home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



8

На майдані Дзержинського Юля Жукова і Віктор Перегуда сіли в тролейбус, який ішов угору по Сумській вулиці. Не встиг Віктор і слова промовити, як Юля взяла два квитки.

— Стривай, що ж де таке? — запротестував Віктор.— Чи ти не визнаєш мене за кавалера?

— Терпіти не можу цього слова. А ще дужче не люблю, коли хтось платить за мене.

— Ну, Юлю, це ж така дрібниця.

— Не в цьому справа, Вікторе,— жартуючи, сказала Жукова.— Чому це хлопець повинен платити за дівчину? А я хочу сама платити за хлопця!

— В такому разі хай кожний платить за себе,— посміхнувся Віктор,— щоб нікому не було прикро. А то... Наче я не... не кавалер!

— Знову!

— Пробач, забув. Я це слово вживаю умовно.

Вони зійшли біля міського парку. Осінню, вологим падолистом дихнув на них вечір.

— Підемо через парк,— запропонувала Жукова,— а там одразу ж за стадіоном і вулиця Коцюбинського.

Вона підійшла до кіоска і купила два бутерброди.

— Підкріпись, Вікторе,— простягла один хлопцеві.— Знаю, що ти так само, як і я, вола б з’їв.

— Знову! — знизав плечима Перегуда.— Ні, це образливо! В такому разі я тобі винен.

— Спробуй тільки! — грізно промовила Юля, з апетитом наминаючи бутерброд.

Вони йшли головною алеєю парку. Тьмяно світили ліхтарі, обабіч дрімали старі каштани, а за ними, куди не досягало електричне сяйво, купчились темні мовчазні дерева.

Юля глянула збоку на Віктора. Він ішов своїм повільним, але розгонистим кроком, кепка зсунулась йому на потилицю, від чого козирок задерся вгору і відкрив широкий упертий лоб. Якісь тіні перебігли його обличчям — може, від гілля каштанів, може, від легкого коливання ліхтарів.

Ніжне і водночас дивне почуття ворухнулося в Юлі: наче вперше вона побачила цього хлопця, його вольове підборіддя, розріз розумних карих очей. І її чомусь дуже зворушило, коли він легким рухом торкнувся її ліктя, попереджаючи, щоб вона не спіткнулась об камінь. Юля немов уперше помітила круті дуги його брів і здивувалась, що вони поблискують при електриці, як антрацит.

Дівчині дуже захотілось почути в цю хвилину його голос, наче вона ніколи не чула його раніше, і було дуже цікаво, що він скаже.

Але Віктор мовчав. Несподівано він зупинився.

— Юлю, ти чуєш? Вітер пробігає верховіттям. Вслухайся!

Жукова прислухалась і почула далекий глухий гул. Він наближався, загойдались верхівки дерев, застукали голим гіллям, і за мить вітер почав віддалятись. А десь далеко-далеко вже народилась нова хвиля...

— І знаєш,— вів далі Віктор,— мені здається, Шепель сказала б: «Хай шумить. Що мені до цього?» 

— «На завтра нам не задано про вітер»,— додала Юля.— Правда ж?

Він засміявся.

— Я оце, не знаю чому, згадав про Шепель. Що в неї — чи така цілеспрямованість, яка відкидає все стороннє, чи обмеженість?

— Хіба ж можна назвати стороннім життя? — палко відгукнулась Жукова.— Шепель не живе, а існує. У неї все розкладено по поличках.

— Може, це вищий ступінь організованості? — вголос подумав хлопець.

— Це вищий ступінь сухого педантизму. «Гончарова я зараз не читатиму, бо ми його ще не проходимо; хто відкрив Антарктику — мене не цікавить, бо я не збираюсь туди мандрувати!» Це — організованість?

— Звісно, ні,— погодився Віктор.— Я тільки намагаюся збагнути цю натуру для того, щоб знайти, чим вплинути на неї. Що буде в нас за колектив, коли ми не зуміємо її перевиховати! Ти — секретар комітету, ти думала над цим, Юлю?

— Ти — секретар бюро комсомольської організації класу і повинен думати так само, як і я,— відпарирувала Жукова.— А по-друге — я не тільки думала, а й діяла. Пам’ятаєш карикатуру на Шепель у стінгазеті? Повір, це примусило дівчину замислитись. А ставлення до неї класу, а розмови з нею Юрія Юрійовича, а... Ні, Шепель переборює свій характер. Ну, звісно, це робиться не відразу, хоч ми й допомагаємо їй у цьому. І скажу правду тобі, Вікторе: від неї ще можна чекати всяких сюрпризів і навіть не дуже приємних. Все ж таки ми ще як слід не підійшли до Шепель, вона ще далека від нас.

Юля і сама не розуміла, як сталося, що вони звернули з головної алеї вбік і опинились на тихій самотній стежці. А може і стежки ніякої не було, бо вони брели кудись навмання, взявшись за руки. Опале мокре листя не шелестіло під ногами, лише вітер гудів над верхівками дерев та здалека долітала музика з гучномовця.

Вони вийшли на галявину з високими березами. Білі стовбури немов випливали з густого присмерку і здавались таємничими й журливими.

Не змовляючись, Юля й Віктор стали під старою березою, спершись на неї плечима. Було вогко, теплий туман серпанком наповзав на галявину. І якийсь нічний птах беззвучно зірвався з гілки й майнув над головами.


Золота медаль

Віктор мовчки перебирав у своїй руці теплі пальці дівчини. Він чув її близьке дихання, і йому хотілось, щоб ці хвилини мовчання тяглися без кінця.

Юля вдивлялась в обличчя хлопця, яке здавалось їй у темряві загадковим і незнайомим, а сам Віктор був ніби іншим Віктором, якого вона досі не знала.

Раптом його обличчя немов виросло і опинилось просто перед її очима.

— Юлю! — шепнув він самим подихом і несміливо обняв її за плечі.

Вона тихо відсторонилась.

— Що ти, Вітю?

Він знову взяв її руки й мовчки гладив їх долонею. Вона була в нього така тепла, широка й трохи шершава від роботи. Юля пригадала, як завзято копав він ямки, коли школярі садили на пустирі сад.

Десь високо вгорі, в нічному небі, виник рокіт літака і попливли вогники.

— Вітюсь, бачиш?

Юля ніколи так не називала його раніше. Тепла хвиля колихнулась у грудях.

— Я колись мріяв стати льотчиком, ще в п’ятому класі. Подумай, Юлю, яка благородна й відважна професія! А потім переконався, що, наприклад, бути сталеваром, як мій батько,— це такий же благородний труд. Не було б сталеварів — не було б і льотчиків. Вірно ж?

Жукова не відповіла. Болючий спомин уколов серце. Вона згадала про свого батька.

Віктор збагнув, чому мовчить Юля, він знав усе про її сім’ю.

— Нічого,— тихо промовив,— зрештою, він же повинен зрозуміти. А що, він і досі пиячить?

Вона довірливо поклала йому на плече руку.

— Тепер уже не так, як раніше. Видно, що він і сам з собою бореться. Але... от учора знову... Ну, як він з похмілля стоїть біля верстата? Уявляю: руки тремтять, погляд каламутний. Де вже тут виконувати норму! Є якісь «приятелі», що тягнуть його з собою пиячити. Сором за нього! Коли б ти знав, Вітю, як я намучилась!

Ніколи ще Юля не говорила Вікторові про свої сімейні справи, про батька. Хлопець знав про її сім’ю від інших. А зараз щирі й сумні слова Дівчини викликали в нього бажання допомогти їй, зробити так, щоб ніщо не затьмарювало її життя. Вперше сьогодні Віктор побачив її іншою — не Жукову, секретаря комітету, а Юлю, свою однокласницю, з її болем і простими проникливими словами.

Йому хотілося сказати Юлі, що з сьогоднішнього дня він буде її найкращим другом, але хіба досі вони не були друзями? «Треба не словами, а ділом допомогти їй,— подумав він. — Тільки як це зробити?»

Хлопця зворушила думка, що справді він може допомогти Юлі, може піти до її батька, поговорити з ним, може піти навіть на завод...

— Юлю, я часто уявляв... уявляв, що ми з тобою десь зустрілися вдвох... Як оце зараз.

Він почекав, чи нічого не відповість Юля. Але дівчина мовчала, і він продовжував далі:

— Мріяв, що скажу тобі якісь особливі, незвичайні слова... А ось сьогодні... А ось сьогодні... просто не знайду, що тобі сказати.

— Нічого й не треба говорити, Вітю.

— Чому? — злякався він і зазирнув їй в обличчя.

Вона усміхнулась і заспокійливо провела рукою по його щоці.

— Юлю, ти ж давно, давно вже мені подобаєшся,— гаряче зашепотів він, підбадьорений її усмішкою, світлом її очей, які бачив навіть у густій сутіні.— Ти помітила це? Я ховав свої почуття за жартами, а тільки й думав про те, що ось побачу тебе.

Юля ніжно погладила його високий лоб.

— Мені здається,— сказала вона,— ніби я знала, знала, що ти скажеш мені такі слова. От у мене зараз дивне почуття, наче тебе довго-довго не було. Наче я тебе скрізь шукала. І ось зараз ти повернувся до мене... Мені завжди хотілось бути з тобою. Але я не замислювалась... не знала, чому це так...

— А тепер знаєш?

— Знаю, Вітюсь.

Вона взяла його раптом за руки.

— Вітю, скажи мені... Мені здавалося, що Софа...

— Софа?

— Що ти не зовсім байдужий до неї.

Вона говорила несміливо, наче боялась почути прикру правду і водночас немов вибачалась, що питає про таку дурницю.

— Ой, що ти вигадуєш? Ніколи, ніколи вона мені не подобалась.

— Правда? — радісно вихопилось у неї.

— Правда, Юленько. Я навіть дивувався — що в ній знаходять хлопці?..

— Правда?

— Ну, ясно. Ти навіть не думай про це...

Враз Юля жахнулась:

— Ой Вікторе, що ми робимо? Про Лукашевич забули!

— Це краще, що ми трохи затримались,— Лукашевич встигне прийти додому.

Жукова похитала заперечливо головою:

— Думаю, що вона не додому поспішала.

На околиці парку довідались у зустрічної жінки, де саме вулиця Коцюбинського. Знайшли будинок № 9. За високим парканом темніло гілля дерев. На воротях біліла якась табличка. Віктор у темряві ледве розібрав: «Злі собаки».

На стукіт справді обізвався охриплий пес. Потім почулися кроки, і якась жінка відчинила хвіртку.

— Варя Лукашевич живе в мене,— басом сказала вона,— тільки її немає, ще не приходила з школи.

Жуковій хотілося зайти в дім, побачити обстановку, в якій живе Варя, але жінка не мала наміру запросити їх.

— А може, ми її підождемо? — спитала Юля.

— Ні, вона прийде пізно,— відрубала жінка.— Скажіть, що їй переказати і хто ви такі будете?

— Ми з її класу,— сказала Жукова.— А не знаєте, де вона тепер?

— Я в неї звіту не питаю,— пробасила жінка.— Знаю тільки, що як так забариться, то повертається пізно. Ви її не дочекаєтесь.

З цими словами вона пішла.

— Не дуже привітна тітка! — зітхнув Віктор.— Її б у самодіяльний хор, бас добрячий.

— Я так і думала, що вона поспішала не додому,— замислено сказала Юля про Лукашевич.

Але ніхто з них — ні Юля, ні Віктор — не жалкували, що витратили час на сьогоднішню мандрівку.


* * * | Золота медаль | * * *