home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



25

Юля Жукова збиралась на вечір молодих виборців, коли несподівано прийшов Віктор.

— Юлю, ти й досі не готова? А я зайшов за тобою.

Дівчина страшенно зраділа, але й зніяковіла з несподіванки — адже Віктор зайшов до неї вперше.

Вона посадила його за стіл, сунула в руки якийсь журнал, а сама побігла в сусідню кімнату вдягатись.

Юлині брати готували уроки. Вони були, як дві краплини води, схожі один на одного, і Віктор подумав, що ніколи не зміг би їх розрізнити — де Федько, а де Митрик.

Із столу впав зошит, один з хлопчиків нахилився за ним, але інший уже встиг ухопити зошита і ляснути ним брата по голові. Доки перший хлопчик повернув голову, другий устиг ляснути ще раз. Напевне, спалахнула б бійка, та Віктор узяв хлопчину за руку:

— Почекай! Як тебе звати?

— Митрик. А хіба що?

— Що ж ти, Митрику, задачу розв’язуєш чи бешкетуєш? Хіба можна бити зошитом?

— А чим же краще? — діловито спитав Митрик.

Віктор зрозумів, що не зовсім точно поставив питання і почав виправляти справу.

— Зошит — це зброя школяра,— повчально сказав він,— а ти його не поважаєш.

Митрик пирхнув:

— Яка це зброя! От у мене торік рогатка була, з неї і в горобця можна влучити.

— То не така зброя,— промовив розсудливо Федько.— Це в навчанні.

— Я й без тебе знаю,— махнув рукою Митрик.

Увійшла з другої кімнати мати — Мотрона Карпівна, гримнула на хлопчиків і підсіла до Віктора.

— Зараз Юля одягнеться. Вибачайте, що доводиться чекати.

Вона почала розповідати про те, як вчаться її Митрик і Федько, як Митрик не шанує одежі — так усе на ньому й горить.

Юлі було чути уривки розмови, вона похапцем вдягалася, побоюючись, щоб мати не сказала чогось «зайвого». Дівчина глянула на годинник і схвилювалась — зараз повинен прийти батько. Що як він напідпитку? Не хотіла, щоб Віктор побачив його в такому стані.

А Віктор слухав Мотрону Карпівну, непомітно оглядав кімнату і з таємною радістю думав, що ось тут живе Юля, за цим столом вона допомагає Митрикові й Федькові готувати уроки, ось на гвіздку висить її портфелик, а на тому столику, що в кутку, лежать її книжки. Здавалось, кожна річ у цій кімнаті овіяна присутністю Юлі, незримо ховає в собі дотик її рук.

Мотрона Карпівна помітила, що хлопець дивиться на червону паперову троянду, і пояснила:

— Юленька робила! Вона в нас усе вміє. А вишивала ж як — ще в шостому класі. Тепер часу немає. Іншим зайнята. Усе читає і виписочки собі робить, а то — за уроками сидить.

Вікторові дуже захотілось погладити паперову троянду, відчути під долонею її шелест, та цієї хвилини вийшла Юля — сяюча і заклопотана:

— Ми не спізнимось?

Хлопець глянув на її шовкове, але скромне коричневе плаття, і Юля здалася йому такою чепурною і такою милою, що в нього завмерло серце.

На вулиці Юля спитала:

— Ти чому так дивишся на мене?

— А як же я можу інакше дивитись на тебе? — відповів Віктор.— Як ми здружились з тобою, Юлю! Я так часто думаю про тебе. Заплющу очі — і мені здається, що ти поруч зі мною, ми взялися за руки і йдемо вперед, ідемо...

— Скажи, Вітю, чим я тобі подобаюсь?

— Важке запитання. Відразу й не відповім. Мабуть, тим, що ти — Юля Жукова... така, як є, з твоїми хорошими думками, мріями. Мені здається, що ти, приміром, могла б, як Зоя, піти на подвиг. Могла б же? Правда?

Юля замислилась.

— Я думаю над твоїми словами, Вікторе. Я люблю свою Батьківщину, правда. Та хіба цього досить?

— Ну? Як же?

— А так. Не досить! Не дивно любити таку Батьківщину, як у нас — єдину в світі! А от чи вмієш ти ненавидіти?

Віктор здивовано підняв брови, та Юля з запалом продовжувала:

— Так, так, якщо ти по-справжньому любиш,— чуєш, по-справжньому Вікторе,— зумій же всім серцем і ненавидіти все те, що заважає нам іти до комунізму! Ненавидіти й боротись проти нього! Ось тоді не тільки ти любитимеш, а й тебе полюбить Батьківщина. Це важче — заслужити любов народу, важче, ніж самому любити!.. Відданість народові треба ще довести своїми ділами.

— Що ж,— сказав Віктор,— кожен і доводить. І агроном, і інженер, і робітник. Вірно ж, Юлю? Робітник, який, скажімо, варить сталь. А на ній найвища в світі — радянська марка!..

Величезний зал кращого в місті театру дзвенів од молодих голосів, сміху, пісень, що раптом зривались то в одному кінці залу, то в другому. Гул перекочувався хвилями, хлюпав прибоєм у високі, прикрашені мозаїкою стіни, підносився вгору до білосніжного купола, осяяного сліпучими люстрами.

Юлі Жуковій пощастило знайти вільне місце в третьому ряду. Просто перед її очима полум’яніла оксамитова вишнева завіса, ледь-ледь здригаючись, немов від подиху багатолюдного шумливого залу. Всюди — в партері, в ложах — весела молодь з нетерпінням чекала початку урочистих зборів, після яких мав відбутися концерт.

Юля чекала цього концерту з особливим нетерпінням, бо до програми входив окремий відділ «Комсомол і пісня», який приготували старшокласники її школи. Хвилювалась учениця й за Віктора, який з самого початку пішов за куліси, бо мав виступати від шкільної молоді.

Йому надали слово відразу ж після доповіді. Коли він вийшов на трибуну і глянув у зал, Юлі здалося, що його очі відшукали її. Вона нахилилась, побоюючись, щоб він не розгубився. Знала, що промову в нього записано, але тремтіла за кожне його слово. Коли одного разу він зробив паузу, у неї перехопило подих. Закінчивши, Перегуда вже сходив з трибуни. І знову здалося дівчині, що він, глянувши в зал, відшукав її серед тисячі інших дівчат і юнаків.

Вона мимохіть озирнулась — чи ніхто з сусідів не помітив того погляду, не зрозумів, що він належав тільки їй. І відразу їй стало соромно — вона поводилася, як дурне дівчисько.

Перед концертом Жукова вийшла з залу і боковим коридором пішла за куліси. Її зустрів Віктор.

— Зараз об’єднаний хор,— повідомив він,— а тоді «Комсомол і пісня»!

Він розчервонівся, рухи в нього були неприродно жваві. Юля зрозуміла: він дуже хвилювався перед своїм виступом і зараз був щасливий, що промова вдалася якнайкраще, його слухав увесь величезний зал, і вона, Юля, теж слухала й бачила його на трибуні.

В невеличкій кімнаті за сценою зібрались старшокласники, які виступали в концерті.

Вова Мороз, тримаючи на колінах баян, щось розповідав Ніні Коробейник, і вона слухала, не зводячи очей від його обличчя. Юля побачила, як до них підійшла Варя Лукашевич, відкликала Ніну і почала з нею про щось тихо розмовляти.

— Та ні, все буде гаразд! — голосно промовила Ніна.

Юля протиснулась до вчителя малювання, який керував у школі хоровий гуртком, його тісно обступали учні-співаки.

— Якове Тихоновичу,— звернулась до нього,— скажіть, будь ласка, як Лукашевич? Що вона?

— Що саме вас цікавить? — відповів запитанням на запитання вчитель.— Як вона підготувалась? Чудово! Надзвичайні здібності. Але...

Він озирнувся і тихо додав:

— Саме за неї я дуже боюся. Вона така несмілива, що на сцені може розгубитись. Вийде — і ані пари з уст. Вона ніяковіє навіть тоді, коли співає переді мною чи перед товаришами. Навіщо ви нав’язали дівчині таке тяжке переживання? Це просто жорстоко! Не розумію, не розумію! Мені її страшенно шкода! Я не можу!

У Юлі стиснулось серце від важкого передчуття. «Провалиться, Варя, провалиться!»

Вона розуміла, що від сьогоднішнього виступу Лукашевич залежатиме, який шлях обере собі учениця.

Хтось тихо покликав її:

— Жукова!

Вона озирнулась і спалахнула радістю:

— Юрій Юрійович!

— Ви вже розмовляли з Лукашевич? — тихо спитав він.— Поговоріть з нею, підбадьорте! Вам це буде зручніше, ніж мені. Я боявся, що ви не зробите цього. Бачу, бачу, що помилився. Зараз ви, мабуть, хвилюєтесь за неї більше, ніж вона сама.

Юлю вразила ця чуйність класного керівника. «Як Юрій Юрійович пам’ятає про всіх нас?»

Вона підійшла до Варі і з виразу її обличчя побачила, що можуть справдитись найгірші передбачення. Лукашевич не тільки боялась свого виступу, а й була просто пригнічена від самої думки, що доведеться вийти на сцену. Вигляд у неї був нещасний і приголомшений.

— А може, мені зовсім не треба виступати? — з надією звернулась вона до Юлі.

Це була мить, коли й сама Юля завагалась: чим отак мліти душею, чи не краще для цієї дівчини зовсім відмовитись од виступу?

Та Жукова зібрала всю свою силу волі і, як тільки могла, твердо й незаперечно промовила:

— Варю, навіщо ти таке кажеш? Усі ж знають, що ти проспіваєш чудово! У кого з нашої школи є ще такий голос, як у тебе?

На зблідлих щоках Лукашевич пробився рум’янець:

— Ти серйозно? Ні, ти — справді?

— Варюшо, ти чудна дівчина! З таким голосом, як у тебе, треба в консерваторію. Ти будеш відомою співачкою, Варю. Тебе вся країна слухатиме, а ти боїшся виступати перед нами. Подумай — перед такими ж юнакам й дівчатами, як і ти сама!

— Зовсім я не боюсь, а тільки мені незвично, і від того все всередині холоне.

Від цього пояснення Жуковій не стало спокійніше, але вона бачила, що Варя вийшла з стану пригніченості.

Тим часом учні вже виступали: проспівав шкільний хор, потім грав на баяні Вова Мороз, співали дует дві учениці з дев’ятого класу.

З програмою в руці вбіг у кімнату Віктор Перегуда:

— Лукашевич! Де Лукашевич?

— Я тут! — ослаблим голосом обізвалась Варя.

— Зараз оголошую твій виступ! Пішли! Ніно, ти готова?

Юля бачила, як Варя сполотніла, як вона міцно стиснула губи і мовчки пішла за Віктором, як приречена. На порозі враз озирнулась, глянула з відчаєм...

— Варюшо, я тут! — гукнула Жукова.

Ніна підскочила, взяла Варю під руку і щось гаряче їй зашепотіла.

Юля пішла вслід. За кулісами вона наздогнала Лукашевич і встигла потиснути їй руку. На сцену вже вийшов Віктор і оголосив:

— «Пісня про Каховку». Виконує учениця десятого класу Варя Лукашевич. Акомпонує учениця десятого класу Ніна Коробейник.

— Я тут, Варюшо! — ще раз шепнула Юля.

Варя і Ніна вийшли на сцену.

Жукова притулилась до якогось стовпа за кулісами. Крізь щілинку їй було видно всю широку сцену, освітлену яскравими лампами, чорне піаніно, а далі, за рампою, тільки смутно вгадувались у півтемряві ряди слухачів.

Варя стояла нерухомо і тільки в ту мить, як пролунав акорд піаніно, здригнулась і вся випросталась.

Каховка, Каховка, родная винтовка!

Перші звуки Вариного голосу здалися Юлі неприродними і глухими. Боляче стислось серце — ось воно насувається те, що мусить статись. Тепер уже нічим не зарадиш. Пізно. Все!

Лишитись тут до кінця, пережити провал подруги чи піти звідси, щоб не чути нічого й не бачити?

Жукова майже напівсвідомо повернулась і похнюпившись пішла з свого місця. Вона протиснулась крізь якийсь вузенький прохід і хотіла сходинками спуститись униз. Біля згорнутих важких сувоїв завіси, тримаючи напоготові вірьовку, стояв зморшкуватий дідусь. Юлі здалося, що він теж знає про провал, який зараз спіткає Варю, і вже приготувався закрити в потрібний момент сцену. Дівчина подумала, що треба негайно повернутись, бо вона залишила Лукашевич саму. Знала, що зараз нічим не зможе її підтримати, та піти звідси — це було схоже на зраду.

Жукова поспішно навшпиньках повернулась на своє місце, звідки добре було видно Варю.

И девушка наша проходит в шинели,

Горящей Каховкой идет...

Як же далеко ще до кінця пісні! Як болісно чекати, що ось-ось зірветься від хвилювання голос, забудуться слова пісні, настане гнітюча пауза...

Юля й сама не помітила, як вона раптом перестала відчувати час. Усе якось дивно змінилось навколо, все стало немов несправжнім, нереальним: і ця осяйна сцена, і Варя, і тиша — така, що здавалась неможливою. І тільки один прекрасний дівочий голос прозорої чистоти пристрасно і владно витав над цим несправжнім світом. «Що ж сталось? Що сталось?» — билася в Юлі думка. Це співає Варя, це її голос, і весь зал слухає в такій напруженні тиші, що, здається, кожний сторонній звук, кожне пошепки вимовлене слово гримнуло б як постріл.

Мы мирные люди, но наш бронепоезд

Стоит на запасном пути.

Розтанув останній акорд, затихла пісня, і Варя пішла із сцени. Але — що це? Жодного звуку, жодного оплеску. Тільки тиша стала ще напруженішою, ще пронизливішою. Так тривало кілька секунд, та вони здалися Юлі вічністю. І враз усе прорвалось громом нестримних оплесків. У залі немов знявся ураган. Не стихаючи, гримів там розбурханий прибій, і, немов від ударів бурунів, тремтів увесь театр.

А Варя стояла за кулісами і плакала, плакала від радості, від подяки за те, що її слухали, від того, що всі хвилювання лишились позаду, і просто від того, що натягнені нерви тепер ослабли.

Її оточили юнаки й дівчата, щось говорила їй Юля, обіймала Ніна, усміхався Віктор, і все, все було, наче щасливий сон — такі світлі сни бувають лише в дитинстві.

Отямилася Варя Лукашевич тільки на вулиці, коли вдихнула свіжого повітря.

З театру розходилася молодь. Варя побачила, що вона стоїть на тротуарі вдвох із Юрієм Юрійовичем. Ах, так, учитель підійшов до неї, коли вона стояла в черзі за одягом. Юрій Юрійович чемно відчинив перед нею двері.

— Нам, здається, по дорозі? — спитав він.

— Я до майдану,— пояснила Варя.— А там — на тролейбус.

Вони повільно пішли тротуаром. Мимо них безшумно котились автобуси і тролейбуси, за їхніми вкритими інеєм, освітленими вікнами рухалися людські тіні. З обох боків широкої вулиці мчали легкові машини, і здавалось, що їхній швидкий потік ось-ось виплеснеться на тротуар. У повітрі висіли голубі й червоні неонові літери реклам, проливаючи бліде світло на перехожих.

— Ви мовчите,— сказав Юрій Юрійович,— ви й досі під враженням щойно пережитого. Перед виступом хвилюються всі. Це — почуття відповідальності перед слухачами і вимогливості до себе. Я думаю, що не хвилюються лише байдужі люди і, знаєте, халтурники та нездари. Такі особи дуже самовпевнені. Як ви думаєте?

— Мабуть, так,— промовила Варя.— Ви знаєте краще.

Вона зашарілась, бо відповідь їй здалася самій неймовірно безглуздою. Добре, що Юрій Юрійович не може зараз роздивитись її обличчя.

— І ви, мабуть, думаєте,— говорив далі вчитель:— «Усі тривоги лишились позаду, тепер — кінець моєму хвилюванню». Так? Аж воно все зовсім навпаки. Не кінець, а початок. Початок радісної путі. Широкої. Сьогодні ви, Варю, ступили на неї. Але не знаю... Буває, що звертають вбік... у провулок.

Лукашевич мовчки глянула на вчителя і хотіла щось сказати. Він почекав хвилинку — учениця мовчала.

— Всіх вразив ваш голос,— продовжував він.— Ви не зазнаєтесь, Варю? Чудовий голос, і вам треба по-справжньому вчитися співати. Та ні, ви просто ніякого права не маєте занехаяти свій хист. Такий голос рідко кому дає мати-природа. Так, самоцвіт, який треба добре відшліфувати. Тоді він заграє веселкою. Мине півдесятка чи десяток років, ви будете відомою співачкою...

Лукашевич, нарешті, обізвалась:

— Юрію Юрійовичу, навіщо ви... навіщо говорите мені такі слова? А що коли... цього не буде?

— Буде, Варю! — твердо відповів учитель.— Тепер усе залежить од вас. Ну, і від нас теж. Ми вас рекомендуємо в консерваторію.

Юрій Юрійович помітив, як Варя схилила голову, щось пригадавши. Від зрозумів, про що вона думала цієї хвилини. Але жодним словом не згадав про це.

Біля тролейбусної зупинки він попрощався. Учениця лишилась сама. Вона почувала, що в її житті цього вечора сталася якась зміна. Біля неї незнайомі люди чекали тролейбуса. І Варі здавалось, ніби всі вони якось незвичайно, по-особливому приглядаються до неї.

Вона здригнулась, коли хтось торкнув її плеча. Це був Вова Мороз.

— Я йшов за тобою,— сказав він,— та було незручно підійти.

Струмочки пари вилітали в нього з рота. Хлопець чомусь хвилювався.

Лукашевич чекала, що він скаже.

До зупинки підкотив тролейбус.

— Іди, іди,— поспішно промовив Вова,— мені краще трамваєм.

І коли Варя вже ступила на підніжку, він гукнув услід:

— «Каховка, Каховка...» — Варю, це справді ти співала? Отак співала? Я хотів тобі сказати...

Зачинилися дверцята, тролейбус рушив.

Було видно Вові, як зникав удалині червоний вогник.


предыдущая глава | Золота медаль | *  * *