home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



20

Юрій Юрійович додержав слова і рекомендував Ніну Коробейник як здібного автора-початківця керівникові літературної студії.

Керував студією відомий письменник, книжки якого Ніна читала й любила. Йому передали Нінин рукопис, і в призначений час вона пішла довідатись про долю свого оповідання.

Ніні здавалось, що разом з цим вирішується і її власна доля. Дівчина не могла позбутися хвилювання, яке охопило всю її істоту. Вона не уявляла, як вона зустрінеться з письменником, що йому скаже. А може, він сам їй скаже... Так, напевне, й буде. Але які слова судилося їй почути?

Спілка радянських письменників містилася в затишному особняку на тихій вулиці. Ніна двічі підходила до масивних парадних дверей, не наважуючись відчинити.

— Невже замкнено? — почула вона за собою чийсь приємний басок і озирнулась.— Ой, який сьогодні морозище!

Перед нею стояв чоловік у рудій шапці, в пальті з таким же рудим коміром. Шапку було насунуто на вуха, комір піднято, і незнайомець притримував його біля обличчя рукою у величезних хутряних рукавицях. Видно було тільки його веселі чорні очі та вузеньку смужку обличчя.

— Морозище! — повторив він, і Ніна, враз пригадавши Вову Мороза, посміхнулась.

— Ви в Спілку письменників? — спитав незнайомий.

— В літстудію, до Івана Олександровича Залужного.

— І мені туди, ходімте разом. Дозвольте, я відчиню.

— А ви теж...— Ніна не знала, як спитати.— Теж маєте відношення до... до літератури?

— Атож, деяке маю. І Залужного знаю, Івана Олександровича. А ви до нього в якій справі?

— Він обіцяв прочитати моє оповідання. Прізвище моє — Коробейник.

Сказала і в думках вилаяла себе: «Хто тебе питає твоє прізвище? Сорока!»

— Ну, гаразд. Ви ж не знаєте, в якій кімнаті він працює? Так ось що. Роздягніться і йдіть на другий поверх, там спитаєте. А я на хвилину заскочу в бібліотеку.

— Пробачте,— затримала його Ніна,— я вас хочу спитати... Який з себе Іван Олександрович? Що він...— Ніна зовсім зніяковіла і не знала, що далі казати:

— Я вас зрозумів,— промовив незнайомець,— можу сказати, що він — дуже вимоглива людина... Ну, пробачте, я піду.

Ніна скинула шубку, боти, причепурилася перед великим стінним дзеркалом і пішла на другий поверх. Зустріч з незнайомим чоловіком її підбадьорила, але останні його слова знову схвилювали.

— Івана Олександровича ще немає,— сказала Ніні повновида жінка — секретар спілки,— та він дзвонив, що за півгодини буде. Ви почекайте.

— Як немає? Я вже тут! — знову почула Ніна веселий басок.— Ай, морозище! Люблю, грішник, тепло, сонце!

Так, це був Залужний, портрети якого Ніна не раз бачила в журналах. Вона дуже почервоніла, бо враз догадалась, що він і є той незнайомий, з яким щойно розмовляла.

— Так, шановна Ніно Коробейник,— промовив Залужний,— зараз ви побачите, який я нещадний до початківців! Ходімте, ходімте до мене в кабінет.

Стало так просто й хороше з цією людиною, що смішним здалося недавнє хвилювання.

Залужний дістав з шухляди Нінин рукопис:

— Так ось, дорога Коробейник,— сказав він,— ваше оповідання мені сподобалось, воно дуже свіже, цікаво розгортається фабула, овіяне воно «весняним запалом хлоп’ячої бійки», як ви висловлюєтесь на одній із сторінок. І разом з тим у ньому є і наївність, і серйозні недоліки, про які не хочу вам зараз нічого говорити, бо вирішив поставити оповідання на обговорення в літстудії. Ви не заперечуєте, Ніно Коробейник? Ну й гаразд. Там ми докладно поговоримо про всі достоїнства і недоліки вашого твору. Знати про перші і про другі для вас однаково важливо. І ще ось що, Ніно. Ви повинні знати, що писати ви можете, і тепер від вас самих залежатиме зійти на верховину. І ви зійдете, коли по-справжньому захочете, якщо на все життя полюбите слово... Ви розумієте мене? Оце все, що я хотів вам сказати сьогодні. За два дні ми зустрінемось на занятті літстудії.

— Спасибі,— щиро подякувала Ніна.

— Вам спасибі, ви дуже порадували мене своїм оповіданням.

Випроводжаючи Ніну, Залужний уже на порозі раптом спитав:

— Ви, мабуть, хотіли б однести свій твір до редакції, правда? Щоб швидше його надрукувати?

— Що ви? — похолонуло в Ніни серце.— Там же, ви самі сказали, є недоліки, наївності...

Залужний подивився на дівчину допитливим, вивчаючим поглядом.

— Це добре,— тихо сказав він.— Не поспішайте.


* * * | Золота медаль | * * *