home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



17

Марійку хвилювало це нове ставлення до неї товаришів. Їй хотілося вчитися ще краще, і вона до пізньої ночі просиджувала над підручниками. Бувало, що, виконавши домашню письмову роботу, Марійка відчувала невдоволення нею і тоді переписувала її вдруге, втрете, доповнювала, поглиблювала.

У неї вже встиг виробитися смак до такої наполегливої праці, і готування уроків давно вже стало для неї не обов’язком, а потребою.

Тільки одна Ніна Коробейник не раділа, здається, успіхам своєї подруги. Ні, так не можна сказати: не раділа. Навпаки, Ніна часто говорила Марійці, що вона захоплюється її відповідями, що дивується з її обізнаності, розпитувала, як Марійка працює над уроками.

Але якась незрозуміла стриманість, байдужість відчувалися в цих розмовах, у тому, як ставилась тепер до своєї подруги Ніна. Марійка з подивом помітила, що Ніна вже не чекала її, щоб після уроків разом іти додому, перестала запрошувати до себе. А коли Марійка приходила без запрошення, Ніна була неуважна і явно не раділа їй.

Зовсім збентежила Марійку одна розмова з Ніною. Якось після уроків Марійка затрималась — глянула, а її чекає на порозі Ніна. В класі вже не було нікого.

— Ти скоро? — спитала Коробейник.

— Іду, йду,— зраділа Марійка.

Вдвох вони вийшли з школи. І раптом Ніна зупинилась,

— А знаєш,— промовила вона,— тобі не пощастило «угробити» мій сюжет! Оповідання я напишу!

Марійку де просто приголомшило.

— Ніно, — скрикнула вона,— що ти кажеш? Хіба ж я хотіла «угробити»? Я могла помилитись, але говорила тобі щиро, від усього серця.

— Ха-ха,— засміялась Коробейник,— від усього серця могла вбити в мені бажання працювати далі...

Згодом, коли Ніна згадувала цю розмову, їй ставало боляче, важко на серці. Знала, що даремно образила подругу. Першою думкою було вибачитись. Але щось заважало, якесь інше почуття не дозволило цього зробити.

Досі Ніна Коробейник була першою в класі. Вона не мала інших оцінок, як п’ятірки. Та ось Марійка Поліщук теж стала відмінницею. І Коробейник зрозуміла, що п’ятірки бувають різні. У Марійки вони були «особливі» (як уперше про це висловилась Надія Пилипівна). Все частіше вчителі називали Марійку як приклад для всього класу, захоплювались її глибокими відповідями, її бездоганними контрольними роботами.

Ніна відчула, що вона несподівано опинилася на другому плані. Дівчина спробувала й собі засісти за книги, частіше заходила в бібліотеку, писала конспекти. Але більше як на тиждень не вистачало сили волі наполегливо працювати. До того ж часто серед напруженої роботи над уроками майне якийсь новий образ з оповідання, яке Ніна писала, і підручник відкладався.

Тоді Коробейник вирішила, що її п’ятірки залишаться з нею, що й школу вона закінчить напевне з золотою медаллю, а от як буде з Марійкою — ще невідомо. Хтозна, чи допоможуть їй цьогорічні п’ятірки, коли в попередніх класах вона йшла здебільшого на трійках. Випускний екзамен усе покаже.

Про золоту медаль Ніна мріяла пристрасно, але нікому про це не звірялась. Була в неї таємна думка, що одержить вона медаль одна-єдина на весь клас, а це ж яка честь, який успіх, яка нагорода!

Не можна сказати, щоб Ніна не турбувалась про успіхи всього класу. І зовсім не проти була б вона, щоб кілька її подруг одержали, ну, скажімо, срібні медалі. Але золоту Коробейник залишала тільки собі. Вона яскраво уявляла, як на педагогічній нараді директор школи голосно заявить: «З усього десятого класу заслуговує на золоту медаль тільки Ніна Коробейник!»

А як недбало можна буде хвалитись у розмовах: «У такому-то році я єдина закінчила N-ську школу з золотою медаллю!..»

Та було б невірно думати, що Коробейник училася заради нагороди чи п’ятірок, як Ліда Шепель. У Ніни були на першому місці знання, вона з глибокою повагою ставилась до вчених, письменників, по-школярському вирізувала з газет їхні портрети і якийсь час думала, що найбільші вчені — автори підручників. Велике було її розчарування, коли хтось пояснив, що це не завжди так.

Була дванадцята година ночі. Ніна сиділа за уроками. Кілька разів у кабінет батька заходила мати й розмовляла з кимсь по телефону. Ніна знала, що мати дзвонить на завод — тата не було вдома другий день, він закінчував спішну роботу.

Несподівано згадалась Марійка. Як часто приходила вона сюди, в цю кімнату, які тут були суперечки, які гарячі розмови! Спало на думку, що це ж сама вона, Ніна, відштовхнула свою подругу. Марійка, напевне, відчула холодок, яким почало дихати до неї серце Ніни.

Коробейник картала себе за те, що змінила своє ставлення до подруги. Хіба Марійка в чомусь винна? Може, в тому, що виходить на перше місце серед відмінників? Як було б добре, коли б зникло це каламутне почуття, щоб ясними очима можна було дивитись подрузі в обличчя, радіти її успіхам, допомагати їй!

Нарешті приїхав батько. Він незграбно протиснувся в кімнату, взяв доччину голову в долоні, поцілував.

— Зблідла, Ніно, зблідла! Наука важко дається? Чи, може, не дають спокою лаври видатних романістів?

За пізньою вечерею Ніна спитала:

— Тату, що це за почуття — заздрість? Ти коли-небудь заздрив?

Роман Гарасимович поклав ніж і виделку.

— Ого-го, не раз! Чудесне почуття!

— Ні, ти, будь ласка, серйозно.

— Абсолютно серйозно, до сотої долі міліметра. А що, хіба я не жива людина? І зараз заздрю декому з своїх товаришів по роботі.

— Чому ж, тату, це — чудове почуття?

— Натхнення дає, запал. Чим я, мовляв, гірший від товариша Енського? Ну, і працюєш так, що за місяць-другий, глянь, уже не тільки наздогнав товариша Енського, а й перегнав! У нього — відмінна конструкція деталі, а в мене — ще досконаліша!

Ніна глянула на батька великими задумливими очима.

— А я, коли заздрю, мучусь. Хвилинами просто ненавиджу свою подругу. І свідомість того, що в мені каменем сидить це почуття, ще більше пригнічує.

— Ну, це зовсім інше,—сказав Роман Гарасимович.— Мавпяче почуття. Рудимент. Заздрість повинна переходити в змагання, це — по-нашому, по-більшовицькому. Але не страшно. Викрути себе, як мокру хустку, і все. Доки не залишиться в серці жодної краплини такого свинства.

Ніна бачила — батько став задумливий і похмурий, його, мабуть, неприємно вразили її слова.

Замислилась і Ніна. Справді, звідки в неї з’явилось це почуття? Невже в неї таке дрібне й підле...— так, так — підле серце?

А може, в усьому винна Марійка?

Ця думка була, як настирливий комар, від якого відмахуються, а він знову й знову дзижчить над вухом. Минали дні, і згодом Ніна справді запевнила себе, що Марійка — просто вискочка й підлабуза, і що в ній досі всі помилялись. Лишився в Ніни ще якийсь куточок серця, який протестував проти цієї «ухвали», та на нього можна було не звертати уваги.

Якось у неділю прийшла Юля Жукова. Ніна зраділа їй, але Жукова була чимсь стурбована.

— Що в тебе з Марійкою? — спитала вона.— Ви глек розбили, чи що?

Ніна знизала плечима:

— Звідки я знаю? Який глек ти маєш на увазі?

— Не хитруй,— суворо сказала Юля.— Розкажи мені про все щиро, як подрузі.

Щось приховати від Жукової, бути з нею нещирою — справа марна. Про це добре знали її подруги. Та й не можна було сказати неправду, коли тобі просто в душу зазирають такі ясні і водночас суворі Юлині очі.

— І не думаю хитрувати,— промовила Ніна.— Але скажи, хіба ти ніколи не розчаровувалась у людях?

— Ти хочеш сказати, що розчарувалась у Марійці?

— А невже ти й досі нею захоплюєшся? Бачиш, Юлю, я все проаналізувала, всі її риси характеру...

— А свої власні?

— Не розумію! Ти, Юлю, наче прокурор. Облишмо це. Я тобі все, як є, розповім. Хіба тебе не вразило, приміром, що Марійка на сімейну вечірку запросила свого класного керівника? Я на місці Юрія Юрійовича не пішла б!

Жукова здивовано підняла брови.

— Не пішла б! — уперто повторила Ніна.— Невже ти нічого не розумієш?

— Що? Що саме?

— І справді не розумієш? Та це ж звичайнісіньке підлабузництво! Диву даюсь, як вона не запросила ще й директора школи.

Юля голосно засміялась.

— Ти чого? — спитала Ніна.

— З твого аналізу сміюся! Проаналізувала риси характеру! Здорово! Знаєш, це і смішно, і обурює. Обурює, Ніно! Те, що ти мені сказала. Марійка і... підлабузництво! Ні, це треба вміти!

Ніна мовчки кусала губи.

— Мене цікавить,— вела далі Юля,— з якого часу ти помітила в Марійки цей гріх? Чи не відтоді, як вона так блискуче відповіла про творчість Лесі Українки?

Ніна стріпнулась.

— Ти думаєш, що я... заздрю?

— Ти дуже швидко відгадала, що я думаю! Ти заздриш успіхам Марійки. Марійка стала вчитися краще за тебе, і це вибило тебе з колії. В тобі є такий душок, є! Ти любиш бути першою.

— Люблю! — спалахнула Ніна.

— І добре, що любиш. Але як ти можеш розлюбити подругу, котра тебе випереджає? Та нею ж гордитись треба, це успіх усього класу — ще одна відмінниця!

Ніна тихо промовила:

— Не лай мене, Юлю. І не агітуй. Я, може, багато вже думала над цим...

Юля зазирнула Ніні в обличчя і так само тихо порадила:

— А ти подумай ще... Перебори сама себе. Подумай, Ніно...


предыдущая глава | Золота медаль | cледующая глава