на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



Розділ тридцять четвертий

Едмунд, повернувшись додому, мав почути надзвичайні новини. На нього чекало багато сюрпризів. Перший з них виявився чи не найважливішим, бо то була зустріч із Генрі Кроуфордом та його сестрою; вони йшли сільською вулицею, на яку Едмунд щойно в'їхав. Але ж він гадав, він був певний, що вони вже далеко звідси! Він зумисне затримався на два тижні, щоб уникнути зустрічі з міс Кроуфорд. Він повертався до Менсфілду в такому настрої, що навіює схильність до меланхолійних спогадів, коли раптом перед ним, спираючись на братову руку, постала його чарівна леді власною персоною; і наступної миті він почув дружнє сердечне вітання тієї, кого ще хвилину тому уявляв за сімдесят миль звідси, а думками — ще далі, у недосяжній далині.

Він не сподівався від неї такого прийому, навіть якби очікував її побачити. Повертаючись після успішного завершення тієї справи, яка покликала його з дому, він міг чекати чого завгодно, лише не цього приязного погляду і простих дружніх слів. Цього було досить, щоб осяяти його душу радістю, і він приїхав додому, здатний сповна оцінити й усі інші радісні сюрпризи.

Він скоро довідався про підвищення Уїльяма; і, знаходячи у власній душі джерело потаємної розради, завдяки чому ця звістка втішила його ще більше, він лишався надзвичайно говірким та веселим упродовж усього обіду.

Після обіду, зоставшись наодинці з батьком, він почув історію Фанні, а потім дізнався й про всі події минулих двох тижнів і про те, як стоять справи в Менсфілді нині. Фанні здогадувалася, про що в них іде мова. Вони сиділи в їдальні надзвичайно довго, і тому вона була певна, що говорять про неї; а коли їх нарешті покликали до чаю і вони вийшли, Фанні, знов потрапивши на очі Едмундові, відчула себе просто злочинницею. Він підійшов до неї, сів поруч, взяв її руку і ніжно потиснув; і в цю мить Фанні подумала, що, якби вони не сиділи за чайним столом, у присутності інших, вона, мабуть, видала б свою таємницю у бурхливому виливі почуттів.

Проте таким сердечним поводженням з нею Едмунд зовсім не збирався показати, що він схвалює її вчинки, та підбадьорити її, як вона сподівалася спершу. Він лише дав Фанні зрозуміти, що його цікавить усе, з нею пов'язане, і що остання новина лише посилила його ніжну прихильність до неї. Але в тому, що стосувалося цієї справи, він одразу ж став на бік батька. Він менше від батька дивувався з її відмови, оскільки й раніше не схильний був вважати, наче Фанні небайдужа до Кроуфорда, скоріше був упевнений у протилежному, — і одразу ж подумав, що пропозиція була для неї надто несподіваною; але навіть сер Томас не міг бажати цього союзу більше, ніж Едмунд. На його думку, такий шлюб мав усі можливі переваги; і, поважаючи Фанні за те, як вона вчинила під впливом нинішньої байдужості до Кроуфорда, засвідчивши їй свою повагу в таких гарних словах, які ніколи б не повторив сер Томас, він все ж таки щиро сподівався та вірив, що завершенням цієї історії буде щасливий шлюб, і зрештою стане зрозуміло, що за своєю вдачею обоє вони наче створені одне для одного; йому вже почало здаватися, що так воно й є насправді. Кроуфорд надто поспішив. Він не дав їй часу відчути прихильність до нього. Він почав не з того кінця. Однак з такими талантами, як у нього, і з таким характером, як у неї, міркував Едмунд, все врешті-решт скінчиться щасливо. Втім, побачивши, як знітилася Фанні, він сумлінно старався нічим не збентежити її знову — ні словом, ні жестом, ні навіть поглядом.

Кроуфорд з'явився наступного дня, і з огляду на повернення Едмунда сер Томас мав повне право запросити його обідати; це було просто необхідним виявом люб'язності. Він, звичайно, погодився, і Едмунд мав чудову нагоду пересвідчитись, як спритно він упадає за Фанні і які має підстави, щоб вбачати в поведінці Фанні заохочення до подальших спроб; і ці підстави були такі незначні, такі примарні (деяку надію обіцяло хіба що знічення Фанні, та якщо не брати це до уваги, то становище було просто безнадійним), — що Едмунд ладен був дивуватися впертості друга. Але Фанні була варта подібних старань; Едмунд вважав, що вона варта будь-якого терпіння, будь-яких душевних зусиль, але не міг уявити, що сам він став би отак каратися заради жінки, не бачачи у її погляді нічого, що могло б надихати його в цій боротьбі. Йому дуже хотілося вірити, що Кроуфорд бачить ясніше, і це був єдиний втішний висновок, який він зробив, надивившись на них перед обідом, за обідом та після обіду.

Увечері йому здалося, що деякі обставини все ж таки є трохи обнадійливими. Коли вони з Кроуфордом увійшли до вітальні, його матуся з Фанні сиділи за своїм рукоділлям у такій зосередженій мовчанці, наче для них не існувало більш нічого довкола. Едмунд не міг не завважити, який тут панує глибокий спокій.

— Ми не весь час сиділи мовчки, — сказала його мати. — Фанні читала мені, та відклала книгу, коли почула, що ви йдете. — І дійсно, на столі лежала книга, з вигляду якої здавалося, що її тільки-но закрили, — том Шекспіра. — Вона часто читає мені з оцих книжок; і дійшла якраз до середини однієї дуже гарної промови отого… як там його величати, Фанні?… — коли ми почули ваші кроки.

Кроуфорд узяв книгу.

— Будьте ласкаві, дозвольте мені дочитати вашій світлості цей монолог, — сказав він. — Зараз я знайду це місце.

Він обережно дав книзі самій розгорнутись на тому місці, де вона недавно закрилася, і знайшов потрібне місце, чи то інше, за одну-дві сторінки від нього — досить близько, щоб задовольнити леді Бертрам, яка, ледве вчувши ім'я кардинала Уолсі, одразу ж запевнила його, що це якраз та сама «промова». Фанні навіть не позирнула на Кроуфорда, не запропонувала йому своєї допомоги і не вимовила жодного слова ні за, ні проти. Уся її увага була віддана роботі. Здавалося, вона твердо вирішила більш нічим не цікавитись. Але їй перешкодило власне почуття смаку. Вона не змогла лишатись байдужою і п'яти хвилин; вона була просто змушена слухати; Кроуфорд читав напрочуд гарно, і вона отримувала незрівнянну насолоду від цього читання. До гарного читання вона, однак, звикла вже давно; дядечко читав непогано, кузини та кузени також, особливо Едмунд; але читання містера Кроуфорда вражало багатством інтонацій, якого вона досі ще не чула ні в кого. Король, Королева, Бекінгем, Уолсі, Кромвель — черга дійшла до кожного, бо Кроуфордові раз у раз щастило проявити свій талант у найкращій сцені, у найкращому монолозі кожного з персонажів; благородство та гордість, ніжність чи каяття — будь-яке з цих почуттів він виражав з істинною майстерністю. Це було справжнє акторське мистецтво. Колись його гра на сцені вперше показала Фанні, яку втіху може дати спектакль, і тепер це читання навіяло їй спогади про його участь у п'єсі, але водночас викликало й приємніші почуття, оскільки було несподіваним і не завдавало того болю, з яким Фанні дивилася на нього та міс Бертрам.

Едмунд помітив, що її увага зростає, і йому було приємно спостерігати, як вона все повільніше орудує голкою, котра спочатку, здавалося, була єдиним цікавим для неї предметом; як голка випала в неї з рук, а Фанні продовжувала сидіти нерухомо; як вона, що весь день вперто уникала дивитися на Кроуфорда, нарешті зупинила на ньому погляд; вона дивилася на нього, поки зрештою не привернула стрічну увагу, і тоді книгу було закрито, і чари розвіялися. Вона знову замкнулася в собі, залилася рум'янцем і з надзвичайною скромністю знову почала вишивати; але цього було досить, щоб дати Едмундові надію на успіх друга, і він, тепло подякувавши Кроуфордові, сподівався, що виразив і таємні почуття Фанні.

— Це, певно, ваша улюблена п'єса, — мовив він. — Ви читали так, наче добре її знаєте.

— Віднині вона буде моєю улюбленою, — відказав Кроуфорд, — але не думаю, щоб я тримав у руках том Шекспіра відтоді, як мені виповнилося п'ятнадцять. Одного разу я бачив «Генріха Восьмого» на сцені, а може, чув про це від когось, точно не пам'ятаю; та й хто може сказати, як він познайомився з Шекспіром? Він — частка душі кожного англійця. Його думки, його прекрасні вислови розсіяні в усьому довкола, і ми відчуваємо їх скрізь, вдихаємо несвідомо для себе, мов повітря. Кожна розумна людина, відкривши будь-яку з п'єс Шекспіра на будь-якій сторінці, одразу ж поринає в його безмежну глибінь.

— Безперечно, кожен із нас так чи інакше знайомиться з Шекспіром ще в дитинстві, — мовив Едмунд. — Ми зустрічаємо відомі цитати з його творів у кожній книзі, всі ми говоримо шекспірівською мовою, уживаємо його порівняння, його описи; та все це не дає нам такого уявлення про нього, як це зробили ви. Знати його уривками та шматками — це річ не дивна; у тому, щоб знати його добре, також немає великого дива; але гарно читати його вголос — це рідкісний талант.

— Ви мені лестите, сер, — відповів Кроуфорд і вклонився з глузливою серйозністю.

Обидва джентльмени поглянули на Фанні, щоб побачити, чи не домоглися від неї хоч мовчазної похвали; але обоє відчули, що на це немає жодної надії. Її похвалою була та увага, з якою вона слухала; тож досить з них і цього.

Щодо леді Бертрам, то вона висловила своє захоплення — і вельми пишномовно:

— Це було мов у справжньому театрі, — вигукнула вона. — От якби серові Томасу послухати!

Кроуфорд був надзвичайно задоволений. Якщо вже леді Бертрам, з її невіглаством та байдужістю до всього на світі, могла це відчути, то сама думка про те, що мала відчути її освічена та вразлива племінниця, підносила його у власних очах.

— З вас вийшов би чудовий актор, ви вже мені повірте, містере Кроуфорд, — мовила її світлість трохи згодом. — І от що я вам скажу, — ви неодмінно колись заведете в себе у Норфолку театр. Я маю на увазі, коли там оселитеся. Справді, я думаю, що ви заведете театр у своєму норфолкському домі.

— Ви так гадаєте, мем? — квапливо відгукнувся він. — Ні, ні, цього ніколи не буде. Ваша світлість глибоко помиляється. Ніякого театру в Еврінгемі не буде! О, ні! — І він поглянув на Фанні з виразною усмішкою, що ясно означала: «Ця леді ніколи не дозволить завести театр в Еврінгемі».

Едмунд усе це бачив — і розумів, що Фанні так уперто не хоче нічого помічати, бо, певно ж, боїться своїм тоном виказати обурення, а таке швидке розуміння комплімента, така готовність сприйняти натяк може скоріше заохотити, ніж розчарувати закоханого.

Розмова про читання вголос усе ще тривала. У ній брали участь лише обидва молоді джентльмени; але вони, стоячи біля каміна, обговорювали надто поширену звичку нехтувати цим умінням, загальну неувагу до нього у школах для хлопчиків — і, як наслідок, природне, а часом навіть майже неприродне знічення та недорікуватість чоловіків, розумних та освічених чоловіків, коли їм доводиться читати вголос; обоє досить часто бачили помилки й невдачі, викликані другорядними причинами — невмінням володіти голосом, невиразністю, неправильною інтонацією, нездатністю передбачати й вірно судити; і всі ці вади випливали з першої причини — недостатньої уваги та навичок. Фанні було дуже цікаво слухати.

— Навіть у моїй професії, — усміхнувшись, мовив Едмунд, — як мало уваги приділялося мистецтву читання! Як мало зважали на манеру говорити, на чітку вимову! Однак це стосується радше минулого, ніж сьогодення. Зараз усюди панує дух покращень; але з проповідей тих, хто був посвячений у сан двадцять, тридцять, сорок років тому, видно, що майже всі вони вважають, наче читання — то читання, а проповідь — то проповідь. Зараз усе по-іншому. Про цей предмет зараз судять справедливіше. Вже почали розуміти, що навіть беззаперечну істину слід виголошувати чітко та впевнено; і до того ж тепер стають ще більш поширеними гарний смак, прискіпливість, більш критичне ставлення до проповіді; у кожній парафії більше людей, які хоч трохи знаються на цьому предметі і можуть судити та критикувати.

Едмунд уже відслужив одну відправу за той час, що був посвячений у сан; і щойно це стало відомо Кроуфордові, як той почав жваво розпитувати Едмунда про його відчуття та успіх проповіді. У цих питаннях, хоч вони й були задані з живою дружньою цікавістю, та все ж свідчили про деяку поверховість суджень, не вчувалося й тіні насмішки чи недоречної веселості, що, як знав Едмунд, була б образливою для Фанні; і він був радий задовольнити цікавість друга. А коли Кроуфорд спитав його думки й висловив своє власне судження щодо того, у якій манері слід читати деякі місця служби, і дав зрозуміти, що серйозно над цим розмірковував, Едмундові стало ще приємніше його слухати. Оце вірний шлях до серця Фанні. Її не завоювати галантним поводженням, дотепами та навіть добротою, — принаймні не завоювати скоро, якщо до цього не долучаться розуміння, чутливість і серйозне ставлення до серйозних речей.

— У нашій літургії, — зауважив Кроуфорд, — є красоти, яких не може зіпсувати навіть неуважне, недбале читання; але в ній також є і багато зайвих повторень, які можна зробити непомітними, лише прочитавши їх якомога краще. Принаймні для мене це так, бо мушу зізнатися, я не завжди слухаю з належною увагою (він кинув погляд на Фанні); дев'ятнадцять разів із двадцяти я думаю про те, як слід було б читати цю молитву, і жадаю прочитати її сам. Ви щось сказали? — він хутко ступив до Фанні й звернувся до неї в зовсім іншому, ніжнішому тоні; а почувши у відповідь «ні», додав: — Ви певні, що нічого не говорили? Я бачив, вуста у вас ворухнулися, і подумав, може, ви збираєтеся сказати, що мені слід бути уважнішим і не дозволяти думкам розсіюватись. Ви справді не збиралися цього сказати?

— Ні, що ви, я певна, ви самі знаєте, як вам слід робити… я… я не могла навіть подумати…

Вона загнулася, відчуваючи, що її захопили зненацька, і не могла змусити себе говорити далі, хоч Кроуфорд ще кілька хвилин чекав продовження. Потім він повернувся на колишнє місце і заговорив так, наче й не було цієї романтичної перерви.

— Гарно виголошена проповідь — річ іще більш незвичайна, ніж гарно прочитана молитва. Просто гарна проповідь — це рідкість. Важче гарно сказати, ніж написати; адже правила та премудрощі письменства вивчають частіше. А гарно написана та гарно прочитана проповідь дає величезне задоволення. Я не можу слухати таку проповідь без щирої поваги і в таку мить відчуваю, що ладен прийняти сан та проповідувати. У мистецтві проповідника — якщо це справжнє мистецтво — є щось таке, що варте найвищої похвали та пошани. Пастир, який може зворушити й зацікавити неоднорідну масу слухачів, виголошуючи обмежений набір істин, давно вже заяложених посередніми проповідниками; який може сказати щось нове, що збуджує цікавість і вражає уяву, і при цьому поважати смаки та почуття своєї пастви, — таку людину та її служіння важко переоцінити. Я б хотів бути таким.

Едмунд засміявся.

— Справді, хотів би. Я ніколи не міг слухати видатного проповідника без того, щоб йому не позаздрити. От тільки мені була б потрібна лондонська публіка. Я міг би проповідувати лише освіченим людям, таким, що здатні оцінити моє красномовство. І до того ж не знаю, чи сподобалося б мені проповідувати часто; так, іноді, може, раз чи двічі за весну, після того як мене тижнів шість поспіль чекатимуть з нетерпінням; але не постійно. Постійно — це не для мене.

Тут Фанні, що не могла не прислухатись до його слів, мимохіть похитала головою; і Кроуфорд вмить зробив крок до неї, пристрасно допитуючись, що вона мала на увазі. І оскільки Едмунд, який сидів поруч з нею, збагнув, що атака обіцяє бути вельми серйозною, бо в хід підуть і погляди, і ніжні слова, — він втулився аж у самий куток, повернувся до них спиною і взяв газету, від душі бажаючи, щоб його люба маленька Фанні врешті-решт погодилася пояснити, чому вона похитала головою, і таким чином вгамувала палкого закоханого; і, сумлінно намагаючись не чути ні звуку з їхньої розмови, Едмунд бурмотів про себе різноманітні об'яви — «Прекрасний маєток у Південному Уельсі», «Для батьків і опікунів», «Чудовий об'їжджений мисливський кінь».

Тим часом Фанні, картаючи себе за те, що не змогла лишитися такою ж незворушною, як і мовчазною, і вельми прикро вражена поведінкою Едмунда, намагалася, наскільки те дозволяли її скромність і почуття такту, спекатися Кроуфорда, уникнути його поглядів та розпитувань; а він, не відступаючись, щедро вдавався й до того, й до іншого.

— Що ви мали на увазі, похитавши головою? — допитувався він. — Що це мало означати? Напевно, осуд. Але що ви могли засуджувати? Що я сказав таке, що могло бути для вас неприємним? Вам здалося, що я говорив не до речі? Чи без належної поваги до цього предмета? Тоді скажіть, що це так! Тільки скажіть, у чому я схибив. Я хочу, щоб мені вказали на мою помилку. Ну, я дуже вас прошу; відкладіть на хвильку своє вишивання. Що ви мали на увазі, похитавши головою?

І марні були її благання:

— Прошу, сер, не треба… Прошу вас, містере Кроуфорд! — і марно вона намагалася відвернутись; він так само вперто, тихо, але нетерплячим тоном, і в такому ж близькому сусідстві, повторював ті ж самі питання. Вона хвилювалася дедалі більше, їй було прикро й ніяково.

— Як ви можете, сер? Ви мене просто вражаєте; дивуюся, як ви можете…

— Що вас вражає? — підхопив він. — Ви дивуєтеся? Що ж такого в моєму проханні, чого ви не можете зрозуміти? Я з радістю поясню вам, що змушує мене вас розпитувати, чому мене так цікавить усе, що ви говорите й робите, і що мені цікаве зараз. Я не хочу, щоб це надто довго лишалося для вас незрозумілим.

Фанні, попри все своє збентеження, злегка всміхнулася, але не сказала нічого.

— Ви похитали головою, коли я зізнався, що не хотів би виконувати обов'язки священика постійно. Так, ось це слово: «Постійно!» Я його не боюся. Я готовий вимовити його по літерах, прочитати його, написати при кому завгодно. Не бачу в цьому нічого страшного. А на вашу думку, мені слід його боятися?

— Можливо, й так, сер, — мовила Фанні, бо їй зрештою набридло мовчати. — Можливо. Я подумала — як шкода, що ви не завжди розумієте себе так добре, як тієї миті, коли говорили.

Кроуфорд, радий, що нарешті домігся від неї хоч слова, вирішив будь-що не дати розмові згаснути; і бідолашна Фанні, яка сподівалася таким суворим докором змусити його замовкнути, з прикрістю зрозуміла, що помилилася, — просто тепер його цікавість була звернена на інший предмет, а один потік слів змінився іншим. Він конче хотів добутися від неї якихось пояснень. Йому не траплялося такої нагоди від самого побачення в кабінеті її дядечка — і, певно, вже не трапиться до від'їзду. Леді Бертрам, що сиділа по інший бік столу, можна було не брати до уваги, бо вона, як завжди, перебувала в солодкій напівдрімоті; а Едмунд продовжував виявляти надзвичайну цікавість до газетних оголошень.

— Ну, що ж, — мовив Кроуфорд після зливи стрімких запитань, на які почув лише дуже ухильні відповіді, — тепер я щасливіший, ніж був досі, бо краще розумію вашу думку про мене. Ви вважаєте, що я непостійний, легковажний, схильний діяти під впливом миттєвого настрою; при такій думці не дивно, що… Але побачимо. Я не лише на словах постараюся переконати вас, що ви помиляєтеся; за мене говоритиме моя поведінка; розлука, відстань, час скажуть усе за мене. Вони доведуть вам, що як хтось і вартий вашої прихильності, то це я. Звичайно, ви незрівнянно благородніші за мене; про це я знаю. У вас є такі чесноти, які я раніше вважав просто не притаманними людській натурі. У вас є щось янгольське, таке, чого неможливо не тільки побачити — бо цього не сягає зір, — але таке, чого не може осягнути й уява. І все ж таки мене це не лякає. Щоб завоювати вас, не потрібно володіти такими ж чеснотами. Про це не може бути й мови. Той, хто бачить ваші чесноти і шанує їх більше від усіх інших, той, хто любить вас більш відданою любов'ю, — лише той і має право на вашу любов. Ось що дає мені певність у своїх силах. За цим правом я заслуговую вашої любові — і заслужу її. І якщо ви переконаєтеся, що моє почуття до вас саме таке, як я кажу, тоді… я знаю вас надто добре, щоб у такому разі плекати найсміливіші надії. Так, люба моя, кохана Фанні… Даруйте (схаменувся він, побачивши, що дівчина злякано відсахнулася від нього), — перепрошую. Напевне, я ще не маю права… але ж як іще я можу вас називати? Чи ви гадаєте, що навіть зараз я подумки називаю вас інакше? Ні, я думаю про «Фанні» з ранку до вечора, «Фанні» сниться мені вночі. У цьому імені бринить така ніжність, — жодне інше ім'я не могло б пасувати вам краще.

Фанні було все тяжче лишатись на місці, ще мить — і вона, певно, спробувала б утекти від нього, хай навіть привернувши до себе загальну увагу, — аж раптом почула рятівні звуки, яких так довго чекала, дивуючись, чого вони спізнюються. Урочиста процесія, очолена Бедлі, внесла чайну тацю, чайника, солодкі тістечка і звільнила Фанні від тоскного полону, у якому вона перебувала і тілом, і душею. Містер Кроуфорд нарешті мусив відійти; а вона тепер була вільна і, допомагаючи розливати чай, почувалася в безпеці.

Едмунда не вельми засмутила можливість знов говорити і чути все, що говориться довкола; проте, хоча бесіда видалася йому занадто довгою і хоча, подивившись на Фанні, він завважив, що обличчя її палає збентеженням, йому хотілося вірити, що так багато слів не могло бути сказано даремно.


Розділ тридцять третій | Менсфілд-парк | Розділ тридцять п\ятий