home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



21

Це була урочиста хвилина.

Тетяна Максимівна увійшла в клас, несучи купку зошитів.

Як шелест, як зітхання, серед десятикласників майнуло:

— Зошити! Контрольна!

Не в одного учня тьохнуло серце. В такий момент буває, що навіть у когось із відмінників з’явиться сумнів: «А може, й у мене щось не так?»

Тетяна Максимівна роздала зошити. Вона посміхнулась, коли побачила, як обережно зазирає Варя Лукашевич на сторінку, де стоїть оцінка! Двома пальцями вона трошки підняла край аркушика і знову опустила його, не наважуючись подивитись.

— Сміливіше, Варю! — промовила вчителька.— Ви завжди така нерішуча?

Лукашевич розгорнула зошит, побачила виведену червоним олівцем цифру «4» і зашарілось від задоволення. Це була її перша четвірка в цьому році.

Мечик Гайдай побачив двійку, здивовано підняв брови і з байдужим виглядом одсунув зошита.

— Що вас дивує, Гайдай? — спитала Тетяна Максимівна.— Ваша робота найгірша в класі. Мені, а не вам треба дивуватися з нісенітниці у вашій контрольній.

Мечик встав:

— Я дивуюсь, що мені не поставили одиниці.

В класі прокотився сміх.

— А мені не смішно,— промовила Тетяна Максимівна,— Мені боляче, що в школі, де я директор, є такі учні. Від вашого бравірування стає сумно за вас. Мені здається, що однокласники повинні поговорити з вами якнайсерйозніше.

Марійка метнула на Юлю швидкий погляд і зустрілася з нею очима. Але Жукова заперечливо похитала головою, нахилилась до Марійки й шепнула: «Дурниці! З такого слона не зробиш людину!»

— Зате я раділа, коли перевіряла зошит Марії Поліщук,— говорила далі Тетяна Максимівна.— Вона розв’язала задачу, крім звичайного, ще одним способом, дуже простим. Проте знайти його було не зовсім просто.

Вона викликала Марійку, і та продемонструвала на дощці свій спосіб. Почулися вигуки подиву — як справді легко і дотепно розв’язується задача!

Ніна Коробейник слухала пояснення Марійки, затамувавши подих. Спосіб її був такий простий, що здавався Ніні прозорим. Але вона зрозуміла, що розв’язати так блискуче задачу можна було тільки після тривалого тренування; напевно, довгі нічні години сиділа Марійка вдома над тригонометрією...

І Ніна сама загорілась бажанням замкнутися на всю ніч у кімнаті, відкласти на деякий час свої літературні вправи і працювати, зціпивши зуби так, як, мабуть, працює Марійка.

Ніна мовчки дивилась на п’ятірку під своєю контрольною роботою і думала про те, що в Марійки теж п’ятірка. Але хіба вони рівні, ці п’ятірки? Хіба можна однаково оцінити її і Марійчину контрольні? Марійка розв’язала задачу талановито, не так, як усі. Невже вона, Ніна, так відстала? Невже й вона не така талановита, як Марійка?

Була ще одна учениця в класі, яку особливо вразило те, як красиво Марійка зуміла розв’язати задачу. Ніколи раніше Лукашевич не думала, що в математиці може бути щось красиве. Навпаки, ця наука здавалась дівчині мертвою й сухою. Коли Варя приступала до розв’язання математичної задачі, виникала в уяві невесела картина: шелестять на городі сухі стебла кукурудзи — почорнілі, нудні, набридлі, як осіння мряка...

Лукашевич нишком поглядала на Марійку. За останній час Поліщук немов удруге народилась. І це на очах у всіх. Коли вона відповідала, хотілося слухати її ще і ще. І тоді здавалося, що сидиш не на звичайному уроці, а на цікавій лекції, і все, про що розказує Марійка, вона ніби бачила сама на-власні очі.

Варя відчувала, як народжується в серці глибока симпатія до цієї дівчини. Ворухнулись навіть ревнощі, що Марійка сидить поруч Жукової і дружить з нею.

Та хіба можна ревнувати до Юлі? Ні, ні, Юля Жукова — найкраща в класі, найласкавіша, найдобріша. Як би було добре дружити з ними обома — із Марійкою, і з Юлею! Та чи схочуть вони? «Вони такі розумні,— думає Лукашевич,— усе знають, і розмови в них такі хороші й розумні, їм буде нудно зі мною».

У неї вперше з’явилася думка про її місце в класі. Мабуть, це місце одне з останніх.

Вона розгорнула щоденник. Самі трійки. Ось тільки сьогодні пощастило одержати четвірку з тригонометрії. А як це воно — бути відмінницею? Чи дуже важко добитись цього?

Після уроку Варя підійшла до Юлі:

— Що я вас... тебе хочу попросити. Спитай у Поліщук, як їй спало на думку отак розв’язати задачу?

Жукова, усміхаючись, обняла Варю й підвела до Марійки:

— Питай!

Лукашевич докірливо глянула на Юлю:

— Які ви!

— Не «які ви», а «яка ти»! Це по-перше. А по-друге, чому ти соромишся сама спитати?

— Схочу й спитаю,— промовила Варя.— А тільки, може й не розкажете мені. Як ви, Марійко, готуєте уроки? Чи вам є час і поспати?

— Ну, Маріє, запитання серйозне,— сказала Жукова.— Відповідай!

Марійка помітила: в Юлиних очах виграють веселі бісики. Їй і самій стало весело, вона зрозуміла, чому радіє подруга. Лукашевич потроху розкриває себе, починає жити шкільним життям, і недарма вона цікавиться, як краще готувати уроки.

— А може, ми зробимо так,— сказала Марійка.— Ти, Варю, прийдеш до мене, і ми вдвох з тобою посидимо над уроками.

Лукашевич спалахнула:

— Хіба це можна? Я вам не заважатиму?

— Чудна ти, та й годі. Вдвох готувати ще краще. Одна одну будемо екзаменувати.

Пролунав дзвінок. Юля помітила, що Лукашевич увійшла в клас якось інакше, ніж завжди.


* * * | Золота медаль | *  * *