home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



16

Минув лише місяць з того часу, як у Марійки Поліщук трапився «поворотний момент у житті», коли вона вирішила стати іншою, зовсім іншою, виховувати в собі справжню силу волі і перейти в ряди кращих відмінників у десятому класі.

Найважче було гартувати силу волі. Цьому заважало не що інше, як лінощі, звичайні, давно знайомі ще з дитинства і часом солодкі лінощі. Вони й були зараз в учениці найголовнішим ворогом.

Насамперед треба було відвоювати в них одну зайву годину щоранку, коли так приємно буває поніжитись у теплій постелі. Прокидаючись, Марійка наказувала собі: «Вставай!» Їй не раз доводилось повторювати це, доки, нарешті, вона справді наважувалась скинути ковдру.

«Ага, так? — думала дівчина.— Так виконуєш свої рішення? Так ти борешся з собою? Ну, гаразд, побачимо!»

Звечора вона почала ставити біля ліжка склянку з водою й миску. Прокинувшись, нахилялась над мискою й раптом лила собі холодну воду на шию, хлюпала в обличчя. Це було легше зробити, ніж скинути ковдру, але далі лежати після цієї процедури, з мокрою шиєю, було неможливо.

«Ну, що, встала? — злорадно питала себе Марійка.— І так буде щоранку, аж поки ти не привчишся вставати без холодного душу!»

Але й віддавши дівчині тридцять зайвих годин щомісяця, лінощі все ще переслідували її. Вони вже не наважувалися ставати з Марійкою віч-на-віч, проте знайшли інший, обхідний маневр. Вони підкрадалися найчастіше тоді, коли учениця сиділа за уроками. Не шепотіли тепер: «Ти ж можеш вивчити це завтра, на свіжу голову, а сьогодні піди в кіно, піди до Юлі, до Ніни...» Ні лінощі стали тепер набагато хитрішими. Вони з’являлися в образі якоїсь згадки, мрії або просто думки, яка не мала ніякого відношення до тригонометрії чи фізики і відволікала Марійчину увагу від підручника в інший світ.

З такою формою лінощів було важче змагатися, бо часто учениця й сама не помічала, як раптом її думки відлітали кудись далеко од роботи.

Проте перші бої вже було виграно, і Марійка з радістю переконувалася, що вона повільно, але впевнено завойовує в класі звання відмінниці. Після блискучої відповіді з української літератури дівчина мала вже п’ятірки з історії, педагогіки, тригонометрії, хімії й астрономії.

Був короткий час, коли в Марійки настало легке розчарування астрономією і професією астронома, та незабаром знову повернулось колишнє захоплення цією наукою. Дівчина часто бачила скляний величезний купол круглої будівлі десь серед високих гір, де починаються альпійські пасовиська.

То була астрономічна обсерваторія. Вона, Марійка, сидить у глибокому кріслі, припавши до окулярів потужного телескопа. В горах глуха ніч. Мчить Земля крізь космічні простори, і разом з нею мчить Марійка назустріч невідомим сузір’ям, назустріч загадковій, прекрасній цариці ночі — планеті Місяць. Ні, вона зовсім не загадкова. Як чудово видно на ній нерівні, хвилясті краї кратерів, широкі тріщини, деякі з них, напевне, в кілька кілометрів завширшки!

І ось однієї такої ночі сталася незвичайна подія в Марійчиному житті — вона відкрила ознаки перебування на Місяці живих істот. Так, всупереч усім науковим доказам, Марійка доводить, що на «мертвій» планеті існують розумні живі мешканці...

Дівчина з силою стукає долонею об стіл.

«Ах, ось ти яка! Ти все ще бачиш у своїй майбутній професії фантастичну романтику і за це її любиш! Ні, ти полюби її за творчі будні, за напружений труд, за радість служити своєю працею народові!»

Відвойована зайва година вранці означала, що робочий день Марійки починався раніше, ніж звичайно. Вона починала його фізкультурною зарядкою і сідала закінчувати уроки, яких не встигла виконати вчора.

Марійка ніколи тепер не обмежувалася засвоєнням матеріалу за підручником. Вона добирала в бібліотеці книжки, журнали. В журналах вона часто знаходила новий матеріал, читала наукові розвідки, які по-новому висвітлювали те або інше питання в науці чи літературі.

Готуючи завдання з педагогіки, Марійка дуже захопилася творами Макаренка. Вона навіть купила їх, щоб завжди мати під рукою.

Вчителька педагогіки Марія Макарівна, приємно здивована глибокими знаннями Марійки, якось спитала в неї на уроці:

—Вас дуже цікавить педагогіка, Поліщук? Ви готуєтесь стати педагогом?

— Ні, Маріє Макарівно,— відповіла учениця,— я не почуваю в собі тако покликання. Але мене цікавить педагогіка.

А втім, з подібним запитанням міг би звернутися до Марійки і викладач хімії. Хімія, як і астрономія, особливо її цікавила. Ученицю вражала могутність науки. Дівчина захоплювалася сміливістю радянських учених, які вторгалися в найтаємнішу лабораторію природи і самі вчилися створювати такі речовини, що їх раніше давала тільки жива природа.

Марійка любила хімію ще й за те, що вона розповіла, з яких речовин складаються планети, і допомогла визначити вік бабусі-Землі. На Марійчиному столі можна було побачити твори Менделєєва, Бутлерова і Зелінського. Багато читала вона художніх творів — і класиків, і сучасних письменників.

Ніколи ще Марійка не працювала так наполегливо. Нічим не затьмарений ясний розум, гостра допитлива думка допомагала їй схопити найголовніше, проникнути до чудесних скарбів науки. Що більше вона пізнавала, то безмежніше розкривався перед нею світ наукових надбань, тим більше запалювалася вона бажанням про все довідатися, все збагнути.

Найбільшою насолодою для неї було тепер пізнання життя. Звісно, вона не ширяла орлом у високостях, була вона ще пташеням, мала замість крил колодочки і на світ дивилася з невисокої гілки. Але тим більше захоплювала Марійку таємна думка злетіти вгору і глянути на життя з найвищого польоту. Вона догадувалась про незвідані почуття, які чекають її, про гостру насолоду досягти запаморочливої височини, коли найталановитіші відкриття і винаходи приходять до людини, як нагорода за муки творчості, за невтомну працю.

Марійчиних подруг дивувало, як вона встигає так багато зробити.

— Це ж тобі треба з ранку до вечора не вставати з-за столу,— розводила руками Ніна Коробейник. — Ти не домашні завдання виконуєш, а готуєш кожного разу реферати. Ні, Мавко, ти знаєш якийсь секрет праці, і з твого боку просто нечесно приховувати його від найближчих подруг!

— Знаєш, Ніно, загартувати силу волі...

— А, ти знову про це,— перебивала Ніна.— Мабуть, не тільки в цьому справа!

— Я думаю, що це — найбільша моя перемога, Ніно. От захотіла і примусила себе працювати на повну свою можливість! Але, знаєш, мені найважче було організувати думку. Я й зараз іще зриваюсь на цьому. Стривай, я тобі поясню. Уяви, що ти сіла за стіл.

— Ну, уявила.

— Ти розкрила книгу, хочеш зосередитись, але в тобі ще вирують сторонні, інші почуття і враження, звучать уривки речень, ти не можеш їх позбутися, бо вони мимохіть набігають, накочують хвилями.

— Поетично!

— Зажди, поезія тут ні до чого. Думки розбігаються, і ти не можеш їх мобілізувати. А вони мусять працювати на тебе, це твої вірні слуги.

— Мозок?

— Еге ж, його треба примусити виконати твою волю, в даному разі оволодіти змістом книжки.

— О Марійко, я його теж примушую,— засміялась Ніна.— Він у мене, бідолаха, часто працює до сьомого поту!

— Особливо, коли ти сидиш над власним оповіданням?

— Мавко, я ж про це й хочу сказати. Я примушую його створювати образи людей, які насправді не існують. Тобто існують тільки їхні прообрази. І він підказує мені їхні думки, їхні мрії і навіть мову. Все-таки, Маріє, чудесна річ мозок!

Ніна зітхнула, їй тепер не давало спокою, що Марійчині п’ятірки «особливі», а в неї, в Ніни, звичайні.

«Що ж це таке? — питала вона себе. — Я нишком заздрю Марійці? Мене мучить, що вона почала випереджати мене?»

В класі Марійку Поліщук завжди любили. Останнім часом, коли вона, за виразом Мечика, «нахапала» повний щоденник п’ятірок, причому «особливих», з яких кожна варта була двох, Марійка помітила щось нове в ставленні до себе однокласників.

Власне кажучи, зовні наче нічого й не змінилось. Ті ж товариські розмови, жарти й дотепи, але щось майже невловиме іноді майне в зіницях співрозмовника, в його рухах і навіть у словах, наче він їх вимовляє з особливим добором, щоб кожне слово було змістовніше. І, здавалось, навіть її ім’я багато учнів вимовляли тепер якось по-особливому.

Марійка зрозуміла, що в її однокласників з’явилось до неї почуття поваги, ніби вона стала на голову вище від них.

Не можна сказати, що раніше не поважали її. Та зараз до цього почуття приєднались і гордість за подругу, однокласницю, і радість за її успіхи, і бажання й собі не відстати, не втратити в її очах своєї власної гідності.

А Марійка, як і раніше, була до всіх привітна, любила допомогти подрузі, охоче пояснювала однокласникам складні задачі. Комсомольський комітет дав їй важливе доручення: працювати агітатором на виборчій дільниці, і вона готувалась до цієї роботи з усім завзяттям і трепетом юного серця.


* * * | Золота медаль | cледующая глава