home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



14

Юрій Юрійович прийшов на партбюро, щойно закінчивши урок. З того, як він торгонув стільцем, як сів і одразу ж встав, підійшов до дверей і потягнув за ручку (хоч двері були й так щільно зачинені) — всі зрозуміли, що секретар парторганізації чимсь схвильований.

Надія Пилипівна обережно спитала:

— Почнемо, Юрію Юрійовичу?

Він обернувся, глянув:

— А, так, так. Пробачте. Всі є? Давайте починати.

І враз сказав:

— У мене в класі неприємність, товариші... Комсомолка, знаєте...

Випадок, який стривожив Юрія Юрійовича і обурив комсомольців, стався з Лідою Шепель.

Ліді було доручено відправити підшефній комсомольській організації в колгосп бібліотечку. Десятикласники з великою любов’ю добирали до цієї бібліотеки книжки, купували в книгарнях, приносили з власних бібліотек.

Шепель повинна була по телефону умовитися з комсомольцями, щоб з колгоспу надіслали по книжки машину, або відправити бібліотечку поштою.

Але з’ясувалося, що книжки вже більше тижня спокійнісінько лежать у Шепель.

Віктор Перегуда знайшов Ліду на великій перерві в буфеті. Вона пила чай. Віктор підсів до її столика.

— Мені не хотілося б псувати тобі апетит,— сказав він,— але мушу тебе спитати: чому ти досі не відправила книжок у колгосп?

Шепель зміряла його поглядом з голови до ніг і, спокійно жуючи бутерброд, відповіла:

— Мені було ніколи цим займатись.

— Ніколи? Та ти знаєш, що комсомольці відкривають у колгоспі свій клуб для молоді, вони чекають цих книжок!

Шепель знизала плечима:

— Що за дивний у них пароксизм книголюбства!

— Та ти хто? — обурився Віктор.— Комсомолка ти чи хто?

— Я?

Ліда встала, холоднокровно відсунула порожній стакан, змела крихти з скатертини на блюдце і заявила:

— Я... Мені ніколи було!

Ось про цей випадок і розповів Юрій Юрійович на засіданні партбюро. Він не міг мовчати. Він повинен був почути пораду від товаришів-комуністів. Учитель відчув болісну тривогу за долю учениці, яка незабаром востаннє переступить шкільний поріг. 

Знав, що почує не тільки пораду. Напевне, прозвучать на засіданні справедливі слова осуду його, як комуніста, класного керівника, в якого в класі є така комсомолка. Він вважав би себе винним більше за всіх, коли б і Ліду Шепель, і Мечика Гайдая школа «випустила» в життя такими, якими вони є зараз. Ні, це була б жорстока поразка в житті самого Юрія Юрійовича, і він не міг цього припустити навіть у думках.

Юрій Юрійович не помилився. Говорили на засіданні не тільки про Шепель, а й про Варю Лукашевич, про Гайдая. Та, мабуть, найбільше — про нього, класного керівника. Справді, критикували його суворо.

І від того, що всі члени бюро так близько прийняли до серця вчинок Ліди Шепель, і навіть від того, що гостро критикували його, секретаря парторганізації, Юрій Юрійович відчув, як зникла його тривога, спокійна впевненість знову повернулась до нього. Він ще раз переконався, що доля кожного учня хвилює не тільки його, а й увесь учительський колектив.

Здається, нічого нового не було в тому, що ухвалило бюро: комсомольці десятого класу повинні обговорити на відкритих зборах вчинок Шепель. Але за цією ухвалою Юрій Юрійович бачив значно більше. Він розумів: комсомольські збори треба скерувати так, щоб на них мова йшла не лише про окремий вчинок, а про поведінку Ліди Шепель взагалі, про її характер, про її життя. Це має бути товариська пристрасна розмова з дівчиною. А чи буде вона такою, залежатиме від того, як цю розмову організувати. І звідси випливало, що насамперед йому, Юрію Юрійовичу, треба було негайно ж допомогти комсомольцям як слід підготуватися до цих зборів.

Проте досвідчений учитель відчував — не все сказано про Шепель. Йому хотілося звіритись товаришам у тому, що він передумав, коли збирався на це засідання партбюро, хотілось дістати їхнє схвалення.

— Я думаю, цього ще не досить — засудити вчинок дівчини,— сказав він.— Ми повинні водночас взяти ученицю під лікоть. Як саме? Я міркував над цим. Треба спробувати старий засіб — доручити їй якусь серйозну, саме серйозну справу, щоб дівчина зразу відчула відповідальність перед класом. Хай відчує, що жила «воблою», але це — в минулому, а зараз вона потрібна, дуже потрібна колективу...

Ці останні слова, видимо, найдужче припали до серця вчителеві малювання Якову Тихоновичу. Ще не дослухавши до кінця, він схвально закивав головою і вдав, що аплодує. Після засідання він швидко підійшов до Юрія Юрійовича:

— Дозвольте міцно-міцно потиснути вашу руку!

— От і не знаю, за віщо такий вияв доброзичливості...

— За одне ваше речення. Ви сказали, що ученицю треба взяти під лікоть, підтримати її. Ось за це, Юрію Юрійовичу. Засудити — це легко, а допомогти — значно важче. А може, ми й помилились? Може, й зборів не треба? Просто відчитати б — та й годі. Невже не допомогло б?

— Ні, напевне не допомогло б!

Юрій Юрійович уважно глянув на Якова Тихоновича й додав:

— Хотілося б подивитись, як ви малюєте. Знаєте, самий процес, коли ви водите рукою. Так і здається, що — ніжно-ніжно, і все рожевою фарбою. А ви спробуйте різкими лініями, такими, знаєте, мужніми, сміливими...


*  * * | Золота медаль | *  * *