home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Юрій Юрійович знав, що Ніна Коробейник хоче або розповісти, або порадитися з ним про щось дуже для неї важливе. Ніна нічого йому не говорила і, здається, нічим не виявила свого наміру. Але вчитель був певен, що сьогодні чи завтра Коробейник неодмінно звернеться до нього.

Можливо, він помітив цей намір учениці з її поведінки. Після першого уроку вона похапцем підійшла до нього, і зупинилась у нерішучості. Вона, певне, заговорила б, але надійшли подруги, і дівчина відступила, бо, мабуть, не хотіла звіритись у чомусь при свідках. Здавалось, вона шукала нагоди поговорити з класним керівником віч-на-віч.

На великій перерві Юрій Юрійович знайшов Коробейник у фізкультурному залі і покликав її.

— Ніно, ви мені, здається, щось хотіли сказати? Що у вас?

Коробейник здивовано глянула на вчителя з німим запитанням: як він довідався?

— Адже я не помилився? Правда? Ходімте сядемо. Або краще підемо в комсомольську кімнату, там зараз немає нікого.

Коли зачинилися двері кімнати, Ніна, хвилюючись, розповіла Юрію Юрійовичу про свій намір написати оповідання з життя десятикласників і про те, як Марійка Поліщук розкритикувала сюжет.

— Я багато думала над її зауваженнями,— ніяково говорила Ніна,— і ні до якого рішення не прийшла. Розумієте, Юрію Юрійовичу, я відчуваю, що Поліщук має в чомусь рацію, і водночас не можу погодитися з тим, що сюжет мій такий хибний, такий надуманий, що треба його облишити зовсім і будувати новий. І я... я вирішила розповісти вам... Я дуже коротко...

Юрій Юрійович уважно вислухав ученицю.

— Хороша тема,— промовив він з радісними нотками в голосі,— це тема дружби, колективу! Учениця йде навіть на те, щоб одержати двійку, аби не залишитися поза колективом. Добре, Ніно, добре! І зовсім не треба відкидати сюжет. Спробуйте вдосконалити його. Надумане — геть, візьміть натомість щось життєве, правдиве. В десятому класі справді така ситуація буде надумана, і Поліщук мала рацію. Але хто вам заважає взяти, скажімо, п’ятий клас, хай у вас буде вчителька арифметики.

— Справді,— вигукнула Ніна.

— Далі, хай дівчинка розповість своїй матері про ставлення до неї подруг, але мати нехай не зверне на це уваги. Ось у вас буде ще одна деталь, яка зробить події в оповіданні правдивішими. І так продумайте все, знайдіть нові деталі, нові колізії, щоб ніякої фальші не лишилось. А що ж, варто попрацювати. Хоч написати оповідання — великий труд, Ніно!

Юрій Юрійович вдивлявся у вічі учениці, немов хотів довідатись, чи глибоко западають їй у душу його слова, чи сприймає вона їх.

— Добре було б вам побувати на заняттях у літературній студії,— сказав учитель.— Є, знаєте, така студія початківців при Спілці радянських письменників.

— Як? У студії? — солодко і тривожно стукнуло серце.

Ніна не могла уявити, що вона піде в літстудію, якою керують письменники, побачить людей, твори яких читає весь народ.

Учитель помітив її замішання й усміхнувся.

— А що ж, я вірю у ваші літературні здібності. Ті ваші оповідання, які я читав у шкільному журналі, зовсім непогані. Це ще перші літературні вправи, але в них є живий вогник. Якщо хочете, я поговорю про вас у Спілці. Тільки мені хотілося б, щоб ви по-справжньому збагнули, яка це в нас могутня ідейна зброя — слово! Я так думаю, Ніно, що, мабуть, немає такої іншої зброї за своєю силою. І, знаєте, написати хорошу книгу — це дорівнює трудовому подвигу. Якщо вас не лякає самовіддана напружена праця, дерзайте! А я завжди буду радий допомогти вам.

Ніна вийшла з кімнати окрилена. Вона ще працюватиме над сюжетом і напише оповідання, з героями якого вже міцно здружилася. Вона побуває на заняттях літстудії, якою керують справжні письменники!

З цим почуттям великої радості Ніна пішла на піонерський збір у п’ятий клас — уперше пішла, як вожата загону.

Вона забула навіть про свої побоювання, забула про існування Миколи Сухопари й інших бешкетників, від яких можна було чекати каверзних витівок.

У коридорі Ніну зустріла Зінаїда Федорівна, керівник п’ятого класу. Це була ясноока жінка з такою лагідною й хорошою усмішкою, що кожному, хто розмовляв з нею, ставало на серці затишно і спокійно. Ця усмішка немов опромінювала її вже немолоде обличчя якоюсь весняною радістю, і Ніна зрозуміла, що вчителька навмисне чекала її, щоб підбадьорити і вдвох піти на збір.

З дверей класу визирнув якийсь школяр, за ним — другий, і в одну мить зникли.

— Чергові,— сказала усміхаючись Зінаїда Федорівна,— вас чекають. Хороші діти, я певна, що ви знайдете з ними спільну мову. Важливо відразу здружитись.

Вона відчинила двері, І Ніну раптом знову охопило колишнє хвилювання. Якимись не своїми, дерев’яними ногами вона ввійшла до класу, відчуваючи, яка вона низенька товстушка.

Вчителька відрекомендувала Ніну.

— Це ваша нова піонервожата, ви її знаєте, вона вже приходила до нас. Звати її Ніна, вона вчиться в десятому класі і цього року складатиме екзамени на атестат зрілості. Прийде час, і ви теж складете останній екзамен і попрощаєтеся з своєю школою.

Легкий смуток забринів у голосі Зінаїди Федорівни, ласкавими очима оглянула вона притихлих дітей і продовжувала говорити:

— Ви навіть і не помітите, як швидко промайнуть ваші шкільні роки. Хай же кожний із вас дасть собі слово, що буде зразковим піонером і вчитиметься так, щоб жодний день у школі не минув безслідно. Щоб не довелося жалкувати перед останнім екзаменом за свою неуважність на уроках, за погану поведінку. Бажаю ж вам, діти, цікавої роботи, любіть і шануйте свою нову вожату!

Вона вийшла з класу, і Ніна лишилась віч-на-віч з трьома десятками хлопців і дівчаток, які цікавими очима стежили за кожним її рухом.

Перші слова, які сказала Ніна, здались їй чужими, наче не вона сама їх вимовила, а хтось сторонній. Та з кожною хвилиною дівчина сміливішала, яснішали її думки, і незабаром зовсім минуло неприємне почуття якоїсь скованості.

Дивно було, що не хто інший, як Микола Сухопара, повернув Ніні впевненість і твердість. Тільки-но вожата почала говорити, як на задній парті зчинився шум. Виявилося, що Сухопара тягне за руку якусь дівчинку, та розчервонілася, мовчки пручається.

— Що сталось? — вихопилось у Ніни.— Навіщо... навіщо ти її тягнеш?

Сухопара, й оком не моргнувши, гукнув:

— А чому вона сіла поруч мене? Сидить тут... Заважає.

Ніна обурилась, та, стримуючись, спокійно запитала:

— А ти подумав про те, що вона теж піонерка, твоя однокласниця?

— Ну, то й що? — зухвало кинув Сухопара і вже навмисне ще раз смикнув дівчинку.

— Залиш її і сядь на першу парту! — наказала Ніна.

Але хлопчик і не поворухнувся.

— Не піду, мені й тут добре,— промовив він, зиркаючи спідлоба на вожату.

— Ти нам заважатимеш працювати,— сказала Ніна,— йди на першу парту.

Вона вже знала — Сухопара не послухається, і зараз станеться щось таке, що враз принизить її, зробить смішною перед усім загоном.

— А ви не вчителька, щоб наказувати! — гукнув Сухопара і з незалежним виглядом сів на своє місце на останній парті.

В класі враз залягла тиша. Ніна глянула на дітей і з ляком прочитала в їхніх очах не співчуття до себе, не осуд грубіянові, а вираз гострої цікавості — що, мовляв, тепер зробить нова вожата?

Це була критична хвилина. Ніна зібрала всю силу волі, щоб нічим не виявити свого хвилювання.

— Навіщо мені наказувати? — промовила вона.— Якщо заважатимеш, тебе враз утихомирять твої товариші-піонери. Ви ж усі хочете, щоб робота в загоні була цікавою й корисною? Щоб нікому не було нудно?

— Хочемо! — гукнув хтось із піонерів.

— Чуєш, Сухопара? Ти чіпляєшся до дівчинки, а вчишся, мабуть, гірше за неї?

Серед дітей наче війнув вітрець, і Ніна з радістю відчула, що напруженість зникла так само несподівано, як і з’явилась.

— У нього й двійка є! — гукнуло кілька голосів.

Сухопара пробурмотів:

— Ну й нехай!

Ніна звернулась до дівчинки:

— Як тебе звати?

— Оля Козуб.

— Ось що, Сухопара: щоб ти ніколи Олі Козуб не чіпав! Домовились? А зараз давайте вирішимо, як нам працювати.

Сухопара лишився на своєму місці, на останній парті, та Ніна відчула, що його осоромлено і що їй допомогли в цьому піонери, в яких ще хвилину тому, здавалось, вона не знайде підтримки.

Головою ради загону був Юхим Кочетков — стрункий худорлявий хлопчик з швидкими рухами, якого всі товариші звали чомусь Юша. Він був у високих чобітках, носив штани-галіфе й гімнастьорку, на зразок військової.

— Дозвольте звернутись,— сказав він Ніні.— Так у вас же, мабуть, є готовий план, як нам працювати?

Ніна хотіла вже розгорнути свій зошит, куди записала все, що надумала провести в загоні. Та в останню мить сказала:

— Ніякого плану в мене немає. Це було б зовсім нецікаво. Ми самі зараз складемо план, щоб робота в нашому загоні була найкращою!

Спочатку запанувала мовчанка. Видно було, що піонери звикли всю роботу в загоні провадити за готовими планами вожатих. Потім почалося перешіптування, хтось підняв руку, за ним другий, третій, і наче прорвалася гребля — одне за одним посипались побажання.

— Ми хочемо,— сказав Юша,— щоб у нас був гурток юних майстрів, як у Палаці піонерів. Там надзвичайно цікаво! Там і моделі літаків роблять! І глобус зробили як справжній, тільки дуже великий. Я сам бачив.

У цю хвилину жалібно дзенькнуло перо, встромлене в парту. Хтось засміявся, а кілька голосів гукнули:

— Ану, ти! Коровайний! Заховай перо!

Той, кого назвали Коровайним, скорчив смішну гримасу, але, побачивши, що ніхто не сміється, враз схопився й сказав:

— А мене чому не питаєте? Я хочу піти подивитись, як друкують книжки. Мій батько у друкарні робить. Я тільки один раз у друкарні був. Ще б пішов. Там теж цікаво!

— Добре,— сказала Ніна.— Запишемо: друкарня.

Коровайний сів, навмисне грюкнувши кришкою парти. «Тихше!» — гримнули на нього.

Одні з піонерів хотіли піти на екскурсію в зоологічний сад, інші пропонували влаштувати вечір загадок і відгадок — такий вечір, щоб ото «очки» зараховувати. Деякі бажали ліпити з глини, ще хтось запропонував поставити п’єсу. Оля Козуб повідомила, що вона вміє робити фокуси. Її навчив тато, і один фокус такий, що його ще ніхто-ніхто не розгадав, а якщо Сухопара кривиться й не вірить, то нехай сам побачить...

Ніна нишком поглядала на Сухопару. А що ж він запропонує? Що його цікавить?

Здавалось, його ніщо не цікавило. Він сидів, надуваючи щоки, і, мабуть, хотів, щоб вожата зрозуміла, як він на неї образився. І тільки одного разу, коли Юша говорив про юних майстрів, хлопчина повернувся, прислухаючись.

Ніна звернулась просто до нього:

— А ти, Миколо?

Сухопара схопив себе долонями за щоки, глибоко вдихнув повітря — видно було, що він не чекав цього запитання і розгубився. Та за мить з а йду жим виразом махнув рукою:

— А що ж я? Нічого!

— Як — нічого? — наполягала Ніна. Ти ж знаєш, що «нічого» — це порожнє місце.

— Ось і буде порожнє місце з усього цього,— промовив хлопчик.— Наговорили багато, а ніхто нічого не зробить.

— А це від нас самих залежить, Миколо,— сказала Ніна.— Ми ж для себе складаємо план. А для тебе теж є дуже цікава робота.

І звернулась до всього загону:

— Давайте доручимо Сухопарі зробити карту!

На мить настала тиша, і доки її ніхто не порушив, Ніна швидко говорила далі:

— Карту великих гідростанцій — на Волзі, на Дніпрі... Це буде особлива карта: натиснеш кнопку, і враз спалахне на ній світло — гідростанція! Одна, друга, третя! І цю карту, яку зробить Сухопара, ми виставимо в шкільному вестибюлі, щоб усі школярі, вся школа бачила, як працює наш загін!

Ніна не договорила і замовкла, бо щось сталося тієї хвилини в класі. Що? Вона не змогла відповісти на це. Ніхто ще не промовив і слова, мовчав і Сухопара, такий собі колючий, їжакуватий хлопчина. Чому ж, чому ж Ніні здалося, що встав він за партою, і на весь клас почувся його захоплений голос: «А в мене й лампочки є маленькі! Від ліхтарика! Згодяться?» Напевне, напевне в тебе знайдуться такі лампочки, Миколо, і ти, мабуть, уже думаєш, де дістати провід і з ким ти майструватимеш карту, і ти вже, мабуть, бачиш її готовою — чудову карту, на якій спалахують яскраві ліхтарики!

Тільки очі побачила Ніна тієї хвилини — гарячі, захоплені очі хлопчика Сухопари, і зрозуміла, що в них виблискує відсвіт живих хлоп’ячих думок, і, якщо буває, що світиться серце, то, мабуть, те світло було зараз на обличчі Миколи...

Ніна замовкла. А хлопчик несподівано промовив спокійним і навіть байдужим голосом:

— А що ж, можна й зробити!

Та цей голос зовсім не виражав того, що насправді переживав Сухопара!

Ніна не втрималась і засміялась, вибачаючи йому нещирість.

— Знаю, що карта буде чудова! — сказала вона.— Хто хоче майструвати разом із Сухопарою?


* * * | Золота медаль | cледующая глава