перекується, верх візьме хороше, прекрасне, що є в її серці. Ви її вже розпізнали? Вона пристрасна, справедлива і, знаєте, дуже чула дівчина. Думаю, що буде працювати над рукописами по-справжньому, це її захоплює. І напише колись добрий твір.

— А Марія Поліщук?

— Ну, це — професор. У майбутньому, звісно. Їй, сердешній, важко обирати професію: всім захоплюється. Останнє захоплення — астрономія, але, мабуть, не буде з неї астронома. Її більше хвилюють люди, а не планети. Вона й сама ще цього не знає.

Надія Пилипівна обережно визволила свою руку і глянула на Юрія Юрійовича.

— Ви що? — спитав він.— Вам незручно? Я, мабуть, не в ногу йшов?

Вона тихо засміялась:

— В ногу, в ногу, Юрію Юрійовичу.— І, немов продовжуючи давню розмову, сказала:— Ну, що ж? І справді — піти б у кіно?

І вони пішли далі серед шумної юрби вечірнього міста.


*  * * | Золота медаль | * * *