Book: Після війни. Історія Європи від 1945 року



Після війни. Історія Європи від 1945 року

Тоні Джадт

Після війни

Історія Європи від 1945 року

Тоні Джадт і його книга

У ваших руках не просто книга — це надзвичайно амбітний, багаторічний дослідницький проєкт з історії післявоєнної Європи. За свою довгу академічну кар’єру Тоні Джадт написав більше десятка книжок, але саме більш ніж 900-сторінкова «Після війни» (Postwar) стала своєрідною кульмінацією його як історика, спробою осмислити епоху, частиною якої йому випало бути.

Ідея цієї книжки у Тоні Джадта з’явилася в 1989 році під час поїздки в таксі по Мангеттену. Почувши по радіо про падіння режиму Чаушеску в Румунії, він одразу зрозумів масштаб змін, які наближаються. Як історик він розумів, що політичні зміни призведуть до переосмислення минулого та майбутнього Європи, а отже, виникне потреба в «новій історії», яка, зокрема, міститиме досвід країн Східної Європи. Обсяг майбутньої праці, як і інші зобов’язання, затримували проєкт. Під час перебування у Відні в 1996 році Джадт, забігаючи вперед, написав останній розділ книги — про спадок Голокосту. Тоді ж йому до рук потрапило свіже видання британського історика польського походження Нормана Дейвіса «Європа. Історія». Книжка йому не сподобалася, і свої зауваження він виклав у рецензії на сторінках The New Republic. На його думку, Норман Дейвіс створив монументальну працю, яка є радше енциклопедичним описом окремих сюжетів та героїв, ніж спробою пояснити особливості розвитку європейських країн у другій половині ХХ ст. Джадт прагнув, щоб його праця була іншою. Через десяток років, у 2005 році, коли книга «Після війни» Тоні Джадта нарешті з’явилася на книжкових полицях, Норман Дейвіс опублікував її огляд у The Guardian. Незважаючи на окремі критичні тези, він припустив, що навряд чи в найближчому майбутньому з’явиться краще дослідження з історії повоєнної Європи. У цьому Дейвіс не помилився: до сьогодні праця Джадта залишається найбільш повним і проникливим викладом шістдесяти років історії європейського континенту.

Ми часто забуваємо, що наукова робота вимагає часу, неймовірних зусиль і ресурсів, наукового кола для спілкування та обговорення ідей і текстів, а також, що важливо, талановитого оповідача з незалежним і відкритим мисленням. Саме таким був Тоні Джадт. Він народився в Лондоні у 1948 році в родині єврейських емігрантів зі Східної Європи. Його батьки хотіли, щоб їхній син був британцем. Як пізніше розповідав Тоні Джадт, у родинній оселі не було речей, які свідчили б про їхню належність до єврейства. Натомість бабуся і дідусь Тоні підтримували єврейські традиції, розмовляли їдишем, а за їхнім столом у п’ятницю збиралися члени єврейської спільноти. Голокост був тим, про що не говорили вголос, але всі відчували його спадок. Тоні назвали на честь кузини батька, яка загинула в Аушвіці. У розмовах з американським істориком Тімоті Снайдером 2012 року Джадт досить відверто описував своє життя в Лондоні після війни, «інакшість», яку відчували євреї у британському суспільстві, а також розмірковував над роллю політичного інтелектуала у ХХ столітті та ремеслом історика.

Тоні Джадту пощастило навчатися в Королівському коледжі Кембриджа. Далі була Франція та навчання в Ecole Normale Superieure у Парижі, де він займався непопулярною на той час темою соціалізму, а також французькою інтелектуальною традицією. Він багато мандрував, відкрив для себе Східну Європу, познайомився з її інтелектуалами та науковцями. Люди, яких він зустрічав, розкривали перед ним складність та різноманіття Європи, вони стали і його наставниками, і критиками. Джадт рідко орієнтувався на формалізовані вимоги та не надто зважав на тогочасні наукові смаки. Йому важливо було розповісти історію такою, як він її бачив, а єдиним критерієм до оповіді була її реалістичність. Він усвідомлював велику відповідальність історика, тому вважав, що не можна нехтувати тим, які наслідки мають минулі рішення та дії. Сучасність має значення, а історичне знання є важливою умовою формування відповідального, справедливого і відкритого суспільства. На переконання Джадта, більш обізнані громадяни мають кращий імунітет проти спроб маніпулювати минулим задля сьогоднішніх цілей, а тому завдання історика — писати історію такою, як ми її бачимо, навіть якщо правда незручна і неприваблива. Чесна оповідь про минуле — це своєрідний антидот проти популізму та маніпуляцій.

Крім дослідницької роботи, Тоні Джадт активно викладав у низці університетів Сполученого Королівства та США. Джадту пощастило зустріти людей, які підтримували його в наукових дослідженнях та професійному зростанні. Так, керівництво Нью-Йоркського університету підтримало його ідею створити Інститут Ремарка в 1995 році. Інститут був названий на честь Еріха Марії Ремарка, вдова якого Полетт Ґоддар зробила щедре пожертвування. У віці 47 років Джадт став директором Інституту. За його задумом, інститут мав бути не просто ще одним науковим центром з європейських студій, а майданчиком для обмінів та спілкування між молодими та більш досвідченими науковцями з різних куточків світу. Слухачами Джадта були дослідники зі сміливими ідеями та незалежним мисленням, наукові зацікавлення яких «не вписувалися» у вимоги і тематику інших наукових програм.

Біографія та погляди на суспільство, відносини індивіда і держави, які стали результатом життєвого досвіду та інтелектуальних роздумів Джадта, дозволяють краще зрозуміти його історичні тексти. У своїх дописах до The New York Review of Books та книзі Ill Fares the Land (2010) Джадт детально з історичної перспективи аналізує розвиток і трансформації ключових політичних та економічних ідей. Сам Джадт дотримувався соціально-демократичних поглядів, виступав проти нерівності, корупції, підтримував посилення ролі держави в економічних і соціальних процесах. Критикував США за надмірний капіталізм та пріоритет матеріальних цінностей, вказуючи на ілюзію добробуту в Америці. Джадт аргументовано доводив, що досягнення колективного блага можливе лише спільними діями, а довіра та кооперація є запорукою існування сильного громадянського суспільства і процвітання держави.

Із цими переконаннями він пише свою історію Європи, починаючи відлік від Другої світової війни, яка кардинально змінила континент — географічно, політично, інтелектуально та економічно. З кожним наступним розділом Джадт розкриває те, як спадок Другої світової війни вплинув на розвиток європейських країн та появу проєкту європейської інтеграції. Джадт відверто пише як про недоліки й обмеження процесу європейської інтеграції, так і його переваги та здобутки, усвідомлюючи, що, незважаючи ні на що, альтернативи йому немає. Водночас його історія післявоєнної Європи — це не історія постання Європейського Союзу, а історія суспільств після війни, де всі сфери життя (політичні, економічні, соціальні та культурні) пов’язані між собою.

Джадт має свій унікальний стиль, критичний чи часом у’їдливий, він не пише про інституції чи уряди — його погляд спрямований на тих, хто стоїть за цими інституціями та чиї переконання визначають їхню діяльність. Тому «його» Європа — це простір конкретних людей з їхніми мріями, бажаннями та амбіціями. Певним чином Джадт повертає суб’єктність особи в історії, вказуючи, що за кожним рішенням, дією чи бездіяльністю стояли мотиви та цілі окремих людей чи груп, а не політика аморфних урядів чи інституцій. «Після війни» є унікальною книжкою не лише з огляду на величезний пласт інформації про останні 60 років європейської історії, але й як приклад якісно іншого підходу до оповіді про минуле.

Україна, яка хоча і зрідка з’являється на сторінках книги, також є частиною цієї післявоєнної Європи. Для Джадта не існує «малих» країн, його оповідь не зосереджується лише на Німеччині, Франції чи Британії — він виважено розподіляє свою увагу між усіма країнами. Його завдання — показати взаємозалежність країн у сфері політик та ідей. Відповідно, Джадт розкриває те, як рішення в одній столиці впливали на процеси далеко за її межами. Наприклад, аналізуючи Суецьку кризу та введення радянських військ до Будапешта 1956 року, Джадт розмірковує над тим, що означав збіг у часі цих двох подій для кожної з них, зокрема в контексті реакції міжнародної спільноти. Історія Джадта є справді транснаціональною історією континенту: він долає розрив між Східною та Західною Європою, об’єднуючи їх у загальний наратив з розповіддю про захоплення комуністичними ідеями в західних країнах і досвід його переживання на Сході.

У ситуації, коли Україна обрала своїм стратегічним курсом інтеграцію до Європейського Союзу, українським читачам важливо реалістично (без ідеалізму та кліше) розуміти минуле європейських країн, які творили Об’єднану Європу. Джадт детально описує шлях різних країн до членства в Європейському Союзі, досвід тих, які лише прагнуть стати його частиною, і тих, хто обрав шлях тісної інтеграції, але без членства. Це дозволяє побачити як обмеження, так і перспективи сучасного ЄС.

Сьогодні на полицях книжкових магазинів можна знайти чимало видань з політики чи культури певної європейської держави або історію постання європейських інституцій, але лише праця Тоні Джадта творить цілісну картину, не обмежуючи розповідь національними кордонами та окремими подіями. Кожен з розділів цієї об’ємної книжки розкриває чимало незнайомих (чи малознайомих) в українському контексті імен та подій з європейської політики, економіки, культури і таким чином робить Європу більш зрозумілою для нас, а отже, ближчою. Це видання допомагає побачити українську історію крізь призму загальноєвропейських процесів та ідей.

Підсумовуючи, «Після війни» — це книжка про політичні ідеї і союзи, про інтелектуальні дискусії, про незручну правду за офіційними заявами і деклараціями, про те, що політика — це завжди простір ситуативних компромісів та особистих амбіцій. Це критична розповідь про нещодавнє минуле, яке постає не як історія успіху, а як правдива оповідь про безпрецедентне століття.


Олександра Гайдай,

кандидатка історичних наук



Передмова і подяки

Європа — найменший континент. Це навіть не континент, а всього-на-всього субконтинентальний апендикс Азії. Уся Європа (без Росії та Туреччини) займає лише п’ять з половиною мільйонів квадратних кілометрів: менше ніж дві третини території Бразилії, трошки більше ніж половину території Китаю чи Сполучених Штатів. За розмірами її перевершує Росія, яка простягається на сімнадцять мільйонів квадратних кілометрів. Але за насиченістю внутрішніми відмінностями та контрастами Європа не має собі рівних. За останніми підрахунками, вона охоплює сорок шість країн. Більшість із них — це держави та нації з власними мовами; крім того, чимало з них містять також бездержавні етноси й різні мовні спільноти, кожна з яких має свою відмінну й переплетену з іншими історію, політику, культуру та пам’ять; і цьому всьому присвячено безліч досліджень. Навіть про короткий період європейської історії після Другої світової війни (тривалістю в шістдесят років) — швидше, про цей період особливо — вторинна англомовна література практично невичерпна.

Однак ніхто не може претендувати на те, щоб написати справді повну чи остаточну історію сучасної Європи. Я не здатен на це насамперед тому, що перебував занадто близько до подій. Я народився невдовзі після закінчення війни і став самовидцем більшої частини того, що описано в цій книжці. На своїй пам’яті я вивчав, спостерігав чи навіть був учасником більшості подій цієї історії в міру її поступу. Легше мені від цього чи складніше зрозуміти історію післявоєнної Європи, я не знаю. Але скажу напевне, що через це історику часом складно досягнути неупередженої відстороненості.

Власне, ця книжка і не претендує на таку олімпійську відстороненість. «Після війни» — це неприховано особисте тлумачення недавнього минулого Європи, яке, сподіваюся, не втрачає об’єктивності та справедливості. У цій книжці повно особистих суджень (останній вислів набув незаслужено негативної конотації). Деякі твердження можуть видатися суперечливими, а деякі, мабуть, пізніше будуть спростовані. Зрештою, хто з нас не помиляється? Хай там як, а всі вони — мій власний витвір, як і помилки, яких не можна уникнути в роботі такого обсягу й масштабу. Та якщо помилок усе ж таки виявиться менше чи принаймні деякі оцінки і висновки цієї книжки доведуть свою життєздатність, цим я значною мірою завдячуватиму багатьом науковцям і друзям, які допомагали мені у процесі моїх наукових пошуків і написання тексту.

Книжка такого штибу насамперед спирається на інші праці[1]. Класикою сучасної історіографії, з якої я черпав натхнення і яка слугувала мені взірцем для наслідування, були праці Еріка Гобсбаума «Вік екстремізму. Коротка історія ХХ віку, 1914–1991»[2], Джорджа Ліхтгайма «Європа у двадцятому столітті», «Історія Англії в 1914–1945 роках» Алана Тейлора та праця покійного Франсуа Фюре «Минуле однієї ілюзії»[3]. Ці книжки абсолютно різні в усьому, крім одного: як авторам, так і їхнім працям притаманна переконливість, яка спирається на ґрунтовну освіту та той різновид інтелектуальної самовпевненості, що рідко трапляється в їхніх послідовників. Спільною для них є також чіткість викладу, яку кожен історик має взяти собі за зразок.

Серед науковців, на чиїх працях з недавньої історії Європи я сам найбільше вчився, я мушу особливо відзначити Гарольда Джеймса, Марка Мацовера й Ендрю Моравчика і подякувати їм. Вплив їхніх праць буде очевидним на подальших сторінках. Я — як і кожен, хто досліджує сучасну Європу, — також особливо вдячний Алану Мілварду за його ґрунтовні та оригінальні праці з післявоєнної економіки.

Настільки, наскільки я можу вважати себе обізнаним з історією Центральної та Східної Європи — предметом, яким нерідко нехтують у світлі загальноєвропейської історії, часто-густо написаної фахівцями з історії Європи Західної, — я завдячую роботі обдарованої плеяди молодших істориків, до якої належать Бред Абрамс, Кетрін Меррідейл, Марсі Шор і Тімоті Снайдер, а також моїм друзям Жаку Рупніку та Іштвану Деаку. Від Тімоті Ґартона Еша я дізнався не тільки про Центральну Європу (тему, яку він сам вивчав багато років), але також і особливо про дві Німеччини у добу Остполітік[4]. Завдяки багаторічному спілкуванню з Яном Ґроссом, а також його проривним дослідженням я не лише частково вивчив польську історію, а й навчився розуміти суспільні наслідки війни: на цю тему Ян писав неперевершено глибоко й людяно.

Розділами, присвяченими Італії у цій книжці, я, певна річ, завдячую працям Пола Ґінсборґа, тоді як розділи про Іспанію відображають те, що я дізнався з читання та слухання видатного Віктора Переса-Діаса. Їм обом, а також Аннет Вів’єрка, чий авторитетний аналіз неоднозначної реакції післявоєнної Франції на Голокост у книжці «Депортація та Геноцид» глибоко позначився і на моєму викладі цієї трагічної історії, я щиро дякую. Мої заключні міркування про «Європу як спосіб життя» були написані під сильним впливом напрацювань блискучого фахівця з міжнародного права Анни-Марі Слотер. Її праці про «розпорошені держави» переконливо свідчать на користь Європейського Союзу як форми міжнародного урядування не тому, що вона краща від природи або втілює якусь ідеальну модель, а тому, що в тому сучасному світі, у якому ми опинилися, це єдиний можливий варіант.

Друзі, колеги та слухачі з усієї Європи навчили мене набагато більшого про недавнє минуле і теперішнє цього континенту, ніж я міг будь-коли назбирати з книжок та архівів. Я особливо вдячний Кшиштофу Чижевському, Петеру Келлнеру, Івану Крастєву, Денісу Лакорне, Кшиштофу Міхальському, Мірчі Міхаесу, Берті Муслю, Сюзан Нейман та Девіду Тревісу за їхню гостинність і допомогу. Я у боргу перед Іштваном Ревом за його безцінну наполегливість, щоб я відвідав Будинок терору в Будапешті, хай яким відразливим був цей візит. Мої нью-йоркські друзі та колеги Річард Міттен, Кетрін Флемінґ та Джеррольд Зайґель щедро ділилися зі мною своїм часом та ідеями. Діно Бутуровіч погодився прорецензувати мій опис хитроплетива мовної ситуації в Югославії.

Я вдячний деканам факультету мистецтв та наук в Університеті Нью-Йорка, які приходили на зміну одне одному, — Філіпу Фурманські, Джесс Бенгабіб та Річарду Фолі — за підтримку і мого дослідження, і Інституту Ремарка, який я заснував, щоб надихнути інших вивчати та обговорювати Європу. Я б не зміг розвивати Інститут Ремарка, у якому відбулося так багато корисних для мене лекцій та практичних занять, без щедрої підтримки та патронажу Іва-Андре Істеля; так само як не зміг би поєднувати роботу над книжкою й керівництво Інститутом без надлюдської ефективності та витривалості його адміністративної директорки Єр Кесслер.



Як багато інших людей, я глибоко вдячний за дружбу й поради моїм агентам Ендрю Вілі та Сарі Чалфант. Їхня підтримка проєкту, який і за тривалістю, і за масштабом перевершив усі їхні очікування, ані на мить не похитнулася. Я також складаю дяку своїм редакторам — Раві Марчандані й Керолайн Найт у Лондоні та Скотту Моєрсу й Джейн Флемінґ у Нью-Йорку — за всю ту працю, якої вони доклали, аби довести цей проєкт до завершення. Завдяки прихильності Леона Візельтіра деякі оцінки та погляди, подані в розділах 12 і 14, були вперше опубліковані як есеї на останніх сторінках часопису New Republic, присвячених мистецтву. Мабуть, найбільше як професіонал я зобов’язаний Роберту Сільверсу, незмінному редактору New York Review of Books, який упродовж багатьох років спонукав мене охоплювати дедалі ширший політичний та історичний горизонт, попри всі ризики й переваги, пов’язані з подібним авантюризмом.

Великий внесок у роботу над книжкою зробили також дослідники з Нью-Йоркського університету. Деякі з них, зокрема доктори Пауліна Брен, Денієл Коен (що нині працюють в Університеті Райса) та Ніколь Рудольф, допомогли мені краще зрозуміти досліджуваний період завдяки своїм напрацюванням, посилання на які містяться на сторінках цієї книжки. Джессіка Куперман та Аві Патт виконали безцінну роботу як наукові асистенти. Мішель Пінто разом із Саймоном Джексоном без жодних нарікань перетворилися на талановитих дослідників зображень. Саме її заслуга — більшість найзахопливіших ілюстрацій, як-от упакований Ленін, що прикрашає кінець третьої частини. Алекс Молот сумлінно знаходив і збирав опубліковані та неопубліковані статистичні звіти та набори даних, на які книжки такого штибу неминуче та цілком доцільно спираються. Без цього я б напевне не зміг її написати.

Моя родина жила з повоєнною Європою дуже довго: мої діти, наприклад, усе їхнє дитинство. Вони не лише терпіли мою відсутність, мандрівки та пристрасні захоплення, які вона породила, але й суттєво вплинули на зміст книжки. Денієлу я завдячую її назвою. Ніколасу — нагадуванням про те, що не всі гарні історії мають щасливий кінець. Моїй дружині я також багато чим зобов’язаний — як мінімум двома дуже уважними прочитаннями та конструктивними зауваженнями. Але її автор у боргу перед нею значно, значно більше. Власне, їй і присвячено «Після війни».



Європа в 1947 році

Після війни. Історія Європи від 1945 року


Після війни. Історія Європи від 1945 року


Європа сьогодні

Після війни. Історія Європи від 1945 року


Після війни. Історія Європи від 1945 року


Вступ

Кожна доба — це сфінкс, який стрибає в прірву після того, як його загадку розгадано.

Генріх Гейне

Обставини (на які деякі добродії абсолютно не зважають!) насправді надають кожному політичному принципу його особливого забарвлення та відмінності.

Едмунд Берк

Подій, мій дорогенький, подій[5].

Гарольд Макміллан

Історія світу — це не той ґрунт, на якому виростає щастя. Щасливі часи — це її порожні сторінки.

Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель

Уперше я вирішив написати цю книжку, коли робив пересадку на Вестбангофі, головній кінцевій станції віденської залізниці. То був грудень 1989 року, сприятливий час. Я щойно повернувся з Праги, де драматурги та історики Громадянського форуму Вацлава Гавела саме зносили комуністичну поліцейську державу та викидали сорок років «утіленого соціалізму» на смітник історії. За кілька тижнів до того було несподівано зруйновано Берлінський мур. І в Угорщині, і в Польщі всі переймалися непростим питанням про те, що ж робити після комунізму: старий, ще кілька місяців тому всемогутній режим ішов у небуття. Комуністична партія Литви щойно проголосила свою незалежність від Радянського Союзу. У таксі, дорогою до вокзалу, австрійське радіо передавало перші репортажі про повстання проти кланової диктатури Ніколае Чаушеску в Румунії. Політичний землетрус трощив застиглу топографію повоєнної Європи.

Доба завершилася. Народилася нова Європа: це було ясно всім. Але в міру того як старий режим відходив у минуле, багато вкорінених поглядів підлягали переоцінці. Те, що колись вважали постійним і навіть неминучим, почало здаватися цілком тимчасовим. Протистояння в час «холодної війни», розрив між Сходом і Заходом, змагання між «комунізмом» і «капіталізмом», окремі й не сполучені між собою історії благополучної Західної Європи та сателітів Радянського Союзу на Сході — усі ці розбіжності більше не можна було тлумачити як результат ідеологічної необхідності чи залізної політичної логіки. Вони були випадковими наслідками історії — і історія намагалася їх позбутися.

Майбутнє Європи поставало в геть іншому світлі — власне, як і її минуле. У часовій ретроспективі період із 1945 по 1989-й тепер здавався не світанком нової доби, а радше проміжним етапом: післявоєнні роки, винесені за дужки, незавершені справи конфлікту, який закінчився в 1945 році, але залишив по собі післямову, що тривала пів століття. Хоч би якого вигляду набула Європа у прийдешні роки, звична та впорядкована історія того, що трапилося в минулому, назавжди змінилася. Того морозного центральноєвропейського грудня мені здавалось очевидним, що історію повоєнної Європи треба переписати.

Час був сприятливим, місце — теж. Відень у 1989 році став палімпсестом заплутаних та переплетених варіантів минулого Європи. На початку ХХ століття Відень був Європою: плідним, модним та самооманливим центром культури й цивілізації на порозі апокаліпсису. Між війнами, перетворений зі славетної імперської метрополії на збіднілу та зіщулену столицю куцої держави-обрубка, Відень поволі втрачав блиск і зрештою опинився в ролі провінційної застави нацистської імперії, якій більшість її громадян радісно присягли на вірність.

Коли Німеччина зазнала поразки, Австрія опинилася в Західному таборі й була призначена на роль «першої жертви» Гітлера. Цей подвійно незаслужений щасливий збіг дозволив Відню обілити своє минуле. Зручно забувши про свою лояльність до нацистів, австрійська столиця — «західне» місто, оточене радянською «Східною» Європою, — набула нової ідентичності як острівець та взірець вільного світу. Для її колишніх підданих, застряглих у Чехословаччині, Польщі, Угорщині, Румунії та Югославії, Відень був «Центральною Європою» — уявною спільнотою космополітичної коректності, яку впродовж століття європейці якось примудрилися загубити. У роки конання комунізму місту судилося стати чимсь на зразок станції перехоплення свободи, новим місцем зустрічей та прощань для східних європейців, що тікали на Захід, і для західняків, що будували мости на Схід.

Отже, Відень у 1989 році був хорошою точкою «відліку» Європи. Австрія втілювала в собі всі ознаки дещо самовдоволеної повоєнної Західної Європи: капіталізм та заможність за підтримки добре забезпеченої держави загального добробуту; соціальний спокій, гарантований робочими місцями та всілякими додатковими винагородами, щедро розподіленими між усіма ключовими соціальними групами та політичними партіями; зовнішня безпека під негласною протекцією ядерної парасольки Заходу — тоді як сама Австрія непогано влаштувалася як «нейтральна» країна. Тим часом по той бік Лайти та Дунаю, лише кілька кілометрів на схід, простягалася «інша» Європа — злиднів, бідності й таємної поліції. Прірву між цими двома Європами вдало передавав контраст між жвавим та енергійним Вестбангофом, звідки підприємці й туристи на борту сучасних чепурних експресів рушали до Мюнхена, Цюріха або Парижа, та похмурим і непривабливим Зюдбангофом, де брудні, старі потяги з Будапешта чи Белграда випускали із себе зграйки вбогих, пошарпаних, дещо загрозливих на вигляд іноземців у запиленому одязі.

Так само як два головні вокзали міста мимоволі засвідчували географічний розподіл Європи — один дивився в бік життєрадісного, заможного Заходу, інший недбало визнавав належність Відня до Сходу, — вулиці австрійської столиці були свідками мовчання, яке, немов безодня, відділяло спокійне теперішнє Європи від її жахливого минулого. Величні надійні будинки вздовж Рінг-штрасе нагадували про імперську історію Відня, хоча сам Рінг здавався дещо завеликим та помпезним як для щоденної транспортної артерії в середній за розмірами європейській столиці, тоді як місто заслужено пишалося своїми державними спорудами та міським громадським простором. Так, Відень із задоволенням віддавався спогадам про своє славетне минуле. Однак про порівняно недавні події місто рішуче воліло не згадувати.

А найбільш мовчазним місто було щодо євреїв, які колись населяли чимало його центральних будинків і зробили неабиякий внесок у живопис, музику, театр, літературу, журналістику та ідеї, які втілював Відень на піку своєї слави. Та жорстокість, із якою віденських євреїв виганяли з їхніх домівок, вивозили на схід від міста та випалювали з його пам’яті, була відповіддю на питання, чому в теперішньому Відні панував винуватий спокій. Повоєнний Відень, як і повоєнна Західна Європа, був величною спорудою, зведеною на невимовному минулому. Більша частина тих подій сталася на землях, підконтрольних Радянському Союзу, саме тому про них так швидко забули (на Заході) або змусили мовчати (на Сході). Після повернення Східної Європи минуле було не менш невимовним, але тепер про нього неухильно треба було говорити. Після 1989 року ніщо — ані майбутнє, ані теперішнє, ані понад усе минуле — не могло бути таким, як колись.

Отже, рішення написати історію повоєнної Європи прийшло у грудні 1989 року, однак я не брався за його втілення впродовж багатьох років. Утрутилися обставини. Озираючись назад, можу сказати, що це було на краще: чимало речей, які сьогодні стали трохи зрозуміліші, тоді ще були оповиті туманом. Відкрилися архіви. На місце неминучого безладдя, яке супроводжує будь-які революційні зміни, прийшла впорядкованість, і тепер можна було розрізнити хоча б деякі з далекосяжних наслідків перевороту 1989 року. Відлуння землетрусу 1989 року ще довго давало про себе знати. Наступного разу, коли я був у Відні, місто силувалося облаштувати десятки тисяч біженців із сусідніх Хорватії та Боснії.

Три роки по тому Австрія облишила свою старанно виплекану повоєнну автономію та увійшла до Європейського Союзу, чия поява як гравця на європейській арені стала прямим наслідком східноєвропейських революцій. Приїхавши до Відня в жовтні 1999 року, я побачив, що Вестбангоф увесь обклеєний плакатами на підтримку Партії свободи Йорґа Гайдера, який, попри своє неприховане захоплення «почесними воїнами» армій нацистів, що «виконували свій обов’язок» на східному фронті, здобув на тогорічних виборах 27% голосів, зігравши на відчутті тривоги та нерозумінні серед своїх співвітчизників тих змін, яких зазнав їхній світ за останнє десятиліття. Після майже пів століття спокою Відень, як і решта країн Європи, знову ввійшов в історію.


Ця книжка оповідає історію Європи з кінця Другої світової війни, а отже, починається з 1945 року — Stunde nul, або, як цей рік називається в Німеччині, «години нуль». Але на історію європейського континенту, власне, як і на все у ХХ столітті, кидає тінь тридцятилітня війна, розпочата в 1914 році, коли він ступив на шлях до катастрофи. Перша світова війна стала жахливою бійнею для всіх її учасників — у боях загинула половина чоловічого населення Сербії від 18 до 55 років, — однак закінчилася нічим. Усупереч поширеній у той час думці, Німеччина не зазнала поразки ані у війні, ані внаслідок післявоєнного врегулювання: інакше її сходження до майже тотального домінування в Європі через якихось 25 років було б складно пояснити. Насправді ціна перемоги союзників була більшою, ніж ціна поразки Німеччини, оскільки та не виплатила борги Першої світової війни, а отже, по її закінченні постала порівняно сильнішою, ніж у 1913 році. «Німецька проблема», яка виникла в Європі зі злетом Пруссії за одне покоління до того, залишилася невирішеною.

Маленькі країни, що з’явилися в 1918 році після розпаду старих територіальних імперій, були бідні, нестабільні та вразливі. А ще — зневажали своїх сусідів. У міжвоєнний період у Європі було повно держав-«ревізіоністів»: Росія, Німеччина, Австрія, Угорщина та Болгарія — усі вони зазнали поразки у Великій війні та чекали нагоди отримати територіальні відшкодування. Після 1918 року не сталося ані відновлення міжнародної стабільності, ані віднайдення балансу між державами: була лишень перерва через виснаження. Воєнне насильство не припинилося. Натомість воно перетворилося на складник внутрішньої політики — націоналістичний дискурс, расистські упередження, класове протистояння та громадянську війну. Європа у 1920-х та особливо у 1930-х роках увійшла в сутінкову зону між життям після однієї війни та грізним передчуттям іншої.

Внутрішні конфлікти та міждержавні протистояння в міжвоєнні роки поглиблювалися — і до певної міри були спровоковані — супутнім занепадом європейської економіки. Насправді тодішня економічна ситуація в Європі зазнала потрійного удару. Перша світова війна спотворила ринок праці в державах, зруйнувала торгівлю, знищила цілі регіони, а також призвела до банкрутства держав. Багато країн, передусім у Центральній Європі, так і не подолали її наслідків. Тих, кому це вдалося, потім знову потягло вниз під час Великої депресії 1930-х років, коли дефляція, банкрутства підприємств та відчайдушні спроби захиститися від зовнішньої конкуренції збільшеними тарифами призвели не тільки до не бачених досі рівнів безробіття і змарнованих виробничих ресурсів, а й до колапсу міжнародної торгівлі (упродовж 1929‒1936 років торгівля між Францією та Німеччиною впала на 83%), а також болісної міжнародної конкуренції та чвар. Після того почалася Друга світова війна. Про її безпрецедентний вплив на мирне населення та національні економіки держав ідеться в розділі 1 цієї книжки.

Усі ці удари разом мали знищити цивілізацію. Масштаб катастрофи, яку накликала на себе Європа, був абсолютно очевидним навіть для її сучасників. Дехто, як з ліво-, так і з праворадикального табору, вважав самогубство буржуазної Європи нагодою поборотися за щось краще. Тридцяті роки були, як сказав англо-американський поет Оден, «ницим, нечесним десятиліттям», але водночас і часом обов’язку та політичної віри, кульмінацією якого стали ілюзії і втрачені життя громадянської війни в Іспанії. Той період став лебединою піснею радикальних поглядів ХІХ століття, вкладених тепер у насильницькі ідеологічні практики ще похмуріших часів: «Який неймовірний потяг до нового людського порядку відчувався в міжвоєнну добу, і як же прикро його було змарновано» (Артур Кестлер).

Зневірившись у Європі, дехто тікав: спочатку аж на край Західної Європи, де ще панували ліберальні демократії, а тоді, якщо встигали виїхати вчасно, — до Америк. Дехто ж, як-от Стефан Цвейґ чи Вальтер Беньямін, укоротили собі віку. Напередодні остаточного занурення континенту в безодню європейське майбутнє здавалося безнадійним. Те, що було втрачено під час руйнації європейської цивілізації — наслідки цієї втрати ще задовго до того передбачили Карл Краус та Франц Кафка в рідному цвейґівському Відні, — вже ніколи не вдалося відновити. В однойменному фільмі Жана Ренуара 1937 року, який належить до класики кінематографу, великою ілюзією тієї доби було звернення до війни та супутніх міфів про честь, касту і клас. Але до 1940 року найбільшою ілюзією Європи, тоді вже безповоротно дискредитованою, в очах самовидців була сама «європейська цивілізація».

Тож у світлі подій, що передували неочікуваному одужанню Європи після 1945 року, спокуса зобразити історію цього одужання в самозаспокійливих, навіть ліричних тонах цілком зрозуміла. Саме в такому ключі й написано більшість історій повоєнної Європи, а особливо надруковані до 1989 року. Роздуми європейських державних діячів про свої досягнення в ці десятиліття мали ту саму тональність. Сам факт того, що після катаклізмів тотальної війни окремим державам континентальної Європи вдалося вижити та відродитися; що держави не мали претензій одна до одної та поступово поширювались інституціалізовані форми внутрішньоєвропейської співпраці; що після тридцятирічного економічного занепаду відбувалося стале зростання та «нормалізація» заможності, оптимізму та миру — усе це не могло не викликати дещо перебільшеної реакції. Відновлення Європи було «дивом». «Постнаціональна» Європа засвоїла гіркий урок нещодавньої історії. З попелу насильницького, самовбивчого минулого, немов Фенікс, постав миролюбний ідилічний континент.

Як і більшість міфів, такий гідний образ Європи у другій половині ХХ століття не позбавлений дещиці правди. Однак багато чого він не враховує. Східній Європі — від австрійського кордону до Уральських гір, від Таллінна до Тирани — він не пасує. Її післявоєнні десятиліття були справді безкровними порівняно з тим, що їм передувало, але тільки завдяки непроханій присутності Червоної армії: це був мир тюремного подвір’я під прицілом танкової гармати. А якщо країни — члени Радянського блоку і вступали в міжнародну співпрацю, яка віддалено нагадувала аналогічну динаміку на Заході, це було лише тому, що Москва силою нав’язувала «братерські» інституції та взаємозв’язки між ними.



Історію двох половин повоєнної Європи не можна розказати окремо одна від одної. Спадщина Другої світової, а також передвоєнні десятиліття і війна до того поставили уряди та громадян країн і Західної, і Східної Європи перед складним вибором щодо того, як найкраще дати собі раду і більше ніколи не повторити минулих подій. Одним можливим варіантом, спочатку дуже популярним в обох частинах Європи (нагадування про те, що 1945 рік геть не був таким чистим аркушем, яким він подекуди здається), було повернення до радикальних програм народних фронтів 1930-х років. Східна Європа не могла уникнути певних кардинальних змін. Про повернення до безславного минулого не було й мови. Але що тоді мало прийти замість нього? Можливо, комунізм і став хибним рішенням, але проблема, яку він намагався розв’язати, була цілком справжньою.

На Заході перспектива значних змін поволі розвіялась, не в останню чергу завдяки американській допомозі (і тиску). Привабливість програм народних фронтів, а заразом і комунізму зблякла: і те, й інше було рецептом для важких часів, а на Заході, принаймні після 1952 року, часи вже не були аж такими важкими. Тож у прийдешні десятиліття про сумніви в перші повоєнні роки забули. Але вірогідність (навіть висока) того, що події розвиватимуться інакше, у 1945 році здавалася дуже реальною. Саме для того, щоб не допустити повернення старих демонів (безробіття, фашизму, німецького мілітаризму, війни та революції), Західна Європа обрала той новий шлях, які ми всі тепер знаємо. Постнаціональна, соціально захищена, об’єднана мирна Європа не була витвором оптимістичного, амбітного та далекоглядного проєкту, як це мрійливо уявляють сьогоднішні євроідеалісти. То було непевне дитя тривоги. У тіні історії її очільники здійснювали соціальні реформи та будували нові інститути задля профілактики, щоб не повторити минулого.

Це легше усвідомити, якщо згадати, що влада Радянського блоку, по суті, втілювала аналогічний проєкт. Там також понад усе намагалися створити перешкоду для політичного відступу, хоча у країнах під владою комунізму це мало бути досягнуто не через соціальний прогрес, а шляхом фізичного примусу. Нещодавню історію переписали — а громадян змушували забути, — припускаючи, що соціальна революція під проводом комунізму усунула не тільки недоліки минулого, а й умови, які до них призвели. Як ми побачили, це твердження також було міфом чи, в кращому разі, не більше ніж напівправдою.

Але комуністичний міф також мимоволі свідчив про важливість (і труднощі) того, у який спосіб буде врегульовано обтяжливу спадщину в обох половинах Європи. Перша світова війна зруйнувала стару Європу. Друга світова створила умови для Європи нової. Але на всю Європу впродовж багатьох десятиліть після 1945 року кидали тінь примари диктаторів та воєн нещодавнього минулого. Цей досвід об’єднував післявоєнне покоління європейців та відрізняв їх від американців, для яких уроки ХХ століття були геть іншими та загалом більш обнадійливими. Це обов’язкова точка відліку для всіх, хто хоче зрозуміти європейську історію до 1989 року і збагнути зміни, які відбулися після.

У своїй праці про погляд Толстого на історію Ісая Берлін окреслив відмінність між двома напрямками інтелектуального мислення, цитуючи відомий рядок вірша давньогрецького поета Архілоха: «Лисиця знає багато речей, а їжак — одну велику». За визначенням Берліна, ця книжка — точно не «їжак». На сторінках цього видання я не пропоную однієї великої теорії щодо сучасної історії Європи, не викладаю однієї всеохопної тези чи єдиної всеосяжної оповіді. З цього, однак, не випливає, що я вважаю, ніби історія Європи після Другої світової війни не має визначальних контурів. Навпаки, має, і не один. Наче лисиця, Європа «знає багато речей».

Насамперед це історія ослаблення Європи. Держави, які її складали, після 1945 року більше не могли претендувати на міжнародний чи імперський статус. Два винятки з цього правила — Радянський Союз та, певною мірою, Велика Британія — були лише напівєвропейцями навіть у власних очах і в будь-якому разі під кінець часового проміжку, про який тут ідеться, самі суттєво ослабли. Більшість інших країн континентальної Європи були принижені поразкою та окупацією. Європа не могла самотужки позбутися фашизму, як і не здатна була без зовнішньої допомоги стримувати комунізм. Післявоєнну Європу звільнили — чи ув’язнили? — сторонні. Тільки завдяки значним зусиллям та через багато десятиліть європейці спромоглися повернути контроль над власною долею. Позбавлені своїх заокеанських територій, колишні морські імперії Європи (Британія, Франція, Нідерланди, Бельгія і Португалія) впродовж цих років повернулися до свого європейського ядра, спрямувавши увагу всередину, на саму Європу.

По-друге, протягом подальших десятиліть ХХ століття відбувся занепад «великих наративів» європейської історії — великих історичних теорій ХІХ століття з властивими їм моделями прогресу та змін, революції та трансформації, які живили політичні проєкти та суспільні рухи, що й розірвали Європу на шматки в першій половині наступного століття. Цю історію також можна збагнути тільки з пан’європейської перспективи: згасання політичного запалу на Заході (за винятком маргіналізованої інтелектуальної меншості) супроводжувалося — із зовсім інших причин — втратою політичної віри та дискредитацією офіційного марксизму на Сході. У якийсь недовгий момент у 1980-х справді почало здаватися, що інтелектуальна правиця може відродити ще один проєкт ХІХ століття з демонтажу «суспільства» та відмовитись від державної політики заради ринку без обмежень та мінімалістичної держави; але цей порив минув. Після 1989 року в Європі не було всеохопного ідеологічного проєкту з правого чи лівого крила політичного спектра — за винятком обіцянки свободи, яка для більшості європейців уже стала реальністю.

По-третє, запізніло і значною мірою випадково на зміну колишнім амбіційним європейським ідеологіям минулого прийшла скромна «європейська модель». Народжена з еклектичного поєднання соціал-демократичного й християнсько-демократичного законодавства і крабоподібного інституційного розширення Європейської спільноти та її наступника Союзу, вона була специфічно «європейським» способом регулювання соціальної взаємодії і міждержавних відносин. Європейський підхід поширювався на все — від догляду за дітьми до міжнародного права — й означав дещо більше, ніж звичайні бюрократичні практики Європейського Союзу та його членів. На початку ХХІ століття він став провідною зіркою та прикладом для охочих приєднатися до нього, а також глобальним викликом для Сполучених Штатів та конкурентної привабливості «американського способу життя».

Це абсолютно неочікуване перетворення Європи з географічного поняття (до того ж вельми проблематичного) на рольову модель та магніт, однаково привабливий і для людей, і для країн, відбувалося повільно і поступово. Європа не була, за іронічним висловом Александра Хвата про розчарування політиків міжвоєнної Польщі, «приреченою на велич». Її появу в такій ролі точно ніхто не міг передбачити ні в обставинах 1945 року, ні навіть 1975-го. Ця нова Європа точно не була заздалегідь продуманим спільним проєктом: ніхто не збирався її створювати. Але коли після 1992 року з’ясувалося, що Європа таки посіла це нове місце в міжнародному порядку, її відносини, зокрема із США, постали в новому ракурсі — як для європейців, так і для американців.

Четверта тема, вплетена в історію післявоєнної Європи, — її складні й нерідко хибно оцінені відносини зі Сполученими Штатами Америки. Жителі Західної Європи хотіли залучити США в європейську політику після 1945 року, однак водночас обурювалися цим залученням і тим занепадом, який настав для Європи. Ба більше, попри присутність США в Європі, особливо після 1949 року, обидва боки «Заходу» залишалися дуже відмінними один від одного. У Західній Європі ставлення до «холодної війни» суттєво відрізнялося від тієї панічної реакції, яку вона викликала у Штатах, тож, як ми згодом переконаємося, подальшу «американізацію» Європи в 1950‒1960-х роках часто перебільшують.

Звичайно, східні європейці дивилися на Америку та її особливості зовсім інакше. Однак і в цьому випадку було б помилкою переоцінювати вплив прикладу Сполучених Штатів на Східну Європу до і після 1989 року. Критичні голоси дисидентів з обох боків Європи — наприклад, Раймона Арона у Франції чи Вацлава Гавела в Чехословаччині — обачно підкреслювали, що не вважають Америку моделлю чи прикладом для їхніх суспільств. І хоча молодше покоління східних європейців після 1989 року прагнуло деякий час лібералізувати свої країни на американський лад, з обмеженими державними послугами, низькими податками та вільним ринком, мода не прийнялася. «Американський час» Європи залишився в минулому. Майбутнє «маленьких Америк» Східної Європи належало безпосередньо Європі.

Насамкінець післявоєнна історія Європи — це історія, затьмарена мовчанням, відсутністю. Європейський континент колись був хитросплетінням споріднених та пов’язаних між собою мов, релігій, спільнот і націй. Чимало її міст — особливо маленькі містечка на перехресті давніх та нових імперських кордонів, як-от Трієст, Сараєво, Салоніки, Чернівці, Одеса чи Вільнюс — стали справді мультикультурними суспільствами ще раніше, ніж з’явився цей термін. Католики, православні, мусульмани, євреї та люди інших віросповідань і національностей — усі вони були близькими сусідами. Цю стару Європу не варто ідеалізувати. Те, що польський письменник Тадеуш Боровський назвав «неймовірним, майже гротескним плавильним котлом людей та національностей, який небезпечно булькає в самісінькому серці Європи», час від часу збурювало заколоти, різанини та погроми — але все це відбувалося насправді й змогло залишити слід у живій пам’яті.

Утім між 1914 та 1945 роками ту Європу зрівняли із землею. На її місці, щулячись, постала нова, більш упорядкована Європа, яка у другій половині ХХ століття мала не так багато напівтонів. Через війну, окупацію, зміну кордонів, виселення та геноциди майже кожен тепер жив у власній країні, з-поміж свого народу. Упродовж сорока років після Другої світової війни європейці Західної та Східної Європи мешкали в герметичних національних анклавах, де релігійні чи етнічні меншини, яким вдалося вижити (як-от євреї у Франції), представляли дещицю від загального населення та були старанно інтегровані в її панівну культуру і політичне життя. Тільки Югославія та Радянський Союз — імперія, а не країна, та в кожному разі, як ми вже зазначали, тільки частково європейська — були не схожі на цю нову, однорідну Європу.

Але, починаючи з 1980-х років і насамперед з розпадом Радянського Союзу та розширенням ЄС, на Європу знову чекало мультикультурне майбутнє. Зокрема біженці, тимчасові працівники, мешканці колишніх європейських колоній, яких імперська метрополія приваблювала перспективою робочих місць та свободи, а також мігранти, що з власної волі чи під тиском обставин полишили занепалі або репресивні держави на розширених кордонах Європи та перетворили Лондон, Париж, Антверпен, Берлін, Мілан і десятки інших міст на космополітичні столиці світу, подобається їм це чи ні.

Ця нова присутність «інших» живих у Європі (близько п’ятнадцяти мільйонів мусульман у ЄС за його нинішнього складу, тоді як ще майже вісімдесят мільйонів очікують на прийняття в Болгарії та Туреччині[6]) оприявнила не тільки нинішнє почуття дискомфорту в Європі через зростання різноманіття, а й ту легкість, з якою «інших» мертвих з минулого Європи викинули геть із пам’яті. Після 1989 року стало зрозуміліше, ніж будь-коли, що стабільність післявоєнної Європи спиралася на здобутки Йосипа Сталіна та Адольфа Гітлера. Під час війни спільно та за допомоги колаборантів диктатори створили демографічне пустище, на якому закладали фундамент нового, менш складного континенту.

Цей незручний вузлик у гладкій оповідній канві про європейський поступ на шляху до черчиллівських «просторих, осяяних сонцем рівнин»[7] зазвичай не згадували по обидва боки післявоєнної Європи, принаймні до 1960-х, коли на цю обставину стали покликатися у зв’язку зі знищенням євреїв німцями. За рідкісними суперечливими винятками, історії інших злочинців — та інших жертв — замовчувалися. Історія та пам’ять Другої світової війни були переважно закодовані в знайомому наборі моральних протиставлень: добро проти зла, антифашисти проти фашистів, рух Опору проти колаборантів тощо.

Після 1989 року, коли давні табу було подолано, стало можливим визнати (подекуди всупереч жорсткому протистоянню та запереченням) моральну ціну відродження Європи. Полякам, французам, швейцарцям, італійцям, румунам та іншим націям тепер набагато легше дізнатися (якщо вони цього хочуть), що насправді трапилось у їхній країні лише кілька коротких десятиліть тому. Загальноприйняту версію історії своєї країни переглядає навіть Німеччина — із парадоксальними наслідками. Тепер, уперше за багато десятиліть, звертають увагу на страждання й жертви німців: чи то від рук британських бомбардувальників, чи то російських[8] солдатів, чи чеських депортувальників. Євреї, як знову і знову обережно зауважують у деяких поважних осередках, були не єдиними жертвами…

Добре чи погано те, що тривають такі дискусії, — питання суперечливе. Чи є все це суспільне пригадування ознакою політичного здоров’я? Чи інколи більш розважливо, як це надто добре розумів де Ґолль, — просто забути? Це питання порушено в післямові. Зараз я хотів би лише зауважити, що ці останні спазми бентежного пригадування не варто сприймати (як їх часом сприймають, особливо у Сполучених Штатах, коли протиставляють сучасним спалахам етнічних чи расових упереджень) як лиховісне свідчення «первородного гріха» Європи — неспроможності вчитися на злочинах минулого, амнестичної ностальгії та постійної загрозливої схильності повернутися в 1938 рік. Це не є, за висловом одного з найкращих кетчерів в історії американського бейсболу Йоґі Берра, «знову і знову повторюване дежавю».

Європа не повертається до свого тривожного воєнного минулого. Навпаки, вона його полишає. Сьогодні Німеччина, як і решта країн Європи, більш свідома своєї історії ХХ століття, ніж будь-коли в попередні п’ятдесят років. Але це не означає, що її знов у неї затягує: бо ця історія ніколи не минала. У цій книжці ми намагаємося показати, що над післявоєнною Європою нависає довга та важка тінь Другої світової війни. Утім визнати це повною мірою було б неможливо. Мовчання щодо нещодавнього минулого Європи — необхідна умова для побудови її майбутнього. Сьогодні, після болісних публічних дебатів практично в кожній європейській країні, здається цілком доречним (і в будь-якому разі неминучим), що німці нарешті зможуть відкрито піддати сумніву благонамірені канони офіційної пам’яті. Можливо, нам це не дуже сподобається. І навіть може стати недобрим передвісником. Але це, певним чином, кінець. Після шістдесяти років від смерті Гітлера війна, яку він розв’язав, та її наслідки відходять в історію. Післявоєнна доба в Європі тривала дуже-дуже довго, але вона нарешті добігає кінця.



Частина перша

Після війни: 1945‒1953

Розділ 1

Спадщина війни

Європейський світ не занепадав повільно; це інші цивілізації розвивалися й зазнавали краху, тоді як європейську цивілізацію підірвали тротилом.

Герберт Веллс, «Війна в повітрі» (1908)

Проблеми, які з’явилися після війни, ніхто раніше не міг навіть уявити, не те що пережити. Ніколи раніше люди не знали такого руйнування, такого колапсу життєвого устрою.

Енн О’Гара Маккормік

Усюди люди жадали дива та зцілення. Війна відкинула неаполітанців у Середньовіччя.

Норман Льюїс, «Неаполь 1944-го»

Європа після Другої світової війни здавалася сповненою нещасть і порожнечі. Фотографії та документальні фільми того часу зображують зворушливі потоки безпомічного мирного населення, яке рухалося розбомбленими територіями знищених міст та спустошених полів. Діти-сироти зневірено плентаються за групками змучених жінок, розглядаючи груди уламків будівель. Голомозі депортовані та в’язні концтаборів у смугастій формі, голодні й виснажені хворобами, апатично дивляться в об’єктив камери. Контуженими здавалися навіть трамваї, що непевно рухалися пошкодженими рейками, коли час від часу подавали електричний струм. Усі та все, за помітним винятком добре вгодованих союзницьких військ, були змучені, змарнілі й виснажені.

Якщо ми хочемо зрозуміти, як цей зруйнований континент зміг так швидко відродитися в подальші роки, треба зробити деякі уточнення. Однак ця картина, по суті, передає всю правду про стан Європи після поразки Німеччини. Мешканці Європи не мали ані сил, ані надій, і в них були на те всі підстави. Війна в Європі, яка почалася зі вторгнення Гітлера до Польщі у вересні 1939 року та закінчилася безумовною капітуляцією Німеччини в травні 1945-го, була тотальною війною. Вона стосувалась як мирного населення, так і військових.

Насправді в усіх країнах, окупованих нацистською Німеччиною, від Франції до України, від Норвегії до Греції, Друга світова війна стала насамперед випробуванням для мирного населення. Формально бої між арміями відбувалися на початку і в кінці конфлікту. У проміжку то була війна окупації, репресій, експлуатації та винищення, у якій солдати, штурмовики й поліція розпоряджалися щоденним життям та самим існуванням десятків мільйонів захоплених людей. Деякі країни перебували в окупації впродовж майже всієї війни. Всюди вона посіяла страх та злидні.

На відміну від Першої світової війни, Друга світова — війна Гітлера — зачепила практично весь світ. І тривала дуже довго — майже шість років для тих країн (Британії, Німеччини), які брали в ній участь від початку до кінця. У Чехословаччині вона почалася ще раніше, коли нацисти окупували Судети в жовтні 1938 року. У Східній Європі та на Балканах вона не закінчилася з поразкою Гітлера, тому що окупація (Радянською армією) та громадянська війна продовжувалися ще багато років після поділу Німеччини.

Звичайно, це була аж ніяк не перша окупаційна війна в Європі. Спогади про Тридцятирічну війну в Німеччині XVII століття, коли ворожі наймані армії забирали врожай та тероризували місцеве населення, навіть три століття по тому і далі жили в місцевих казках та легендах. Аж до 1930-х років в Іспанії бабусі лякали неслухняних дітей Наполеоном. Але досвід окупації під час Другої світової війни був особливо всепроникним — частково через те, як нацисти ставилися до місцевого населення.

Раніше армії окупантів — шведи в Німеччині ХVII століття, пруси у Франції після 1815 року — забирали врожаї та нападали і вбивали місцеве населення безсистемно й випадково. Але народи, які потрапили під німецьку владу після 1939 року, або були змушені служити Райху, або були приречені на знищення. Такого європейці ще не бачили. За океаном у власних колоніях європейські держави звичним чином експлуатували та поневолювали тубільців заради власного збагачення. Вони не гидували тортурами, насильством та масовими вбивствами, щоб приневолити своїх жертв до покірності. Однак з XVIII століття самі європейці не зазнавали такого ставлення, принаймні на територіях на захід від Бугу та Пруту.

Тільки під час Другої світової війни всі ресурси сучасної європейської держави були вперше мобілізовані з першочерговою метою — підкорити та експлуатувати інші європейські держави. Щоб воювати та перемогти, британці виснажували та витискали все зі своїх власних запасів: під кінець війни Велика Британія витрачала на військові потреби понад половину свого внутрішнього валового продукту (ВВП). Натомість нацистська Німеччина воювала, особливо в останні роки, значною мірою покладаючись на розграбовані економіки своїх жертв (так само, як робив Наполеон після 1805 року, але набагато ефективніше). Норвегія, Нідерланди, Бельгія, Богемія і Моравія та особливо Франція були змушені зробити суттєвий внесок у підтримку німецької військової моці. Їхні шахти, фабрики, ферми та залізниці переорієнтувалися на обслуговування потреб німців, а їхньому населенню доводилося працювати на німецькому оборонному виробництві: спочатку — у своїх країнах, а потім — у самій Німеччині. У вересні 1944 року в Німеччині перебували 7 487 000 іноземців (більшість — не з власної волі), які становили 21% трудового ресурсу країни.

Нацисти так довго і так успішно жили коштом своїх жертв, що німецьке мирне населення почало відчувати обмеження та дефіцит воєнного часу тільки в 1944 році. Але тоді вже воєнний конфлікт замикався над ними в кільце, спершу — внаслідок бомбардувань союзників, а згодом — через одночасний наступ союзницьких армій зі сходу та заходу. Саме в цей останній рік війни, упродовж порівняно нетривалого періоду активних бойових дій на схід від Радянського Союзу, ця територія зазнала найбільших руйнацій.

З погляду сучасників наслідки війни вимірювались не промисловими здобутками та втратами або чистою вартістю національних активів у 1945 році порівняно з 1938-м, а розмірами тієї видимої шкоди, якої вона завдала їхньому середовищу та населенню. Саме від цього необхідно відштовхуватись, якщо ми хочемо зрозуміти, яка травма стояла за картинами спустошення та безнадії, що впадали в око самовидцям у 1945 році.

Дуже мало європейських міст і містечок різного розміру змогли пережити війну, не зазнавши руйнацій. За неписаною згодою або щасливим випадком давні та ранньомодерні центри кількох уславлених європейських міст — Рима, Венеції, Праги, Парижа й Оксфорда — жодного разу не бомбардували. Але в перший же рік війни німецькі снаряди зрівняли із землею Роттердам, а потім — промислове англійське місто Ковентрі. На своєму шляху сили Вермахту знищили багато маленьких містечок у Польщі, а пізніше — у Югославії та СРСР. Цілі райони центрального Лондона, особливо в бідніших кварталах навколо доків Іст-Енду, під час війни стали мішенями бліцкригу німецьких повітряних сил.

Але найбільшої матеріальної шкоди було заподіяно внаслідок безпрецедентних бомбардувальних кампаній західних союзників у 1944 та 1945 роках та потужному наступу Червоної армії від Сталінграда до Праги. Французькі приморські міста Руаян, Гавр та Кан знищила американська авіація. Гамбург, Кельн, Дюссельдорф, Дрезден та десятки інших німецьких міст стерли на попіл щільні бомбардування британських та американських літаків. На сході білоруське місто Мінськ під кінець війни було зруйноване на 80%; Київ в Україні перетворився на тлілі руїни; а польську столицю Варшаву педантично підпалювала та підривала вибухівкою, будинок за будинком, вулицю за вулицею, німецька армія в міру свого відступу восени 1944 року. Коли війна в Європі завершилась, і Берлін пав перед Червоною армією в травні 1945 року, прийнявши в останні чотирнадцять днів 40 тисяч тонн снарядів, — більша частина німецької столиці перетворилась на курні купи каміння та покрученого металу. 75% будинків були непридатні для життя.

Зруйновані міста стали найнаочнішим та придатним для зйомки свідченням розорення, і саме їх почали використовувати як універсальну ілюстрацію жахів війни. Оскільки найбільшої шкоди зазнали будинки та багатоквартирні споруди, унаслідок чого так багато людей залишилися без даху над головою (близько 25 мільйонів осіб у Радянському Союзі, ще 20 мільйонів у Німеччині, з яких 500 тисяч — лише в Гамбурзі), усіяний розвалинами міський пейзаж яскраво нагадував про війну, яка щойно завершилася. Однак не він єдиний. У Західній Європі транспортне сполучення та комунікації були серйозно пошкоджені: з 12 тисяч залізничних локомотивів у довоєнній Франції тільки 2 тисячі були придатні для використання на момент німецької капітуляції. Багато доріг, залізничних шляхів та мостів були підірвані — німецькою армією, що відступала, союзниками, що наступали, та французьким рухом Опору. Дві третини торговельного французького флоту затонуло. Тільки в 1944‒1945 роках Франція позбулася пів мільйона житлових будинків.


Європа під окупацією гітлерівської коаліції: листопад 1942 року

Після війни. Історія Європи від 1945 року

Але французам — як і британцям, бельгійцям, нідерландцям (які втратили 219 тисяч гектарів землі, затопленої німцями, та станом на 1945 рік володіли 40% свого довоєнного залізничного, дорожнього та канального транспорту), данцям, норвежцям (державний капітал яких упродовж німецької окупації зменшився на 14% від довоєнного показника) і навіть італійцям — усім їм, можна сказати, пощастило, хоч вони цього і не знали. Справжні жахи війни відбувалися набагато східніше. Нацисти поводилися із західними європейцями з певною повагою — хоча б для того, щоб більше з них скористатися, а ті, зі свого боку, відповідали взаємністю, докладаючи порівняно мало зусиль, щоб опиратися чи перешкоджати німецькому наступу. У Східній та Південно-Східній Європі німецькі окупанти виявляли свою безпощадність, і не лише тому, що місцеві партизани — у Греції, Югославії та особливо в Україні — вели проти них завзяту, хоч і безнадійну, боротьбу.

Отже, матеріальні збитки на східних територіях, окупованих німцями, радянський наступ та партизанська боротьба були абсолютно не схожі на війну в західній частині Європи. У Радянському Союзі під час війни було зруйновано 70 тисяч сіл та 1700 міст, а також 32 тисячі заводів та 65 тисяч кілометрів залізниці. Греція втратила дві третини критично важливого торговельного флоту, третину лісів і тисячу селищ. Усе це відбувалося в час, коли Німеччина призначала окупаційні збори, виходячи радше з власних військових потреб, аніж зі спроможності Греції виплачувати їх в умовах спровокованої гіперінфляції.

У Югославії було винищено 25% виноградників, 50% худоби, 60% доріг, 75% нив та залізничних мостів, кожен п’ятий житловий будинок та третину і так обмеженого промислового капіталу; водночас населення скоротилося на 10%, якщо порівняти з довоєнними часами. У Польщі три чверті стандартних залізничних шляхів були непридатні для експлуатації, а кожна шоста ферма не працювала. Більшість великих та маленьких міст країни ледь жевріли (хоча вщент була зруйнована тільки Варшава).

Але навіть ці цифри, хай які промовисті, лише частково відображають дійсність — масштабну матеріальну руйнацію. Однак найжахливіші матеріальні збитки, які пережили європейці під час війни, тьмяніли проти людських втрат. За підрахунками, між 1939 та 1945 роками на війні та через неї загинуло 36,5 мільйона європейців (що дорівнює всьому населенню Франції станом на початок війни). До них не зараховують ані людей, які в ті роки померли природною смертю, ані дітей, не зачатих чи не народжених через війну тоді чи пізніше.

Загальна кількість загиблих приголомшує (наведені тут цифри не охоплюють загиблих японців, американців чи представників інших неєвропейських народів). Проти неї навіть неприйнятний рівень смертності під час Першої світової здається мізерним. Жоден інший задокументований конфлікт в історії не спричинив стількох жертв за такий короткий час. Але найбільше вражає кількість загиблих серед мирного населення: щонайменше 19 мільйонів, тобто більше половини. Кількість смертей серед цивільних перевищує військові втрати в СРСР, Угорщині, Польщі, Югославії, Греції, Франції, Нідерландах, Бельгії та Норвегії. Військові втрати перевищували втрати серед мирного населення лише у Великій Британії та Німеччині.

Підрахунки жертв серед мирного населення на території Радянського Союзу значно варіюють, однак, найвірогідніше, ця цифра становить понад 16 мільйонів людей (приблизно вдвічі більше за втрати серед військових, з-поміж яких 78 тисяч загинуло тільки в бою за Берлін). Кількість загиблих серед цивільних на території довоєнної Польщі сягала майже 5 мільйонів; у Югославії — 1,4 мільйона; у Греції — 430 тисяч; у Франції — 350 тисяч; в Угорщині — 270 тисяч; у Нідерландах — 204 тисячі; у Румунії — 200 тисяч. Серед цих жертв, особливо в Польщі, Нідерландах та Угорщині, було близько 5,7 мільйона євреїв, а також 221 тисяча ромів.

Причинами смертності мирного населення були масові знищення й табори смерті — від Одеси до балтійського узбережжя; хвороби, недоїдання і голод (як штучно створений, так і з інших причин); розстріли та спалення заручників — від руки Вермахту, Червоної армії та численних партизанських загонів; розправи й репресії мирних жителів; бомбардування, обстріли й піхотні бої в містах і селах на Східному фронті впродовж усієї війни та на Заході — із часу висадки союзників у Нормандії в червні 1944 року до капітуляції Гітлера в травні наступного року; сплановані страти колон біженців і смерті від виснаження серед в’язнів-робітників на воєнному виробництві та в трудових таборах.

Найбільших військових втрат зазнав Радянський Союз, який, за підрахунками, втратив 8,6 мільйона чоловіків і жінок у боях; військові жертви в Німеччині становили 4 мільйони; в Італії — 400 тисяч солдатів, моряків та службовців повітряних сил; у Румунії — 300 тисяч, більшість із яких загинули в боях з нацистським блоком на російському фронті. Утім у співвідношенні кількості загиблих до всього населення найбільших військових втрат зазнали австрійці, угорці, албанці та югослави. Якщо взяти до уваги всіх жертв — і серед військових, і серед цивільних, — найбільше постраждали Польща, Югославія, СРСР та Греція. Польща втратила приблизно п’яту частину свого довоєнного населення, зокрема суттєвий відсоток його освічених представників, яких спеціально винищували нацисти[9]. Югославія — кожного восьмого, якщо порівняти з кількістю довоєнного населення; СРСР — кожного одинадцятого, Греція — кожного чотирнадцятого. Щоб краще уявити розбіжність: у Німеччині загинув кожен п’ятнадцятий; Франція втратила одну із 77 осіб; Британія — одну зі 125.

Радянський Союз втратив особливо багато військовополонених. Німці взяли в полон близько 5,5 мільйона радянських солдатів, з яких три чверті — у перші сім місяців після нападу на СРСР у червні 1941 року. З них 3,3 мільйона померли від голоду, холоду та жорстоких умов у таборах у Німеччині: у німецьких таборах для військовополонених з 1941 по 1945 рік загинуло більше росіян, ніж упродовж усієї Першої світової війни. Із 750 тисяч радянських солдатів, які потрапили в полон після взяття Києва у вересні 1941 року, лише 22 тисячі дожили до дня капітуляції Німеччини. Зі свого боку «совєти» захопили 3,5 мільйона полонених (здебільшого німців, австрійців, румунів та угорців); більшість із них після війни повернулися додому.

З огляду на ці цифри, стає цілком зрозуміло, що в післявоєнній Європі, особливо в її центральній та східній частинах, гостро бракувало чоловіків. У Радянському Союзі жінок було більше за чоловіків на 20 мільйонів, і щоб вирівняти це співвідношення, знадобиться більше ніж одне покоління. Радянська сільська економіка тепер сильно залежала від жінок, які мусили виконувати будь-яку роботу: не вистачало не лише чоловіків, а й коней. У Югославії внаслідок німецьких каральних операцій, коли всіх чоловіків, старших за 15 років, мали стратити, у багатьох селищах дорослого чоловічого населення не лишилося взагалі. У самій Німеччині дві третини тих, хто народився в 1918 році, не пережили гітлерівської війни: в одному районі, щодо якого ми маємо точні дані, — у Трептов, що в передмісті Берліна, — у лютому 1946 року серед дорослих віком 19‒21 рік на 1105 жінок припадав 181 чоловік.

Про цю суттєву кількісну перевагу жінок, особливо в післявоєнній Німеччині, вже говорилося чимало. Принижене, зганьблене становище німецьких чоловіків, які із супергероїв вишколеної гітлерівської армії перетворилися на жменьки обідраних в’язнів, що запізніло поверталися додому й збентежено зустрічалися із поколінням згрубілих жінок, які були змушені навчитися виживати і давати раду без них, — це не вигадка (канцлер Німеччини Ґерхард Шредер — один з багатьох тисяч німецьких дітей, які після війни залишилися без батька). Райнер Фассбіндер вдало відтворив цей образ післявоєнного німецького жіноцтва в кінострічці «Шлюб Марії Браун» (1979), у якій героїня вдало користується своєю гарною зовнішністю та цинічним енергійним характером, попри благання матері не робити нічого, «що могло б занапастити твою душу». Тимчасом як тягарем фассбіндерівської Марії, як і всього післявоєнного покоління, було гірке розчарування, у реальності німкені в 1945 році стикалися з труднощами, що потребували більш нагального вирішення.

В останні місяці війни, у міру того як радянська армія просувалася на захід до Центральної Європи та Східної Прусії, від неї тікали мільйони мирних мешканців, передусім німців. Джордж Кеннан, американський дипломат, описував це видовище у своїх мемуарах: «Лихо, яке сходило на цю землю з наступом радянських сил, не має собі рівних у сучасній європейській історії. Судячи з усіх наявних свідчень, у багатьох районах, після того як там пройшли радянські війська, з-поміж місцевих чоловіків, жінок і дітей виживали одиниці… Росіяни… стирали місцеве населення з лиця землі так, як не робив ніхто з часів азійських орд».

Жертвами ставали насамперед дорослі чоловіки (якщо вони ще лишалися) та жінки різного віку. У Відні, за даними клінік та лікарів, протягом трьох тижнів, відколи Червона армія увійшла в місто, радянські солдати зґвалтували 87 тисяч жінок. Ще більше жінок було зґвалтовано в Берліні під час радянського наступу на місто, більшість із них — упродовж тижня з 2 по 7 травня, за кілька днів до капітуляції Німеччини. Обидві цифри, звичайно, менші від реальних; крім того, вони не враховують незліченні напади на жінок у селищах та містах, розташованих на шляху радянських сил під час їхнього наступу в Австрії та через Західну Польщу в Німеччині.

Поведінка Радянської армії не була таємницею. Мілован Джилас, близький поплічник Тіто в партизанській армії Югославії й тодішній палкий комуніст, навіть поговорив про це особисто зі Сталіним. Відповідь диктатора, за спогадами Джиласа, була красномовною: «Чи знає Джилас, сам письменник, що таке людське страждання і людське серце? Хіба він не може зрозуміти солдата, який пройшов крізь кров, вогонь і смерть, якщо той розважиться з жінкою чи візьме щось собі?». У своїй абсурдній логіці Сталін частково мав рацію. У Радянській армії не було відпусток. Більша частина її піхоти й танкістів відвойовували свою територію впродовж трьох жахливих років у нескінченній низці боїв та маршів західною частиною СРСР, крізь Росію та Україну. Під час наступу вони бачили докази й чули про безліч звірств німецьких солдатів. Ставлення Вермахту до військовополонених, цивільних, партизанів і просто будь-кого і будь-чого, що траплялося їм на шляху, спочатку впродовж їхнього гордого наступу до Волги та воріт Москви й Ленінграда, а потім під час болючого кривавого відступу, залишило шрам на лиці землі та в душах людей.

Коли Червона армія нарешті дійшла до Центральної Європи, її виснажені солдати потрапили в інший світ. Контраст між Росією та Заходом був величезний (цар Олександр І ще давним-давно пошкодував, що дозволив росіянам побачити, як живуть на Заході), а під час війни він лише зріс. Поки німецькі солдати сіяли на Сході спустошення та масові вбивства, сама Німеччина процвітала — настільки, що її мирне населення дуже довго майже не відчувало матеріальної ціни війни. У воєнний час Німеччина була світом міст, електрики, їжі, одягу, магазинів та споживчих товарів, порівняно ситих жінок і дітей. Разюча відмінність від його власної понівеченої батьківщини мала здаватися звичайному радянському солдатові незбагненною. Німці скоїли в Росії страшні речі; тепер настала їхня черга страждати. Їхня власність та їхні жінки були трофеєм. З мовчазної згоди командування Червона армія накинулась на мирне населення щойно завойованих німецьких земель.

На своєму шляху на Захід Червона армія просувалася, ґвалтуючи і грабуючи (за цим доречним, попри свою брутальність, висловом) Угорщину, Румунію, Словаччину та Югославію. Однак німецькі жінки постраждали найбільше. Від 150 до 200 тисяч «російських немовлят» народилися в радянській окупаційній зоні Німеччини між 1945 і 1946 роками, і ці цифри не враховують невідому кількість абортів, через які жінки помирали разом з їхніми небажаними зародками. З тих дітей, що вижили, багато хто поповнив лави сиріт і безхатченків — людського непотребу війни.

Лише в Берліні під кінець 1945 року налічувалось 53 тисячі загублених дітей. Квіринальські сади в Римі на короткий час стали сумнозвісним місцем, де збиралися тисячі скалічених, спотворених та нікому не потрібних італійських дітлахів. У звільненій Чехословаччині сиротами лишилося 49 тисяч дітей; у Нідерландах — 60 тисяч; у Польщі, за деякими підрахунками, було близько 200 тисяч сиріт; у Югославії — імовірно, 300 тисяч. З-поміж молодших дітей євреїв було дуже мало, адже погроми та винищення воєнних років пережили здебільшого хлопці-підлітки. У Бухенвальді під час звільнення табору знайшли 800 дітей, яким вдалося вижити. У Бельзені — тільки 500, серед яких дехто навіть пережив марш смерті з Аушвіцу.

Вижити під час війни та в мирний час — геть різні речі. Завдяки вчасному та ефективному втручанню щойно створеної Адміністрації Організації Об’єднаних Націй для допомоги і відбудови (УНРРА[10]) та просуванню армій союзників масштабних епідемій і неконтрольованого поширення заразних хвороб вдалося уникнути — у пам’яті ще жили спогади про азійський грип, який пройшов Європою після Першої світової війни. Але ситуація і так була складна. Більшість мешканців Відня в 1945 році виживали на раціоні поживністю 800 ккал на день; у Будапешті в грудні 1945-го офіційний денний пайок становив 556 ккал на день (діти в яслах отримували 800). Протягом «голодної зими» в Нідерландах у 1944‒1945 роках (коли частину країни вже звільнили) тижневий пайок у деяких регіонах за калорійністю поступався денній нормі, рекомендованій для солдат Союзного експедиційного корпусу. Померло 16 тисяч людей, переважно літнього віку та дітей.

У Німеччині, де харчування дорослої людини в середньому становило 2445 ккал на день у 1940‒1941 роках та 2078 ккал на день у 1943 році, у 1945‒1946 роках воно впало до 1412 ккал. Але тільки в середньому. У червні 1945 року в американській зоні окупації офіційний денний раціон для «звичайних» німців (тобто тих, хто не належав до привілейованих категорій працівників) становив лише 860 ккал. Ці цифри пояснюють гірку іронію тодішнього німецького жарту: «Краще радій, що війна, — мир буде жахливим». На більшості території Італії становище було не кращим, а в деяких районах Югославії та Греції — навіть дещо гіршим[11].

Проблема почасти полягала в зруйнованих фермах, почасти — у підірваних комунікаціях, а найбільше — в кількості безпомічних та ні на що не здатних голодних ротів. Європейські фермери якщо й могли вирощувати їжу, то неохоче постачали її в місто. Більшість європейських валют знецінилися; і навіть якщо існувала можливість заплатити селянам твердою валютою, це їх мало приваблювало: за неї не можна було нічого купити. Тож їжа з’являлася на чорному ринку, але за такими цінами, які могли собі дозволити тільки злочинці, багатії та окупанти.

Тим часом люди голодували і хворіли. У 1945 році третина населення грецького міста Пірей страждала на трахому через гострий авітаміноз. Через епідемію дизентерії в Берліні впродовж липня 1945 року — унаслідок пошкодження каналізації та забруднення джерел води — із кожних 100 новонароджених немовлят гинуло 66. Роберт Мерфі, американський політичний радник з питань Німеччини, у жовтні 1945 року повідомляв, що в середньому десятеро людей щодня помирали на вокзалі Лерте в Берліні через виснаження, голод та хвороби. У британській зоні Берліна в грудні 1945 року померла кожна четверта дитина віком до року. У тому ж місяці було зареєстровано 1023 випадки захворювань на тиф та 2193 випадки дифтерії.

Після того як улітку 1945 року війна завершилася, упродовж багатьох тижнів серйозну небезпеку, надто в Берліні, становило поширення хвороб через трупи, що розкладалися на вулицях. У Варшаві кожен п’ятий був хворий на туберкульоз. У січні 1946-го влада Чехословаччини повідомляла, що половина із 700 тисяч бідних дітей у країні вражені цією хворобою. Діти по всій Європі страждали на «хвороби бідних» — на пелагру, дизентерію, лишай та особливо туберкульоз і рахіт. Хворим дітям майже не було куди податися: на 90 тисяч дітей у звільненій Варшаві була тільки одна лікарня на п’ятдесят ліжок. Відносно здорові діти помирали від нестачі молока (мільйони голів худоби в Європі були знищені в боях у всій Південній та Центральній Європі протягом 1944‒1945 років), а більшість хронічно недоїдала. Рівень смертності серед немовлят улітку 1945 року перевищував рівень 1938 року майже в чотири рази. Навіть на порівняно заможних вулицях західних міст діти голодували, а їжа була суворо нормована.

Прогодувати, розмістити, одягнути та подбати про знедолених європейців (а також мільйони полонених солдатів із країн фашистського альянсу) було непростим завданням, ускладненим кризою біженців небувалого масштабу. У Європі ще такого не бачили. Усі війни впливають на життя мирного населення, руйнуючи землю та домівки, перериваючи комунікацію, мобілізуючи та вбиваючи чоловіків, батьків, синів. Однак найгіршої шкоди під час Другої світової війни заподіяв не збройний конфлікт, а державна політика.

Сталін продовжив довоєнну практику переселення цілих народів у межах Радянської імперії. З окупованої Польщі, Західної України та Прибалтики впродовж 1939‒1941 років депортували понад мільйон осіб. У ті самі роки нацисти також виселили 750 тисяч польських селян із Західної Польщі на схід, а на звільнену територію запросили «фольксдойче» — етнічних німців з окупованої Східної Європи, яким пропонували «повернутися додому», до щойно розширеного Райху. На цю пропозицію відгукнулися 120 тисяч балтійських німців, ще 136 тисяч німців з окупованої Радянським Союзом Польщі, 200 тисяч — з Румунії та інших країн. Усі вони, зі свого боку, були виселені кілька років по тому. Отже, гітлерівська політика расових переселень та геноциду на завойованих східних землях була безпосередньо пов’язана з нацистським проєктом повернення до Райху (на місце щойно звільненої власності його жертв) усіх німецьких поселень, які утворювались у Європі з часів Середньовіччя. Німці виселили слов’ян, винищили євреїв та завезли рабську робочу силу як із Заходу, так і зі Сходу.

Упродовж 1939‒1943 років Сталін і Гітлер загалом позбавили їхнього коріння, переселили, вигнали, депортували та розігнали близько 30 мільйонів осіб. Коли нацистська коаліція почала відступати, почався зворотний процес. Щойно облаштовані німці поповнили лави осілих по всій Східній Європі німецьких спільнот, які стрімголов тікали від Червоної армії. Тих, хто благополучно дістався Німеччини, зустрічав там безладний натовп інших безпритульних. Вільям Байфорд-Джонс, офіцер британської армії, описав ситуацію в 1945 році так:

Зайди та приблуди! Жінки, які втратили чоловіків і дітей; чоловіки, які втратили своїх дружин; чоловіки і жінки, які втратили домівки та дітей; сім’ї, що залишилися без просторих садиб і маєтків, магазинів, гуралень, заводів, млинів, помість. Маленькі діти, самі-самісінькі, носили за собою вузлики, на які були почеплені жалісливі позначки. Вони якимось чином загубили своїх матерів, або їхні матері померли та були поховані іншими заблудами десь уздовж дороги[12].

Зі Сходу йшли прибалти, поляки, українці, козаки, угорці, румуни та інші народи: декого гнали геть жахіття війни, інші тікали на Захід, щоб урятуватися від комуністичної влади. Кореспондент The New York Times написав, що рух колони з 24 тисяч козаків та їхніх сімей Південною Австрією «майже нічим не відрізняється від картини, яку міг би зобразити художник під час наполеонівських воєн».

З Балкан ішли не тільки етнічні німці, але й понад 100 тисяч хорватів — прибічників поваленого фашистського військового режиму Анте Павелича, що тікали від гніву партизанів Тіто[13]. Окрім мільйонів солдатів Вермахту, захоплених союзниками, та солдатів союзницьких армій, щойно звільнених із таборів військовополонених, у Німеччині й Австрії було багато представників інших національностей, які воювали проти антигітлерівської коаліції разом із німцями або під їхнім проводом: росіяни, українці та інші солдати антирадянської армії генерала Андрія Власова; добровольці «Ваффен-СС» із Норвегії, Нідерландів, Бельгії та Франції; помічники нацистських загонів, працівники концентраційних таборів й інші найманці-добровольці з Латвії, України, Хорватії та інших країн. Усі вони мали серйозні підстави шукати притулку від радянської помсти.

А ще були щойно звільнені чоловіки і жінки, яких нацисти пригнали з усього континенту на роботу в Німеччину. По всій Німеччині й на анексованих територіях, на фермах і заводах їх налічувалися мільйони, і в 1945 році це була найчисельніша група переселенців, завезених нацистами. Отже, примусова економічна міграція стала основним соціальним досвідом Другої світової війни для багатьох мирних європейців, зокрема 280 тисяч італійців, силоміць переселених до Німеччини їхнім колишнім союзником після італійської капітуляції перед антигітлерівською коаліцією у вересні 1943 року.

Більшість німецьких працівників-іноземців були завезені до країни проти власної волі. Але не всі. Деякі з них, що перебували в Німеччині на момент її капітуляції в травні 1945 року, приїхали добровільно — як-от безробітні нідерландці, які погодилися працювати в нацистській Німеччині до 1939 року й там залишилися[14]. Навіть отримуючи ті сміховинні гроші, які платили робітникам у Німеччині в роки війни, чоловіки і жінки зі Східної Європи, Балкан, Франції та країн Бенілюксу почувалися краще, ніж удома. Так само й радянські остарбайтери (яких у Німеччині у вересні 1944 року налічувалося понад два мільйони), навіть якщо їх завезли в Німеччину примусово, не обов’язково про це шкодували. Як після війни згадувала одна з них, Елена Скрябена, «ніхто не скаржився, що німці вислали їх працювати на німецькому виробництві. Для них усіх то була єдина можливість вирватися з Радянського Союзу».

Ще одна група переміщених осіб — ті, хто вижив у концентраційних таборах, — почувалися дещо інакше. Їхні «провини» були різноманітні: політичне чи релігійне протистояння нацизму або фашизму, збройний опір, колективне покарання за напади на солдатів чи військові об’єкти Вермахту, дрібні порушення правил окупаційного режиму, справжня чи вигадана злочинна діяльність, недотримання расистських законів нацистів. Вони вижили в таборах, у яких під кінець війни були гори трупів і які кишіли хворобами: дизентерією, туберкульозом, дифтерією, черевним і висипним тифом, пневмонією, гастроентеритом, гангренами та багатьма іншими недугами. Але навіть цим уцілілим велося краще, ніж євреям, яких систематично та колективно відправляли на знищення.

Євреїв залишилося мало. З тих, кого звільнили, четверо з десяти помирало впродовж кількох тижнів з моменту приходу союзницьких армій: західна медицина була безсила допомогти їм у такому стані. Але євреї, які вижили, як і багато інших мільйонів безпритульних європейців, пробиралися до Німеччини. Саме в Німеччині мали бути розташовані союзницькі представництва й табори, та й у будь-якому разі в Східній Європі євреї все ще не почувалися в безпеці. Після низки післявоєнних погромів у Польщі багато євреїв, яким удалося врятуватися, виїхали назавжди: 63 387 осіб приїхали в Німеччину з Польщі лише впродовж липня — вересня 1946 року.

Отже, те, що відбувалося в 1945 році та тривало щонайменше рік, було безпрецедентним експериментом з етнічних чисток та міграції населення. Частково це стало наслідком «добровільного» етнічного відокремлення — як-от у випадку вцілілих євреїв, які виїжджали з Польщі, де почувалися загроженими і небажаними, або італійців, що радше воліли залишити Істрійський півострів, ніж жити під югославською владою. Багато етнічних меншин, які співпрацювали з окупаційними силами (італійці в Югославії, угорці в Північній Трансильванії, яка перебувала під угорською окупацією, а потім повернулася під контроль Румунії, українці на заході Радянського Союзу тощо), тікали в міру відступу армії Вермахту, щоб уникнути покарання від рук місцевої більшості або наступальної Червоної армії, і так і не повернулися. Їхнє переміщення, найімовірніше, не було ані дозволене законом, ані вимушене діями місцевої влади, однак, по суті, вони не мали вибору.

Утім деінде державну політику успішно втілювали ще до завершення війни. Звичайно, початок цьому поклали німці вивезенням та геноцидом євреїв, а також масовим виселенням поляків й інших слов’янських націй. Під контролем Німеччини в 1939‒1943 роках відбувався рух в обох напрямках румунів й угорців через новий кордон на спірній території Трансильванії. Зі свого боку радянська влада втілила низку примусових обмінів населенням між Україною та Польщею: мільйон поляків утекли або були виселені зі своїх домівок на території сьогоднішньої Західної України, тоді як пів мільйона українців переїхали з Польщі до Радянського Союзу в період із жовтня 1944-го по червень 1946 року. Упродовж кількох місяців колись багатоконфесійний, полімовний та мультиетнічний регіон перетворився на дві відмінні, моноетнічні території.

Болгарія переселила 160 тисяч турків до Туреччини; Чехословаччина, згідно з лютневим договором з Угорщиною 1946 року, обміняла 120 тисяч словаків, які проживали в Угорщині, на відповідну кількість угорців, що мешкали на півночі від Дунаю, у Словаччині. Інші подібні обміни відбулися між Польщею й Литвою та між Чехословаччиною й Радянським Союзом; 400 тисяч осіб з Південної Югославії переселили в північну частину країни замість німців та італійців, які залишили ці території. Тут, зрештою як і всюди, згоди в людей не питали. Однак найбільше переселення торкнулося німців.

Східноєвропейські німці, мабуть, у будь-якому разі втекли б на Захід: станом на 1945 рік у країнах, де їхні родини проживали багато сотень років, їх ніхто не хотів бачити. Чи то через щире народне бажання покарати місцевих німців за розорення під час війни та окупації, чи то через маніпуляції такими настроями з боку післявоєнних адміністрацій, німецькомовні спільноти Югославії, Угорщини, Чехословаччини, Польщі, Балтійського регіону та західної частини Радянського Союзу були приречені і знали про це.

Зрештою, їм не залишили вибору. Уже в 1942 році британці таємно погодилися на вимогу чехів щодо післявоєнного виселення німецького населення Судет, а росіяни та американці пристали на це наступного року. 19 травня 1945 року президент Чехословаччини Едвард Бенеш оголосив, що вони «вирішили усунути німецьку проблему в… республіці раз і назавжди»[15]. Німці (так само як і угорці та інші «зрадники») мали віддати своє майно державі. У червні 1945 року в них відібрали землю, а 2 серпня того самого року вони втратили чехословацьке громадянство. Майже три мільйони німців, майже всі з чеських Судет, були вислані в Німеччину впродовж подальших вісімнадцяти місяців. Під час цих виселень близько 267 тисяч осіб загинуло. У 1930 році німці становили 29% населення Богемії та Моравії, натомість згідно з переписом 1950 року їх лишилося лише 1,8%.

З Угорщини було виселено ще 623 тисячі німців, з Румунії — 786 тисяч, з Югославії — близько пів мільйона, з Польщі — 1,3 мільйона. Але найбільша кількість німецьких біженців походила з колишніх східних земель самої Німеччини: Сілезії, Східної Пруссії, Східної Померанії та Східного Бранденбургу. Під час Потсдамської зустрічі (17 липня — 2 серпня 1945 року) США, Велика Британія та СРСР домовилися — і це засвідчено в статті XII угоди, — що уряди трьох країн «визнають, що переселення до Німеччини німецького населення, чи принаймні його частини, з Польщі, Чехословаччини та Угорщини мусить відбутися». Частково цей пункт просто констатував те, що вже сталося, але водночас він свідчив про офіційне визнання наслідків переміщення кордонів Польщі на захід. Близько семи мільйонів німців тепер опинилися б у Польщі, а польська влада (та радянські окупаційні сили) хотіли їхнього виселення — почасти для того, щоб поляки та представники інших національностей, які втратили землі, що тепер входили до складу СРСР, могли б, зі свого боку, заселити нові території на заході.

У результаті було де юре визнано нову реальність. Східну Європу примусово очистили від німецького населення: виконуючи свою обіцянку, дану у вересні 1941 року, Сталін повернув «Східну Пруссію до слов’янства, де їй і належить бути». Потсдамська декларація проголошувала, що «будь-які переселення мають відбуватися в організований та людяний спосіб», але за реальних обставин це було малоймовірно. Деякі західні спостерігачі були шоковані поводженням з німецьким населенням. Енн О’Гар Маккормік, кореспондентка New York Times, записала свої враження 23 жовтня 1946 року: «Масштаб цього переселення й умови, у яких воно відбувається, ще не бачені в історії. Ніхто із самовидців цих жахів не сумнівається, що це злочин проти людяності, за яку історія стягне жахливу плату».

Історія таку плату не стягнула. Насправді 13 мільйонів вигнанців були заселені та напрочуд успішно інтегровані в західнонімецьке суспільство, хоча пам’ять про ті події живе, а в Баварії (де опинилися багато з них) тема досі може викликати гострі емоції. Сучасникам, імовірно, дещо ріже слух вислів «злочин проти людяності» стосовно німецьких переселень, що відбувалися лишень через кілька місяців після викриття злочинів зовсім іншого масштабу, скоєних в ім’я тих самих німців. Однак німці були живі й цілком реальні, тоді як їхні жертви, передусім євреї, — здебільшого мертві. Телфорд Тейлор, американський прокурор на нюрнберзькому процесі щодо нацистської верхівки, багато років після тих подій писав: між післявоєнними депортаціями та чистками населення воєнного часу, «коли виконавці супроводжували вигнанців, щоб пересвідчитися, що вони поміщені в гетто, а тоді або вбивали їх, або використовували на примусових роботах», існувала принципова різниця.

По завершенні Першої світової війни змінювалися та перекреслювалися кордони, тоді як люди загалом залишалися на місці[16]. Після 1945 року сталося протилежне: за одним великим винятком кордони залишилися непорушні, тоді як люди переміщувалися. Західні політики відчували, що Ліга Націй та пункти щодо меншин у Версальському договорі не спрацювали і що навіть намагатися їх відродити було б помилкою. Саме тому вони доволі легко погодилися на переміщення населення. Якщо вцілілим меншинам Центральної та Східної Європи не могли забезпечити ефективного міжнародного захисту, то їх цілком можна було переселити в більш придатні місця. Терміна «етнічні чистки» ще не вигадали, але насправді вони, звичайно, існували — й аж ніяк не завжди викликали масове засудження чи сором.

Винятком, знову ж таки, була Польща. Географічний перерозподіл Польщі — втрата 100 тисяч квадратних кілометрів східної прикордонної території на користь Радянського Союзу та компенсація за рахунок 64 тисяч квадратних кілометрів дещо кращих земель з німецьких територій на схід від Одеру — Нейсе — був масштабним та мав багато наслідків для поляків, українців і німців, що мешкали на цих землях. Однак в умовах 1945 року такі зміни були нетипові, їх радше слід тлумачити як частину загальної корекції кордонів, яку влаштував Сталін по всьому західному краю своєї імперії, відвоювавши Бесарабію в Румунії, відрізавши Буковину та Підкарпатську Русь від Румунії та Чехословаччини відповідно, приєднавши до Радянського Союзу країни Балтії та втримавши Карельський півострів, захоплений у Фінляндії під час війни.

На захід від нових радянських кордонів мало що змінилося. Болгарія відвоювала відтинок землі в Румунії в регіоні Добруджа; чехословаки відібрали в Угорщини (переможеної країни фашистської коаліції, яка не мала права заперечити) три селища навпроти Братислави на правому березі Дунаю; Тіто не зміг втримати частину колишньої італійської території навколо Трієста та у Венеції-Джулії, яку його сили зайняли під кінець війни. Інші території, захоплені між 1938 та 1945 роками, були звільнені з відновленням попереднього статус-кво.

За деякими винятками, у результаті постала Європа національних держав, які були етнічно більш однорідні, ніж будь-коли раніше. Радянський Союз, певна річ, залишився багатонаціональною імперією. Югославія не позбулася своєї етнічної строкатості, попри криваві міжетнічні бої під час війни. Румунія досі мала значну угорську меншину в Трансильванії та незліченну кількість — буквально мільйони — ромів. Але Польща, де в 1938 році поляків проживало лише 68%, у 1946 році вже мала абсолютну більшість польського населення. Німеччина була майже цілком німецькою (не враховуючи тимчасових біженців та переміщених осіб); Чехословаччину, населення якої до Мюнхенської угоди складалося на 22% з німців, на 5% з угорців, на 3% з карпатських українців та на 1,5% з євреїв, тепер майже повністю населяли чехи та словаки: з 55 тисяч чехословацьких євреїв, які пережили війну, у 1950 році залишилося тільки 16 тисяч, решта покинули країну. Давні європейські діаспори — греки й турки на Південних Балканах та навколо Чорного моря, італійці в Далмації, угорці в Трансильванії й на півночі Балкан, поляки на Волині (в Україні), Буковині та в Литві, німці від Балтійського до Чорного моря, від Рейну до Волги, і євреї по всій Європі — зменшилися та зникли. Народилася нова, «впорядкованіша» Європа.

Більшість першочергових заходів щодо переміщених осіб та біженців уживали союзницькі армії в окупованій Німеччині, передусім американська армія: вони збирали їх, облаштовували табори та надавали їжу, одяг і медичну допомогу. Ані в Німеччині, ані в Австрії чи Північній Італії, де також збиралися біженці, не було ніякої іншої адміністрації. Тільки американська армія мала ресурси й організаційну спроможність, щоб опікуватися такою кількістю людей, яка могла б скласти населення середньої за розміром країни. Для величезної військової машини, яка кількома тижнями раніше кинула практично всі сили на війну з Вермахтом, то було безпрецедентне завдання. Доповідаючи президентові Гаррі Трумену 8 жовтня 1945 року у відповідь на критику щодо поводження військових з біженцями та вцілілими в’язнями концентраційних таборів, генерал Двайт Ейзенгавер (головнокомандувач союзницьких сил) висловився так: «У деяких випадках ми не змогли втримати планку, але я хотів би підкреслити, що ціла армія постала перед складною проблемою — пристосуватися після бойових дій до масових репатріацій, а потім до нинішнього статичного етапу, пов’язаного з особливими соціальними викликами».

Утім, щойно система таборів запрацювала, відповідальність за піклування та подальшу репатріацію чи переселення переміщених осіб дедалі частіше стали перекладати на новостворену Адміністрацію Організації Об’єднаних Націй для допомоги і відбудови. УНРРА була створена 9 листопада 1943 року на зустрічі представників 44 майбутніх членів ООН у Вашингтоні, скликаній через усвідомлення ймовірних післявоєнних потреб, і пізніше відіграла ключову роль у залагодженні критичних післявоєнних ситуацій. Організація витратила десять мільярдів доларів у проміжку між липнем 1945 року і червнем 1947-го. Майже всі ці кошти надали уряди США, Канади та Великої Британії. Велика частина цієї допомоги пішла безпосередньо на колишніх союзників у Східній Європі — Польщу, Югославію та Чехословаччину — і Радянський Союз, а також на потреби біженців у Німеччині та інших країнах. Серед колишніх членів фашистської коаліції лише Угорщина отримала допомогу УНРРА, і то не дуже багато.

Наприкінці 1945 року УНРРА керувала 227 таборами та центрами допомоги для переміщених осіб і біженців у Німеччині, ще 25 — у сусідній Австрії та кількома у Франції і країнах Бенілюксу. У червні 1947 року під її опікою було 762 таких заклади в Західній Європі, абсолютна більшість у західній зоні окупації Німеччини. На піку у вересні 1945 року кількість звільненого цивільного населення Об’єднаних Націй (тобто не рахуючи громадян колишніх держав Осі), що перебували під опікою чи були репатрійовані УНРРА та іншими союзницькими організаціями, становила 6 795 000 осіб. До цієї цифри потрібно також додати ще 7 мільйонів під радянською владою та багато мільйонів переміщених німців. Найбільшу за національністю групу становили вихідці з Радянського Союзу: звільнені в’язні та колишні жертви примусової праці. За ними йшли два мільйони французів (військовополонених, примусових робітників та депортованих осіб), 1,6 мільйона поляків, 700 тисяч італійців, 350 тисяч чехів, понад 300 тисяч нідерландців, 300 тисяч бельгійців та безліч інших.

Постачання харчів УНРРА відіграло особливу роль у тому, щоб прогодувати Югославію: без внеску цієї організації в 1945‒1947 роках загинуло б набагато більше людей. У Польщі УНРРА допомогла втримати споживання їжі на рівні 60% від довоєнного становища, у Чехословаччині — на рівні 80%. У Німеччині та Австрії УНРРА розділила роботу, спрямовану на допомогу переміщеним особам та біженцям, з Міжнародною організацією в справах біженців (IRO)[17], статут якої схвалила Генеральна Асамблея ООН у грудні 1946 року.

IRO також значною мірою існувала на кошти західних союзників. Її перший бюджет у 1947 році на 46% становили кошти Сполучених Штатів (їхня частка сягнула 60% у 1949 році); на 15% — Великої Британії і на 4% — Франції. Через розбіжні позиції західних союзників та Радянського Союзу в питанні примусових репатріацій СРСР (а пізніше і весь Радянський блок) завжди розглядав IRO як суто західний інструмент, тож вона зосередилась на біженцях, які перебували в зонах окупації західних армій. Ба більше, оскільки місією організації була допомога біженцям, німецьким переміщеним особам також відмовили в її послугах.

Ця різниця між переміщеними особами (які нібито десь мали дім) і біженцями (яких вважали безпритульними) була одним із багатьох нюансів, які відкрилися в ці роки. До людей ставилися по-різному залежно від того, чи вони були громадянами держави-союзника (Чехословаччини, Польщі, Бельгії тощо) чи колишнього ворога (Німеччини, Румунії, Угорщини, Болгарії та ін.). Ця відмінність також стала відправним пунктом під час визначення черговості репатріації біженців. Першими мали бути зареєстровані та відправлені додому громадяни держав ООН, звільнені з концентраційних таборів; після того громадяни ООН — військовополонені. За ними — громадяни ООН — переміщені особи (у багатьох випадках жертви примусової праці), потім переміщені особи з Італії і насамкінець громадяни колишніх ворожих держав. Німці мусили залишатися на місці та інтегруватися в місцеві спільноти.

Рішення про повернення французьких, бельгійських, нідерландських, британських чи італійських громадян до країни походження далося доволі просто, і єдиною перешкодою ставала логістика: необхідно було визначити, хто куди має право їхати, і знайти для цього достатньо потягів. До 18 червня 1945 року в Німеччині залишалися тільки 40 550 французьких громадян із 1,2 мільйона тих, хто опинився в Німеччині на момент капітуляції місяць тому, — решта повернулися до Франції. Італійці мали чекати довше — як громадяни колишньої ворожої держави, а також тому, що італійський уряд не мав узгодженого плану повернення своїх громадян. Але всі вони повернулися додому до 1947 року. Проте на Сході було два вагомі ускладнення. Деякі переміщені особи зі Східної Європи, по суті, не мали громадянства: країни, куди вони могли б повернутися, не існувало. Та й багато з них не хотіли їхати додому. Спочатку це дивувало західні адміністрації. Згідно з договором, підписаним у німецькому місті Галле в травні 1945 року, усі колишні військовополонені та інші громадяни Радянського Союзу мали повернутися додому, й очікувалося, що вони цього хотітимуть. Ця домовленість мала одну хибу: західні союзники не визнавали окупації Балтійських держав упродовж війни з боку СРСР, тому естонцям, латвійцям і литовцям у таборах для переміщених осіб у Німеччині та Австрії надавали вибір — повернутися на Схід чи шукати новий дім на Заході.

Але назад не хотіли повертатися не лише жителі Балтійських країн. Багато колишніх радянських, польських, румунських та югославських громадян також воліли радше залишитися в тимчасових таборах у Німеччині, аніж повернутися до своїх країн. У випадку громадян Радянського Союзу це небажання часто корінилося в небезпідставному страху репресій проти кожного, хто побував на Заході, навіть якщо то був концентраційний табір. Литовці, латвійці, українці, хорвати та інші етноси не хотіли повертатися до країн, які тепер опинилися під контролем комуністичної влади — по суті, це вже сталося, хоча ще й не визнавалося офіційно. Здебільшого це небажання було спричинене страхом репресій за обґрунтованими чи уявними звинуваченнями, але ними також рухало просте прагнення вирватися на Захід заради кращого життя.

У 1945‒1946 роки західні уряди вважали за краще не звертати уваги на такі настрої та повернути громадян Радянського Союзу й інших східноєвропейських країн додому, іноді примусово. Поки радянські службовці активно заарештовували своїх громадян, які вийшли з німецьких таборів, біженці зі Сходу відчайдушно намагалися переконати спантеличених французьких, американських чи британських чиновників, що вони не хочуть повертатися «додому» і радше залишаться в Німеччині, ніж деінде. Їм не завжди це вдавалося: упродовж 1945‒1947 років західні союзники репатріювали 2 272 000 радянських громадян.

Сцени відчайдушної боротьби, коли російських емігрантів, які, власне, ніколи й не були радянськими громадянами, українських партизанів та багатьох інших осіб зганяли докупи британські чи американські солдати і виштовхували (часом буквально) через кордон, де на них чекав НКВС, були жахливі[18]. Опинившись у руках «совєтів», вони приєднувалися до сотень тисяч інших радянських репатрійованих, а також угорців, німців та інших колишніх ворогів, яких Червона армія депортувала на Схід. До 1953 року загалом репатріювали 5,5 мільйона радянських громадян. Кожного п’ятого з них було страчено або вислано до ГУЛАГу. Ще більше людей відправили на заслання в Сибір або ж у трудові табори.

Примусові репатріації припинилися тільки в 1947 році, з початком «холодної війни». Лише тоді західні уряди знову почали ставитися до переміщених осіб з Радянського блоку як до політичних біженців (50 тисяч чеських громадян, які все ще перебували в Німеччині та Австрії на момент лютневого комуністичного перевороту в Празі в 1948 році, негайно отримали цей статус). Загалом півтора мільйона поляків, угорців, болгар, румунів, югославів, радянських громадян та євреїв змогли ухилитися від репатріації. Разом із жителями Балтійських країн вони становили абсолютну більшість переміщених осіб, які залишилися в західних зонах Німеччини та Австрії, а також в Італії. У 1951 році Європейська конвенція з прав людини закріпила в міжнародному праві положення про те, що такі переміщені іноземці мають право на захист, і нарешті надала їм гарантії щодо неможливості примусового повернення до країни, де на них чекає переслідування.

Утім залишалося питання: що буде з цими людьми? Самі біженці та ді-пі[19] не мали сумнівів. За словами американської журналістки Жене (Жанет Фленнер), опублікованими в New Yorker у жовтні 1948 року, «переміщені особи готові поїхати куди завгодно, аби тільки не додому». Але хто міг би їх прийняти? Західні європейські держави, яким бракувало робочої сили в процесі економічної та матеріальної відбудови, спочатку були цілком відкриті до того, щоб прийняти деякі категорії бездержавних громадян. Бельгія, Франція та Британія особливо потребували шахтарів, будівельників і працівників у сільському господарстві. У 1946‒1947 роках Бельгія прийняла 22 тисячі переміщених осіб (разом з їхніми родинами) для роботи на шахтах у Валлонії. Франція — 38 тисяч осіб на ручну працю різного типу. Британія — 86 тисяч, зокрема багатьох ветеранів польської армії та українців, які воювали в складі СС «Галичина» дивізії Ваффен[20].

Критерії прийому були прості. Західні європейські держави, зацікавлені в грубій (чоловічій) робочій силі, не соромилися на цій підставі надавати перевагу литовцям, латвійцям, естонцям, полякам та українцям, хай яким був їхній військовий «послужний список». Незаміжні жінки також радо наймалися для ручної чи хатньої роботи. Однак канадський Департамент праці в 1948 році відмовляв усім дівчатам та жінкам, які подавали заявки на еміграцію до Канади, щоб влаштуватися хатньої прислугою, якщо мав бодай якусь підозру, що заявниці мають освіту вище середньої. А ще нікому не були потрібні літні люди, сироти та самотні матері. Отже, загалом біженців не зустрічали з розкритими обіймами — післявоєнні опитування громадської думки в США та Західній Європі виявляли дуже низький рівень співчуття до їхньої долі. Більшість людей хотіли, щоб імміграція скоротилась, а не збільшилася.

Проблема євреїв була іншою. Спершу західні уряди поводилися з єврейськими переміщеними особами так само, як з усіма іншими, зганяючи їх у табори в Німеччині разом з багатьма їхніми колишніми гнобителями. Але в серпні 1945 року президент Гаррі Трумен оголосив, що всім єврейським ді-пі в американській зоні окупації Німеччини мають бути створені окремі умови: за висновками звіту, який президент замовив, щоб розібратися в цьому питанні, спільні табори та центри були «підходом до проблеми, який абсолютно суперечив дійсності. Небажання визнавати відмінність євреїв означає… закривати очі на ще більш варварське переслідування їх у минулому». До кінця вересня 1945 року про всіх євреїв в американській зоні піклувалися окремо.

Про повернення євреїв на Схід ніколи не було й мови: ніхто в Радянському Союзі, Польщі чи деінде не виявляв бодай найменшого інтересу до цього. На Заході на них теж ніхто особливо не чекав, надто якщо вони мали освіту та інтелектуальний фах. Тож, за іронією долі, вони залишилися в Німеччині. Проблему «розміщення» євреїв у Європі було вирішено тільки зі створенням держави Ізраїль. У 1948‒1951 роках 332 тисячі європейських євреїв переїхали до Ізраїлю — або з центрів IRO в Німеччині, або просто з Румунії, Польщі та інших країн, якщо вони ще там були. Ще 165 тисяч зрештою переїхали до Франції, Британії, Австралії та Північної чи Південної Америки.

Там вони опинялися серед інших переміщених осіб та біженців часів Другої світової війни, а також серед нового покоління політичних біженців зі східноєвропейських країн, які виїхали в 1947‒1949 роках. Загалом США в ті роки прийняли 400 тисяч осіб, а впродовж 1953‒1957 років — ще 185 тисяч. Канада прийняла загалом 157 тисяч біженців та переміщених осіб, Австралія — 182 тисячі (серед них — 60 тисяч поляків та 36 тисяч прибалтійців).

Масштаб цього досягнення не можна недооцінювати. Деякі люди, зокрема окремі категорії етнічних німців з Югославії та Румунії, залишилися в невизначеному стані, тому що домовленості в Потсдамі не поширювалися на їхній випадок. Але протягом п’яти років, в умовах роботи на травмованому, озлобленому та збіднілому континенті, який став таким після шести років жахливої війни, і вже в передчутті поділів «холодної війни», військові адміністрації союзників та цивільні агенції ООН змогли відправити додому, інтегрувати чи переселити безпрецедентну кількість — багато мільйонів — нещасних людей з усього континенту та десятки різних національностей і спільнот. Під кінець 1951 року, коли на заміну УНРРА та IRO прийшло новостворене Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, у таборах для переміщених осіб залишалося тільки 177 тисяч іноземців — здебільшого літніх і немічних, бо вони нікому не були потрібні. Останній у Німеччині табір ді-пі, у Фьоренвальді в Баварії, закрився у 1957 році.

* * *

Переміщені особи та біженці в Європі пережили не лише світову війну, а й багато місцевих громадянських воєн. Між 1934 та 1949 роками в Європі справді відбувалася не бачена досі низка кривавих громадянських конфліктів у межах тодішніх держав. У багатьох випадках подальшу іноземну окупацію — з боку німців, італійців чи росіян — використовували для полегшення та легітимізації довоєнних політичних програм і розбіжностей у новий насильницький спосіб. Окупанти, певна річ, не зберігали нейтралітет. Зазвичай вони об’єднували зусилля з повстанськими групами всередині окупованої країни, щоб боротися зі спільним ворогом. Тож політичне угруповання або етнічна меншина, які перебували в невигідному становищі в мирний час, могли скористатися зміною обставин, щоб зрівняти місцеві рахунки. Німці особливо охоче підбурювали та користалися з таких настроїв: не лише щоб розділяти і ще легше володарювати, а й щоб заощадити власні зусилля та ресурси, необхідні для керування й контролю за завойованими територіями — вони могли довірити це завдання місцевим колаборантам.

Із 1945 року термін «колаборант» набув особливого та негативного морального забарвлення. Але поділи та зв’язки воєнного часу часто мали локальні наслідки, які були аж ніяк не такими простими й однозначними, як може видатися в контексті післявоєнного протиставлення «колаборації» та «опору». Наприклад, в окупованій Бельгії деякі фламандськомовні групи, наступаючи на граблі часів Першої світової війни, спокусилися обіцянкою автономії та можливості відокремитися від франкомовної державної еліти, яка контролювала Бельгію, і вітали прихід Німеччини. Тут, як і в інших подібних випадках, нацисти також охоче грали на місцевих настроях, доки це відповідало їхнім інтересам: фламандськомовних бельгійських військовополонених звільнили в 1940 році, після припинення боїв, тоді як франкомовні валлони залишилися в таборах до кінця війни.

У Франції та Бельгії, так само як і в Норвегії, спротив німцям був справжнім, особливо в останні два роки окупації, коли спроби нацистів зігнати молодих чоловіків на примусові роботи в Німеччині змусили багатьох із них обрати макі́[21] з меншим для себе ризиком. Але тільки наприкінці окупації кількість активних учасників руху Опору перевищила кількість тих, хто співпрацював з нацистами через власні переконання, задля вигоди чи інтересу: за підрахунками, ймовірна кількість французів — чоловіків і жінок, — повноцінно залучених по той чи інший бік, була приблизно однакова, щонайбільше 160‒170 тисяч. І їхнім головним ворогом найчастіше ставали їхні співгромадяни: німці серед них здебільшого були відсутні.

В Італії склалася ще важча ситуація. Після того як у липні 1943 року Муссоліні скинули внаслідок перевороту, фашисти прийшли до влади на двадцять років. Напевно, через це місцевий опір режимові був слабкий; найактивніші борці з фашизмом перебували в екзилі. Із вересня 1943 року, коли країна офіційно ввійшла до складу союзницької коаліції, північ країни під німецькою окупацією стала плацдармом боротьби між маріонетковим режимом — «Республікою Салó[22] Муссоліні — та нечисельним, але відважним партизанським опором, який співпрацював і час від часу мав підтримку від союзницьких армій, що наступали.

Але й тут ситуація, яку обидві сторони зображували так, ніби притомна більшість італійців не з власної волі мусить протистояти маргінальній банді головорізів і терористів, що змовилися із зовнішньою силою, насправді в 1943‒1945 роках була справжньою громадянською війною, в якій з обох боків брала участь значна кількість італійців. Фашисти Сало справді були невеликою групкою колаборантів агресора, але в той час всередині країни вони могли розраховувати на суттєву підтримку, аж ніяк не меншу за підтримку їхніх найзапекліших супротивників — партизанів-комуністів. Антифашистський опір насправді був тільки одним боком боротьби між італійцями, чия пам’ять у післявоєнні десятиліття стала зручно вибірковою.

У Східній Європі все було ще більш заплутано. Чехи та словаки скористалися присутністю німців, щоб утілити омріяні проєкти сепаратистських партій довоєнного часу й оголосити номінально незалежні держави. У Польщі німці не шукали колаборантів; однак далі на північ — у державах Прибалтики й навіть у Фінляндії — Вермахт спочатку вітали як альтернативу окупації та поглиненню Радянським Союзом. Особливо намагалися обернути німецьку окупацію після 1941 року на свою користь українці, щоб забезпечити свою довгоочікувану незалежність, а на території Східної Галичини та Західної України розгорнулося криваве громадянське протистояння між українськими та польськими партизанами як під антинацистськими, так і під антирадянськими гаслами. За таких обставин визначення чітких меж між ідеологічною боротьбою, міжетнічними конфліктами та боротьбою за політичну незалежність втрачало сенс, не в останню чергу для місцевого населення, котре в будь-якому разі ставало першою жертвою цих протистоянь.

Поляки й українці воювали або спільно проти Вермахту, Червоної армії, або одне з одним залежно від місця та моменту. У Польщі цей конфлікт, що після 1944 року переріс у партизанську війну проти комуністичної держави, у 1945‒1948 роках забрав життя близько 30 тисяч поляків. В Україні під радянською окупацією останнього повстанського провідника Романа Шухевича вбили під Львовом у 1950 році, хоча нерегулярна антирадянська діяльність тривала й кілька років по тому, зокрема в Україні та Естонії.

Однак саме на Балканах Друга світова війна постала передусім як громадянська війна, до того ж ще й небачено кривава. Звичні ярлики — «колаборанта» або ж «учасника руху Опору» — у Югославії трактували особливо розмито. Ким був Дража Михайлович, сербський очільник партизанського руху «четників»[23]? Патріотом? Борцем з агресором? Колаборантом? Що змушувало людей братися за зброю? Опір (німецьким, італійським) окупантам? Жага помсти внутрішнім політичним ворогам часів міжвоєнної Югославської держави? Міжетнічні конфлікти між сербами, хорватами та мусульманами? Про- чи антикомуністичні цілі? Багато людей мали більше ніж один мотив.

Режим усташів Анте Павелича в хорватській маріонетковій державі винищував сербів (понад 200 тисяч) та мусульман. Але партизани-роялісти Михайловича (здебільшого серби) також убивали мусульман. Саме тому задля самозахисту боснійські мусульмани іноді співпрацювали з німецькими загонами. Партизани-комуністи Тіто, незважаючи на власну стратегічну мету звільнити Югославію від німецьких та італійських військ, насамперед вкладали час та ресурси в боротьбу з четниками — не в останню чергу тому, що ця мета була для них досяжною. Мілован Джилас на власні очі бачив, що таке справжня війна та опір в окупованій Югославії. Через десять років після тих подій, встигнувши розчаруватися в результаті протистояння між партизанами й четниками, у якому сам він зіграв героїчну роль, Джилас писав: «Обидві армії годинами могли видряпуватися скелястими кручами на якесь гірське вістря на висоті дві тисячі метрів посеред голодного, поневоленого краю, що стікає кров’ю, щоб урятуватися від смерті або знищити жменьку своїх співвітчизників, часто сусідів. Я подумав: так от на що обернулися всі наші мудрування та уявлення про боротьбу робітників і селян проти буржуазії».

Південніше Греція, як і Югославія, переживала Другу світову війну як низку вторгнень, окупацій, опору, репресій та громадянських конфліктів, які завершилися п’ятьма тижнями протистояння між комуністами та британськими силами, що підтримували роялістів, в Афінах у грудні 1944 року, після чого в лютому 1945 року було укладене перемир’я. Однак у 1946 році бої розпочалися знову і тривали ще три роки, аж до розгрому комуністів на їхніх високогірних північних позиціях. Поза сумнівом, грецький рух Опору італійцям та німцям був більш успішним, аніж аналогічні рухи у Франції чи Італії, про які відомо більше (у 1943‒1944 роках грецьким партизанам вдалося вбити чи поранити понад 6 тисяч німецьких солдатів), але і шкода, якої цей рух завдав самим грекам, також не мала собі рівних. Партизани КПГ[24] (комуністи) та королівський уряд в Афінах, підтримуваний Заходом, тримали в страху селища, знищували засоби зв’язку та розділили країну на багато років. Коли у вересні 1949 року бойові дії припинилися, 10% населення залишилося без даху над головою. Громадянська війна в Греції оминула чимало нюансів етнічного протистояння, яке характеризувало війни в Югославії та Україні[25], однак за кількістю людських жертв вона мала значно вищу ціну.

Наслідки цих європейських громадянських воєн після завершення Другої світової війни були приголомшливі. Іншими словами, це означало, що після 1945 року, із відступом німців, війна в Європі не припинилася: одна з болісних особливостей громадянської війни полягає в тому, що навіть коли ворога переможено, він залишається поруч, а водночас — і пам’ять про те, що сталося. Але міжусобні протистояння цих років зробили ще дещо. Разом із небаченою жорстокістю нацистських, а потім радянських окупантів вони понищили саму тканину європейської держави. Після цього ніщо вже не могло бути таким, як раніше. У найбуквальнішому розумінні цієї заяложеної фрази, вони перетворили Другу світову війну — війну Гітлера — на соціальну революцію.

По-перше, низка окупацій зовнішніми силами неминуче завдавала удару авторитету та легітимності місцевих урядів. Удавано самостійний режим Віші у Франції — подібно до словацької держави отця Йозефа Тісо чи режиму усташів Павелича в Загребі — був залежний від Гітлера, і більшість людей це знала. На рівні міст колабораційна локальна влада в Нідерландах чи Бельгії частково зберігала самостійність, однак лише завдяки задоволенню будь-яких забаганок їхніх німецьких патронів. На східніших територіях нацисти, а пізніше й радянська влада, замінювали старі владні інституції своїми людьми та озброєнням, за винятком тих випадків, коли вони могли певний час користатися з місцевих міжусобиць та амбіцій. За іронією долі, частковий суверенітет, принаймні до 1944 року, справді змогли зберегти, а отже, залишилися з власними урядами тільки ті країни, які приєдналися до нацистської коаліції — Фінляндія, Болгарія, Румунія та Угорщина.

Окрім Німеччини та глибинки Радянського Союзу, кожна континентальна європейська держава, втягнута в Другу світову війну, щонайменше двічі зазнавала окупації: уперше — ворогами, а потім — арміями-визволителями. Деякі країни, зокрема Польща, Балтійські держави, Греція та Югославія, за п’ять років були окуповані тричі. Після кожного нового вторгнення попередній режим припиняв своє існування, його легітимність було підірвано, а верхівку — повалено. Унаслідок цього деякі країни ставали «чистою дошкою»: старі ієрархії були дискредитовані, а їхні авторитети ослаблені. Наприклад, у Греції довоєнний диктатор Іоанніс Метаксас знищив старий парламентський клас. Німці усунули Метаксаса. Потім німці також були змушені відступити, а ті, хто з ними співпрацював, зазнали ганьби та опинилися в небезпеці.

Ліквідація старих соціальних та економічних еліт була, напевно, найкардинальнішою зміною. Винищення європейських євреїв нацистами було не просто жахливим за своєю суттю. Воно мало значні соціальні наслідки для тих міст і містечок Центральної Європи, де євреї належали до місцевої інтелігенції — лікарів, юристів, підприємців, професорів. Пізніше, часто в тих самих містечках, також зник, як ми побачили, ще один важливий складник місцевої буржуазії — німці. У результаті відбулася радикальна зміна соціального ландшафту, а поляки, балтійці, українці, словаки, угорці та представники інших етносів одержали можливість обійняти їхні посади (і заселитися в домівки колишніх власників). Це вирівнювання, коли місцеве населення Центральної та Східної Європи посідало місце меншин-вигнанців, стало найбільш далекосяжним внеском Гітлера в європейську соціальну історію. Німеччина мала намір знищити євреїв та місцеву освічену інтелігенцію в Польщі та західній частині Радянського Союзу, решту слов’янських народів перетворити на рабів, а землю та урядування віддати в руки переселених німців. Однак із наступом Червоної армії та вигнанням німців з’ясувалося, що нові умови напрочуд добре підходять для набагато радикальніших планів совєтів.

Одна з причин полягала в тому, що за роки окупації траплялися не тільки швидкі й обумовлені насильством соціальні ліфти, а й відбувався цілковитий занепад верховенства права та стилю життя в правовій державі. Уявлення про німецьку окупацію континентальної Європи як про час умиротворення та порядку під наглядом всезнаючої та всюдисущої сили не має нічого спільного з реальністю. Навіть у Польщі, яка серед усіх окупованих територій зазнала найжорсткішого контролю та репресій, суспільство продовжувало вибудовувати життя всупереч новим правителям: поляки створили для себе паралельний підпільний світ газет, шкіл, культурних заходів, соціальних послуг, економічних обмінів та навіть армії — усе це в умовах заборони, поза законом та з великим особистим ризиком для кожного учасника.

Але саме в цьому і був сенс. Жити нормальним життям в окупованій Європі означало порушувати закон: насамперед закони окупантів (комендантські години, правила пересування, расові закони тощо), але також і звичайні закони та правила. Приміром, більшість простих людей, які не мали доступу до сільськогосподарської продукції, мусили йти на чорний ринок або вдаватися до нелегального бартеру, щоб прогодувати свої родини. Крадіжки — чи то в держави, чи то в співгромадянина, чи то зі сплюндрованої єврейської крамниці — стали такі поширені, що в очах багатьох людей більше не вважалися злочином. В умовах, коли жандарми, поліцейські та місцева влада, яка представляє та обслуговує інтереси окупанта, та й самі окупанти регулярно вдаються до організованої злочинності коштом місцевого населення, яке потрапить їй під руку, загальні порушення закону перетворилися на акти спротиву (хоч і не так у момент скоєння, як у пізнішій ретроспективі по завершенні окупації).

Найголовніше те, що жорстокість стала частиною буденності. Найвища гранична влада сучасної держави завжди передбачала монопольне право на застосування сили та волю до її застосування в разі необхідності. Але в окупованій Європі влада, власне, й означала та насамперед полягала в безперешкодному застосуванні сили. Цікаво, що саме за цих обставин держава втратила своє монопольне право на насильство. Партизанські загони й армії змагалися за легітимність, а переможця визначала здатність встановлювати правила на тій чи іншій території. Ця закономірність найбільше впадала в очі у віддалених регіонах Греції та Чорногорії, а також на східних кордонах Польщі, де влада сучасних держав ніколи не була дуже сильною. Але наприкінці Другої світової війни в деяких частинах Франції та Італії відбувалося те саме.

Жорстокість породжувала цинізм. Окупанти — як нацисти, так і совєти — збурювали війну всіх проти всіх. Вони відохочували не тільки вірність поваленій владі колишнього режиму чи держави, а й будь-яке почуття коректності чи зв’язку між людьми, і загалом досягли в цьому успіху. Якщо влада жорстоко й беззаконно поводилася з твоїм сусідом — бо він єврей, має добру освіту, є представником етнічної меншини, потрапив у немилість режиму або й просто так, — чому ти сам маєш його поважати? Насправді часто було розумно діяти на випередження і заслужити прихильність влади, зробивши капость сусідові.

В окупованій (і навіть неокупованій) Німеччиною Європі аж до кінця війни кількість анонімних доносів, особистих звинувачень та просто пліток вражала. Упродовж 1940‒1944 років СС, Гестапо та місцева поліція в Угорщині, Норвегії, Нідерландах і Франції отримали величезну кількість доносів, за більшість з яких навіть не давали винагороди чи іншої матеріальної вигоди. За радянської влади (зокрема в окупованій совєтами в 1939‒1941 роках Східній Польщі) так само беззастережно процвітало заохочення обмовляння в якобинському дусі та (французький) революційний звичай сумніватися в будь-чиїй лояльності.

Іншими словами, кожен мав вагомі підстави боятися всіх навколо. Підозрюючи інших у прихованих мотивах, люди швидко починали звинувачувати одне одного в уявних порушеннях чи отриманні незаконної вигоди. Захисту від вищих за посадою не існувало: справді, можновладці часто виявляли неабияке свавілля. У 1939‒1945 роках більшість європейців втратила свої права — громадянські, юридичні, політичні. Держава перестала бути берегинею права і справедливості — навпаки, гітлерівський уряд нового ладу перетворився на головного хижака. Ставлення нацистів до життя та здоров’я небезпідставно зажило поганої слави, але їхнє поводження з власністю, імовірно, стало їхньою найважливішою практичною спадщиною, яка cформувала післявоєнний світ.

За німецької окупації право на власність було в найкращому разі умовним. У європейських євреїв просто відібрали гроші, майно, будинки, магазини та підприємства. Нацисти, колаборанти та їхні прибічники розподілили цю власність між собою, а залишки віддали на поталу місцевому населенню. Але жертвами конфіскації та позбавлення майна ставали не лише євреї. «Право» на володіння чимось ставало примарним, часто беззмістовним, і залежало суто від доброї волі, інтересів або примх тих, хто перебував при владі.

У цьому кардинальному примусовому коловороті майна були і переможці, і переможені. Коли євреїв й інших жертв етнічних чисток не стало, їхні магазини та квартири змогли привласнити місцеві; їхні інструменти, меблі та одяг конфіскували або вкрали нові власники. Найбільших масштабів цей процес набув у «зоні смерті» — від Одеси до країн Балтії, але він відбувався всюди: ті, хто вижили в концентраційних таборах і повернулися до Парижа чи Праги в 1945 році, часто з’ясовували, що їхні оселі зайняли «військові квартиранти», які агресивно відстоювали своє право там мешкати і відмовлялися виїжджати. У такий спосіб сотні тисяч звичайних угорців, поляків, чехів, нідерландців, французів та представників інших етносів ставали співучасниками нацистського злочину, навіть якщо просто отримували від цього вигоду.

У кожній окупованій країні фабрики, транспортні засоби, техніку та готову продукцію конфісковували без компенсації на користь нової влади, що фактично дорівнювало огульній націоналізації. У Центральній та Східній Європі нацисти привласнили особливо багато великих приватних підприємств та фінансових установ, прикриваючись потребами військової економіки. Часом це відбувалося не вперше. Унаслідок катастрофічного курсу на економічну самодостатність після 1931 року країни регіону пережили чимало державних втручань та маніпуляцій у приватному секторі. У Польщі, Угорщині та Румунії сегмент державних підприємств суттєво зріс у безпосередньо передвоєнні та ранні воєнні роки — як застережний захід від економічного проникнення Німеччини. Державна регуляція економіки в Східній Європі розпочалася не в 1945 році.

Післявоєнне виселення німецького населення на території від Польщі до Югославії стало завершенням тих радикальних змін, які розпочали самі німці вигнанням євреїв. Чимало етнічних німців у Судетах, Сілезії, Трансильванії та Північній Югославії були власниками значних земельних ділянок. Коли вони перейшли в державну власність і стали об’єктами перерозподілу, це спричинило негайні наслідки. У Чехословаччині речі та майно, конфісковані в німців і колаборантів, дорівнювали чверті національних статків. Сам лише перерозподіл сільськогосподарських угідь торкнувся 300 тисяч селян, працівників сільського господарства та їхніх родин. Масштаб змін, що його супроводжували, не можна назвати інакше як революційним. Як і сама війна, вони водночас стали жирною крапкою, місцем чіткого розриву з минулим та підготовкою до ще більших змін у майбутньому.

У звільненій Західній Європі німецького майна, яке підлягало конфіскації та перерозподілу, було небагато, а війну не сприймали як катастрофу такого масштабу, якою її бачило населення Східної Європи. Однак на легітимність офіційної влади і тут впала тінь. Місцеві адміністрації у Франції, Норвегії та країнах Бенілюксу не зажили героїчної слави — навпаки, вони здебільшого охоче виконували накази окупантів. У 1941 році німцям знадобилося лише 806 осіб адміністративного штату, щоб керувати окупованою Норвегією. У Франції нацистам вистачило півтори тисячі своїх людей. Вони були такі впевнені в надійності французької поліції та військових підрозділів, що, окрім адміністративного штату, призначили лишень 6 тисяч осіб німецької цивільної та військової поліції, щоб забезпечувати покору 35-мільйонної країни. У Нідерландах ситуація була аналогічна. У своїх післявоєнних свідченнях голова німецької служби безпеки в Амстердамі стверджував, що «головним помічником німецьких сил у лавах поліції й не тільки були нідерландські поліцейські. Без них німецькі окупанти не змогли б виконати й 10% своїх завдань». Порівняйте з Югославією, де Німеччині знадобилася неослабна пильність усіх своїх військових загонів, лише щоб стримувати озброєних партизанів[26].

У цьому полягала одна з відмінностей Західної Європи від Східної. Іншою було те, як німці поводилися з населенням окупованої країни. Норвежців, данців, нідерландців, бельгійців, французів і, до вересня 1943 року, італійців принижували та використовували. Але, якщо вони не були євреями, комуністами чи учасниками руху Опору з будь-якого боку, загалом їм давали спокій. Через це звільнені нації Західної Європи могли уявити відновлення чогось подібного до попереднього ладу. Насправді навіть парламентські демократії міжвоєнних років тепер мали дещо пристойніший вигляд завдяки німецькому втручанню: Гітлер успішно дискредитував щонайменше одну крайню альтернативу політичному плюралізму та верховенству права. Змучене населення континентальної Західної Європи понад усе прагнуло відновити атрибути нормального життя та належне державне урядування.

Отже, ситуація в щойно звільнених західноєвропейських державах була доволі неприваблива. Однак те, що переживала Центральна Європа, Джон Макклой, верховний комісар США в Німеччині, назвав «повним економічним, соціальним та політичним занепадом… який в історії можна порівняти хіба що із занепадом Римської імперії». Макклой говорив про Німеччину, де Об’єднана військова адміністрація мала відбудувати все з нуля: закони, порядок, послуги, зв’язок, державні інститути. Однак вона принаймні мала для цього засоби. На Сході все було набагато гірше.

Гітлер, щонайменше такою ж мірою, як і Сталін, вбив клин у континент і розколов його. Історія Центральної Європи — земель Німецької імперії та імперії Габсбургів, північних частин давньої Османської імперії та навіть найзахідніших територій російських царів — завжди відрізнялася від історії національних держав Заходу. Але відмінність між ними не обов’язково мусила бути нездоланною. До 1939 року угорці, румуни, чехи, поляки, хорвати та балтійці могли позаздрити жителям Франції чи Нідерландів. Але не бачили жодних підстав, чому вони не можуть досягти аналогічного процвітання та стабільності в себе вдома. Румуни мріяли про Париж. Чеська економіка в 1937 році показувала кращі результати, ніж австрійська, і складала конкуренцію бельгійській.

Війна змінила все. На схід від Ельби совєти та їхні місцеві представники отримали в спадок частину континенту, де вже відбувся кардинальний розрив із минулим. Тому, що не повністю знецінилося, було завдано безповоротної шкоди. Уряди Осло, Брюсселя чи Гааги, що перебували у вигнанні, могли повернутися з Лондона та сподіватися повернути собі легітимну владу, яку вони були змушені віддати в 1940 році. Однак попередні керманичі Бухареста й Софії, Варшави й Будапешта і навіть Праги не мали майбутнього: руйнівна жорстокість нацистів знищила їхній світ. Залишалося тільки визначити політичну форму нового ладу, який мав прийти на зміну назавжди втраченого минулого.



Розділ 2

Відплата

Бельгійці, французи та нідерландці під час війни привчилися думати, що брехати, шахраювати, торгувати на чорному ринку, компрометувати та вводити в оману — це їхній патріотичний обов’язок. Після п’яти років ці звички міцно закріпилися.

Поль-Анрі Спаак (міністр закордонних справ Бельгії)

Помста не має сенсу, але деяким людям не було місця у світі, який ми намагалися побудувати.

Сімона де Бовуар

Нехай буде винесено й виконано суворий і справедливий вирок, як того вимагає честь нації та заслуговують її найбільші зрадники.

Резолюція організації чехословацького підпілля, яка вимагала суворого покарання словацькому отцю Йозефу Тісо, листопад 1946 року

Для того, щоб відновити власну легітимність, щоб повернути собі владу в належно керованих державах, уряди звільненої Європи мусили насамперед розібратися зі спадщиною повалених воєнних режимів. Нацисти та їхні поплічники зазнали поразки, але з огляду на масштаб їхніх злочинів цього було явно недостатньо. Якщо законність післявоєнних урядів ґрунтується лише на їхній військовій перемозі над фашизмом, чим вони були кращі за фашистські адміністрації воєнного часу? Важливо було означити діяльність останніх як злочинну і відповідно їх покарати. Для цього було достатньо правових та політичних підстав. Але бажання помсти також походило із глибшої потреби. Для більшості європейців Друга світова війна полягала не в боях та переміщеннях, а в щоденній деградації, коли чоловіків і жінок зраджували та принижували, щодня підштовхували до дрібних злочинів та ганебних учинків, унаслідок чого кожен щось втрачав, а багато хто — усе, що мав.

Ба більше, на відміну від Великої війни, пам’ять про яку все ще жила в багатьох, людям у 1945 році особливо не було чим пишатися, натомість вистачало причин для сорому і навіть значного почуття провини. Як ми побачили, більшість європейців переживали війну пасивно — спочатку завойовані та окуповані однією групою іноземців, а потім звільнені іншою. Єдиним приводом для колективної національної гордості були озброєні партизанські рухи Опору, які боролися з окупантом; саме тому міф Опору мав найбільше значення в Західній Європі, де опору насправді було найменше. У Греції, Югославії, Польщі та Україні, де велика кількість справжніх партизанів вела відкриту боротьбу з окупаційними силами та між собою, усе було, як завжди, не так просто.

Наприклад, у звільненій Польщі радянська влада не схвалювала публічної підтримки збройних партизанів, які виступали проти комунізму щонайменше так само палко, як і проти нацизму. У післявоєнній Югославії, як було роз’яснено вище, деякі учасники руху Опору були «рівніші» за інших — принаймні в очах маршала Тіто та його переможних вояків-комуністів. У Греції та в Україні місцева влада в 1945 році арештовувала, кидала до в’язниці або страчувала кожного озброєного партизана, якого могла знайти.

Одне слово, «опір» був поняттям розмитим та неоднозначним, а подекуди вигаданим. Але «колабораціонізм» — то була інша річ. Колаборантів усюди можна було виявити та покарати. Це були чоловіки і жінки, які працювали на окупанта чи спали з ним, які пов’язали свою долю з нацистами або фашистами, які опортуністично намагалися дістати політичну чи економічну вигоду під прикриттям війни. Іноді вони належали до релігійної, етнічної або мовної меншини, а отже, їх і так зневажали чи боялися з інших причин; і хоча злочину «колабораціонізму», як і його правового визначення та міри покарання, до війни не існувало, колаборантів на достатніх підставах могли судити за зраду — реальний злочин, який тягнув за собою доволі суворий вирок.

Карати колаборантів (справжніх і лише підозрюваних) почали ще до припинення бойових дій. Насправді це робили й під час війни — індивідуально чи за наказом підпільних організацій руху Опору. Але в проміжку між відходом німецьких військ і встановленням ефективного контролю союзницькими урядами народний гнів та особисті прагнення помсти, часто змішані з політичним опортунізмом і матеріальним інтересом, призводили до нетривалого, але кривавого зведення рахунків. У Франції близько 10 тисяч осіб були страчені під час «позасудових» процесів. Серед них чимало людей загинули від рук непідконтрольних банд з-поміж сукупності угруповань збройного спротиву, зокрема Milices Patriotiques — «патріотичної міліції», яка захоплювала підозрюваних колаборантів, відбирала їхнє майно та в багатьох випадках страчувала без суду та слідства.

Близько третини жертв таких масових страт загинули до висадки союзників у Нормандії 6 червня 1944 року. З рештою, за деякими винятками, було покінчено протягом наступних чотирьох місяців бойових дій на французькій території. Насправді кількість жертв була доволі невелика, якщо взяти до уваги ступінь взаємної ненависті та недовіри, які після чотирьох років окупації та режиму Віші за правління маршала Петена охопили всю Францію. Стратам та покаранням ніхто не дивувався. Як казав один колишній французький прем’єр-міністр, уже літній Едуар Ерріо, «Франція муситиме скупатися в крові, перш ніж республіканці знову зможуть стати до керма».

Аналогічні настрої панували і в Італії, де впродовж останніх місяців війни репресії та самосуди призвели до смерті близько 15 тисяч осіб, особливо в регіонах Емілія-Романья та Ломбардія, де відплатні акції також періодично спалахували впродовж трьох наступних років. В інших частинах Західної Європи рівень кровопролиття був значно нижчий: у Бельгії лінчували чи стратили в інший спосіб 265 чоловіків та жінок, у Нідерландах — менше ста. Утім розповсюдилися й інші способи помсти. Жінок дуже часто звинувачували в тому, що франкомовні циніки називали collaboration horizontale — «горизонтальною співпрацею»: у Нідерландах «моффенмейден»[27] мазали дьогтем і валяли в пір’ї, а по всій Франції на площах жінок привселюдно роздягали й голили, часто — у день місцевого звільнення від окупантів або невдовзі по тому.

Те, як багато обвинувачень були винесені жінкам (часто іншими жінками), що перебували в стосунках з німцями, багато про що свідчить. Більшість із них були обґрунтовані: сексуальні послуги в обмін на їжу, одяг чи різну допомогу часто ставали єдиним доступним варіантом для жінок та родин у безнадійному становищі. Але популярність обвинувачень та насолода від помсти, яку отримували кати, нагадували про те, що як чоловіки, так і жінки переживали окупацію передусім як приниження. Жан-Поль Сартр пізніше описував колаборацію в прикметно сексуальних термінах — як «підкорення» владі окупанта, і не в одному французькому романі 1940-х років колаборантів зображували як жінок чи слабких («жінкоподібних») чоловіків, зваблених чарами мужності їхніх тевтонських володарів. Розправа над пропащими жінками була одним зі способів подолати бентежні спогади про особисте та колективне безсилля.

Анархічні акти насильницького самосуду в звільненій Східній Європі також були поширеними, однак набули інших форм. На Заході німці активно шукали колаборантів, тоді як на окупованих слов’янських землях правили самостійно та застосовуючи силу. Єдиним видом колаборації, яку вони системно заохочували, була співпраця з місцевими сепаратистами, та й то лише тією мірою, якою це відповідало їхнім інтересам. Як наслідок, щойно німці відступили, першими жертвами спонтанних акцій помсти на Сході стали етнічні меншини. Радянські сили та їхні місцеві союзники ніяк цьому не перешкоджали. Навпаки, безсистемне зведення рахунків (подекуди координоване згори) сприяло подальшому усуненню місцевих еліт та політиків, які могли стати на заваді післявоєнним планам комуністів. Наприклад, у Болгарії новостворений Вітчизняний фронт заохочував самосудні відплатні акції проти військових колаборантів усіх ґатунків, закидав звинувачення в «прихильності до фашизму» всім підряд та закликав видавати всіх підозрюваних у прозахідних настроях.

У Польщі головним об’єктом народної помсти часто ставали євреї: після звільнення країни в перші чотири місяці 1945 року було вбито 150 євреїв. У квітні 1946 року кількість жертв сягнула вже 1200 осіб. Подібні акції меншого масштабу також відбулися в Словаччині (у Вельких Топольчанах) у вересні 1945 року та в Кунмадараші (Угорщина) у травні 1946-го, але найбільший погром стався 4 липня 1946 року в польському Кельце, де 42 євреї були вбиті, а набагато більше дістали поранення, адже хтось пустив чутку про викрадення та ритуальне вбивство дитини. У певному розумінні це також були відплатні акції проти колаборантів, оскільки в очах багатьох поляків (зокрема колишніх партизанів — борців проти фашизму) євреї підозрювалися в симпатіях до радянських окупантів.

Точна кількість осіб, що загинули в окупованій Радянським Союзом Східній Європі та Югославії впродовж перших місяців «самовільних» чисток та вбивств, не відома. Але хаотичне зведення рахунків ніде не тривало довго. Дозволяти озброєним бандам нишпорити місцевістю та затримувати, катувати й убивати кого заманеться суперечило інтересам ще не зміцнілих нових адміністрацій, далеко не всіма визнаних і часто відверто тимчасових. Першочерговим завданням нової влади було повернути монополію на застосування сили, легітимність та інститути судочинства. Якщо когось треба було заарештувати й судити за злочини, скоєні під час окупації, це було завданням відповідних органів. Якщо потрібно було когось судити, це мало відбуватися згідно з буквою закону. А якщо йшлося про кровопролиття, це мало належати до виняткових повноважень держави. Такі правила були встановлені, щойно нова влада відчула себе достатньо сильною, щоб роззброїти колишніх партизанів, примусити мешканців слухатися нових правоохоронних органів і стримати вимоги народу щодо суворих каральних заходів та колективних вироків.

Роззброєння учасників руху Опору, принаймні в Західній та Центральній Європі, відбувалося напрочуд безконфліктно. Влада закрила очі на вбивства й інші злочини, скоєні в безконтрольні місяці звільнення: тимчасовий уряд Бельгії оголосив амністію на всі правопорушення, вчинені в ім’я руху Опору впродовж сорок одного дня після офіційної дати звільнення країни. Скрізь панувало мовчазне розуміння того, що щойно відновлені органи влади мають узяти на себе відповідальність за покарання винних.

Тут починалися труднощі. Що означало бути «колаборантом»? З ким вони співпрацювали і з якою метою? Якщо не брати до уваги безпосередніх випадків убивств чи крадіжок, у чому полягала провина «колаборантів»? Хтось мав заплатити за народні страждання, але як визначити страждання і кого призначити відповідальним? У різних країнах ці дилеми мали свої нюанси, але загальна проблема була спільною для всіх: те, що сталося в Європі в попередні шість років, не мало прецедентів.

Насамперед будь-який закон про взаємодію колаборантів з німцями мусив мати зворотну дію: до 1939 року злочину «співпраці з окупантом» не існувало. Під час попередніх війн окупаційні армії шукали співпраці й отримували сприяння і допомогу місцевого населення, однак за деякими дуже особливими винятками — наприклад, у випадку фламандських націоналістів в окупованій німцями Бельгії в 1914–1918 роках — це вважалося не підштовхуванням до злочину, а просто одним із проявів шкоди, якої завдавала війна.

Як ми вже зазначали, колабораціонізм як злочин підпадав під чинний закон лише в одному випадку — коли дорівнював державній зраді. Красномовний приклад — Франція, де багатьох колаборантів, незалежно від того, що саме вони робили, судили та визнали винними за статтею 75 Кримінального кодексу 1939 року, тобто у «шпигунстві на користь ворога». Але люди, які поставали перед судом, часто працювали не на нацистів, а радше на режим Віші, очолюваний та керований самими французами, який, по суті, був законним правонаступником довоєнного французького уряду. У цьому випадку, як і в Словаччині, Хорватії, протектораті Богемії, Соціальній республіці Муссоліні в Сало, Румунії маршала Іона Антонеску й Угорщині в час війни, колаборанти мали право на власний захист стверджувати — і так і робили, — що працювали суто на або разом з урядом власної держави.

У випадку поважних поліцейських чинів чи урядовців, без сумніву, відповідальних за обслуговування інтересів нацистів у лавах маріонеткових режимів, яким вони служили, таке виправдання було щонайменше нещирим. Але якщо справа стосувалася нижчих за рангом службовців, уже не кажучи про тисячі тих, хто працював безпосередньо на ці режими або в складі організацій та підприємств, які щось для них робили, розібратися було справді нелегко. Та чи було, наприклад, правильно судити когось за членство після травня 1940 року в політичній партії, яка офіційно входила до складу довоєнного парламенту, однак потім співпрацювала з німцями під час окупації?

Передбачаючи цю проблему, французький, бельгійський та норвезький уряди в екзилі намагалися у воєнний час видавати застережні укази про жорсткі покарання за такі дії по завершенні війни. Але вони мали на меті віднадити людей від співпраці з нацистами і не стосувалися ширших питань закону і справедливості. Найважливішим було те, що вони не могли заздалегідь розв’язати проблему визначення особистої та колективної провини. Ті, хто опинився при владі в 1944–1945 роках, мали політичну перевагу: вони могли приписати масову відповідальність за воєнні злочини й колабораціонізм наперед визначеному переліку осіб — членам певних політичних партій, військових організацій та урядових агенцій. Але така процедура оминала багатьох осіб, чийого покарання вимагали народні маси, проте охоплювала тих, чиїм головним переступом була бездіяльність або боягузтво; і найголовніше, вона зумовлювала той чи інший колективний обвинувальний вирок — табу для більшості європейських юристів.

Замість цього перед судом поставали окремі особи, а вироки суддів залежали від того, коли і де їх ухвалювали. Багатьох людей несправедливо виокремлювали з-поміж інших та карали. Ще більше взагалі уникнули покарання. Під час процесів траплялися незліченні процедурні порушення та неочікувані збіги обставин, а мотиви, якими керувалися уряди, прокурори та судді, виявлялися аж ніяк не безневинними — їх затьмарювали власні інтереси, політичні розрахунки чи емоції. Отже, результати не були бездоганні. Однак коли ми оцінюємо судові розгляди та відповідну суспільну чистку, якими позначився перехід від війни до миру в Європі, то маємо весь час пам’ятати про трагедію, яка щойно завершилася. В умовах 1945 року дивовижно, що верховенство права взагалі було відновлене; зрештою, ніколи раніше весь континент не мусив давати визначення новим видам злочинів такого масштабу та намагатися зробити так, щоб злочинці постали перед сяким-таким правосуддям.

Кількість людей, яких було покарано, і міра цього покарання дуже варіювали залежно від держави. У Норвегії, країні з лише тримільйонним населенням, перед судом постали абсолютно всі члени «Національної єдності», головної організації, яка співпрацювала з нацистами, — усі 55 тисяч. Окрім членів цієї партії, судили ще 40 тисяч осіб. Сімнадцять тисяч чоловіків та жінок були засуджені до тюремного ув’язнення, тридцять осіб отримали смертні вироки, двадцять п’ять з яких виконали.

Кількість кримінально переслідуваних порівняно із загальною кількістю населення ніде не була такою високою. У Нідерландах розслідування провадили щодо 200 тисяч осіб, з яких близько половини потрапило до в’язниці, дехто за виконання нацистського привітання, яке вважали злочином. Сімнадцять з половиною тисяч державних службовців утратили роботу (на відміну від тих, хто працював на виробничих посадах, у сфері освіти, права чи медицини); 154 осіб засудили на смерть, 40 вироків було виконано. У сусідній Бельгії до вищої міри покарання засудили значно більше осіб (2940), але у відсотковому співвідношенні було страчено набагато менше (лише 242 особи). Приблизно стільки ж колаборантів отримали тюремний строк. Утім Нідерланди невдовзі амністували більшість засуджених, тоді як Бельгія довше тримала їх у в’язниці, а також назавжди обмежила у громадянських правах колишніх колаборантів, яких визнали винними в тяжких злочинах. Усупереч усталеному післявоєнному міфу, фламандське населення не зазнавало непомірних за своїми масштабами переслідувань, але довоєнним бельгійським елітам — католикам, соціалістам та лібералам — справді вдалося відновити контроль над Фландрією і Валлонією завдяки репресіям проти (здебільшого фламандських) прибічників Нового ладу періоду війни.

Різниця між Норвегією, Бельгією, Нідерландами (і Данією), законні уряди яких втекли в еміграцію, та Францією, де для багатьох людей режим Віші став легітимним урядом, красномовна. У Данії злочин колабораціонізму взагалі був практично нечуваним. Утім з кожних ста тисяч данців 374 засудили до тюремного ув’язнення внаслідок післявоєнних процесів. У Франції воєнний колабораціонізм набув значного поширення, саме тому покарання було доволі м’яким. Оскільки головним колаборантом виступала сама держава, судити простих громадян за той самий злочин не годилося та, м’яко кажучи, сіяло б незгоду — тим паче, що троє з чотирьох суддів на судових процесах над колаборантами у Франції самі служили колабораційному урядові. Тож зі ста тисяч до в’язниці за злочини, скоєні під час війни, потрапили 94 особи (менше ніж 0,1% населення). Із 38 тисяч в’язнів більшість вийшла на волю в результаті часткової амністії 1947 року, а решта, за винятком півтори тисячі, — унаслідок амністії 1951 року.

Протягом 1944‒1951 років державні суди Франції засудили 6763 особи на смерть (з них 3910 — заочно) за зраду та дотичні злочини. Із цих вироків виконали 791. Головним покаранням, до якого засуджували французьких колаборантів, була «національна деградація», введена 26 серпня 1944 року, одразу ж після звільнення Парижа. Ось що із сарказмом писала про це Жанет Фленнер: «Національна деградація означає, що тебе позбавляють усього, що полюбляють французи: приміром, носити воєнні відзнаки; права бути юристом, нотаріусом, вчителем у державній школі, суддею і навіть свідком у суді; права керувати видавництвом, радіо чи кінокомпанією; але найголовніше — права бути директором страхувальної агенції чи банку».

Такий вирок винесли 49 723 французам. Одинадцять тисяч державних службовців (1,3% всіх державних працівників, але набагато менше ніж 35 тисяч, які втратили роботу в часи режиму Віші) були усунені з посад або ж покарані іншим чином, однак більшість із них поновилася на роботі впродовж шести років. У підсумку épuration (чистка), як її називали, торкнулася близько 350 тисяч осіб і суттєво не вплинула на життя та кар’єру більшості з них. Ніхто не дістав покарання за те, що сьогодні ми б назвали злочином проти людяності. Відповідальність за них, як і за інші воєнні злочини, поклали лише на німців.

Досвід Італії був іншим з кількох причин. Попри те, що це була колишня країна Осі, уряди союзників наказали Італії провести власні судові процеси та чистки; зрештою, у вересні 1943 року країна перейшла на інший бік. Однак щодо того, кого і за що судити, цілковитої ясності не було. Тимчасом як в інших країнах Європи колаборантів здебільшого таврували як «фашистів», в Італії цей ярлик стосувався занадто широкої та неоднорідної маси. Від 1922 до 1943 року країною керували свої власні фашисти, а від влади Муссоліні її звільнив один із його маршалів — П’єтро Бадольо, чий перший антифашистський уряд і сам складався здебільшого з колишніх фашистів.

Найочевиднішим фашистським злочином, який підлягав кримінальному переслідуванню, була колаборація з ворогом після 8 вересня 1943 року (коли відбулося німецьке вторгнення). Унаслідок цього більшість обвинувачень було винесено на окупованій півночі країни та пов’язано з маріонетковим урядом, встановленим у Сало на озері Гарда. Опитувальник «А ти був фашистом?» (scheda personale, або особиста картка), який став об’єктом багатьох жартів, виявляв відмінність між фашистами Сало та рештою фашистів. Заходи щодо перших встановлював декрет № 159, виданий у липні 1944 року тимчасовою законодавчою Асамблеєю; він описував «особливо тяжкі вчинки, які, хоч і не належали до злочинної діяльності, вважалися такими, що суперечили розсудливості та нормам політичної пристойності».

Цей химерний законотворчий витвір, на думку авторів, мав допомогти обійти складність притягнення до відповідальності чоловіків та жінок за вчинки, які вони скоїли, працюючи на визнаний державний уряд. Але Високий суд, створений у вересні 1944 року для процесів над найважливішими злочинцями, складався із суддів та правників, що самі в минулому переважно були фашистами, так само як і штат Надзвичайного суду присяжних, завданням якого було покарання молодших працівників колабораційного режиму. За цих умов навряд чи можна було сподіватися, що населення країни ставитиметься до судових процесів із належною повагою.

Не дивно, що результати не задовольняли нікого. Станом на лютий 1946 року справи порушили проти 394 тисяч державних працівників, з яких тільки 1580 були виправдані. Більшість із тих, хто постав перед судом, стверджували, що були «хамелеонами» (gattopardismo), тобто вели тонку подвійну гру в умовах фашистського тиску: зрештою, членами Фашистської партії обов’язково мусили стати всі державні службовці. Чимало тих, хто проводив допити, і самі могли б легко опинитися по той бік столу, а тому ставилися до таких пояснень цілком прихильно. Після низки гучних процесів над кількома високопоставленими фашистами та генералами обіцяна чистка уряду й адміністрації зійшла нанівець.

Висока комісія, яка мала здійснювати чистку, закрилася в березні 1946 року, а через три місяці оголосили про перші амністії, зокрема про анулювання всіх тюремних вироків терміном до п’яти років. Буквально кожен префект, мер та бюрократ середньої ланки, який потрапив під чистку в 1944‒1945 роках, міг відновитися на посаді та уникнути виплати призначених штрафів, а більшість із майже 50 тисяч італійців, які потрапили за ґрати через фашистську діяльність, провели там небагато часу[28]. За рішенням суду було страчено щонайбільше 50 осіб (утім ця цифра не враховує 55 фашистів, яких убили партизани у в’язниці Скіо 17 липня 1945 року).

За часів «холодної війни» відповідальність за відносно безболісний перехід Італії від нацистського блоку до демократичного союзника часто покладали на зовнішній (американський) тиск, а також на політичний вплив Ватикану. Натомість реальність була набагато складнішою. Справді, Католицька церква дуже легко відбулася, з огляду на теплі стосунки папи Пія ХІІ з фашистами і його стратегічне ігнорування нацистських злочинів в Італії та інших країнах. Відчувався помітний церковний вплив. Окрім того, англо-американська військова адміністрація явно не хотіла усувати скомпрометованих керманичів, коли ті намагалися відновити на півострові нормальне життя. І загалом фашистські чистки давали ефективніший результат у регіонах, де лівий рух Опору та його політичні представники міцніше втримували свої позиції.

Утім проєкт амністії в червні 1946 року підготував саме Пальміро Тольятті, п’ятдесятиоднорічний очільник Італійської комуністичної партії, який у післявоєнному коаліційному уряді обіймав посаду міністра юстиції. Після двадцяти років в еміграції та багатьох років на високих посадах Комуністичного інтернаціоналу він не мав ілюзій щодо меж можливого і неможливого, коли війна на європейському континенті скінчиться. Повернувшись із Москви в березні 1944 року, під час промови в Салерно він оголосив, що його партія віддана національній єдності та парламентській демократії, чим здивував і збентежив багатьох своїх послідовників.

Тольятті не бачив жодного сенсу в тому, щоб штовхати до громадянської війни — або радше підживлювати війну, яка вже і так тривала, — країну, де мільйони людей, більшість із яких аж ніяк не зараховувала себе до політичної правиці, були скомпрометовані своїми зв’язками з фашизмом. Набагато доцільніше було працювати над відновленням порядку та нормального життя, залишити фашистську епоху в минулому та боротися за владу через виборчі бюлетені. Крім того, завдяки власному привілейованому становищу як поважна особа в міжнародному комуністичному русі, стратегічні перспективи якого сягали далеко за межі італійських берегів, Тольятті розглядав грецьку ситуацію як застереження.

У Греції попри те, що у воєнний час колабораціонізм серед урядової та підприємницької верхівки справді був поширений, післявоєнні чистки були спрямовані не на правицю, а на лівих. Цей випадок був унікальним, але показовим. Громадянська війна 1944–1945 років переконала британців, що тільки рішуче відновлення консервативного режиму в Афінах могло стабілізувати цю маленьку, але стратегічно важливу країну. Чистка або інші залякування підприємців та політиків, які співпрацювали з італійцями чи німцями, могли б призвести до масштабних наслідків у країні, де революційно налаштована лівиця, здавалося, готова була захопити владу.

Отже, загрозою стабільності в Егейському морі та на Південних Балканах після німецької армії, що відступала, стали грецькі комуністи, які добряче зміцнили свої позиції, та їхні союзники-партизани в горах. Надзвичайно мало осіб дістали суворе покарання за колаборацію з країнами Осі під час війни, але стосовно лівих смертну кару призначали направо і наліво. Оскільки в Афінах чітко не розрізняли лівих партизанів, які боролися проти Гітлера, та комуністів-підпільників, що намагалися скинути післявоєнний грецький уряд (і це справді найчастіше були ті самі люди), у подальші роки в судах і тюрмах швидше опинялися учасники руху Опору, а не їхні вороги-колаборанти. Окрім вироку та ув’язнення, їх також на багато десятиліть виключали з громадського життя. Розплачуватися доводилося навіть їхнім дітям та онукам, яким відмовляли в роботі в роздутому державному секторі аж до 1970-х років.

Отож чистки та судові процеси в Греції були відверто політично обумовлені. Але в певному розумінні такими само були і більш традиційні процеси в Західній Європі. Будь-який судовий процес, що постає як безпосередній наслідок війни чи політичної боротьби, є політичним. Атмосфера на суді П’єра Лаваля та Філіппа Петена[29] у Франції або шефа поліції П’єтро Карузо[30] в Італії сильно відрізнялася від звичайних судових процесів. У цих та багатьох інших післявоєнних судах і чистках ключову роль відігравало зведення рахунків, кровопролиття, помста й політичні розрахунки. Це потрібно пам’ятати, коли ми говоритимемо про післявоєнні ретрибуції в Центральній та Східній Європі.

Поза сумнівом, з погляду Сталіна та радянських окупаційних урядів на всіх територіях під контролем Червоної армії, судові процеси та інші покарання колаборантів, фашистів і німців завжди й насамперед були способом усунути з місцевої політичної та суспільної арени перешкоди для комуністичної влади. Те саме стосувалося Югославії Тіто. Багатьох чоловіків і жінок звинуватили у фашистських злочинах, тоді коли їхньою найбільшою провиною було членство не в тому національному чи соціальному угрупованні, належність до незручної релігійної спільноти чи політичної партії або просто небезпечна популярність чи впізнаваність серед місцевого населення. Чистки, позбавлення землі, заслання, тюремні вироки й страти, які мали на меті винищення звинувачених політичних супротивників, стали, як ми побачимо, важливим підготовчим ґрунтом у процесі суспільних та політичних перетворень. Проте водночас вони були спрямовані й на покарання реальних фашистів та воєнних злочинців.

Отже, під час атаки на Католицьку церкву в Хорватії Тіто також судив сумнозвісного загребського кардинала Алойзіє Степінаца, апологета деяких найбільших злочинів хорватського режиму усташів, якому поталанило прожити наступні чотирнадцять років під домашнім арештом аж 1960 року, коли він помер у власному ліжку[31]. Лідера четників Дражу Михайловича судили і стратили в липні 1946 року. Після нього упродовж двох років після звільнення Югославії скарали на смерть багато десятків тисяч інших не-комуністів. Усі вони стали жертвами політично мотивованої політики помсти. Але, з огляду на їхні дії під час війни в складі четників, усташів, словенської Білої гвардії чи озброєного руху Домобранців, чимало з них отримали б суворі вироки за будь-якої правової системи[32]. Югослави стратили та депортували багатьох етнічних угорців за ту роль, яку вони відіграли у воєнних різанинах у Воєводині в січні 1942 року, а їхню землю розподілили серед прибічників нового режиму — не-угорців. То був прорахований політичний крок, однак у багатьох випадках провина жертв справді відповідала обвинуваченню.

Випадок Югославії був особливо заплутаним. Північніше, в Угорщині, післявоєнні народні суди справді розпочали процеси над справжніми воєнними злочинцями, зокрема активними учасниками пронімецьких режимів Деме Стояї та Ференца Салаші в 1944 році. Відсоток фашистів та колаборантів, які отримали вироки, в Угорщині не перевищував кількості осіб, яких визнали винними в післявоєнній Бельгії чи Нідерландах, — і, поза всяким сумнівом, вони скоїли тяжкі злочини, зокрема завчасно й охоче виконавши німецькі плани із затримання та висилання на смерть сотень тисяч угорських євреїв. Угорська влада лише пізніше додала визначення «саботажу» та «таємної змови» до класифікації злочинів: очевидно, такий крок мав на меті розширити коло потенційних опонентів та всіх, хто міг чинити опір комуністичному захопленню.

У Чехословаччині Надзвичайні народні суди, створені указом президента від 19 травня 1945 року, винесли 713 смертних вироків, присудили 741 довічне ув’язнення та 19 888 коротших тюремних вироків «зрадникам, колаборантам та фашистським елементам у лавах чеського та словацького народу». Формулювання тут ніби запозичені з радянських офіційних документів і, безперечно, передвіщали похмуре майбутнє Чехословаччини. Але в окупованій Чехословаччині справді були зрадники, колаборанти та фашисти; одного з них, отця Тісо, 18 квітня 1947 року повісили. Чи отримали Тісо та інші справедливий суд — і чи взагалі могли на нього сподіватися в атмосфері того часу — питання доволі закономірне. Але з ними поводилися не гірше, ніж, скажімо, з П’єром Лавалем. Післявоєнне чеське правосуддя дуже зациклилось на сумнівній та розмитій категорії «злочинів проти нації», прикритті для винесення колективних вироків, особливо серед судетських німців. Але французьке правосуддя в ті роки нічим не відрізнялося від чехословацького, хіба що, можливо, меншою кількістю процесів.

Судити про успішність післявоєнних судових процесів та антифашистських чисток у нещодавно окупованій Європі було важко. Принцип винесення вироків у ті часи чимало критикували: ті, кого судили, поки війна все ще тривала або одразу ж після звільнення країни, мали високі шанси одержати суворіше покарання за тих, хто постав перед судом пізніше. Через це дрібні порушники, які потрапили під слідство в 1945 році, отримали набагато довші тюремні терміни, ніж винні в тяжких злочинах колаборанти, справи яких опинилися в суді рік чи й більше по тому. У Богемії та Моравії дуже велика частка (95%) смертних кар були виконані, адже існувало правило, згідно з яким вирок мав бути виконаний упродовж двох годин після оголошення. На інших територіях усі, кого не стратили негайно, могли сподіватися на зміну міри покарання.

У той час смертні вироки були поширеним явищем. Їх сприймали без особливого спротиву: життя під час війни знецінилося, тож вони не здавалися аж такими надмірними (а радше виправданими), аніж за звичайних обставин. Однак що справді викликало обурення й, схоже, зрештою підірвало цінність усіх процесів для мешканців окремих територій, то це очевидна непослідовність у винесенні вироків, уже не кажучи про те, що часто їх ухвалювали судді та присяжні, чиї власні біографії під час війни були щонайменше не бездоганні. Найгірше велося письменникам та журналістам, які залишили письмові докази своєї лояльності тій чи іншій силі. Процеси над видатними інтелектуалами, які широко висвітлювала преса, — як-от суд над Робером Бразіяком у Парижі в січні 1945 року — викликали протести чинних учасників руху Опору на кшталт Альбера Камю, який вважав несправедливим і нерозсудливим засуджувати та страчувати людей за їхні думки, хай які вони були відразливі.

Натомість підприємці та високопосадовці, що нажилися на окупації, страждали мало, принаймні в Західній Європі. В Італії cоюзники наполягли, щоб особи на зразок Вітторіо Валлетти, президента компанії FIAT, залишилися на своїх посадах, попри відомі зв’язки з фашистською владою. Інші італійські підприємці вижили завдяки тому, що колись перебували в опозиції до Соціальної республіки Сало Муссоліні — і вони справді часто їй протидіяли через те, що вона була занадто «соціальною». У Франції переслідуванням за економічну колаборацію передувала вибіркова націоналізація — наприклад, заводів Renault як покарання за суттєву допомогу німецькій армії з боку Луї Рено. І всюди дрібним підприємцям, банкірам та посадовцям, які служили в адміністрації окупаційного режиму, будували «Атлантичний вал», що мав зупинити вторгнення у Францію, постачали німецьким силам різноманітні товари тощо, дали спокій, щоб вони могли надавати подібні послуги та забезпечувати безперебійність і стабільність у демократіях, які прийшли нацистам на зміну.

Напевно, таких компромісів і не можна було уникнути. Сам масштаб руйнації та морального занепаду в 1945 році означав, що все, що лишилося, нагодиться як цеглинка в будівництві майбутнього. Тимчасові уряди в перші місяці після звільнення були майже безпорадні. Певна річ, вони мусили співпрацювати з бізнесовими, фінансовими та виробничими верхівками, ще й дякувати їм, щоб безпомічне голодне населення могло отримати харчі, одяг і паливо. Чистки в підприємницькому секторі могли призвести до зворотних, навіть нищівних результатів.

Ціною, яку за це довелося сплатити, був політичний цинізм та гірке розчарування в ілюзіях і надіях щодо звільнення. Уже 27 грудня 1944 року неаполітанський письменник Ґульєльмо Джанніні написав у L’Uomo Qualunque[33], газеті нової італійської однойменної партії, чия назва власне й обігрувала це відчуття іронічного розчарування, таке: «Я — той, хто, зустрівши колишнього фашиста, запитує: “Як тобі вдалося уникнути чистки?”… Я — той, хто озирається навколо й говорить: “Це фашистське: і методи, і системи”… Я — той, хто більше ні в що і нікому не вірить».

Як ми вже бачили, Італія була складним випадком. Але те, що відчував Джанніні, у Європі кінця 1945 року стало доволі поширеним явищем і підготувало ґрунт для стрімкої зміни настрою. Після того, як винних у тому, що сталося в недалекому минулому, визначили, а також призначили покарання — за найбільш кричущі злочини або в тих випадках, які приносили найбільше моральне задоволення, — більшість людей на територіях під нещодавньою німецькою окупацією схотіли залишити незручні або неприємні спогади в минулому та продовжити свої поламані життя. У будь-якому разі дуже мало хто звинувачував у найгірших злочинах своїх співгромадян. За загальною згодою, абсолютну відповідальність за це мали взяти німці.

Насправді, переконання, що кінцева провина за жахіття Другої світової війни має лягти на німецькі плечі, було таке поширене, що від неї звільнили навіть Австрію. Згідно із союзницьким договором 1943 року, Австрію офіційно визнали «першою жертвою» Гітлера, що гарантувало їй інше ставлення після закінчення війни. Це узгоджувалося з переконанням Вінстона Черчилля в прусському походженні нацизму — поглядом, який корінився в одержимості його покоління прусською загрозою європейській стабільності останньої третини ХІХ століття. Водночас інших союзників також влаштовувала така позиція — ключове географічне розташування Австрії та непевність у політичному майбутньому Центральної Європи підказували, що розсудливіше не зв’язувати німецьку й австрійську долі.

Та з Австрією і не можна було поводитися просто як з окупованою країною, де місцевих фашистів та нацистських колаборантів необхідно було покарати, а тоді зажити звичайним життям. У країні з майже семимільйонним населенням 700 тисяч були членами Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини; коли війна закінчилася, в Австрії все ще лишалося 536 тисяч зареєстрованих нацистів; під час війни в лавах німецьких збройних сил служили 1,2 мільйона австрійців. В СС та серед керівництва концентраційних таборів австрійців було непропорційно багато. Серед австрійських громадських та культурних діячів було безліч симпатиків нацизму — зі 117 музикантів оркестру Віденської філармонії 45 були нацистами (тоді як у Берлінській філармонії — 8 зі 110).

З огляду на всі ці обставини Австрія відбулася напрочуд легко. Провадження через підозру у воєнних злочинах відкрили щодо 130 тисяч австрійців, перед судом постали 23 тисячі, 13 600 були визнані винними, 43 отримали смертний вирок, але стратили лише тридцятьох. Близько 70 тисяч державних службовців звільнили. Восени 1946 року чотири союзницькі держави-окупанти вирішили дозволити Австрії самотужки розбиратися зі своїми злочинцями та провадити «денацифікацію». Систему освіти, інфіковану особливо, належним чином денацифікували: серед учителів початкової школи звільнили 2943 осіб, середньої — 477. Однак, попри те, що багато поважних науковців не приховували своїх пронацистських симпатій, з-поміж професорів університетів утратили свої посади тільки 27.

У 1947 році австрійська влада ухвалила закон, який розрізняв «більш» та «менш» винних нацистів. З останніх наступного року амністували та відновили у виборчих правах 500 тисяч. Перших — загальною кількістю близько 42 тисяч — амністували до 1956 року. Після того австрійці просто викинули свій зв’язок з Гітлером геть із пам’яті. Однією з причин, чому Австрія легко звільнилася від альянсу з нацизмом, було те, що пристосування нещодавнього минулого до власної вигоди влаштовувало всі місцеві сили: консервативна Народна партія, спадкоємиця довоєнної Християнської соціальної партії, мала всі підстави надати свідчення про те, що ані вона, ані Австрія не мали з Німеччиною нічого спільного, щоб відвернути увагу від того, як вона в 1934 році силою встановила корпоратистський режим. Австрійські соціальні демократи, беззаперечно антинацистські, теж мали дати раду спогадам про власні заклики до 1933 року за аншлюс із Німеччиною. З іншого боку, всім партіям хотілося загравати і підлещуватися до виборців — колишніх нацистів, значної за кількістю електоральної групи, яка впливала на політичне майбутнє країни. Крім того, як ми побачимо далі, мали значення й нові обставини, зумовлені початком «холодної війни».

Подібні розрахунки були наявні і в Німеччині. Але там місцеве населення не мало слова в питанні вирішення власної долі. У тій самій Московській декларації від 30 жовтня 1943 року, яка звільняла Австрію від відповідальності за відданість нацизму, cоюзники попередили Німеччину, що вона відповідатиме за свої воєнні злочини. Обіцянки було дотримано. Упродовж 1945‒1947 років відбулася низка судових процесів, на яких союзницькі окупаційні сили в Німеччині судили нацистів та колаборантів за воєнні злочини, злочини проти людства, вбивства та інші поширені переступи, скоєні в ім’я нацизму та задля досягнення його цілей.

Найвідоміший серед цих процесів — Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі, який судив найголовніших нацистських лідерів із жовтня 1945 по жовтень 1946 року. Однак було й багато інших: американські, британські та французькі військові трибунали судили нацистів нижчої ланки на території відповідних окупаційних зон, а також разом із Радянським Союзом відправляли їх до інших країн, зокрема Польщі та Франції, щоб судити їх там, де були скоєні їхні злочини. Процеси над воєнними злочинцями не припинялися впродовж періоду союзницької окупації Німеччини: у західних зонах понад п’ять тисяч осіб були визнані винними у воєнних злочинах або злочинах проти людства, трохи менше восьмисот — засуджені до найвищої міри покарання, і зрештою страчені — 486. Остання страта відбулась у Ландсберзькій в’язниці в червні 1951 року на тлі численних прохань німців про помилування.

Про те, щоб карати німців лише за лояльність до нацизму, навіть не йшлося, хоча Нюрнберзький суд і дійшов висновку, що нацистська партія — це злочинна організація. Нацистів було надто багато, а аргументи проти колективних вироків — надто переконливі. У кожному разі ніхто б не знав, що робити із судовим рішенням про подібну провину багатьох мільйонів людей. Утім відповідальність нацистських лідерів не викликала сумнівів, як і їхня подальша доля. За словами Телфорда Тейлора, одного з прокурорів США в Нюрнберзі та головного прокурора подальших процесів, «надто багато людей вважали, що неправомірно постраждали від лідерів Третього Райху, і вимагали справедливого суду».

Від самого початку суди над німецькими військовими злочинцями апелювали не лише до справедливості, але й до виховання. Головний Нюрнберзький процес двічі на день транслювали на німецькому радіо, а нагромаджені свідчення використовували в школах, кіно та центрах перекваліфікації по всій країні. Однак зразкові результати процесів були не завжди самоочевидними. У низці ранніх процесів над командувачами та охоронцями концентраційних таборів багатьом узагалі вдалося уникнути покарання. Їхні адвокати вдало використали англо-американську систему змагального правосуддя, піддаючи перехресному допиту та приниженням свідків і колишніх в’язнів концтаборів. Під час процесу в Люнебурзі над працівниками табору в Берген-Бельзені (із 17 вересня по 17 листопада 1945 року) британські адвокати досягли певного успіху, довівши, що їхні підзахисні лише виконували (нацистські) закони: 15 із 45 підсудних виправдали.

Тож важко з’ясувати напевно, які наслідки суди над нацистами мали для політичного та морального перевиховання Німеччини й німців. Безперечно, чимало людей обурювалися тим, що це було «правосуддя переможців» — а саме так і було. Однак водночас то були реальні процеси над реальними злочинцями за безсумнівно кримінальні вчинки, і вони встановлювали прецедент надзвичайної ваги для майбутньої міжнародної юриспруденції. Під час процесів та розслідувань 1945‒1948 років (коли Комісію ООН з воєнних злочинів розпустили) було оприлюднено надзвичайну кількість письмових та усних свідчень (зокрема тих, які стосувалися німецьких планів із винищення європейських євреїв) — саме тоді, коли німцям, та й не лише їм, найбільше хотілося все якнайшвидше забути. Вони чітко дали зрозуміти, що, якщо особа вчинила злочин з ідеологічних чи державних міркувань, відповідальність за це лягала на цю особу, і це каралося згідно із законом. Виконання наказу не було виправданням.

Утім процеси над німецькими воєнними злочинцями, проваджені союзниками, неминуче мали два недоліки. Численні експерти з Німеччини та Східної Європи засудили участь радянських прокурорів та суддів як лицемірство. Поведінка Червоної армії та дії Радянського Союзу на «звільнених» ним територіях ні для кого не були таємницею. Насправді тоді про них напевно знали і писали більше, ніж у подальші роки. До того ж у пам’яті людей усе ще були свіжі спогади про чистки та розправи 1930-х років. Те, що совєти судили нацистів — часом за ті самі злочини, які вчиняли вони самі, — знецінювало Нюрнберг та інші процеси, перетворюючи їх на вправляння з антинімецької помсти. Як сказав Джордж Кеннан, «єдиним висновком, який випливав із цього процесу, було те, що очільників одного уряду за одних обставин за такі злочини можна було відбілити й пробачити, а іншого — за інших обставин — покарати на смерть без виправдання чи пробачення».

Радянська присутність у Нюрнберзі була ціною, яку довелося сплатити за військове союзництво та неабияку роль Червоної армії в поразці Гітлера. Але другий недолік трибуналів полягав у самій природі судового процесу. Саме через те, що особисту провину очільників Третього Райху, починаючи із самого Гітлера, встановлювали так повно і скрупульозно, багато німців повірили в те, що решта з них не несе жодної провини, що загалом німецький народ — так само пасивна жертва нацизму, як і всі інші. Можливо, нацистські злочини і були «скоєні в ім’я Німеччини» (цитуючи слова колишнього канцлера Німеччини Гельмута Коля, вимовлені п’ятдесят років по тому), але мало хто по-справжньому розумів, що це справа рук німців.

Американці це добре усвідомлювали, тому у своїй зоні одразу ж розпочали програму перевиховання та денацифікації. Метою програми було заборонити Нацистську партію, знешкодити її коріння й посіяти зерна демократії та свободи в громадському житті німців. Армію США в Німеччині супроводжували безліч психологів та інших фахівців, які мали визначити причину, чому німці зайшли так далеко. Британці також реалізували подібні проєкти, хоча й із більшим скепсисом та меншими ресурсами. Французів це майже не цікавило. Натомість радянські сили спершу висловили із цим цілковиту згоду, тож заходи з агресивної денацифікації були одним із небагатьох пунктів, щодо яких Об’єднані окупаційні сили принаймні якийсь час мали консенсус.


Німеччина та Австрія: зони союзницької окупації

Після війни. Історія Європи від 1945 року

Справжня проблема полягала в тому, що будь-яку послідовну програму з викорінення нацизму з німецького життя в умовах 1945 року просто неможливо було втілити. Генерал Луцій Клей, американський головнокомандувач військової адміністрації, зауважував: «Нашою найбільшою адміністративною проблемою було знайти достатньо компетентних німців, які не були тим чи іншим чином пов’язані чи залучені до нацистського режиму… Надто часто здавалося, що єдині, хто мають відповідну кваліфікацію, — це кар’єрні держслужбовці, більшість з яких — більш ніж формальні учасники (за нашим визначенням) діяльності Нацистської партії».

Клей не перебільшував. 8 травня 1945 року, коли війна в Європі закінчилася, у Німеччині налічувалося 8 мільйонів нацистів. У Бонні зі 112 лікарів 102 були членами партії — чинними чи колишніми. У зруйнованому Кельні з 21 фахівця міської гідротехнічної служби — чиї вміння незамінні для відновлення систем водопроводу та каналізації, а відповідно попередження епідемії — нацистами були 18. Саме такі люди неминуче мусили обійняти посади в цивільній адміністрації, інститутах охорони здоров’я, службах міської відбудови та приватному секторі в післявоєнній Німеччині, нехай і під наглядом союзників. Про те, щоб просто викреслити їх з німецького життя, не могло бути й мови.

Утім такі спроби були. У трьох західних зонах окупованої Німеччини, більшу частину яких контролювали Сполучені Штати, було заповнено 16 мільйонів Fragebogen (анкет). Американська адміністрація внесла три з половиною мільйони німецьких громадян (близько чверті населення зони) до списку «підсудних випадків», хоча більшість з них так і не постала перед місцевими денацифікаційними трибуналами, створеними в березні 1946 року під відповідальність Німеччини, але під наглядом союзників. Цивільні особи в Німеччині в примусовому порядку відвідували концентраційні табори та переглядали фільми із зображенням нацистських звірств. Учителів-нацистів звільнили з роботи, бібліотечні фонди оновили, газети та періодичні видання взяли під прямий контроль союзники, призначивши для них нових редакторів і власників, які щиро сповідували антинацистські погляди.

Та навіть цим заходам чинили значний опір. 5 травня 1946 року майбутній канцлер Західної Німеччини Конрад Аденавер публічно виступив проти заходів із денацифікації під час своєї промови у Вупперталі, вимагаючи, щоб «людям, лояльним до нацистів», дали спокій. Два місяці по тому в промові перед членами своєї партії, новоствореного Християнського-демократичного союзу, він знову повторив цю тезу: денацифікація тривала надто довго і не принесла нічого доброго. Занепокоєння Аденавера було щирим. Він вважав, що цькування німців звинуваченнями в злочинах нацистів — на судах, трибуналах чи перевиховних заходах — радше призведуть до підйому націоналізму, аніж зумовлять щире каяття. На думку майбутнього канцлера, доцільніше було дозволити і навіть заохочувати мовчання на цю тему, оскільки в його країні нацизм вкорінився дуже глибоко.

У дечому він мав рацію. У 1940-х роках німці мало розуміли, якими вони постають в очах світу. Їм було невтямки, що зробили вони та їхні керманичі; їх більше хвилювали їхні власні післявоєнні труднощі — брак харчів, житла і таке інше, — аніж страждання їхніх жертв по всій окупованій Європі. Вони справді радше були схильні бачити себе в ролі жертви, а відтак вважали суди й решту звинувачень у злочинах нацизму помстою союзників-переможців поваленому режимові[34]. За деякими шляхетними винятками, німецька післявоєнна політична й релігійна верхівка дійсно ніяк не спростовувала таке бачення, а звичні лідери країни — представники вільних професій, правники та держслужбовці — були найбільш скомпрометовані.

До анкет ставилися із сарказмом. Якщо з них і була якась користь, то здебільшого тільки для очищення репутації осіб, які перебували під підозрою, допомагаючи їм отримати довідки про благонадійність (так звані довідки «Персіл», за назвою мила для прання). Перевиховання також давало надзвичайно низькі результати. Одна річ була змусити німців відвідувати покази документальних фільмів, а зовсім інша — їх дивитися, не говорячи вже про обмірковування побаченого. Через багато років письменник Штефан Гермлін описав сцену у франкфуртському кінотеатрі, де німці мусили дивитися документальні стрічки про Дахау та Бухенвальд, щоб отримати картки на харчування: «У напівмороці прожектора я міг роздивитися, що більшість людей на початку фільму відвернулися й просиділи так до кінця сеансу. Сьогодні я думаю, що відвернуте убік обличчя справді відображало ставлення багатьох мільйонів. Нещасний народ, до якого належав і я, був сентиментальним і безжальним водночас. Йому не хотілося потрясінь від подій минулого й “пізнання себе”»[35].

Коли з початком «холодної війни» західні cоюзники полишили свої спроби денацифікації, стало зрозуміло, що, по суті, вони були марні. У Баварії, де станом на 1946 рік половину шкільних учителів звільнили, ті ж таки вчителі через два роки поновилися на роботі. У 1949 році новостворена Федеральна республіка припинила всі розслідування щодо минулого державних службовців та службовців збройних сил. У Баварії в 1951 році 94% суддів та прокурорів, 77% працівників Міністерства фінансів та 60% державних службовців у регіональному Міністерстві сільського господарства мали нацистське минуле. У 1952 році кожен третій чиновник Міністерства закордонних справ у Бонні був колишнім членом Нацистської партії. У новоствореному західнонімецькому дипломатичному корпусі 43% були колишніми членами СС, а інші 17 — служили в СД або Гестапо. Ганс Глобке, головний радник канцлера Аденавера в 1950-х роках, відповідав за офіційне тлумачення гітлерівських Нюрнберзьких законів 1935 року. Начальник поліції в Рейнланд-Пфальці, Вільгельм Гаузер, був оберштурмфюрером, який керував воєнними масовими вбивствами в Білорусі.

Те саме відбувалося і за межами державної служби. Денацифікація найменше торкнулася університетів та правничої сфери, попри відомі симпатії їхніх представників до гітлерівського режиму. Підприємці також легко відбулися. Фрідріх Флік, засуджений як військовий злочинець у 1947 році, через три роки за рішенням боннської влади вийшов на свободу, і як головного акціонера Даймлер-Бенц його поновили в правах. Усіх звинувачених керівників промислових концернів IG Farben[36] та Krupp[37] дочасно звільнили з ув’язнення, і вони всі повернулися до публічного життя практично без втрат. Уже в 1952 році у Fordverke, німецьку дочірню компанію Ford Motor, повернулося все вище керівництво нацистських часів. Навіть міри покарання нацистських суддів та лікарів концентраційних таборів, засуджених американським трибуналом, були скорочені або пом’якшені (за американського командувача Джона Макклоя).

Низьку результативність зусиль союзників підтверджують і дані опитувань громадської думки, проведені в перші післявоєнні роки. У жовтні 1946 року, коли закінчився Нюрнберзький трибунал, тільки 6% німців були готові визнати, що він здався їм «несправедливим», однак через чотири роки таку думку поділяв кожен третій. У цьому немає нічого дивного, позаяк упродовж 1945‒1949 років стабільна більшість німецьких громадян вважали, що «нацизм був хорошою ідеєю з поганим втіленням». У листопаді 1946 року 37% німців, які взяли участь в опитуванні в американській зоні, вважали, що «винищення євреїв, поляків та інших не-арійців було необхідним для безпеки німців заходом».

За даними того самого опитування, проведеного в листопаді 1946 року, кожен третій німець погоджувався з тезою, що «євреї не повинні мати такі самі права, як представники арійської раси». Це не надто дивно, враховуючи, що респонденти прожили дванадцять років за авторитарного уряду, відданого цій ідеї. Що справді дивує, то це опитування, проведене шість років по тому, згідно з яким дещо вища частка західних німців (37%) погоджувалася з тим, що для Німеччини було б краще, якби на її території не було євреїв. Також того самого 1952 року 25% західних німців визнали, що були про Гітлера «хорошої думки».

У зоні радянської окупації ставлення до нацистської спадщини було дещо іншим. Попри те, що радянські судді та юристи брали участь у Нюрнберзьких процесах, денацифікація на Сході полягала насамперед у колективному покаранні нацистів та їх викоріненні з усіх сфер життя. Місцева комуністична влада не мала жодних ілюзій щодо подій, які відбулися. Як сказав Вальтер Ульбріхт, майбутній лідер Німецької Демократичної Республіки, у промові перед представниками Німецької комуністичної партії лише через шість тижнів після поразки його країни, «трагедія німецького народу в тому, що він підкорився банді злочинців… Німецький робітничий клас та працездатне населення зробили помилку перед історією».

Це твердження містило більше, ніж готові були визнати Аденавер чи більшість західнонімецьких політиків, принаймні публічно. Але Ульбріхта, як і радянську владу, якій він підпорядковувався, цікавили не так ретрибуції за нацистські злочини, як зміцнення комуністичної влади в Німеччині та викорінення капіталізму. У підсумку попри те, що денацифікація в радянській зоні подекуди зайшла далі, ніж на Заході, вона спиралася на два хибні тлумачення нацизму: одне — прив’язане до комуністичної теорії, а друге — кон’юнктурно-опортуністичне.

Те, що нацизм — це лише фашизм, а фашизм, зі свого боку, витвір капіталістичного егоїзму в кризовий момент, було марксистською догмою та радянською офіційною доктриною. Відповідно, радянська влада мало зважала на виразно расистський бік нацизму та його геноцидні наслідки, натомість зосередившись на арештах і позбавленнях майна підприємців, заплямованих чиновників, учителів та всіх тих, хто був винний у захисті інтересів соціального класу, який нібито підтримував Гітлера. У цьому радянське нищення нацистської спадщини в Німеччині нічим принципово не відрізнялося від тих суспільних трансформацій, які втілював Сталін в інших частинах Центральної та Східної Європи.

Опортуністична політика совєтів стосовно колишніх нацистів була виявом слабкості. В окупованій Німеччині комуністи не мали сильного руху, а їхня поява на хвості в Червоної армії навряд чи сприяла зростанню прихильності до них. Єдине, що могло дати їм політичну перспективу, окрім насильства та виборчих маніпуляцій, — це апелювання до прорахованого особистого інтересу. На сході та півдні комуністи досягали цього, заохочуючи вигнання етнічних німців та позиціонуючи себе як гарантів і захисників нових (польських, словацьких, сербських) загарбників спорожнілих німецьких ферм, підприємств і квартир. Звичайно, у самій Німеччині це було неприйнятно. В Австрії місцева комуністична партія під час виборів наприкінці 1945 року припустилася помилки, відмовившись від потенційно визначальної підтримки нацистів молодших чинів та колишніх членів партії. Цим вона прирекла комунізм у післявоєнній Австрії на поразку. У Берліні цей урок засвоїли. Тож Комуністична партія Німеччини (KPD) вирішила запропонувати свої послуги та захист мільйонам колишніх нацистів.

Обидва підходи — доктрина та розрахунок — не обов’язково суперечили один одному. Певна річ, Ульбріхт і його колеги вважали, що шлях до очищення Німеччини від нацизму лежить через соціально-економічні перетворення. Особиста відповідальність чи моральне перевиховання не надто їх цікавили. Та водночас вони розуміли, що нацизм — це не чари, якими оповили безневинний німецький пролетаріат. Німецький робітничий клас, як і німецька буржуазія, не впорався зі своїми обов’язками. Але саме з цієї причини, за вдалого поєднання батога і пряника, у нього було більше шансів пристосуватися до комуністичних ідеалів. Та й у будь-якому разі влада в Східній Німеччині (власне, як і в Західній) практично не мала вибору: як іще вони могли дати раду з країною, не вдаючись до допомоги колишніх нацистів?

Тож, з одного боку, радянські окупаційні сили звільнили з роботи колосальну кількість колишніх нацистів (520 тисяч станом на квітень 1948 року) та призначили «антифашистів» на адміністративні посади в зоні своєї окупації. З іншого, німецькі комуністичні лідери активно заохочували тих колишніх нацистів, чиє минуле не було надто скомпрометоване в очах громадськості, приєднатися до їхніх лав. Цілком очікувано, що вони досягли значних успіхів. Колишні нацисти тільки й чекали нагоди відхреститися від минулого та пов’язати свою долю з переможцями. Як члени партії, місцеві чиновники, шпигуни та поліцейські, вони змогли напрочуд добре пристосуватися до потреб комуністичної держави.

Зрештою, нова система була дивовижно подібною до попередньої: комуністи просто взяли під контроль нацистські утворення на кшталт трудових фронтів чи районних політичних наглядачів та дали їм нові назви й нових очільників. Однак здатність колишніх нацистів до пристосування була наслідком їхньої вразливості до шантажу. Радянська влада була готова домовлятися зі своїми колишніми ворогами, щоб напустити омани щодо природи й масштабів нацизму в Східній Німеччині, стверджуючи, що капіталістична та нацистська спадщина Німеччини обмежувалася західною зоною, а майбутня Німецька Демократична Республіка була краєм робітників, селян та антифашистських героїв. Але вони також багато чого знали і в разі потреби могли навести докази з нацистських досьє. Тож із торгівців чорного ринку, воєнних спекулянтів та колишніх нацистів усіх ґатунків виходили бездоганні, дуже вмотивовані догодити владі комуністи.

Станом на початок 1950-х років більше половини ректорів східнонімецьких закладів вищої освіти були колишніми членами Нацистської партії. Через десять років те саме можна було сказати про 10% депутатів парламенту. Новоутворена Штазі (державна служба безпеки) перейняла не лише цілі й методи нацистського Гестапо, а й працевлаштувала багато тисяч його працівників та агентів. Політичних жертв комуністичного режиму — нової влади — часто обвинувачували за парасольковим принципом як «нацистських злочинців»; їх арештовували колишні нацистські поліцейські, судили такі самі судді й охороняли вартові колишніх нацистських таборів у тюрмах і концтаборах, створених нацистами та привласнених новою владою.

Легкість, із якою окремі особи та цілі інституції відкидали нацизм чи фашизм та наверталися до комунізму, не була унікальною рисою, притаманною тільки Східній Німеччині, — хіба що за масовістю. Рух Опору в Італії прихистив чимало колишніх фашистів різних мастей, та й після війни Італійська комуністична партія досить м’яко ставилася до своїх потенційних прихильників, які мали фашистське минуле. У післявоєнній Угорщині комуністи відкрито загравали з колишніми членами фашистської Партії схрещених стріл — настільки, що навіть запропонували їм підтримку у справах проти євреїв, які намагалися повернути втрачену власність. У Лондоні під час війни словацьких комуністів Владо Клементіса та Евгена Льобля переслідували радянські агенти, завербовані із представників довоєнних чеських фашистських партій. Свідчення цих агентів використовували проти них у показовому судовому процесі десять років по тому.

На нацистське чи фашистське минуле населення в обмін на післявоєнні політичні послуги закривали очі не лише комуністи. В Австрії колишні фашисти часто ставали улюбленцями західних адміністрацій і отримували дозволи працювати в журналістиці та інших відповідальних галузях: їхній зв’язок з корпоратистським авторитарним режимом довоєнної Австрії був нейтралізований нацистським вторгненням і загалом переконливою й дедалі дужчою антипатією до лівацтва. Об’єднаний воєнний уряд на прикордонній території на північному сході Італії захищав колишніх фашистів та колаборантів, більшість із яких вимагала видати Югославія, тоді як західні спецслужби повсюдно вербували досвідчених і добре поінформованих колишніх нацистів (зокрема й «ліонського м’ясника», офіцера Гестапо Клауса Барбі) з перспективою використати їх у майбутньому — не в останню чергу проти колишніх нацистів на службі в совєтів, яких їм було легко ідентифікувати.

У своєму першому офіційному зверненні до парламенту Федеративної Республіки Німеччина 20 вересня 1949 року Конрад Аденавер сказав про денацифікацію й нацистську спадщину таке: «Уряд Федеративної Республіки переконаний, що багато хто вже суб’єктивно спокутував свою провину, яка не була тяжкою, а тому, щоб залишити минуле позаду, має намір вибачати таких осіб у тих випадках, коли це видається прийнятним». Без сумніву, чимало німців радо підтримали це твердження. Якщо денацифікація і припинилася, це було тому, що з політичних міркувань німці стихійно «денацифікувалися» 8 травня 1945 року.

І так діяли не лише німці. Щоденна італійська газета нової Християнсько-демократичної партії в день смерті Гітлера оприлюднила схожий заклик до забуття. «Ми маємо сили забути! — проголошувала вона. — Забудьте якнайшвидше!». На Сході найпотужнішим козирем комуністів стала обіцянка розпочати все з нового аркуша в країнах, де кожному було що забути: те, що коїли з ними, чи те, що вчинили вони самі. У всій Європі панувало неабияке бажання залишити минуле позаду й почати все спочатку, дотримуючись поради Ісократа афінянам в кінці Пелопоннеських воєн: «Урядуймо разом так, ніби не сталося нічого поганого».

Ця недовіра до спогадів про події нещодавнього минулого, пошук зручних міфів про антифашизм (у Німеччині — про борців із нацизмом, у Франції — про Опір, а в Польщі — про жертви) була найважливішою та невидимою спадщиною Другої світової війни в Європі. У своєму позитивному втіленні це пришвидшувало національне відновлення, дозволивши таким особам, як маршал Тіто, Шарль де Ґолль чи Конрад Аденавер, запропонувати своїм співгромадянам правдоподібне і навіть варте гордості уявлення про себе. Навіть Східна Німеччина заявляла про шляхетну точку відліку, вигадану традицію: міфологізоване й загалом значною мірою вигадане комуністичне «повстання» в Бухенвальді у квітні 1945 року. Такі історії дозволяли країнам, що пасивно страждали у війну (як-от Нідерланди), відкласти вбік спогади про власні компроміси, а тим, де боротьба мала не завжди правильні наслідки (приміром, у Хорватії), — поховати пам’ять про це в заплутаній історії різних проявів героїзму.

Без такої колективної амнезії приголомшливе післявоєнне відновлення Європи було б неможливе. Безперечно, багато з того, що викинули з пам’яті, пізніше поверталося і не давало спокою. Однак лише значно пізніше стало зрозуміло, як сильно післявоєнна Європа спиралася на засадничі міфи, які з плином років руйнувалися і відходили в небуття. В умовах 1945 року, на вкритому руїнами континенті, було дуже вигідно поводитися так, ніби минуле справді мертве й от-от має початися нова доба. Ціною цього було певне вибіркове та колективне забування, особливо в Німеччині. Однак усім багато чого хотілося викинути з пам’яті, а в Німеччині — і поготів.



Розділ 3

Відновлення Європи

Усі ми вже знаємо, що після цієї війни суспільство не може йти далі своїм звичаєм, що війна сама собою — це тиха революція, яка торує шлях для нового типу спланованого порядку.

Карл Маннгайм

Усі практично одностайно погоджуються, що із завданнями відбудови засобами капіталізму не впоратися.

Йозеф Шумпетер

Багато хто з нас був розчарований тією Британією, до якої ми повернулися… Ніхто не міг за ніч перетворити її на країну, про яку ми мріяли.

Місіс Вінні Вайтгауз за книжкою Пола Еддісона «Коли закінчилася війна»

Потрібно зруйнувати зачароване коло і повернути європейцям упевненість в економічному майбутньому їхніх країн та Європи загалом.

Джордж Маршалл

Масштаб європейської катастрофи створював нові можливості. Війна змінила все. Знову жити так, як до 1939 року, було неможливо практично ніде. Такий погляд, звичайно, поділяла молодь та радикали, однак очевидність цього твердження так само розуміли і проникливі спостерігачі зі старшого покоління. Шарль де Ґолль, який походив із католицької буржуазної родини з півночі Франції та якому на момент звільнення країни було 54 роки, висловився щодо цього вельми влучно: «Під час катастрофи, під тягарем поразки, у головах людей сталася велика зміна. Для багатьох лихо 1940 року здавалося поразкою керівного класу та системи в кожному її прояві».

Однак проблеми почалися не в 1940 році — ані у Франції, ані деінде. Борцям із фашизмом здавалося, що вони весь час воюють не лише з військовими окупантами та їхніми місцевими заступниками, а з цілою політичною та соціальною системою, яку вони вважали безпосередньо відповідальною за ті лиха, які пережили їхні країни. Саме політики, банкіри, бізнесмени та солдати міжвоєнних років, які зрадили жертв Першої світової війни й заклали основу для Другої, привели їхні країни до катастрофи. Це були «винні» («Guilty men»), як писали в одній британській брошурі, що вщент розкритикувала консервативних поборників політики умиротворення до 1940 року. Саме вони та їхня система опинилися в центрі планів щодо післявоєнних змін.

Отже, опір повсюдно був імпліцитно революційним. Це було закладене в його логіці. Відкидання суспільства, яке породило фашизм, природно означало «мрію про революцію, яка почне все із чистої дошки» (за словами Італо Кальвіно). У більшості країн Східної Європи дошку, як ми бачили, справді витерли начисто. Але навіть у Західній Європі панувало очікування кардинальної та стрімкої суспільної трансформації: зрештою, хто б міг стати їй на заваді?

З погляду рухів Опору воєнного часу післявоєнна політика мала стати продовженням їхньої боротьби, природним масштабуванням та розширенням їхнього підпільного існування. Багато молодих чоловіків та жінок, які опинилися на передовій підпільного руху, не мали іншого досвіду громадського життя: з 1924 року в Італії, з початку 1930-х років у Німеччині, Австрії та більшості країн Східної Європи, а від 1940 року — по всій окупованій континентальній Європі нормальної політики не існувало. Політичні партії були заборонені, вибори фальсифіковані або скасовані. Бути в опозиції до влади, обстоювати соціальні зміни чи навіть політичну реформу означало оголосити себе поза законом.

Отож це нове покоління розуміло політику насамперед як опір — владі, традиційному суспільному чи економічному ладу, опір минулому. Клод Бурде, активний учасник руху Опору у Франції, редактор провідних видань лівого спрямування та письменник повоєнних років, відтворив цей настрій у своїх мемуарах, «L’aventure incertaine»[38]. «Опір, — писав він, — перетворив нас усіх на опозиціонерів у всіх значеннях цього слова — як проти людей узагалі, так і проти суспільного ладу». Перехід від боротьби з фашизмом до перешкоджання післявоєнному повторенню помилок 1930-х років здавався природним кроком. Від цього в суспільстві панувало дивне піднесення, яке відзначали багато самовидців одразу ж після звільнення. Попри всюдисущу злиденність — навіть завдяки їй, — мало постати щось нове, краще. «Ніхто з нас, — відзначали редактори італійського видання Società в листопаді 1945 року, — не визнавав свого минулого. Нам здається, що воно за межами розуміння… У нашому сьогоденні переважає відчуття остовпіння та інстинктивного пошуку мети. Ми просто обеззброєні фактами».

Головною перешкодою на шляху радикальних змін після поразки Гітлера стали не реакціонери чи фашисти, які об’єдналися з диктаторами і яких було усунено разом із ними, а легітимні уряди в екзилі, більшість з яких пересиділи війну в Лондоні, плануючи повернення. Місцеві організації Опору вони сприймали як проблему, а не як союзників: легковажних молодиків належало роззброїти та повернути до мирного життя, а державні справи — віддати до рук політичного класу, ретельно очищеного від колаборантів та зрадників. Будь-що менше означало б анархію або ж окупацію союзницькими арміями на невизначений час.

Групи Опору, які в 1944‒1945 роках переформатувалися в різні політичні рухи, ставилися до урядів у вигнанні зі взаємною недовірою. У їхніх очах політики, урядовці й радники, які уникли окупації, були подвійно дискредитовані — власними довоєнними помилками та подальшою відсутністю. У Франції та Норвегії парламентарі, обрані 1936 року, позбавили себе повноважень своїми діями в 1940 році. У Бельгії та Нідерландах відсутність урядовців упродовж п’яти років унеможливила розуміння ними страждань місцевого населення та зміни суспільних настроїв, спричинених нацистською окупацією. У Центральній та Східній Європі, окрім, що важливо, Чехословаччини, колишні уряди стали непотрібні після появи Червоної армії (хоча іноді вони розуміли це не одразу).

Уряди, що поверталися, були цілком готові до компромісів у політичних рішеннях, зокрема, як ми побачимо далі, у питаннях суспільних та економічних реформ. Утім вони наполягали на тому, що де Ґолль та інші сприймали як «планомірний перехід» до легітимної влади. Оскільки об’єднані окупаційні сили із Заходу та Сходу також підтримували такий підхід, рух Опору невдовзі позбувся своїх ілюзій. У Східній Європі (за винятком Югославії) склад післявоєнних урядів та його дії визначали совєти. У Західній Європі тимчасові адміністрації обійняли свої посади до найближчих виборів. І в будь-якому разі рухи Опору заохочували, а потім примушували здати зброю та розпустити свої організації.

У ретроспективі просто приголомшує, наскільки мало спротиву чинилося такому відновленню інституційного статус-кво. У Польщі та західних частинах Радянського Союзу озброєні партизанські загони проіснували ще кілька років, однак вони вели особливу національну та антикомуністичну боротьбу. У Норвегії, Бельгії, Франції та Італії організований рух Опору мирно розчинився в післявоєнних політичних партіях та союзах із хіба що мовчазним протестом. У Бельгії в листопаді 1944 року озброєним членам руху Опору дали два тижні, щоб скласти зброю. Це призвело до великої вуличної акції протесту 25 листопада в Брюсселі, під час якої поліція відкрила вогонь і поранила 45 осіб. Але то були нетипові випадки[39]. Більш показовий приклад того, як 200 тисяч французьких учасників руху Опору успішно увійшли до складу регулярної армії, а їхню організацію Forces Françaises de l’Intérieur, або Французькі внутрішні сили, безперешкодно розпустили.

Демобілізації Опору значною мірою сприяла радянська стратегія, яка прагнула відновлення парламентських режимів у Західній Європі (як, формально, і в Східній Європі). Комуністичні лідери на кшталт Моріса Тореза у Франції та Пальміро Тольятті в Італії зіграли велику роль у забезпеченні мирної співпраці між їхніми (часом спантеличеними) прихильниками. Однак багато хто хотів вірити, що енергія й амбіції рухів Опору відтепер служитимуть на благо політичних проєктів національного відновлення.

Зв’язки, встановлені всередині рухів Опору, іноді вдавалося зберегти: наприклад, післявоєнне об’єднання нідерландського суспільства, подолання міжконфесійного протистояння між католицькою та протестантською спільнотами завдячують особистим стосункам, які зав’язалися під час війни. Але плани щодо післявоєнної «Партії опору» провалилися всюди. Найближчими до реалізації вони стали в Італії, де в червні 1945 року Ферручіо Паррі, ставши прем’єр-міністром, пообіцяв, що його Партія дії перейме дух та цілі Опору. Однак Паррі не був політиком, тож, коли через шість місяців він зазнав поразки, влада остаточно перейшла до рук традиційних політичних партій. Де Ґолль у Франції був набагато кращим політичним стратегом, однак і він залишив посаду (на місяць пізніше від Паррі), не захотівши пристосовувати свої амбіції воєнного часу до парламентських буднів — тобто ненавмисне віддаючи данину власному успіхові у відновленні тяглості Республіки.

Отже, у перші післявоєнні роки більшість європейців отримали не нові уряди, створені партизанами-побратимами, а опинилися під владою коаліцій лівих та лівоцентричних політиків, дуже подібних до Народних фронтів 1930-х років. Це мало сенс. У ті роки нормально працювати були спроможні лише ті довоєнні політичні партії, які мали антифашистську репутацію, або ж, як в окупованій совєтами Східній Європі, ті, кому новій владі було вигідно приписати таку репутацію, принаймні тимчасово. По суті, під такі критерії підпадали комуністи, соціалісти та жменька ліберальних чи радикальних груп. Ці сили разом із новими впливовими християнсько-демократичними партіями формували уряд у перші післявоєнні роки, приносячи із собою і практики, і людей із часів Народних фронтів.

Наявні партії лівого спрямування неймовірно виграли від залучення до руху Опору: особливо у Франції, де комуністам вдалося конвертувати свої (подекуди перебільшені) воєнні подвиги у політичний капітал та переконати навіть найбільш байдужих спостерігачів у власних унікальних моральних чеснотах — у тому, що вони справді «великі герої Опору», як їх описувала Жанет Фленнер у грудні 1944 року. Тож не надто дивно, що програми реформ післявоєнних європейських урядів стали повторенням та відлунням незавершених проєктів 1930-х років.

Якщо досвідченим партійним політикам і було нескладно усунути активних учасників Опору після 1945 року, то лише тому, що їх об’єднували спільні антифашистські ідеали та всеохопне бажання змін, а члени руху Опору та їхні наступники мали проблеми з конкретикою. Партія дій в Італії прагнула скасувати монархію, націоналізувати великий капітал і виробництво та реформувати сільське господарство. Програма заходів Французької ради національного опору не передбачала усунення монарха, однак в інших аспектах її цілі так само були розмиті. Загони Опору були надто зайняті війною або ж просто намагалися вижити, щоб ускладнювати собі життя докладним розпрацюванням післявоєнного законодавства.

Однак найбільшим недоліком Опору було те, що його учасникам бракувало досвіду. Серед підпільних організацій тільки комуністи мали практичні політичні знання, і то небагато (хіба що у Франції). Але комуністи не дуже хотіли зв’язувати собі руки ґрунтовними програмними заявами, які могли дистанціювати майбутніх тактичних союзників. Тож Опір мало що заклав у фундамент післявоєнних реформ, окрім хитромудрих тверджень про наміри та деяких загальників, — і навіть вони, як зазначив у серпні 1944 року Франсуа Моріак попри всю свою симпатію до Опору, були «наспіх накиданими витворами фантазії».

Однак усі — як політики, так і учасники Опору — погоджувалися щодо одного: «планування». Катастрофи міжвоєнних десятиліть — втрачені можливості після 1918 року, Велика депресія після обвалу фондових бірж у 1929-му, яма безробіття, нерівність, несправедливість та неефективність вільного капіталізму, який підштовхнув дуже багатьох до спокуси авторитаризму, нахабна байдужість пихатих керівних еліт і некомпетентність негодящого політичного класу — усе це, здавалося, свідчить про абсолютну неспроможність добре організувати суспільство. Щоб повернути втрачену привабливість, демократія мала бути спланованою.

Часом припускають, що таку віру в планування — політичну релігію післявоєнної Європи — заохочував приклад Радянського Союзу: планова економіка, яка нібито уникнула травм капіталістичної Європи, витримала атаку нацистів і перемогла в Другій світовій війні завдяки низці детальних планів-п’ятирічок. Це зовсім не так. У післявоєнній Західній та Центральній Європі лише комуністи вірили в радянську модель планування (про яку знали дуже мало), та вони і гадки не мали, чи такі плани можуть бути застосовані в їхніх місцевих умовах. За винятком одиниць, усі тогочасні західні апологети планування були далекі від радянської одержимості кількісними планками, квотами виробництва й централізованими директивами. На заході такі урядовці, а їх було чимало типів і видів, використовували зовсім інший інструментарій.

Мода на плани та планування почалася задовго до 1945 року. Під час міжвоєнної депресії від Угорщини до Великої Британії лунали голоси на підтримку планової економіки того чи іншого типу. Деякі із запропонованих ідей, зокрема в Австрії та Товариством Фабіана[40] в Британії, сягали давнішої соціалістичної традиції, але більшість спиралася на ідеї ліберальних реформаторів до 1914 року. Модель держави-«доглядача», як у ХІХ столітті, завдання якої зосереджувалися на безпеці та громадському порядку, застаріла, говорили критики. Тепер, хоча б із міркувань розважливості — щоб запобігти політичному перевороту, — необхідно втручатися в економіку, щоб урівноважити дисбаланс, викорінити неефективність та компенсувати нерівність і несправедливість ринку.

До 1914 року в головному фокусі таких реформаторських проєктів були заклики до прогресивного оподаткування, захисту праці та, час від часу, встановлення державної власності на обмежену кількість природних монополій. Однак коли міжнародна економіка зазнала колапсу, а згодом почалася війна, планування стало більш нагальним й амбітним. Середовищами молодих інженерів, економістів і держслужбовців у Франції та Німеччині навперебій ширилися версії національного Плану, згідно з яким держава мала активно діяти задля підтримки, придушення, сприяння чи, за потреби, спрямування ключових секторів економіки.

Упродовж майже всього міжвоєнного часу планувальники-фантазери та їхні прибічники в розпачі ниділи на політичних задвірках. Старше покоління політиків не чуло їхніх закликів: для багатьох представників консервативної правиці й центристів утручання держави в економіку досі здавалося неприйнятним, тоді як соціалістична лівиця загалом вважала, що тільки постреволюційне суспільство спроможне раціонально планувати свої економічні справи. До того часу капіталізм був приречений страждати і зрештою зазнати краху через власні суперечності. Думка про можливість «планування» капіталістичної економіки здавалася обом сторонам нісенітницею. Таким чином, розчарованих прибічників планової економіки нерідко притягували авторитарні партії радикальної правиці, підкреслено більш відкриті до їхніх ідей.

Отже, те, що Освальд Мослі та деякі інші британські лейбористи навернулися у фашизм із розпачу через невдалу відповідь їхньої партії на Велику депресію, не було випадковістю. У Бельгії Гендрік де Ман аналогічним чином не зміг переконати своїх однопартійців-соціалістів у життєздатності його «Плану» та почав пропонувати більш авторитарні рішення. У Франції чимало блискучих молодих лідерів, незадоволених неспроможністю власної Соціалістичної партії творчо підійти до врегулювання економічної кризи, вийшли з неї та сформували новий уряд. Багато хто з них, як і інші, їм подібні, опинилися в лавах фашистів.

Прибічники Муссоліні у Франції та Британії до 1940 року заздрили тому, що вважали його успіхом у подоланні економічних недоліків Італії шляхом державного планування та заснування парасолькових структур для цілих секторів економіки. Альберт Шпеєр, утілювач гітлерівського Нового ладу, здобув чималу популярність за кордоном зі своєю програмою економічного керування та регуляції. У вересні 1943 року Шпеєр та Жан Бішелон, міністр промислового виробництва режиму Віші, розробили систему зниження тарифів, що ґрунтувалася на міжвоєнних «планових» ідеях, які були близькими провісниками європейських торговельних відносин та франко-німецької економічної координації в подальші роки. У «Молодій Європі», клубі, заснованому в 1933 році для молодих мислителів і політиків, які прагнули сформувати новий напрямок в урядуванні, майбутній бельгійський державний діяч та єврофіл Поль-Анрі Спаак та інші його сучасники-однодумці, як-от Отто Абец, у майбутньому нацистський військовий адміністратор у Парижі, обмінювалися думками щодо посилення ролі держави.

Одне слово, у «планування» складна історія. Багато його адвокатів отримали перший досвід як держслужбовці та керівники на підприємствах під час роботи в окупаційних адміністраціях — у Франції, Італії, Бельгії та Чехословаччині, уже не кажучи про Німеччину. Британія не була під окупацією, але й там війна запровадила та призвичаїла британців до донедавна доволі абстрактного поняття урядового «планування». У Британії насамперед через війну уряд опинився в центрі економічного життя. Білль про надзвичайні повноваження від травня 1940 року уповноважував уряд доручати будь-кому виконувати будь-яке завдання в ім’я національних інтересів, контролювати будь-яке майно та використовувати будь-яке підприємство заради тієї мети, яку обирала держава. Кеннет Гарріс, біограф Клемента Еттлі, прем’єр-міністра Британії від лейбористів у післявоєнні роки, писав: «Державне планування та державна власність, які в 1945‒1951 роках здавалися результатом втілення лейбористським урядом соціалістичних принципів, значною мірою були спадщиною держави, організованої для участі в тотальній війні».

Отже, фашизм і війна були тими сполучними ланками, які пов’язували єретичні, маргінальні та часто суперечливі ідеї щодо планової економіки з панівними післявоєнними економічними підходами. Однак скомпрометоване минуле майже не знижувало привабливості планування: попри зв’язки з ультраправими, ультралівими, окупацією чи війною, планування абсолютно точно не співвідносили з дискредитованою політикою міжвоєнного періоду, що якраз широко тлумачили на його користь. Планування радше пов’язували з довірою до держави. У багатьох країнах це було наслідком обґрунтованого й підсиленого досвідом війни усвідомлення, що за відсутності будь-якої структури, відповідальної за регуляцію або розподілення, між особою та бідністю стояла тільки держава. Але ентузіазм того часу щодо державного втручання в економіку був продиктований не лише відчаєм чи власними інтересами. Тогочасні настрої вдало підсумував у своїй концепції Клемент Еттлі, британський лідер лейбористів, чия партія перемогла консерваторів Черчилля за результатами вирішальних виборів у 1945 році: що було потрібно тепер, то це «добре спроєктовані й добре побудовані міста, парки й спортивні майданчики, будинки й школи, заводи й магазини».

Люди сильно вірили в спроможність (а не тільки обов’язок) держави розв’язувати масштабні проблеми шляхом мобілізації та спрямування людей і ресурсів заради спільного блага. Звичайно, такий спосіб мислення був особливо близький соціалістам; але ідеєю про те, що добре спланована економіка означала багатше, справедливіше та краще регульоване суспільство, перейнялися дуже широкі верстви, зокрема християнсько-демократичні партії, які здобували дедалі більшу популярність у всій Західній Європі. Англійський історик Алан Джон Персіваль Тейлор у листопаді 1945 року заявив слухачам BBC, що «ніхто в Європі не вірить в американський спосіб життя, себто приватні підприємства; чи, швидше, ті, хто в нього вірить, — це партія переможених, на яких чекає не краще майбутнє, ніж якобітів в Англії після 1688 року». Тейлор, як завжди, перебільшував; у далекосяжній перспективі він помилився (але хто не помиляється?) і, ймовірно, здивувався б, дізнавшись про планувальний ентузіазм прибічників Нового курсу, яких було чимало в тогочасній американській адміністрації в Німеччині. Але на той момент він загалом мав рацію.

У чому ж полягало планування? Назва була оманлива. Якщо всі його прибічники і мали щось спільне, то це віру в посилену роль держави в соціальній та економічній політиці. Поза цим між ними існували великі розбіжності, зазвичай зумовлені виразними національними політичними традиціями. У Британії, де планування насправді практично ніколи не проводили, справжньою проблемою був контроль — над різними галузями промисловості та соціально-економічними послугами — через державну власність як самоціль. Таким чином, націоналізація — зокрема шахт, залізничних шляхів, товароперевезень і комунальних підприємств — та надання медичних послуг перебували в центрі програми Лейбористської партії з 1945 року. Іншими словами, економіка отримала новий «командний центр». Але не більше.

В Італії фашистські державні інститути, які встановили державний контроль над великими сегментами економіки, після війни залишилися практично неушкодженими. Зміна торкнулася лише політичних кольорів партій, що тепер користалися з промислової та фінансової потужності, якою вони володіли через контроль над компаніями й агенціями в державній власності. У Західній Німеччині після 1948 року економіка перебувала здебільшого в приватній власності, але за детальних та схвалених державою інструкцій щодо керівництва заводами, стосунків між роботодавцем та працівниками, а також умов праці й розподілу продуктів виробництва. У Нідерландах центральне планування супроводжувалося низкою різноманітних прогностичних приписів та вказівок для приватних підприємств.

У більшості країн Західної Європи державний сектор стрімко розростався, якщо вимірювати його зростання обсягом державних видатків або кількістю його працівників. Однак декларативне захоплення плановою економікою дало справжні результати лише у Франції. Як і в Британії, післявоєнні французькі уряди націоналізували повітряне сполучення, банки, тридцять дві страхові компанії, комунальні підприємства, шахти, воєнні заводи, виробництво літаків та гігантський концерн Renault (як покарання його власникові за військову допомогу Німеччині). Станом на травень 1946 року в державній власності перебувала п’ята частина всіх виробничих спроможностей Франції.

Тим часом 4 грудня 1945 року Жан Монне представив президенту де Ґоллю свій План з відновлення та модернізації. Через місяць для його виконання було створено Генеральний комісаріат, який і очолив Монне. Упродовж наступних місяців Монне запустив роботу Модернізаційних комісій для низки галузей виробництва (шахт, виробництва електроенергії, транспорту, будівельних матеріалів, сталі та сільськогосподарської техніки; пізніше до цього переліку увійшло нафтове виробництво, хімічні продукти, добрива, транспортні перевезення та синтетичні волокна). Комісії розробляли пропозиції та плани розвитку галузей. Рівно через рік після створення, у січні 1947 року, Комісаріат отримав свій перший національний План, одностайно затверджений урядом Франції.

План Монне унікальний. Він був витвором незвичайної людини[41]. Та найголовнішим було те, що це продукт політичної культури, яка вже прихильно ставилася до авторитарного способу ухвалення рішень та досягнення консенсусу через вказівки держави. Під його егідою Франція стала першою західною країною, яка поклала абсолютну відповідальність за економічне зростання та модернізацію на державну політику. План Монне значною мірою ґрунтувався на припущенні, що Франція матиме доступ до німецької сировини та ринків, тому історія його успіху — це частина наративу про відносини Франції з Німеччиною та рештою країн Європи в післявоєнне десятиліття: історія багатьох передчасних стартів, обмежень і розчарувань.

Перший план Монне був здебільшого нагальним заходом для подолання післявоєнної кризи у Франції. Тільки пізніше його розширили й адаптували до умов Плану Маршалла. Але основні риси французької післявоєнної економічної стратегії стали очевидні одразу. Французьке планування завжди було не більш ніж «орієнтовним»: воно лише встановлювало цілі, а не виробничі квоти. Цим воно кардинально відрізнялося від радянського планування, основною особливістю якого (і головною вадою) була вимога щодо чітко визначених та жорстких норм виробництва кожного товару в кожній галузі. План Монне обмежувався тим, що пропонував уряду стратегію та важелі впливу для активного досягнення кількох пріоритетних цілей. На той час це була напрочуд оригінальна спроба.

У Чехословаччині Центральну комісію з планування, властивостями та цілями подібну до комісії Монне, створили в червні 1946 року. Вона мала спрямовувати та координувати чималий державний сектор, націоналізований президентом Бенешем у 1945 році. За рік до комуністичного перевороту в Празі в лютому 1948 року 93% всіх працівників транспортної сфери та 78% виробничої вже працювали на державних підприємствах. Банки, шахти, страхові компанії, великі комунальні підприємства, заводи із виробництва сталі та хімікатів, харчові й переробні фабрики та всі великі підприємства були націоналізовані — 2119 компаній, які становили близько 75% усієї виробничої потужності країни.

Отож у випадку Чехословаччини націоналізація і державне планування економіки розпочалося задовго до комуністичного перевороту та справді відповідало політичним очікуванням більшості виборців. Тільки в лютому 1949 року, через рік після перевороту, Комісію з планування люстрували та перейменували на Державне планувальне управління із зовсім іншими повноваженнями. У решті країн регіону великомасштабні націоналізації, наприклад, такі, яких вимагав польський закон про націоналізацію, ухвалений у січні 1946 року, були роботою коаліційних урядів, у яких переважали комуністи. Але й тут не обійшлося без докомуністичного коріння: ще в 1936 році авторитарний уряд довоєнної Польської республіки започаткував «Чотирирічний інвестиційний план» із базовою системою централізованого директивного планування.

Головною метою планування в післявоєнній континентальній Європі були державні інвестиції. У часи гострої нестачі капіталу та колосальної потреби в інвестиціях у кожній галузі державне планування передбачало складний вибір: куди спрямувати обмежені державні ресурси та за рахунок чого. У Східній Європі в безумовному пріоритеті були основні витрати — на дороги, залізниці, заводи й комунальні підприємства. Дуже мало лишалося на харчування та житло, а ще менше — на медичні, освітні й інші соціальні послуги; і взагалі нічого — на споживчі товари не першої необхідності. Такий розподіл бюджету навряд чи міг сподобатися будь-якому електорату, надто в країнах, які роками терпіли злидні, тож не дивно, що внаслідок такого планування в умовах гострої нестачі ресурсів майже завжди рано чи пізно встановлювалась авторитарна влада та поліцейська держава.

Але ситуація не надто відрізнялася й на Заході. У Британії, як ми побачимо, люди мусили миритися з роками «економії», що були ціною економічного відновлення. У Франції та Італії, де майже не існувало сталого ринку приватного капіталу, усі великі інвестиції мусила робити держава — саме тому в першому Плані Монне акцент було зроблено на інвестиціях капіталу у великі підприємства за рахунок внутрішнього споживання, побудови житла та послуг. Політичні наслідки цього рішення було легко передбачити: уже в 1947 році Францію, як і Італію, розхитували страйки й демонстрації із застосуванням сили та постійно зростала підтримка Комуністичної партії і її профспілок. Свідоме нехтування сектором споживчих товарів та спрямування обмежених державних ресурсів у кілька ключових промислових галузей мало сенс для економіки в довгостроковій перспективі; однак то була стратегія з високим ступенем ризику.

Планова економіка безпосередньо спиралася на уроки 1930-х років: успішна стратегія післявоєнного відновлення мала зробити неможливим будь-яке повернення до економічної стагнації, депресії, протекціонізму, а понад усе — до безробіття. Ті самі міркування лежали в основі створення модерної європейської соціальної держави. У 1940-х панувала думка, що до політичної поляризації останнього міжвоєнного десятиліття призвела саме економічна депресія та її суспільна ціна. І фашизм, і комунізм розквітали на ґрунті суспільного відчаю, на величезному проваллі, яке розділяло багатих і бідних. Якщо йшлося про повернення до демократій, потрібно було розв’язати питання «становища людей». Як сказав Томас Карлайл[42] за сто років до цих подій, «якщо чогось не робити, одного дня це станеться саме по собі, але так, що це нікому не сподобається».

Але «держава добробуту» — соціального планування — була більше ніж просто профілактикою політичних заворушень. Наше теперішнє зніяковіння щодо понять раси, євгеніки, «дегенерації» та інших їм подібних затьмарює розуміння того, яку роль вони відігравали в європейській громадській думці першої половини ХХ століття: усерйоз до них ставилися не тільки нацисти. Станом на 1945 рік уже два покоління європейських лікарів, антропологів, чиновників зі сфери охорони здоров’я та політичних експертів брали участь у популярних дискусіях і полеміці щодо «расового здоров’я», зростання населення, охорони навколишнього середовища, працевлаштування та державної політики, яка могла їх забезпечити чи покращити. Існував широкий консенсус щодо того, що фізичний та моральний стан громадян — це сфера спільного інтересу, а відтак частина відповідальності держави.

Як наслідок, базове соціальне забезпечення в тому чи іншому вигляді було поширене вже до 1945 року, хоча й сильно відрізнялося за якістю та всеохопністю. Німеччина зазвичай тримала в цьому лідерство, запровадивши за Бісмарка, у 1883‒1889 роках, пенсії та програми страхування здоров’я, зокрема від нещасних випадків. Але в останні роки перед та після Першої світової війни інші країни почали її наздоганяти. У Британії зародки державного страхування й пенсійних програм започаткував ліберальний уряд Асквіта в першій декаді ХХ століття; і в Британії, і у Франції одразу після закінчення Великої війни (у 1919 та 1920 роках відповідно) були створені міністерства охорони здоров’я. Обов’язковий соціальний захист для безробітних, уперше запроваджений у Британії в 1911 році, ввела також Італія (1919), Австрія (1920), Ірландія (1923), Польща (1924), Болгарія (1925), Німеччина і Югославія (1927), а також Норвегія (1938). Румунія та Угорщина вже мали програми страхування від нещасних випадків та захворювань до Першої світової війни, а всі країни Східної Європи створили національні пенсійні системи в міжвоєнний період. Ключовим елементом у планах збільшити рівень народжуваності була допомога на сім’ю — ідея, яку країни, що зазнали під час війни найбільших втрат, утілювали після 1918 року з особливим фанатизмом. Вона була вперше реалізована в Бельгії (у 1930 році), потім у Франції (у 1932 році), а в Угорщині та Нідерландах — незадовго до початку війни.

Але жодна з цих регуляцій, навіть нацистська, не була втіленням усеохопної соціальної системи. А радше набором спонтанних реформ, кожна з яких була спрямована на розв’язання певної суспільної проблеми чи усунення очевидних недоліків попереднього ладу. Наприклад, різноманітні пенсійні системи та системи медичного страхування, введені в Британії, пропонували дуже обмежені засоби та поширювалися тільки на чоловіків, які мали роботу: їхні дружини та інші залежні особи не мали на них прав. У міжвоєнній Британії право на допомогу із безробіття надавали на підставі «перевірки засобів для існування». Остання, зі свого боку, спиралася на принцип «Закону про бідних» ХІХ століття про «найменшу відповідність» та вимагала від претендента на державну підтримку буквально продемонструвати своє зубожіння. На той час обов’язок держави гарантувати певну кількість послуг усім громадянам, незалежно від статі, працевлаштованості чи віку, ще ніде не був чітко прописаний.

Усе це змінила війна. Так само як Перша світова війна по своєму завершенні дала поштовх запровадженню змін у законах та соціальному забезпеченні — хоча б для того, щоб ним могли скористатися вдови, сироти, інваліди та безробітні в перші післявоєнні роки, — Друга світова змінила роль сучасної держави та пов’язані з нею очікування. Найвиразніші зміни відбулися в Британії, де Мейнард Кейнс влучно передбачив післявоєнну «жагу суспільної та особистої безпеки». Але всюди (за висловом історика Майкла Говарда) «війна та добробут були нероздільні». У деяких країнах харчування та медичне забезпечення під час війни навіть покращилися: мобілізація чоловіків і жінок для тотальної війни означала, що треба було з’ясувати їхній стан здоров’я та робити все необхідне для підтримки їхньої ефективності.

Європейські соціальні держави після 1945 року суттєво відрізнялися і засобами, які вони надавали, і тим, яким чином вони їх оплачували. Але деякі спільні риси були. Надання соціальних послуг стосувалося переважно освіти, помешкання й медичного догляду, а також міських зон відпочинку, пільг на проїзд у громадському транспорті, державної підтримки мистецтва та культури й інших непрямих видів допомоги держави, що піклується про громадян. Соціальний захист полягав передусім у державному страхуванні — на випадок хвороби, безробіття, нещасного випадку та небезпек, пов’язаних зі старістю. Кожна європейська держава в післявоєнні роки надавала або оплачувала більшість із цих заходів — якісь більше, якісь менше.

Важлива відмінність полягала в способі виплат нового громадського забезпечення. Одні країни отримували надходження через оподаткування та надавали догляд і послуги безкоштовно або з великими пільгами: таку систему обрали в Британії, де вона відображала тогочасне захоплення державною монополією. В інших країнах громадяни, становище яких відповідало суспільно визначеним критеріям, одержували виплати готівкою, а тоді самі могли заплатити за послуги, які обирали на власний розсуд. У Франції та в низці інших менших держав громадяни мусили самостійно сплачувати за певні види медичних послуг, але потім мали змогу отримати державну компенсацію більшої частини витрат.

Ці розбіжності відбивали відмінності в системах державних фінансів та обліку, а також свідчили про фундаментальний стратегічний вибір. Саме по собі соціальне страхування, навіть дуже щедре, у принципі не було політично радикальним заходом — ми бачили, як легко його ввели навіть найконсервативніші режими. Однак всебічні системи соціального забезпечення, по суті, означають перерозподіл. Їхній усезагальний характер та власне масштаб, з яким їх застосовують, передбачає переведення ресурсів — зазвичай шляхом оподаткування — від заможних груп населення до менш забезпечених. Таким чином, соціальна держава сама по собі була радикальною ініціативою, і відмінності між соціальними державами після 1945 року стали наслідками не лише інституційних процедур, а й політичного розрахунку.

Наприклад, у Східній Європі комуністичні режими після 1948 року загалом не дуже прихильно ставилися до систем загального добробуту: у них не було такої потреби, оскільки вони мали змогу перерозподіляти ресурси силою, не витрачаючи при цьому мізерних державних коштів на послуги для громадян. На селян, приміром, соціальне страхування та пенсійне забезпечення часто не розповсюджувалося з політичних міркувань. У Західній Європі лише шість країн — Бельгія, Італія, Норвегія, Австрія, Федеративна Республіка Німеччина та Велика Британія — запровадили обов’язкові виплати для всіх безробітних, починаючи з 1945 року. Системи добровільних пільг існували в Нідерландах до 1949 року, у Франції — до 1967-го, у Швейцарії — до середини 1970-х років. У католицькій Європі давня традиція місцевої та громадської підтримки у випадку безробіття, ймовірно, перешкоджала розвитку національних систем страхування, бо зменшувала в них потребу. У країнах, де міжвоєнне безробіття було особливо болючим, — у Сполученому Королівстві чи Бельгії — витрати на добробут були частково продиктовані бажанням втримати повну або майже повну зайнятість. Там, де це не мало такого суттєвого значення, — наприклад, у Франції чи Італії — розподіл пріоритетів дещо відрізнявся.

Хоча Швеція та Норвегія (але не Данія) перебували в авангарді надання соціальної підтримки широкого спектра, а в Західній Німеччині зберігалися системи добробуту, запроваджені попередніми режимами (зокрема програми нацистської доби, спрямовані на збільшення народжуваності), саме в Британії влада доклала найамбітніших зусиль, щоб з нуля побудувати справжню «державу добробуту». Частково це відображало особливу позицію британської Лейбористської партії, яка здобула беззаперечну перемогу на виборах у липні 1945 року та, на відміну від урядів більшості інших європейських держав, мала змогу законодавчо втілювати всю свою виборчу програму, не зазнаючи обмежень з боку партнерів по коаліції. З іншого боку, британський підхід сягав і зовсім інших джерел британського реформаторства.

Соціальне законодавство в післявоєнній Британії спиралося на заслужено відомий звіт сера Вільяма Беверіджа, який був оприлюднений під час війни в листопаді 1942 року й одразу став бестселером[43]. Беверідж народився в 1879 році в родині британського судді в колоніальній Індії, а його смаки та цілі формувалися в колі великих лібералів-реформаторів едвардіанської Британії. Його звіт був водночас обвинувальним вироком соціальній несправедливості британського суспільства довоєнного зразка та політичним дороговказом для радикальної реформи після завершення війни. Навіть партія консерваторів не наважалася суперечити його ключовим рекомендаціям. Цей документ став моральною основою для найпопулярніших та найбільш життєствердних складових післявоєнної програми лейбористів.

Беверідж висунув чотири припущення щодо післявоєнної соціальної системи, і всі вони мали стати частиною британської політики щодо наступного покоління: ішлося про державну систему охорони здоров’я, адекватну державну пенсію, допомогу на сім’ю та майже повну зайнятість. Останній пункт не був елементом соціальної допомоги як такої, однак на нього спиралися всі інші: його наявність свідчила про те, що для здорової дорослої людини в післявоєнній Британії мати оплачувану роботу на повний день повинно було стати звичайною, нормальною ситуацією. Якби так і було, держава змогла б щедро дотувати страхування на випадок безробіття, пенсію, допомогу на сім’ю, медичні й інші послуги, оскільки ті оплачувалися б з податку на заробітну плату, а також шляхом прогресивного оподаткування зайнятого населення загалом.

Наслідки були суттєві. Жінки, які не працювали і не мали приватного медичного страхування, уперше отримали підтримку від держави. Приниження та соціальна залежність від Закону про бідних чи «перевірки на бідність» залишилися в минулому: у тому рідкісному (як очікувалося) випадку, коли громадянин держави добробуту міг потребувати державної підтримки, він чи вона мав би на неї законні права. Медичні та стоматологічні послуги надавали в державних кабінетах безкоштовно, право на пенсію мали всі, було запроваджено допомогу на сім’ю (п’ять шилінгів на тиждень на другу дитину та всіх наступних). Головний парламентський Білль, який законодавчо закріплював ці положення, одержав схвалення Його Величності в листопаді 1946 року, а Акт про державне медичне забезпечення — основа британської соціальної системи — був ухвалений як закон 5 липня 1948 року.

Британська держава добробуту стала водночас завершенням попереднього циклу реформ, які сягали ще часів «фабричного законодавства» середини ХІХ століття, і справді кардинальним нововведенням. Різниця між Британією, описаною в книжці Джорджа Орвелла «Дорога на Віган-Пірс» (вийшла друком у 1937 році)[44] та Британією в час, коли прем’єр-міністр від консерваторів Гарольд Макміллан відповів провокатору[45] відомою фразою («Вам ніколи не було так добре»), — це заслуга державної системи охорони здоров’я й заходів із безпеки, підтримки доходу та зайнятості, які були запроваджені разом із нею. Сьогодні, озираючись у минуле на прорахунки перших післявоєнних реформаторів, дуже легко применшити чи навіть не визнавати їхніх досягнень. Через декілька років багато всеохопних положень системи охорони здоров’я стали непосильно дорогими; якість надаваних послуг перестали стабільно підтримувати на належному рівні; і з часом стало зрозуміло, що деякі з основоположних кількісних припущень — зокрема оптимістичні прогнози щодо постійної повної зайнятості — були щонайменше недалекоглядними. Але будь-хто, хто виріс (як і автор цих рядків) у післявоєнній Британії, мав чимало підстав бути вдячним державі добробуту.

Те саме стосувалося й усього післявоєнного покоління на всьому європейському континенті, хоча ніде за межами Британії не було спроби запровадити загальну соціальну допомогу з таким розмахом і всю одразу. Наслідками появи соціальних держав стало те, що європейці більше та (майже всюди) поживніше харчувалися, жили довше і щасливіше, мали кращі оселі та одяг, ніж будь-коли до того. Та, найголовніше, вони були більш захищені. Не випадково, що більшість європейців, коли їх запитують їхню думку про державні послуги, майже завжди спершу говорять про мережу страхування та пенсій, якою їх забезпечила післявоєнна держава. Навіть у Швейцарії, країні з найменшою кількістю видів соціальної допомоги за європейськими стандартами добробуту, Федеральний акт страхування літніх та вцілілих, ухвалений у грудні 1948 року, більшість громадян вважають одним з найважливіших досягнень їхньої країни.

Держава добробуту коштувала недешево. Її вартість була дуже відтчутною для країн, які ще не до кінця оклигали від кризи 1930-х років та воєнної руйнації. Франція, яка витрачала лише 5% свого ВВП на соціальні послуги в 1938 році, у 1949-му закладала 8,2%, що означало збільшення на 64% в реальних цифрах. У Британії станом на 1949 рік майже 17% усіх державних витрат ішли тільки на соціальне забезпечення (тобто не враховуючи державні послуги та можливості, які надавалися за іншими рядками), що свідчило про їх збільшення на 50% проти рівня 1938 року в час надзвичайного навантаження на державний бюджет. Навіть в Італії, країні набагато біднішій, де уряди намагалися уникнути високої вартості соціального забезпечення, перекладаючи надання послуг та підтримки на приватний сектор чи роботодавця, державні витрати на соціальні послуги як частка ВВП виросли від 3,3% в 1938 році до 5,2% — у 1949-му.

Чому європейці були готові платити за страхування та інше довгострокове соціальне забезпечення в час, коли жити було справді важко й усього не вистачало? По-перше, саме з огляду на тяжкі часи післявоєнна система добробуту гарантувала мінімальний рівень справедливості. Це не було тією духовною та соціальною революцією, про яку мріяли учасники воєнного руху Опору, але це був перший крок подалі від безнадії та цинізму довоєнних років.

По-друге, соціальні держави Західної Європи не мали політичних суперечностей. Загалом вони всі здійснювали суспільний перерозподіл (одні — більше, інші — менше), але не робили це радикально — не «витискали кошти з багатих». Навпаки, хоча негайні переваги найбільше відчули бідні, у далекій перспективі по-справжньому вигравав середній клас фахівців та підприємців. Раніше вони переважно не могли претендувати на допомогу у зв’язку з безробіттям, пенсію чи лікарняні й до війни мусили платити за такі послуги чи потреби приватному секторові. Тепер усе це було їм доступно — безкоштовно або за низькою ціною. У поєднанні з державною безкоштовною чи пільговою середньою та вищою освітою для дітей це означало, що працевлаштовані фахівці й «білі комірці» матимуть кращу якість життя і більше грошей у власному розпорядженні. Європейська соціальна держава не лише не налаштувала суспільні класи один проти одного, а й пов’язала їх сильніше, ніж будь-коли раніше, на основі спільного інтересу вберегти та захистити таку державу.

Але державна фінансова підтримка соціального захисту населення та надання соціальних послуг ґрунтувалася на загальному переконанні, що це і є завдання урядів. Післявоєнна держава в усій Європі була «соціальною» державою за своєю суттю (а часто й на вимогу конституційних положень), відповідальною за добробут своїх громадян. Вона була зобов’язана не лише створити інститути й послуги, необхідні для доброго урядування, безпеки та процвітання країни, а й покращити умови існування населення, які вимірювалися низкою показників, кількість яких весь час зростала. Чи спроможна держава відповідати всім цим вимогам — то було вже інше питання.

Певна річ, з’ясувалося, що досягнути ідеалів соціальної держави «від колиски до могили» легше в заможній та однорідній державі з невеликою кількістю населення — радше як у Швеції, аніж як в Італії. Однак у бідних країнах у державу вірили щонайменше так само сильно, як і в багатих — можливо, навіть більше, оскільки в таких місцях народні маси могли покладати надії або ж очікувати підтримки тільки від держави. А після економічного занепаду, окупації, громадянської війни держава — як постачальник добробуту, безпеки та справедливості — стала життєво необхідним джерелом громадської та соціальної єдності. Сьогодні багато експертів схильні вважати державне забезпечення та залежність від держави європейською проблемою, а ідею про «порятунок згори» — ілюзією тієї доби. Але для покоління 1945 року якась життєздатна рівновага між політичними свободами та раціональним справедливим перерозподілом, який здійснює держава-адміністратор, здавалася єдиним розумним виходом із безодні.

Післявоєнна жага змін стосувалася не лише соціального забезпечення. Роки після Другої світової війни були такою собі прискореною добою реформ, коли багато давніх проблемних питань із запізненням починали врегульовувати. Одне з найважливіших — питання аграрної реформи, яку чимало добре поінформованих сучасників вважало найнагальнішою європейською дилемою. Тягар минулого все ще важко тиснув на селянство європейського континенту. Тільки в Англії, Нідерландах, Данії, на альпійських землях та в деяких регіонах Франції можна було говорити про заможний і незалежний фермерський клас. Абсолютна більшість переважно селянського населення Європи жила в боргах і злиднях.

Однією з причин цього було те, що великі ділянки найкращих орних земель та пасовищ досі перебували в руках порівняної меншості багатих землевласників, часто відсутніх та здебільшого запеклих супротивників будь-яких покращень для їхніх земель, орендарів чи працівників. Іншим чинником стало тривале падіння цін на сільськогосподарську продукцію порівняно з промисловою, що інтенсифікувалося, починаючи з 70-х років XVIII століття, через завезення дешевої пшениці та, пізніше, м’яса з Америк і британських домініонів. Станом на 1930-ті роки вже майже три покоління європейських селян зазнавали перманентного погіршення умов свого життя. Більшість — із Греції, Південної Італії, Балкан, Центральної та Східної Європи — емігрували до США, Аргентини й інших країн. Ті, хто залишився, часто ставали легкою здобиччю для націоналістської та фашистської пропаганди. Тому після війни багато хто вважав, особливо серед лівацтва, що фашизм особливо популярний серед зневірених селян і що будь-яке відновлення фашизму в Європі має розпочатися із сільської місцевості. Тож аграрна проблема містила в собі два питання: як покращити економічні перспективи селян та як віднадити їх від авторитарної спокуси.

Першої мети вже намагалися досягти після Першої світової війни шляхом низки земельних реформ — насамперед у Румунії та Італії, але більшою чи меншою мірою практично всюди. Вони прагнули перерозподілити великі землеволодіння, зменшити кількість «мікрофундій» (неефективних маленьких ділянок) і надати фермерам кращу можливість ефективно наповнювати ринок товарами. Але досягнути цього не вдалося: селяни, які віднедавна стали «незалежними» землевласниками, почасти через катастрофічні економічні обставини в міжвоєнній Європі, коли ціни падали ще швидше, ніж до 1914 року, насправді опинилися в ще вразливішому становищі.

Після Другої світової війни мала місце нова спроба аграрної реформи. Під час румунської земельної реформи в березні 1945 року мільйон гектарів землі відібрали в «куркулів» та «воєнних злочинців» і роздали майже 600 тисячам доти бідних чи безземельних селян. В Угорщині, де міжвоєнний режим адмірала Горті перешкоджав будь-якому значному перерозподілу землі, згідно з програмою тимчасового післявоєнного коаліційного уряду, підписаною в грудні 1944 року в місті Сегед, у попередніх власників експропріювали третину поверхні країни. У тому самому році чехословацький воєнний уряд Народного фронту розробив подібну програму та в перші післявоєнні місяці відповідно перерозподілив великі масиви землі, зокрема господарства, відібрані в судетських німців та угорців. Упродовж 1944‒1947 років кожна східноєвропейська країна переживала створення великого класу дрібних землевласників, які були зобов’язані своїми ділянками новій владі. Через кілька років у гонитві за колективізацією комуністичні режими відбирали землю вже в тих самих землевласників. Водночас у Польщі, Східній Пруссії, Угорщині, Румунії та Югославії зникли цілі прошарки земельної шляхти й великих фермерів.

З-поміж країн Західної Європи тільки в Південній Італії відбувалося щось подібне до тих кардинальних змін, яких зазнав Схід. У 1950 році було ухвалено закони про широку реформу — перерозподіл земельної власності на Сицилії та в регіоні Меццоджорно, що відбувся одразу після захоплення та окупації земель у Базилікаті, Абруццо та на Сицилії. Та, попри багато галасу, мало що змінилося: на більшій частині колишніх великих угідь бракувало доріг, води та помешкань. Із 74 тисяч гектарів, перерозподілених на Сицилії після Другої світової війни, 95% земель були «пісні», тобто неродючі й не придатні для вирощування корисних культур. Зубожілі селяни, які їх отримали, не мали ані грошей, ані доступу до кредитів; вони насилу могли дати раду своїй новій власності. Земельна реформа в Італії провалилася. Заявлену мету — розв’язання «південного питання» — вдалося втілити лише через десять років, і то частково, коли неприкаяні селяни з Півдня кидали землю та їхали шукати роботу в бурхливі північні міста італійського «дива».

Однак Південна Італія була складним випадком. Нові права для земельних орендарів у Франції та в інших країнах стимулювали їх вкладати гроші в їхні ділянки, а інноваційні кредитні системи та сільські банки забезпечували їм таку можливість. Державне субсидування систем підтримки цін на сільськогосподарську продукцію допомогло повернути навспак цінове падіння, яке тривало десятиліттями, тому що фермери мали стимул виробляти якомога більше і водночас знали, що гарантовано продадуть усе за фіксованою мінімальною ціною. Тим часом не бачена досі післявоєнна потреба в робочій силі в містах відтягнула безробітних із бідніших сільських районів, тому на селі залишилися більш ефективні господарники і менше голодних ротів.

Політичного виміру аграрної проблеми непрямо торкався ширший пакет політичних реформ, ухвалених у перші післявоєнні роки. Чимало з них були за своєю суттю структурними — знову ж таки аби завершити незакінчені справи 1918 року. В Італії, Франції та Бельгії жінки нарешті домоглися виборчого права. У червні 1946 року італійці проголосували за те, щоб стати республікою, але з невеликою перевагою (12,7 мільйона голосів за скасування монархії, 10,7 мільйона — за збереження), проте результат виборів ще сильніше загострив історичні суперечності в країні: за винятком регіону Базиліката, Південь абсолютною більшістю проголосував за короля (у Неаполі співвідношення було чотири до одного).

Греки ж, навпаки, у вересні 1946 року проголосували за збереження монархії. Бельгійці також залишили в себе монархію, однак у покарання за співпрацю з нацистами усунули чинного тоді короля Леопольда ІІІ. Це рішення, ухвалене в 1950 році під тиском громадськості всупереч бажанню невеликої за кількісною перевагою більшості населення, загострили в країні суспільні та мовні лінії розподілу: валлони-франкофони проголосували за усунення Леопольда з престолу, тоді як 72% фламандців, носіїв нідерландської мови, висловилися за те, щоб його лишити. У французів не було монарха, на якому можна було б відігратися за спогади про приниження під час війни, тож вони в 1946 році просто проголосували за заміну зганьбленої Третьої республіки її порядковою наступницею. Подібно до німецького Основного закону 1949 року, Конституція Четвертої республіки була складена таким чином, щоб усіма способами виключити ризик спокуситися на принади авторитаризму чи абсолютизму: пізніше з’ясувалося, що цей намір зазнав гучної поразки.

Тимчасові, або Установчі збори, на яких ухвалювали такі післявоєнні конституції, пропонували проводити народні референдуми із дражливих тем та здійснювали великі інституційні реформи, які здебільшого мали лівий ухил. В Італії, Франції та Чехословаччині комуністичним партіям після війни велося добре. На виборах в Італії 1946 року Комуністична партія Італії отримала 19% голосів; Комуністична партія Франції на других французьких виборах у тому самому році — 28,5%, свій найкращий в історії результат. У Чехословаччині на вільних виборах у травні 1946 року комуністи одержали 38% голосів населення (на чеських землях — 40%). В інших країнах комуністи на вільних виборах не досягли таких хороших результатів, однак вони все одно були кращі, ніж у всі пізніші роки: від 13% у Бельгії до лишень 0,4% у Сполученому Королівстві.

Спершу своєю політичною вагою комуністи в Західній Європі завдячували своєму зв’язку із соціалістичними партіями, більшість яких до 1947 року неохоче виходили із союзів на кшталт Народних фронтів, що перетворилися на рухи Опору. Партії соціалістів в Італії та Франції одержали майже такі самі хороші результати на перших післявоєнних виборах, як і комуністи, а в Бельгії — ще кращі. У Скандинавії соціальні демократи з великою перевагою вийшли в лідери серед усіх партій, узявши від 38 до 41% голосів у Данії, Норвегії та Швеції на виборах між 1945 і 1948 роками.

Проте за межами Британії та північних країн «стара лівиця», тобто комуністи й соціалісти, так і не отримала змоги урядувати самостійно. У Західній Європі їх урівноважувала, а часом і переважала нова політична сила — християнсько-демократичні партії. Католицькі партії вже були відомі в континентальній Європі: вони тривалий час були популярні в Нідерландах і Бельгії. У Німеччині часів Вільгельма ІІ та Веймарської республіки існувала Партія католицького центру, а консервативне крило австрійської політики дуже довго тісно пов’язували з (католицькою) Народною партією. Навіть «християнська демократія» як така не була абсолютно новою ідеєю, вона походила з католицького реформізму початку ХХ століття та католицьких рухів політичного центру, які безуспішно намагалися здобути підтримку в буремні роки по завершенні Першої світової війни. Але після 1945 року ситуація стала зовсім іншою і вельми для них сприятливою.

По-перше, ці партії — особливо Християнсько-демократичний союз (ХДС) у Західній Німеччині, Християнські демократи (ХД) в Італії та Національний республіканський рух (НРР) у Франції — тепер майже одноосібно забирали голоси католиків. У Європі 1945 року це все ще мало важливе значення: католики були й досі дуже консервативні, особливо стосовно соціальних питань та в регіонах із великою кількістю активних парафіян. Традиційно католики в Італії, Франції, Бельгії, Нідерландах та Південній і Західній Німеччині рідко голосували за соціалістів і майже ніколи за комуністів. Утім — і це було особливістю післявоєнної доби — навіть консервативні католики в багатьох країнах часто не мали іншого вибору, окрім як голосувати за християнських демократів, попри реформістський ухил їхніх політиків та політики, позаяк традиційні праві партії або трималися в тіні, або були й зовсім заборонені. Навіть консерватори-некатолики виявляли дедалі більше прихильності до християнських демократів, які вважалися перешкодою «марксистській» лівиці.

По-друге, зі схожих причин християнські демократичні партії активно підтримували жінки — у Франції в 1952 році дві третини ревних католичок проголосували за НРР. Поза сумнівом, на їхнє рішення вплинули церковні проповіді. Однак християнсько-демократичні партії значною мірою користувалися популярністю серед жінок через свої програми. На відміну від постійного заколотницького підтексту, наявного навіть у найбільш внутрішньоорієнтованій риториці соціалістів та комуністів, провідні християнські демократи — Моріс Шуманн і Жорж Бідо у Франції, Альчіде де Ґаспері в Італії та Конрад Аденавер у Федеративній Республіці — завжди робили наголос на примиренні та стабільності.

Християнські демократи уникали класозорієнтованих закликів, натомість наголошуючи на соціальних та моральних реформах. Зокрема, вони наполягали на важливості сім’ї — властиво християнська тема зі значними політичними наслідками в той час, коли потреби самотніх батьків, бездомних та знедолених сімей як ніколи зросли. Тому християнсько-демократичні партії перебували в ідеальному становищі, щоб зіграти практично на кожному нюансі післявоєнного стану: бажанні стабільності та безпеки, сподіванні відновлення, відсутності традиційних правих альтернатив й очікувань, що покладалися на державу, — бо, на відміну від традиційних католицьких політиків попереднього покоління, лідери християнсько-демократичних партій та їхні радикальніші молоді прибічники не мали жодних застережень щодо спрямування державної влади на досягнення своїх цілей. Навпаки, християнські демократи перших повоєнних років вважали своїми головними опонентами радше лібералів — прихильників вільного ринку, аніж загальну лівицю, і прагнули довести, що сучасна держава могла бути придатна для благонамірених регуляцій у несоціалістичний спосіб.

Як наслідок, в Італії та Західній Німеччині християнські демократичні партії (за деякої підтримки Сполучених Штатів) закріпили за собою майже одноосібну владу в державі на багато років уперед. У Франції справи НРР ішли не так добре: його популярності зашкодили наслідки двох колоніальних воєн, розв’язаних після повернення де Ґолля до влади в 1958 році. Але й там партія зберігала владні повноваження і беззаперечне право призначити ключових міністрів (зокрема закордонних справ) до середини 1950-х років. Католицькі партії християнсько-демократичного ухилу користувалися неподільною владою в країнах Бенілюксу протягом більш ніж одного покоління, а в Австрії — до 1970 року.

Очільники християнсько-демократичних партій, як-от Вінстон Черчилль у Британії, були людьми минулих часів: Конрад Аденавер народився в 1876 році, Альчіде де Ґаспері — на п’ять років пізніше, сам Черчилль — у 1874 році. Це був не просто збіг чи спостереження зацікавленого біографа. До 1945 року багато континентальних європейських країн втратили два покоління тих, хто міг би стати елітою: перше покоління полягло чи зазнало поранень у Першій світовій війні, друге — стало жертвою фашистської спокуси чи загинуло від рук нацистів та їхніх прибічників. Цей дефіцит проявився в загалом дуже посередній якості молодших політиків післявоєнної доби. Винятком став Пальміро Тольятті (який більшість часу в попередні двадцять років провів під політичним прикриттям у Москві)[46]. Леон Блюм, повернувшись до громадського життя у Франції після ув’язнення режимом Віші й таборів у Дахау та Бухенвальді, здобув особливу популярність не лише завдяки своєму героїзму, а й через вік (він народився в 1872 році).

На перший погляд, може здатися дивним, що відбудова Європи після війни була справою рук людей, які досягли зрілості й увійшли в політику на кілька десятиліть раніше. Черчилль, який уперше пройшов до парламенту в 1901 році, завжди говорив про себе як про «дитя вікторіанської епохи». Клемент Еттлі також був вікторіанцем — він народився в 1883 році. Та, зрештою, це, мабуть, не мало аж так дивувати. По-перше, таким старшим чоловікам рідко вдавалося пройти крізь тридцять років сум’яття політично й етично незаплямованими, а політична довіра до них посилилася з огляду на їхню рідкісність. По-друге, усі вони належали до покоління видатних європейських соціальних реформаторів, які досягли зрілості в 1880‒1910 роках — чи то як соціалісти (Блюм, Еттлі), чи то як ліберали (Беверідж або майбутній італійський президент Луїджі Ейнауді, що народився в 1874 році), чи як прогресивні католики (де Ґаспері, Аденавер). Їхня інтуїція й інтереси дуже добре відповідали настроям післявоєнної доби.

Але по-третє, що, можливо, було найважливішим, старше покоління, яке відбудувало Західну Європу, втілювало тяглість. Між війнами в моді було нове і сучасне. Багато хто — не тільки фашисти й комуністи — вважали парламенти й демократії відсталими, гальмувальними, корумпованими та в будь-якому разі такими, що не відповідають завданням модерної держави. Війна й окупація розвіяли ці ілюзії — якщо не для інтелектуалів, то принаймні для виборців. У холодному світлі миру нудні компроміси конституційної демократії набули нової привабливості. Безперечно, в 1945 році людям найбільше хотілося суспільного прогресу та відновлення, однак у поєднанні з надійністю стабільних та знайомих політичних форм. Там, де Перша світова війна викликала політизацію та радикалізацію, її «наступниця» призвела до зворотних наслідків — глибинного прагнення нормальності.

Таким чином, державні діячі, чий досвід формувався за часів, давніших за буремні міжвоєнні десятиліття — більш врівноваженої та самовпевненої доби до 1914 року, — викликали особливу довіру. Уособлюючи тяглість, вони були здатні полегшити складний перехід від політичних пристрастей нещодавнього минулого до прийдешньої доби стрімких суспільних змін. Хай під якими «знаменами» виступали їхні партії, усі старійшини Європи в 1945 році були скептичними і прагматичними майстрами мистецтва можливого. Ця особиста віддаленість від надмірно самовпевнених догм міжвоєнної політики точно відповідала настрою їхніх виборців. То був початок «постідеологічної» доби.

Перспективи політичної стабільності та соціальних реформ у післявоєнній Європі насамперед залежали від відновлення економіки континенту. Хай що могла планувати держава і скільки політичних лідерів не бралися б до справи, ніщо не могло полегшити того непосильного завдання, яке постало перед європейцями в 1945 році. Найочевиднішим економічним наслідком війни були втрати житлового фонду. Шкода, заподіяна Лондону, де в столичній зоні було зруйновано три з половиною мільйони будинків, була більшою, ніж після Великої пожежі 1666 року. У Варшаві було знищено 90% усього житла. У Будапешті для життя були придатні лише 27% житлових будинків. Війна знищила 40% житлового фонду в Німеччині, 30% — у Британії, 20% — у Франції. В Італії було зруйновано 1,2 мільйона будинків, здебільшого в містах із населенням понад 500 тисяч осіб. Проблема безпритульності, як ми вже бачили, стала, напевно, найочевиднішим наслідком війни одразу після її завершення: у Західній Німеччині та Британії житла бракувало аж до середини 1950-х років. Як висловилась одна жінка — представниця середнього класу, вийшовши з виставки «Житло після війни» в Лондоні, «я так відчайдушно хочу власне житло, що згідна на все. Чотири стіни та стеля — це межа моїх мрій»[47].

Другою очевидною категорією збитків був транспорт — торговельні судна, залізничні колії, рухомий склад, мости, дороги, канали і трамвайні колії. Над Сеною в Парижі й аж до моря не лишилося жодного мосту, над Рейном уцілів лише один. Через це, навіть якщо шахти й заводи могли виготовити необхідні товари, то не могли їх перевезти: до грудня 1945 року чимало європейських вугільних шахт відновили роботу, однак Відень тоді все ще не мав вугілля.

Найгіршим було візуальне сприйняття: багато країн мали такий вигляд, ніби їх сплюндрували й поруйнували так, щоб не лишити жодних надій на відбудову. До того ж національна економіка майже кожної європейської країни, яка брала участь у Другій світовій війні, справді переживала занепад або скоротилася проти навіть найпосередніших міжвоєнних показників. Але війна не завжди стає економічною катастрофою; навпаки, в окремих сферах вона може дати потужний стимул для стрімкого зростання. Завдяки Другій світовій війні США досягли беззаперечного лідерства в торгівлі й технологічній галузі, приблизно так само, як Британія після наполеонівських воєн.

І справді, як незабаром з’ясували союзницькі оцінювачі, руйнівний економічний вплив війни проти Гітлера навіть у Німеччині не був аж таким тотальним, як вони гадали спочатку. Попри всі людські жертви, бомбардування завдали меншої економічної шкоди, ніж очікували прибічники цієї версії. Станом на травень 1945 року було знищено трохи більше 20% німецьких промислових заводів. Навіть у Рурському регіоні, на який припала найбільша кількість бомбардувань, дві третини всіх заводів та устаткування залишилися неушкодженими. На інших територіях, зокрема чеських, промисловість і сільське господарство процвітало за німецької окупації та пережило війну практично без втрат, а в Словаччині, як і в деяких частинах Угорщини, під час війни відбувалася прискорена індустріалізація, тож по її закінченні становище Словаччини було ще кращим, ніж до того.

Через те що шкоди здебільшого було завдано надзвичайно нерівномірно (люди, міста й села постраждали, тоді як заводи та товари залишилися відносно неушкодженими), ключові сектори економіки після 1945 року змогли неочікувано швидко відновитися. Машинобудування під час війни процвітало. Сполучене Королівство, СРСР, Франція, Італія та Німеччина (а також Японія і США) — усі вони вийшли з війни з більшими запасами устаткування, ніж мали до її початку. В Італії серйозної шкоди зазнала тільки авіаційна та суднобудівельна промисловість. Інженерним підприємствам на півночі країни, там, куди не дісталися найтяжчі бої під час італійської кампанії, велося доволі добре (як і під час Першої світової війни), позаяк обсяги виробництва та інвестиції у воєнні роки вповні відшкодовували будь-які збитки. Щодо машинобудівної галузі в новоутвореній Західній Німеччині, то внаслідок війни вона втратила лише 6,5% виробничих потужностей.

У деяких країнах, звичайно, воєнних збитків узагалі не було. Ірландія, Іспанія, Португалія, Швейцарія та Швеція під час війни залишалися нейтральними. Це не означає, що війна на них не вплинула. Навпаки, більшість європейських нейтральних країн були тісно, хоч і непрямо, залучені у військову кампанію нацистів. Німеччина у воєнні роки сильно залежала від поставок марганцю з Іспанії, якою правив Франсіско Франко. Вольфрам постачали до Німеччини з португальських колоній через Лісабон. 40% військових потреб Німеччини в залізній руді покривала Швеція (її привозили до німецьких портів шведські кораблі). І за все це платили золотом, здебільшого вкраденим у німецьких жертв та переправленим через Швейцарію.

Швейцарія не просто допомагала Німеччині у відмиванні та переховуванні грошей, що вже саме по собі було значною підтримкою Гітлера. У 1941–1942 роках у Швейцарії 60% товарів військової промисловості, 50% продукції оптичної промисловості та 40% машинобудівельної виготовлялося для Німеччини й оплачувалося золотом. Компанія «Бюрле-Орлікон», виробник малокаліберної зброї, навіть у квітні 1945 року ще продавала Вермахту скорострільні рушниці. Загалом німецький Райхсбанк під час Другої світової війни тримав на депозиті у Швейцарії золотий еквівалент одного мільярда шестисот тридцяти восьми мільйонів швейцарських франків. І сама швейцарська влада ще до початку конфлікту висловила вимогу, щоб у німецьких паспортах стояла позначка, якщо їхніми власниками були євреї, — щоб обмежити небажані переїзди.

На захист швейцарської влади можна сказати те, що вони мали серйозні підстави не сваритися з нацистами. І хоч верховне командування Вермахту відклало плани вторгнення у Швейцарію, які затвердило в червні 1940 року, воно ніколи від них не відмовлялося; а досвід Бельгії та Нідерландів був похмурим нагадуванням про долю слабких нейтральних держав, які трапилися Гітлеру на шляху. З аналогічних причин шведи також розширили свою співпрацю з Берліном, від якого історично залежали в постачанні вугілля. Швеція багато років продавала Німеччині залізну руду: ще до війни половина закордонних постачань залізної руди до Німеччини відбувалася через балтійський регіон, а три чверті всього шведського експорту руди припадало на Німеччину. У будь-якому разі шведський нейтралітет уже давно хилив до Німеччини, підбурюваний страхом перед амбіціями Росії. Тож співпраця з нацистами — дозвіл на транзит 14 700 військових Вермахту на початку реалізації плану «Барбаросса», а також німецьких солдатів на шляху додому з Норвегії, відкладення призову для шведських робітників, які працювали на видобутку заліза, щоб забезпечити його безперебійне постачання до Німеччини — не була чимось надзвичайним.

Після війни швейцарці (але не шведи) спочатку стали об’єктом презирства та підозрілого ставлення з боку міжнародної спільноти як німецькі воєнні поплічники; Вашингтонські угоди, датовані травнем 1946 року, зобов’язали їх зробити «добровільний» внесок обсягом 250 мільйонів швейцарських франків для європейської відбудови задля остаточного врегулювання всіх позовів щодо транзакцій Райхсбанку через швейцарські банки. Але до того часу Швейцарія вже реабілітувалась як квітучий острівець фінансової чесності: її банки одержували високі прибутки, а ферми та промислові підприємства були готові постачати продукти й техніку на бідні європейські ринки.

До війни ані Швейцарія, ані Швеція не були особливо заможними — насправді у цих країнах існували великі нужденні сільські регіони. Але першість, яку вони закріпили за собою протягом війни, виявилася тривкою: обидві країни нині очолюють європейські рейтинги та безперервно обіймають лідерські позиції впродовж чотирьох десятиліть. В інших країнах шлях до відновлення був дещо тернистішим. Але навіть у Східній Європі економічна інфраструктура була відбудована напрочуд швидко. Усупереч найбільш нищівним зусиллям Вермахту під час відступу німців та наступу Червоної армії, мости, дороги, залізничні шляхи й міста Угорщини, Польщі та Югославії були відбудовані. До 1946 року транспортні мережі та рухомий склад у Центральній Європі вийшли на довоєнний рівень або ж перевершили його. У Чехословаччині, Болгарії, Албанії та Румунії, де війна принесла меншу руйнацію, на відбудову знадобилося менше часу, ніж у Югославії чи Польщі. Але навіть польська економіка відновилася доволі швидко — частково тому, що західні території, отримані назад від Німеччини, тепер давали більше врожаю, там було більше промислових містечок і заводів.

У Західній Європі матеріальні збитки також подолали надзвичайно швидко: загалом найшвидше — в Бельгії, дещо повільніше — у Франції, Італії та Норвегії, найповільніше — у Нідерландах, де найбільше шкоди (фермам, дамбам, дорогам, каналам і людям) було завдано в останні місяці війни. Бельгійці отримали перевагу від привілейованого статусу Антверпена як єдиного великого європейського порту, що пройшов крізь війну більш-менш неушкодженим, а також від значного зосередження союзницьких військ у їхній країні, що зумовлювало вливання постійного потоку твердої валюти в економіку, тривалий час сфокусовану на вугіллі, цементі та напівоброблених металах — усьому незамінному у справі відбудови.

Натомість Норвегія перебувала в значно гіршому становищі. Половину риболовних та торговельних суден, життєво важливих для країни, було втрачено під час війни. Через навмисні руйнування, які приносив Вермахт на шляху свого відступу, промислова продуктивність Норвегії в 1945 році дорівнювала 57% проти рівня 1938 року. Країна втратила п’яту частину свого капіталу. У пізніші роки розсерджені норвежці все ще не могли наздогнати Швецію. Але навіть Норвегії до кінця 1946 року вдалося відновити більшу частину свого залізничного та дорожнього сполучення; а впродовж наступного року, як і в інших країнах Західної та більшості держав Східної Європи, брак палива та неналежні лінії комунікації вже не були перешкодою для економічного відновлення.

Утім тодішнім оглядачам найдивовижнішою здавалася саме німецька здатність до відновлення. То була данина зусиллям місцевого населення, яке, виявивши приголомшливу згуртованість, працювало заради відбудови своєї понівеченої країни. У день смерті Гітлера працювало лише 10% німецької залізниці. Країна в буквальному розумінні була знерухомлена. Через рік, у червні 1946 року, 93% всіх німецьких колій знову ввели в експлуатацію, було відбудовано 800 мостів. У травні 1945 року німецьке вугільне виробництво заледве сягало однієї десятої рівня 1939 року; через рік воно зросло в п’ять разів. У квітні 1945 року Солу Куссієлу Падоверу, який спостерігав за наступом американської армії в Західній Німеччині, здавалося, що місту Аахен, яке зрівняли із землею, для відбудови знадобиться не менше двадцяти років. Але вже буквально через декілька тижнів він став свідком відновлення роботи міського заводу з виробництва шин, текстильної фабрики та початку економічного життя.

Однією з причин стрімкого перезапуску в Німеччині було те, що одразу ж після відбудови житла для працівників і транспортного сполучення промисловість була повністю готова до постачання товарів. На заводі Volkswagen 91% обладнання вцілів після бомбардувань та післявоєнного мародерства, і станом на 1948 рік компанія могла виготовляти кожну другу машину в Західній Німеччині. Німецький Ford також загалом не постраждав. Завдяки воєнним інвестиціям третина німецького промислового обладнання станом на 1945 рік не була у використанні й п’яти років — проти лише 9% у 1939 році. А ті галузі, у які Німеччина найбільше інвестувала для воєнних цілей — оптика, хімічна й легка промисловість, транспорт, кольорові метали, — власне, й забезпечили економічний розквіт у 1950-х. На початку 1947 року головними перешкодами на шляху відновлення Німеччини були вже не воєнні збитки, а брак сировини й інших матеріалів — і, понад усе, непевність щодо політичного майбутнього країни.

1947 рік виявився доленосним — волосинкою, на якій висіла доля континенту. До того часу європейців поглинув ремонт та реконструкція або ж вони були зайняті побудовою інституційної інфраструктури для довгострокового відновлення. Упродовж перших вісімнадцяти місяців після перемоги союзників настрій на континенті хитнувся від полегшення, яке давала сама перспектива миру й нового початку, до безжального усвідомлення та зростання розчарування від навали завдань, які ще тільки належало виконати. На початку 1947 року вже було зрозуміло, що найважчі рішення ще попереду і відкладати їх більше не можна.

По-перше, основоположне питання постачань харчів усе ще не було врегульоване. Продуктів бракувало всюди, окрім Швеції та Швейцарії. Запаси УНРРА, накопичені навесні 1946 року, врятували австрійців від голоду в подальші дванадцять місяців. Калорійність денного пайка в британській зоні Німеччини зменшилася з 1500 ккал на дорослу особу в середині 1946 року до 1050 ккал — на початку 1947-го. Італійці, які в 1945 і 1946 роках постраждали від двох років голоду поспіль, навесні 1947 року в середньому споживали найменше їжі серед усіх західноєвропейських країн. У французьких опитуваннях громадської думки впродовж 1946 року «їжа», «хліб», «м’ясо» постійно переважали всі інші варіанти відповідей на питання про те, що найбільше турбувало людей.

Проблема частково полягала в тому, що Західна Європа більше не могла скористатися житницями Східної Європи, на які вона традиційно покладалася. Тому що там так само бракувало їжі. У Румунії в 1945 році через некомпетентно проведену земельну реформу та погану погоду не було врожаю. Від Західної Валлахії до Молдови, Західної України й аж до поволзького регіону СРСР погані врожаї та посуха практично призвели до голоду восени 1946 року: гуманітарні організації повідомляли про однорічних дітей, які важили лише три кілограми, а у звітах писали про випадки людожерства. В Албанії працівники служби допомоги постраждалим говорили про тутешнє становище як про «жах і страждання».

А потім настала жорстока зима 1947 року, найгірша з 1880 року. Крига скувала канали, дороги тижнями були непроїзні, замерзлі станції блокували цілі залізничні сполучення. Початкове післявоєнне відновлення різко припинилося. Вугілля не вистачало навіть для внутрішніх потреб, і воно так чи інакше не могло доїхати до споживачів. Промислове виробництво різко зупинилося — виробництво сталі, яке щойно почало зростати, одразу ж впало на 40% порівняно з попереднім роком. Коли сніг почав танути, у багато регіонів Європи прийшли повені. Через декілька місяців, у червні 1947 року, на континенті почалося одне з найбільш спекотних та засушливих літ за всі роки спостережень. Було зрозуміло, що доброго врожаю не буде — у деяких місцях третій рік поспіль: врожайність сільськогосподарських культур впала на третину навіть проти скромного результату попереднього року. Брак вугілля частково міг бути компенсований за рахунок імпорту із США (34 мільйони тонн у 1947 році). Їжу також можна було купити в Америці та в Британських домініонах. Але за все це треба було платити твердою валютою, зазвичай доларами.

У європейської кризи 1947 року було дві структурні причини. Одна полягала у фактичному зникненні Німеччини з європейської економіки. До війни Німеччина слугувала основним ринком для більшості країн Центральної та Східної Європи, а також для Нідерландів, Бельгії та Середземноморського регіону (наприклад, до 1939 року 38% експорту Греції, а також третина її імпорту припадали на Німеччину). Французькі виробники сталі не могли обійтися без німецького вугілля. Але поки не було ясності щодо політичного майбутнього країни, німецька економіка, попри весь її відновлений потенціал, залишалася замороженою, по суті, унеможливлюючи економічний підйом решти континенту.

Друга проблема полягала не в Німеччині, а в США, хоча ці дві країни і були пов’язані. У 1928 році 44% британського імпорту машинної продукції у вартісному вираженні походили із США, 25% — з Німеччини. У 1947 році ці показники становили 65 та 3% відповідно. Ситуація в інших європейських країнах була аналогічна. За іронією долі, таке різке зростання попиту на американські товари свідчило про підйом європейської економіки, однак для купівлі американських товарів чи матеріалів потрібні були американські долари. Європейці не мали що продавати світу, а без твердої валюти не могли ані купити їжу, щоб припинити голод серед мільйонів людей, ані завезти сировину та обладнання, щоб рухати вперед власне виробництво.

Доларова криза була серйозною. У 1947 році майже половина імпорту Сполученого Королівства, державний борг якого з 1939 року зріс у чотири рази, припадала на США, тож у країні швидко закінчувалися гроші. Франція, найбільший імпортер вугілля у світі, щорічно недоплачувала Сполученим Штатам 2049 мільйонів доларів. Більшість інших європейських країн навіть не мали валюти для торгівлі. Румунська інфляція сягнула свого піку в серпні 1947 року. Інфляція в сусідній Угорщині, найбільша в історії та набагато гірша за інфляцію в Німеччині в 1923 році, сягнула курсу 5 квінтильйонів (530) паперових пенге за долар. Таким чином, на момент, коли в серпні 1946 року пенге замінили на форинт, доларова ціна всіх угорських банкнот в обігу становила одну тисячну цента.

У Німеччині валюта не функціонувала. Чорний ринок процвітав, а прийнятним обмінним товаром були сигарети: учителям у таборах для біженців платили п’ять пачок на тиждень. Вартість коробки американських сигарет у Берліні коливалася в межах 60–165 доларів, що давало солдатам американських окупаційних сил можливість серйозно заробити на обміні та переобміні своїх сигаретних запасів: у перші чотири місяці союзницької окупації американські військові в Берліні надіслали додому на 11 мільйонів доларів більше, ніж вони отримали як заробітну плату. У Брауншвейзі за 600 сигарет можна було купити велосипед — не меншу необхідність у Німеччині, аніж в Італії, що незабутньо зобразив Вітторіо де Сіка у фільмі «Крадії велосипедів» 1948 року.

Глибина європейської кризи не залишилася непоміченою американцями. Як ми побачимо далі, це була одна з причин, чому вони наполягали на вирішенні німецької проблеми — з радянською допомогою чи без. Добре обізнані радники президента на кшталт Джорджа Кеннана вважали, що Європа навесні 1947 року опинилася на межі краху. Розчарування західних європейців, яких спочатку змусили повірити у швидке відновлення та повернення до звичних економічних умов, зневіра німців та інших центральних європейців і ще й неочікувана криза 1947 року на додачу могли лише зміцнити привабливість комунізму або ж ризик заглиблення в анархію.

Привабливість комунізму була реальною. Попри те, що комуністичні партії Італії, Франції та Бельгії (а також Фінляндії й Ісландії) до травня 1947 року залишалися у складі урядових коаліцій, завдяки членам їхніх профспілок і народним демонстраціям їм вдалося активізувати народний гнів та зіграти на провалах власних урядів. Через виборчі успіхи місцевих комуністів у поєднанні з образом непереможної Червоної армії італійський (так само як французький або чеський) «шлях до соціалізму» здавався вірогідним та спокусливим. До 1947 року 907 тисяч осіб приєдналися до лав Комуністичної партії Франції. В Італії ця цифра становила два і чверть мільйона, набагато більше, ніж у Польщі чи навіть Югославії. Навіть у Данії та Норвегії кожен восьмий виборець спочатку був схильний до обіцяної комуністичної альтернативи. У західних зонах Німеччини союзницька адміністрація побоювалась, що ностальгія за золотими днями нацизму сукупно з реакцією на програми денацифікації, браком харчів та повсюдною дрібною злочинністю могли обернутися перевагами для неонацистів чи навіть совєтів.

Напевно, західноєвропейським державам пощастило, що їхні комуністичні партії навесні 1947 року все ще продовжували той поміркований демократичний курс, який вони розпочали в 1944 році. У Франції Моріс Торез усе ще закликав шахтарів «видобувати» вугілля. Британський посол в Італії описував Тольятті як важіль, який стримує своїх більш «радикальних» союзників-соціалістів. З особистих причин Сталін ще не почав заохочувати своїх численних прихильників у Центральній та Західній Європі зіграти на народному гніві та розчаруванні. Але примара громадянської війни та революції і так постійно бовваніла десь поруч. У Бельгії спостерігачі-союзники серйозно оцінювали суспільну й політичну напругу та зараховували країну разом з Грецією й Італією до «нестабільних».

У Франції економічні труднощі зими 1947 року вже закладали початок загального розчарування новою післявоєнною Республікою. За результатами опитування громадської думки, 1 липня 1947 року 92% опитаних вважали, що справи у Франції йдуть «погано або радше погано». У Британії канцлер Казначейства від лейбористів Г’ю Далтон, міркуючи про вщент розбитий ентузіазм перших післявоєнних років, зізнавався у своєму щоденнику: «Більше ніяких яскравих упевнених ранків». Його французький колега, Андре Філіп, міністр національної економіки від соціалістів, чіткіше сформулював ту саму думку у своїй промові у квітні 1947 року: «Ми, — заявляв він, — стоїмо перед загрозою тотальної економічної та фінансової катастрофи».

Відчуття безнадії та наближення катастрофи було повсюдним. «В останні два місяці, — повідомляла Жанет Фленнер з Парижа в березні 1947 року, — у Парижі та, напевно, й у всій Європі панувала й дедалі густішала атмосфера безсумнівного недугу, ніби всі французи або й усі європейці чекали, що станеться щось погане чи, ще гірше, що нічого не станеться». Європейський континент, як вона зауважила кількома місяцями раніше, повільно входив у новий льодовиковий період. Джордж Кеннан, мабуть, погодився б. В аналітичному документі для департаменту планування політики він припустив, що справжньою проблемою був не комунізм, а якщо й так, то тільки опосередкованою. Справжньою причиною європейського недугу були наслідки війни і те, що Кеннан діагностував як «глибоке виснаження фізичних спроможностей і духовної сили». Перешкоди, які стояли перед континентом, здавалися надто складними, особливо тоді, коли початковий імпульс післявоєнних надій та відбудови став слабнути. Гамільтон Фіш, редактор видання Foreign Affairs, що користувалося авторитетом серед американського зовнішньополітичного істеблішменту, виклав свої враження від Європи в липні 1947 року так:

Бракує всього: надто мало поїздів, трамваїв, автобусів і автомобілів, які б вчасно довозили людей до роботи, не кажучи вже про те, щоб поїхати у відпустку; надто мало борошна, щоб спекти хліб без домішок, а навіть такого хліба замало, щоб досита нагодувати людей, які тяжко працюють; надто мало паперу, щоб надрукувати в газетах більше ніж дещицю світових новин; мало зерна для посіву й добрив, щоб його підживити; надто мало будинків, щоб у них оселитися, і скла, щоб вставити в них шибки; мало шкіри, щоб пошити взуття; мало вовни для светрів, газу для приготування їжі, вати для підгузків, цукру для варення, олії для смаження, молока для немовлят, мила для прання.

Сьогодні серед науковців поширена думка про те, що, попри весь тогочасний смуток, початкове післявоєнне відновлення, реформи і плани 1945‒1947 років заклали основи майбутнього добробуту Європи. Без сумніву, для Західної Європи принаймні 1947 рік став поворотним моментом у відновленні континенту. Але в той час усе це не було так очевидно. Навпаки. Друга світова війна та її непевні наслідки цілком могли пришвидшити остаточний кінець Європи. Конраду Аденаверу, як і багатьом іншим, масштаб європейського хаосу здавався гіршим, ніж навіть у 1918 році. Маючи свіжі спогади про помилки попереднього післявоєнного періоду по закінченні Першої світової війни, чимало європейських й американських спостерігачів насправді боялися найгіршого. За їхніми найоптимістичнішими підрахунками, на континент очікували десятиліття бідності й боротьби. Німці, що проживали в американській зоні, вважали, що їхній країні для відновлення знадобиться щонайменше двадцять років. У жовтні 1945 року Шарль де Ґолль безапеляційно заявив французам, що для реанімування Франції потрібно двадцять п’ять років «несамовитої праці».

Водночас песимісти вважали, що набагато скоріше, ніж це станеться, континентальну Європу знову накриє громадянська війна, фашизм та комунізм. Коли державний секретар США Джордж Кетлетт Маршалл повернувся 28 квітня 1947 року із зустрічі міністрів зовнішніх справ союзницьких сил у Москві, розчарований небажанням Радянського Союзу співпрацювати задля розв’язання німецького питання та приголомшений побаченим економічним і моральним станом Західної Європи, він був твердо переконаний, що необхідно діяти вкрай радикально і дуже швидко. І судячи з атмосфери безнадії та приреченості в Парижі, Римі, Берліні й інших столицях, Вашингтон мав узяти на себе ініціативу.

План Маршалла щодо Програми європейського відновлення, який він упродовж наступних кількох тижнів обговорював зі своїми радниками й оприлюднив у відомій вступній промові в Гарвардському університеті 5 червня 1947 року, був радикальним та особливим. Але він не взявся нізвідки. У проміжку між закінченням війни та оголошенням Плану Маршалла Сполучені Штати вже витратили багато мільярдів доларів на гранти та позики для Європи. Головними адресатами цієї допомоги були Велика Британія та Франція, які отримали позики на 4,4 мільярда та 1,9 мільярда доларів відповідно, але жодна країна не залишилася обділеною: позики для Італії в середині 1947 року перевищували 513 мільйонів доларів, а Польща (251 мільйон), Данія (272 мільйони), Греція (161 мільйон) та багато інших країн також були в боргу перед США.

Однак ці позики йшли на те, щоб закрити діри та ліквідувати наслідки надзвичайних ситуацій. Американську допомогу використовували не для відбудови чи далекосяжних інвестицій, а для постачання першого необхідного, надання послуг та ремонту. Ба більше, позики, особливо великим європейським країнам, надавалися під певні зобов’язання. Одразу після капітуляції Японії президент Трумен мав необережність денонсувати угоди про ленд-ліз[48], через що Мейнард Кейнс попередив британський Кабінет міністрів у меморандумі від 14 серпня 1945 року, що країна опинилася на порозі «економічного Дюнкерка». Упродовж подальших місяців Кейнс успішно уклав із США угоду про надання великої позики, щоб Британія отримала долари і могла купити товари, які більше не отримувала в рамках ленд-лізу, але американські умови були неймовірно обмежувальними: зокрема Штати вимагали, щоб Британія позбулася імперських амбіцій щодо заморських домініонів, припинила ручне керування обмінним курсом і зробила стерлінг повністю придатним для конвертації. Як і попереджав Кейнс та інші експерти, це закінчилося тим, що люди почали (і продовжували) масово здавати британські фунти, британські доларові резерви швидко виснажилися, а наступного року настала ще серйозніша криза.

Умови позики, про яку в травні 1946 року домовилися США та Франція, якщо й були менш суворими, то не набагато. Французи отримали сотні мільйонів доларів кредитів та обіцянку подальших позик під низькі відсотки, а на додачу — списання 2,25 мільярда доларів воєнного боргу. Натомість Париж зобов’язувався скасувати протекціоністські квоти на імпорт і запровадити вільний імпорт для американських та інших закордонних товарів. Ця позика, як і британська, частково мала на меті просування інтересів США щодо міжнародної вільної торгівлі, відкритого та стабільного обміну валют і тіснішу міжнародну співпрацю. Однак насправді гроші були витрачені за один рік, а єдиним більш-менш тривалим наслідком стало ще сильніше народне обурення (на якому сильно грали ліві) щодо зловживання з боку Америки своєю економічною перевагою.

Отож уже навесні 1947 року двобічний підхід Вашингтона до європейської економічної скрути зазнав поразки. Негативне сальдо в торгівлі між Європою та США в 1947 році сягнуло 4742 мільйонів доларів — більше ніж удвічі проти попереднього року. Якщо це було «побічним ефектом зростання», то, як пізніше зауважували спостерігачі, Європа була близька до смерті від передозування. Ось чому Ернест Бевін, міністр закордонних справ Британії, коментуючи виступ Маршалла, назвав його «однією з найважливіших промов у світовій історії», і не помилився.

Пропозиції Маршалла передбачали кардинально інший підхід, на відміну від попередньої допомоги. По-перше, за винятком певних рамкових умов, європейці мали самі вирішити, чи приймати американську допомогу взагалі та як її використовувати, хоча очікувалося, що американські радники і фахівці будуть безпосередньо залучені до адміністрування коштів. По-друге, допомогу мали надавати протягом певної кількості років, а отже, від початку вона була програмою стратегічного відновлення та зростання, а не фондом для надзвичайних ситуацій. По-третє, ішлося про справді дуже суттєві суми. На момент, коли допомогу згідно з Планом Маршалла було повністю виплачено, у 1952 році, Сполучені Штати витратили близько 13 мільярдів доларів — більше, ніж уся заокеанська підтримка США разом узята. Із цих коштів Сполучене Королівство та Франція отримали найбільшу допомогу в абсолютних цифрах, але, здається, відносний вплив на Італію та інші країни, які отримали менше коштів, усе ж таки був сильнішим: в Австрії 14% прибутку в перший повний рік Програми європейського відновлення (ПЄВ) від липня 1948 року до червня 1949 року надходили від допомоги згідно з Планом Маршалла. На той час це були гігантські суми: у готівці План Маршалла за сьогоднішнім курсом (2004 рік) становив близько 100 мільярдів доларів, але в мірках американського ВВП (у 1948‒1951 роках на допомогу припадало близько 0,5% останнього) План Маршалла на початку ХХІ століття коштував би близько 201 мільярда доларів.

Одразу після промови Маршалла міністри закордонних справ Британії, Франції та СРСР за пропозицією Бевіна зустрілися в Парижі, щоб обміркувати свою відповідь. Другого липня радянський міністр закордонних справ В’ячеслав Молотов вийшов з переговорів, а через два дні Британія та Франція офіційно запросили представників 22 європейських країн (за винятком Іспанії та Радянського Союзу), щоб обговорити пропозицію Маршалла. 12 липня в цьому обговоренні взяли участь 16 європейських держав. Усі вони — Британія, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Данія, Норвегія, Швеція, Швейцарія, Греція, Туреччина, Ірландія, Ісландія, Австрія та Португалія — були серед майбутніх одержувачів. Утім, попри початковий інтерес, який виявила Польща, Чехословаччина, Угорщина, Болгарія й Албанія, жодна майбутня комуністична держава не взяла участь у Програмі європейського відновлення і не отримала ані долара з допомоги Маршалла.

Варто зупинитися і подумати про те, що це означало. Те, що гроші призначалися тільки для Заходу (Греція і Туреччина були в статусі почесних західних європейців), поза сумнівом, полегшувало для Трумена завдання протягнути свій план допомоги через Конгрес наступного року. До того часу багато що змінилося, і Конгрес радо підтримав аргументи про те, що План Маршалла — це економічний запобіжник радянської експансії. У червні 1947 року пропозицію допомоги через нову Програму Маршалла отримали всі без винятку європейські країни. Сталін і Молотов, певна річ, ставилися до американських намірів з недовірою: умови, які пропонував Маршалл, були практично несумісні із закритою радянською економікою, але інші країни Східної Європи не надто поділяли їхнє ставлення, принаймні ті, які ще не стали частиною блоку.

Отож Ян Масарик, чехословацький міністр закордонних справ, не комуніст, радо прийняв спільне франко-британське запрошення від 4 липня. Уже наступного дня очільника Чеської комуністичної партії та прем’єр-міністра Клемента Ґоттвальда викликали в Москву і вручили йому розпорядження відвідати паризьку конференцію. Однак наказ був чіткий: своєю присутністю в Парижі він мав продемонструвати «неприйнятність англо-французького плану, завадити ухваленню одностайного рішення, а тоді залишити конференцію й забрати з собою якомога більше делегатів інших країн».

Через чотири дні Сталін передумав. Ґоттвальду наказали відкликати згоду на участь у паризькому заході. На зустрічі з делегацією від чеського уряду, зокрема з Масариком, Сталін роз’яснив чехам: «Ми вважаємо цю ситуацію ключовим питанням, яке визначає дружбу [Чехії] з СРСР. Якщо ви поїдете в Париж, то засвідчите, що збираєтесь співпрацювати в рамках ініціативи, покликаної ізолювати Радянський Союз». Наступного дня чеський коаліційний уряд слухняно оголосив, що не відправлятиме делегацію в Париж. «Участь Чехословаччини буде витлумачено як акт, спрямований проти дружби з Радянським Союзом та рештою наших союзників. Тому уряд одностайно вирішив не брати участі в конференції».

Чому чехи поступилися? Їхнім польським та угорським сусідам, уже з комуністами при владі та під пильним наглядом Червоної армії, нічого не лишалося, окрім як виконувати радянські «поради». Але з Чехословаччини Червона армія давно пішла, а комуністи ще не мали монопольної влади. Утім Масарик та його колеги прогнулися за першого ж вияву невдоволення Сталіна. Якби некомуністичні чеські партії наполягли на одержанні допомоги Маршалла, то мали б підтримку переважної більшості своїх співгромадян (а також чималої частки чеських комуністів), через що Сталіну було б значно складніше обґрунтувати необхідність покори. У ширшому контексті постмюнхенської політики чеське рішення віддати перевагу радянським обіймам було зрозумілим; але воно майже напевно призвело до успіху комуністичного перевороту в Празі сім місяців по тому.

Неприєднання Чехословаччини до Плану Маршалла стало економічною та політичною катастрофою для країни (те саме можна сказати й про «вибір», до якого були змушені країни регіону), а найбільше, мабуть, для самого Радянського Союзу. Його рішення залишитися осторонь Програми європейського відновлення було однією з найбільших стратегічних помилок Сталіна. Хай які були їхні особисті розрахунки, американці не мали б іншого вибору, окрім як увести Східну Європу до ПЄВ, запропонувавши допомогу всім, а майбутні наслідки виявилися б неоглядними. Натомість допомогу спрямували на Захід, що, відповідно, означило роздоріжжя для двох половин континенту.

Від самого початку допомога Маршалла мала бути самообмежувальною. Її метою, яку Маршалл виклав у своїй гарвардській промові, було «розірвати зачароване коло, щоб населення Європи знову повірило в економічне майбутнє своїх країн та Європи загалом». Замість того, щоб просто надати допомогу у вигляді готівки, план пропонував безкоштовно постачати товари, які надходили б до європейських країн після щорічних запитів, індивідуально сформованих кожною країною-отримувачем у межах чотирирічного плану. Потім ці товари продавали б у кожній країні, а одержані в місцевій валюті так звані зворотні кошти можна було потім використати згідно з двосторонніми домовленостями між Вашингтоном та кожним окремим урядом. Деякі країни використовували ці гроші, щоб купити ще більше імпортних товарів; інші, як, наприклад, Італія, переводили їх у національні резерви на випадок майбутніх потреб у валюті.

Такий незвичайний спосіб надання підтримки мав прогресивні наслідки. Програма зобов’язувала європейські уряди планувати наперед та прораховувати майбутні інвестиційні потреби. Вона накладала на них вимогу домовлятися та консультуватися не лише зі Сполученими Штатами, а й між собою, оскільки торгівля й обмін, передбачені програмою, мали на меті якомога швидше перейти від двосторонніх до багатосторонніх. Це змушувало уряди, підприємства та профспілки співпрацювати, коли вони планували збільшення норм виробництва й умови, які мали цьому сприяти. Найголовніше, це робило неможливим повернення до тих спокус, які занапастили міжвоєнну економіку: дефіцит виробництва, усебічно шкідливий протекціонізм та занепад торгівлі.

Хоча влада США не приховувала своїх очікувань стосовно Плану, вона залишила визначення рівня допомоги та способу її розподілу на розсуд європейців. Європейські урядовці, звичні до відвертої політики Штатів у просуванні власних інтересів у попередніх двосторонніх переговорах щодо позик, були здивовані таким підходом. Їхнє спантеличення можна зрозуміти. Американці самі мали різне бачення завдань Плану. Ідеалісти-прибічники Нового курсу — а таких у післявоєнних американських урядах було багато — вбачали в ньому можливість відбудувати Європу за американською подобою, надаючи особливого значення модернізації, інфраструктурним інвестиціям, виробничій продуктивності, економічному зростанню та взаємозв’язку між працею і капіталом.

Отже, у складі «місій із продуктивності», профінансованих Планом Маршалла, до США приїздили багато тисяч керівників, інженерів та працівників профспілок, які мали вивчати американський спосіб ведення бізнесу: упродовж 1948–1952 років у Штатах побувало п’ять тисяч французів (загалом кожен четвертий з усіх запрошених). Сто сорок п’ять «європейських команд продуктивності» прибули до США тільки між березнем і липнем 1951 року — здебільшого до їхнього складу входили чоловіки (зрідка жінки), які ніколи раніше не бували поза межами Європи. Тим часом енергійні апологети Нового курсу з Організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), заснованої в 1948 році для адміністрування коштів Плану Маршалла, проповідували своїм європейським колегам переваги вільної торгівлі, міжнародного співробітництва та міждержавної інтеграції.

Треба сказати, що ці заклики одразу мали незначний успіх. Більшість європейських політиків та виконавців ще не були готові осягнути великі проєкти міжнародної економічної інтеграції. Напевно, найбільшим досягненням виконавців Плану Маршалла в цьому напрямку став Європейський платіжний союз, запропонований у 1949 році та заснований роком пізніше. Його обмеженою метою було «уміжнароднити» європейську торгівлю шляхом створення чогось на кшталт координаційного центру для дебетів та кредитів у європейських валютах. Такий задум мав попередити ризик того, що різні європейські країни намагатимуться заощадити дорогоцінні долари, обмеживши імпорт з інших європейських країн, і таким чином погіршуватимуть становище всіх.

За допомогою Банку міжнародних розрахунків як посередника європейські держави мали узгоджувати для себе кредитні лінії відповідно до власних торговельних потреб. Потім, замість того щоб витрачати мізерні доларові запаси, вони могли погасити свої зобов’язання через внутрішньоєвропейський перерозподіл кредитів. Значення мало не те, з ким ви торгували, а загалом баланс дебетів та кредитів у європейських валютах. До 1958 року, коли Платіжний союз припинив своє існування, він непомітно посприяв не лише стабільному розширенню торгівлі між європейськими країнами, а й небаченому рівню взаємовигідної співпраці — профінансованої, що варто підкреслити, значними вливаннями американських доларів для створення першого кредитного фонду.

З більш традиційного американського погляду вільна торгівля та її супутні переваги вже самі по собі були достатньою метою й виправданням для Плану Маршалла. Спад торгівлі й експорту в 1930-х роках особливо сильно вдарив по США, тож вони не шкодували зусиль, щоб переконати інших у важливості лібералізації тарифних режимів та вільної конвертації валют для післявоєнної відбудови. Так само як і захоплення вільною торгівлею з боку англійських лібералів до 1914 року, такі американські заклики до необмеженого руху товарів не були цілком безкорисливими.

Утім ця корисливість була добре обґрунтована. Зрештою, директор ЦРУ Аллен Даллес зазначав: «План передбачає, що ми бажаємо допомогти відновленню Європи, яка зможе і буде конкурувати з нами на світових ринках, і саме з цієї причини зможе купувати значні обсяги наших товарів». У кількох випадках переваги були негайними: у самих Штатах, щоб забезпечити підтримку Плану Маршалла серед профспілкових організацій, їм пообіцяли, що всі товари з Америки перевозитимуть американські судна і вантажитимуть американські портовики — члени Американської федерації праці — Конгресу виробничих профспілок. То був рідкісний випадок прямої та негайної перемоги. Здебільшого Даллес мав рацію: План Маршалла був вигідним для США тому, що мав відновити їхнього головного торговельного партнера, а не скинути Європу в імперську залежність.

Але це ще не все. Навіть якщо на той момент це було очевидно не для всіх, Європа в 1947 році мала вибір. Однією стороною цього вибору було відновлення або занепад, але глибше питання полягало в тому, чи Європа та європейці — все ще господарі власної долі, чи тридцять років убивчого внутрішньоєвропейського конфлікту віддали її до рук двох великих периферійних сил — США та Радянського Союзу. Радянський Союз дуже радо чекав на таку нагоду: як зауважував Кеннан у своїх мемуарах, пелена страху, що нависла над Європою в 1947 році, вела континент до того, щоб він, наче стиглий фрукт, упав до рук Сталіна. Але для американських політиків вразливість Європи була проблемою, а не можливістю. Як було зазначено у звіті ЦРУ в квітні 1947 року, «найбільша загроза безпеці Сполучених Штатів — це можливість економічного занепаду в Західній Європі та, як наслідок, прихід до влади комуністичних елементів».

Спеціальна екстрена робоча група координаційного комітету Державного департаменту, Військового міністерства та Міністерства військово-морських сил США більш повно висловила цю тезу у звіті, датованому 21 квітня 1947 року: «Важливо, щоб регіони, які містять або захищають джерела металів, нафти та інших природних ресурсів, що мають стратегічне значення або розташовані в стратегічно важливих зонах, містять значний виробничий потенціал, багаті на робочу силу та організовані військові сили, або які через політичні чи психологічні причини дозволяють США підтримувати значний вплив на стабільність, безпеку й мир у світі, залишалися в дружніх руках». Таким був ширший контекст Плану Маршалла, похмурий політичний та безпековий пейзаж, у якому американські інтереси були нерозривно переплетені з інтересами вразливої та слабкої частини європейського континенту.

Добре поінформовані європейські отримувачі допомоги згідно з Планом Маршалла, зокрема Ернест Бевін та Жорж Бідо, його колега в Міністерстві закордонних справ Франції на набережній Орсе, це чудово розуміли. Але внутрішні європейські інтереси щодо Програми європейського відновлення та способи її втілення, звичайно, сильно різнилися залежно від країни. У Бельгії, де американська допомога, напевно, була найменш нагальною, План Маршалла, можливо, у довгостроковій перспективі навіть нашкодив, оскільки дозволяв уряду робити значні інвестиції в традиційні виробничі заводи та політично чутливі галузі виробництва, як-от видобуток вугілля, незважаючи на довгострокову ціну цього рішення.

Однак переважно План Маршалла використовували за призначенням. У перший рік реалізації Плану допомога Італії здебільшого полягала в терміново необхідному імпорті вугілля й зерна, а також у допомозі постраждалим галузям промисловості, наприклад, текстильній. Але потім 90% італійських зворотних коштів були спрямовані в інвестиції: в інженерну галузь, енергетику, сільське господарство і транспортне сполучення. Насправді за Альчіде де Ґаспері та християнських демократів планова економіка в Італії наприкінці 1940-х років дуже нагадувала східноєвропейську: виробництво споживчих товарів було не в пріоритеті, споживання їжі утримувалось на довоєнному рівні, а ресурси спрямовувалися в інфраструктурні інвестиції. Це було занадто: американські спостерігачі занервували й безуспішно спробували змусити уряд запровадити більш прогресивні податки, послабити режим економії, дозволити зменшення резервів та попередити рецесію. Тут, як і в Західній Німеччині, американські виконавці Плану Маршалла воліли б бачити соціальну й економічну політику більш центристського спрямування, віддалену від традиційних дефляціоністських ухилів.

У Франції План Маршалла повністю служив цілям «планувальників». П’єр Урі, один із соратників Монне, пізніше визнавав: «Ми використовували американців, щоб змусити французький уряд до того, що вважали необхідним», — не зважаючи на американські заклики щодо лібералізації, але радо вітаючи їхні вмовляння інвестувати та модернізуватися. Кошти Плану (1,3 мільярда доларів у 1948–1949 роках, а в наступні три роки — ще 1,6 мільярда) склали майже 50% французьких державних інвестицій відповідно до Плану Монне в роки Маршалла, і без них країна ніколи не впоралася б. Саме тому певна, м’яко кажучи, іронія полягає в тому, що саме у Франції План Маршалла зазнав найбільшої критики з боку населення. У середині 1950-х років кожен третій дорослий француз визнавав, що чув про План Маршалла, а 64% з цієї групи вважали його «поганим» для країни!

Порівняно погана репутація Плану у Франції стала результатом частково успішної інформаційної кампанії французьких комуністів, можливо, найбільшого їхнього успіху[49]. В Австрії місцеві комуністи, за підтримки радянських сил, які все ще окуповували східну частину країни, ніколи не зазіхали на популярність американців та їхньої допомоги: вона давала харч голодним, а це було найголовніше. У Греції все було ще простіше. В умовах жорстокої громадянської війни План Маршалла, що охопив Грецію у квітні 1948 року, відкривав шлях від злиднів до виживання. Шістсот сорок дев’ять мільйонів доларів американської допомоги Греції в рамках Плану підтримали біженців та відвернули голод і хвороби: самі лише мули, надані бідним фермерам, стали порятунком для тисяч селянських сімей. У 1950 році країна завдячувала Плану Маршалла половиною Внутрішнього національного продукту (ВНП).

Наскільки успішною була Програма європейського відновлення? Поза сумнівом, Західна Європа відновилася, і це сталося саме протягом впровадження Плану Маршалла (1948–1951 роки). У 1949 році промислове та сільськогосподарське виробництво у Франції вперше перевершило обсяги 1938 року. За тим самим критерієм Нідерланди досягнули сталого відновлення в 1948 році, Австрія та Італія — у 1949-му, Греція та Західна Німеччина — у 1950-му. Серед країн, які під час війни були окуповані, лише Бельгія, Данія та Норвегія відновилися швидше (у 1947 році). Упродовж 1947–1951 років спільний ВНП у Західній Європі зріс на 30%.

У короткостроковій перспективі головним компонентом Програми, який сприяв цьому відновленню, безперечно, було надання доларових кредитів. Вони перекривали дефіцит торгівлі, уможливлювали постачання у великих кількостях терміново необхідної сировини і таким чином вивели Західну Європу з кризи середини 1947 року. Чотири п’ятих усієї пшениці, спожитої європейцями в 1949–1951 роках, походили з доларових країн. Незрозуміло, як без Плану Маршалла взагалі можна було б упоратися з браком пального, їжі, бавовни та інших товарів, заплативши за це політично прийнятну ціну? Певний час економіки Західної Європи, звичайно, могли б підтримувати зростання без допомоги Америки, однак цього можна було досягти лише за рахунок стримування внутрішнього споживання, скорочення нововведених соціальних послуг та подальшого зниження місцевого рівня життя.

Це був ризик, на який більшість обраних урядів зі зрозумілих причин не мали бажання йти. У 1947 році коаліція урядів у Західній Європі потрапила в пастку і знала про це. Зараз нам дуже легко розмірковувати, що завдяки Плану Маршалла «лише» вдалося впоратися зі скрутою, спричиненою відновленням попиту, що новий підхід Вашингтона допоміг подолати «тимчасовий» брак доларів. Але в 1947 році ніхто не міг знати, чи «тимчасовий» цей дефіцит у 4,6 мільярда доларів. І хто на той час міг бути певним, що скрута не затягне вразливі європейські демократії в безвихідне провалля? Навіть якщо Програма допомогла тільки виграти час, то було безцінно; саме цього тоді, здається, і бракувало Європі. План Маршалла передбачав економічну програму, але криза, яку він попередив, була політичною.

Триваліші переваги Плану Маршалла оцінити важко. Деякі експерти були розчаровані тим, що американці, очевидно, не спромоглися переконати європейців співпрацювати, зробивши планування частиною державної політики, як це очікувалось від самого початку. Крім того, хай яких навичок співпраці зрештою не набули європейці і які б інституції не побудували, насправді американська заслуга в цьому була щонайбільше скромною. Але у світлі нещодавнього минулого Європи будь-які рухи в цьому напрямку означали прогрес; і допомога Маршалла принаймні зобов’язувала європейські держави, які ставилися одна до одної зі взаємною підозрою, зібратися разом і узгодити відповіді, та, зрештою, багато чого ще. Оглядачі газети Times були не так далеко від істини, коли в редакційній колонці від 3 січня 1949 року стверджували, що, «якщо порівняти торішні спроби налагодити співпрацю із запеклим економічним націоналізмом міжвоєння, можна цілком обґрунтовано припустити, що План Маршалла починає нову добу в європейській історії, і це вселяє надію».

Реальні наслідки були психологічними. Можна майже напевне стверджувати, що План Маршалла спонукав європейців покращити їхнє ставлення до самих себе. Він допоміг їм рішуче переступити спадщину шовінізму, занепаду та авторитарних рішень. Завдяки йому координація економічних рішень стала нормою, а не винятком. А практики в торгівлі та валютній політиці, які шкодили іншим країнам, спершу почали здаватися нерозсудливими, потім — непотрібними і зрештою — абсурдними.

Усе це було б неможливо, якби План Маршалла запропонували як план «американізації» Європи. Навпаки, після війни європейці були такі свідомі своєї принизливої залежності від американської допомоги та підтримки, що будь-який необережний тиск з-за океану напевно мав би зворотний політичний ефект. Дозволивши європейцям впроваджувати політику, народжену з внутрішніх компромісів та досвіду, і відмовившись від спільного підходу в наданні допомоги всім європейським країнам, Вашингтон насправді мусив полишити надії щодо західноєвропейської інтеграції, принаймні на деякий час.

ПЄВ не постала на порожньому місці. Західна Європа могла отримати американську допомогу, тому що це здавна був край приватної власності, ринкової економіки та, за винятком останніх років, стабільної політики. Але саме тому Західна Європа сама мала ухвалювати рішення і зрештою наполягла на цьому. Як зауважив британський дипломат Олівер Френкс, «План Маршалла полягав у тому, щоб європейці могли купити за американські долари інструменти для відбудови». Решта — конвертація валют, хороші торговельні відносини, збалансовані бюджети та лібералізація торгівлі — залежала від них самих.

Утім очевидну паралель можна було провести не між американським баченням та європейськими практиками, а між 1945 та 1918 роками. Обидві післявоєнні епохи здавалися напрочуд подібними, набагато більше, ніж ми зараз пригадуємо. У 1920-х роках американці вже заохочували європейців перейняти їхні техніки виробництва та трудові відносини. У той час чимало американських експертів вважали, що порятунок Європи полягає в економічній інтеграції та інвестиції капіталу. І так само в 1920-х роках європейці очікували з-за океану порад щодо свого майбутнього та практичної допомоги в теперішньому.

Однак суттєва відмінність полягала в тому, що після Першої світової війни США давали тільки позики, а не гранти, — і майже завжди через приватний ринок капіталу. Таким чином, вони мали свою фіксовану ціну та зазвичай були короткочасними. Коли на початку Великої депресії їх завимагали повернути, це обернулося катастрофою. У цьому аспекті відмінність вражає: після кількох помилок у 1945–1947 роках американські урядовці доклали певних зусиль, щоб виправити хиби попередньої післявоєнної доби. План Маршалла був важливий не лише своїми наслідками, але й тим, чого він мав обережність уникнути.

Однак була ще одна європейська проблема, якої План не міг ані розв’язати, ані упередити, хоча від цього залежало все інше. Ідеться про німецьке питання. Без відновлення Німеччини французьке планування зійшло б нанівець: приміром, Франція збиралася пустити зворотні кошти Маршалла на будівництво нових великих металургійних комбінатів у Лотарингії, проте без німецького вугілля це б не мало сенсу. Німецьке вугілля можна було купити на кредитні кошти Маршалла — прекрасно; але якщо вугілля не було взагалі? Навесні 1948 року продуктивність німецького виробництва все ще дорівнювала половині рівня 1936 року. Британська економіка ніколи б не оговталася, якби продовжувала витрачати небачені суми (317 мільйонів доларів тільки в 1947 році) лише на те, щоб забезпечити безпорадне населення британської окупаційної зони в північнозахідній Німеччині. Без купівельної спроможності Німеччини експортно-орієнтовані економіки Нідерландів та Данії були приречені.

Логіка Плану Маршалла вимагала зняти всі обмеження із (західно)німецького виробництва та продукції, щоб країна знову змогла стати ключовим гравцем європейської економіки. Справді, державний секретар Маршалл одразу ж дав зрозуміти, що його План означав кінець французьких надій на отримання від Німеччини воєнних репарацій; зрештою, його метою був розвиток й інтеграція Німеччини, а не її перетворення на залежного вигнанця. Але американцям та їхнім союзникам було зрозуміло, що, для того щоб уникнути трагічного повторення подій 1920-х років — коли відчайдушні спроби стягнути воєнні репарації з переможеної Німеччини викликали, як здавалося вже з перспективи часу, відчуття незахищеності у Франції, обурення в Німеччині та прихід до влади Гітлера, — План Маршалла міг спрацювати лише в тому випадку, якби став частиною ширшої політичної домовленості, яку б і Франція, і Німеччина вважали по-справжньому вигідною і тривалою. Те, що вирішення німецького питання — ключ до післявоєнного майбутнього Європи, ні для кого не було секретом; у Москві це розуміли так само добре, як і в Парижі, Лондоні чи Вашингтоні. Але набагато суперечливішою дилемою було те, як саме воно мало вирішитися.



Розділ 4

Неможливе врегулювання

Тим, хто не жив у ті часи, може бути складно оцінити, наскільки сильно європейською політикою в післявоєнні роки керував страх підйому Німеччини і як усе робили для того, щоб цього ніколи знову не сталося.

Сер Майкл Говард

Навіть не сумнівайтеся: усі Балкани, окрім Греції, опиняться під владою більшовиків, і я нічим не можу цьому зарадити. Польщі я також нічим не можу допомогти.

Вінстон Черчилль, січень 1945 року

Він нагадав мені диктаторів часів Ренесансу: жодних принципів, будь-які засоби, не добирає слів — завжди «так» чи «ні»; хоча вірити йому можна, тільки якщо він сказав «ні».

Клемент Еттлі про Сталіна

Упродовж п’яти років ми розвинули величезний комплекс неповноцінності.

Жан-Поль Сартр (1945)

«Ніхто у світі не зможе зрозуміти, як європейці ставляться до німців, поки не поговорять з бельгійцями, французами чи росіянами. Для них хороший німець — це лише мертвий німець». Автором цих слів, записаних у щоденнику в 1945 році, був Сол Падовер, самовидець приходу американських військ, про якого ми вже згадували в третьому розділі. Розповідаючи історію післявоєнного поділу Європи, варто тримати в голові його спостереження. Суть Другої світової війни полягала в тому, щоб перемогти Німеччину, і практично всі інші міркування мусили почекати, доки вона тривала.

Протягом війни союзники найбільше переймалися тим, щоб хтось із них з неї не вийшов. Американці та британці постійно боялися, що Сталін може укласти окремий мир із Гітлером, особливо після того, як Радянський Союз відвоює території, втрачені після червня 1941 року. Зі свого боку, Сталін вбачав у затримці відкриття Другого (Західного) фронту таємний план західних союзників, які прагнули, щоб Росія стекла кров’ю, і тільки тоді виступити й пожинати плоди її самопожертви. Кожна зі сторін могла розглядати довоєнну політику примирення та погодження як свідчення про ненадійність іншої; тільки наявність спільного ворога тримала їх разом.

Договори та домовленості, яких досягнули уряди трьох головних союзників, потрібно розглядати у світлі цієї взаємної недовіри. У січні 1943 року в Касабланці було домовлено, що війна в Європі припиниться лише після безумовної капітуляції Німеччини. Одинадцять місяців по тому в Тегерані «Велика Трійка» (Сталін, Рузвельт і Черчилль) дійшли принципової згоди щодо післявоєнного поділу Німеччини, повернення до так званої «лінії Керзона»[50] між Польщею та СРСР, визнання влади Тіто в Югославії та радянського виходу до Балтійського моря в Кенігсберзі, колишньому східнопрусському порту.

Очевидно, що від цих домовленостей вигравав Сталін, та оскільки Червона армія відіграла ключову роль у боротьбі проти Гітлера, це було обґрунтовано. З тієї самої причини, коли Черчилль зустрівся зі Сталіним у Москві в жовтні 1944 року й підписав сумнозвісну «Угоду про відсотки», він лише поступився радянському диктатору владою, яку той і так, поза сумнівом, захопив би. У цій угоді, яку Черчилль поспіхом накидав на аркуші й передав Сталіну через стіл — Сталін «узяв свій синій олівець і поставив на ній жирну галочку», — Британія та СРСР погодилися встановити контроль над післявоєнною Югославією та Угорщиною за принципом «50 на 50»; Росія мала контролювати 90% Румунії та 75% Болгарії, а Греція на 90% мала стати «британською».

Щодо цієї таємної «угоди» варто сказати три речі. По-перше, що відсотки, які стосувалися Угорщини й Румунії, були звичайнісінькою формальністю — реально усіх цікавили Балкани. По-друге, як ми бачимо з історії, угоди загалом було дотримано. А по-третє, як би жорстоко це не звучало щодо пов’язаних із нею країн, насправді вона була неважлива. Те саме можна сказати про переговори в Ялті в лютому 1945 року. «Ялта» увійшла в лексикон центральноєвропейської політики як синонім зради Заходу, момент, коли західні союзники розіграли Польщу та інші маленькі держави між Росією та Німеччиною.

Але Ялта була важливішою. Безперечно, всі союзники підписали Декларацію про визволену Європу — «З метою створення умов, у яких звільнені народи можуть користуватися своїми [демократичними] правами, усі три уряди разом надаватимуть підтримку громадянам будь-якої звільненої держави або тієї європейської держави, яка перебувала в складі колишньої нацистської коаліції…» щодо формування представницьких урядів, проведення вільних виборів тощо. Представники поневолених націй справедливо обурилися цинізмом Радянського Союзу через таку обіцянку й закидали це Заходу. Але в Ялті було домовлено лише про те, про що вже й так домовились у Тегерані чи деінде.

Усе, що можна було сказати про Ялтинську конференцію, то це те, що вона була приголомшливим випадком взаємного непорозуміння, у якому, зокрема, Рузвельт потрапив у полон власних ілюзій. Бо на той момент Сталін навряд чи потребував дозволу Заходу, щоб робити в Східній Європі те, що йому заманеться, і британці розуміли це дуже добре. Східні території, віддані Сталіну згідно із секретними протоколами німецько-радянських пактів 1939 та 1940 років, знову опинилися в надійних руках совєтів: тоді, коли відбувалася зустріч у Ялті (4–11 лютого 1945 року) «люблінський комітет»[51] польських комуністів, які приїхали в радянському товарному потязі, щоб керувати післявоєнною Польщею, вже урядував у Варшаві[52].

Справді важливе питання — що буде з післявоєнною Німеччиною? — у Ялті не розглядали саме тому, що воно було таким важливим та нерозв’язним. І навряд чи західні лідери в ті останні місяці війни могли вмовити Сталіна на кращу угоду, навіть якби їм спало на думку це спробувати. Єдиною надією поляків та інших націй було те, що Сталін поводитиметься з ними великодушно в обмін на прихильність Заходу. Але він її і так мав, і ще тривалий час після поразки Гітлера саме західні союзники прагнули співпраці зі Сталіним, а не навпаки. Потрібно було, щоб Радянський Союз продовжував воювати проти Німеччини (а пізніше, як тоді вважали, проти Японії); проблема Центральної Європи могла почекати до мирних часів. Якби це було не так, Рузвельт і Черчилль могли б протестувати наполегливіше в серпні 1944 року, коли німці винищували двісті тисяч поляків під час безнадійного повстання у Варшаві, а Червона армія спостерігала за цим із протилежного берега Вісли.

Західні лідери могли не поділяти погляд Сталіна на польську підпільну Армію Крайову як на «жменьку спраглих до влади авантюристів і злочинців», але вони точно не збиралися дратувати свого головного військового союзника лише через шість тижнів після висадки в Нормандії. Для поляків і тоді, і пізніше це була зрада самої мети війни — зрештою, Британія та Франція оголосили війну Гітлеру у вересні 1939 року після того, як він порушив територіальну цілісність Польщі. Але західні союзники зрозуміли, що Схід необхідно лишити на милість Сталіна. Метою війни було перемогти Німеччину.

Це було і до кінця залишалося першочерговим завданням. У квітні 1945 року, коли поразка Німеччини вже стала фактом, але ще не була проголошена, Рузвельт лише міг заявляти, що навіть стосовно післявоєнного врегулювання для самої Німеччини «ми маємо вивчати ситуацію і не поспішати з остаточним рішенням». Для такої позиції існували серйозні причини — пошук рішення «німецького питання» здавався жахливо складним процесом, як уже могли переконатися уважні самовидці, тож якомога довше підтримувати антинімецький альянс, що об’єднав воєнних союзників, мало сенс. Тож саме тому одразу ж по закінченні війни обличчя Європи визначали не воєнні угоди та домовленості, а радше розташування армій союзників на момент німецької капітуляції. Як пояснював Сталін Молотову, коли той висловив сумніви щодо доброчесних формулювань «Декларації про визволену Європу», «ми можемо виконувати її умови так, як нам треба. Значення має лише розстановка сил».

На півдні та сході Європи війна закінчилася до кінця 1944 року, коли радянські сили повністю взяли під контроль Північні Балкани. До травня 1945 року в Центральній та Східній Європі Червона армія визволила та знову окупувала Угорщину, Польщу й більшу частину Чехословаччини. Радянські війська перетнули Пруссію й увійшли до Саксонії. На Заході, де британці й американці вели практично окремі війни в Північно- та Південно-Західній Німеччині відповідно, Ейзенгавер, безперечно, міг би увійти до Берліна раніше за росіян, але його стримали з Вашингтона. Черчилль хотів би бачити наступ західних союзників на Берлін, однак Рузвельт був свідомий того, що його генерали занепокоєні людськими втратами (США зазнали п’ятої частини всіх своїх бойових втрат у Другій світовій війні під час Арденнської операції в Бельгії попередньої зими), а Сталін зацікавлений щодо німецької столиці.

Саме тому в Німеччині та Чехословаччині (де американська армія спершу зупинилася за 50 кілометрів від Праги та звільнила Пльзенський район Західної Богемії, а тоді майже одразу передала його Червоній армії) лінія розподілу між тим, що мало стати «Східною» та «Західною» Європою, пролягала дещо західніше, ніж можна було очікувати за результатами боїв. Але зовсім трішки: навіть якби генерали Петтон і Монтґомері наполягли на просуванні вперед, це не вельми вплинуло б на остаточний результат. Тим часом південніше 2 травня 1945 року Народно-визвольна армія Югославії та Восьма британська армія зійшлися в Трієсті, провівши в цьому найбільш космополітичному центрально-європейському місті ту межу, яка потім стала першим справжнім фронтиром «холодної війни».

Звичайно, «офіційно» «холодна війна» ще не розпочалася. Але в певному розумінні це сталося задовго до травня 1945 року. Доки Німеччина залишалася ворогом, про глибші розбіжності та суперечки, які позначали відносини Радянського Союзу і його партнерів по коаліції, легко було забути. Але вони залишалися. Чотири роки обережної співпраці в смертоносній боротьбі зі спільним ворогом практично ніяк не змогли знівелювати майже тридцять років взаємної недовіри. Тому що насправді «холодна війна» в Європі почалася не після Другої світової війни, а після завершення Першої.

Це чудово розуміли в Польщі, яка відчайдушно воювала з новоствореним Радянським Союзом у 1920 році; у Британії, де Черчилль побудував свою кампанію в міжвоєнні роки частково на ґрунті «червоної загрози» 1920-х та антибільшовицьких настроях; у Франції, де антикомунізм був найсильнішим козирем правиці у внутрішній політиці, починаючи з 1921 року і до вторгнення Німеччини в травні 1940-го; в Іспанії, де Сталіну та Франко було однаково вигідно роздмухувати важливість комунізму в іспанській Громадянській війні; а найбільше, звичайно, у самому Радянському Союзі, де одноосібна влада Сталіна та його криваві чистки серед критиків партії ґрунтувалися на звинуваченні Заходу та його місцевих прибічників у намірі нашкодити Радянському Союзу та зірвати комуністичний експеримент. 1941‒1945 роки були лише перепочинком у міжнародній боротьбі між західними демократіями та радянським тоталітаризмом; боротьбі, що стала менш очевидною перед лицем загрози, яку для обох сторін становив підйом фашизму й нацизму в серці континенту, але, по суті, тривала й далі.

У 1941 році Німеччина об’єднала Росію і Захід так само, як їй це вдалося перед 1914 роком. Але альянс був приречений. З 1918 по 1934 рік через радянську політику щодо Центральної та Західної Європи — розділяти лівицю й заохочувати підривну діяльність і насильницькі протести — образ «більшовизму» набув рис чужого й ворожого. Чотири роки тривожних і суперечливих альянсів «Народних фронтів» дещо пом’якшили це враження, незважаючи на судові процеси та масові вбивства, які відбувалися в самому Радянському Союзі. Однак Пакт Молотова — Ріббентропа в серпні 1939 року, а також співпраця Сталіна з Гітлером щодо розподілу спільних сусідів на шматки наступного року завдали значного удару по здобутках пропаганди років Народних фронтів. Ці спогади зміг стерти тільки героїзм Червоної армії й радянських громадян у 1941‒1945 роках та безпрецедентні злочини нацистів.

Щодо совєтів, то вони завжди ставилися до Заходу з недовірою. Корені цієї недовіри, певна річ, сягали значно глибше 1917 року, але також були щедро здобрені військовим втручанням Заходу під час громадянської війни в 1917‒1921 роках, незалученістю Радянського Союзу до міжнародних організацій та справ упродовж подальших п’ятнадцяти років, цілком обґрунтованою підозрою, що якби західні лідери були змушені обирати, то віддали б перевагу фашистам, а не комуністам, а також відчуттям, що Британія та Франція не надто сумували б, якби Радянський Союз і нацистська Німеччина почали знищувати одне одного на користь усім іншим. Навіть тоді, коли було створено військовий альянс, а спільний інтерес у перемозі над Німеччиною був очевидним, рівень взаємної недовіри вражав: яскравим прикладом може слугувати той факт, що впродовж війни Захід і Схід дуже мало обмінювалися стратегічно важливими розвідданими.

Отже, розпад військового альянсу та подальший розподіл Європи спричинила не помилка, відвертий егоїзм чи шкідництво. Такий був плин історії. До Другої світової війни відносини між США і Сполученим Королівством з одного боку та СРСР з іншого повсякчас були напружені. Різниця полягала в тому, що жодна зі сторін не несла відповідальності за великі ділянки європейського континенту. Крім того, їх, з-поміж іншого, розділяла присутність Франції та Німеччини. Але ганьба Франції в 1940 році й поразка німців п’ять років по тому змінили все. Нова «холодна війна» в Європі завжди була можлива, але не неминуча. Вона почалася тому, що різні зацікавлені сторони мали в кінцевому підсумку несумісні цілі та потреби.

* * *

Через агресію Німеччини Сполучені Штати вперше стали впливовою силою в Європі. Те, що США надзвичайно сильні, було очевидно навіть тим, хто перебував під враженням від досягнень Червоної армії. Упродовж війни американський ВНП подвоївся. Навесні 1945 року на Штати припадала половина світової виробничої потужності, більшість надлишків продовольства та практично всі міжнародні фінансові резерви. Для війни з Німеччиною та її союзниками США висунули армію чисельністю 12 мільйонів, а на момент, коли Японія капітулювала, американський флот був більшим за усі флоти світу разом узяті. Що США збиралися зробити з цією силою? Після Першої світової війни Вашингтон вирішив її не застосовувати; чи буде після Другої так само? Чого хотіла Америка?

Спершу США мали доволі суворі наміри щодо Німеччини, і 85% американських воєнних зусиль були спрямовані саме проти неї. 26 квітня 1945 року, через два тижні після смерті Рузвельта, президенту Трумену подали директиву Об’єднаного комітету начальників штабів США, JCS 1067[53]. У ній, зокрема за рекомендацією Генрі Морґентау, міністра фінансів США, було зазначено:

Німцям необхідно роз’яснити, що нещадна агресія Німеччини й фанатичний опір нацистів знищили німецьку економіку та неминуче призвели до хаосу і страждань, а також що німцям не уникнути відповідальності за те, до чого вони довели країну. Німеччина буде окупована не задля визволення, а як переможена ворожа держава.

Або, як висловився сам Морґентау, «надзвичайно важливо розтлумачити кожному німцю: цього разу Німеччина — переможена нація».

Якщо коротко, то завданням було уникнути того, що в ретроспективі здавалося політикам 1945 року однією з великих помилок Версальського договору: неспроможність роз’яснити німцям масштаб їхніх гріхів та кару, яку вони на себе накликали. Тож на початку логіка американського підходу до німецького питання полягала в демілітаризації, денацифікації та деіндустріалізації, що мало позбавити Німеччину її військових й економічних ресурсів, а також перевиховати населення. Цю політику старанно впроваджували, принаймні частково: було офіційно розпущено Вермахт (20 серпня 1946 року); започатковано програми денацифікації, особливо, як ми бачили в другому розділі, в американській зоні окупації; а для німецької виробничої спроможності й обсягів продукції встановлено жорсткі рамки, зокрема виробництво сталі суворо обмежувалося «Планом щодо рівня розвитку післявоєнної економіки (Німеччини)» від березня 1946 року.

Але від самого початку «стратегію Морґентау» жорстко критикували всередині самої адміністрації США. Чим хорошим могло закінчитися доведення Німеччини (під контролем США) до практично доіндустріального стану? Більша частина найкращих сільськогосподарських земель Німеччини тепер перебувала під контролем Радянського Союзу або ж була передана Польщі. Тим часом Західна Німеччина потопала в напливі біженців, які не мали доступу ані до землі, ані до їжі. Обмеження щодо міської або виробничої продукції могли продовжувати знесилювати Німеччину, але не могли ані нагодувати її, ані відбудувати. Цей доволі відчутний тягар ліг би на плечі переможних окупантів. Рано чи пізно їм довелося б перекласти цю відповідальність на самих німців, а тоді потрібно було б дозволити німцям відбудовувати свою економіку.

Крім того, американські критики початкової «жорсткої» лінії США щодо Німеччини додали ще одну тезу для роздумів. Ідея того, щоб силоміць утовкмачувати німцям усвідомлення їхньої поразки, могла бути дуже привабливою, але без бодай якоїсь перспективи кращого майбутнього результат був би той самий: ображена та принижена нація — легка здобич для демагогії лівих чи правих. Як сказав колишній президент Герберт Гувер самому Трумену в 1946 році, «між помстою і миром треба обирати. Мати і те, і те не вийде». І якщо в американській лінії щодо Німеччини на шальках терезів дедалі більше переважував «мир», це значною мірою завдячувало перспективі погіршення відносин між Штатами і Радянським Союзом.

Усередині вузького кола вашингтонських інсайдерів було ясно від початку, що несумісність радянських і західних інтересів призведе до конфлікту і що чітко окреслені зони впливу можуть виявитись розважливим рішенням післявоєнних проблем. Так вважав Джордж Кеннан. Чому, написав він 26 січня 1945 року, «ми не можемо досягти пристойного та остаточного компромісу з [СРСР]? По-чесному розділити Європу на зони впливу, триматися подалі від російської зони, а росіяни — від нашої? […] А в межах тих дій, які б нам залишилися, ми могли б принаймні (спробувати) відновити життя після війни, на гідних та стабільних основах».

Шість тижнів по тому Аверелл Гарріман, посол США в Москві, надіслав президенту Рузвельту низку рекомендацій, у яких пропонував більш песимістичну відповідь на радянські дії в Cхідній Європі, натякаючи на загострення: «Якщо ми не хочемо погодитися з варварським захопленням Європи у ХХ столітті та репресіями, які поширюються все далі на Схід, то маємо знайти спосіб стримати панівну політику Радянського Союзу… Якщо ми не будемо діяти зараз, час наступного покоління увійде в історію як Радянська доба».

Гарріман і Кеннан мали абсолютно відмінні погляди на те, як відповідати на дії Радянського Союзу, але їхні оцінки дій Сталіна цілком збігалися. Утім інші американські лідери почувалися значно оптимістичніше, і не лише навесні 1945 року. Чарльз Болен, інший американський дипломат, який бачив вище процитований лист Кеннана, вірив у можливість післявоєнного врегулювання, яке б спиралося на широкі принципи самовизначення й співпрацю великих держав. Болен та інші — як-от післявоєнний Держсекретар Джеймс Бірнс, свідомий потреби підтримувати співпрацю з Радянським Союзом щодо розв’язання німецького питання, — вірили у воєнну окупацію союзниками країн колишнього нацистського блоку та у вільні вибори згідно з домовленостями, окресленими в Ялті. Лише пізніше — після того як вони побачили, як працює радянська влада під егідою Союзницьких контрольних рад, особливо в Румунії та Болгарії — вони визнали несумісність цих цілей і почали поділяти прихильність Кеннана до realpolitik — реальної політики й окремих сфер впливу[54].

Однією з підстав для початкового оптимізму була дуже поширена думка про те, що провокувати конфронтацію та війну не в інтересах Сталіна. Ось що сказав генерал Ейзенгавер президенту Трумену та його Об’єднаному комітету начальників штабів у червні 1946 року: «Я не вірю, що червоні хочуть війни. Чого вони можуть сьогодні досягти через збройний конфлікт? Вони вже отримали практично все, що можуть засвоїти». У певному розумінні Ейзенгавер мав рацію: Сталін не збирався оголошувати війну США (хоча з цього насправді не випливало логічного висновку про те, що Радянський Союз зацікавлений у повноцінній співпраці з колишнім союзником). У такому разі Сполучені Штати, які мали монополію на ядерну зброю, мало ризикували, підтримуючи контакти з Радянським Союзом та шукаючи взаємно прийнятні рішення для спільних проблем.

Іншим елементом політики США в перші післявоєнні роки стали нові міжнародні інституції. Американці сприяли їх створенню та щиро вболівали за їхні успіхи. Найвідоміша з них — звичайно, Організація Об’єднаних Націй. Її Хартію було ратифіковано 24 жовтня 1945 року, а Генеральна Асамблея вперше зібралася в січні 1946 року. Але в той час для політиків та урядовців більше значення, мабуть, мали фінансові й економічні структури та домовленості, пов’язані з Бреттон-Вудською системою.

Економічний спад міжвоєнних років здавався ключовою причиною європейської (та світової) кризи, особливо американцям. Упередити повернення до найгірших днів вересня 1931 року, коли грошова система після Першої світової війни розлетілася на друзки, можна було лише в тому випадку, якби існувала конвертація валют, а країни отримували взаємну вигоду від розширення торгівлі. Під проводом Мейнарда Кейнса, ідейного натхненника зустрічі в липні 1944 року на Бреттон-Вудській конференції в Нью-Гемпширі, економісти й державні діячі шукали альтернативу для міжнародної фінансової системи довоєнних днів: щось менш жорстке та дефляційне, ніж золотий стандарт, але надійніше та взаємовигідніше, ніж плаваюча ставка обмінного курсу. Хай яким був би цей новий режим, на думку Кейнса, він потребував чогось на кшталт міжнародного банку, який працював би подібно до національного центробанку: утримував би постійний курс валют, але водночас заохочував і стимулював міжнародні обмінні операції.

По суті, про це і домовилися в Бреттон-Вудсі. Міжнародний валютний фонд було створено (на гроші США), «щоб сприяти поширенню та рівномірному зростанню міжнародної торгівлі» (стаття 1[55]). Спочатку до Виконавчої ради, створеної за моделлю Ради Безпеки ООН, увійшли представники із США, Сполученого Королівства, Франції, Китаю та СРСР. Також запропонували започаткувати Міжнародну організацію торгівлі, яку зрештою в 1947 році було втілено як Генеральну угоду щодо тарифів і торгівлі (пізніше — Світову організацію торгівлі). Її члени погоджувалися на певні тарифні й інші поступки, а також на кодекс торговельних практик і процедур для усунення порушень та розв’язання суперечок. Усе це було кардинальним кроком уперед порівняно з попередніми «меркантилістськими» підходами до торгівлі й мало ознаменувати нову добу відкритої торгівлі.

Цілі та інституції Бреттон-Вудса, до яких належав і новостворений «Світовий Банк», негласно передбачали також зовнішнє втручання у внутрішню політику держави не бачених досі масштабів. Ба більше, мало бути запроваджено конвертацію валют — необхідну умову для сталої та передбачуваної міжнародної торгівлі — на основі їхнього котирування до долара США. Виявилося, що зробити це проблематично. І Британія, і Франція опиралися конвертації: британці — через захист «зони стерлінга»[56] та слабкість власної післявоєнної економіки, а французи — через свою давню одержимість «сильним франком» і бажання зберегти різні курси обміну для різних секторів і товарів — пережиток доби неокольбертизму[57]. Знадобилося понад десять років, щоб досягнути повної конвертації, коли франк та фунт нарешті приєдналися до Бреттон-Вудської системи — у 1958 та 1959 роках відповідно (у травні 1959 року до них приєднається дойчмарка, а в січні 1960-го — італійська ліра).

Отже, Бреттон-Вудська система утворилася не одразу. Учасники конференції в Бреттон-Вудсі очікували, що вже до кінця 1940-х років усі валюти світу вільно конвертуватимуться, але вони не врахували політичних та економічних наслідків початку «холодної війни» (та навіть і Плану Маршалла). Іншими словами, ідеалісти, які впроваджували плани та засновували інституції, покликані удосконалити міжнародну систему, виходили з припущення, що настане доба стабільної міжнародної співпраці, від якої виграють усі. Спочатку Радянський Союз був невід’ємною частиною фінансової системи, запропонованої в Бреттон-Вудсі. Очікувалося, що він робитиме третій за обсягом внесок до Міжнародного валютного фонду. З боку американців (та деяких британців) було, напевно, наївно думати, що російські — чи то пак французькі — політики приймуть ці пропозиції. У будь-якому разі вони обійшли ці перешкоди завдяки простому прийому — просто не радилися з росіянами, французами чи будь-ким іще, коли складали свої плани.

Вони щиро очікували, що взаємна вигода від розширення міжнародної торгівлі та фінансової стабільності зрештою подолає національні традиції та політичну недовіру. Тож коли Радянський Союз на початку 1946 року раптом оголосив, що не приєднуватиметься до бреттон-вудських інституцій, Міністерство фінансів США було щиро спантеличене. Щоб роз’яснити логіку, яка стояла за цим вчинком Сталіна, Джордж Кеннан у ніч на 22 лютого 1946 року надіслав з Москви свою відому «Довгу телеграму», яка стала першим з боку США важливим свідченням про визнання прийдешньої конфронтації.

Якщо дивитися на події таким чином, то особи, відповідальні за зовнішню політику США, за винятком Кеннана, здаються напрочуд наївними. Мабуть, так воно і було, і це стосується не лише сенатора Естеса Кефовера чи Вальтера Ліппманна, які просто відмовлялися вірити в те, що їм розповідали про дії Радянського Союзу в Східній Європі чи деінде. Принаймні до середини 1946 року багато американських лідерів говорили та поводилися так, ніби щиро вірили в продовження партнерства зі Сталіним. Навіть Лукреціу Петрешкану, високопосадовець румунського комуністичного уряду (а потім жертва показного процесу у своїй власній країні), під час переговорів щодо Паризьких мирних договорів улітку 1946 року заявив, що «американці з’їхали з глузду. Вони дають росіянам навіть більше, ніж ті просять і очікують»[58].

Але американській політиці була притаманна не лише наївність. У 1945 році та ще довго після того Сполучені Штати всерйоз очікували, що зможуть виплутатися з Європи максимально швидко, а отже, зі зрозумілих причин прагнули досягти прийнятного врегулювання, яке не потребувало б ані їхньої присутності, ані нагляду. Цей нюанс американського післявоєнного мислення сьогодні не дуже добре пам’ятають чи розуміють, але в розрахунках американців тоді це було найнагальнішим пріоритетом: як пояснив Рузвельт у Ялті, США очікували утримувати Німеччину під окупацією (а отже, залишатися в Європі) щонайбільше два роки.

На Трумена дуже тиснули, щоб виконати цю місію. Раптова денонсація ленд-лізу була частиною загального обмеження економічної та військової підтримки Європи. З 1945 по 1947 рік американський оборонний бюджет скоротили на понад 80%. Під кінець війни США мали в Європі 97 наземних підрозділів у бойовій готовності. У середині 1947 року залишилося тільки 12 підрозділів, більшість із них були в неповному складі й виконували адміністративні завдання. Інших відправили додому та демобілізували. Це відповідало очікуванням американських виборців, з яких лише 7% у жовтні 1945 року вважали закордонні проблеми важливішими за внутрішні; але серед європейських союзників США, які всерйоз злякалися повернення міжвоєнного ізоляціонізму, почалася паніка. Вони помилялися тільки наполовину: як було відомо британцям, якби Радянський Союз вторгся в Західну Європу після 1945 року, стратегія США полягала б у негайному відступі до віддалених баз у Британії, Іспанії та на Близькому Сході.

Але навіть під час скорочення свого військового контингенту в Європі американські дипломати мусили швидко вчитися на своїх помилках. Той самий Держсекретар Бірнс, який спочатку вірив у воєнні домовленості та добру волю Радянського Союзу, під час промови в Штутгарті 6 вересня 1946 року намагався підбадьорити свою німецьку аудиторію: «Армія Сполучених Штатів залишатиметься в Німеччині доти, доки існуватиме потреба в окупаційних силах». Таку риторику навряд чи можна було вважати свідченням про невідступну відданість європейській обороні, але, ймовірно, інспірована листом від Трумена в червні («Я втомився няньчитися з росіянами»), вона відображала дедалі більше роздратування США через труднощі в співпраці з Радянським Союзом.

Не тільки німці потребували підбадьорення: британці особливо непокоїлися через очевидне бажання американців позбутися свого європейського тягаря. Британію у Вашингтоні любили не всі. Віцепрезидент Генрі Воллес під час виступу 12 квітня 1946 року нагадав своїм слухачам: «Окрім спільної мови та літературної традиції, ми маємо з імперіалістичною Англією не більше спільного, аніж з комуністичною Росією». Звичайно, усім була відома м’яка позиція Воллеса щодо комунізму, але багато хто в політичних колах також поділяв його неприйняття до залучення Америки у Британії та Європі. Коли в березні 1946 року Вінстон Черчилль у Фултоні, штат Міссурі, виголосив свою відому промову про «залізну завісу», Wall Street Journal в’їдливо прокоментував: «Реакцію країни на фултонський спіч містера Черчилля можна вважати переконливим свідченням того, що США не бажають жодних альянсів або чогось подібного з будь-якою іншою країною».

Щодо самого Черчилля, то ані Воллес, ані редактори Wall Street Journal не змогли б його здивувати. Ще в 1943-му він уповні відчув на собі бажання Рузвельта розпустити Британську імперію: то справді були часи, коли здавалося, що Рузвельт переймається питанням обмеження післявоєнної Британії принаймні так само, як і стримуванням радянської Росії. Якщо взагалі можна говорити про послідовну стратегію США в 1944–1947 роках, то вона полягала в тому, щоб досягнути домовленості зі Сталіним на європейському континенті; змусити Британію відмовитися від своїх заморських домініонів та перейти до вільної торгівлі й конвертації стерлінга; забратися з Європи якомога швидше. З-поміж цих цілей вони досягли лише другої, тоді як третій завадила неможливість реалізувати першу.

Позиція британців була геть відмінною. Підкомітет Кабінету міністрів у 1944 році визначив чотири сфери першочергової важливості, які мало бути враховано в діалозі з Радянським Союзом: 1) близькосхідна нафта; 2) Середземноморський басейн; 3) ключове морське сполучення; 4) підтримка та захист виробничої спроможності Британії. Зауважимо, що жоден із цих пунктів не стосувався власне Європи — окрім другого, який пояснює британська залученість у Греції. Про Східну Європу згадки не було. Якщо британські лідери і ставилися до взаємодії зі Сталіним з пересторогою, то не тому, що їх непокоїли його плани в Центральній Європі, а радше через те, що вони очікували подальших дій Радянського Союзу в Центральній Азії та на Близькому Сході.

У світлі постійних пріоритетів Британії в Східній Азії, Індії, Африці та Карибському басейні це мало сенс. Але ті самі імперські ілюзії (як їх уже називали, і не лише у Вашингтоні) робили британських стратегів більшими реалістами щодо Європи, ніж їхні американські союзники. З перспективи Лондона війна йшла за те, щоб перемогти Німеччину, і якщо ціною цього була абсолютна влада Радянського Союзу в Східній Європі, отже, так і мало бути. Британці продовжували дивитися на європейські справи з позиції балансу сил: за словами британського дипломата сера Вільяма Стренґа, «краще, щоб Росія домінувала в Східній Європі, аніж Німеччина — у Західній».

Стренґ писав це в 1943 році. Уже в 1945 році, коли масштаб російського домінування ставав зрозумілим, британські лідери вирізнялися меншим оптимізмом, ніж їхні американські колеги. Після державного перевороту в Бухаресті в лютому 1945 року, оркестрованого з Москви, та подальшого сильного тиску, який чинив Радянський Союз і в Румунії, і в Болгарії, стало ясно, що локальна ціна радянської гегемонії буде високою. Але британці не виношували жодних мрійливих надій щодо покращення справ у регіоні: як міністр закордонних справ Ернест Бевін сказав своєму американському колезі Бірнсу, «у цих країнах ми маємо бути готові замінити один батіг іншим».

Чого британці насправді боялися, то це не того, що СРСР візьме під контроль Східну Європу — під кінець 1944 року це вже був довершений факт, — а того, що він затягне у свою сферу впливу ще й знеможену та принижену Німеччину і таким чином встановить владу на всьому континенті. Восени 1944 року начальники штабів Британії дійшли висновку, що, очевидно, доведеться розділити Німеччину та окупувати її західну частину. У такому випадку, як було зазначено в секретному документі британського Казначейства в березні 1945 року, одним із варіантів розв’язання німецького питання було забути про возз’єднання Німеччини і натомість повністю інтегрувати західнонімецьку зону в західноєвропейську економіку. Як генерал Алан Брук, начальник Генерального штабу Британської імперії, визнав у своєму щоденнику 27 липня 1944 року: «Найвпливовіша держава в Європі — це вже не Німеччина, а Росія. Через п’ятнадцять років вона неодмінно стане головною загрозою. Тому треба підтримувати Німеччину, поступово підняти її і ввести у Федерацію Західної Європи. На жаль, це все необхідно робити під прикриттям нероздільної трійці Росії, Англії та Америки».

Саме це приблизно і сталося чотири роки по тому. З усіх союзників лише Британія найточніше передбачила та навіть намагалася втілити той формат розв’язання, який зрештою і прийняли. Утім британці самі були неспроможні нав’язувати таке рішення, та й узагалі будь-що нав’язувати. До кінця війни стало зрозуміло, що Лондон не здатен змагатися з Вашингтоном і Москвою. Британія виснажилася в епічній боротьбі з Німеччиною й більше не могла навіть зберігати зовнішні атрибути великої держави. Між днем перемоги в Європі в 1945 році та весною 1947 року британські сили скоротилися з рекордної кількості 5,5 мільйона військових до лише 1,1 мільйона. Восени 1947 року країна навіть була змушена скасувати морські навчання, щоб заощадити на пальному. За словами посла США Вільяма Клейтона, зовсім не байдужого спостерігача, «британці кігтями тримаються за надію, що так чи інакше з нашою допомогою зможуть зберегти Британську імперію та свій вплив у ній».

За цих обставин британці зі зрозумілих причин були занепокоєні не тим, що росіяни можуть піти в наступ — політика Британії ґрунтувалася на припущенні, що радянська агресія може набути будь-якої форми, окрім війни, — а що американці відступлять. Меншість серед керівної партії лейбористів була б цьому рада, оскільки в питанні післявоєнної архітектури вірила в схильний до нейтральності європейський оборонний альянс. Але прем’єр-міністр Клемент Еттлі таких ілюзій не мав і в листі до свого колеги по партії, лейбориста Феннера Броквея, пояснив чому:

Дехто [у Лейбористській партії] вважав, що ми маємо зосередити всі наші зусилля на створенні Третьої сили в Європі. Дуже хороша ідея, нічого не скажеш. Але на той час для цього бракувало як моральних, так і матеріальних ресурсів. Те, що залишилося від Європи, було недостатньо сильним, щоб протистояти Росії самостійно. Для того щоб опиратися світовій потузі, потрібна була інша світова потуга… Якби не стримувальна сила американців, росіяни могли б легко спробувати просунутися вперед. Не знаю, чи стали б вони це робити, але не можна було не зважати на такий сценарій.

Та чи можна було розраховувати на американців? Британські дипломати не забули Акт про нейтралітет 1937 року[59]. І, звичайно, вони дуже добре розуміли неоднозначну позицію Штатів щодо заокеанських втручань, позаяк і самі дещо раніше її поділяли. Із середини XVIII століття аж до відрядження Британського експедиційного корпусу до Франції в 1914 році англійці полюбляли воювати чужими руками, не мали постійної армії, уникали участі в тривалих бойових діях на континенті й не тримали постійного контингенту на європейській території. У минулому морська держава, яка збиралася воювати в європейській війні силою солдатів іншої держави, могла шукати союзників серед іспанців, нідерландців, швейцарців, шведів, пруссаків та, певна річ, росіян. Але часи змінилися.

Саме тому в січні 1947 року Британія ухвалила рішення щодо впровадження власної програми ядерного озброєння. Його значення стане зрозумілим у майбутньому. В умовах перших післявоєнних років Британія могла щонайбільше сподіватися на те, що їй вдасться вмовити США на подальше залучення в Європі (що означало публічно декларувати підтримку ідей США щодо можливих домовленостей) і водночас співпрацювати з Радянським Союзом настільки, наскільки це ще можна було робити. Допоки страх німецького реваншизму переважав усе інше, Британія дотримувалася б такого курсу.

Однак уже на початку 1947 року стала зрозумілою хибність такої позиції. Чи був Радянський Союз реальною та нагальною небезпекою, усе ще було неясно (навіть у грудні 1947-го сам Бевін вважав Росію меншою загрозою, ніж відновлення Німеччини в майбутньому). Що було зрозуміло, то це те, що непевна ситуація в Німеччині, де економіка стала заручницею незавершених політичних переговорів, а британці зазнавали шалених витрат у своїй окупаційній зоні, не могла тривати довго. Німецьку економіку потрібно було відновлювати, за згоди совєтів чи без. Тому саме британці, які відвоювали дві довгі війни проти Німеччини від початку до кінця та сплатили за перемогу дуже високу ціну, підірвавши свою міць, найбільше прагнули завершити цей етап, встановити якийсь modus vivendi[60] і рухатися далі.

За кращих часів британці ретирувалися б на свої острови (власне, так само, як, за їхніми підозрами, хотіли зробити американці, втікши на свій континент) і полишили б безпеку Західної Європи на її одвічних захисників — французів. Ще в 1938 році це було основою британських стратегічних розрахунків: що на Францію, державу з найбільшою військовою силою на континенті, можна покластися не лише як на противагу німецьким амбіціям у Центральній Європі, а й навіть перед лицем майбутніх загроз із боку Радянського Союзу на Сході. Цей образ Франції, як «однієї з», чи то пак єдиної європейської супердержави, похитнувся в Мюнхені, але поза межами східноєвропейських посольств ще не був повністю зруйнований. Шок, який пройшов Європою в травні й червні 1940 року, коли велика французька армія зазнала поразки та впала під натиском німецьких танків над річкою Мез і в Пікардії, був ще сильнішим від того, що став повною несподіванкою.

Упродовж шести карколомних тижнів основоположні відправні точки, які визначали міждержавні відносини в Європі, змінилися назавжди. Франція припинила бути не лише великою потугою, а й просто потугою, та, попри всі зусилля де Ґолля, у пізніші десятиліття так і не повернула свою колишню міць. Після приголомшливої поразки в червні 1940 року настали чотири роки принизливої, ганебної, догідливої окупації, коли режим Віші маршала Петена виступав у ролі Урії Гіппа, а Німеччина — Білла Сайкса[61]. Хай що вони говорили публічно, французькі лідери і політики не могли не знати, що відбувається в їхній країні. Як було зазначено в одній внутрішній французькій аналітичній записці, виданій через тиждень після звільнення Парижа в 1944 році, «якби Франція стала жертвою насильства втретє в наступному поколінні, варто було б очікувати, що… вона назавжди припинила б своє існування».

Про це говорили кулуарно. Публічно ж французькі післявоєнні державні діячі та політики наполягали, що їхня країна має право вважатися членом переможної союзницької коаліції, державою світового масштабу, яка заслуговує на відповідне ставлення. Певною мірою цю ілюзію підтримували тому, що іншим державам було вигідно вдавати, ніби це правда. Радянський Союз хотів мати на Заході тактичного союзника, який поділяв би його недовіру до «англо-американців»; британці хотіли, щоб відроджена Франція обійняла своє місце в Європі та звільнила Велику Британію від континентальних зобов’язань; навіть американці бачили певні переваги (хоч і небагато) у тому, щоб дозволити Франції посісти місце за головним столом. Тож французи отримали постійне членство в новоствореній Раді Безпеки ООН, пропозицію розділити повноваження в спільних військових адміністраціях Відня й Берліна, а також (на вимогу Британії) окупаційну ділянку, яку відщипнули від американської зони на південному заході Німеччини, на суміжній із Францією території та набагато західніше радянської межі.

Та загалом ці заохочення сприймалися як подальше приниження і так присоромленої країни. Тож спочатку французи відповідали з передбачуваною вщипливістю. У межах Союзницької контрольної ради в Німеччині вони безперестанку блокували або ветували впровадження рішень, ухвалених Великою трійкою на Потсдамській конференції, з тієї причини, що Франція не брала в ній участь. Тимчасова адміністрація у Франції спершу відмовилася співпрацювати з УНРРА та союзницькими військовими урядами щодо роботи з біженцями, оскільки французькі біженці та переміщені особи мали бути розміщені й забезпечені допомогою в межах незалежної та безпосередньо французької програми.

Однак найголовнішим було те, що французькі післявоєнні керманичі мали дуже гостре відчуття ізольованості від найвищих рівнів, на яких союзники ухвалювали рішення. Ані британцям, ані американцям окремо довіряти не можна, думали вони (пам’ятаючи про відступ США з Європи після 1920 року та поразку французького флоту в бою з Британією в Мерс-ель-Кебірі у липні 1940-го); але разом їм не можна було довіряти тим більше — у цьому був особливо переконаний де Ґолль, якого переслідували спогади про своє принизливе гостьове становище в Лондоні в роки війни та жалюгідний статус в очах Рузвельта. Французи почали вважати, що в Лондоні й Вашингтоні ухвалюють рішення, які безпосередньо їх стосуються, але на які вони не мають жодного впливу.

Так само як Британія, Франція була імперією, принаймні на папері. Однак під час окупації Париж віддалився від своїх колоній. У будь-якому разі, незважаючи на значні володіння в Африці та Південно-Східній Азії, Франція завжди залишалася континентальною державою. На відміну від британців, французи на той час хіба що опосередковано переймалися радянськими маневрами в Азії чи перспективою кризи на Близькому Сході.

Саме через те, що Франція втратила свою міць, Європа виросла в її очах. І саме в Європі Париж мав підстави для занепокоєння. Вплив Франції у Східній Європі, регіоні, де французька дипломатія була найбільш активною в міжвоєнний час, завершився: у жовтні 1938 року приголомшений Едуард Бенеш сказав свою відому фразу про те, що «історія вважатиме… [його] вірність Франції… [його] найбільшою помилкою», а відчуття розчарування, яке він мав, охопило цілий регіон.

Тепер Франція була зосереджена, навіть зациклена, на Німеччині. І небезпідставно. Між 1814 та 1940 роками Німеччина вторгалася й окуповувала Францію п’ять разів, три з яких — за пам’яті сучасників. Країна заплатила невимірну ціну територіальними й матеріальними втратами, людськими життями і стражданням. Неспроможність після 1918 року створити таку систему стримувань і союзництва, яка змогла б зупинити відновлену мстиву Німеччину, була нав’язливим спогадом на набережній Орсе, де розташоване Міністерство закордонних справ Франції. Найпершим пріоритетом країни після поразки Гітлера було забезпечення того, щоб ця помилка не повторилася.

Тож початкова позиція Франції в німецькому питанні була дуже чітка й безпосередньо спиралася на уроки 1918‒1924 років: настільки, що стороннім спостерігачам здавалося, що це було намагання переписати історію періоду після Першої світової війни, тільки цього разу — за допомогою чужої армії. Французьке керівництво домагалося повного роззброєння й економічного придушення Німеччини: воно пропонувало заборонити виробництво зброї та дотичних товарів, змусити Німеччину виплатити репарації (зокрема через примусову працю у Франції німецьких робітників), реквізувати та вивезти сільськогосподарську продукцію, деревину, вугілля й устаткування. Шахтарські райони Руру, Саару та частин Рейнської області мали бути відокремлені від Німецької держави, а їхні ресурси та виробничі спроможності — віддані в розпорядження Франції.

Звичайно, якби ці заходи запровадили, вони напевно призвели б до знищення Німеччини на багато років: це і була їхня частково визнана мета (та популярна політична програма у Франції). Але водночас це означало б, що гігантські запаси природних ресурсів Німеччини сприятимуть реалізації власних планів Франції щодо відбудови — План Монне справді передбачав постачання, зокрема німецького вугілля, без якого французьке виробництво сталі було б приречене. Навіть у 1938 році Франція залишалася найбільшим імпортером вугілля у світі, купуючи за кордоном близько 40% своїх потреб у вугіллі та коксі. До 1944 року внутрішній видобуток вугілля у Франції зменшився більш ніж удвічі проти 1938 року. Країна стала ще більше залежною від закордонного вугілля. Але в 1946 році, коли внутрішній видобуток вугілля знову вийшов на рівень 1938 року, французький імпорт вугілля — на рівні 10 мільйонів тонн — усе одно був безнадійно меншим за необхідний. Без німецького вугілля та коксу післявоєнне відновлення Франції померло б у зародку.

Однак розрахунки Франції мали деякі недоліки. По-перше, вони суперечили тим поглядам, які вже висловлював Кейнс щодо французької політики за чверть століття до того. Знищувати німецькі ресурси не мало сенсу, якщо вони були життєво необхідні для відновлення самої Франції; а змусити німців працювати у Франції, водночас зберігаючи низький рівень життя в Німеччині без жодних надій на покращення, було просто неможливо. Ризик спровокувати зростання націоналізму в Німеччині як реакцію на післявоєнне зовнішнє пригноблення в 1940-х роках видавався не менш високим, аніж за двадцять років до того.

Але найважливіший аргумент проти французьких планів щодо післявоєнної Німеччини полягав у тому, що вони мали враховувати інтереси чи плани західних союзників Франції — необачний недогляд у той час, коли Франція суцільно залежала від цих самих союзників не лише стосовно безпеки, а й у питанні власного виживання. Щодо другорядних проблем — на кшталт митного та валютного союзу із Сааром, якого французи таки домоглися в 1947 році — західні союзники могли піти Франції назустріч. Але що стосується основоположних питань щодо майбутнього Німеччини, Париж не мав важелів впливу, щоб змусити англійців та американців задовольнити свої вимоги.

Відносини Франції з Радянським Союзом складалися дещо інакше. За останні пів століття Франція та Росія кілька разів вступали та виходили зі спільних союзів, а в колі симпатій французького суспільства Росія досі посідала особливе місце: опитування громадської думки в післявоєнній Франції постійно показували значне повернення прихильності до Радянського Союзу[62]. Тож після поразки німців французькі дипломати сподівалися, що природний збіг інтересів — спільний страх перед Німеччиною та недовіра до англійців й американців — дасть поштовх до послідовної підтримки французьких дипломатичних цілей з боку Радянського Союзу. Так само як і Черчилль, де Ґолль думав і говорив «Росія» замість СРСР, а також міркував великими історичними аналогіями: прямуючи до Москви в грудні 1944 року для переговорів щодо доволі беззмістовного франко-німецького договору проти будь-якого повторення німецької агресії, французький лідер у розмові зі своїми супутниками зауважив, що його стосунки зі Сталіним подібні до тих, які були між королем Франциском І та Сулейманом Пишним чотирма століттями раніше, з тією відмінністю, що «у Франції ХVI століття не було мусульманської партії».

Проте Сталін не поділяв ілюзій Франції. Він не був зацікавлений у тому, щоб слугувати противагою зовнішньополітичній потужності Лондона і Вашингтона на користь Франції, і чітко дав це зрозуміти французам у квітні 1947 року під час зустрічі союзницьких міністрів закордонних справ у Москві, коли Молотов відмовився підтримувати пропозицію Жоржа Бідо щодо відокремлення Рейнської області та встановлення зовнішнього контролю над рурським промисловим районом. Однак Франція продовжувала вигадувати альтернативні шляхи забезпечити неможливу незалежність у політиці. Відбулися невдалі переговори з Чехословаччиною та Польщею, які мали на меті забезпечити постачання вугілля та ринки для французької сталі й сільськогосподарської продукції. А Міністерство закордонних справ Франції могло б (таємно) запропонувати ще в 1947 році, щоб Франція зайняла позицію міжнародного нейтралітету, уклавши превентивні союзи чи альянси із США та СРСР, а також об’єднавшись із однією країною проти іншої, якщо якась із них почне наступ на Францію.

Коли в 1947 році Франція нарешті відкинула ці фантазії та змирилася з позицією своїх західних союзників, це сталося з трьох причин. По-перше, французька стратегія щодо Німеччини зазнала поразки: ані знищення Німеччини, ані репарацій не передбачалося. Франція не мала спроможності проштовхнути своє бачення розв’язання німецького питання, а всім іншим її пропозиції не подобалися. Другою причиною, через яку Франція поступилася своєю початковою позицією, була безнадійна економічна ситуація в середині 1947 року: як і решта Європи, Франція (як ми вже бачили) терміново потребувала не лише американської допомоги, а й німецької відбудови. Перша опосередковано, але недвозначно залежала від французького погодження стратегії щодо останньої.

Третє і найголовніше — це те, що французькі політики та суспільний настрій у Франції в другій половині 1947 року суттєво змінилися. Відмова від Плану Маршалла і поява Комінформу (докладніше про це йтиметься в наступному розділі) перетворили впливову Комуністичну партію Франції з недолугого коаліційного партнера на невгамовного критика всієї внутрішньої та зовнішньої політики Франції — такого потужного, що в другій половині 1947 року та більшій частині 1948 року багатьом здавалося, що Франція рухається до громадянської війни. Водночас у Парижі відчувалося щось на кшталт воєнного психозу — постійний острах німецького реваншизму в країні переплівся з новими розмовами про неминуче радянське вторгнення.

За цих обставин, а також діставши відкоша від Молотова, французи неохоче розвернулися до Заходу. Коли у квітні 1947 року Держсекретар США Джордж Маршалл запитав, чи «може Америка покластися на Францію», міністр закордонних справ Бідо відповів «так» — якщо дати Франції час та якщо в країні не почнеться громадянська війна. Зрозуміло, що Маршалла не дуже вразила така відповідь, а через одинадцять місяців він описав Бідо як клубок нервів. Маршалл вважав, що перейнятість Франції німецькою загрозою була «нереалістичною та не на часі»[63].

Те, що сказав Маршалл про французькі страхи щодо Німеччини, безперечно, було правдою, але це також свідчить про брак розуміння нещодавнього минулого Франції. Тому те, що в 1948 році французький парламент усе ж таки затвердив англо-американські плани щодо Західної Німеччини, хоч і дуже непевною більшістю голосів — 297 проти 289, не варто недооцінювати. Французи не мали вибору і знали про це. Якщо вони хотіли відновити економіку й отримати певний рівень безпекових гарантій від Америки та Британії щодо німецької агресії чи радянської експансії, то мали підігравати — особливо тепер, коли країна була залучена до затратної колоніальної війни в Індокитаї, для якої вона терміново потребувала американської допомоги.

Американці й британці могли надати Франції гарантії щодо нової військової загрози з боку Німеччини; американська політика дозволяла сподіватися, що економіка Німеччини відновиться. Але все це не давало відповіді на давнє питання Франції: як забезпечити собі привілейований доступ до матеріалів та ресурсів, зосереджених у Німеччині. Якщо їх не можна отримати силою чи шляхом анексії, потрібно знайти інший спосіб. Рішення, яке спало на думку французам у подальші місяці, полягало в «європеїзації» німецької проблеми: як Бідо, знову ж таки, пояснив у січні 1948 року, «в економічному плані, власне, як і в політичному, потрібно… запропонувати союзникам і самим німцям як мету інтегрувати Німеччину в Європу… це… єдиний шлях до життя та стабільності в політично децентралізованій, але економічно успішній Німеччині».

Іншими словами, якщо ви не можете знищити Німеччину, то приєднайте її до європейської структури, у якій вона не зможе нашкодити з військового погляду, але в економічному плані зможе зробити багато доброго. Якщо ця ідея не спала на думку французьким лідерам до 1948 року, то не через брак уяви, а тому що такий варіант розглядали тільки як pis aller, крайню опцію. До «європейського рішення» французької проблеми Німеччини можна було вдатися тільки після відкинення власне «французького» рішення, і французьким лідерам знадобилося три роки, щоб це прийняти. Упродовж тих трьох років Франція насправді мусила змиритися з раптовим запереченням трьохсот років історії. І за тих умов це було чимале досягнення.

Ситуація в Радянському Союзі в 1945 році була протилежною французькій. Після двох десятиліть фактичного виключення з європейських справ Росія знову опинилася за столом. Стійкість населення Радянського Союзу, успіхи Червоної армії та, треба віддати належне, здатність нацистів налаштувати проти себе навіть найбільш співчутливі антирадянські держави надали Сталіну авторитетності й впливовості в радах урядів і на вулицях міст.

Ця новонабута більшовицька привабливість ґрунтувалася на спокусливості влади. Бо СРСР був справді дуже потужним. Попри приголомшливі втрати в перші шість місяців після німецького вторгнення, коли Червона армія втратила 4 мільйони осіб, 8 тисяч літаків і 17 тисяч танків, радянські збройні сили відновилися настільки, що в 1945 році перетворилися на найбільшу військову силу Європи всіх часів: лише в Угорщині та Румунії їхня військова присутність упродовж 1946 року дорівнювала 1,6 мільйона осіб. Сталін встановив прямий або (у випадку Югославії) опосередкований контроль над величезними територіями Східної та Центральної Європи. Його війська заледве вдалося стримати від просування вперед через Північну Німеччину аж до данського кордону завдяки стрімкому наступу британців під проводом Монтґомері.

Західні генерали добре знали: ніщо у світі не могло спинити Червону армію від того, щоб дійти до Атлантичного океану, якби Сталін віддав такий наказ. Звичайно, американці та британці мали очевидну перевагу в стратегічній бомбардувальній спроможності, а Америка — ядерну бомбу, що було відомо Сталіну ще до того, як це йому повідомив Трумен у Потсдамі в липні 1945 року. Безперечно, Сталін хотів мати радянську ядерну зброю: то була одна з причин, чому він наполягав на встановленні контролю Радянського Союзу над тими частинами Східної Німеччини та, особливо, Чехословаччини, де були запаси урану; за декілька років 200 тисяч східних європейців працювали б у цих шахтах у межах радянської ядерної програми[64].

Але ядерна бомба, яка хоч і непокоїла радянську верхівку й лише загострювала недовіру Сталіна до американських мотивів та планів, мало впливала на зміну військових розрахунків Радянського Союзу. Вони ґрунтувалися безпосередньо на політичних завданнях Сталіна, які, зі свого боку, сягали стратегічних радянських та російських цілей. Першою з них була територіальна: Сталін хотів повернути землі, які втратили більшовики згідно Брест-Литовського договору 1918 року та протягом війни з Польщею два роки по тому. Частково він досягнув цієї мети в таємних пунктах пактів, укладених із Гітлером 1939 та 1940 року. Рештою він завдячував рішенню Гітлера вторгнутися в Радянський Союз у червні 1941 року, натомість дозволивши Радянській армії[65] знову окупувати спірні території під час наступу на Берлін. Отож радянська окупація й анексія Бессарабії (від Румунії), Буковини (від Румунії), Підкарпатської Русі (від Чехословаччини), Західної України (від Польщі)[66], Східної Фінляндії, трьох незалежних балтійських республік та Кенігсберга / Калінінграда в Східній Пруссії могли бути представлені як переможні трофеї, а не як наслідки сумнівних угод із фашистським загарбником.

Радянський Союз прагнув територіального звеличення з двох причин. Це завершувало його ізоляцію. Сталін, який тепер очолював величезний євразійський блок у світовій політиці, надав цьому неабиякого значення, а свідченням його новонабутої влади було наполягання Радянського Союзу на системі вето в щойно створеній Раді Безпеки ООН. Однак територія означала не тільки престиж, а й насамперед безпеку. З погляду Радянського Союзу просування на захід, на широкі земельні простори, через які будь-яка армія, особливо німецька, мусила б пройти, якби хотіла атакувати Росію, було життєво необхідно з безпекових міркувань. У Ялті, а потім у Потсдамі Сталін чітко дав зрозуміти: він наполягає, що території між Росією та Німеччиною, якщо їх повністю не поглине сам СРСР, мають керуватися дружніми режимами, «вільними від фашистських і реакційних елементів».

Тлумачення цього останнього вислову виявилося щонайменше суперечливим. Але в 1945 році американці й британці не мали бажання сперечатися щодо цього зі Сталіним. Здавалося, совєти заслужили привілей визначати безпеку так, як вони її бачили; так само спочатку було домовлено, що Москва має право отримати репарації, трофеї, робочу силу й обладнання від країн колишнього нацистського блоку (Німеччини, Австрії, Угорщини, Румунії, Болгарії та Фінляндії). Озираючись назад, ми можемо побачити в цих територіальних захопленнях і матеріальних привласненнях перші кроки в напрямку більшовизації східної частини Європи і, звичайно, матимемо рацію. Але на той час це було очевидно не для всіх: західним спостерігачам початкова післявоєнна позиція Москви навіть нагадувала щось знайоме й обнадійливо традиційне[67]. Бо така поведінка вже мала прецеденти.

Загалом комуністичний режим у Росії можна зрозуміти, якщо поставитися до його ідеологічних заявок та амбіцій цілком серйозно. Але траплялися періоди, як-от 1945‒1947 роки, коли навіть ті, хто були мало обізнані з більшовицькою доктриною, могли цілком непогано розібратися в радянській зовнішній політиці, просто згадавши політику царів. Зрештою, саме Петро І запровадив стратегію домінування Росії шляхом «захисту» своїх сусідів. Катерина І розширила імперію на південь та південний захід. А найголовніше — цар Олександр І визначив спосіб поведінки імперської Росії в Європі.

Коли в 1815 році (власне, як і в 1945-му) переможні та сповнені підозр одне до одного союзники зустрілися на Віденському конгресі, щоб знову встановити рівновагу на континенті після перемоги над тираном, цілі Олександра були цілком очевидні. Інтереси маленьких держав мали бути підпорядковані інтересам великих. Оскільки інтереси Британії були зосереджені за океаном, а інші континентальні країни не могли змагатися з Росією, останнє слово щодо післявоєнного континентального врегулювання мусив сказати цар. Місцеві протести сприймались як загроза загальній згоді, тож їх приборкували із відповідним завзяттям. Російську безпеку визначала територія під владою царя — західна армія ніколи більше не мала безперешкодно дійти до Москви — й успішність, з якою її населення силоміць призвичаювали до нового порядку.

У цій історії немає нічого, що суперечило б радянським задумам 1945 року. Олександр та його міністри не знайшли б, до чого причепитися в політичному меморандумі, підготовленому в листопаді 1944 року Іваном Майським, заступником народного комісара закордонних справ: «Для нас було б найвигідніше, щоб після війни в Європі залишилася тільки одна континентальна сила — СРСР й одна морська держава — Британія». Звичайно, на відстані 130 років не може бути абсолютних збігів: у 1945 році Сталін більше переймався Центральною Азією та Близьким Сходом, ніж свого часу Олександр (хоча наступники Олександра виявляли в цих регіонах значну активність); і навпаки, радянські стратеги не повністю поділяли царську зацикленість на Константинополі, Чорноморських протоках та Південних Балканах. Але послідовність політик повністю переважує розбіжності. Можна сказати, що їх споріднюють розрахунки Сазонова (російського міністра закордонних справ на початку війни в 1914 році), який уже передбачав майбутнє Східної Європи як групки маленьких, слабких держав, що незалежні на папері, але насправді існують в орбіті Великої Росії.

До цих постійних лейтмотивів царської зовнішньої політики в Європі Сталін додав свої власні розрахунки. Він справді очікував на швидкий економічний занепад на Заході (з огляду на міжвоєнний прецедент та виходячи з постулатів марксизму), а також перебільшував «неминучість» конфлікту між Британією й США як імперіями-конкурентами за світовий ринок, що дедалі більше зменшувався. З цього він зробив висновок не лише про настання часів підвищеної нестабільності та, відповідно, потребу закріпити здобутки Радянського Союзу, а й про реальну можливість «розколу» між західними союзниками: особливо через Близький Схід, хоча, можливо, й через Німеччину. Це було однією з причин, чому він не поспішав з погодженням німецького питання: Сталін був переконаний, що час працює на нього.

Але від цього він не почувався в більшій безпеці. Навпаки, оборонна позиція та обережна підозрілість всебічно означувала радянську зовнішню політику — як у 1946 році висловився Джордж Кеннан, «нервовий погляд Кремля на міжнародні справи». Саме тому 9 лютого 1946 року Сталін виступив із відомою промовою в Большому театрі, у якій оголосив, що Радянський Союз повертається до своїх довоєнних пріоритетів індустріалізації та військової підготовки, що між капіталізмом і комунізмом неминуче настане конфлікт і, говорячи відверто про те, що й так уже було очевидно, що Радянський Союз співпрацюватиме із Заходом лише тоді, коли це відповідатиме його інтересам.

Тут не було нічого нового: Сталін повертався до «жорсткої» лінії, яку взяли більшовики до 1921 року та знову після 1927 року й початку Народних фронтів. Більшовицький режим ніколи не почувався в безпеці. Зрештою, він утворився в результаті перевороту меншості, за несприятливих обставин та в дуже ворожому середовищі, і Сталін, як усі тирани, мав посилатися на загрози та ворогів, удома чи за кордоном. Ба більше, Сталін краще за багатьох знав, що перемога в Другій світовій війні могла хитнутися в інший бік: якби німці в 1941 році напали на місяць раніше (як первісно і збирався Гітлер), Радянський Союз, цілком вірогідно, міг би зазнати краху. Як і Штати після нападу на Перл-Гарбор, але маючи значно вагоміші підстави, радянська верхівка була параноїдально одержима «раптовими атаками» та викликами своєму щойно завойованому статусу. І росіяни (навіть більше за французів) упродовж багатьох десятиліть продовжували вважати Німеччину головною загрозою[68].

Чого ж у такому разі хотів Сталін? Безперечно, він справді очікував охолодження відносин із Заходом і збирався якнайвигідніше скористатися своїми перевагами та його слабкостями. Але хтозна, чи мав Сталін якусь чітку стратегію. Історик Норман Наймарк, фахівець із періоду післявоєнної радянської окупації Східної Німеччини, дійшов такого висновку: «Совєти діяли, керуючись подіями в зоні окупації, а не згідно з якимсь наперед продуманим планом чи ідеологічною рамкою». Це узгоджується з тим, що ми знаємо про загальний підхід Сталіна, і може бути застосоване не лише до Східної Німеччини.

Радянський Союз точно не готувався до третьої світової війни в короткій перспективі. Між червнем 1945 року та кінцем 1947 року Червона армія зменшила чисельність від 11 365 000 осіб до 2 874 000 — що пропорційно можна порівняти зі скороченням американських та британських військ (утім залишивши в польових умовах значно більший контингент, зокрема багато добре озброєних та моторизованих дивізій). Звичайно, радянські розрахунки не були аж такі очевидні для сучасників тих подій на Заході. Навіть ті, хто вважав Сталіна обережним прагматиком, не могли бути цілком певні. Однак Молотов точно говорив правду, коли у своїх мемуарах стверджував, що Радянський Союз схильний користатися сприятливими нагодами, але не хоче ризикувати, щоб їх наблизити: «Наша ідеологія передбачає наступальні операції, коли є така можливість. Якщо її немає, ми чекаємо».

Сам Сталін, як відомо, не любив ризикувати, через що деякі експерти і тоді, і потім шкодували, що Захід не зміг втілити політику «стримування» раніше й більш рішучо. Але ніхто в ті роки не прагнув ще однієї війни, й оскільки Сталіна легко можна було переконати в тому, що не варто намагатися вивести з рівноваги Париж або Рим (оскільки там у нього не було армії), радянська присутність і надалі на Сході була поза обговоренням, що визнавали всі. У Союзницьких контрольних радах у Болгарії чи Румунії совєти навіть не намагалися вдавати, що беруть до уваги побажання американців чи британців, не кажучи вже про місцеве населення. Певна невизначеність залишалася тільки в Чехословаччині, звідки Червона армія вже давно вийшла.

Зі свого боку Сталін діяв щиросердно, принаймні так вважали в Москві. Він та його оточення виходили з припущення, що західні союзники розуміють, що Радянський Союз збирається окупувати та контролювати «свою» половину Європи; вони розглядали заперечення союзників щодо поведінки совєтів у їхній зоні формальністю, дріб’язком демократичного лицемірства. Коли починало здаватися, що Захід надто захоплюється власною риторикою, вимагаючи в Східній Європі свободи та автономії, радянське керівництво реагувало зі щирим обуренням. Їхній настрій відображає нота Молотова, надіслана в лютому 1945 року щодо втручання Заходу в майбутнє Польщі: «Ми не знаємо, як організовані уряди в Бельгії, Франції, Греції тощо. Нас не питали, хоча ми не говоримо, що той чи інший уряд нам подобається. Ми не втручалися, тому що це англо-американська зона військових дій».

* * *

Усі очікували, що Друга світова війна, як і війна, що їй передувала, завершиться всеохопним мирним договором, і в Парижі в 1946 році справді було підписано п’ять окремих договорів. Вони визначали територіальні й інші домовленості в Румунії, Болгарії, Угорщині, Фінляндії та Італії, проте не в Норвегії, яка формально залишалася в стані війни з Німеччиною до 1951 року[69]. Та хай яке важливе значення ці зміни мали для населення цих країн (а у випадку Румунії, Болгарії та Угорщини вони означали їх остаточний перехід під контроль радянської влади), такі угоди могли бути досягнуті тому, що зрештою жодна з великих держав не була готова через них іти на ризик конфронтації.

Однак у Німеччині все було зовсім інакше. Німеччина мала дуже велике значення, особливо для росіян. Німеччина була центром у питанні миру, так само як до того центром війни, і примара німецького реваншизму переслідувала радянські розрахунки точнісінько так само, як французькі. Коли Сталін, Трумен та Черчилль зустрілися в Потсдамі (з 17 липня по 2 серпня 1945 року, а Еттлі замінив Черчилля після перемоги лейбористів на загальних виборах у Британії), виявилося, що домовленості можна було досягти щодо висилки німців зі Східної Європи, адміністративного поділу Німеччини з метою окупації та цілей «демократизації», «денацифікації» та «декартелізації». Проте поза межами загальних спільних намірів починалися труднощі.

Було домовлено розглядати німецьку економіку як єдине ціле, однак Радянському Союзу надали право відчужувати та вивозити зі своєї зони товари, послуги й фінансові активи. Окрім того, їм надавали 10% репарацій із західних зон в обмін на продукти харчування та сировину зі Східної Німеччини. Але ці домовленості містили суперечності, оскільки трактували економічні ресурси Сходу й Заходу як окремі та відмінні. Отож репарації одразу стали яблуком розбрату (як це було і після Першої світової війни); їх вимагали росіяни (і французи), а радянська влада одразу ж, не вагаючись, розбирала і вивозила німецькі заводи й устаткування — за згоди союзників-окупантів чи без неї.

Повної згоди не було ані щодо нових кордонів Німеччини з Польщею, ані навіть стосовно того, як впроваджувати загалом погоджений процес демократизації на практиці. Відповідно, глави держав-союзників «погодилися не погоджуватися» і відкласти переговори, віддавши розпорядження міністрам закордонних справ зустрітися та продовжити переговори пізніше. Так почався дворічний період зустрічей союзницьких міністрів закордонних справ — представників Радянського Союзу, Сполучених Штатів, Британії та, наприкінці, Франції. Перша зустріч відбулася в Лондоні через два місяці після Потсдама, а остання — у грудні 1947 року, також у Лондоні. По суті, їхнім завданням було напрацювати остаточне рішення для післявоєнної Німеччини і підготувати мирні договори між союзницькими державами та Німеччиною й Австрією. Прірва між західним і радянським підходами до німецького питання стала очевидною саме впродовж цих зустрічей, насамперед у Москві в березні та квітні 1947 року.

Англо-американська стратегія частково ґрунтувалася на розрахунках політичної доцільності. Якби німці в західній зоні окупації залишалися пригнобленими і злиденними, без жодної перспективи покращення, то рано чи пізно повернулися до нацизму — або й до комунізму. Тому в регіонах Німеччини, які перебували під контролем американських і британських військових адміністрацій, дуже скоро пріоритетом стала розбудова громадянських та політичних інституцій, а також перекладання на німців відповідальності за власні внутрішні справи. Це надавало новим німецьким політикам значно більше важелів, ніж вони могли сподіватися на момент закінчення війни. І вони без вагань цим користалися, натякаючи, що, якщо ситуація не покращиться, а окупанти не дослухатимуться до їхніх порад, вони не відповідатимуть за політичну лояльність німецької нації в майбутньому.

На щастя для західних союзників, окупаційна політика комуністів у Берліні та окупаційній зоні Радянського Союзу в Східній Німеччині не була такою, що могла б завоювати серця та голоси невдоволених німців. Хай як сильно ображеним німцям не подобалися американці, британці чи французи, альтернатива була набагато гірша: якщо Сталін справді хотів, щоб Німеччина залишалась об’єднаною, як того вимагали німецькі комуністи за його розпорядженням у перші післявоєнні роки, то радянська тактика була жахливою помилкою. Совєти одразу ж, без згоди союзників, установили у своїй окупаційній зоні де-факто керований комуністами уряд та заходилися нівелювати Потсдамські домовленості, безжально привласнюючи та розбираючи все, що потрапляло їм під руку.

Сталін навряд чи міг би вчинити по-іншому. Комуністи ніколи не могли сподіватися на те, щоб узяти під контроль країну або хоча б радянську зону інакше як силою. На міських виборах Берліна 20 жовтня 1946 року кандидати від Комуністичної партії отримали значно менше голосів, ніж соціал-демократи та християнські демократи. Після цього радянська політика стала відчутно жорсткішою. Але на цей момент західні союзники вже й самі переживали труднощі. У липні 1946 року Британія, щоб прогодувати місцеве населення своєї зони (промисловий і урбанізований північний захід Німеччини), була змушена імпортувати 112 тисяч тонн пшениці та 50 тисяч тонн картоплі, заплативши за це з американської позики.

Британці отримували від Німеччини щонайбільше 29 мільйонів доларів репарацій; але окупація коштувала Лондону 80 мільйонів доларів на рік, а різницю мусили покривати британські платники податків навіть тоді, коли британський уряд був змушений запровадити всередині країни нормування хліба (захід, якого під час війни вдалося уникнути). На думку Г’ю Далтона, британського канцлера Казначейства, британці «платили німцям репарації». Американці не мали таких фінансових обмежень, а окупована ними зона не настільки постраждала під час війни, але їхнє власне становище здавалося їм не менш абсурдним: особливо незадоволеною була армія США, оскільки мільйони голодних німців годувалися з її бюджету. Як зауважив Джордж Кеннан, «через безумовну капітуляцію Німеччини… ми лишилися одноосібно відповідальними за частину країни, яка в наш час ніколи не була економічно самодостатньою і чия здатність до самозабезпечення катастрофічно постраждала внаслідок війни та поразки німців. Тоді, коли ми погоджувалися взяти цю відповідальність, то не мали плану щодо відновлення економіки нашої зони і сподівалися відкласти розв’язання цього питання для пізнішого врегулювання в рамках міжнародної угоди».

Через цю проблему, а також через обурення німців демонтажем заводів й устаткування для перевезення на Схід, голова адміністрації американської зони генерал Клей в односторонньому порядку припинив постачання репарацій з американської зони до Радянського Союзу (та й узагалі будь-куди) у травні 1946 року, зауваживши, що радянська влада не виконала своєї частини потсдамських домовленостей. Британці вчинили за їхнім прикладом через два місяці. То був перший сигнал про розбіжності, але не більше. Франція, як і СРСР, усе ще прагнула репарацій, а всі чотири союзники формально продовжували залишатися відданими угоді 1946 року «Про рівні промисловості», згідно з якою рівень життя в Німеччині мав утримуватися не вищим за середній у Європі (не враховуючи Британію та Радянський Союз). Ба більше, Кабінет міністрів Британії під час зустрічі в травні 1946 року все ще висловлював небажання погодитися з офіційним поділом окупованої Німеччини на східну та західну частини з огляду на наслідки, які це могло мати для європейської безпеки.

Ставало зрозуміло, що чотири держави-окупанти не наближалися до спільного рішення. Щойно в жовтні 1946 року закінчився головний Нюрнберзький процес, а наступного місяця було погоджено положення Паризьких мирних угод, військові союзники опинилися в ситуації, коли, окрім спільної відповідальності за Німеччину, їх практично нічого не пов’язувало, а суперечності їхніх позицій ставали дедалі очевиднішими. Американці й британці наприкінці 1946 року домовилися об’єднати економіки їхніх двох окупаційних зон у так звану Бізонію (подвійну зону), але і це ще не означало остаточного поділу Німеччини, а тим паче намір інтегрувати Бізонію в західну економіку. Навпаки, через три місяці, у лютому 1947 року, Франція та Британія демонстративно підписали Дюнкеркський пакт, у якому вони гарантували одна одній взаємну підтримку проти будь-якої майбутньої агресії Німеччини. А на початку 1947 року державний секретар США Маршалл усе ще оптимістично припускав, що хай яких домовленостей не було б досягнуто задля розв’язання німецької економічної головоломки, це не обов’язково має відбутися коштом розділення Німеччини. Принаймні з цього питання Схід і Захід офіційно дійшли згоди.

Справжній розкол відбувся навесні 1947 року, під час московської зустрічі (10 березня — 24 квітня) міністрів закордонних справ США, Британії, Франції та Радянського Союзу, які знову зібралися, щоб домовлятися про Мирну угоду для Німеччини та Австрії. На той момент лінії розлому вже були очевидні. Британці й американці були налаштовані відбудувати німецьку економіку західної зони, не лише щоб німці могли себе забезпечувати, а й для підтримки відновлення європейської економіки загалом. Радянські представники вимагали поновлення репарацій із західних зон Німеччини і задля цього — запровадження об’єднаної німецької адміністрації та економіки, власне, як із самого початку й передбачалося (хоча і вельми нечітко) у Потсдамі. Але на той час західні союзники вже не збиралися створювати єдиної німецької адміністрації, тому що це означало не тільки кинути населення західних зон Німеччини напризволяще — що вже саме по собі набуло політичної ваги, — а й, по суті, враховуючи тодішню військову перевагу, передачу країни у сферу контролю Радянського Союзу.

Як визнав Роберт Мерфі, політичний радник американської військової адміністрації в Німеччині, «саме на московській конференції 1947 року справді впала залізна завіса». Ернест Бевін полишив будь-яку надію на досягнення згоди щодо Німеччини ще до того, як він приїхав до Москви, але для Маршалла (та Бідо) це був вирішальний момент. Поза всяким сумнівом, для Молотова зі Сталіним також. Коли чотири міністри закордонних справ зустрілися наступного разу, з 27 червня по 2 липня, щоб обговорити новий революційний План Маршалла, американці та британці вже погодилися (23 травня) дозволити німцям бути присутніми в так званій Економічній раді Бізонії, зародковій структурі на шляху до створення західнонімецького уряду.

З цього моменту події розвивалися швидко. Жодна зі сторін не робила і не шукала поступок: американці та британці, які довго боялися окремої російсько-німецької мирної угоди і заохочували затримки та компроміси, щоб їй запобігти, уже могли не зважати на ці застереження. У серпні вони в односторонньому порядку збільшили обсяги виробництва в Бізонії (під суголосся радянської та французької критики). Директиву Об’єднаних начальників штабів JCS 1067 («План Морґентау») було замінено директивою JCS 1779, яка офіційно декларувала нові цілі Сполучених Штатів: економічне об’єднання західної зони Німеччини та заохочення самоурядування в Німеччині. Німці швидко переставали бути ворогами, особливо для США[70].

Міністри закордонних справ — Молотов, Бевін, Маршалл та Бідо — востаннє зустрілися в Лондоні, 25 листопада — 16 грудня 1947 року. То була цікава зустріч, оскільки їхні відносини вже практично зійшли нанівець. Західні союзники продовжували самостійно будувати плани щодо західноєвропейського відновлення, а за два місяці до того Сталін заснував Комінформ, наказав Комуністичним партіям у Франції та Італії зайняти безкомпромісну позицію у справах їхніх країн та сильно закрутив гайки в тих країнах, які перебували під владою комуністів і відтепер належали до Радянського блоку. Як і раніше, міністри обговорювали перспективу створення загальнонімецького уряду під контролем союзників та інші пункти майбутньої мирної угоди. Але подальших домовленостей щодо спільної адміністрації чи планів її створення досягти не вдалося, і зустріч закінчилася без призначення дати наступного з’їзду.

Натомість Британія, Франція та США розпочали тристоронні дискусії щодо майбутнього Німеччини на розширеній конференції, яка відкрилася 23 лютого 1948 року знову ж таки в Лондоні. Того самого тижня комуністична партія в Чехословаччині успішно розіграла переворот, засвідчивши остаточну відмову Сталіна від своєї попередньої стратегії та налаштування на неминучу конфронтацію, а не пошук порозуміння із Заходом. На тлі Празького перевороту Франція і Британія 17 березня розширили Дюнкеркський пакт у Брюссельський пакт, який об’єднував Британію, Францію та країни Бенілюксу в спільний оборонний альянс.

Західних лідерів ніщо не стримувало, тож на Лондонській конференції вони швидко домовились поширити План Маршалла на Західну Німеччину та розробили план щодо створення майбутнього уряду Західної Німеччини (французька делегація підтримала цю домовленість в обмін на (тимчасове) відокремлення Саару від Німеччини і пропозицію щодо незалежного органу, який мав би наглядати за рурською промисловістю). Ці наміри засвідчували очевидну відмову від духу потсдамських домовленостей, тож генерал Василій Соколовський, представник Радянського Союзу в Союзницькій контрольній раді в Берліні, висловив протест (забувши згадати про часті порушення тих самих домовленостей з боку самого Радянського Союзу).

10 травня Соколовський виступив із засудженням планів щодо Західної Німеччини як силового нав’язування капіталістичних інтересів німецькому населенню, яке не має можливості продемонструвати свої соціалістичні уподобання, та повторив радянські твердження про те, що західні сили зловживали своєю присутністю в Берліні (що, як він наполягав, був частиною радянської зони), щоб утручатися в справи Східної Німеччини. Через десять днів, на зустрічі Союзницької контрольної ради в Берліні 20 березня, Соколовський засудив «односторонні заходи» західних союзників, «які здійснюються у Західній Німеччині та суперечать інтересам мирних країн і миролюбного німецького населення, що прагне мирної єдності та демократизації їхньої країни». Після цього він вилетів із кімнати в супроводі всієї радянської делегації. Дату наступної зустрічі не призначали. Спільна союзницька окупація Німеччини завершилася: менше ніж два тижні по тому, 1 квітня, радянська військова адміністрація в Берліні почала втручатися в наземне сполучення між Західною Німеччиною та зоною окупації західних союзників у Берліні. У Європі почалася справжня «холодна війна».

З цієї історії має бути зрозуміло, що від запитання «хто розпочав “холодну війну”?» користі мало. Якщо виходити з тієї позиції, що «холодну війну» розв’язали через Німеччину, кінцевий результат — розділена країна — очевидно, влаштував би всі сторони, на відміну від альтернативи — Німеччини об’єднаної і ворожої. У травні 1945 року ніхто не передбачав такого розвитку подій, але мало кого він повністю не влаштовував. Деякі німецькі політики, зокрема сам Конрад Аденавер, навіть завдячували розділенню країни своєю кар’єрою: якби Німеччина залишалася поділеною на чотири зони чи була повністю об’єднана, маловідомий місцевий політик з католицького Райнланду на крайньому заході країни практично напевно не зміг би пробитися нагору.

Але Аденавер навряд чи міг підтримати розділення Німеччини як мету, хай як сильно він особисто вітав це рішення. Його головним опонентом у перші роки Федеративної Республіки був соціальний демократ Курт Шумахер, протестант із Західної Пруссії та невтомний поборник єдності Німеччини. На відміну від Аденавера, він би радо прийняв нейтральність Німеччини як ціну за єдину Німецьку державу — саме це, здавалося, пропонував Сталін. Позиція Шумахера на той час була більш популярною в Німеччині, через що Аденавер мусив діяти обережно та пересвідчитись, що відповідальність за розділення Німеччини лежить тільки на окупаційних силах.

У 1948 році в Сполучених Штатах, як і у Великій Британії, аж ніяк не сумували через перспективу розділення Німеччини, водночас США зберігали вплив у більшій, західній частині. І хоча дехто в Штатах, як-от Джордж Кеннан, і передбачав такий результат (уже в 1945 році він зробив висновок, що США «не мали іншого вибору, окрім як вивести свою зону Німеччини… до такого ступеня незалежності, процвітання, безпеки й переваги, коли Схід не зможе їй загрожувати»), вони були в меншості. У ті роки американці, власне, як і Сталін, імпровізували. Іноді припускають, що деякі знакові американські рішення та заяви, зокрема Доктрина Трумена, озвучена в березні 1947 року, діяли на випередження переходу Сталіна від компромісів до жорсткості і що в цьому сенсі нечутливість Вашингтона, або, у гіршому випадку, розрахована непримиренність стала причиною розділів у Європі. Але це було не так.

Позаяк Доктрина Трумена, якщо ми вже про неї говоримо, напрочуд мало вплинула на радянські розрахунки. Заява президента Трумена 12 березня 1947 року перед Конгресом про те, що «політикою Сполучених Штатів має бути підтримка вільних народів, які чинять опір спробам підкорення з боку озброєної меншості або через зовнішній вплив» стала прямою відповіддю на неспроможність Лондона і далі надавати допомогу Греції та Туреччині внаслідок британської економічної кризи в лютому 1947 року. Америка мала перебрати роль Британії на себе. Тож Трумен сподівався на підтримку Конгресу щодо збільшення бюджету закордонної допомоги на 400 мільйонів доларів: щоб отримати кошти, він обґрунтував потребу в контексті зростання комуністичної загрози.

Конгрес сприйняв його всерйоз. Але Москва — ні. Сталіна не дуже цікавила Туреччина і Греція — головні отримувачі пакету допомоги; він чудово розумів, що екстравагантні пропозиції Трумена навряд чи вплинуть на його власну сферу інтересів. Навпаки, він продовжував думати, що всередині західного табору існують дуже серйозні перспективи розколу, а його ознака та провісник — це те, що Штати перебирають на себе відповідальність Британії. І хай що підштовхнуло Сталіна скоригувати свої плани в Східній Європі, це точно не були внутрішні американські дискусії[71].

Першочергова причина розділу Німеччини та Європи полягає радше у власних помилках Сталіна в ті роки. У Центральній Європі, де його інтересам більше відповідала б об’єднана Німеччина, слабка і нейтральна, він змарнував свою перевагу в 1945 році та в подальші роки через свою жорстку непоступливість і тактику конфронтації. Якщо Сталін сподівався дозволити Німеччині загнивати, допоки дозрілий фрукт німецького обурення та відчаю не впаде йому до рук, то він серйозно прорахувався — хоча в деякі моменти союзницькі адміністрації в Західній Німеччині побоювалися, що йому ще може це вдатися. У цьому сенсі «холодна війна» в Європі неминуче мала статися через особистість радянського диктатора та систему, якою він правив.

Однак насправді Німеччина лежала біля його ніг, і його опоненти добре про це знали. «Проблема в тому, що ми граємо з вогнем, який нам нічим загасити», — сказав Маршалл у своєму виступі на Раді національної безпеки 13 лютого 1948 року. Усе, що мав зробити Радянський Союз, — прийняти План Маршалла та переконати більшість німців у щирості московського прагнення створити нейтральну та незалежну Німеччину. У 1947 році це кардинально змінило б баланс сил у Європі. Хай що Маршалл, Бевін чи їхні радники думали про такі маневри, вони ніяк не змогли б їх відвернути. У тому, що такі тактичні прийоми не спали на думку Сталіну, не було заслуги Заходу. Як за інших обставин висловився Дін Ачесон, «нам пощастило з нашими супротивниками».

Озираючись назад, ми бачимо певну іронію долі в тому, що, відвоювавши в кривавій війні заради ослаблення надпотужної Німеччини в серці європейського континенту, переможці виявилися вкрай неспроможними домовитись щодо шляху підкорення Німеччини, тому зрештою розділили її між собою, щоб окремо скористатися з її відновленої потужності. Стало зрозуміло — спочатку британцям, потім американцям, запізніло французам і нарешті совєтам, — що єдиний спосіб зробити так, щоб Німеччина не була проблемою, — змінити умови дискусії та оголосити її рішення. Це було незручно, але спрацювало. За словами Ноеля Аннана, британського офіцера розвідки в окупованій Німеччині, «опинитися в альянсі з людьми, які готові були співпрацювати з Гітлером проти комунізму, було бридко. Найкраще, на що міг сподіватися Захід, — це спонукати німців самих створити західну демократичну державу».



Розділ 5

Світанок «холодної війни»

Уявіть собі, що Австрійська імперія розпалася на безліч більших та менших республік. Який чудовий ґрунт для всесвітнього російського царювання.

Франтішек Палацький (квітень 1848 року)

Югославія хоче заволодіти грецькою Македонією. А ще вони хочуть Албанію і навіть частину Австрії та Угорщини. Це не доцільно. Мені не подобається, як вони поводяться.

Йосип Сталін, 1945 рік

Щоб дійти до Північного моря, Червона армія потребувала тільки чобіт.

Деніс Гілі

Ідея європейського порядку — це не німецька вигадка, а необхідність.

Поль-Анрі Спаак (квітень 1942 року)

Ми нутром відчуваємо, що не можемо цього зробити.

Ентоні Іден (січень 1952 року)

«Ця війна не така, як раніше; той, хто володіє територією, встановлює на ній свій суспільний лад. Кожен встановлює свій лад там, куди тільки може дістати його армія. Інакше бути не може». Відомий вислів Йосипа Сталіна — у переказі Мілована Джиласа в книжці «Розмови зі Сталіним»[72] — не такий уже й оригінальний, як могло здатися. Друга світова війна в жодному разі не була першою війною в Європі, коли воєнні досягнення визначали соціальні системи: релігійні війни XVI століття закінчилися в 1555 році Аугсбурзьким миром, коли принцип cuius regio eius religio — «чия влада, того й віра» — надавав правителям право запроваджувати на своїй землі релігію на власний розсуд. Після перших європейських завоювань Наполеона на початку ХІХ століття воєнні перемоги швидко спричиняли соціальну та промислову революцію за французьким зразком.

Однак Сталін мав чітку позицію, яку він роз’яснив Джиласу задовго до того, як Східна Європа опиналася під комуністичною владою. Радянська сторона вела війну заради того, щоб перемогти Німеччину, відновити російську владу та безпеку на її західному кордоні. Хай яка доля чекала на саму Німеччину, простір між Німеччиною і Росією не міг залишитися без контролю. На територіях, які простягалися з півночі на південь від Фінляндії до Югославії, були розташовані маленькі й беззахисні держави, чиї міжвоєнні уряди (частково за винятком Чехословаччини) як один вороже ставилися до Радянського Союзу. Польща, Угорщина та Румунія виявляли особливу послідовність у своїй недружності щодо Москви та недовірі до радянських намірів щодо себе. Єдиним прийнятним для Сталіна сценарієм було встановлення — у тих частинах регіону, які ще не були завбачливо поглинуті СРСР, — урядів, що абсолютно точно ніколи б не створили загрози радянській безпеці.

Але єдиний спосіб забезпечити такий розвиток подій полягав у тому, щоб відтворити радянську політичну систему в державах Східної Європи. Саме цього від початку хотів і домагався Сталін. З одного боку, може видатись, що цієї мети досягти було доволі легко: старі еліти в країнах на кшталт Румунії чи Угорщині втратили свій авторитет, тож усунути їх та замінити новими було б нескладно. Багато де радянських окупантів спочатку вітали як визволителів та провісників змін і реформ.

З іншого боку, Радянський Союз практично не мав впливу на внутрішні справи своїх західних сусідів поза межами повноважень, які надавала йому всеохопна військова присутність. У більшості країн регіону впродовж попередніх двадцяти п’яти років комуністи не мали доступу до публічного життя та законної політичної діяльності. Навіть у тих країнах, де комуністичні партії не були заборонені законом, їхня ідентифікація з Росією та твердолобі сектантські практики, які після 1927 року майже безперервно диктувалися з Москви, перетворили їх на маргіналів східноєвропейської політики. Радянський Союз ще більше послабив їх, кинувши за ґрати й піддавши чисткам багатьох польських, угорських, югославських та інших комуністів, які тікали до Москви: у випадку Польщі керівництво Комуністичної партії ліквідували практично повністю.

Тож коли Матяш Ракоші, лідер Угорської комуністичної партії, у лютому 1945 року повернувся з Москви до Будапешта, то міг розраховувати на підтримку близько чотирьох тисяч угорських комуністів. У Румунії, за словами самої очільниці румунських комуністів Анни Паукер, партія мала менше тисячі членів серед майже двадцятимільйонного населення. Ситуація в Болгарії мало чим відрізнялася: у вересні 1944 року комуністи налічували близько восьми тисяч осіб. Тільки в промислових регіонах Богемії та в Югославії, де партія асоціювалася з переможним партизанським рухом, комуністи мали щось подібне до масової підтримки.

Діючи обережно та в будь-якому разі зберігаючи робочі стосунки із західними державами, Сталін спершу спробував тактику, уже знайому з часів народних фронтів 1930-х років та з комуністичних практик під час Громадянської війни в Іспанії: підтримувати створення «фронтових» урядів — коаліцій із комуністів, соціалістів й інших «антифашистських» партій, які б усунули й покарали стару владу та її прихильників, але діяли б обережно й «демократично» — як реформатори, а не як революціонери. До кінця війни або ж одразу після її завершення такий коаліційний уряд утворився в кожній країні Східної Європи.

З огляду на те, що науковці постійно сперечаються про те, хто несе відповідальність за поділ Європи, варто, мабуть, наголосити на тому, що ані Сталін, ані його місцеві представники не мали сумнівів щодо своєї кінцевої мети. Для комуністичних партій коаліції відкривали шлях до влади в регіоні, у якому вони були історично слабкими; щонайбільше вони слугували засобом для досягнення мети. У 1945 році Вальтер Ульбріхт, лідер комуністів Східної Німеччини, пояснював у приватній розмові своїм прихильникам, коли вони висловили подив політикою партії: «Дуже просто: має здаватися, що все демократично, але контролювати все маємо ми».

Контроль справді мав більше значення, ніж політичні дії. Невипадково в кожному коаліційному уряді Східної Європи — «Вітчизняному фронті», «Уряді єдності» або ж «Блоці антифашистських партій» — комуністи намагалися отримати контроль над ключовими міністерствами: Міністерством внутрішніх справ, яке давало партії владу над поліцією та службою безпеки, а також право надавати чи позбавляти ліцензії друковані видання; Міністерством юстиції, щоб заправляти чистками, судами й суддями; Міністерством сільського господарства, яке відповідало за реформу та перерозподіл землі, а тому давало можливість роздавати блага і завойовувати вірність мільйонів селян. Крім того, комуністи призначали членів партії на ключові посади в комітетах із «денацифікації», районних комісіях та профспілках.

Натомість східноєвропейські комуністи не поспішали претендувати на посади президента, прем’єр-міністра чи міністра закордонних справ, часто воліючи віддавати їх своїм союзникам за коаліцією — соціалістам та представникам аграрної або ліберальної партії. Це відповідало післявоєнному розподілу місць в урядах, де комуністи були в меншості, та не викликало підозр у західних спостерігачів. Місцеве населення не дало ввести себе в оману та вжило запобіжних заходів (на кінець 1945 року Комуністична партія Румунії нараховувала вже 800 тисяч членів), але в багатьох аспектах стратегія комуністів була обнадійливо поміркованою. Партія не колективізувала землю, а навпаки стимулювала її розподіл серед безземельних. Якщо не враховувати конфіскації «фашистського» майна, вона не наполягала на націоналізації та переході приватної власності в державну — точно не більше, а зазвичай навіть менше, ніж деякі з її партнерів за коаліцією. Та й узагалі про «соціалізм» як мету майже не йшлося.

Офіційна мета комуністів у 1945 та 1946 роках полягала в тому, щоб «завершити» буржуазні революції 1848 року, перерозподілити майно, гарантувати рівність та утвердити демократичні права в тій частині Європи, де цих трьох складників завжди не вистачало. Ці цілі здавалися доволі вірогідними, принаймні на перший погляд, і подобалися багатьом із тих центрально-східних чи західних європейців, які хотіли думати про Сталіна та його мету щось хороше. Утім ставлення самих комуністів до цих завдань різко погіршилося після низки місцевих і національних виборів у Східній Німеччині, Австрії та Угорщині. Саме тоді одразу стало зрозуміло (в угорському випадку — після муніципальних виборів у Будапешті в листопаді 1945 року), що хай як вигідно комуністи облаштувалися на місцевих впливових позиціях, вони ніколи не зможуть заволодіти державною владою лише через виборчі бюлетені. Попри переваги, які надавала їм військова окупація та економічний патронаж, кандидатів від комуністів постійно перемагали представники старих ліберальних, соціал-демократичних та аграрних партій / партій дрібних землевласників.

У результаті комуністичні партії змінили тактику — спершу на завуальований тиск, а потім — на неприхований терор і репресії. Упродовж 1946-го та частково 1947 років на політичних опонентів зводили наклеп, залякували, били, арештовували, судили як «фашистів» або «колаборантів», кидали до в’язниці чи навіть страчували. «Народна» міліція допомагала створювати атмосферу страху й небезпеки, а потім речники комуністів покладали провину за це на своїх політичних критиків. Вразливих або непопулярних політиків із некомуністичних партій піддавали публічній дискредитації, а їхні колеги мовчки погоджувалися з таким несправедливим поводженням, сподіваючись, що їх не спіткає той самий жереб. Отож уже влітку 1946 року семеро з двадцяти двох членів Президіуму Землеробського союзу Болгарії та тридцять п’ять з вісімдесяти членів його керівної ради сиділи за ґратами. Типовою підставою для цього було звинувачення, яке висунули, наприклад, проти журналіста Кунєва, симпатика Землеробської партії. Йому закидали те, що він у своїй статті «в абсолютно кримінальний спосіб назвав болгарський уряд політичними та економічними мрійниками».

Аграрії, ліберали й інші традиційні партії виявилися легкими мішенями — на них лягала тінь фашизму або антинаціональних програм. З ними розправлялися поетапно. Складнішою перешкодою комуністичним амбіціям були місцеві соціалісти та соціал-демократичні партії, які поділяли реформаторські амбіції комуністів. Звинуватити соціал-демократів Центрально-Східної Європи у «фашизмі» чи колаборації було непросто: зазвичай вони самі ставали жертвами репресій не менше, ніж комуністи. І допоки серед виборців переважно селянської Східної Європи був промисловий робітничий клас, свою прихильність він віддавав соціалістам, а не комуністам. Тому, оскільки соціалістів не можна було так легко перемогти, комуністи вирішили до них приєднатися.

Точніше, змусити соціалістів приєднатися до себе. Це був давній прийом комуністів. У 1918‒1921 роках тактика Леніна спочатку полягала в тому, щоб розколоти європейські соціалістичні партії, навернути її радикальні ліві угруповання до новостворених комуністичних рухів, а те, що від них лишалося, оголосити реакційним та відсунутим на узбіччя історії. Та коли комуністичні партії самі опинилися в меншості впродовж двох наступних десятиліть, підхід Москви змінився, а комуністи звернулися до (здебільшого численніших) соціалістичних партій із пропозицією лівої «єдності» — але під комуністичним началом. В умовах післявоєнної Східної Європи після звільнення така перспектива здавалася багатьом соціалістам доречною.

Навіть у Західній Європі деякі французькі та італійські соціалісти, що мали ліві симпатії, спокусилися на запрошення комуністів об’єднатися в єдину політичну силу. У Східній Європі тиск виявився в буквальному сенсі непоборним. Цей процес почався в радянській зоні окупації Німеччини, де (під час таємної зустрічі в Москві в лютому 1946 року) комуністи домовилися про злиття з їхніми набагато численнішими соціалістичними «союзниками». Це злиття було довершене через два місяці з появою Соціалістичної єдиної партії Німеччини (характерною особливістю цих об’єднань було те, що в новопосталої партії терміна «комуністичний» навмисне уникали). Чимало колишніх лідерів соціал-демократів у Східній Німеччині виявилися лояльними до такого злиття й отримали почесні посади в новій партії та наступному уряді Східної Німеччини. Соціалісти, які протестували чи опиралися новій партії, підлягали осуду, їх виключали з партії або ж щонайменше витісняли з публічного життя чи висилали за кордон.

В інших країнах Радянського блоку ці комуністично-соціалістичні «союзи», побудовані схожим чином, з’явилися дещо пізніше, упродовж 1948 року: у Румунії — у лютому цього року; в Угорщині та Чехословаччині — у червні; у Болгарії — у серпні; а у Польщі — у грудні. На той момент соціалістичні партії переживали все нові й нові розколи через питання об’єднання, тож задовго до свого зникнення вони перестали бути ефективною політичною силою у своїх країнах. Так само як і в Німеччині, колишнім соціал-демократам, які поєднали свої долі з комуністами, належно віддячили порожніми титулами: першим головою держави в комуністичній Угорщині, призначеним 30 липня 1948 року, став Арпад Сакашич, колишній соціаліст.

Соціал-демократи в Східній Європі перебували в нестерпному становищі. Західні соціалісти часто заохочували їх об’єднатися з комуністами — або ж наївно вірячи в те, що це всім піде на користь, або ж сподіваючись, що це стане для комуністів стримувальним фактором. Уже в 1947 році незалежні соціалістичні партії у Східній Європі (тобто тих соціалістів, які відмовлялися співпрацювати зі своїми комуністичними «товаришами») не допускали до складу міжнародних соціалістичних організацій на тих підставах, що вони становили перешкоду альянсу «прогресивних сил». Тим часом вдома вони ставали об’єктами знущань та насильства. Навіть коли вони погодилися на комуністичні «обійми», їхнє становище мало чим покращилося: у лютому 1948 року, під час «об’єднавчого» конгресу двох партій в Румунії, лідерка комуністів Анна Паукер[73] звинуватила своїх колишніх колег-соціалістів у системному саботажі, запопадливості перед реакційними урядами та антирадянських «наклепах».

Після того як комуністи знищили, посадили до в’язниці або поглинули своїх головних супротивників, вони справді отримали набагато кращі результати на виборах 1947 року та пізніше, хай і не без насильницьких атак на тих опонентів, які ще лишалися, залякування на виборчих дільницях та відвертих маніпуляцій під час підрахунку голосів. Після того зазвичай відбувалося формування уряду, в якому комуністи, або новооб’єднана партія «робітників» чи «єдності», тепер одержували відверту перевагу: якщо комуністи й мали партнерів за коаліцією, то їм відводилась формальна та беззмістовна роль. Дотримуючись тактики переходу від коаліції об’єднаних фронтів до встановлення комуністичної владної монополії, Радянський Союз у 1948 та 1949 роках вдався у своїй політиці до радикального державного контролю, колективізації, знищення середнього класу, чисток і покарань реальних та уявних опонентів.

Ця історія початку радянських захоплень у Східній Європі описує типовий для всіх держав регіону процес. Сталін у своїх розрахунках здебільшого не зважав на національні особливості. Коли комуністи могли сподіватися отримати владу законним чи нібито законним шляхом, Сталін обирав цей сценарій, принаймні до осені 1947 року. Але метою була влада, а не законність, тому, щойно ставало зрозуміло, що на виборах їм не перемогти, комуністи починали поводитись дедалі більш войовничо й менше зважали на юридичні чи політичні обмеження, навіть ціною закордонної прихильності.

Однак існували значні локальні відмінності. У Болгарії та Румунії радянська рука була найважчою: частково тому, що ці країни воювали проти СРСР, частково — через слабкість місцевих комуністів, але загалом просто тому, що вони були із самого початку так очевидно прикуті географією до радянської зони впливу. Лідер болгарських комуністів (та колишній секретар Комінтерну) Георгій Димитров уже в жовтні 1946 року прямо заявив, що кожного, хто голосуватиме за антикомуністичну опозицію, вважатимуть зрадником. Але навіть у цих умовах опозиція отримала на наступних загальнонаціональних парламентських виборах 101 мандат із 465. Утім вона вже була приречена: єдине, що стримувало окупаційну Червону армію та її місцевих союзників від того, щоб відкрито й остаточно розправитися з усіма незгодними, — це необхідність співпрацювати із західними союзниками над мирною угодою для Болгарії, а також отримати англо-американське визнання комуністичного уряду як легітимної болгарської влади.

Коли мирні угоди було підписано, комуністи більше не бачили сенсу зволікати, тож хронологія подій видається красномовною. 5 червня 1947 року Сенат США ратифікував Паризькі мирні договори з Болгарією, Румунією, Угорщиною, Фінляндією та Італією, попри занепокоєння американських дипломатів у Софії і Бухаресті. Уже наступного дня головного опонента комуністів у Болгарії, лідера Землеробської партії Ніколу Петкова (який відмовився услід за більш поступливими однопартійцями вступити в комуністичний Вітчизняний фронт) заарештували. Суд над ним тривав із 5 по 15 серпня. 15 вересня Болгарський мирний договір офіційно набув чинності, а через чотири дні США запропонували надати уряду в Софії дипломатичне визнання. Петкова стратили впродовж 96 годин. Вирок не оголошували до офіційної заяви Сполучених Штатів. Після страти Петкова за рішенням суду болгарські комуністи більше могли не боятися інших перешкод. Пізніше радянський генерал Сергій Бірюзов, розмірковуючи про те, як Червона армія підтримувала болгарських комуністів у боротьбі з «буржуазними» партіями, відзначав: «Ми не мали права не надати підтримку болгарському народу в його намаганнях розчавити цю зміюку».

У Румунії позиції комуністів були навіть слабші, ніж у Болгарії, де партія принаймні могла спертися на давні проросійські симпатії[74]. Хоча совєти обіцяли повернути Північну Трансильванію до Румунії (яка примусово відійшла до Угорщини в 1940 році), Сталін не мав наміру повертати ані Бесарабію чи Буковину, які були частиною СРСР, ані район Південної Добруджі на південному сході Румунії, що тепер стала частиною Болгарії. Через це румунські комуністи змушені були пояснювати значну втрату території, перебуваючи в ситуації, подібній до міжвоєнних років, коли їм плутали карти радянські зазіхання на Бесарабію, тоді — румунську територію.

Ще гірше було те, що румунську комуністичну верхівку часто формували навіть не румуни, принаймні згідно з традиційними румунськими критеріями. Анна Паукер була єврейкою, Еміль Боднараш — українцем, Василе Лука — трансильванським німцем. Інші були угорцями чи болгарами. Тож румунські комуністи, яких вважали чужинцями, повністю спиралися на радянські сили. Їхнє виживання залежало не від перемоги на виборах (це навіть ніколи не розглядали як досяжну мету), а від швидкості та ефективності, з якою вони могли окупувати державу, розділити й знищити своїх опонентів із «традиційних» партій ліберального центру — і вони напрочуд вправно впоралися із цим завданням. Уже в березні 1948 року кандидати за списками уряду отримали 405 із 414 місць на національних виборах. У Румунії, як і в Болгарії (чи в Албанії, де Енвер Ходжа мобілізував південні поселення тоскcьких албанців проти опору північних гегських албанських спільнот)[75], підривна діяльність і насильство не були одним із можливих засобів — вони були єдиним шляхом до влади.

Поляки теж були приречені увійти до радянської зони впливу після Другої світової війни. Причинами цього стали їхнє географічне розташування на шляху від Берліна до Москви; їхнє минуле — давня історія створення перешкод радянським імперським амбіціям на Заході; а також те, що і в Польщі перспектива раптової появи дружнього до СРСР уряду за результатами народного голосування була мінімальною. Проте різниця між Польщею та Балканськими державами полягала в тому, що Польща була жертвою Гітлера, а не союзником; сотні тисяч польських солдатів воювали із союзницькими арміями на Східному та Західному фронтах; тож поляки виношували надії щодо своїх післявоєнних перспектив.

Як виявилося, перспективи були не такі вже й похмурі. Польські комуністи в так званому «Люблінському комітеті», що його у липні 1944 року створила радянська влада, щоб уже мати готовий уряд, який треба було лише наділити повноваженнями, коли вони увійдуть у Варшаву, заледве могли розраховувати на масову прихильність, але вони мали певну місцеву підтримку, особливо серед молоді. Вони також могли навести приклади деяких реальних переваг від «дружби» із совєтами — надійним важелем проти німецького територіального реваншизму (на той час це було актуальним занепокоєнням), а також згадати політику обмінів населенням, відповідно до якої територію Польщі «очистили» від залишків української меншини, а етнічні поляки зі сходу були переселені в межах нових державних кордонів. Ці обставини дозволили польським націоналістам, попри всю їхню маргінальність (серед них також було багато євреїв), претендувати на спадок у національній, ба навіть націоналістичній політичній традиції.

Проте в масштабах виборів польські комуністи також завжди залишалися незначною меншістю. Польська селянська партія під проводом Станіслава Миколайчика в грудні 1945 року налічувала близько 600 тисяч членів, що вдесятеро перевершувало кількість активних членів у комуністичній Польській робітничій партії (після злуки із соціалістами в грудні 1948 року вона стала називатися Польською об’єднаною робітничою партією). Але в Миколайчика, у воєнний час — прем’єр-міністра уряду в екзилі, була нездоланна перешкода — типове для Польщі наполягання його партії на тому, що вона і антинацистська, і антирадянська водночас.

Як показали пізніші події, Сталіна загалом мало цікавило, чи досягне «соціалізм» успіху в Польщі. Але до загального спрямування польської політики, особливо зовнішньої, йому було аж ніяк не байдуже. Насправді, разом із розв’язанням німецького питання для нього не було нічого важливішого, принаймні в Європі. Відповідно, Селянську партію планомірно відсували вбік, її прихильників залякували, на очільників здійснювали напади, її репутацію дискредитували. У січні 1947 року під час парламентських виборів, які відбулися з відвертими порушеннями, комуністичний «Демократичний блок» отримав 80% голосів, а Селянська партія — лише 10%[76]. Через дев’ять місяців, відчуваючи, що його життя в небезпеці, Миколайчик утік з країни. Залишки Армії Крайової, які жевріли після війни, ще кілька років продовжували партизанську боротьбу проти комуністичної влади, але і їхня ситуація була безнадійною.

Радянський Союз мав такий очевидний інтерес у політичному складі Польщі, що її ілюзії воєнного часу — і до, і після Ялти — можуть видатися занадто романтичними і наївними. Водночас угорські ідеї щодо «угорського шляху до комунізму» не були аж таким мрійництвом. Головною післявоєнною метою Москви щодо Угорщини було створення безпечного коридору для Червоної армії, якби їй довелося рухатися на захід до Австрії (або, пізніше, на південь у Югославію). Якби місцеві комуністи мали широку громадську підтримку, їхні радянські наставники, можливо, були б не проти «погратися в демократію» довше, ніж це вийшло в реальності.

Але з’ясувалося, що і в Угорщині комуністи послідовно непопулярні, навіть у Будапешті. Незалежна партія дрібних господарників (угорський еквівалент аграрних партій в інших країнах), попри зображення її з боку влади як реакційної і навіть фашистської, отримала абсолютну більшість на загальнонаціональних виборах у листопаді 1945 року. За допомоги соціалістів (їхня лідерка Анна Кетлі відмовлялася вірити, що комуністи можуть опуститися до виборчих маніпуляцій) комуністи змогли вижити деяких депутатів-господарників з парламенту, а в лютому 1947 року висунули їм звинувачення у змові та, як у випадку з очільником партії Белою Ковачем, шпигунстві проти Червоної армії (Ковача вислали до Сибіру, звідки він повернувся в 1956 році). На наступних виборах у серпні 1947 року, безсоромно сфальсифікованих міністром внутрішніх справ, комуністом Ласло Райком, комуністи все одно змогли наскребти лише 22% голосів, хоча «дрібним господарникам» дали отримати тільки 15%. За таких умов угорський шлях до соціалізму стрімко сходився із маршрутом східних сусідів. На наступних виборах у травні 1949 року «Народний фронт» отримав 95,6% голосів.

Із сьогоднішньої перспективи легко говорити, що після 1945 року надії на демократію в Східній Європі були приречені. У Центрально-Східній Європі бракувало демократичної та ліберальної традиції. Міжвоєнні режими в цій частині континенту були корумповані, авторитарні та подекуди вбивчі. Старі владні касти часто виявлялися продажними. Справжнім керівним класом у міжвоєнній Східній Європі були чиновники, яких набирали з того самого соціального прошарку, що пізніше поповнював кадровий ресурс в адміністраціях комуністичних держав. Попри всю цю балаканину про «соціалізм», перехід від авторитарної відсталості до комуністичної «народної демократії» став коротким та легким кроком. Тож не дуже дивно, що історія складалася саме так.

До того ж альтернатива комунізму — повернення до політиків та політик, які панували в Румунії, Польщі чи Угорщині до 1939 року, суттєво послаблювала аргументацію його противників, принаймні до 1949 року, коли радянський терор розгорнувся на повну. Зрештою, як лукаво запитував лідер французьких комуністів Жак Дюкло на сторінках комуністичної щоденної газети l’Humanité 1 липня 1948 року, чи не був Радянський Союз для цих країн найкращою запорукою не лише щодо неповернення до лихого минулого, а й їхньої власної державної незалежності? У той час це була поширена думка. Черчилль зауважив: «Одного дня німці захочуть повернути свою територію, а поляки не зможуть їх зупинити». Радянський Союз тепер виступав у ролі самопризначеного захисника нових кордонів Румунії та Польщі, не кажучи вже про землю в усьому регіоні, яка колись належала висланим німцям й іншим власникам і яку віддали в нові руки.

Це було нагадування, так ніби хтось забув, про повсюдну присутність Червоної армії. Тридцять сьома армія Третього українського фронту була відокремлена від військ, які у вересні 1944 року окупували Румунію, та дислокована в Болгарії, де вона залишалась аж до підписання Паризьких договорів у 1947 році. Радянські війська стояли в Угорщині до середини 50-х років (а після 1956 року — увійшли знову), у Румунії — до 1958 року. Німецька Демократична Республіка перебувала під радянською військовою окупацією впродовж її сорокарічного існування, а радянські війська регулярно проходили територією Польщі. Радянський Союз не збирався йти з цієї частини Європи, чиє майбутнє, як засвідчили подальші події, тісно переплелося з долею її величезного сусіда.

Очевидним винятком, звичайно, була Чехословаччина. Багато чехів вітали росіян як визволителів. Завдяки Мюнхену вони практично не мали ілюзій щодо Заходу, а Едвард Бенеш був єдиним представником лондонських урядів в екзилі, який робив у бік Москви недвозначні реверанси задовго до 1945 року. Як сам Бенеш роз’яснював свою позицію Молотову в грудні 1943 року, «у найважливіших питаннях [ми] … завжди будемо говорити та діяти згідно з інтересами представників радянського уряду». Можливо, Бенеш і не усвідомлював усіх ризиків російських чи радянських обіймів так добре, як його наставник, покійний президент Томаш Масарик, але й дурнем він також не був. Прага збиралася дружити з Москвою з тієї самої причини, з якої шукала близьких зв’язків із Парижем до 1938 року: Чехословаччина була невеликою і слабкою центральноєвропейською країною і потребувала захисника.

Тож попри те, що Чехословаччина була «найзахіднішою» з усіх «східних» європейських країн — з історичною традицією політичного плюралізму, значним міським та промисловим сектором, капіталістичною економікою, яка процвітала до війни, а після — західнозорієнтованою соціал-демократичною політикою, — після 1945 року ця країна стала найближчим у регіоні союзником СРСР, навіть втративши свої найсхідніші землі через радянські територіальні «корегування». Ось чому Бенеш, єдиний з усіх прем’єр-міністрів у вигнанні, які під час війни представляли країни Східної та Південно-Східної Європи, зміг поновитися у владі після повернення до країни. У квітні 1945 року він сформував уряд разом із сімома комуністами та одинадцятьма міністрами з чотирьох інших партій.

Чеські комуністи на чолі з Клементом Ґоттвальдом щиро вважали, що мають непогані шанси прийти до влади шляхом виборів. Вони показали поважний результат на останніх довоєнних виборах у Чехословаччині, отримавши 849 тисяч голосів (тобто 10%) у 1935 році. Вони не залежали від Червоної армії, яка вийшла з Чехословаччини в листопаді 1945 року (хоча у Празі, як і в інших країнах, Радянський Союз завдяки своєму дипломатичному представництву мав чималий штат розвідників і таємної поліції). На виборах у травні 1946 року, які були справді вільними, хоч і відбувалися в гнітючій атмосфері, комуністи набрали 40,2% голосів у чеських районах Богемії та Моравії і 31% — у здебільшого сільській та католицькій Словаччині. Кращий результат показала лише Словацька демократична партія, що, по суті, завдячувала цим словацькій третині населення[77].

Чеські комуністи очікували на успіх і надалі, а тому спочатку схвально поставилися до перспективи Плану Маршалла та вдалися до активного ангажування до своїх лав, щоб збільшити свої перспективи на майбутніх виборах: кількість членів партії зросла від 50 000 у травні 1945 року до 1 220 000 у квітні 1946-го, а в січні 1948-го сягнула 1 310 000 осіб (у країні з населенням у 12 мільйонів). Щоб заручитися підтримкою, комуністи точно не гребували протекцією і тиском. І, як завжди, вони подбали про те, щоб одержати контроль над ключовими міністерствами і призначити своїх людей на важливі посади в поліції та в інших органах. Але, готуючись до виборів 1948 року, доморослі комуністи Чехословаччини очікували, що отримають повну владу в «чеський спосіб», який мусив відрізнятися від інших, східних країн.

Невідомо, чи справді радянська верхівка вірила запевненням Ґоттвальда в тому, що Комуністична партія Чехословаччини візьме першість самотужки. Однак принаймні до осені 1947 року Сталін залишив країну в спокої. Чехи вислали судетських німців (чим накликали на себе гнів Німеччини, а отже, поставили себе в ще більшу залежність від радянського захисту), а наголос, який післявоєнні уряди Бенеша робили на економічному плануванні, державній власності та важкій праці, нагадав принаймні одному французькому журналісту риторику й атмосферу ранньої радянської «стахановщини». На рекламних щитах у Празі портрети Сталіна висіли поруч із портретами Бенеша задовго до того, як комуністам навіть вдалося сформувати уряд, не говорячи вже про встановлення однопартійної монополії. Згадаймо, як міністр закордонних справ Ян Масарик з колегами за наказом Москви без вагань відкинули пропозицію про План Маршалла влітку 1947 року. Іншими словами, Сталін не міг нарікати на поведінку Чехословаччини.

Незважаючи на це, у лютому 1948 року комуністи влаштували в Празі політичний переворот, скориставшись недалекоглядною відставкою міністрів-некомуністів (через важливу, але маловідому причину — проникнення комуністів у поліцію), щоб захопити владу в країні. Празький переворот мав надзвичайне значення саме тому, що відбувся в більш-менш демократичній країні, яка здавалася такою дружньою до Москви. Це збурило західних союзників, які зробили висновок, що комунізм маршем прямує на Захід[78]. Можливо, це врятувало фінів: через проблеми, які створив для нього чеський переворот у Німеччині та в інших країнах, Сталін був змушений у квітні 1948 року піти на компроміс із Гельсінкі й підписати Договір про дружбу (після того як спробував застосувати до Фінляндії східноєвропейський сценарій і розділити соціальних демократів, а тоді змусити їх об’єднатися з комуністами у «Фінську лігу народної оборони», щоб привести останніх до влади).

На Заході празькі події стали тим тривожним дзвоником, який змусив соціалістів усвідомити реалії політичного життя в Східній Європі. 29 лютого вже не молодий Леон Блюм[79] надрукував у французькій соціалістичній газеті Le Populaire надзвичайно впливову статтю, в якій критикував західних соціалістів за неспроможність говорити вголос про долю своїх товаришів у Східній Європі. Завдяки Празі значна частина некомуністичної лівиці у Франції, Італії та в інших країнах відтепер чітко визначила свою належність до західного табору, через що комуністичні партії в країнах поза межами радянського контролю опинилися в ізоляції та поступово втрачали вплив.

Якщо Сталін влаштував празький переворот і до кінця не передбачив цих наслідків, це було не лише тому, що він завжди планував у якийсь спосіб встановити свій диктат у межах блоку. І не тому, що Чехословаччина мала для нього таке велике значення в масштабі всіх подій. Те, що сталося в Празі — як і те, що відбувалося в той самий час у Німеччині, де радянська політика швидко рухалася від ухиляння та непогодження до відкритої конфронтації з колишніми союзниками, — свідчило про повернення Сталіна до стилю і стратегії попередньої доби. Загалом рушієм цієї зміни було занепокоєння Сталіна, що він не зможе змусити події в Європі та Німеччині йти за його планом; але водночас і насамперед — зростання його роздратованості діями Югославії.

У 1947 році комуністичний уряд у Югославії під проводом Йосипа Броза Тіто мав унікальний статус. Це була єдина комуністична партія в Європі, яка прийшла до влади самотужки, без допомоги місцевих союзників чи зовнішнього впливу. Безперечно, у грудні 1943 року британці припинили надсилати допомогу її супротивникам, партизанам-четникам, чим згуртували їх навколо Тіто, а в перші післявоєнні роки Адміністрація Організації Об’єднаних Націй для допомоги і відбудови (УНРРА) витратила на допомогу Югославії більше, аніж на допомогу будь-якій іншій європейській країні (415 мільйонів доларів США), 72% цих коштів надали Сполучені Штати. Але для сучасників важило те, що югославські партизани-комуністи були єдиними, хто успішно чинив опір німецьким й італійським загарбникам.

Натхненні власною перемогою, комуністи Тіто не панькалися з коаліціями, які утворювалися скрізь на теренах звільненої Східної Європи, та заходилися знищувати всіх опозиціонерів. Під час перших післявоєнних виборів у листопаді 1945 року виборців поставили перед недвозначним вибором: «Народний фронт» Тіто або… урна, на якій просто було написано «опозиція». У січні 1946 року Комуністична партія Югославії ухвалила Конституцію, яка була написана точно за зразком Конституції СРСР. Тіто продовжував політику масових арештів, ув’язнень і страт своїх супротивників, а також примусової колективізації землі в той час, коли комуністи і сусідніх Угорщині та Румунії все ще обережно вибудовували більш помірковану політику. Те, що відбувалося в Югославії, було схоже на жорстку версію європейського комунізму, його вістря.

На перший погляд, здавалося, що югославський радикалізм та успіх Комуністичної партії Югославії у встановленні чіткого контролю над стратегічно важливим регіоном на руку СРСР, а між Москвою та Белградом встановилися приязні відносини. Москва щедро обсипала компліментами Тіто та його партію, показово раділа їхнім революційним досягненням і наводила Югославію як приклад для наслідування. Югославські лідери, зі свого боку, не втрачали нагоди засвідчити свою повагу Радянському Союзу; вони вважали себе провідниками більшовицької моделі революції та уряду на Балканах. Як пригадував Мілован Джилас, «усі ми духом були за [СРСР]. І ми б залишилися йому віддані, якби не його великодержавне уявлення про лояльність».

Однак югославська відданість більшовизму була, на думку Сталіна, дещо занадто підкресленою. Сталіна, як ми вже бачили, більше цікавила влада, ніж революції. Вирішувати, якою стратегією мають керуватися комуністичні партії — чи діяти помірковано, чи обрати радикальний шлях, — мала Москва. Як першоджерело та основа світової революції, Радянський Союз був не одним із варіантів революції, а єдиним варіантом. За відповідних обставин менші комуністичні партії могли діяти за його прикладом, але їм не варто було випереджати кроки Москви. В очах Сталіна це була слабкість Тіто. Прагнучи встановити стандарти комунізму в Південно-Східній Європі, колишній партизанський генерал випереджав радянські плани. Революційні успіхи вдарили йому в голову: він намагався бути святішим за Папу Римського.

Сталін дійшов до цих висновків не одразу, хоча згадки про його роздратування через «недосвідченого» Тіто датовані вже січнем 1945 року. У Москві дедалі більше переконувалися, що Тіто виходить за межі своїх повноважень та провадить місцеву югославську революцію як противагу радянській. Окрім того, між Сталіним і Тіто виникали суперечки щодо практичних питань регіональної політики. За Тіто в Югославії виношували прагнення, які походили з давнішої балканської історії — зробити Албанію, Болгарію та частини Греції частинами розширеної Югославії під егідою нової «Балканської Федерації». Ця ідея знаходила певну підтримку поза межами югославських кордонів: Трайчо Костов, один із лідерів комуністів у Софії, вважав, що вона має економічні переваги і надалі протидіятиме націоналізму малих держав, який до війни так сильно заважав перспективам цих країн.

Сам Сталін спочатку не був проти розмов про Балканську федерацію, а Димитров, довірена особа Сталіна в Комінтерні та перший комуністичний лідер Болгарії, відкрито висловився про таку можливість тільки в січні 1948 року. Але цей загалом привабливий план щодо об’єднання всієї Південно-Східної Європи в єдину федеральну структуру мав два недоліки. Те, що почалось як основа для взаємної співпраці між місцевими комуністами, підозрілій уяві Сталіна незабаром почало здаватися спробою одного з них отримати регіональну першість. Мабуть, уже лише цього вистачило б, щоб через деякий час Сталін поклав край амбіціям Тіто. Однак це ще було не все: важливо й те, що Тіто створював для Сталіна проблеми на Заході.

Югославія відкрито підтримала та заохочувала грецьких повстанців — як у 1944 році, так і, що важливіше, через три роки, коли в Греції знову спалахнула громадянська війна. Ця підтримка стала продовженням власного дещо нарцистичного активізму Тіто — допомогти грекам повторити його власні успіхи, — а також була пов’язана з інтересами Югославії щодо спірних «слов’янських» регіонів грецької Македонії. Але, як спочатку Черчилль, а потім Трумен дали дуже чітко зрозуміти, Греція належала до сфери інтересів Заходу. Сталін не збирався провокувати суперечку із Заходом щодо Греції, яка мала для нього другорядне значення. Грецькі комуністи наївно сподівалися, що їхнє повстання отримає підтримку СРСР, можливо, навіть викличе вторгнення радянських військ, але цього ніколи не було в планах совєтів. Навпаки, Сталін вважав їх недисциплінованими авантюристами, які борються за наперед програшну справу й можуть спровокувати Америку на військову інтервенцію.

Те, що Тіто провокативно надавав підтримку грецьким повстанцям, дратувало Сталіна, який обґрунтовано вважав, що без втручання Югославії грецьке сум’яття вже давно б розв’язалося мирним шляхом[80] і ще більше віддаляло його від балканського союзника. Але дії Тіто, які турбували Сталіна та підживлювали англо-американське роздратування, не обмежувалися Південними Балканами. У Трієсті та на Істрійському півострові територіальні амбіції Югославії заважали укладенню Італійського мирного договору між союзниками: коли договір у вересні 1947 року нарешті підписали, він не містив конкретики щодо майбутнього регіону Трієста, а союзницькі війська все ще залишалися там для запобігання югославському вторгненню. У сусідній Каринтії, найпівденнішому районі Австрії, Тіто вимагав територіального рішення на користь Югославії, тоді як Сталін віддавав перевагу статус-кво, тобто стану невизначеності (що було б для совєтів відчутною перевагою, оскільки дозволяло б залишити свою армію в Східній Австрії, а отже, і в Угорщині).

Отже, суміш югославського реваншизму та партизанської революційної пристрасті, яку втілював Тіто, дедалі більше бентежила Сталіна. Як зазначено в «Офіційній британській історії Другої світової війни», у західних військових колах панувала думка про те, що, якби незабаром розпочалася Третя світова війна, це сталося б навколо Трієста. Але Сталін не хотів спровокувати Третю світову війну, а тим паче через якийсь глухий закапелок на північному сході Італії. Йому також не подобалося, що непопулярні територіальні амбіції комуністичної сусідки Італії кидають тінь на репутацію італійської Компартії.

Через це вже влітку 1947 року у вузьких колах стало відомо про те, що в Сталіна уривається терпець щодо Югославії. Його не могло потішити те, що вокзал у болгарській столиці завішаний портретами Тіто разом зі Сталіним та Димитровим; або ж те, що угорські комуністи почали говорити про наслідування югославської моделі комуністичного урядування — навіть рабськи відданий Ракоші нібито особисто оспівував Сталіна від імені Тіто під час зустрічі в Москві наприкінці 1947 року. Тіто не лише ганьбив Радянський Союз у дипломатичних відносинах із західними союзниками, а й створював проблеми всередині міжнародного комуністичного руху.

Для сторонніх спостерігачів комунізм був єдиним політичним утворенням, сформованим та керованим з московського «центру». Але з погляду Сталіна все було набагато складніше. З кінця 1920-х років аж до початку війни Москві справді вдалося контролювати світовий комуністичний рух усюди, крім Китаю. Але війна змінила все. У боротьбі проти нацистів Радянський Союз був змушений закликати до патріотизму, свободи, демократії та інших «буржуазних» цілей. Тож комунізм втратив свій революційний флер і свідомо став частиною широкої антифашистської коаліції. Таку саму тактику, звичайно, застосовували й довоєнні Народні фронти, однак у 1930-х роках Москва була здатна тримати закордонні партії під пильним наглядом — через фінансову допомогу, особисті втручання й терор.

Під час війни цей контроль було втрачено. Ця втрату символізувало закриття Комінтерну в 1943 році. Одразу ж після війни його не вдалося повністю відновити: югославська партія була єдиною в Європі, яка справді змогла прийти до влади без радянського втручання, але в Італії та Франції комуністичні партії, хоч і божилися Москві в послідовній вірності, у щоденній роботі обходилися без порад чи розпоряджень з-за кордону. Тамтешні партійні лідери не були посвячені в наміри Сталіна. Як і чехи, але з іще меншим залученням з боку СРСР, вони намагалися йти «шляхом до соціалізму» на французький та італійський лад, працюючи в межах урядових коаліцій та не вважаючи національні й комуністичні цілі чимось взаємовиключним.

Усе це почало змінюватися влітку 1947 року. У травні 1947 року міністрів-комуністів звільнили з урядів Франції та Італії. Для них це стало несподіванкою, а Моріс Торез, лідер французьких комуністів, і далі певний час очікував, що його партія невдовзі знову зможе приєднатися до провладної коаліції: під час партійного з’їзду в червні 1947 року в Страсбурзі він назвав тих, хто обстоював перехід у повну опозицію, «авантюристами». Комуністи в Західній Європі точно не знали, як їм реагувати на пропозицію Плану Маршалла, і тільки пізніше відмова Сталіна стала для них підказкою. Загалом між Москвою та західними комуністичними партіями комунікація відбувалася слабко. Після того як французькі комуністи залишили посади, Андрій Жданов надіслав Торезу конфіденційного листа (якого було продубльовано, зауважимо, чеському лідеру комуністів Ґоттвальду): «Багато хто думає, що дії французьких комуністів [з нами] погоджені. Ви знаєте, що це не так і що те, що ви зробили, стало повною несподіванкою для Центрального комітету».

Очевидно, що західні комуністи не могли втримати темп. Через декілька тижнів після того, як Торез отримав вищезгаданого листа, 2 червня, Москва укладала торговельні договори зі своїми східними європейськими сусідами та сателітами. Це було частиною спланованої реакції на План Маршалла й ту загрозу, яку він створював для радянського впливу в регіоні. На зміну політиці співпраці, яку провадили в Празі, Парижі та Римі і яку дотепер негласно підтримував Сталін, швидко приходила стратегія конфронтації, обґрунтована теорією двох непримиренних «таборів», поширюваною Ждановим.

Для її впровадження Сталін скликав зібрання в Шклярській Порембі в Польщі наприкінці вересня 1947 року. До участі були запрошені комуністичні партії Польщі, Угорщини, Румунії, Болгарії, Чехословаччини, Югославії, Франції, Італії та, звичайно, Радянського Союзу. Удаваною метою зустрічі було заснування «Комінформу» — Комуністичного інформаційного бюро, наступника Комуністичного інтернаціоналу, який відповідав би за «координацію» міжнародної комуністичної діяльності й забезпечував кращий зв’язок між Москвою та партіями-сателітами. Але насправді завданням, якому мало слугувати і зібрання, і Комінформ (що провів лише три зустрічі за весь період свого існування і був розпущений у 1956 році), було відновлення першості Радянського Союзу в міжнародному русі.

Сталін вирішив покарати та скомпрометувати всі «відхилення» вправо — так само, як він зробив це з більшовицькою партією двадцятьма роками раніше. У Шклярській Порембі представники Франції та Італії змушені були вислуховувати повчальні лекції з революційної стратегії від делегатів з Югославії Едварда Карделя й Мілована Джиласа, зразкове «лівацтво» яких окремо відзначили Жданов і Маленков, уповноважені від Радянського Союзу. Західні комуністи (разом із представниками чеських і словацьких партій, які також, очевидно, стали об’єктами критики) були цим заскочені зненацька. Мирне співіснування того ґатунку, якого вони намагалися досягти у внутрішній політиці, більше було неможливе. Формувався «антиімперіалістичний демократичний табір» (за словами Жданова). Потрібно було дотримуватися нової лінії. Тому Москва очікувала від комуністів більшої пильності й підпорядкування місцевих міркувань радянським інтересам.

Після зустрічі в Шклярській Порембі комуністи в усіх країнах перейшли до тактики конфронтації: страйків, демонстрацій, кампаній проти Плану Маршалла та — у Східній Європі — пришвидшеному захопленню влади. Центральний комітет Французької комуністичної партії під час зустрічі в Парижі 29‒30 жовтня 1947 року офіційно оголосив початок кампанії з очорнення своїх колишніх союзників-соціалістів. Італійським комуністам знадобилося трохи більше часу, щоб перелаштуватися, але на конгресі в січні 1948 року Італійська комуністична партія (ІКП) теж схвалила «новий курс», метою якого мала стати «боротьба за мир». Як наслідок, західноєвропейські комуністи, безумовно, постраждали: вони опинилися на узбіччі внутрішньої політики, а в Італії зазнали повної поразки у квітні 1948 року під час загальнонаціональних виборів, які відбулися за потужного тиску Ватикану та посольства США проти комуністів[81]. Але це не мало значення. У теорії «двох таборів» Жданова роль комуністів у західному таборі тепер зводилася до другорядних позицій і саботажу.

Можна було подумати, що югославський надмірний революціонізм, який дотепер був перешкодою для сталінської дипломатії, тепер став перевагою — у Шклярській Порембі, де югославська партія мала зірковий статус, так і здавалося. Безумовно, французькі, італійські й інші делегати ніколи не пробачили югославам їхнє зверхнє ставлення і демонстрацію вищості та привілейованості в Шклярській Порембі: після радянсько-югославського розколу комуністи з усіх країн із великим задоволенням засудили «тітовське вільнодумство», не потребуючи від СРСР заохочення для того, щоб паплюжити та збиткуватися зі зганьблених балканських товаришів.

Однак насправді Сталін публічно розпочав розкол із Тіто, засудивши ідею Балканської федерації в лютому 1948 року та вийшовши з переговорів про торгівлю, а наступного місяця — відкликавши з Белграда радянських військових і цивільних радників. Це супроводжувалось низкою офіційних повідомлень та звинувачень, у яких обидві сторони стверджували, що керуються найкращими намірами, та досягло апогею, коли Тіто відмовився приїхати на другий з’їзд Комінформу, який мав відбутися незабаром. На тому з’їзді, 28 червня 1948 року, розрив було закріплено офіційно — ухвалено офіційну резолюцію, яка постановляла виключити Югославію з організації за відмову визнати головну роль Червоної армії та СРСР у звільненні та соціалістичній трансформації країни. Офіційно Белград звинуватили в націоналістичній зовнішній політиці й неправильній внутрішній. Насправді Югославія уособлювала міжнародний еквівалент «лівої опозиції» до сталінської монополії на владу, тож конфлікт був неминучий: Сталін мав зламати Тіто, щоб показати іншим комуністам, що Москва не терпітиме непокори.

Тіто, звичайно, не зламався. Але і він, і країна були більш вразливі, ніж здавалося, і йому було б складно витримати радянський економічний бойкот без збільшення західної підтримки (у 1948 році 46% югославської торгівлі припадали на Радянський блок, а вже через рік цей показник упав до 14%) та погрози щодо цілком імовірного радянського вторгнення. Через свою самовпевненість югослави змушені були терпіти багато болісних словесних атак. Упродовж наступних двох років градус критики Комінформу постійно зростав. Багатий словник ленінської лайки характеризував Тіто як «Іуду Тіто зі спільниками», «нового царя всіх сербів та всієї югославської буржуазії». Його прибічники поставали «мерзенними зрадниками та імперіалістичними найманцями», «злісними провісниками табору війни і смерті, підступними бойовиками та достойними спадкоємцями Гітлера». Комуністичну партію Югославії засудили як «банду шпигунів, провокаторів і вбивць», «псів на американських повідцях, які гризуть імперіалістичні кістки і гавкають на американські гроші».

Важливо, що напади на Тіто та його союзників збіглися в часі із найбільшим розквітом культу особистості Сталіна та чистками і показовими процесами подальших років. Поза сумнівом, Сталін справді вважав Тіто загрозою та викликом для себе, а також боявся його згубного впливу на вірність і покору інших комуністичних режимів та партій. Наполегливі згадки Комінформу в його виданнях і публікаціях про «загострення класової боротьби під час переходу від капіталізму та соціалізму» й «керівну роль» Партії могли нагадати людям, що саме це і було політикою югославської партії з 1945 року. Саме тому в приписах одразу ж наголошували на вірності Радянському Союзу та Сталіну, заперечували всі «національні» й «особливі» шляхи до соціалізму та вимагали «підвищеної пильності». Починався другий сталінський льодовиковий період.

Те, що Сталін пішов на такі заходи, щоб захистити та відстояти свій вплив у Східній Європі, було значною мірою зумовлено тим, що він втрачав ініціативу в Німеччині[82]. 1 червня 1948 року під час зустрічі в Лондоні західні союзники оголосили про намір створити окрему Західнонімецьку державу. 18 червня заявили про створення нової валюти — дойчмарки; через три дні її запустили в обіг (банкноти таємно надрукували в США та доставили у Франкфурт у супроводі американської армії). Стару райхсмарку вилучили. Кожен мешканець Німеччини міг спочатку обміняти тільки сорок старих марок на нові за курсом 1 до 1, потім — за курсом 10 до 1. Спочатку нововведення критикували (оскільки воно знецінило заощадження, призвело до зростання реальних цін та зробило товари недоступними для більшості людей), однак швидко прийняли: магазини наповнювалися товарами, які фермери й торговці були готові продавати за фіксованими цінами та за надійну й придатну для конвертації валюту.

23 червня радянська влада відповіла створенням нової східнонімецької марки та відрізала залізничні шляхи, які сполучали Берлін із Західною Німеччиною (через три тижні перекрили і водне сполучення). Наступного дня західна військова адміністрація в Берліні заблокувала радянські спроби поширити нову східнонімецьку валюту в Західному Берліні — важливий момент, оскільки Берлін перебував під владою чотирьох держав, а західна зона дотепер не вважалася частиною Східної Німеччини, окупованої совєтами. Коли радянські війська посилили контроль над наземним сполученням у місті, уряди США та Британії вирішили здійснювати постачання до своїх зон за допомогою авіації, і 26 червня перший транспортний літак сів в аеропорту Темпельгоф у (Західному) Берліні.

Берлінський повітряний міст існував до 12 травня 1949 року. За ці одинадцять місяців західні союзники доставили близько 2,3 мільйона тонн продуктів харчування, здійснивши 277 500 рейсів, ціною життя 73 пілотів союзницьких повітряних сил[83]. Блокадою Берліна Сталін намагався змусити Захід обирати між тим, щоб покинути місто (користуючись тим, що в Потсдамських протоколах не було жодної письмової гарантії надання союзникам наземного доступу до міста) або ж полишити плани щодо створення окремої Західнонімецької держави. Саме цього насправді хотів Сталін — Берлін завжди був для нього тільки розмінною монетою на переговорах, — однак зрештою не досяг ні того, ні іншого.

Західні союзники не лише відстояли свою частину Берліна (чим самі себе здивували й викликали подив і вдячність мешканців Західного Берліна). Радянська блокада, яка почалася одразу після Празького перевороту, тільки додала їм рішучості щодо втілення планів стосовно Західної Німеччини, а для самих німців зробила розділення країни більш прийнятним. Франція приєдналася до Бізонії у квітні 1949 року, створивши єдину західнонімецьку економічну зону із 49 мільйонами населення (натомість у радянській зоні мешкало тільки 17).

Як і більшість дипломатичних авантюр Сталіна, берлінська блокада була імпровізацією, а не частиною якогось прорахованого агресивного задуму (хоча Захід складно звинуватити в тому, що тоді вони цього не знали). Сталін не збирався воювати за Берлін[84]. Відповідно, коли блокада закінчилася, радянський лідер змінив тактику. 31 січня 1949 року він виступив із пропозицією припинити блокаду в обмін на відкладення в часі планів на створення Західнонімецької держави. Західні союзники не збиралися йти на подібні поступки, але погодилися влаштувати зустріч для обговорення цього питання, тож 12 травня Радянський Союз припинив блокаду в обмін лише на конференцію міністрів зовнішніх справ, призначену на 23 травня.

Як і було домовлено, конференція відбулася і тривала місяць, але учасники очікувано не дійшли згоди. Насправді, щойно вона розпочалася, парламентська рада Західної Німеччини в Бонні офіційно ввела в дію «Основний закон», яким було сформовано Західнонімецький уряд; через тиждень Сталін відповів тим, що оголосив у відповідь план створення держави Східна Німеччина, яка офіційно постала 7 жовтня[85]. Коли 20 червня конференція закінчилася, військовий уряд Західної Німеччини був заміщений високими комісарами із США, Британії та Франції. Незабаром було утворено Федеративну Республіку Німеччина, хоча союзники залишали за собою право на втручання і навіть право відновити безпосереднє керівництво, якби вони вирішили, що це необхідно. 15 вересня 1949 року, після успіху Християнсько-демократичної партії на серпневих виборах, її лідер Конрад Аденавер став першим канцлером Республіки.

Берлінська криза мала три важливі наслідки. По-перше, вона безпосередньо призвела до створення двох німецьких держав — результату, якого жоден із союзників не прагнув ще чотирма роками раніше. Для західних держав це стало привабливою та досяжною метою; насправді, попри всі публічні заяви про необхідність об’єднання Німеччини, ніхто не хотів його якнайшвидшого втілення. Коли дев’ять років по тому президент Шарль де Ґолль запитав у прем’єр-міністра Британії Гарольда Макміллана його думку про об’єднану Німеччину, той відповів: «У теорії. У теорії ми завжди маємо підтримувати об’єднання. У цьому немає небезпеки». Що ж до Сталіна, щойно він усвідомив, що не може ані змагатися із союзниками в прихильності німецького населення, ані змусити їх відмовитися від своїх планів, то вирішив, що окрема східнонімецька комуністична держава — це найкращий варіант серед найгірших.

По-друге, Берлінська криза вперше зобов’язала Сполучені Штати до значної військової присутності в Європі на невизначений час. Це було досягнення Ернеста Бевіна, британського міністра закордонних справ. Саме Бевін успішно переконав американців узяти лідерство в берлінському повітряному мості, щойно Маршалл та генерал Клей (командувач США в Берліні) запевнили Трумена, що цей ризик вартий того, щоб на нього піти. Залученість Франції до Берлінської кризи знижувалась, оскільки від 18 липня до 10 вересня 1948 року країна перебувала в політичній кризі, а в Національній асамблеї не було чіткої парламентської більшості.

А по-третє, і цей висновок випливав з перших двох, Берлінська криза прямо призвела до переоцінки західних воєнних розрахунків. Якщо Захід збирався відборонити своїх німецьких підзахисних від радянської агресії, тоді він мав забезпечити себе відповідними засобами. На початку Берлінської кризи американці розмістили в Британії стратегічні бомбардувальники, що могли бути застосовані для атомних бомб, яких США на той час мали п’ятдесят шість. Але Вашингтон не мав визначеної політики щодо використання атомних бомб (сам Трумен особливо неохоче розглядав їх застосування), а у випадку радянського наступу європейська стратегія США все ще передбачала відхід з континенту.


Центральна та Східна Європа після Другої світової війни

Після війни. Історія Європи від 1945 року

Воєнне переосмислення почалося після Чеського перевороту. Через нього Європа увійшла в добу загостреного відчуття небезпеки. Про можливість війни говорили багато. Навіть американського генерала Клея, зазвичай не схильного до перебільшень, не оминув поширений тоді страх: «Упродовж багатьох місяців, послуговуючись логічним аналізом, я вважав і стверджував, що війни, найімовірніше, не буде ще принаймні десять років. В останні кілька тижнів я відчуваю в радянському підході невловиму зміну, якої я не можу означити, але через яку мені здається, що війна може раптом заскочити нас зненацька». Саме в цій атмосфері 17 березня 1948 року Конгрес США ухвалив План Маршалла, а європейські союзники підписали Брюссельський договір. Останній був класичною угодою, яка на п’ятдесят років зобов’язувала Британію, Францію та країни Бенілюксу «співпрацювати щодо заходів взаємної підтримки у разі повторення німецької агресії», тоді як європейські політики дедалі виразніше усвідомлювали свою безпорадність та незахищеність перед радянським тиском. У цьому контексті вони, як і раніше, були вразливі. Дірк Стіккер, міністр закордонних справ Нідерландів, пізніше зазначав про той час: «У Європі ми мали лише усну обіцянку американської підтримки від президента Трумена».

До зміни підходу США підштовхнули британці. У своїй промові в парламенті 22 січня 1948 року Ернест Бевін заявив про участь Британії в спільній оборонній стратегії, «Західноєвропейському cоюзі», разом з її континентальними сусідами на тій підставі, що безпекові потреби Британії та континенту нерозривні. Це свідчило про суттєву зміну підходу порівняно з попередньою логікою британців. Про створення Західноєвропейського союзу офіційно оголосили разом із Брюссельським договором, але, як пояснював Бевін Маршаллу в повідомленні від 11 березня, цей інструмент був би неповноцінним, якби не поширювався на концепцію північноатлантичної безпеки як такої. Маршалл виявив ще більшу прихильність до цього аргументу, оскільки тоді Сталін саме чинив значний тиск на Норвегію, щоб змусити її підписати пакт про «ненапад» із Радянським Союзом.

Отже, за наполяганням Бевіна між представниками Британії, США й Канади у Вашингтоні відбулися таємні переговори, на яких підготували першу версію договору про атлантичну оборону. Шостого липня 1948 року, через десять днів після початку берлінського повітряного мосту та одразу ж після виключення Югославії з Комінформу, до цих переговорів запросили й інших членів Брюссельського договору, з-поміж яких Франція була не дуже рада дізнатися, що «англо-американці» знову впорядковували світ за її спиною. До квітня наступного року США, Канада й десять європейських держав погодилися стали членами Організації Північноатлантичного договору (НАТО).

Створення НАТО було визначним досягненням. Навіть у 1947 році мало хто міг передбачити, що Сполучені Штати візьмуть на себе зобов’язання щодо європейського військового альянсу. У Конгресі США багато хто принципово не хотів схвалювати статтю 5 Договору (який зобов’язував членів НАТО прийти одне одному на допомогу в разі атаки), і Договір отримав підтримку Конгресу тільки тоді, коли, після трьох місяців обговорень, був представлений як пакт атлантичної оборони, а не євро-американський альянс. Коли Дін Ачесон презентував позицію Адміністрації в Сенаті, то навіть завбачливо підкреслив, що Америка не відряджатиме значні наземні сили до Європи.

І це справді відповідало американським намірам. Якщо Сполучені Штати вперше за весь час і взяли на себе зобов’язання перед європейським альянсом, то лише тому, що багато хто у Вашингтоні вбачав у НАТО приблизно те саме, що і в Плані Маршалла: спосіб допомогти європейцям повірити в себе і навчитися самим давати раду своїм справам — у цьому разі своїй обороні. Саме по собі НАТО нічого не змінило для військової рівноваги в Європі: з чотирнадцяти дивізіонів, розташованих у Західній Європі, тільки два були американські. Західні союзники все ще поступалися наземними силами у дванадцять разів. Начальники штабів США в 1949 році прогнозували, що ефективну оборону на Рейні можна буде розбудувати щонайшвидше в 1957 році. Тож те, що 9 квітня 1949 року на церемонії підписання Північноатлантичного договору в Конституційній залі у Вашингтоні музичний гурт грав «Маю багато з нічого…»[86], було геть не недоречно.

Утім з європейської перспективи все здавалося інакшим. Американці не надавали великого значення військовим альянсам; але для європейців, як попереджав колег Вальтер Беделл Сміт[87] на засіданні Штабу політичного планування Держдепу, «папірець із обіцянками підтримки важить справді набагато більше, ніж він будь-коли міг би для нас важити». Напевно, це не повинно було вже аж так дивувати — вони не мали нічого іншого. Принаймні Британія все ще залишалася острівною державою. Але французи, як і решта, були не менш беззахисні, ніж раніше: як перед німцями, так і відтепер перед росіянами.

Тому НАТО мало, особливо для Парижа, подвійну привабливість: Альянс відсував лінію оборони проти радянських сил далі на схід: як зауважив Чарльз Болен[88] за декілька місяців до підписання договору, «слабка дещиця впевненості, за яку тримаються французи, — це те, що американські війська, хай яка їхня чисельність, стоять між ними та Червоною армією». А ще більше значення, можливо, мало те, що він слугував би перестраховкою проти німецького реваншизму. Насправді французький уряд, досі добре пам’ятаючи про наслідки Першої світової війни, погодився на створення Західнонімецької держави тільки завдяки обіцянці захисту від НАТО.

Тож французи вітали НАТО як гарантію проти відновленої Німеччини, якої вони не змогли отримати впродовж попередніх трьох років дипломатичним шляхом. Нідерланди та Бельгія також розглядати НАТО як перешкоду для майбутнього німецького реваншизму. Італійців також запросили до альянсу, щоб допомогти Альчіде де Ґаспері наростити підтримку всередині країни проти критиків комунізму. Британці вважали Північноатлантичний договір знаковим досягненням у їхній боротьбі за те, щоб США і далі брали участь в обороні Європи. Адміністрація Трумена отримала підтримку Конгресу й американського народу, представивши договір як запоруку проти радянської агресії в Північноатлантичному регіоні. Звідси походить відомий вислів лорда Ісмея, який обійняв посаду першого генерального секретаря НАТО в 1952 році: метою Організації Північноатлантичного договору було «тримати росіян подалі, американців — усередині [Європи — Пер.], а німців — під контролем».

НАТО було блефом. Деніс Гілі, майбутній міністр оборони Британії, зауважував у своїх мемуарах, що «для більшості європейців НАТО нічого не важило, якщо не могло запобігти ще одній війні; вони не хотіли знову воювати». Новизна договору полягала не так у тому, чого він міг досягти, скільки в тому, що він означав: як і План Маршалла — та Брюссельський договір, якому він поклав початок, — НАТО втілювало найбільш істотну зміну, яка сталася в Європі (та США) унаслідок війни, — готовність ділитися інформацією та співпрацювати у сфері оборони, безпеки, торгівлі, валютних регуляцій і багато в чому ще. Зрештою, стандартизоване союзницьке командування в мирний час було досі нечуваною практикою.

Але створення НАТО не завершилося угодами 1949 року. Навесні 1950 року Вашингтон ще непокоїло те, як пояснити французам й іншим європейцям, що єдиною реалістичною надією на відновлення обороноздатності Західної Європи було переозброєння Німеччини. Ця тема була незручна для всіх та, як вважали, могла спровокувати Сталіна на непередбачувану реакцію. У будь-якому разі ніхто не хотів витрачати дорогоцінні ресурси на переозброєння. Як у Німеччині, так і у Франції зростала привабливість нейтралітету — як альтернатива безборонній конфронтації. Якби саме в той час не розпочалася Корейська війна (у цьому випадку умовний спосіб має значення, оскільки вона справді мало не розпочалася), контури недавньої європейської історії могли б набути цілком інших форм.

Те, що Сталін підтримав вторгнення Кім Ір Сена в Південну Корею 25 червня 1950 року, було його найсерйознішим прорахунком[89]. Американці та західні європейці негайно (і помилково) дійшли висновку, що Корея — це маневр або розминка і Німеччина стане наступною. Цьому припущенню підігравало необачне вихваляння Вальтера Ульбріхта[90], що далі впаде Федеративна Республіка. Вісьмома місяцями раніше Радянський Союз успішно протестував атомну бомбу, а тому американські військові експерти вважали, що СРСР готові до війни більше, ніж це було насправді; але й за таких обставин збільшення бюджету, як того вимагав документ № 68 Ради національної безпеки (представлений 7 квітня 1950 року), майже напевне не схвалили б, якби не корейський наступ.

Загроза війни в Європі була значно перебільшена, але не повністю безпідставна. Сталін справді обмірковував можливу атаку — на Югославію, а не на Західну Німеччину, однак відкинув ідею через переозброєння Заходу. Точнісінько так само, як Захід хибно оцінив мету Радянського Союзу в Кореї, Сталін, якому спецслужби точно доповіли про стрімке нарощування озброєнь у США, помилково припустив, що американці мають власні плани щодо нападу на його сферу контролю в Східній Європі. Але ані ці припущення, ані помилки на той час не були очевидні, тож політики й генерали керувалися тим, чим могли в умовах обмеженої інформації та послуговуючись минулими прецедентами.

Масштаб західного переозброєння справді вражав. Оборонний бюджет США виріс із 15,5 мільярда доларів у серпні 1950 року до 70 мільярдів у грудні наступного року, після того як президент Трумен оголосив надзвичайний стан. У 1952‒1953 роках оборонні витрати сягнули 17,8% ВНП США; до порівняння: у 1949 році вони становили лише 4,7%. На вимогу Вашингтона союзники США в НАТО також збільшили свої оборонні витрати: після стабільного скорочення з 1946 року британські оборонні видатки в 1951‒1952 роках виросли до рівня 10% ВНП — навіть швидше, ніж в останні передвоєнні роки під час гарячкового переозброєння. Франція також збільшила оборонні витрати до відповідного рівня. У кожній державі — члені НАТО витрати на оборони збільшились та сягнули піка в 1951‒1953 роках.

Економічні наслідки цього раптового стрибка військових інвестицій також були безпрецедентні. Це особливо позначилося на Німеччині: її завалили замовленнями на устаткування, обладнання, транспортні засоби й інші товари, для виготовлення яких Федеративна Республіка мала напрочуд вдалі можливості, підсилені ще й тим, що Західній Німеччині було заборонено виготовляти зброю, а отже, вона могла зосередитися на всьому іншому. Тільки видобуток сталі в Західній Німеччині, що дорівнював 2,5 мільйона тонн у 1946 році та 9 мільйонів тонн у 1949-му, зріс до майже 15 мільйонів тонн у 1953 році. Доларовий дефіцит у Європі та в решті країн світу впав на 65% упродовж одного-єдиного року, коли Сполучені Штати витрачали величезні суми за кордоном на зброю, запаси техніки, військові бази та війська. FIAT у Турині отримав перші американські замовлення на наземні реактивні літаки (Вашингтон із політичних мотивів наполягав на цьому контракті через своє посольство в Римі).

Але не всі економічні новини були добрі. Для того щоб дотриматися своїх зобов’язань, які стосувалися оборони, британський уряд був змушений скоротити бюджетні надходження до сфери соціального забезпечення. Це рішення спричинило розкол у керівній партії лейбористів та сприяло їхній поразці на виборах 1951 року. Вартість життя в Західній Європі зростала в міру того, як державні витрати спричиняли інфляцію: у Франції споживчі ціни збільшились на 40% упродовж двох років після початку Корейської війни. Західні європейці, які щойно почали відчувати на собі позитивні наслідки Плану Маршалла, очевидно, були неспроможні довго підтримувати те, що, по суті, було воєнною економікою, і в 1951-му це було визнано в законі США «Про взаємну безпеку». Він, по суті, означав кінець Плану Маршалла, перетворюючи його на програму військової допомоги. Наприкінці 1951 року США перенаправляли в Західну Європу майже 5 мільярдів військової допомоги.

Отже, починаючись як моральне заохочення, що мало стимулювати впевненість європейців у собі, НАТО перетворилося на важливе військове зобов’язання, що ґрунтувалося на, здавалося, безмежних спроможностях американської економіки та змушувало американців і їхніх союзників до небаченого для мирного часу нарощування збройних сил і військового арсеналу. Генерал Ейзенгавер повернувся до Європи як Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО. У Бельгії та Франції була розташована військова штаб-квартира союзників й адміністрація. Тепер Організація Північноатлантичного договору недвозначно стала альянсом. Її основним завданням було те, що військові стратеги називали «оборонним форпостом» Європи, тобто конфронтацією з Червоною армією посередині Німеччини. Щоб організація змогла впоратися з цим завданням, під час засідання Ради НАТО в Лісабоні в лютому 1952 року погодили, що альянс упродовж двох років муситиме створити щонайменше дев’яносто шість нових дивізій.

Але навіть за умови численної американської військової присутності, що невпинно зростала, був лише один спосіб, у який НАТО могло втілити власну мету, — переозброєння Західної Німеччини. Завдяки Кореї американці відчували, що зобов’язані порушити це делікатне питання (Дін Ачесон уперше офіційно торкнувся цієї теми під час зустрічі міністрів закордонних справ у вересні 1950 року), хоча навіть сам президент Трумен спочатку його уникав. З одного боку, ніхто не хотів вкладати в руки німців зброю лише через п’ять років після звільнення Європи; з іншого, пам’ятаючи про економічні труднощі Бізонії лише три роки до того, витрачати мільярди доларів на захист західних німців від російської атаки і не просити їх зробити власного внеску у свою оборону було б украй неправильно. А якщо Німеччина мусила стати, як дехто передбачав, чимось на зразок буферної зони та майбутнього театру бойових дій, тоді не можна було не зважати на ризик втратити підтримку німецького населення й підігріти прагнення нейтралітету.

Звичайно, Москва не схвалила б переозброєння Західної Німеччини. Але після червня 1950 року головне занепокоєння викликали вже не радянські сентименти. Британцям не подобалася ця перспектива, однак вони не бачили іншого шляху, окрім як знайти спосіб озброїти Німеччину, водночас утримуючи її під контролем союзників. Проти того, щоб давати в руки німцям зброю, повсякчас і найбільш завзято виступали французи: Франція точно вступала в НАТО не для того, щоб стати парасолькою для нової мілітаризації Німеччини. Франції вдавалося блокувати та відкладати переозброєння Німеччини до 1954 року. Але задовго до того французький підхід почав зазнавати знакових змін, які дозволили Парижу з певною холоднокровністю прийняти часткове відновлення Німеччини. Франція, невдоволена й розчарована тим, що її змушують прийняти роль найменшої з великих сил, встала на шлях нового покликання — засновниці нової Європи.

Ідея Європейського Союзу, у тому чи іншому вигляді, не була новою. ХІХ століття позначилося різноманітними митними союзами в Центральній та Західній Європі, які діяли більш чи менш успішно, і навіть до Першої світової війни час від часу лунали ідеалістичні розмови, які спиралися на ідею, що майбутнє Європи полягає в тому, щоб її розрізнені частини зійшлися докупи. Сама по собі Перша світова війна не розвіяла цього оптимістичного бачення, а навпаки його посилила: як наполягав Арістид Бріан, французький державний діяч, а також натхненний автор європейських пактів і проєктів, настав час забути про давні суперництва й думати по-європейськи, говорити по-європейськи, почуватися по-європейськи. У 1924 році французький економіст Шарль Жід разом з іншими підписантами з усієї Європи приєднався до створення Міжнародного комітету для Європейського митного союзу. Через три роки після цієї події один із посадовців британського Міністерства закордонних справ визнав, що «вражений» масштабом інтересу до «пан’європейської» ідеї на континенті.

Якщо ж говорити більш прозаїчно, Велика війна цікавим чином змусила французів і німців краще усвідомити свою взаємозалежність. Щойно післявоєнні потрясіння вщухли, а Париж відкинув марні намагання силоміць стягнути з Німеччини репарації, Франція, Німеччина, Люксембург, Бельгія та (на той час автономний) регіон Саар підписали у вересні 1926 року міжнародний Сталевий пакт, покликаний регулювати виробництво сталі та запобігати надлишковому виробництву. Хоча наступного року до Пакту приєдналися Чехословаччина, Австрія та Угорщина, це був усього-на-всього звичайнісінький картель; але прем’єр-міністр Німеччини Ґустав Штреземанн однозначно бачив у ньому зародок майбутніх міжнародних домовленостей. І не лише він.

Як і інші амбітні проєкти 20-х років ХХ століття, Сталевий пакт майже не пережив кризи 1929 року та подальшої депресії. Але він визнав те, що вже було зрозуміло французьким сталеварам у 1919 році: французьке сталеве виробництво, після того як воно вдвічі зросло завдяки поверненню Ельзасу-Лотарингії, повністю залежатиме від коксу та вугілля з Німеччини, а отже, має знайти основу для довготермінової співпраці. Ситуація здавалася так само очевидною і для німців, тож коли в 1940 році нацисти окупували Францію та досягнули з Петеном домовленості щодо системи виплат і поставок, які означали примусове використання французьких природних ресурсів для німецьких військових потреб, багато хто з обох боків убачав у цьому новому способі франко-німецької «співпраці» паростки нового «європейського» економічного ладу.

Тож П’єр Пюшо, високопосадовець режиму Віші, якого пізніше стратила «Вільна Франція», уявляв післявоєнний європейський лад як скасування митних обмежень та встановлення єдиної європейської економіки з єдиною валютою, що поширювалась би на весь континент. Ідея Пюшо, яку поділяли Альберт Шпеєр та багато інших, була чимось на кшталт оновленої версії наполеонівської континентальної системи під гітлерівським началом і подобалася молодшому поколінню європейських чиновників і фахівців, які розчарувалися в економічній політиці 30-х років.

Такі проєкти здавалися особливо спокусливими, тому що зазвичай їх представляли в рамках спільного, пан’європейського інтересу, а не як втілення егоїстичних програм окремих держав. Ці ідеї були «європейськими», а не німецькими чи французькими, і під час війни ними дуже захоплювалися ті, хто відчайдушно хотів вірити, що з нацистської окупації могло вийти щось добре. Від того, що самі нацисти, очевидно, об’єднали більшу частину Європи в технічному розумінні цього слова — усунувши кордони, привласнивши майно, інтегрувавши транспортні сполучення тощо, — ідея здавалася ще реалістичнішою. За кордоном образ Європи, що звільнилася від пут минулого та взаємної ворожнечі, був не менш привабливим. Через чотири роки після поразки нацизму, у жовтні 1949 року, Джордж Кеннан, попри розуміння тривоги через зростання впливу Німеччини в західноєвропейських справах, зізнався Діну Ачесону: «…коли я жив там під час війни[91], мені часто здавалося, що гітлерівський новий лад хибував саме тим, що був гітлерівським».

Кеннан висловив це в приватній розмові. Публічно після 1945 року мало хто був готовий сказати добре слово про Новий лад воєнного часу, неефективність та оманливість якого Кеннан радше недооцінював. Звичайно, міркування щодо внутрішньоєвропейської економічної співпраці не втрачали привабливості: наприклад, Жан Моне після війни, так само як у 1943 році, продовжував вірити в те, що заради «процвітання та суспільного прогресу… держави Європи мають сформувати… «європейську структуру», в якій стануть єдиним цілим». У «Руху за європейську єдність», заснованого в січні 1947 року за ініціативи Черчилля, теж знайшлися прихильники.

Вінстон Черчилль був одним із найперших і найвпливовіших прибічників європейського об’єднання в той чи інший спосіб. 21 жовтня 1942 року він написав Ентоні Ідену: «Мушу визнати, що в моїх думках — насамперед Європа, відновлення її величі… Якщо російський більшовизм заступить культуру та незалежність давніх європейських держав, це буде безмежна катастрофа. Хоч зараз і важко щось передбачити, я вірю, що європейська родина має діяти спільно, як одне ціле, під керівництвом Ради Європи»[92]. Але післявоєнні політичні обставини здавалися несприятливими для таких ідеалів. Щонайбільше можна було сподіватися на створення якоїсь платформи для європейських дискусій, що й запропонував у травні 1948 року Конгрес руху європейської єдності в Гаазі. «Рада Європи», яка постала з цієї пропозиції, була заснована в Страсбурзі в травні 1949 року та провела там перше засідання в серпні того самого року. У ньому взяли участь делегати від Британії, Ірландії, Франції, країн Бенілюксу, Італії, Швеції, Данії та Норвегії.

У Ради не було ані влади, ані впливу; ані юридичного, ані законодавчого, ані виконавчого статусу. Її «делегати» нікого не представляли. Її найбільшою цінністю був сам факт її існування, хоча в листопаді 1950 року вона видала «Європейську конвенцію з прав людини», яка в подальші десятиліття набула більшої ваги. Як визнавав сам Черчилль під час промови в Цюріху 19 вересня 1946 року, «першим кроком для відтворення європейської родини мусить стати партнерство між Францією та Німеччиною». Але в ті перші післявоєнні роки французи, як ми бачили, були не в гуморі міркувати про таке партнерство.

Водночас їхні маленькі північні сусіди рухалися швидше. Ще до того, як війна закінчилася, уряди Бельгії, Люксембургу та Нідерландів в екзилі підписали «Угоду Бенілюксу», яка нівелювала тарифні бар’єри й мала на меті подальший вільний рух працівників, капіталу та послуг між їхніми країнами. Митний союз Бенілюксу набув чинності 1 січня 1948 року і дав імпульс для несистемних переговорів між країнами Бенілюксу, Францією та Італією щодо планів розширити таку співпрацю на більшій території. Однак усі ці напіввизначені плани щодо «Малої Європи» сідали на мілину біля берегів німецької проблеми.

Усі погоджувалися з висновком учасників переговорів у липні 1947 року щодо Плану Маршалла, згідно з яким «німецька економіка має бути інтегрована в економіку Європи в такий спосіб, щоб сприяти зростанню загального рівня життя». Питання полягало в тому, як цього досягти. Західна Німеччина, навіть після того, як у 1949 році стала державою, не мала жодних природних зв’язків з рештою континенту, за винятком інструментів Плану Маршалла та союзницької окупації — і те, й інше тимчасово. Більшість західних європейців досі вважали Німеччину загрозою, а не партнером. Нідерландці завжди були економічно залежні від Німеччини: 48% нідерландських «невидимих» прибутків[93] до 1939 року надходили від німецького товарообігу через порти та водні шляхи країни. Отож для них економічне відновлення Німеччини було питанням власного виживання. Але в 1947 році лише 29% населення Нідерландів «дружньо» ставилися до німців; крім того, для Нідерландів було важливо, що економічно сильна Німеччина була політично і військово слабка. Цю позицію щиро поділяли в Бельгії. Обидві країни могли уявити собі мирне співіснування з Німеччиною лише за умови залучення Великої Британії.

Гордіїв вузол розрубали міжнародні події 1948–1949 років. Після Празького перевороту, домовленостей щодо Західнонімецької держави, блокади Берліна та планів щодо НАТО французькі державні діячі на кшталт Жоржа Бідо та Робера Шумана зрозуміли, що Франція має переглянути свій підхід до Німеччини. Відтепер мало бути створено західнонімецьку політичну структуру, до якої входили Рурський регіон та Райнланд; лише крихітний Саарланд лишався тимчасово відокремленим від основної території Німеччини, а вугілля Саарського регіону було непридатне для коксування. Як можна було стримати можливості цієї нової Федеративної Республіки і водночас спрямувати їх на користь Франції?

30 жовтня 1949 року Дін Ачесон звернувся до Шумана із проханням, щоб Франція взяла на себе ініціативу із залучення нової Західнонімецької держави в європейські справи. Французи добре усвідомлювали необхідність щось робити: як пізніше нагадував Жан Монне Жоржу Бідо, США обов’язково стимулюватиме Західну Німеччину, яка щойно отримала незалежність, збільшуватиме виробництво сталі, що цілком вірогідно призведе до перенасичення ринку, змусить Францію захищати власну сталеву промисловість і знову спровокує торговельні війни. Як ми побачили в розділі 3, власний план Монне — а водночас і відновлення Франції — залежав від успішного розв’язанні цієї головоломки.

Саме за таких обставин Жан Монне запропонував міністру закордонних справ Франції Роберу Шуману те, що увійшло в історію як «План Шумана». Це була справді дипломатична революція, хоч на її здійснення і знадобилося п’ять років. По суті, вона була дуже проста. За словами Шумана, «уряд Франції пропонує помістити франко-німецьке виробництво вугілля та сталі повністю під нагляд спільної Високої адміністрації, участь у якій також буде відкритою для інших держав Європи». Пропозиція Шумана — більше, ніж сталево-вугільний картель, але набагато менше, ніж проєкт європейської інтеграції — була практичним рішенням проблеми, над якою Франція ламала голову з 1945 року. Згідно з планом Шумана Висока адміністрація повинна була мати право стимулювати конкуренцію, встановлювати цінову політику, спрямовувати інвестиції, купувати і продавати від імені держав-учасниць. Але найголовніше — вона мала забрати в Німеччини контроль над Руром та іншими ключовими німецькими ресурсами. То було європейське рішення (саме) французької проблеми.

Робер Шуман оприлюднив свій план 9 травня 1950 року, попередивши Діна Ачесона за день до того. Британці попередніх повідомлень не отримали. На набережній д’Орсе від цього одержали своєрідну насолоду: це була перша з багатьох маленьких помст за англо-американські рішення, ухвалені без консультацій з Парижем. Один з останніх таких кроків — односторонню девальвацію фунта стерлінга з боку Британії на 30% — реалізували лише вісьмома місяцями раніше. Попередили лише американців, тоді як решта Європи була змушена діяти за її прикладом[94]. За іронією долі, саме ця подія, яка стала нагадуванням про ризик поновленого переслідування власних економічних інтересів та відсутності комунікації між європейськими державами, спонукала Монне й інших прийти до того рішення, яке вони тепер пропонували.

Уряд Німеччини одразу ж привітав пропозицію Шумана. Ще б пак! У своїй радісній відповіді Шуману Конрад Аденавер зауважував: «План французького уряду надає відносинам між нашими двома країнами, які загрожувала паралізувати недовіра та підозри, нового стимулу до конструктивної співпраці». Або, як він більш прямо висловився в розмові зі своїми радниками, «Das ist unser Durchbruch», — це наш прорив. Уперше Федеративна Республіка Німеччина вступала до міжнародної організації на рівних правах з іншими незалежними державами — і відтепер, як і хотів Аденавер, мала бути пов’язана із західним альянсом.

Німці були першими, хто ратифікував План Шумана. Наступними стали Італія та країни Бенілюксу, хоча нідерландці спочатку не дуже бажали брати на себе зобов’язання без британців. Однак британці запрошення Шумана відхилили, а без Британії не могло бути й мови про те, щоб залучити скандинавів. Отож Паризький договір, згідно з яким утворилася Європейська спільнота вугілля та сталі, у квітні 1951 року підписали тільки шість західноєвропейських країн.

Тут, напевно, варто зробити паузу і звернути увагу на одну рису Спільноти, яка тоді не залишилася непоміченою. Усі шестеро міністрів закордонних справ, які підписали договір у 1951 році, були членами християнсько-демократичних партій своїх країн. Троє провідних державних діячів головних країн-членів — Альчіде де Ґаспері, Конрад Аденавер та Роберт Шуман — походили з прикордонних регіонів: де Ґаспері — з Трентіно на північному сході Італії, Аденавер — з Райнланду; Шуман — з Лотарингії. У той час, коли народився де Ґаспері — та протягом значної частини його дорослого життя, — Трентіно належало до Австро-Угорщини, він навчався у Відні. Шуман виріс у Лотарингії, яка стала частиною Німецької імперії. Замолоду він був членом католицьких спільнот — тих самих, що й Аденавер десятьма роками раніше. Під час зустрічей вони говорили німецькою мовою, спільною для них трьох.

Для цих трьох осіб, так само як для їхніх колег — християнських демократів із двомовного Люксембургу, двомовної та двокультурної Бельгії, а також Нідерландів, — проєкт європейської співпраці мав як культурний, так і економічний сенс: вони вбачали в ньому важливий внесок у подолання кризи цивілізацій, яка понівечила космополітичну Європу їхньої юності. Народившись на периферії своїх країн, де ідентичності вже давно були множинні, а кордони — змінні, Шуман з колегами не сильно переймалися через перспективу поглинання певної частки національного суверенітету. Усі шість країн новоствореної спільноти нещодавно пережили момент, коли їхнім суверенітетом знехтували й розтоптали його під час війни та окупації: від їхнього суверенітету, який ще можна було втратити, лишилося небагато. А спільна для християнських демократів турбота про суспільну згуртованість та колективну відповідальність дозволяла їм почуватися безпечно щодо перспективи міжнародної «Високої адміністрації», яка б мала виконавчу владу заради спільного блага.

Однак далі на північ ситуація була інакша. На протестантських землях Скандинавії та Британії (або з погляду північного німця — протестанта на кшталт Шумахера) від Європейської спільноти вугілля та сталі дещо відгонило авторитарним душком. Таґе Ерландер, шведський прем’єр-міністр від соціал-демократів у 1948‒1968 роках, навіть пояснював свою власну непевність щодо приєднання до нової Спільноти тим, що її переважну більшість становлять католики. 14 травня 1950 року, через п’ять днів після того, як Кеннет Юнґер, високий радник Бевіна, довідався про План Шумана, він записав у своєму щоденнику, що, попри те що загалом прихильно ставиться до європейської економічної інтеграції, нові пропозиції могли «з іншого боку, стати кроком до зміцнення католицького “братства”, яке… [він] завжди вважав великим рушієм до Ради Європи». На той час такий погляд не був ані радикальним, ані поодиноким.

Європейська спільнота вугілля та сталі не була «братством». Як насправді не була й особливо ефективним економічним важелем, оскільки Висока адміністрація ніколи не мала таких повноважень, які уявляв собі Монне. Замість цього Спільнота, як і багато інших тогочасних міжнародних інституційних новоутворень, надавала Європі психологічний простір для руху вперед з новою вірою в себе. Як через десять років пояснював Аденавер Макміллану, Спільнота взагалі не була економічною організацією (тож Британія, на його думку, правильно вчинила, що трималася осторонь). Попри багату фантазію Монне, на момент свого заснування вона була не проєктом європейської інтеграції, а радше найменшим спільним знаменником західноєвропейських взаємних інтересів. То був інструмент політики під прикриттям економіки, спосіб подолати франко-німецьку ворожнечу.

Тим часом проблеми, які мала розв’язати Спільнота, почали залагоджуватися самі. В останню чверть 1949 року Федеративна Республіка Німеччина відновила виробничу спроможність до рівня 1936 року; до кінця 1950-го перевершила його на третину. У 1949 році торговельний баланс Західної Німеччини з Європою спирався на експорт сировини (переважно вугілля). Через рік, у 1950 році, торговельний баланс став від’ємним, оскільки Німеччина споживала власну сировину для живлення місцевої промисловості. У 1951 році сальдо знову стало позитивним та залишалося таким упродовж багатьох років завдяки експорту промислових товарів з Німеччини. До кінця 1951 року експорт з Німеччини зріс у шість разів проти 1948 року, а німецьке вугілля, готові товари й торгівля живили європейське економічне відродження: насправді наприкінці 50-х років Західна Європа страждала від наслідків перевидобутку вугілля. Чи можна все це вважати заслугою Спільноти — питання сумнівне. Зрештою, це не Шуман, а Корея запустила західнонімецьку виробничу потужність на повну. Але в підсумку то було не так важливо.

Якщо Європейська спільнота вугілля та сталі мала набагато менше значення, ніж їй надавали, якщо французька відданість наднаціональним інституціям була лишень способом контролювати Німеччину, якій вона й надалі не довіряла, і якщо Висока адміністрація мало чим спричинилася до європейського економічного розквіту, позаяк мала мінімальний вплив на конкуренцію, ринок праці та ціноутворення, чому ж тоді британці відмовилися до неї вступити? І чому здавалося, що для них так важливо залишатися осторонь?

Британці нічого не мали проти європейського митного союзу — вони були повністю «за», особливо тому, що він стосувався інших європейців. Від чого їм було ніяково, то це від ідеї про наддержавний виконавчий орган, на який мала перетворитися Висока адміністрація, навіть якби могла скеровувати виробництво та цінову політику лише щодо двох товарів. Така позиція Лондона не була таємницею уже кілька років: у 1948 році, коли Бевін обговорював з урядом лейбористів американські пропозиції стосовно майбутньої Організації європейської економічної співпраці, він насамперед переймався тим, щоб «національні делегації мали реальний контроль… та не давали секретаріату (чи то пак «незалежному» очільнику) діяти самостійно… Не може бути й мови про те, щоб організація вказувала її членам, що робити».

Небажання Британії поступитися бодай часткою державної влади, вочевидь, було несумісним з метою Монне в Європейській спільноті вугілля та сталі. Однак британці вважали Спільноту тонким краєчком клина, який континент забивав у британські справи, а її значення — незрозумілим, а тому ще небезпечнішим. Роз’яснюючи Ачесону причини відмови Британії від членства, Бевін заявляв: «Коли на кону такі життєво важливі речі, ми не можемо купувати кота в мішку, і [я] цілком певен, що якби американці опинилися в подібній ситуації, то міркували б так само». Ще колоритніше він висловився про свої сумніви щодо Ради Європи, звертаючись до своїх радників: «Коли ви відкриваєте скриньку Пандори, то не можете бути певні, які троянські коні з неї повискакують».

Деякі аргументи британців були економічні. Британська економіка — особливо в тому, що стосувалося торгівлі — здавалася набагато здоровішою, аніж економіка її континентальних сусідів. У 1947 році вартість британського експорту дорівнювала вартості експорту Франції, Італії, Західної Німеччини, країн Бенілюксу, Норвегії та Данії разом узятих. Поки західноєвропейські держави переважно торгували одна з одною, Британія мала розгалужені торговельні відносини з усім світом: насправді частка торгівлі Британії з Європою в 1950 році була значно меншою, ніж у 1913 році.

Отже, в очах британських урядовців утрати країни значно переважили б здобутки, якби вона взяла на себе зобов’язання в межах економічних домовленостей з країнами, перспективи яких здавалися дуже непевними. За рік до пропозиції Шумана позиція Сполученого Королівства, озвучена в приватних розмовах деякими високопосадовцями, була така: «Ми не зацікавлені в довготерміновій економічній співпраці з Європою. У найкращому разі це виснажуватиме наші ресурси. У найгіршому — серйозно підірве нашу економіку». До цього варто додати особливі застереження Лейбористської партії щодо приєднання до таких континентальних домовленостей, які могли обмежити їхню свободу у впровадженні «соціалістичної» політики в країні — політики, тісно пов’язаної з корпоративними інтересами давніх промислових союзів, які, власне, і заснували Лейбористську партію п’ятдесят років тому. У 1950 році, коли пропозиція Шумана перебувала на (короткому) розгляді, виконувач обов’язків прем’єр-міністра Герберт Моррісон пояснював уряду: «Нічого хорошого в цьому немає, ми не можемо цього зробити, Даремська гірнича асоціація на це не піде».

Крім цього, була ще Співдружність. У 1950 році британська Співдружність охоплювала великі території Африки, Південної Азії, Австралазії та Америк, і більшість цих земель усе ще контролювала Британія. Колоніальні регіони від Малаї до Золотого берега (Гани) одержували чисті прибутки в доларах і зберігали в Лондоні значні суми — сумновідомі «стерлінгові запаси». Співдружність усе ще постачала значну частку сировини та продуктів харчування; до того ж «імперія», як більшість усе ще її називала, була невід’ємною частиною британської національної ідентичності, принаймні так тоді здавалося. Більшість політиків вважала очевидно нерозсудливим — та й практично неможливим — приєднання Британії до будь-якої континентальної європейської системи, яка відрізала б країну від цього іншого виміру її існування.

Британія була частиною Європи, але водночас і частиною всесвітньої англофонної імперіалістичної спільноти. А ще вона мала дуже особливі відносини зі Сполученими Штатами. Британці ставилися до Америки неоднозначно: здалека вона здавалася їм «раєм споживчих розкошів» (Малкольм Бредбері), що контрастував з їхнім власним повним обмежень життям, і саме тому вони її зневажали. Та їхні уряди продовжували вірити в те, що пізніше дістане назву «особливих відносин» між двома країнами. Почасти причина полягала в тому, що під час війни Британія була присутня за «головним столом» у Ялті та Потсдамі як одна з трьох Великих держав, а також третя ядерна держава після успішного випробування британської бомби в 1952 році. Також мала значення тісна співпраця між двома країнами власне впродовж війни. І ще трохи важило особливе англійське почуття зверхності щодо країни, яка витіснила їх з імперської верхівки[95].

Американці були в розпачі від небажання Великої Британії поєднувати долю з Європою та роздратовані через її наполягання на тому, щоб зберегти імперський статус. Утім позицію Лондона в 1950 році визначало дещо більше, ніж імперський самообман чи кровожерливість. Як пізніше зазначав Жан Монне у своїх мемуарах, Британію ніколи не захоплювали і не окуповували: «вона не мала потреби звільнятися від історії». Для британців Друга світова війна стала досвідом національного примирення та згуртованості, а не їдким надривом державної і національної тканини, яким вона закарбувалася в пам’яті людей по той бік протоки. У Франції війна оприявнила всі недоліки національної політичної культури; у Британії вона ніби підкреслила всі здобутки та чесноти національних інституцій і звичаїв. Для більшості бритів Друга світова війна була війною між Німеччиною та Великою Британією, з якої Британія вийшла переможною та самоствердженою[96].

Це відчуття тихої гордості за спроможність країни страждати, терпіти та перемагати відрізняло Британію від континенту. А ще воно формувало політичну культуру післявоєнних років. На виборах 1945 року Лейбористська партія вперше в історії здобула чітку парламентську більшість і, як ми побачили, заохотила хвилю націоналізації та соціальних реформ, апогеєм яких стала Конституція першої держави всезагального добробуту. Попри те, що урядові реформи призвели до напрочуд незначних змін у глибинних звичках та схильностях нації, вони здебільшого користувалися популярністю. Джон Бойнтон Прістлі висловився про це на сторінках видання New Statesman у липні 1949 року так: «Ми — соціалістична монархія, яка насправді є останнім пам’ятником лібералізму».

Внутрішня політика в післявоєнній Британії була зосереджена на питаннях соціальної справедливості та інституційних реформах, необхідних для її втілення. Значною мірою це стало наслідком загальної неспроможності попередніх урядів дати раду соціальній нерівності; потрібні державні витрати — на охорону здоров’я, освіту, транспорт, житло, пенсії тощо — знову із запізненням опинилися в центрі порядку денного та здавалися багатьом цілком заслуженою винагородою за нещодавні жертви, яких зазнала країна. Але водночас це означало, що більшість британських виборців (і чимало членів британського парламенту) і гадки не мають про те, яка бідна їхня країна і чого їм коштувало перемогти в епічному протистоянні з Німеччиною.

У 1945 році Британія була неплатоспроможною. Мобілізація в країні охопила більшу кількість осіб і тривала довше, ніж деінде: у 1945 році з 21,5 мільйона зайнятого дорослого населення 10 мільйонів чоловіків і жінок або тримали в руках зброю, або виготовляли її. Вінстон Черчилль не намагався обмежити військові зусилля Британії її ресурсами і поставив на карту все, беручи позики в американців та продаючи британські заморські активи, щоб забезпечити безперебійне надходження грошей та матеріальних ресурсів. За висловом одного з очільників британського Казначейства за часів війни, у ті роки «Англія перетворилася з найбільшого у світі кредитора на найбільшого боржника». Друга світова війна коштувала Британії вдвічі дорожче, ніж Перша світова; країна втратила чверть свого національного багатства.

Це пояснює, чому після війни Британія переживала одна за одною валютні кризи — країна силувалась виплатити величезні доларові борги зі свого різко скороченого прибутку. Це одна з причин, чому План Маршалла в Британії практично не вплинув на інвестиції чи модернізацію промисловості: 97% зворотних коштів (більше, ніж деінде) пішли на те, щоб виплатити колосальний державний борг. Для будь-якої середньої за розмірами європейської країни в таких скрутних умовах, у яких перебувала Британія після війни, це вже створило б доволі серйозні проблеми; але в британському випадку вони ще більш загострювалися через глобальний масштаб її імперських зобов’язань.

Ціна належності до Великих держав для Британії з 1939 року значно підвищилась. Витрати країни на військову галузь та дипломатію в 1934‒1938 роках становили шість мільйонів фунтів на рік. У 1947 році тільки на військові витрати в бюджеті було передбачено 209 мільйонів фунтів. У липні 1950 року, напередодні Корейської війни — тобто до збільшення витрат на оборону, які супроводжували її початок, — Британія мала повний флот в Атлантиці, ще один — у Середземному морі, третій — в Індійському океані, а також постійну «китайську станцію». Країна утримувала сто двадцять ескадронів Королівських повітряних сил в усьому світі, а її війська повністю або частково мали постійні бази в Гонконзі, Малаї, Перській затоці, Північній Африці, Трієсті, Австрії, Західній Німеччини та в самому Сполученому Королівстві. Крім того, по всьому світу Британія утримувала великий та дорогий штат дипломатів, консулів і розвідників, а ще державних службовців у колоніях, які вже самі по собі були значним бюрократичним й адміністративним тягарем, нехай він і зменшився після того, як Британія вийшла з Індії.

Звести кінці з кінцями в цих умовах країна могла, лише запровадивши режим економії та добровільних злиднів: у ті роки горда й переможна Велика Британія здавалася більш напруженою, біднішою, сірішою та сумнішою, ніж будь-яка інша країна на континенті, що була переможена, окупована й спустошена. Усе було нормоване, обмежене та контрольоване. Редактор та есеїст Сиріл Конноллі, який, треба визнати, і за найкращих часів дивився на речі песимістично, зміг дуже добре зловити тогочасний настрій порівняно з Америкою та Британією в квітні 1947 року:

Его тут на відпочинку; більшість із нас — не чоловіки і жінки, а щось середнє, велика спільнота змучених, запрацьованих і зарегульованих людей у дранті, з картками на харчування, історіями про вбивства та заздрісною, суворою, старосвітською недбалістю — вимучений народ. А втілює цю атмосферу сам Лондон — тепер найбільше, найсумніше та найбрудніше з великих міст. У ньому кілометри облуплених, напівпорожніх будинків, ресторани без їжі, паби без пива. Зникла атмосфера його колись жвавих районів та вишуканість його площ. Юрби в потертих плащах швендяють поміж пошарпаних їдалень із зеленими плетеними меблями під нескінченно нудним і важким, немов металева кришка, небом.

Це була доба економії. Щоб збільшити експорт (і так заробити життєво необхідну валюту), майже все було нормоване або просто недоступне: м’ясо, цукор, одяг, машини, бензин, поїздки за кордон, навіть цукерки. Хлібні талони, яких у війну не було, запровадили в 1946 році, а скасували тільки в липні 1948-го. 5 листопада 1949 року уряд показово відсвяткував «спалення обмежень»; але багато цих самих обмежень знову повернулося внаслідок Корейської війни, яка змусила затягнути паски, а нормування основних продуктів харчування в Британії припинили лише в 1954 році, коли в інших країнах Західної Європи його вже давно не було. Вуличні картини в післявоєнній Британії громадянам Радянського блоку видалися б знайомими; одна англійська домогосподарка пригадувала ті роки так: «Знаєте, черги тоді були по все. Навіть якщо ви не знали, по що ця черга, ви все одно вставали в неї, тому що в її кінці щось було».

Британці виявилися напрочуд толерантними до власних втрат: частково тому, що були переконані, що всі страждали більш-менш однаково, хоча роздратування, що накопичилося через пайки та норми, а також настрої пуританського патерналізму, які поділяли деякі міністри-лейбористи (зокрема канцлер Казначейства, сер Стаффорд Кріппс), і зумовили нові успіхи консерваторів на виборах у 1950-х роках. Через відчуття відсутності вибору та покладання сподівань на уряд, якому видніше, перше післявоєнне покоління в Англії виросло, як згадував романіст Девід Лодж у мемуарах про свої молоді роки, «обережним, нерішучим, вдячним за найменшу милість та скромним у своїх прагненнях», а також разюче відмінним від покоління, яке прийшло йому на зміну. А милості здавалися не такими вже й незначними. Сем Вотсон, багаторічний очільник Даремського гірничого союзу, на щорічному з’їзді Лейбористської партії в 1950 році нагадував: «Бідність викорінено. Ніхто не знає, що таке голод. Про хворих піклуються. Старих шанують, наші діти зростають у краю можливостей».

Британське суспільство залишалося шанобливим та поділеним на класи, а держава добробуту, як ми побачили, передусім віддавала переваги «тим, хто був посередині». Однак прибуток і багатство справді були перерозподілені відповідно до післявоєнних законів: частка національного багатства, яким володів один найбагатший відсоток населення, зменшилася від 56% у 1938 році до 43% у 1954-му, а успішне подолання безробіття позитивно відрізняло цю добу від похмурого довоєнного десятиліття. Упродовж 1946‒1948 років 150 тисяч британців виїхали до Канади, Австралії та Нової Зеландії, а чимало інших міркували над тим, щоб наслідувати їхній приклад; але з 1951 року почало здаватися, що найгірші роки економії позаду. Країна побалувала себе життєствердною подією — «Фестивалем Британії», на якому відзначали століття з часу проведення Великої виставки принца Альберта в 1851 році.

Тогочасну атмосферу вдало передає «Сімейний портрет» — документальний фільм про Англію в 1951 році, знятий того самого року Гамфрі Дженнінґсом. Власне, сама назва вказує на прикметні особливості країни — жодному документалісту у Франції, Італії, Німеччині чи Бельгії не спало б на думку щось подібне. Фільм прославляв англійськість, а також був відчутно забарвлений колективною пам’яттю про страждання й тріумф нещодавньої війни та просякнутий погано прихованою гордістю за місцеві особливості. У ньому багато йдеться про науку і прогрес, розробки і роботу. І жодної, абсолютно жодної згадки про сусідів чи союзників Англії (sic!). У 1951 рокі країну зображено так, якою вона справді була в 1940 році — сам на сам зі світом.

У 1828 році німецький поет Гайнріх Гайне, як і інші до нього, зауважував, що «для англійців дуже непритаманно говорити про принципи під час парламентських дискусій. Вони обговорюють тільки те, чи є від чогось користь, і наводять факти за і проти». Британці відповіли відмовою на запрошення Робера Шумана в 1950 році, тому що приєднання до європейського економічного проєкту здалося їм некорисним, а також через свою давню неприязнь до континентальних об’єднань. Однак рішення Британії залишитися осторонь Європейської спільноти вугілля та сталі стало передусім інтуїтивним, психологічним і навіть емоційним, наслідком надзвичайної особливості нещодавнього британського досвіду. У січні 1952 року Ентоні Іден підсумував рішення своєї країни перед нью-йоркською аудиторію так: «Ми нутром відчуваємо, що не можемо цього зробити».

Це рішення не було остаточним; але на той час воно виявилося доленосним. За відсутності Британії (та, за її прикладом, Скандинавії) вплив у межах «маленької Європи» Заходу автоматично переходив до Франції. Французи старанно робили те, що за інших обставин робили б британці, і створили «Європу» за власною подобою, зрештою надавши її інститутам і політиці тієї форми, яка була їм знайома з власного досвіду. У ті роки про такий перебіг подій жалкували континентальні європейці, а не британці. Чимало видатних європейських лідерів щиро бажали, щоб Британія стала частиною Спільноти. У своїх спогадах Поль-Анрі Спаак, бельгійський та європейський державний діяч, із жалем зауважував: «Моральне лідерство було біля ваших ніг». Монне також озирався в минуле і намагався уявити, як усе могло скластися, якби Британія вирішила взяти на себе ініціативу тоді, коли вона все ще мала беззаперечний авторитет. Справді, через десять років британці знову замислилися. Але в післявоєнній Європі десять років були дуже довгим періодом, і тоді карти вже було роздано.



Розділ 6

Крутий маршрут

Хай що ви скажете, комуністи були розумніші. Вони мали грандіозну програму, план нового світу, в якому кожен знайде собі місце… Одразу ж знайшлися люди, які зрозуміли, що ідилія не пасує їхньому темпераменту, і захотіли покинути країну. Та оскільки ідилія — це за визначенням один світ для всіх, люди, що хотіли виїхати, просто заперечували її справжність. Замість того щоб потрапити за кордон, вони потрапляли за ґрати.

Мілан Кундера

Тож було необхідно навчити людей не думати і продукувати судження, змусити їх бачити те, чого не існує, і стверджувати протилежне тому, що всім було очевидно.

Борис Пастернак, «Доктор Живаґо»

У таборі я зустріла багатьох людей, які зуміли поєднати проникливе розуміння того, що відбувається в країні, з фанатичним культом Сталіна.

Євгенія Гінзбург, «Крутий маршрут»[97]

Сталінізм означав вбивство внутрішньої людини. І хай що кажуть софісти, хай яку брехню розповідають інтелектуали-комуністи, у цьому вся його суть. Потрібно вбити внутрішню людину, щоб прийняти в душу комуністичну заповідь.

Александр Ват

Тут вони людину спочатку повісять, а потім судитимуть.

Мольєр, «Месьє де Пурсоньяк»

Для західних спостерігачів після 1945 року Радянський Союз утілював страхітливу перспективу. Червона армія пересувалася пішки та тягнула зброю і припаси на возах, запряжених в’ючними тваринами; її солдати не мали ані відпусток, ані, якщо вагалися, пощади: 157 593 з них було страчено за «боягузтво» лише в 1941 та 1942 роках. Але після повільного старту СРСР зміг перевершити нацистського коло́са як у бою, так і у виробництві та вирвати серце неперевершеної німецької військової машини. І для друзів, і для ворогів радянська перемога в Другій світовій війні стала свідченням досягнень більшовиків. Політика Сталіна була виправданою, а довоєнні злочини здебільшого забуті. Успіх, як добре розумів Сталін, — це ключ до перемоги.

Але радянську перемогу було здобуто надзвичайно високою ціною. З усіх переможців Другої світової війни — насправді взагалі з усіх країн-учасниць, і переможців, і переможених, — тільки СРСР зазнавав постійних економічних збитків. Підраховані втрати людей та ресурсів були неоглядні й давалися взнаки ще багато десятиліть. Зденек Млинарж, чеський комуніст, який у 1950 році навчався в Москві, пригадував, що столиця загрузла в «бідності та відсталості… величезне селище з дерев’яних хатин». За межами міст становище було ще гіршим. На більшості територій Білорусі, України та Західної Росії дороги, мости і залізничні шляхи були навмисне зруйновані. Врожай зерна на початку 1950-х років був гіршим, аніж у 1929 році, що, зі свого боку, було значно менше, ніж в останній мирний врожай за царів. На деяких найкращих орних землях Радянського Союзу йшла війна, а сотні тисяч коней, корів, свиней та інших тварин були знищені. В Україні, яка так і не оговталася від спровокованого карального голоду 30-х років ХХ століття, голод — цього разу незапланований — повернувся знову взимку та навесні 1946–1947 років.

Але в роки війни також відбувалася напівмілітаризація радянського життя. Централізоване керування та невідступна зосередженість на виробництві танків, гвинтівок та літаків у час війни перетворили СРСР на напрочуд ефективну військову машину, байдужу до людського життя й добробуту, але в усіх інших сенсах добре пристосовану до участі в тотальній війні. Плеяда партійних бюрократів, яка сформувалася під час війни — покоління Брежнєва, — асоціювала владу та успіх з широкомасштабним виробництвом у галузі військової промисловості, і саме вони мусили керувати країною впродовж наступних сорока років, ніколи не забуваючи про цю модель. Давні ленінські метафори про класову боротьбу та протистояння тепер могли поєднуватися з гордими спогадами про справжню війну. Радянська партійна держава отримала новий засадничий міф: Велику Вітчизняну війну.

З огляду на те, як нацисти поводилися із землями та людьми, на яких вони наступали, війна 1941–1945 років у Росії і була великою вітчизняною війною. Сталін заохочував вираження російських національних та релігійних настроїв і дозволив, щоб ідеї спільної мети в титанічній боротьбі проти німецьких загарбників тимчасово вийшли на перше місце перед Партією та її цілями. А наголос на тому, що коріння Радянського Союзу — в імперському минулому Росії, слугував цілям Сталіна в його післявоєнному безцеремонному втручанні в справи Центральної Європи.

Насамперед Сталін хотів від Європи, як ми вже знаємо, безпеки. Але водночас він був зацікавлений і в економічних перевагах, які міг отримати від своїх перемог на Заході. Маленькі держави Центральної Європи, від Польщі до Болгарії, жили в тіні домінування Німеччини задовго до Другої світової війни: у передвоєнний час, та особливо в 30-ті роки ХХ століття, нацистська Німеччина була їхнім головним торговельним партнером і джерелом зовнішнього капіталу. Під час війни їхні зв’язки звелися до відносин між господарем та рабом, а Німеччина витискала максимум можливого із землі та людей для своїх військових потреб. Після 1945 року Радянський Союз у буквальному розумінні продовжив з того місця, на якому зупинилися німці, приєднавши Східну Європу до власної економіки як ресурс, що можна експлуатувати як завгодно.

Радянський Союз отримав репарації від Угорщини та Румунії як від колишніх союзників Гітлера. Ці репарації, як і ті, що Радянський Союз так само зібрав з радянської окупаційної зони Німеччини, були порівняно незначні, щоб компенсувати російські втрати, але країни, які їх віддавали, змушені були піти на суттєві жертві: станом на 1948 рік румунські репарації СРСР становили 15% національного прибутку країни, угорські — 17%. Щодо країн, які з СРСР не воювали, Сталін був не менш вимогливий, щоправда, на «братерських», а не каральних засадах.

За підрахунками до кінця 50-х років ХХ століття Радянський Союз отримав від НДР, Румунії та Угорщини значно більше, ніж витратив на те, щоб контролювати ці країни. У Чехословаччині надходження дорівнювали видаткам. Допомога Болгарії та особливо Польщі впродовж 1945–1960 років, напевно, коштувала Москві значно більше, ніж вони вертали через торгівлю та інші надходження. Така тенденція змішаних економічних переваг у відносинах між метрополією та колонією знайома дослідникам колоніалізму. У цьому аспекті відносини між СРСР та землями на захід від нього мали традиційні «імперіалістичні» риси (за винятком того, що в радянському випадку імперський центр був насправді біднішим та відсталішим, ніж підпорядкована йому периферія).

Чим Сталін відрізнявся від інших імперотворців, навіть від царів, то це тим, як уперто він прагнув запровадити на територіях під своїх контролем саме такий спосіб урядування та суспільний лад, який був у Радянському Союзі. Так само як у Східній Польщі в 1939‒1941 роках і в державах Балтії в 1940 році, а потім знову (після того, як відвоював ці території в нацистської Німеччини) у 1945 році, Сталін заходився перероблювати Східну Європу за радянською подобою: відтворювати радянську історію, інститути та практики в кожній з маленьких держав, які тепер були під контролем комуністичних партій.

Албанія, Болгарія, Румунія, Угорщина, Чехословаччина, Польща та Німецька Демократична Республіка мали стати, за влучним висловлюванням одного вченого, «географічно суміжними копіями»[98]. Кожна мала отримати конституцію, написану за радянською моделлю (першу з них було ухвалено в Болгарії в грудні 1947 року, останню — у Польщі в липні 1952-го). Кожна мала здійснити економічні «реформи» та скласти п’ятирічні плани, відповідно до яких їхні інститути й практики повинні бути адаптовані до інститутів і практик Радянського Союзу. Кожна мала стати поліцейською державою радянського зразка. І кожною мали керувати з апарату комуністичної партії, яка підпорядковувалась (де-факто, якщо не офіційно) керівній Комуністичній партії в Москві[99].

Мотивація Сталіна щодо відтворення радянського суспільства в державах-сателітах знову ж таки була дуже проста. Прагнення миру, землі, їжі та нового початку, поширене в післявоєнній Східній Європі, очевидно, полегшило прихід комуністів до влади, але аж ніяк не гарантувало підтримки радянської політики серед місцевого населення. Годі було сподіватися, що надання переваги комуністам чи певній формі демократичного соціалізму перед фашистами буде достатнім, щоб витримати щоденний досвід життя при комуністичній владі. Навіть привабливість радянських гарантій щодо німецького реваншизму з часом могла зблякнути.

Сталін мав домогтися непохитної лояльності від сусідів-сателітів і знав лише один спосіб, як цього досягти. По-перше, Партія мусила встановити монополію влади. Згідно з положеннями угорської Конституції, ухваленої в серпні 1949 року, вона мала взяти на себе та утримувати «головну роль», усунувши або поглинувши решту політичних партій. Партія ставала єдиним засобом соціальної мобільності, єдиним джерелом протекції та розподілювачем — через контроль над судами — справедливості. Невіддільна від держави, інститути якої вона монополізувала, місцева партія та її апарат державної безпеки, отримуючи вказівки просто з Москви, були безпосереднім важелем радянського командування.

По-друге, партійна держава мала одноосібно ухвалювати економічні рішення. Це було не так просто. Економіки східноєвропейських держав суттєво відрізнялися. Деякі були сучасні, міські та промислові, із великим робітничим класом; інші (більшість) — сільські та збіднілі. Деякі, як Польща й Угорщина, мали доволі значний державний сектор, який виник через довоєнні стратегії захисту від економічного проникнення Німеччини. В інших, як у Чехословаччині, майно та підприємства перед війною здебільшого були зосереджені в приватних руках. У деяких країнах і регіонах процвітала комерція; інші самі нагадували території Радянського Союзу. Більша частина регіону серйозно постраждала від наслідків Великої депресії та державоцентричної політики протекціонізму, яку впроваджували для їх подолання. Але, як ми побачили, під час війни деякі галузі промисловості — особливо в Угорщині та Словаччині — насправді виграли від німецьких інвестицій у військову промисловість.

Незважаючи на цю різноманітність, за комуністичним захопленням у регіон одразу ж прийшло встановлення економічної однорідності. По-перше, відповідно до ленінського визначення «соціалізму» як способу власності, а не суспільних відносин, держава експропріювала великі підприємства у сфері послуг, торгівлі та виробництва, якщо вони ще не були в державному володінні. Потім держава відібрала, обклала податками або витіснила з ринку всі підприємства, які мали в штаті понад п’ятдесят осіб. У Чехословаччині станом на грудень 1948 року заледве залишались якісь приватні підприємства зі штатом понад двадцять осіб. Водночас 83% угорської промисловості, 84% польської, 85% румунської та аж 98% болгарської перебували в державній власності.

Одним зі способів нівелювання східноєвропейського середнього класу, який мав приватну власність, стала валютна реформа. Це був ефективний шлях знищення готівкових заощаджень як селян, так і підприємців, який запроваджували після попередніх здирництв, як-от примусового стягнення капіталу. У Румунії до цього вдалися двічі — у серпні 1947 року (з обґрунтованою підставою — зупинити гіперінфляцію) та в січні 1952 року, коли заощадження селян, накопичені за попередні чотири роки (їх мало на що можна було витратити), зникли в них на очах.

Як у Радянському Союзі, так і в контрольованій ним Східній Європі селянство було приречене. Унаслідок перших післявоєнних реформ маленькі ділянки землі розподілили між великою кількістю селян. І хоч ці реформи набули популярності, вони лишень загострили давню аграрну кризу в регіоні: замало капіталовкладень в устаткування та добрива, забагато напівбезробітних працівників та п’ять десятиліть стабільного зниження цін на сільськогосподарську продукцію. Перед тим як комуністичні партії Східної Європи впевнено закріпилися при владі, вони активно підтримували неефективний перерозподіл землі. Але, починаючи з 1949 року, вони із дедалі більшою наполегливістю та жорстокістю взялися за знищення «непманів» та «куркулів»[100].

На перших етапах сільської колективізації дрібних селянських землевласників (бо великих землевласників на той час майже не лишилося) штрафували каральним оподаткуванням (обсяг якого часто перевищував їхній грошовий прибуток), ціновими відмінностями, квотами, від яких вигравали нові колективні державні господарства, відмовами в продовольчих книжках та дискримінацією їхніх дітей, яких не допускали до середньої освіти. Навіть за таких умов залишалася гідна подиву кількість незалежних селян, хоч і на економічно незначних «мікрофундіях» з двох чи менше гектарів.

У Румунії, де десятки тисяч селян примусово записали в колгоспи восени 1950 року і де режим мав змогу без обмежень застосовувати силу, майбутній президент Ніколае Чаушеску зміг лише в 1962 році гордо оголосити про завершення селянської колективізації «на три роки швидше від запланованого». У Болгарії впродовж перших двох п’ятирічок, які розпочалися в 1949 році, родючі сільськогосподарські землі були повністю зосереджені у власності держави. У Чехії, де колективізація стартувала доволі пізно (у 1956 році більшу частину орних земель усе ще обробляли фермери-власники), 95% земель сільськогосподарського призначення відібрали в подальші десять років, і дещо менше (85%) — у відсталих та важкодоступних регіонах Словаччини. Але тут, як і в Угорщині та й у всьому регіоні, незалежні селяни залишилися тільки на папері. Заходи, які проти них вживали, та знищення ринків і мереж постачання неухильно призвели до їх збідніння та розорення.

Нераціональні, подекуди химерні заходи радянської економічної політики точно копіювали в усіх країнах блоку. 30 вересня 1948 року Георге Георгіу-Деж, лідер Румунської комуністичної партії, проголосив: «Ми хочемо досягти соціалістичного накопичення коштом капіталістичних елементів у сільській місцевості» — у країні, де «капіталістичний елемент» у сільській економіці був явно відсутній. У Словаччині впродовж 1951 року були навіть спроби вирядити міських службовців та урядових бюрократів у поля. «Операція 70 000 мають бути продуктивними» — так вона називалась — виявилася катастрофічною, тож її швидко згорнули; але такі спроби в дусі маоїзму діяти на випередження, що мали місце лише за вісімдесят кілометрів на схід від Відня, красномовно ілюструють дух часу. Тим часом повсюди, зокрема в нещодавно радянізованих країнах Балтії, комуністична земельна реформа призвела до тривалого дефіциту там, де дотепер продукти харчування були доступні й дешеві[101].

Щоб зарадити цій очевидній управлінській поразці, влада запровадила закони радянського типу, які встановлювали кримінальну відповідальність за «паразитизм», «спекуляцію» та «саботаж». 27 березня 1952 року суддя та член Національної асамблеї Чехословаччини, доктор наук Зденка Патчова звернулася до своїх колег-законотворців із такими словами: «Викриття справжнього обличчя селянських багатіїв — це першочергове завдання судових процесів… Непостачання та невиконання [сільськогосподарського] виробничого плану — це саботаж, який має суворо каратися». Як видно з цього відданого наслідування радянської риторики зразка 1930-х років, відраза до селянина та успішне втілення сільської колективізації були одним із головних випробувань сталінської доктрини.

У короткій перспективі реалізація планів для промисловості за радянськими зразками не була аж такою очевидно катастрофічною: з деякими речами командні економіки можуть цілком добре впоратись. Колективізація землі й знищення малих підприємств вивільнило велику кількість чоловіків та жінок для роботи в шахтах і на заводах; цілеспрямована сфокусованість комуністів на інвестуванні у важку промисловість за рахунок споживчих товарів і послуг гарантувала небачене зростання обсягів виробництва. Усюди були встановлені п’ятирічки зі скажено амбітними цілями. За валовими показниками виробництва темпи зростання на першому етапі індустріалізації прото приголомшували, особливо в таких країнах, як Болгарія чи Румунія, які почали практично з нуля.

Кількість працівників сільського господарства навіть у Чехословаччині, найбільш урбанізованій державі регіону, у 1948‒1952 роках упала на 18%. У радянській зоні Німеччини виробництво сталевої сировини зросло зі 120 тисяч тонн у 1946 році до понад 2 мільйонів тонн — у 1953-му. Частини Східної Європи (Південно-Західна Польща, промисловий район на північному заході від Бухареста) змінилися просто на очах: поставали цілі нові міста, як-от Нова Гута біля Кракова, де мали жити тисячі працівників, які виробляли залізо, сталь і верстати. Напівмілітаризовану, монолітну індустріалізацію першого покоління, яку впроваджували в міжвоєнному Радянському Союзі, тепер проганяли по країнах Радянського блоку у відповідно зменшених масштабах. Так само як колись у Росії, комуністи відтворювали в Східній Європі скорочену та прискорену версію західноєвропейської промислової революції ХІХ століття.

З такої перспективи економічна історія Східної Європи після 1945 року дещо подібна до тенденцій відновлення Європи Західної, яке відбувалося в ті самі роки. У Західній Європі теж віддавали перевагу інвестуванню в продуктивність та обсяги виробництва, аніж у постачання споживчих товарів і послуг, хоч План Маршалла і пом’якшив болючість цієї стратегії. У Західній Європі цілі виробничі галузі та регіони теж мали низькі стартові позиції, а впродовж 50-х років ХХ століття в Італії та Франції теж відбулися стрімкі хвилі урбанізації. Але на цьому подібність закінчується. Особливість економічної історії комуністичної Східної Європи полягає в тому, що, окрім вугілля, сталі, заводів та багатоповерхівок, радянська індустріалізація першого покоління призвела до гротескних викривлень і суперечностей навіть у більшому масштабі, ніж у самому СРСР.

Після того як у січні 1949 року створили Комекон (Раду економічної взаємодопомоги[102]), були визначені правила торгівлі між комуністичними країнами. Кожна країна мала здійснювати двосторонню торгівлю з Радянським Союзом (ще одне відлуння вимог нацистської доби, тільки в ролі Берліна знову ж таки виступала Москва) та відігравати певну роль, умови якої не підлягали обговоренню, у міжнародній комуністичній економіці. Отож Східна Німеччина, Чехословаччина й Угорщина мусили постачати до СРСР готові промислові товари (за цінами, встановленими в Москві), тоді як Польща й Румунія мали спеціалізуватися на виготовленні та експорті продуктів харчування й первинних промислових продуктів. В обмін на це Радянський Союз продавав сировину та паливо.

За винятком незвичайних зворотних відносин, на які ми вже звертали увагу (коли імперія постачає сировину, а колонії — готову продукцію), ця схема нагадує європейську заморську колонізацію. Так само як у неєвропейських колоніях, місцеві економіки Східної Європи переживали спотворення й уповільнений розвиток. Одним країнам не дозволяли виготовляти готові товари, інші мали виробляти їх із надлишком (Чехословаччина — взуття, Угорщина — вантажівки) та продавати їх СРСР. Реальних економічних переваг кожної країни до уваги не брали.

Радянська модель 30-х років, винайдена для застосування з урахуванням унікальних радянських обставинах — широкого простору, достатку сировини та нескінченної, дешевої некваліфікованої робочої сили, — не була дієздатною для маленьких країн на кшталт Угорщини або Чехословаччини, які мали обмаль сировини, зате кваліфіковану робочу силу, що працювала в промисловій галузі, та давно сформовані міжнародні ринки для товарів з високою доданою вартістю. Випадок Чехословаччини особливо вражає. До Другої світової війни чеським регіонам Богемії та Моравії (які ще до 1914 року стали промисловим серцем Австро-Угорщини) був притаманний вищий рівень виробництва на душу населення, ніж Франції; вони спеціалізувалися на шкіряних виробах, автомобілях, високотехнологічній зброї та широкому асортименті товарів розкоші. За рівнем життя, промислової кваліфікації, продуктивності й часткою закордонних ринків Чехословаччина до 1938 року була подібна до Бельгії та значно випереджала Австрію й Італію.

До 1956 року комуністична Чехословаччина не тільки опинилася позаду Австрії, Бельгії та інших країн Західної Європи, а й була набагато менш продуктивною і біднішою, ніж двадцять років тому. У 1938 році на душу населення в Чехословаччині та Австрії припадала приблизно однакова кількість власних авто; у 1960 році співвідношення становило 1 до 3. Навіть ті галузі, у яких країна все ще залишалася конкурентною, зокрема у виробництві легкої зброї, більше не надавали чехам жодних переваг, оскільки вони були змушені спрямовувати експорт лише своїм радянським господарям. Що ж до утворення промислових гігантів, як-от металургійного заводу «Ґоттвальд» в Остраві, точнісінько подібного до аналогічних заводів у Польщі, Німецькій Демократичній Республіці, Угорщині, Румунії, Болгарії та СРСР, для чехів вони означали не стрімку індустріалізацію, а примусову відсталість (у Чехословаччині, попри мізерні запаси залізної руди в країні, впроваджували інтенсивні програми індустріалізації, основою яких було виробництво сталі). Після одноразових стартових прибутків від небаченого зростання у видобувній галузі те саме відбувалося в кожній іншій державі-сателіті. У середині 50-х років радянська Східна Європа вже розпочала цілеспрямований шлях до «планового» занепаду.

У цій стислій історії економіки Радянського блоку є два винятки. У Польщі з таким самим завзяттям, як в інших країнах, впроваджували примітивну індустріалізацію, однак не земельну колективізацію. Здається, Сталін усвідомив непрактичність примусу польських селян до колгоспів, однак саме лише це міркування навряд чи змусило б його засумніватися. Щодо Польщі Радянський Союз був надзвичайно обережним (ми ще матимемо нагоду побачити приклади цього). Поляки разюче відрізнялися від інших поневолених народів Східної Європи тим, що їх було багато; покоління російських офіцерів і чиновників добре знали їхні спроможності та схильність до повстань проти російського поневолення, і в Польщі більше, ніж будь-де, викликала незгоду радянська влада.

З радянського погляду, польський опір був подразником — залишки польського воєнного підпілля продовжували партизанську війну проти комуністичного режиму щонайменше до кінця 1940 років — та здавався необґрунтованим. Хіба не поляки отримали понад 60 тисяч квадратних кілометрів доволі плодючих орних земель замість 110 квадратних кілометрів східних боліт, які після війни увійшли до складу СРСР? І хіба Москва не була (єдиним) польським захистом від Німеччини, на чиє відновлення всі чекали? Ба більше, Польща нині звільнилася від меншин, які населяли її до війни: євреїв знищили німці, а німців та українців вигнали совєти. Якщо Польща тепер стала більш «польською», ніж будь-коли в її складній історії, дякувати треба було Москві.

Але міждержавні відносини, а особливо між країнами Радянського блоку, ґрунтувалися не на вдячності чи її відсутності. Польща була цінною для Москви передусім як захисний буфер проти німецької або західної агресії. Соціалізм у Польщі був бажаним, тоді як стабільність і надійність — украй необхідною. В обмін на внутрішній спокій у Польщі Сталін був готовий змиритися з класом незалежних селян, хай навіть неефективних й ідеологічно неохайних, та чинною Католицькою церквою, чого неможливо було собі уявити далі на Півдні або Сході. Польські університети також практично не чіпали, тоді як у сусідній Чехословаччині та в інших країнах відбулися чистки, які залишили заклади вищої освіти без викладацького складу.

Іншим винятком, звичайно, була Югославія. До розколу між Сталіним і Тіто Югославія, як ми бачили, найбільше з усіх східноєвропейських держав «просунулась» на шляху до соціалізму. Своїм першим п’ятирічним планом Тіто перевершив Сталіна, поставивши за мету досягти найвищого рівня промислових інвестицій серед країн Радянського блоку. Ще до того, як в інших державах-сателітах почалася колективізація, у Югославії вже було створено сім тисяч колективних господарств, а ефективністю та всюдисущістю репресивного апарату країна мала всі шанси перевершити навіть Москву. Партизанську службу безпеки, яка існувала протягом війни, перетворили на повноцінну поліцейську мережу, чиїм завданням, за словами Тіто, було «збурювати жах у серцях тих, кому не подобалась така Югославія».

Дохід Югославії на душу населення на момент розриву зі Сталіним був найнижчим у Європі після сусідньої Албанії; за чотири роки окупації та громадянської війни і так збіднілий край докотився до остаточних злиднів. Гірка спадщина воєнного досвіду Югославії додатково обтяжувала національний склад цієї останньої справді багатонаціональної держави в Європі: згідно з переписом 1946 року 15,7 мільйона населення Югославії становили 6,5 мільйона сербів, 3,8 мільйона хорватів, 1,4 мільйона словенців, 800 тисяч мусульман (здебільшого в Боснії), 800 тисяч македонців, 750 тисяч албанців, 496 тисяч угорців, 400 тисяч чорногорців, 100 тисяч волохів та невизначена кількість болгар, чехів, німців, італійців, румунів, росіян, греків, турків, євреїв та ромів.

Серед них згідно з Конституцією 1946 року окреме визнання отримали лише серби, хорвати, словенці, чорногорці та македонці, хоча і їх, як і решту, закликали вважати себе «югославами»[103]. І як для югославів, їхні перспективи були справді похмурі. Як писав про країну Лоуренс Даррелл другові-греку з Белграда наприкінці 40-х років, «становище тут дуже сумне — майже як на війні, усюди натовпи та бідність. Що ж до комунізму, мій дорогий Теодоре, то варто приїхати сюди лише на трохи, щоб дійти висновку, що за капіталізм варто боротися. Попри його чорноту та кров, він менш сумний, сірий і безнадійний, ніж ця застійна й мертвотна поліцейська держава».

У перші місяці після розриву зі Сталіним Тіто став навіть ще радикальнішим, більш «більшовицьким», ніби хотів довести, що рацію має він, а його радянські критики — брехуни. Але довго покладатися на браваду було б неможливо. Без зовнішньої допомоги та під цілком реальною загрозою радянського вторгнення він звернувся по допомогу до Заходу. У вересні 1949 року Банк експорту-імпорту США надав Белграду позику на 20 мільйонів доларів. Наступного місяця Югославія взяла в борг 3 мільйони доларів у Міжнародного валютного фонду, а в грудні того самого року підписала торговельну угоду з Великою Британією й одержала 8 мільйонів доларів кредиту.

Радянська загроза змусила Тіто збільшити витрати на оборону (від частки югославського мізерного національного доходу) від 9,4% в 1948 році до 16,7% — у 1950-му; військове виробництво країни перемістили під захист боснійських гір (що мало певні наслідки під час воєн у 90-х роках ХХ століття). У 1950 році Конгрес США, на той час уже переконаний у потенційній важливій ролі Югославії в глобальній «холодній війні», запропонував країні ще 50 мільйонів доларів допомоги в межах Акта про термінову допомогу Югославії 1950 року, а в листопаді 1951-го виступив з угодою, яка дозволяла Югославії отримувати військову допомогу відповідно до Акта про взаємну безпеку. У 1953 році дефіцит бюджету Югославії був повністю покритий з американської допомоги; упродовж 1949‒1955 років розмір допомоги, яку одержав Тіто з усіх західних джерел, дорівнював 1,2 мільярда доларів, з яких Югославія повернула тільки 55 мільйонів. Суперечку через Трієст, яка була подразником у відносинах Югославії з Італією та Заходом із травня 1945 року, нарешті вдалося розв’язати в Меморандумі про порозуміння, який підписали Югославія, Італія, Британія та США 5 жовтня 1954 року.

Завдяки західній допомозі югославський режим міг продовжувати вкладати кошти у важку промисловість та оборону, так само як і до розриву 1948 року. І хоча Ліга комуністів Югославії втримала всі важелі авторитарної влади, ультрабільшовизм післявоєнних років відійшов у минуле. Навесні 1951 року тільки пошта, а також залізничний, повітряний та річковий транспорт залишалися під контролем федерації (тобто центрального уряду). Інші послуги й усі економічні підприємства перебували в руках окремих республік. Станом на 1954 рік, після декрету від 30 березня 1953 року, який дозволяв селянам виходити із колгоспів разом із землею, 80% сільськогосподарських угідь повернулися в приватну власність. Із 7 тисяч колгоспів залишилася тільки тисяча.

Після перемоги над Гітлером Сталін став ще сильнішим, ніж дотепер, гріючись у відблисках променів слави «його» Червоної армії у своїй країні та за кордоном. Культ особистості радянського диктатора, і так уже роздутий до війни, тепер досяг свого апогею. Популярні радянські документальні фільми про Другу світову війну зображали перемогу Сталіна, яку він здобув практично самотужки, розробляючи стратегії та командуючи битвами без допомоги жодного генерала. Сталіна було проголошено найвищою та беззаперечною інстанцією майже в усіх сферах життя, від філософії до ботаніки. Радянські біологи отримали наказ працювати за теоріями шахрая Лисенка, який пообіцяв Сталіну нечувані сільськогосподарські успіхи, якщо його теорії про спадкоємність набутих характеристик стануть офіційною доктриною і застосовуватимуться в сільському господарстві Радянського Союзу — що й сталося та призвело до катастрофи[104]. З нагоди сімдесятого дня народження Сталіна в грудні 1949 року його портрет, освітлений прожекторами, прилаштованими на повітряній кулі, осяяв нічне небо над Кремлем. Поети змагалися в тому, хто складе найкращу хвалебну оду на честь Вождя: приклад — вірш латвійського поета Валдіса Лукса: «Немов прекрасною червоною ниткою, вишили ми, Сталіне, батьку наш і брате, ім’я твоє в наших серцях».

Таке раболіпне неовізантійське поклоніння деспоту, приписування йому майже чудодійних здібностей, відбувалося на дедалі безпросвітнішому тлі тиранії і терору. В останні роки війни під прикриттям російського націоналізму Сталін услід за поволзькими німцями, депортованими в 1941 році, виселив на Схід, до Сибіру та Центральної Азії, безліч невеликих народів із західних та південно-західних прикордонних регіонів, зокрема з Кавказу: чеченців, інгушів, карачаївців, ногайців, калмиків, кримських татар тощо. Таке свавільне поводження з маленькими етносами не було чимсь новим: сотні тисяч поляків та балтів вислали на Схід упродовж 1939‒1941 років, українців — у 30-х роках ХХ століття, а інші народи — починаючи ще з 1921 року.

Перші післявоєнні судові процеси над колаборантами й зрадниками в усьому регіоні також грали на патріотичних почуттях. Лідерів селянських партій у Польщі, Угорщині та Болгарії заарештували, судили і стратили протягом 1945‒1947 років на підставі заплутаного набору справжніх і вигаданих злочинів, починаючи від воєнної колаборації як вияву симпатії до фашизму до шпигунства на користь Заходу; але в будь-якому випадку прокурори з особливою ретельністю підважували їхній патріотизм і надійність як представників болгарського / угорського / польського «народу». Соціалістів, що відмовлялися вступати в лави Комуністичної партії, як-от болгарина Крастина Партахова (постав перед судом у 1946 році та був засуджений до тюремного ув’язнення, де помер три роки по тому), також карали як ворогів народу.

Що ж до цих некомуністичних жертв ранніх показових процесів вражає те, що (за винятком тих, хто справді зв’язав свою долю з німцями і чиї вчинки були всім відомі) вони показово відмовлялися визнати провину чи зізнатися в приписуваних їм «антинародних» злочинах. На, без сумніву, сфальсифікованому показовому процесі в Софії над лідером Аграрної партії Ніколою Петковим та його «спільниками-конспіраторами» в серпні 1947 року четверо з п’яти обвинувачених, попри тортури та сфабриковані свідчення, заявили про свою непричетність[105].

Після югославської кризи 1948 року ставлення Сталіна змінилося. Белград як альтернатива Москві до певної міри імпонував багатьом. На відміну від Сталіна, Тіто не становив імперської загрози (якщо не враховувати місцевого балканського контексту); а звільнивши країну та будуючи в ній комунізм без допомоги Москви, югославський лідер створив привабливий прецедент для всіх комуністів Східної Європи, які все ще мали спокусу влаштувати місцеву революцію на національному ґрунті. Ні для кого не було таємницею, що в Сталіна була параноя щодо загроз його одноосібній владі; але це не означає, що він повністю помилявся, вбачаючи в Тіто та «тітоїзмі» реальну небезпеку. Тож надалі націоналізм («малодержавний націоналізм», «буржуазний націоналізм») перестав бути локальним явищем і перетворився на головного ворога. Термін «націоналізм» уперше було вжито з негативним значенням у червні 1948 року в комуністичному дискурсі — на засіданні Комінформу для засудження югославського «ухильництва».

Але які реальні загрози радянській монополії на владу могли існувати тепер, коли всі внутрішні противники комунізму були мертві, сиділи у в’язниці або втекли з країни? Інтелектуалів можна було купити чи залякати. Військові перебували під суворим окупаційним контролем радянських сил. Єдину відчутну загрозу для комуністичних режимів становили масові народні протести, оскільки вони могли серйозно підірвати репутацію держави «робітників та селян». Але на початку свого існування народні демократії дуже часто мали підтримку пролетаріату, який вони нібито представляли. Знищення середнього класу та висилка етнічних меншин справді відкрили шлях нагору для селян, промислових робітників та їхніх дітей.

Можливостей вистачало, особливо на нижчих щаблях драбини та на державних посадах: були і робочі місця, і квартири, у які можна було вселитися й отримувати пільги на оренду, і місця в школах, призначені для дітей робітників та не доступні для дітей «буржуазії». Компетентність важила менше за політичну благонадійність, працевлаштування було гарантоване, а клас комуністичної бюрократії, що дедалі розширювався, шукав надійних претендентів на всі посади, від розпорядника до слідчого поліції[106]. Більшість населення радянської Східної Європи, особливо більш відсталих регіонів, покірно змирилася зі своєю долею, принаймні в ті роки.

Два найвідоміші винятки з цього правила мали місце в найбільш урбанізованих та розвинених куточках блоку: у промисловій Богемії та на вулицях окупованого совєтами Берліна. «Валютна реформа», запроваджена 31 травня 1953 року в Чехословаччині начебто з метою «завдати нищівного удару по колишніх капіталістах», у результаті скоротила зарплати робітників на 20% (через пов’язане з нею зростання цін). Ця подія вкупі з постійним погіршенням умов праці в колись розвинутій економічній зоні з добре оплачуваною кваліфікованою робочою силою спричинила масові протести 20 тисяч робітників заводу «Шкода» у Плзені, великому промисловому центрі Західної Богемії. Після цього 1 червня 1953 року відбулася хода до міської ратуші. Тисячі робітників несли портрети Бенеша та довоєнного президента Томаша Масарика. Плзенські демонстрації, обмежені кордонами маленького провінційного міста, зазнали поразки. Але за кілька днів північніше на кілька десятків кілометрів спалахнув значно більший протест, зумовлений значним (та неоплачуваним) збільшенням офіційних робочих годин у Німецькій Демократичній Республіці. Зміни запровадила непопулярна влада, уже й так (і не вперше) набагато суворіша за радянських керманичів у Москві. Порада піти на реформи та компроміси, щоб зупинити відтік кваліфікованих працівників на Захід, що її отримало з Москви комуністичне керівництво Східної Німеччини, залишилася без уваги. 16 червня близько 400 тисяч робітників організували страйк по всій Східній Німеччині, а найбільші демонстрації відбувалися в Берліні.

Як і у випадку плзенських протестувальників, з німецькими робітниками швидко впоралась фольксполіцай, але чималою ціною. Коли в наступ пішли танки Червоної армії, загинуло майже триста осіб; багато тисяч було заарештовано, з них 1400 — отримали довгі тюремні вироки. Двісті «ватажків» було страчено. Берлінське повстання стало приводом для відкритого літературного вияву незгоди Бертольда Брехта з комуністичним режимом, якому він себе — дещо неоднозначно — присвятив:

Після повстання Сімнадцятого червня

секретар Спілки письменників

наказав розповсюдити на алеї Сталіна листівки,

де було написано, що народ

не виправдав довіри керівництва

і може повернути її, лише подвоївши трудові зусилля.

Чи не простіше було б керівництву

за таких обставин розпустити народ

й обрати собі якийсь інший?

Злі та незадоволені робітники індустріалізованої західної окраїни радянської імперії, звичайно, були поганим рушієм комунізму, але навряд чи становили загрозу радянській владі — невипадково, що і плзенське, і берлінське повстання сталися після смерті Сталіна. За часів Сталіна здавалося, що по-справжньому загрозливий виклик зачаївся всередині комуністичного апарату. Саме це було справжнім наслідком югославського розколу, і безпосередньо у відповідь на «тітоїзм» Сталін вдався до своїх давніх методів, оновлених та адаптованих до нового становища. У 1948‒1954 роках комуністичним світом прокотилася друга хвиля арештів, чисток й особливо «показових процесів».

Основним попередником чисток і процесів тих років, безперечно, був Великий терор 1930-х років. Тоді головні жертви також походили з лав комуністів, а метою було очистити Партію від «зрадників» та інших супротивників політики й особи Генерального Секретаря. У 1930-х роках підозрюваним ватажком був Лев Троцький — як і Тіто, справжній комуністичний герой, що не визнав влади Сталіна та мав власні погляди на стратегію і практику комунізму. Терор 1930-х років став утіленням беззаперечної влади й авторитету Сталіна, як і чистки післявоєнного періоду в Східній Європі, що мали на меті те саме.

Але в той час, коли московські процеси 30-х років, особливо процес над Миколою Бухаріним 1938 року, стали унікальним театралізованим новаторством, а їхнього приголомшливого ефекту досягали моторошною постановкою того, як Революція пожирає не лише своїх дітей, а і своїх творців, процеси та чистки пізніших десятиліть були безсоромними повторами, навмисне скопійованими з попередніх радянських подій, так ніби залежні режими не заслуговували навіть на найменше зусилля, щоб зробити їх правдоподібними. Зрештою, вони відбувалися після довгої низки судових чисток.

На додачу до післявоєнних судів за зраду та політичних процесів над політиками, які опиралися комунізму, східноєвропейський комуністичний режим використовував суди, щоб покарати й закрити церкви всюди, крім Польщі, де відкрите протистояння з Католицькою церквою вважалося надто ризикованим. У 1949 році лідерів Об’єднаної протестантської церкви в Болгарії судили за таємний план «з відновлення капіталізму». За рік до того новий режим у Румунії, продовжуючи давню традицію переслідувань, яку розпочали ще російські царі у XVIII столітті, примусово здійснив злиття уніатської церкви з більш поступливою Румунською православною церквою. У двох окремих випадках деяких католицьких священників відправили під суд у Празі. Їм висунули обвинувачення в шпигунстві на користь Ватикану (і США) й засудили до різних термінів ув’язнення — від десяти років за ґратами до довічного; уже на початку 50-х років ХХ століття в чехословацьких тюрмах сиділи 8 тисяч ченців і черниць. Архієпископа Ґроса, який був наступником ув’язненого кардинала Міндсенті на посаді голови Угорської католицької церкви, визнали винним у тому, що він працював заради відновлення влади Габсбургів та перебував у змові з тітоїстами, щоб озброїти угорських фашистів.

Процеси над самими комуністами поділялися на дві різні категорії. Одні були безпосереднім наслідком розриву між Тіто і Сталіним. Вони брали початок у 1948 році та тривали до кінця 1950-го. В Албанії міністра внутрішніх справ, комуніста Кочі Дзодзе, який постав перед судом у травні — червні 1949 року, визнали винним та через місяць повісили. Дзодзе, якого звинуватили в тітоїзмі, вирізняло те, що він справді був прихильником Тіто та його планів на Балканах, коли їх ще підтримувала Москва. Ця обставина, а також те, що процес над ним відбувався за зачиненими дверима, робили його випадок дещо незвичним.

Після албанських процесів у Болгарії заарештували, засудили і стратили Трайчо Костова, одного із засновників Болгарської комуністичної партії. Костов, який після тортур болгарської міжвоєнної влади залишився калікою[107], був, поза сумнівом, відомим противником Тіто та критикував його плани зробити Болгарію частиною Балканської Федерації (антипатія була взаємна: Тіто також не любив Костова). Але Сталін усе одно йому не довіряв: Костов необдумано заявляв, що радянсько-болгарська економічна угода не вигідна його країні, — і став ідеальною жертвою для процесу, який мав зобразити злочин націоналізму.

У грудні 1949 року йому та його «групі» («Групі підступних шпигунів і шкідників Трайчо Костова») висунули звинувачення в колаборації з довоєнними болгарськими фашистами, шпигунстві на користь британської розвідки та змові з Тіто. Після тривалих тортур Костов здався та підписав своє «зізнання», однак на суді відмовився виголосити наперед підготовлений текст, привселюдно заперечив свої слова під час допиту та був виведений із судової зали, викрикуючи, що він невинний. Через два дні, 16 грудня 1949 року, Костова повісили, а його «спільників» засудили до багатьох років позбавлення волі, які їм призначили Сталін та голова силовиків Лаврентій Берія ще до початку судового процесу. Справа Костова була незвичайна тим, що він був єдиним східноєвропейським комуністом, який відмовився від свого зізнання та публічно оскаржив прокурорське обвинувачення. Це коштувало владі невеликих репутаційних збитків на міжнародній арені (процес над Костовим транслювали по радіо і широко висвітлювали на Заході), тому видали розпорядження, щоб подібне ніколи не повторилося. Повторів справді не було.

Незадовго до розправи над Костовим угорські комуністи влаштували показовий процес над їхньою «версією» Тіто — міністром внутрішніх справ, комуністом Ласло Райком. Текст був такий самий, як у Болгарії — у буквальному розумінні, відрізнялися лише імена. Обвинувачення, заперечення й зізнання були точними копіями, що не дивно, враховуючи, що сценарій обох процесів писали в Москві. Сам Райк не був безневинним: як міністр внутрішніх справ комуністичного уряду він багатьох щонайменше запроторив до в’язниці. Але в його випадку сторона обвинувачення доклала особливих зусиль, щоб підкреслити його «зрадницьку діяльність» як «агента на зарплаті в іншої держави». Радянська окупація була в Угорщині особливо непопулярна, і в Москві не хотіли ненавмисно перетворити Райка на героя «національного комунізму».

Але цей випадок не становив такого ризику. Райк належним чином виголошував свої репліки, визнавши свою службу в ролі англо-американського агента, який працював на повалення комунізму в Угорщині: він сповістив суд, що його справжнє ім’я Райх (а отже, він німецького, а не угорського походження) і що в 1946 році його завербувала югославська розвідка, яка пригрозила йому оприлюднити докази його співпраці з угорськими нацистами під час війни, якщо він не виконає «всіх їхніх бажань». Перебіг трибуналу над Райком та його «спільниками-конспіраторами», як і його зізнання від 16 вересня 1949 року, транслювали наживо на «Радіо Будапешт». Наперед визначений вирок оголосили 24 вересня; Райка та ще двох осіб засудили до смерті. Страту через повішання виконали 15 жовтня.

Публічні процеси на Райком та Костовим були тільки верхівкою айсберга таємних судів і трибуналів, що розпочались як полювання на тітоїстів у комуністичних партіях та урядах країн регіону. Найбільше постраждав «південний кант» комуністичних держав, ближчий до Югославії: Болгарія, Румунія, Албанія й Угорщина. У самій лише Угорщині, де страх Сталіна перед повзучим тітоїзмом мав дещо більше підстав через географічну близькість Югославії, велику угорську меншину в сербському регіоні Воєводина та тісне координування зовнішніх політик двох країн у 1947 році, загалом стратили близько 2 тисяч комуністичних кадрів, ще 150 тисяч отримали тюремні строки та близько 350 тисяч виключили з партії (що часто означало втрату роботи, помешкання, привілеїв і права на вищу освіту).

Переслідування в Польщі та Східній Німеччині, унаслідок яких за ґратами опинилися тисячі осіб, не закінчилися великими показовими процесами. У Польщі також був кандидат на роль Тіто — Костова — Райка: Владислав Гомулка, генеральний секретар Польської об’єднаної робітничої партії та віце-президент Ради міністрів Польщі. Гомулка відкрито критикував плани земельної колективізації в Польщі, його публічно пов’язували з риторикою про польський «національний шлях» до соціалізму. За це йому дорікали переконані сталіністи з польської партії, тому в серпні 1948 року на посаді генерального секретаря його заступив Болеслав Берут. Через п’ять місяців Гомулка подав у відставку з міністерської посади, у листопаді 1949 року його виключили з партії, а в грудні Берут публічно звинуватив Гомулку та його «оточення» в націоналізмі й тітоїзмі.

Гомулку спершу понизили до посади клерка соціального забезпечення у Варшаві, а зрештою, в липні 1951 року, заарештували й випустили лише у вересні 1954-го. Однак йому не завдали шкоди, а у Варшаві не відбулося суду над тітоїзмом. У Польщі були суди: один із них, у якому групу офіцерів звинувачували в антидержавному заколоті, почався в день арешту Гомулки в 1951 році. За планом, розробленим московськими спецслужбами, Гомулку мали пов’язати з Райком, Тіто й багатьма іншими через складну мережу справжніх і вигаданих контактів, які сходилися на американці Ноєлі Філді[108], керівникові гуманітарної допомоги унітаріанської церкви в післявоєнній Європі. Ці вигадані мережі професійних шпигунів і тітоїстів, що нібито базувалися в Будапешті, які вже використовували для того, щоб висунути звинувачення Райку й іншим особам, були головним доказом провини Гомулки.

Але поляки зуміли не піддатися радянському тиску й уникнути такого масштабного публічного полювання на відьом, яке відбувалося в Угорщині. Знищення за наказом Сталіна Польської комуністичної партії в екзилі в Москві десять років тому дозволило Беруту побачити, якою могла виявитись його власна доля, якби Польща також увійшла в коловорот арештів, чисток і судів. Крім того, полякам пощастило з часом: під час тяганини навколо підготовки справи Гомулки (на допитах він не зламався і не підписав фальшиве зізнання) Сталін помер, а його поплічника Берію вбили раніше, ніж був організований суд у Польщі. І, нарешті, в ті ранні роки деякі радянські керманичі, поза всяким сумнівом, вважали нерозважливим знищити польську комуністичну верхівку в усіх на очах.

Натомість у Чехословаччині жодних подібних перепон не існувало. Найбільший показовий процес влаштували в Празі в листопаді 1952 року. Великий чеський постановний судовий процес планували з 1950 року, одразу ж після усунення Райка та Костова. Але коли він нарешті розпочався, пріоритети змінилися. Тіто і далі був ворогом, а звинувачення в шпигунстві на користь Заходу все ще обіймали чільне місце в обвинувальних актах. Але з чотирнадцяти підсудних «Суду над верхівкою антидержавного конспіраційного центру» одинадцять були євреями. Уже на першій сторінці обвинувачення наводилися вичерпні свідчення, що це не просто збіг. «Троцькісти-тітоїсти, буржуазні націоналісти та вороги чехословацького народу» водночас були (і це мало найбільше значення) «сіоністами».

* * *

Сталін був антисемітом. Він завжди ним був. Але до Другої світової війни його відраза до євреїв так зручно збігалася з винищенням інших категорій осіб — старих більшовиків, троцькістів, лівих та правих радикалів, інтелектуалів, буржуазії тощо, — і здавалося, що їхнє походження грає випадкову роль у їхній долі. У будь-якому разі комуністична догма стверджувала, що комунізм не сповідує жодних расових чи релігійних упереджень; а відколи радянська влада начепила на себе ярлик «антифашизму», зокрема від 1935 року до серпня 1939 року, а потім знову з червня 1941 року, європейським євреям було годі шукати кращого друга, ніж Йосип Сталін власною персоною.

В останньому твердженні тільки частка жарту. До європейських комуністичних партій, особливо з Центральної та Східної Європи, належало багато євреїв. Євреї міжвоєнної Польщі, Чехословаччини, Угорщини й Румунії були пригніченою та непопулярною меншиною. Молоді неортодоксальні євреї мали невеликий політичний вибір: сіонізм, бундизм[109], соціальна демократія (там, де її не було заборонено законом) або комунізм. Комунізм як найбільш безкомпромісно антинаціональна й амбітна ідеологія приваблював особливо. Попри свої супровідні недоліки, Радянський Союз пропонував революційну альтернативу в той час, коли Центральна та Східна Європа, здавалося, стояла перед вибором між авторитарним минулим і фашистським майбутнім.

Під час війни СРСР набув ще більшої привабливості. Тих євреїв, які опинилися в окупованій Радянським Союзом Польщі після нападу німців у 1939 році, часто депортували на Схід, і багато з них загинуло від хвороб та поневірянь. Але їх не винищували систематично. Наступ Червоної армії територією України і Білорусі на Балтійські держави, Румунію, Угорщину, Чехословаччину, Польщу та Німеччину врятував тих євреїв, які ще там лишалися. Саме Червона армія звільнила Аушвіц. Безперечно, Сталін воював у Другій світовій не за євреїв; але якби переміг Гітлер — якби німці та їхні поплічники втримали під своєю владою території, які вони завоювали до Сталінградської битви, — загинули б ще мільйони євреїв.

Коли до влади в Східній Європі прийшли комуністичні партії, чимало з тих, хто обіймав у них керівні посади, були євреями. Це особливо впадало в очі на наступному після найвищого щаблі: євреями були начальники поліції в Польщі та Угорщині, а також провідні економісти, адміністративні секретарі, впливові журналісти й партійні теоретики. В Угорщині євреєм був лідер партії (Матяш Ракоші); у Румунії, Чехословаччині та Польщі партію очолювали не євреї, але ними була більшість керівної верхівки. Єврейські комуністи в усьому регіоні завдячували Сталіну всім. У тих країнах, куди вони повернулися, часто після тривалого періоду в еміграції, їм не дуже раділи: ні як комуністам, ні як євреям. Після війни й окупації місцеве населення озлобилося на євреїв ще більше, ніж раніше («Навіщо ти повернулася?» — запитав сусід у Геди Марґоліус, коли вона втекла з маршу смерті до Аушвіцу й дісталася до Праги в самому кінці війни[110]). Сталін міг чи не найбільше покладатися на східноєвропейських комуністів-євреїв у тому, що вони зроблять, як він скаже.

У перші післявоєнні роки Сталін не виявляв ворожості до євреїв у своєму підпорядкуванні. Радянський Союз, щоб завадити імперським амбіціям британців, виступав в ООН палким прихильником сіоністського проєкту та підтримував створення Єврейської держави на Близькому Сході. У СРСР Сталін схвально ставився до роботи Єврейського антифашистського комітету, заснованого під час війни задля мобілізації підтримки радянської боротьби проти нацистів серед радянського й (особливо) закордонного єврейства. Радянські євреї, як і багато з тих, хто жив за московської влади, помилково припускали, що якомога більша підтримка впродовж війни, коли Сталін шукав та приймав допомогу від будь-кого, хто міг її надати, після війни конвертується в легше життя.

Насправді сталося навпаки. Ще до завершення війни Сталін, як ми побачили, виселяв на Схід цілі народи та, поза всяким сумнівом, мав подібні плани й щодо євреїв. І в Центральній Європі, і на теренах Радянського Союзу ситуація була однакова: хоча євреї постраждали найбільше, звинувачувати їх за муки решти було легко і звично. Використання знамен російського націоналізму для військових потреб дуже наблизило радянську риторику до слов’янсько-шовіністичного дискурсу російських антисемітів минулого, що точно не шкодило режиму. Для самого Сталіна це означало повернення на знайомий ґрунт, тим паче, що він ще більше утвердився у власних переконаннях, споглядаючи успішну експлуатацію народного антисемітизму, яку провадив Гітлер.

Радянському Союзу з різних причин було вигідно применшувати виразно расистський характер нацистських звірств: знищення українських євреїв у Бабиному Яру офіційно вшановували як «вбивство мирних радянських громадян», так само як на післявоєнному меморіалі в Аушвіці зазначили лише загальні згадки про «жертв фашизму». У марксистському лексиконі не було місця для расизму; мертвих євреїв посмертно зараховували до тих самих місцевих спільнот, які виявляли до них таку ворожість за життя. Але тепер, коли окреслилися фронти «холодної війни», а міжнародні контакти і зв’язки в очах Сталіна стали компрометувальними, космополітизм, що приписували євреям — міжнародні зв’язки, якими Сталін сподівався скористатися в темні місяці після німецького нападу, — почали знову використовувати проти них.

Першими жертвами стали єврейські лідери самого Антифашистського комітету, який працював у воєнний час. Соломон Міхоелс, його головний рушій та видатний діяч Московського державного єврейського театру, був убитий 12 січня 1948 року. Приїзд до Москви посла Ізраїлю Ґолди Меїр 11 вересня 1948 року зумовив спонтанні вияви єврейського піднесення: на Рош га-Шана та Йом-Кіпур[111] відбулася демонстрація зі скандуванням «Наступного року — в Єрусалимі!»[112] перед будівлею ізраїльського представництва. Такі дії за будь-яких обставин Сталін уважав неприйнятною провокацією. До того ж його підтримка новоствореної держави Ізраїль швидко танула: навіть із непевними соціалістичними тенденціями вона явно не збиралася ставати союзником СРСР у регіоні; ба більше, Єврейська держава в дражливий момент виявляла тривожні проамериканські настрої. Щойно розпочалася берлінська блокада, конфлікт між Тіто й Сталіним увійшов у гостру фазу.

21 вересня 1948 року «Правда» облікувала статтю Іллі Еренбурга[113], яка чітко характеризувала зміну державної лінії щодо сіонізму. Із січня 1949 року в «Правді» почали з’являтися статті, які критикували «космополітів без батьківщини», «непатріотичні групи театральних критиків», «безрідних космополітів», «осіб без ідентичності» та «безпаспортних волоцюг». Школи й театри, які працювали на їдиші, закрили, газети заборонили, а бібліотеки знищили. Єврейський антифашистський комітет було ліквідовано 20 листопада 1948 року. Тих, хто належав до його верхівки, художників, письменників і чиновників наступного місяця арештували й три роки тримали за ґратами. Їх катували, щоб витиснути зізнання в «антирадянському» заколоті, й, очевидно, готували до показового процесу.

Володимир Комаров, полковник служби безпеки, який керував розслідуванням, намагався розширити обвинувачення так, щоб справа потягнула на масштабний єврейський заколот проти СРСР, керований з Вашингтона і Тель-Авіва. Соломону Лозовому, одному із в’язнів, він говорив так: «Євреї — ниці, брудні люди, усі євреї — паршиві виродки, уся опозиція партії складається з євреїв, євреї по всьому Радянському Союзу поширюють антирадянські чутки. Євреї хочуть знищити всіх росіян»[114]. Утім такий неприхований антисемітизм міг навіть Сталіна зобразити в незручному світлі; зрештою всіх п’ятнадцятьох підсудних (євреїв) таємно судив Військовий трибунал улітку 1952 року. Стратили всіх, крім однієї людини: єдина, хто залишився живий, Ліна Штерн[115], отримала десять років тюрми.

Тим часом хвиля антисемітизму набирала обертів і в державах-сателітах. У Румунії, де значна частина єврейського населення під час війни змогла вижити, антисіоністська кампанія розпочалася восени 1948 року й тривала з різною інтенсивністю впродовж наступних шести років. Але чисельність румунської єврейської спільноти та її зв’язки зі Сполученими Штатами убезпечили її від прямих атак; румуни навіть деякий час розглядали ідею того, щоб дозволити єврейській спільноті виїхати з країни — з весни 1950-го і по квітень 1952 року вони мали змогу подавати заявки на візи. На той момент лише до Ізраїлю з Румунії виїхало 90 тисяч євреїв.

Плани щодо показового процесу в Румунії зосереджувалися навколо румунського лідера Компартії (не єврея) Лукреціу Петрешкану. Петрешкану публічно поставив під сумнів доцільність сільської колективізації, через що перетворився на очевидного кандидата на роль «румунського Райка» для процесу на підставі звинувачень у тітоїзмі. У квітні 1948 року його заарештували. Але на той час, коли слідчі готувалися передати його справу до суду, завдання змінилися і справу Петрешкану пов’язали зі справою Анни Паукер. Паукер була єврейкою, донькою шохета (ритуального забійника худоби і птахів) з Молдови. Вона стала першою єврейкою в історії Румунії (як серед жінок, так і серед чоловіків), яка обійняла посаду міністра (і першою жінкою-міністром закордонних справ у світі). Крім того, відома її прямолінійність у питаннях політики та стратегії, що робило її ідеальною мішенню для румунської верхівки, яка намагалася заслужити популярність серед місцевого населення.

Смерть Сталіна поклала край планам лідера румунських комуністів Георге Георгіу-Дежа влаштувати показовий процес над Анною Паукер й іншими. Замість цього впродовж 1953 року та на початку 1954-го румунська Партія провела низку таємних процесів над дрібнішими фігурами, яких звинувачували в сіонізмі й шпигунстві за гроші «імперських агентів». Жертв, серед яких були і чинні члени (правої організації) сіоністів-ревізіоністів, і єврейські комуністи, на яких сіонізм кидав тінь, звинувачували в незаконних зв’язках з Ізраїлем та колаборації з нацистами пі