home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



 Варя Лукашевич приїхала з іншого міста і в школу прийшла вже тоді, коли почалось навчання. Вона була дуже тиха, скромна і вродлива дівчина з глибокими темно-синіми очима і довгими віями. Та не цим, звісно, вона звернула на себе увагу класного колективу. В її поведінці було багато незрозумілого, навіть дивного. Досі вона ні з ким не здружилась, у неї не було жодної подруги. Увесь клас дивувало й смішило те, що вона всім учням і ученицям, навіть Ліді Шепель, з якою сиділа на одній парті, говорила «ви». Вона уникала розмов, і бувало, що за весь день ніхто від неї не почує й слова. На перервах її можна було побачити десь у кутку, самотню, заглиблену в якісь думки. Після уроків Лукашевич першою поспішала з класу, і всі розуміли, що вона хоче йти додому сама, без супутників.

Мечик Гайдай відразу ж заявив про нову ученицю:

— Товариші, якщо вона не шизофренічка, то просто — псих!

— Не погоджуюсь,— гукнула Ніна Коробейник.— Вона, певно, розв’язує якусь космічну проблему і весь час витає в надхмарних висотах!

— У такому разі, чому вона одержала двійку з астрономії? — запитав Мечик.

Найбільше зацікавилась новою ученицею Юля Жукова.

Лукашевич справді часто й глибоко замислювалась, навіть на уроці, і в такі хвилини, певно, забувала, що вона в класі.

Юля помітила, що бували дні, коли Лукашевич щось дуже хвилювало. Тоді Варя ледве досиджувала до кінця останнього уроку і майже бігцем першою вискакувала з класу.

Куди вона поспішала?

Жукова дізналась у дівчини, що мати її давно померла. Батько в Лукашевич був кравець і теж помер кілька місяців тому. Тоді дівчина й вирішила покинути рідне місто і поїхати до своєї тітки, яка жила з того, що перепродувала на «товкучці» старі речі.

Про все це Лукашевич розказувала коротко, скупо, точніше — тільки відповідала на запитання.

Спочатку Юля вирішила, що перед нею пригнічена горем дівчина, але незабаром переконалась, що це не так. Лукашевич ні на що не скаржилась, очі її випромінювали спокійне і навіть ласкаве світло, від усієї її худорлявої постаті віяло чимсь ніжним, дитячим.

— Ти була піонеркою? — спитала Юля.

— Ні.

— А чому?

Лукашевич відповіла просто й щиросердо:

— Ніколи було. Без матері жити, то треба все самій...

— А в комсомол ніколи не думала поступати?

Варя мовчки заперечливо похитала головою, потім тихо додала:

— Я не активна.

Жукова посміхнулась:

— Це від тебе залежить. А скажи, Варю, чому ти така?..

— Яка?

— Ну, відлюдна, мовчазна, слова від тебе не почуєш. Чому ти ніколи не поговориш з подругами?

— Не знаю,— знизала Лукашевич плечима.

— Ну, як це — не знаєш? Куди ти, наприклад, іноді так поспішаєш після уроків?

І тут Лукашевич ураз змінилась. Де й подівся її спокій. Вона швидко закліпала повіками, метнула на Юлю незрозумілий погляд, і на обличчі в неї з’явився вираз нетерпеливого бажання швидше закінчити цю розмову.

Жукова мовчала, чекаючи відповіді. Але мовчала й Варя. Тоді Юля торкнулась її плеча:

— Варю, чому ж ти не хочеш мені сказати?

Лукашевич глянула синіми глибокими очима й тихо промовила:

— Не треба питати... Я цього не скажу...

І ось сьогодні Варя Лукашевич знову кудись дуже поспішала. Жукова побачила, як вона, не чекаючи закінчення уроку, похапцем складала під партою, щоб не помітив учитель, книжки в старий портфелик. Видно було, що Лукашевич уже зовсім не слухає Юрія Юрійовича, охоплена єдиним бажанням, щоб швидше скінчився урок і можна було бігти з школи.

Юля не знала, що й думати. Вперше вона зустрілася з ученицею, поведінка якої була для неї, секретаря комсомольського комітету, зовсім не зрозумілою. Найбільше дивувало те, що Лукашевич цуралась колективу. Ось уже майже місяць, як вона з’явилась у школі, та ніхто з десятикласників не знає досі, якими інтересами живе нова учениця, які в неї мрії, які думки, з якими людьми вона стрічається за стінами школи.

Не встиг Юрій Юрійович вийти з класу, як Варя Лукашевич уже вискочила з-за парти і кинулась до дверей. Але Жукова зупинила її:

— Варю, ходімо разом.

Лукашевич аж здригнулась від несподіванки і, притиснувши до грудей обома руками портфелик з книжками, промовила:

— Ні... ні... Мені в інший бік, зовсім в інший...

— Мені теж — в інший,— спробувала пожартувати Юля,— отже, разом і підемо.

— Та ні, кажу ж, що мені з вами не по дорозі,— так само похапцем, трохи злякано кинула Варя.

— Ну, гаразд. Але чому ти мене звеш на «ви»? Ми ж з тобою однокласниці, товаришки. Хіба ти й досі не звикла до нас? Ти —додому?

Лукашевич на мить запнулась:

— Я? Еге ж, так... Додому, додому!

І вона побігла довгим коридором.

До Юлі підійшов Віктор Перегуда.

— Юлю, ти, сподіваюсь, додому? В такому разі нам по дорозі.

Жукова посміхнулась:

— Ціную твоє товариство, тільки зараз я хотіла б мати іншого попутника.

— Хто ж він? Можна знати?

— Нова наша однокласниця. Лукашевич. Дуже жалкую, що з нею мені «не по дорозі».

— Що вона? — чомусь нахмурився Перегуда.

— Тобі, як секретарю бюро комсомолу нашого класу, це треба б знати краще — «що вона». Уяви, що завтра Лукашевич подасть заяву про вступ до комсомолу.

— Хто? Оця мовчальниця? Не думаю. Та й пізнувато для неї.

— Тим більше ти повинен був поцікавитись нею як слід.

Жукова на мить замислилась і сказала:

— Якщо хочеш, щоб нам було по дорозі, ходімо зараз до неї.

— До Лукашевич?

— Так.

— Ой, ой, це на Шатилівці! Коцюбинського, дев’ять.

Юля насмішкувато глянула на нього:

— На жаль, ми не мали можливості знайти для її тітки квартиру десь ближче.

Віктор зітхнув.

— Зрештою, це не так і далеко,— промовив він.— Адже ми поїдемо тролейбусом?

— До парку. А там пройдемо. Тобі давно вже слід було б побувати у неї вдома.

— Місяць — це не такий довгий строк. Приглядався до неї, вивчав.

— Ну, і вивчив? — посміхнулась Жукова.

Перегуда глянув їй у темні очі, в яких вигравали блискітки, і враз весело засміявся:

— Авжеж. Так само, як і ти.

Вони швидко вдяглися, побажали доброго здоров’я старенькій гардеробниці Агафії Кирилівні і вийшли з школи.


предыдущая глава | Золота медаль | cледующая глава