home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



XVII. ДЖІГАД

«Коли Джігад займеться на землі, тоді по небі ходить заграва пожарна… Тоді стогнуть шляхи під важкими колесами пушок Халіфа. Тоді дуднять дороги від тупоту кінних полків його. Тоді чорніють поля від піших військ падишаха, що пливуть, як повінь. Тоді гуде плач жінок і дітей християнських, як шум у градовій хмарі. Бо жах великий несе з собою Джігад!»


Таємнича рука Господня зіслала на землю 1526 рік. Такого дивного року не пам'ятали найстарші люде у Стамбулі. Сонце вдень нагрівало воздух так сильно, що ночами прів навіть небесний фірманент і зі звізд капав огняний піт на землю: на Золоту пристань Стамбула, на море Мармара і на Долину Солодких Від.

А як розвинулися липи з бігом гарячих днів, то по довгих тижнях ночей без роси бачили люде ранком під липами і яворами дивний «піт небесний», що, мов липкий мід, покривав каміння під ними. А подорожнім, що в ті ночі спали під отвертим небом, злипалося волосся, й одяг їх покритий був каплинами зоряного поту, що капав з небесних звізд на грішну землю і на людей її.

I в ті страшні часи, коли прів від жаху фірманент небесний, постановив найбільший султан Османів рушити на завоювання землі «джаврів». Тоді отворено святу Браму Фетви і зі всіх мінаретів Стамбула голосно закричали мослемські муедзини: «Йдіть, легкі і тяжкі, та ревнуйте добром і кров'ю на шляху Господнім!

А сто вистрілів з гармат оповістило початок Джігаду. Так зачався Джігад — святий поход султана Сулеймана. А в перший день Джігаду падав дощ кривавий на землю християнську, на шляхи, котрими мали йти небаром великі полки падишаха. Падав дощ кривавий, хоч на небі не було ні вітру, ні хмари. Впав і лежав на полях, стежках і шляхах від полудня до ночі. А в воздусі на угорських рівнинах піднявся пил кривавий і тижнями стояв на небі. Стояв і страшно світив хмарами вдень і вночі. І жах великий пішов по безмежних пуштах угорських і по замках лицарських. А безнадійність чорним саваном покрила соняшні землі мадярів і хорватів від краю до краю.

А як сімома брамами Стамбула сунули, мов туча, на святий Джігад полки Сулеймана, надійшла буря від Чорного моря. І йшла перед військом великого султана і сипала дивним дощем білих риб, що милями заслав дорогу полкам падишаха. Мусульманське військо з острахом вдивлялося в свого монарха. А він їхав на чорнім як ніч коні, під зеленим прапором Пророка, з мечем Магомета, «Твердий і Великий» султан Сулейман і ні оком не дрігнув, дивлячись на дивні знаки небесні. А військо його вдивлялося, як в образ, у неповорушну постать Сулеймана, що їхав на бистрім коні, мов висока кам'яна подоба Господньої кари. Ніякого металу, опріч твердої сталі, не мав на собі ні при собі, ніякої оздоби одяг його[79].

А біля нього їхала в арабськім вовнянім бурнусі і в кашмірськім шалю, у критій колясі за ненецьким склом улюблена жінка завойовника, прегарна Роксоляна Хуррем, «серденько серця султана Сулеймана».

А як на обрію зникали найвищі вежі Царгорода, султан пересів з коня до карети жінки, щоб розпращатися з нею, і сказав:

— Я додержу слова і покажу тобі, як виглядає битва. Пришлю по тебе. А тобі в опіку віддаю мого найстаршого сина.

Червень ударила в обличчя Ель Хуррем. Велике довір'я мужа так на неї поділало, як грім з ясного неба. І аж слези витиснуло їй з очей.

Сулейман Великий щось важив у душі. По хвилі сказав:

— Ти знаєш, хто тепер командант Стамбула?

— Знаю, — відповіла, здивована, — Кассім.

— Так, Кассім. Але він їде зі мною на війну.

— То його заступник.

— Так, але він старий і не відважиться нічого важнішого сам зарядити.

— Отже хто? — запитала.

— Ти, — відповів так тихо, що здавалося, немовби се причулося їй.

— Чи ти дав такий наказ?

— Перша основа правління: не видавати непотрібних наказів, бо се перешкоджає в праці чесним людям.

— А друга? — запитала.

— Друга та, про яку все говорив мені мій покійний батько Селім, — нехай Аллаг буде милостивий душі його! Він казав:

«Щоби здобути державу, треба мати у відповідній порі не більше як сто розумних людей, котрі по наказу одного готові на всяку працю і на всякі жертви. А щоби правити державою, вистарчить п'ять таких людей». Чи ти, о Хуррем, маєш таких п'ять довірених людей? Я тому тебе питаю, бо Стамбул — командант всім городам моїм, а ти будеш фактичним командантом Стамбула.

Задумалася й відповіла:

— А коли б я не мала, то що треба робити, щоб їх знайти і придержати при собі?

— Ти розумно запитала, о Хуррем! Але ніяка людина не знаходить таких людей, бо їх знаходить і присилає для доброго діла тільки всемогучий Аллаг. І вони по волі Його так стягнуться до доброго володаря, як стягаються опилки заліза до магнету, який недавно показував тобі штукар венецький.

— А як же пізнати їх?

— Пізнати їх можна тільки по довшім часі по їх робучості і правості. Сі дві прикмети — се як двоє очей людини. Одна без другої може також існувати, і навіть може приносити хосен. Але помічник влади без одної з тих прикмет — се каліка.

— А як же задержати таких людей при собі?

— Мій покійний батько Селім, — нехай Аллаг буде милостивий душі його, так учив мене, о Хуррем, а мав він досвід великий: перша прикмета володаря

— ніколи не закпити собі з вірного слуги! А що дуже довго треба ждати, заки переконаєшся, хто тобі вірний, отож ніколи не кпи собі з нікого, що стоїть при тобі. Лучше убити, ніж закпити. Бо глум — се отруя, що затроює серце обидвох. Отроєні люде ні працювати, ні правити не можуть.

— Я ще ніколи не закпила собі зі слуг своїх.

— Знаю, о Хуррем, бо уважно придивляюся тобі, відколи ти перший раз піднесла на мене несмілі очі свої. І тому, власне, кажу тобі, що ти будеш тепер правдивим командантом Стамбула і без наказу мого.

— Я маю тільки оден гріх на душі: я казала убити без переслухання великого везира Агмеда-башу. Слези виступили їй з очей.

— Так, о Хуррем. Се гріх проти волі всевідучого Аллага. І найгірший злочинець має право говорити свобідно перед смертю. І коли б ти, о Хуррем, побачила бунт Стамбула проти себе і бунт всіх городів моїх із-за домагання смерті останнього бідака в державі, а не уступила перед тим домаганням, заки переконаєшся про вину, і мусіла втікати, і коли б я знайшов тебе опущену в пустині, по утраті цілої держави, — я сказав би тобі: «Ти була добрим командантом Стамбула!» Бо володар, о Хуррем, тільки заступає святу волю Аллага, і справедливість Його по силам своїм, І тому такий високий престол володаря. І тому так далеко сягає рука його. Але та рука в'яне без справедливості.

Тут Сулейман Величавий глибоко вдивився в сині очі Ель Хуррем і доповів отсі слова: «Аллагу Акбар!» (Бог всемогучий!) Господь всемогучий царствує над усіми землями й водами, над звіздами й воздухами. І без волі Його не виросте й не впаде ні червак, ні людина, ні пташина з гнізда. Він тяжко карає за все, що зробить людина проти святої волі Його, котра так коріниться в совісті людини, як коріниться дерево в землі, як коріниться державна влада в послусі народу, А діл Господніх ніколи не зрозуміє людина. А хто думав би, що розуміє їх, той був би подібний до сліпої людини, котра, обмацавши хвіст мого коня, говорила б іншим, що знає його красу, расу і ріст.

Так говорив до жінки найбільший султан Османів.

А попри звільна їдучий повіз, як води, плили густі лави піхоти мослемів. Вони з молитвою на устах переходили попри осклену карету Сулеймана Справедливого, і монотонно, як дощі осінні, звеніли на шляху незлічимі кроки їх.

Молода султанка Ель Хуррем аж похилилася під вагою слів свого мужа. Відчувала, що все, все було в них таке правдиве, як золото. І вона все дочиста готова була ціле життя сповняти, — з виїмком одного, одного-однісенького… Перед очима стояв їй первородний синок її мужа від іншої жінки, що заступав її власному синові шлях до престола султанів.

Зітхнула і запитала:

— А яка друга прикмета володаря по думці твого розумного батька, — нехай Аллаг буде милостивий душі його!

— Друга прикмета володаря, о Хуррем, — так учив мене мій покійний батько Селім, — нехай Аллаг буде милостивий душі його, — така: «Не вір нікому без підстави! А раз повіривши, вивисши його. А раз вивисшивши, не бери назад вивисшення того, поки суд інших справедливих людей не скаже, що та людина стала недостойна твого вивисшення. Бо слово твоє, раз випущене, подібне до полку, який ти пустив уже до бою. Той полк уже не твій: він у руках Аллага, що рішає в бою».

Сулейман Величавий надумувався і додав по хвилі:

— Коли інакше робитимеш, внесеш замішання там, де повинен бути лад і спокій. І в тім замішанні сама станеш подібна до фуркала на вежі, з котрого так весело сміються малі діти, а котрим вітер крутить, з котрого боку повіє.

— Розумно тебе вчив твій покійний батько Селім, нехай Аллаг буде милостивий душі його! А яка третя прикмета доброго володаря?

— А третя прикмета доброго володаря, так учив мене мій покійний батько Селім, — нехай Аллаг буде милостивий душі його, — єсть увага, щоби слуги не були ніколи без роботи: бо лінь — се мати злочинів. Та рівно добре треба уважати, щоби слуги твої не були перетяжені завеликою працею. Бо така праця скорше або пізніше доводить до отупіння. А лекше єсть мудрому і справедливому володареві дати собі раду навіть тоді, коли він оточений розумними злодіями, ніж коли він оточений чесними туманами, хоч дуже зле і одно, і друге. І ще вчив мене мій покійний батько Селім, — нехай Аллаг буде милостивий душі його, — щоб не давати тої праці великому везирові, котру може зробити везир, ні головному судді тої, котру може зробити звичайний суддя. Ні не посилати аги яничарів туди, де досить післати звичайного дверника. Ні не поручати одної роботи кільком, бо тоді ніхто за працю не може одвічати. Ні не вірити кравцеві, що він уміє добре підкувати коня, а ковалеві, що знає міст покласти. І все казав, що ранок мудріший від вечера. Тому перед вирішенням важнійшої справи радив переспати кілька ночей підряд, — нехай він спокійно спить у гробниці своїй!

Султан пригадав собі щось і додав:

— І ще казав мені мій покійний батько Селім, — нехай Аллаг буде милостивий душі його: «Шануй стан духовний! Але не вір, не вір, не вір тим, котрі других накликають до жертв, а самі нічого не жертвують на ніщо! Се напевно злодії й обманці, хочби мали на собі одяги хабітів і дервішів і хочби по три рази були у святім місті Мецці, при гробі Пророка. Не будь, о сину, дурніший від дикого звіряти, котре обминає дерева і корчі, які не дають доброго овочу в жертві зі себе, лиш отруйні ягоди. Се насінники непослуху, бунту й упадку». Так учив мене мій покійний батько Селім, нехай Аллаг буде милостивий душі його!

— Я дуже буду пам'ятати науки покійного батька твого, — нехай Аллаг буде милостивий душі його! Але я ще більше пам'ятала б науку твою! Скажи мені, чи люде добрі, чи злі? Поважно відповів Сулейман Величавий:

— О серце серця мого! Я ще не маю такого досвіду, який мав мій покійний батько Селім, — нехай Аллаг буде милостивий душі його! Але мені здається, що люде не добрі і не злі. Вони такі, якими їх роблять їх начальники у кождий час і в кождій країні. Тому за все відповідають верхи, хоч розуміється, є в кождім народі люде, з яких і найлучші верхи нічого путнього не зроблять. Є й цілі народи, що вродилися карликами, хоч не раз бувають числом великі. Коли давно-давно втікали предки мої з глибини Азії перед найбільшим завойовником її, вони по дорозі зустрічали такі народи-карлики, великі тілом і числом, бурливі й бунтівничі, але маленькі духом. Бо велич духу людей і народів мірить Аллаг покорою їх і готовістю жертви для влади своєї. І ніяка людська праця не дасть непокірним народам сили, поки не покоряться. Але на загал добрий приклад верхів робить чуда у народів. Народ все дивиться на свої верхи. Чи ти знаєш, о Хуррем, кілько добра в сем'ях правовірних мослемів зробила ти двома добрими вчинками?

— Котрими? — запитала.

— Перший був той, що ти сама обняла заряд великої кухні сераю. Ще перед самим виїздом моїм, коли я пращався з членами ради улемів, імамів і хабітів, вони благословили тебе, кажучи: «Вже маємо вісти навіть з далеких околиць, як поділала праця хассаке Хуррем».

— Як же? — запитала цікаво.

— Так поділала, що жінки і дочки навіть найзаможніших родів ідуть за твоїм прикладом. І радо працюють, кажучи:

«Коли жінка могутнього султана може працювати, то можемо і ми».

— А яке ж друге діло було добре?

— А друге, о Хуррем, було ще краще: те, що ти не соромилася своєї матері. Як далеко дійшла вістка про се, так далеко сягнуло добре діло твоє. І не одна дочка помогла на старості літ своїй матері, не оден син поміг свому батькові. Ми їдемо, а та вістка дальше йде. І дійде від краю усеї держави, а може, й поза неї.

Сулейман Величавий похилився до колін своєї улюбленої жінки й поцілував обі руки її. А попри звільна їдучий повіз, як води, плили густі лави піших військ мослемів. Вони з молитвою на устах переходили попри осклену карету Сулеймана Справедливого. І монотонно, як осінні дощі, звеніли на шляху незлічимі кроки їх.

— Так само, як добрі діла, ділають на народ і діла недобрі верхів його. А коли тих недобрих діл назбирається забагато, тоді всемогучий Аллаг важить їх у справедливих руках своїх і на такий нарід, в котрім переважили недобрі діла, посилає кривавий бич з руки своєї. І такий бич Господній єсьм тепер і я, о Хуррем. То не мій розум, о Хуррем, зібрав ту силу, що пливе тепер сими шляхами на землі нессараг! То вічний розум Аллага. То не моя сила іде, о Хуррем. То йде частинка незмірних сил Аллага! А я, о Хуррем, лише трісочка, яку несе з собою повінь страшної кари Його. Ї тому я так спокійно дивлюся на ті знаки Господні на землі й на небі.

Молода султанка Ель Хуррем вся замінилася в слух. Сулейман Величавий ріс в очах її. З острахом запитала:

— А як далеко ти зайдеш тепер?

— Се знає тільки Аллаг і Пророк його Магомет. Я не знаю, о Хуррем. Я стану там, де мене спинить всемогучий Аллаг невидимою рукою своєю.

Муедзини зачали співати третій азан на горбах високих верблюдів.

Як оком сягнути, задержались на шляхах всі війська мослемів. Стала й золотиста карета Ель Хуррем. Сулейман Великий висів з повозу і разом з військом своїм упав на землю, на диван молитовний, лицем обернений до Мекки. Молився.

А коли Сулейман встав, то як далеко сягали очі, видно було, як зверталися на нього побожні погляди мослемів і як уста їх шептали молитви до Бога за свого султана.

Сулейман пращав улюблену жінку і, поклавши праву руку на серце, вимовив ще отсі слова:

— Аллагу Акбар! Я додержу слова, як тільки Бог всемогучий дозволить на те. Бо думка людини — се ніч без світла Його, а сила людини — се сила маленької дитини без помочі Його, а розум людини — се піна на воді без мудрості Його, а життя людини — се якийсь дурний, бо безцільний, сон без ласки Його!

Ще обтулив шалем білі руки Ель Хуррем, що витягнулися до нього з вікна карети. Ще раз поздоровив її, вискочив на коня й, не оглядаючись більше, рушив у дорогу, серед ентузіястичного крику всего війська, що гримів, як грім у хмарі.

Великий султан поїхав на Джігад. А за ним лавами їхала пишна кіннота й артилерія і плила струями піхота, обминаючи з пошаною повіз султанки. А повіз її стояв на шляху, поки виднів ще на коні Сулейман Величавий, що зник на обрію, як сон. Тільки ще раз блиснув на горбі зелений прапор його. І довго летіли за ним на тлі неба стада чорних круків і великі супи — страшні «воздушні черви». На їх вид християне в Стамбулі хрестилися й відмовляли молитви.



* * * | Роксоляна | * * *