home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



15

Немало вечорів просиділа Ніна Коробейник, працюючи над своїм оповіданням. Після порад Юрія Юрійовича вона переробила його: дія тепер відбувалася в п’ятому класі. Але виявилось, що не можна механічно змінити в оповіданні героїв. Адже школярі п’ятого класу були зовсім іншими, ніж десятикласники. Вони й розмовляли інакше, і мислення та їхні школярські вчинки були ні в чому не схожі на думки та мрії десятикласників.

Отож довелось образи школярів опрацьовувати з самого початку.

Ніна тепер з радістю ходила до своїх піонерів. Перед нею були живі герої майбутнього твору. Їй здавалось, що треба було тільки описати якогось п'ятикласника, хоча б і Миколу Сухопару, і потрібний образ готовий.

Вона так і зробила, сумлінно зафіксувавши всю Миколину поведінку.

Зайшло вже далеко за північ, коли Ніна закінчила оповідання. Вранці вона перечитала його і жахнулася: ніякого Миколи Сухопари в оповіданні не було. Замість живого, пустотливого хлопчини по сторінках рукопису гуляв якийсь школярик, зроблений із фанери — без думок і почувань, з кляксою замість серця.

Ніна не вірила власним очам. Невже це вона написала вчора оці сторінки?

Це був страшний удар. Дівчина поклала собі на голову подушку й довго плакала злими сльозами. «Бездарність! Яке ти маєш право віднімати в самої себе час на писання нікому не потрібних дурниць?»

Може, вона помиляється, може, вона занадто вимоглива до себе або не розуміє, що погано і що гарно?

Дати зошит Юрієві Юрійовичу? Нізащо! Хай вона вже марнує свій власний час. Прочитати Юлі, Марійці? Звісно, їм. Вони щиро скажуть свою думку. Якщо погано — не глузуватимуть, якщо вдало — похвалять...

І хіба ж знає Ніна, як воно сталося, що дала вона свій рукопис не трійці, не Юлі, а Вові Морозу?

На великій перерві Вова підійшов до Ніни.

— Скажи, будь ласка, що нам на завтра задано з російської літератури? — спитав він.— Я забув відмітити.

Ніна здивовано підняла брови:

— Володимире Мороз, адже ви мене питали вже про це! На минулій перерві. Ви що, втратили пам’ять?

Вова зніяковів страшенно. Він почервонів так, що аж сльози виступили

— Як? Невже? — забурмотів він.— Як же я забув?.. Але чому ж так офіціально? Володимир, та ще й Мороз. Хіба я...

Ніна дивилась на хлопця, не розуміючи, чому той так зашарівся від якоїсь дрібниці. Ну, справді, хіба він не міг забути?

— А як же не офіціально, шановний товаришу Мороз? Ні, я буду вас кликати тільки так. Навіть не Мороз, а товариш Морозище.

— Чому ж, Ніно, так? Хіба я такий холодний? А згадай мій натюрморт. Ти ж казала, що в мене дуже теплі фарби...

Ніна розсміялась:

— Ти, я бачу, все пам’ятаєш, хто що каже про твої малюнки! А не забув що ти мені говорив про моє оповідання? Що воно в мене вийде, що я добре бачу своїх героїв... Ну, і ось я вже його закінчила.

— Закінчила? — зрадів Вова.— От цікаво!

— А хочеш прочитати? Я тобі дам до завтра.

— Та чому там «до завтра»? Я його ще сьогодні прочитаю на уроці фізики.

— Ні, ні. Я так не хочу. Ти, Вово, повинен прочитати його уважно, дуже уважно. А то будеш одним оком читати, а другим зиркати на вчителя. Розумієш, для мене це так важливо, так важливо — кожна думка... Зверни увагу на образ хлопчика-пустуна. Він у мене, здається, якийсь дерев’яний.

Уранці другого дня, перед початком уроків, Ніна й Вова посідали, щоб ніхто не заважав, у кутку на останній парті.

— Ти не терзай, — просила Ніна, — скажи зразу: погано?

— Зовсім ні, буде хороше оповідання.

— Буде? — скрикнула дівчина.

— Якщо трохи ще попрацюєш над ним. Знаєш, Ніно, не вистачає ще якихось рисочок, щоб твій твір «заграв». Мазки ще треба якісь знайти. Школяр твій і справді неживий, бо ти розказуєш, а не показуєш. А хочеться ж його побачити, а не почути про нього.

— Ой, Вовко! Оце, мабуть, ти підказуєш мені секрет! У дії треба показати мого героя! Я тобі так вдячна!

— Вдячна? А я ж — «Морозище»?

— Ні, ти просто Морозик!

— Ну, то-то. Дозвольте продовжувати? Якась у тебе дуже сльозлива дівчинка, головна особа оповідання. Розумієш, Ніно, це не в’яжеться з її вольовим вчинком, коли вона навмисне не відповідає урок і потім вимагає поставити їй двійку. Подумай над цим. І дай один-два мазки на обличчя її матері-вчительки, а то я не бачу його. Ну, оце й усе.

До них підійшов Мечик Гайдай і багатозначно кахикнув.

— Кха-кха, ось воно що! — проспівав він.— А ми й не знали! Не знали, що наш художник має ще й інші таланти...

Вова Мороз підвівся, зміряв поглядом Мечика з ніг до голови й відповів:

— Так, бог — несправедливий дідусь: одному віддав усі таланти, а другому залишив єдине: по-модному зав’язувати галстука!

Мечик крутнувся й кинув через плече:

— Не так гостроумно, як ослоумно!

Але було ясно, що перемога лишилась на боці Мороза.


*  * * | Золота медаль | * * *