ДВАДЦЯТЬ КОПІЙОК

Одного разу знайома вчителька Галина Петрівна дала мені листа і попросила вкинути в поштову скриньку.

Я йшов вулицею, мало не тріскаючись від пихи. Здавалося, всі знають, куди я йду, що несу, і з повагою дивляться на мене. Стискаю у лівій руці листа, а в правій — довгого патика, пильнуючи собак.

Ось і сільрада. Видираюся на ганок, потім — на поручні і опускаю листа до скриньки.

Назад я вже їхав верхи на патикові.

Галина Петрівна похвалила мене і пообіцяла дати, коли буде зарплата, двадцять копійок.

З того часу я щодня бігав до крамниці і довго стовбичив біля прилавка, оглядаючи звабливі речі, що їх можна було купити за двадцять копійок. Крамар згодом дізнався про скарб, що мав звалитися на мене, і охоче вступав у розмову. Він бідкався, що не вистачить краму, що доведеться, мабуть, спеціально посилати гарбу до району.

Під'юджуваний отакими розмовами, я врешті вирішив купити собі кілька блокнотиків, олівців і фарби. Сергійкові — барабан, а на здачу — цукерок.

Тепер тільки треба дожити до зарплати.

Я вивів на клаптикові паперу стільки паличок, скільки залишалося днів до зарплати, і щодня закреслював по паличці. І чим менше залишалося паличок, тим більше наростало в мені святкове нетерпіння.

В переддень зарплати бігав до крамниці запитувати, чи буде завтра відчинено. Крамар, мружачи лукаве око, почухав за вухом, погмикав і нарешті повідомив, що завтра таки вихідний (серце моє провалилося в безодню відчаю), але заради такого покупця він, так тому й бути, відчинить крамницю!

Настав довгожданий день. Схопившись до схід сонця, я відразу ж закреслив останню паличку і став чекати на Галину Петрівну.

Ще ніколи час не тягнувся так повільно. Наче йому поперебивало ноги, і він, охкаючи та стогнучи, котив угору важкенне сонце, доки тінь піді мною стала темною та куцою. Я стояв біля воріт і, притуливши долоню до чола, вдивлявся у посірілу від куряви вулицю, виглядаючи Галину Петрівну. А поруч нетерпляче тупцявся Сергійко, чекаючи на барабан.

Галина Петрівна прийшла разом із мамою. Була весела та привітна, як і завжди, а я не відводив од неї погляду, чекаючи обіцяного.

— Ти чого так на мене дивишся? — запитала вчителька. Я почервонів і одвернувся. Чомусь соромився нагадати про двадцять копійок, бо навіть не міг допустити, щоб Галина Петрівна забула про них. Адже оцей тиждень я тільки й снив ними!

І коли вона пішла, я довго заглядав на стіл, чи не лежать там обіцяні гроші.

Кілька годин я сидів у кутку, гірко роздумуючи, що не матиму ні блокнотів, ні фарб, ні олівців. Пригадав обіцянку крамаря спеціально для мене відчинити крамницю, і образа на Галину Петрівну потроїлася.

Потім я зважився. Вирвав із зошита чистий аркуш і довго сидів, старанно виводячи кожне слово. Закінчив і ще раз перечитав:

«Сільраді.

Хай Галина Петрівна віддасть двадцять копійок, що не віддає.

Толічка».

Голова сільради сидів за столом і читав газету. Незважаючи на спеку, він був у кожушку, а чорна кудлата шапка лежала поруч. Я зупинився перед столом, терпляче чекаючи, поки голова мене помітить.

Ось він повернув до мене почервоніле від натуги обличчя, витер долонею чорні вуса, що звисали донизу, і здивовано запитав:

— Ти як сюди потрапив?

— До вас, — тихенько промовив я, не спускаючи з нього заворожених очей. Мені стало страшно — такі великі були і стіл, і голова, що звівся на весь зріст, щоб краще мене розгледіти.

— А чий ти такий, метелику?

— Учительчин.

— Чого ж вона хоче, мати твоя?

Хотів пояснити, що це хочу я, але язик мій наче приріс до піднебіння. Тоді я мовчки простягнув заяву.

Голова сів, схилившись над папірцем, і обличчя його знову натужно почервоніло. Він довго ворушив губами, розбираючи дитячі каракулі, потім нерозуміюче подивився на мене.

— То це ти написав?

— Я.

— То чого ти хочеш?

Вислухавши мене, голова аж упав на стілець, затрусився від сміху.

— Пилипе!.. Ох, Пилипе! — стогнав він знесилено, відмахуючись од мене рукою. — Іди–но сюди, Пилипе!

Зайшов Пилип, височезний парубійко з олівцем за вухом і рябим, як ластів'яче яйце, обличчям. Прочитавши заяву, він весело заблимав на мене білими віями, а потім теж розреготався.

Я стояв насупившись. Не міг зрозуміти, що ж тут смішного: ажде все, написане в заяві, було правдою, аж ніяк не веселою для мене.

— Ну котись, малий, додому, — промовив голова, витираючи шапкою веселі сльози. — Або зажди…

Загорнувши полу кожушини, він довго нишпорив у кишені, аж ось простягнув до мене руку.

На широкій, покритій грубезними мозолями долоні, посеред дрібно накришених тютюнових корінців казково блищали двадцять копійок. Затамувавши подих, не вірячи своєму щастю, я простягнув тремтячу руку, обережно взяв срібну монету і міцно затиснув у кулаці.