Book: Дике серце. Таємниця чоловічого серця



Дике серце. Таємниця чоловічого серця

Джон Елдредж

ДИКЕ СЕРЦЕ


Таємниця чоловічого серця


Львів • Видавництво «Свічадо» • 2009


Титул оригіналу: John Eldredge. Wild at Heart. Discovering the Secret of a Man’s Soul. All rights reserved. Written permission must be secured from the publisher to use or reproduce any part of this book, expert for brief quotations in critical reviews or articles. This Licensed Work published under license.


УДК 159.9.016.1-055.1

ББК 8.8. 373

Е 49


З англійської переклала

Олена Фешовець

Художнє оформлення

Олени Гижі

Фото на обкладинці

Павла Полубічка


Видавництво спирається на «Український правопис. Проект найновішої редакції» Інституту української мови НАН України (1999).


Елдредж Джон

Е 49 Дике серце: Таємниця чоловічого серця / з англ. пер. О. Фешовець. - Львів: Свічадо, 2009. - 232 с.

ISBN 978-966-395-266-6

Ця книга - про призначення чоловіка в родині, Церкві, суспільстві, про те, ким він покликаний бути. У “Дикому серці” читачі (і читачки) відкриють для себе багато загадок чоловічої душі, принципів, на яких слід виховувати чоловіків. Також дізнаються про роль матері й особливу роль батька у житті сина.

Для широкого читацького кола.


УДК 159.9.016.1-055.1 ББК 8.8. 373

Copyright © 2001 bу John Eldredge © Видавництво «Свічадо»,

українське видання, 2008


 


Сем’юелу, Блейну і Люку

Я люблю ваші серця воїнів.

Вам під силу бути ними

ЗМІСТ

Подяки


Вступ


Розділ 1 - Дике серце


Розділ 2 - Дикий. За його образом ми створені


Розділ 3 - Питання, що переслідує кожного чоловіка


Розділ 4 - Рана


Розділ 5 - Битва за серце чоловіка


Розділ 6 - Батьківський голос


Розділ 7 - Зцілення рани


Розділ 8 - Виграти битву: ворог


Розділ 9 - Битва: стратегія


Розділ 10 - Врятувати красуню


Розділ 11 - Жити з пригодою


Розділ 12 - Пишемо наступний розділ

ПОДЯКИ

Висловлюю щиру подяку тим, хто допоміг мені зійти на цю вершину:

Сему, Блейну, Джені, Арону, Морґану, Чері, Джулі, Ґарі, Лею, Травісу, Сілі та Стейсі; Браяну та Кейлі з видавництва «Томас Нельсон», а також групі, з якою я щочетверга ввечері грав покер; усім, хто молився за мене, - близьким і далеким.

Дякую Брентові за те, що більше за будь-кого іншого допоміг мені зрозуміти, що означає бути чоловіком, а Креґові за те, що я взяв до рук меча.

ВСТУП

Знаю, знаю. Мені навіть хочеться попросити пробачення, мовляв, хіба нам потрібна ще одна книжка для чоловіків?

Ні. Нам потрібне щось інше. Нам потрібен дозвіл.

Дозвіл бути тим, ким ми є - чоловіками, створеними за Божим образом. Дозвіл жити за серцем, а не за переліком того, що ми «повинні» і «зобов’язані», котрі втомили і знудили стількох нас.

Більшість послань до чоловіків, врешті-решт, не спрацьовують. Причина проста: вони ігнорують те, що є глибоким і справжнім для чоловічого серця - його справжні пристрасті - і просто намагаються змінити власне серце, використовуючи різні форми тиску, наприклад, саме таким чоловіком ти повинен бути; ось що має робити добрий чоловік, батько, християнин, парохіянин. Заповнюйте прогалини, виходячи з того. Чоловік має бути відповідальний, чутливий, дисциплінований, вірний, старанний, обов’язковий тощо. Багато з тих рис є добрі. Я не сумніваюся, що автори послань у такому дусі мають добрі наміри. Але, як ми пам’ятаємо, дорога до пекла встелена добрими намірами. І нам слід збагнути, що їхні спроби майже повністю приречені на провал.

Ні, чоловіки потребують чогось іншого. Вони потребують глибше зрозуміти, чому так прагнуть пригод, боротьби і красуні, а також потребують знати, чому Бог зробив їх саме такими. Вони мусять глибше зрозуміти, чому жінки бажають, щоб за них боролися, запрошували в пригоду і чому мусять бути красунями. Бо такими Бог створив їх.

Тож, я пропоную цю книгу не як сім кроків до кращого християнського життя, а як сафарі серця заради віднайдення життя, сповненого свободи, пристрасті і пригоди. Я думаю, це допоможе чоловікам повернути собі своє серце, та й жінкам теж. Більше того, це допоможе жінкам краще зрозуміти своїх чоловіків і жити таким життям, якого вони обоє бажають. Молюся, щоб у вас так було.


Справжній чоловік не той, хто критикує, не той, хто показує, як впав духом сильний чи наскільки успішною могла би бути людина дії. Належне слід віддати тому, хто є на полі битви, чиє обличчя вкрите пилюкою, потом і кров’ю, хто героїчно бореться..., хто переживає велике піднесення, глибоку відданість, присвячує себе видатній справі, хто, в кращому випадку, вкінці здобуває лаври переможця, а в гіршому - у випадку програшу, принаймні програє, наважуючись на великий ризик, тому він ніколи не буде серед тих холодних, боязких душ, які не зазнали ані перемог, ані поразок.

_ТЕОДОР РУЗВЕЛЬТ


Царство Небесне здобувається силою;

і ті, що вживають силу, силоміць беруть його.

_МТ. 11, 12

Розділ 1.

ДИКЕ СЕРЦЕ

Глибокі води - задума в людськім серці...

_ПРИП. 20, 5


Духовне життя не може бути схожим на життя в провінції. Це завжди фронтир. І ми, що живемо тут, повинні примиритися з таким життям і навіть радіти, що воно завжди буде невлаштованим.

_ГОВАРД МЕЙСІ


Хочу скакати до пасма гір, за яким заходить сонце

Я не терплю пут і не люблю огорож

Не обмежуй мене.

_КОУЛ ПОРТЕР, «Не обмежуй мене»


Нарешті я опинився в дикій місцевості. Вітер у верхів’ях сосен шумить, мов океан. Хвилі набігають із безмежної блакиті вгорі, розбиваючись об гірський кряж, на який я вибрався - десь у горах Севетч, що в центрі штату Колорадо. Піді мною, миля за милею, розкинулося відлюдне море полину. Зей Ґрей увічнив цю траву як пурпурно-сиву, проте більшу частину року вона сріблисто-сіра. Це така територія, якою можна день у день їхати верхи, не зустрівши ані душі. Сьогодні я йду пішки. Хоча цього пообіддя сяє сонце, тут, біля континентального вододілу, повітря не нагріється вище нуля, і тепер я тремчу від поту, що виступив, поки я підіймався цим схилом. Останні дні жовтня, скоро зима. Вдалині, що близько сотні миль на південний захід, сніг уже вкриває гори Сан Гуан.

Гострий аромат полину все ще тримається моїх джинсів і прояснює свідомість, коли я хапаю ротом повітря - тут, на висоті 10 тисяч футів, його дуже бракує. Я змушений знову відпочити, хоча знаю, що кожна зупинка збільшує відстань між мною і моїм кар’єром. Однак перевага завжди була на його боці. Хоча сліди, які я помітив нині вранці, були свіжими - лише кількагодинної давності - це мало обнадіює. За такий час лось легко долає багато миль непрохідної місцевості, особливо, якщо він поранений чи втікає.

Вапіті, як назвали їх індіянці, є одними з найневловиміших створінь, які ще залишилися в цих широтах. Це королі-примари високогір’я, обережніші та полохливіші від оленів, вистежити яких набагато важче. Вони живуть на височинах і за день проходять більше за будь-яку іншу звірину. Особливо самці, неначе шостим чуттям, відчувають присутність людини. Кілька разів я підходив доволі близько, а за мить їх уже не було, - вони безшумно зникали в осикових заростях, густих настільки, що й заєць, здавалося б, там не проскочив би.

Так було не завжди. Століттями лосі водилися в преріях, де стадами випасалися на соковитих травах. Навесні 1805 року Меріветер Люїс описав тисячні стада, що ліниво проходили повз нього в пошуках північно-західного проходу. Інколи цікавий мандрівник міг підійти настільки близько, що кидав у лосів палицею, мов у сільську корову, що перегородила собою дорогу. Але до кінця століття експансія на захід витіснила лосів у скелясті гори. Вони стали невловними, ховаючись у високогірних лісах, наче вигнанці, допоки сильні сніги не примусять їх на зимівлю опуститися нижче. Тепер побачити їх ви зможете лише на їхніх територіях - у загрозливих сховищах, далеко за межею цивілізації.

Саме тому я прийшов сюди.

Та чому я все ще тут, коли старий лось уже втік? Бачите, моє полювання мало стосується лося. Я знав це, перш ніж сюди прийти. Я шукаю щось інше, ось тут, у глушині. Я шукаю ще невловнішу здобич... щось таке, що можна знайти лише за допомогою дикого краю.

Я шукаю своє серце.


ДИКЕ СЕРЦЕ


Єва створена в розкішній красі Едемського саду. Але Адам, якщо ви пригадуєте, створений поза садом, у дикій природі. Це пояснює книга Буття: чоловік народжений у необжитій місцевості, з неосвоєної частини творіння. Лише потім він опинився в Едемі. Із часів Адама хлопці ніколи не почуваються зручно вдома, а дорослі чоловіки ненаситно прагнуть досліджень. Бажаючи повернутися до витоків, більшість чоловіків оживає. Як сказав Джон Мур, коли чоловік іде в гори, він іде додому. Ядро чоловічого серця не приручене, і це добре. «В офісі мені бракує життя», - говорить один рекламний слоган. У таксі мені бракує життя. На тротуарі мені бракує життя. Погоджуємося з цим. Отже, не переставайте досліджувати.

Мої чоловічі риси не потребують значного заохочення. Вони даються мені природно, мов уроджена любов до карт. У 1967 році, коли мені було сім років, то разом із другом Дені Вілсоном ми спробували у дворі прорити діру наскрізь землі. Ми здалися на глибині восьми футів, але зусиль доклали чимало Зрештою, в житті кожного хлопчика настає час, коли він уперше переходить вулицю і приєднується до товариства великих дослідників. Торішнього літа я дозволив своїм синам поїхати на велосипедах до магазину за газованою водою. Це виглядало, ніби я вирядив їх на пошуки екватора.

На гадку спадають історичні події, рушіями яких були чоловіки. У 1260 році італієць Марко Поло вирушив на схід і відкрив Китай. Знаємо про Ганібала, який перетнув тепер усім відомі Альпи. Згадаймо, як Скот і Амундсен мчали до Південного полюса, Пірі та Кук змагалися за Північний. Свого часу Магелан проплив на захід, довкола мису Південної Америки, незважаючи на попередження, що він зі своєю командою звалиться з краю землі. Подібно до нього відомий літературний герой Гекльбері Фін вирушив вниз по Міссісіпі, ігноруючи схожі погрози. Знаємо і про Павела, що пішов уздовж Колорадо до Великого Каньйону. Всі ці відкриття дослідники здійснили всупереч тому, що ніхто до них не зробив цього, запевняючи, що це неможливо.

Одного разу, навесні 1998 року, у дощ я разом зі своїми хлопцями стояв на березі річки Снейк, відчуваючи, як зароджується це прадавнє бажання - здійснити щось досі неможливе. Повінь була незвичайно високою, і річка вийшла з берегів та по обидва боки летіла крізь дерева. Серединою ріки, такою кришталево - чистою наприкінці літа, а того дня - кольору кави з молоком, неслися великі, більші від автомобіля, колоди, сплетені гілки і ще бозна-що. Висока, мутна і швидка Снейк виглядала страшною. Крім нас, не було ніяких веслувальників. Ми мали маленьке каное, в руках - весла. Відверто кажучи, досі я ніколи не плив у каное - ні цією рікою, ні іншою, але тепер це не мало значення. Ми позаскакували в каноє і вирушили в невідоме, як Лівінгстон, що занурився всередину темної Африки.

Пригода, з усіма притаманними їй небезпеками і невідомістю, є глибоким духовним прагненням, вкарбованим у душу чоловіка. Чоловіче серце потребує місця, де ніщо не є завчасу підготоване, напівфабрикатне, знежирене, запаковане, ліцензоване, в режимі он-лайн, готове до вживання. Там немає крайніх термінів, телефонних дзвінків чи засідань комітету. Там мусить бути простір для душі. Зрештою, у тому місці географія довкола нас відповідає географії нашого серця. Погляньте на персонажів біблійного тексту: Мойсей не зустрічає живого Бога в супермаркеті. Він знаходить Його (чи Мойсея знаходить Бог) десь у пустелях Синаю, далеко від зручностей Єгипту. Те саме стосується і Якова, який бореться з Богом не на канапі у вітальні, а в руслі, що на схід від Яббоку, у Месопотамії. Куди йде великий пророк Гсая, щоби відновити сили? У пустелю. Як це робили Іван Хреститель і його небіж Ісус, котрого Дух повів у пустелю.

Що не шукали б ці дослідники, вони також шукали себе. Глибоко в чоловічому серці заховані деякі фундаментальні питання, на які не можна знайти відповіді за кухонним столом. Хто я? Який я? Яким є моє призначення? Саме страх тримає чоловіка в хаті, де все акуратне, впорядковане і на його контролі. Але відповіді на його питання неможливо знайти у телевізорі чи холодильнику. На розпечених пісках пустелі, загублений у бездорожній глушині, Мойсей отримує місію і мету свого життя. Він покликаний, покликаний до чогось набагато більшого, ніж міг собі колись уявити, набагато серйознішого, ніж посада генерального директора чи єгипетського царя. Під чужими зорями глупої ночі Яків отримує нове ім’я, своє справжнє ім’я. Він уже не спритний ділок, а той, хто бореться з Богом. Випробування пустинею для Ісуса є по суті перевіркою його ідентичності - якщо ти є тим, ким себе вважаєш... Для того, аби чоловікові віднайти, ким він є і навіщо він тут, йому доведеться самому вирушити в подорож.

Йому доведеться повернути собі своє серце.


ЕКСПАНСІЯ ЗАХОДУ ПРОТИ ДУШІ


Те, як нині розгортається життя чоловіка, заводить його серце в віддалені закутки душі. Безконечні години перед комп’ютером, продаж взуття у торговому центрі, зустрічі, меморандуми, телефонні дзвінки. Бізнесовий світ, у якому більшість чоловіків живе і помирає, вимагає від них продуктивності і пунктуальності. Корпоративні настанови і процедури створені з єдиною метою: запрягти чоловіка в плуг і примусити його виробляти. Але ж душа протестує проти упряжі; вона нічого не знає про датчики часу, крайні терміни і звіти про прибутки та втрати. Душа прагне пристрасті, свободи, життя. Як сказав Д. Г. Лоренс: «Я не механізм». Чоловікові треба відчувати ритм землі; йому треба мати в руках щось реальне - румпель корабля, пару повіддя, шершаву линву чи просто лопату. Чи може прожити чоловік своє життя так, щоби нігті його були чистими і акуратно підстриженими? Чи про це мріє малий хлопець?

Суспільство загалом не може визначитися, яким має бути чоловік. Витративши останні тридцять років на переосмислення мужності у щось чутливіше, безпечніше, контрольованіше і, зрештою, жіночніше, тепер суспільство картає чоловіків за те, що ті перестали ними бути. Хлопці залишаться хлопцями, - зітхає воно. Та якби чоловік по-справжньому подорослішав, чи він відмовився б від дикого краю і пристрасті до мандрів та й назавжди залишився б удома? Куди поділися всі справжні чоловіки? Це запитання є звичною темою ток-шоу і нових книжок. Ви попросили їх стати жінками. Так кортить це сказати мені. Наслідком того є ґендерна плутанина, якої ще ніколи в історії світу людство не переживало на такому рівні. Як може знати чоловік, що він є чоловіком, якщо його найвища мета - це дбати про свої манери?

До того ж, позиція Церкви. Сучасне християнство насаджує чоловікам думку про те, що Бог привів їх на землю, аби вони були приємними хлопцями. Проблема чоловіків у тому, що попи не вміють виконувати обіцянки, бути духовними лідерами, розмовляти зі своїми дружинами чи виховувати дітей. Але якщо вони добре постараються, то зможуть досягнути високої першини і стати... приємними хлопцями. Саме це ми вважаємо взірцем християнської зрілості. Ми не куримо, не п’ємо і не лаємось; саме це робить нас чоловіками. Тепер дозвольте мені запитати читачів чоловічої статі: у всіх своїх хлопчачих мріях чи думали ви колись стати приємним хлопцем? Дівчата, принц наших мрій був палкий чи просто приємний?

А тепер скажіть - чи я надто загострюю ситуацію? Відвідайте більшість церков, озирніться довкола і поставте собі запитання: яким є чоловік-християнин? Не слухайте того, що говорять, погляньте на те, що застанете. Сумнівів немає. Вам доведеться визнати, що чоловік-християнин часто є... занудний. Нещодавно на церковній зустрічі я спілкувався з чоловіком років п'ятдесяти, вислухав про його доросле життя. Він зізнався: «За двадцять років я втомився бути добрим чоловіком». Заінтригований, я поцікавився, що, на його думку, це означає. Він зробив довгу павзу. «Слухняний, - відказав. -1 розлучений зі своїм серцем». Досконалий опис, подумав я. На жаль, у саме яблучко.

Як нарікає Роберт Блай у книжці «Сталевий Джон», деякі жінки хочуть мати пасивних чоловіків, якщо взагалі їх потребують. Церква хоче мати приручених чоловіків, університети - одомашнених (професорів на довічній посаді), корпорації - ...стерильних, виголених, поверхневих чоловіків. Усе це акумулюється в певного виду експансію на захід проти чоловічої душі. І, таким чином, серце чоловіка втікає у високогір’я, у віддалені місця, мов поранений звір, що шукає прихистку. Жінки це знають і скаржаться, що не мають доступу до серця свого чоловіка. Чоловіки також це усвідомлюють, але часто не можуть пояснити, чому їхнього серця немає. Вони розуміють, що їхнє серце переховується, але часто не знають, як натрапити на слід. Церква хитає головою і дивується, чому не може знайти чоловіків для втілення своїх програм. Відповідь проста: ми не просимо чоловіка розуміти своє серце і жити з його глибини.


ЗАПРОШЕННЯ


Але Бог створив чоловіче серце, дав його кожному чоловікові і таким чином запрошує його: йти і живи так, як Я тобі призначив. Дозвольте мені оминути цілу суперечку про природу супроти виховання, а саме, чи ґендерні характеристики справді вроджені. За одним простим спостереженням: чоловіки і жінки створені за образом Бога як чоловіки або як жінки. «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1,27). Ми знаємо, що Бог не має тіла, отож, унікальність не може бути фізичною. Наша стать має бути на рівні душі, в глибоких і безсмертних місцях усередині нас. Бог не створює людей загалом; Він створює щось дуже особливе - чоловіка або жінку. Іншими словами, існує чоловіче серце і жіноче серце. Кожне з них по-своєму відображує чи зображує світ Божого серця.



Бог задумав щось, коли задумував чоловіка, і щоби нам вдалося віднайти себе, мусимо це зрозуміти. Що він помістив у чоловіче серце? Замість того, щоби запитувати, що вам слід робити, аби стати кращим чоловіком чи жінкою, я хочу запитати, копи ви відчуваєте себе живими? Що хвилює ваше серце?

Подорож, яка нас чекає, веде в край, для більшості з нас незнайомий. Нам доведеться йти місцевістю, що не має второваного шляху. Цей маршрут у невідоме веде нас до наших сердець, до наших найглибших бажань. Як каже драматург Крістофер Фрай:

Життя сповнене лицемірства,

Якщо я не можу жити так, як хочеться!

Існують три бажання, вкарбовані настільки глибоко в моєму серці, що тепер я вже не можу їх не помічати, не втрачаючи при тому своєї душі. Бони є серцевиною того, ким і чим я є і ким прагну бути. Я вдивляюся в юнацькі роки, гортаю сторінки книжок, уважно вислуховую багатьох чоловіків і переконуюся, що ці бажання є універсальними, вони - ключ до розгадки мужності як такої. Вони можуть бути недоречними, забутими чи хибно зрозумілими, але в серці кожного чоловіка є спрагле бажання виграти битву, пережити пригоду і врятувати красуню. Хочу, щоби ви подумали про фільми, які подобаються чоловікам, про те, що вони роблять у вільний час і, особливо, про прагнення хлопчиків. Тоді самі побачите, чи маю я рацію в цьому питанні.


ВИГРАТИ БИТВУ


У моїй кімнаті висить фотографія хлопчика років п’яти, з короткою стрижкою, повними щоками і пустотливою усмішкою. Це стара фотографія, колір її вицвітає, але образ - вічний. Різдвяний ранок 1964 року, і я щойно розпакував подарунок, можливо, найкращий з усіх, які отримували хлопчики на Різдво - два шестизарядні револьвери із перламутровими рукоятками, доповненими чорними шкіряними кобурами, а також червона ковбойська сорочка з вишитими на грудях двома дикими мустангами, блискучі чорні чоботи, червона хусточка і солом’яний капелюх. Я одягнув це спорядження і не знімав його тижнями, бо, розумієте, це взагалі не «костюм», це ідентичність. Як видно, одна штанина заправлена в чобіт, а друга звисає, але це лише додає експресивності до образу «щойно з дороги». Мої великі пальці закладені за пояс, груди випнуті, бо я озброєний і небезпечний. Погані хлопці, обережно: це місто затісне для нас двох.

Плащі та мечі, камуфляж, нашийні хустинки та пістолети - все це предмети уніформи хлоп’ячого віку. Хлопці прагнуть знати, що вони могутні, небезпечні, що на них слід зважати. Скільки батьків марно намагалися заборонити малому синові бавитися пістолетами? Облиште це. Якщо ви не дасте хлопчикові зброї, він зробить її сам з будь-яких матеріалів. Мої хлопці за сніданком жують печиво з муки грубого помелу і роблять із нього пістолети. Кожна палиця чи зламана гілка - це шпага або навіть гранатомет. Усупереч думкам багатьох сучасних педагогів, це не є психологічним відхиленням, викликаним жорстоким телебаченням чи хімічним дисбалансом. Агресія є частиною чоловічої природи, вона «вмонтована» в нас. Якщо ми віримо в те, що чоловік створений за образом Бога, тоді нам варто нагадати собі, що «Господь - муж-войовник, Господь - ім’я йому» (Вих. 15, 3).

Дівчатка не придумують ігор, у яких гине багато людей, де кровопролиття є обов’язковою умовою забави. Наприклад, хокей не вигадали жінки. Бокс так само. Хлопець, зрештою, як і дорослий чоловік, хоче нападати на щось, навіть якщо це невеличкий м’ячик у гольфі. Він прагне цим ударом набути владу. З іншого боку, мої сини не сидять, теревенячи за чаєм. Вони не телефонують своїм друзям, аби поговорити про стосунки. Вони втомлюються від ігор, у яких відсутній елемент небезпеки, змагання чи кровопролиття. Колективні забави, що базуються на «взаємозалежності» стосунків, є цілковитою нісенітницею. «Нікого не вбили? - запитують вони недовірливо. - Ніхто не переміг? Який сенс цього?». Універсальна природа такого ставлення мала б нас уже переконати: хлопець є воїном, ім’я його - хлопець. І це не пустощі. Коли хлопці бавляться у війну, вони тренують свою роль у набагато більшій драмі. Одного дня вам знадобиться, щоби цей хлопець вас захистив.

Згадаймо солдатів Півночі, які йшли приступом на кам’яні мури біля Владі Енглу; чи війська союзників, що висадилися на узбережжі Нормандії або пісках Іво Джима - що вони зробили би без цієї глибокої частки свого серця? Життя потребує, аби чоловік був шалений і шалено відданий. Це особливо важливо н мутних водах стосунків, де чоловік відчуває себе найменше підготовленим до наступу. Як каже Блай, у кожних стосунках час до часу необхідне щось шалене.

Ось це прагнення могло потонути за роки нехтування, і чоловік може почуватися неготовим до битв, які, як він знає, чекають на нього. Або це прагнення може перетворитися на щось дуже темне, як це стається з міськими бандами. Але бажання завжди є. Кожен чоловік хоче бути героєм. Кожен чоловік потребує знати, що він сильний. Фільм «Хоробре серце» став одним і:і найкращих фільмів десятиліття не завдяки жінкам. «Літаючі тигри», «Міст через ріку Квай», «Чудова сімка», «Шейн», «Опівдні», «Врятувати рядового Раяна», «Кращий стрілець», «Міцний горішок», «Гладіятор». Ці улюблені фільми чоловіків показують, чого прагнуть їхні серця, що від народження закладено в них.

Подобається вам це чи ні, в серці кожного чоловіка є щось шалене.


ПЕРЕЖИТИ ПРИГОДУ


«Моя мама під час відпустки любить їздити до Європи. Мабуть, їй це близьке. В Європі багато культури. А мені потрібен необжитий край», - поділився зі мною товариш, коли ми говорили про нашу любов до американського Заходу і про те, чому він переїхав сюди зі Східного узбережжя.

Нашу розмову спровокував художній фільм «Легенди осені» - історія трьох молодих чоловіків, які жили на початку 1900-х років на батьківському ранчо в Монтані. Альфред - найстарший, практичний, прагматичний, обережний. Він вирушає до великого міста і стає бізнесменом, а згодом - політиком. Проте щось усередині нього вмирає. Він стає нещирою людиною. Сем’юел - наймолодший, все ще багато в чому хлопчик, ніжна дитина. Він освічений, чутливий, скромний. Його вбивають на початку фільму, і ми знаємо, що він не готовий до битви.

А ще є Трістан, середній син. Його серце дике. Саме Трістан уособлює собою Захід - він ловить і сідлає дике лоша, з ножем у руках бореться з грізлі і завойовує красуню. Я ще не зустрічав чоловіка, який хотів би бути Альфредом чи Сем’юелем. Не зустрічав жінки, яка хотіла б із таким одружитися. Є причина, чому образ американського ковбоя набув мітичності. Він утілює бажання, яке кожен чоловік знає змолоду - йти на Захід, знайти місце, де він зможе стати тим, ким йому призначено. Кажучи словами Волтера Брюґемана, - диким, небезпечним, розкутим і вільним.

Тепер дозвольте мені на хвилину зупинитися і дещо прояснити. Я не є великим мисливцем. У мене немає мертвих тварин, що прикрашають стіни мого будинку. У коледжі я не грав у футбол. Насправді тоді я важив 60 кілограм і був далеко не спортивний. Усупереч моїм дитячим мріям, я не став учасником «Формули-1» чи пілотом-винищувачем. Мені не подобається дивитися спорт по телевізору, я не люблю дешевого пива, щоправда, воджу старий джип з велетенськими колесами. Я це кажу, бо передбачаю, що багато читачів - добрих чоловіків і жінок - матимуть спокусу відкинути мої слова, мов якийсь виступ чоловіка-мачо. Зовсім ні. Я просто шукаю, як багато чоловіків (і сподіваюся, жінок), справжню мужність.

Коли взимку не випаде достатньо снігу, мої хлопці приносять санки додому і з’їжджають на них по сходах. Якось нещодавно моя дружина застала їх на другому поверсі, у спальні. Гам вони готувалися спуститися з будинку на линві. Рецепт для розваг хлопців доволі простий: додайте до кожного заняття елемент небезпеки, підмішайте трохи дослідження, додайте краплю руйнування - і ви перемогли. Досконалим прикладом того є їхнє спускання з гори. Вони прагнуть вибратися на найвищу першину, спрямувати лижі просто вниз і гайнути вперед - чим швидше, тим краще. І це не припиняється з часом; просто вищими стають вершини.

Справжній джентльмен із Півдня, шістдесятирічний суддя у костюмі у вузеньку смужку, з елегантною манерою розмови, під час конференції відвів мене вбік. Спокійно, ледь не перепрошуючи мене, він розповів про свою любов до плавання, до моря, про те, як він із приятелем, врешті-решт, збудував власний човен. Тут його очі заблищали: «Кілька років тому ми пливли попри берег Бермудів і потрапили в дикий шторм. Справді, він почався так раптово. Хвилі були на двадцять два фути, а в саморобному човні - на цілих тридцять. Я вже думав, що ми загинемо». Зробивши павзу задля драматичного ефекту, співрозмовник зізнався: «Це був найкращий час мого життя».

Порівняйте свій досвід, коли ви дивитеся останні трилери про Джеймса Бонда чи Індіяни Джонса зі, скажімо, біблійними заняттями. Гарантований успіх кожної нової серії дозволяє зрозуміти: пригода вкарбована в серце чоловіка. І суть не просто в «забаві». Пригода чогось від нас вимагає, вона випробовує нас. Хоча ми можемо боятися випробування, водночас прагнемо його, аби виявити, що нам воно під силу.

Саме тому під час повені я зі синами наперекір здоровому глузду вирушив униз по ріці Снейк, саме тому я з приятелем поспішав через територію, населену грізлі, в пошуках доброї риболовлі, зрештою, саме тому в молодості я поїхав до Вашингтона переконатися, чи зможу вижити в тих водах, наповнених акулами. Якби ж чоловік втратив це бажання, якби ж сказав, що не хоче цього, то все мало б лишень одну причину: він не знає, чи це буде йому до снаги, він переконаний, що не витримає випробування. І тому він вирішує, що краще взагалі не пробувати. Із певних причин, про які я говоритиму згодом, більшість чоловіків ненавидять невідомість і, мов Каїн, хочуть осісти і збудувати власне місто, досягти вершини свого життя.

Але цього не оминути - в серці кожного чоловіка є щось дике.


ВРЯТУВАТИ КРАСУНЮ


Ромео має свою Джульєту, король Артур бореться за Ґвінерву, Робін рятує діву Меріян, а я ніколи не забуду, як уперше поцілував свою однокласницю. Це трапилося восени, в сьомому класі. Я познайомився з Дебі на театральному гуртку і закохався в неї до нестями. Це була класична дитяча любов: я чекав на дівчину до кінця репетиції, відносив книжки до її шафки. У класі ми обмінювалися записками, вночі розмовляли по телефону. Досі я майже не звертав уваги на дівчат. Це бажання пробуджується в хлопця трохи пізніше, на шляху до зрілості, але якщо це трапляється, то цілий світ стає з ніг на голову. В усякому разі, я хотів її поцілувати, але не міг набратися сміливості - аж до останнього вечора шкільної вистави. Наступного дня розпочалися літні канікули. Дебі кудись їхала, і я знав, що відважитися можу зараз або ніколи. За лаштунками, в темряві, я швиденько її поцілував, а вона відповіла довшим поцілунком. Пам’ятаєте сцену з фільму «Інопланетянин», у якій хлопчик на своєму велосипеді перелітає через місяць? Хоча того вечора я їхав додому на своєму маленькому «Швині», впевнений, що землі не торкався.

Ніщо так не надихає чоловіка, як красива жінка. Через неї хочеться атакувати замок, убити дракона, скакати через парапети. Або, можливо, результативно вдарити в бейсболі. Одного разу, під час гри малої ліги, мій син Сем’юел був таким натхненним. Йому подобався бейсбол, але більшість хлопчиків, які поминають грати, не впевнені, чи мають достатньо здібностей як на доброго гравця. Сем - наш перший син, і, подібно до всіх первістків, обережний. Він завжди пропускає кілька кидків, перш ніж замахнутися битою, але коли, зрештою, це робить, то завжди не на повну силу; досі всі його удари закидали м’яч пише у межі поля. Коли Сем після обіду готується до удару, його подруга з вулиці, гарненька блондинка, підходить по лінії першої бази. Ставши навшпиньки, вона вигукує його ім’я і махає до нього рукою. Роблячи вигляд, що її не помічає, Сем ширше і ставить ноги, трохи міцніше стискає биту, дивиться на гравця, що подає м’яч з якимось шаленством в очах. Перший його удар забиває м’яча в центр.

Чоловік хоче бути героєм красуні. Юнаки, йдучи на війну, носять зі собою фотокартку коханої. Чоловіки, що вилітають на бойове завдання, малюють красунь на літаку; екіпажі бомбардувальника Б-17 часів Другої світової війни давали цим літаючим фортецям такі назви: «Я і моя дівчинка» або «Мемфиська краля». Ким був би Робін Гуд чи король Артур без коханої жінки? Самотнім чоловіком, що веде самотні битви. Індіяна Джонс і Джеймс Бонд не були б собою без красуні поруч, а якщо вона є, неї треба боротися. Бачите, суть не в тому, що чоловікові треба боротися; йому треба мати заради кого боротися. Пам’ятаєте і лона Неємїї до кількох сміливців, що обороняли мури Єрусалиму? Він закликав їх не боятися - битися за своїх братів, і пнів і дочок, дружин і, зрештою, домівки. Самої битви ніколи не досить; чоловік прагне романтики. Йому не досить бути і героєм; він має бути героєм для когось особливого, для жінки, яку любить. Адамові було даровано вітер і море, коня і сокола, але сам Бог сказав, що все було не зовсім так, як треба, доки не з’явилася Єва.

Однак у серці кожного чоловіка є щось пристрасне.


ЖІНОЧЕ СЕРЦЕ


Я виявив також три бажання, суттєві для жіночого серця, які не дуже відрізняються від чоловічих бажань, проте залишаються виразно жіночими. Не кожна жінка прагне битви, але кожна прагне, щоби заради неї билися. Прислухайтеся до прагнення жіночого серця: вона хоче, щоб її не просто помічали - вона хоче бути бажаною. Хоче, щоб її домагалися. «Я хочу бути для когось найважливішою», - сказала моя тридцятирічна подруга. Її дитячі мрії про лицаря в сяючих обладунках, який прийшов її порятувати, не є дівочими фантазіями; вони є суттю жіночого серця і життя, для якого вона створена. Так у фільмі «Офіцер і джентльмен» Зак повертається до Павли, у кінострічці «Маленькі жінки» Фредерік - до Джо, а в романі «Розум і почуття» Едвард повертається до Елеанор, щоб поклястися їй у вічній любові.

Кожна жінка також хоче взяти участь у пригоді. Одним з улюблених фільмів моєї дружини є «Чоловік із засніженої ріки», їй подобається сцена, в якій Джесіку, красиву молоду героїню, рятує її герой Джим - і вони разом мчать верхи австралійською пустелею. «Я хочу бути схожою на Ісабо в “Леді-яструб”, - зізналася моя подруга. - Хочу, щоб мене любили, щоб мене домагалися, щоб за мене боролися. Але також я хочу бути сильною і частиною пригоди». Багато чоловіків помилково думають, що сама жінка є пригодою. Але саме на цьому рівні стосунки двох відразу починають розпадатися. Жінка не хоче бути пригодою; вона хоче бути причетною до чогось більшого, ніж вона сама. Наша знайома постійно говорила: «Я знаю себе і знаю, що я не є пригодою. Тому коли чоловік ставить мене на чільне місце, мені відразу стає нудно. Добре знаю цю історію. Заведіть мене в таку, якої не знаю».

І,      нарешті, кожна жінка хоче відкрити себе як красуню. Не створювати враження, а саме відкрити, мов зняти покривало. Більшість жінок із раннього віку відчувають тиск бути красивою, але я говорю не про це. Існує глибоке бажання просто і по-справжньому бути красунею і цим викликати захоплення. Більшість дівчаток пам’ятатимуть, як бавилися в переодягання або у весілля, або в «кружляння спідничок», у пишних сукнях, у яких так зручно крутитися. Вона одягне красиву сукню, зайде до вітальні і покрутиться. А найбільше, що їй треба - це спіймати захоплення в очах татка. Моя дружина пам’ятає, як у п’ять чи шість років стояла на журнальному столику і співала від усього серця. Серце кожної дівчинки запитує: ви мене бачите? І ви захоплені тим, що бачите?

Світ убиває жіноче серце, коли наказує жінці бути жорсткою, ефективною і незалежною. На жаль, християнство також упустило її серце. Відвідайте більшість храмів, озирніться і поставте собі таке запитання: якою є жінка-християнка? Знову ж таки, не слухайте того, що говорять, а погляньте на те, що є. Сумнівів немає. Вам доведеться визнати, що жінка-християнка... втомлена. Жіночій душі ми запропонували лише одне - бути «доброю слугою». Ніхто не бореться за її серце; в її житті не існує великої захопливої пригоди; і кожна жінка сумнівається, що може розкритися як красуня.


ШЛЯХ СЕРЦЯ


Що вас більше втішить із почутого: «Гарі? Звичайно, я знайомий з ним. Він справді приємний хлопець», а чи: «Так, я знаю Гарі. Він небезпечний чоловік... у доброму сенсі того слова»? Дівчата, а як ви? Якого чоловіка ви хотіли б мати за пару? Деякі жінки, які постраждали від спотвореної мудрості, вибрали б «безпечного» чоловіка, а потім дивувалися б, чому через кілька років у їхньому шлюбі немає пристрасті і чому чоловік відсторонений та холодний. Стосовно ж власної жіночості, то що ви з більшою втіхою почули б про себе - «невтомна працівниця» чи «захоплива жінка»? Утримуюся від аргументів.

А якщо? Якщо ці глибокі бажання нашого серця кажуть нам правду, відкривають для нас життя, яким нам призначено жити? Бог дав нам очі, щоб бачити ними, дав нам вуха, щоб чути ними, волю, щоб ми могли вибирати, і дав нам серце, щоб ми могли жити. Те, як ми поводимося з нашим серцем - це все. Чоловік має знати, що він могутній, має знати, що йому до снаги бути таким. Жінка має знати, що вона красива, має знати, що варта того, аби заради неї боролися. «Але ви не розумієте, - сказала мені одна жінка. - Я живу з нещирим чоловіком». Ні, в нього все є. Серце при ньому. Однак, напевно, уникали його, мов поранений звір, завжди недосяжне, завжди на один крок перед ним. Але воно тут. «Я не знаю, коли я помер, - сказав один чоловік. Та відчуття в мене таке, наче я починаю задихатися». Я розумію. Відчуття може бути таке, що серце вмерло і покинуло вас, але воно на місці. Воно дике, сильне і хоробре - просто чекає, коли його визволять.



Отож, ця книжка не про сім речей, які має зробити чоловік, аби стати приємнішим. Це книжка про зцілення і звільнення чоловічого серця, його пристрасті, його правдивої природи, яку отримав від Бога. Це запрошення помчати на поле битви, піти на Захід, скочити у водоспад і врятувати красуню. Бо якщо хочете знати, ким ви по-справжньому є як чоловік, якщо ви хочете знайти життя, яке варто прожити, якщо хочете глибоко кохати свою дружину і не передавати свою суєту дітям, вам просто треба повернути собі своє серце. Ви повинні піти у високогір’я своєї душі, у дикий і несходжений край і вистежити цю невловиму здобич.

Розділ 2.

ДИКИЙ. ЗА ЙОГО ОБРАЗОМ МИ СТВОРЕНІ

Як можна розіп’яти когось за те, що він казав людям бути

добрими одне до одного? Який уряд вирішив би стратити

містера Роджера чи капітана Кенгуру?

_ФІЛІП ЯНСІ


...Безпечний? Хто говорив про безпечність? Бо він не є безпечним. Але він добрий.

_К. С. ЛЮЇС


Тож Генріх - пагін роду переможців - Вселяє страх могутністю своєю.

_ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР, «ГЕНРІХ V»


Пригадуєте, я розповідав про фото маленького хлопчика - у блискучих чоботах і з парою револьверів? Найкраще в цій історії те, що вона правдива. Я мав де пережити ці мрії. Мій дідусь по татовій лінії був ковбоєм. Він працював на власній фермі у східному Орегоні, між пустельним полином і річкою Снейк. І хоча мене виховали в передмісті, порятунок мого життя і справжній вишкіл моєї мужності відбувся на цьому ранчо, де я проводив літні місяці свого дитинства. О, цей хлопчик був таким щасливцем. Навколо нього було повно тракторів і вантажівок, коней і волів, він міг гасати полями, ловити рибу у ставках. Щороку впродовж цих трьох прекрасних місяців я був Гекльбері Фіном. Я так любив, коли мій дідо - я кликав його попом - подивиться на мене, застромивши великі пальці за пояс, усміхнеться і скаже: «Сідлай коня».

Якось по обіді поп узяв мене до міста, до мого улюбленого магазину. Там продавали все підряд - фураж і цвяхи, скоби, різні інструменти. Класичний господарський магазин. Для хлопчака це своєрідна країна чудес, де є інструменти й оснащення, сідла, вуздечки і попони, рибальське приладдя, складані ножики, рушниці. Тут пахло сіном і лляною олією, шкірою, порохом і гасом - усім тим, що збуджує хлоп’яче серце. Того літа поп мав проблеми зі спустошливою навалою голубів на ранчо. Він ненавидів брудних птахів, боявся, що вони занесуть хвороби домашній худобі, називав їх летючими щурами. Поп підійшов прямо до прилавка зі зброєю, вибрав рушницю і картонну коробку з купою патронів та подав мені їх. Старий продавець поглянув на мене здивовано, примруживши очі за скельцями окулярів: «Чи він для цього не замалий?». Поп поклав свою руку на моє плече і усміхнувся. «Це мій онук. Він повезе мою зброю».


ЗВІДКИ МИ РОДОМ?


Можливо, я ввійшов до цього магазину як маленький хлопчик, але вийшов з нього, відчувши себе шерифом Віятом Ерпом, самотнім Рейнджером, Кітом Карсоном. Тепер я мав ідентичність і місце в історії. Мене закликали бути небезпечним. Щоби хлопчикові стати чоловіком, щоби чоловік зрозумів, ким він є, вибору немає. Чоловік повинен знати, звідки він прийшов і з чого він створений. Один із поворотних пунктів у житті мого друга Креґа - можливо, найважливіший з усіх - був той день, коли він узяв ім’я свого справжнього батька. Його батько Ал МакКонел загинув на корейській війні, і Креґа усиновив вітчим - похмурий старий капітан, який щоразу, коли злився на Креґа, називав його чайкою. Говоримо про ідентичність, про місце в історії. Він казав: «Креґе, ти всього лише чайка - ти вмієш тільки сидіти, кричати і...» (ви зрозуміли).

Коли Креґ подорослішав, він пізнав правду про своє походження - що його батько був воїном, який загинув у битві. Якби піп залишився живим, то планував піти в проповідники, донести Писання туди, де ще ніхто ніколи не був. Креґ з’ясував, що його справжній прадід був Вільям МакКонел - перший місіонер у Центральній Америці, чоловік, який багато разів ризикував і своїм життям, аби донести Христа загубленому народові. Креґ змінив прізвище на МакКонела і з ним повернув собі значно благороднішу ідентичність, набагато небезпечніше місце в історії. Добре було б, якби всім нам так щастило. Багато чоловіків соромляться своїх батьків. «Ти такий самий, як твій батько», - це стріла, яку багато роздратованих матерів випускають у своїх синів. Більшість знайомих мені чоловіків дуже стараються не бути подібними на своїх батьків. Але кого тоді залишається їм наслідувати? Від кого вони візьмуть відчуття сили?

Мабуть, краще нам повернути наші пошуки до витоків, до цього потужного кореня, з якого виростають усі гілки. Хто є Той, від кого всі ми нібито походимо, за чиїм образом створений кожен чоловік? Який він? Коли чоловік шукає свою силу, то почувши, що він створений за образом Бога, спочатку це його не підбадьорить. Для більшосте чоловіків Бог або далекий, або слабий - те саме, що вони кажуть про своїх земних батьків. Будьмо чесними - який для вас Ісус як чоловік? «Хіба він не покірний і тихий? - завважив друг. - Тобто я уявляю його собі лагідним чоловіком, якого обступили діти. Як мати Тереза». Так, такі малюнки я сам бачив у багатьох церквах. Фактично, лише такі зображення Ісуса я і бачив. Як я говорив раніше, у мене складається враження, що він був найприємнішим хлопцем у світі, містером Роджерсом із бородою. Наказувати мені бути подібним на нього - те саме, що наказувати стати безвольним і пасивним. Будь приємним. Будь чудовим. Будь, як мати Тереза.

Краще мені наказували би бути, як Вільям Волес.


СПРАВДІ ХОРОБРЕ СЕРЦЕ


Волес, як ви пригадуєте, є головним героєм фільму «Хоробре серце». Він - поет-воїн, який прийшов на початку XIV століття як визволитель Шотландії. На момент появи Волеса Шотландія вже кілька століть перебуває під залізним кулаком англійських монархів. Останній король - найгірший з усіх - Едвард Довгоногий. Цей жорстокий гнобитель розорив Шотландію, вбиваючи її синів і ґвалтуючи дочок. Натомість шотландська верхівка, яка мала б охороняти свою отару, навалює важкий тягар на спини людей, у змові з Довгоногим, набиваючи гаманці. Волес першим відмовляється коритися англійським гнобителям. Розгніваний Довгоногий кидає військо на поле Стерлінгу, щоб придушити повстання. Горяни, групуючись по сотні і тисячі, сходять у долину. Настав час показати, на що спроможні обидві сторони. Але боязлива верхівка не хоче битися. Вона прагне укласти угоду і Англією, аби отримати землі і владу. Як бачимо, типові фарисеї, б’юрократи... релігійні адміністратори.

Не маючи лідера, шотландці починають падати духом. Один за одним, а далі групами, вони починають утікати. У цей момент із загоном воїнів з’являється Волес, розмальований по-бойовому на синьо, готовий до боротьби. Ігноруючи знать, яка поїхала укладати з англійськими капітанами ще одну угоду, Волес звертається безпосередньо до сердець наляканих шотландців: «Сини Шотландії, ви прийшли воювати як вільні люди, і ви є вільними людьми». Він дає їм ідентичність і підставу для боротьби, нагадує, що життя, прожите в страсі, взагалі не є житнім, і що одного дня кожен із них помре. «Через багато років, помираючи в своєму ліжку, чи не захочеться вам віддати всі свої дні - від нинішнього до останнього, - аби повернутися сюди і сказати ворогам, що вони можуть відібрати наші життя, але ніколи - нашу свободу!» - він запевняє їх, що це їм під силу. У кінці хвилюючої промови чоловіки збадьорилися, піднеслися на дусі. Тоді друг Волеса запитав: «Гарна промова. А що нам тепер робити? І куди ти йдеш?». На що почули: «Будьте собою. Я іду в бій». Зрештою, комусь треба протистояти англійським тиранам. Тимчасом як знать домовляється за вигідне положення, Волес під’їжджає і перериває переговори. Він викликає на бій англійських повелителів. І так розпочинається битва при Стерлінзі - битва, з якої починається звільнення Шотландії.

Тепер подумайте - Ісус більше подібний на матір Терезу чи на Вільяма Волеса? Якщо ви прокажений, бездомний, перебуваєте на суспільному дні, вас ніхто ніколи не торкався, бо ви «нечистий», і все, чого бажаєте - це одного доброго слова, тоді Христос є втіленням лагідного милосердя. Він простягає вам руку і торкається вас. З іншого боку, якщо ви - фарисей, один із самозванців доктринерських поліцейських, то стережіться. Не раз Ісус «викликав на бій» цих горезвісних лицемірів. Згадаймо історію скорченої жінки, яку описує євангелист Лука. Ось яке підґрунтя: фарисеї, як шотландська знать - вони також накинули важкий тягар на спини Божого народу, але не поворушили і пальцем, щоби йому допомогти. До того ж, вони настільки прив’язані до закону, що вважають гріхом зцілювати когось у суботу, бо це означатиме, що він «працює». Вони настільки хибно потрактували Божі задуми і наполягають на тому, що людина створена для суботи, а не субота для людини (див. Мр. 2,27). Христос уже мав із ними кілька сутичок, деякі - з тієї ж причини, що доводило цих зрадників до «люті» (див. Лк. 6,11).

Чи наступного разу Ісус обходитиме це питання навшпиньки, щоби не «розхитувати човна»? До слова, саме тому надають перевагу наші нинішні лідери. Чи Син Божий не розвиває цю тему задля «збереження церковної єдності»? Аж ніяк. Він «вривається» в ситуацію, дратує поводирів, кидається в бій.

Ось як усе було: «Ісус навчав в одній з синагог у суботу. Була ж там одна жінка, що її тримав дух у недузі вісімнадцять років: вона була скорчена й не могла ніяк випростатись. Побачивши її Ісус, покликав і промовив до неї: “Жінко, ти звільнена від твоєї недуги.” І поклав на неї руки й вона зараз же випросталась, і почала прославляти Бога. Тоді начальник синагоги, обурений, що Ісус оздоровив у суботу, озвався і мовив до народу: “Шість день є, коли маєте працювати; тоді, отже, приходьте й оздоровляйтесь, а не в день суботній”» (Лк. 13, 10-14).

Чи вірите ви цьому чоловікові? Він хитрий, як лис. І перевертає все з ніг на голову. Христос розлючений: «Господь у відповідь сказав до нього: “Лицеміри! Чи кожен з вас не відв’язує свого вола або осла від ясел і не веде його поїти? Цю ж жінку, дочку Авраама, що її сатана зв’язав ось вісімнадцять років, не треба було від цих узів звільнити в день суботній?”. І як він говорив це, усі противники його засоромились, а ввесь народ радів усім славним вчинкам, які він зробив» (Лк. 13, 15- 17).


ВИГРАТИ БИТВУ


Христос допитує ворога, виводить його на чисту воду і присоромлює його на очах у всіх. Господь - джентльмен? Ні, коли ви на службі у його ворога, Бог мусить іти в бій, і битва ця - за нашу свободу. Як сказав Темпер Лонґман: «Буквально всі книжки Біблії - зі Старого і Нового Завітів, і заледве чи не на кожній сторінці - розповіді про войовничу діяльність Бога». Мені цікаво, чи єгиптяни, які тримали Ізраїль під батогом, описали б Ягве як справді приємного хлопця? Чума, епідемія, смерть усіх первістків - нині це не виглядає надто джентльменським, хіба не так? Що сказала б міс Гарні Манери про захоплення обіцяної землі? Чи масова різанина узгоджується з традицією «відвідин» вашого нового сусіда?

Пригадуєте того дикого чоловіка Самсона? У нього доволі вражаюче мужнє резюме: вбив лева голими руками, відлупцював і роздягнув тридцять філістимлян, коли ті налаштували його дружину проти нього, і зрештою, після того як вони спалили її, він убив тисячу чоловік ослячою щелепою. З таким не можна жартувати. Але ви звернули увагу, що ці події трапилися після того, як «найшов на нього дух Господній» (Суд. 15, 14, курсив мій). Тепер дозвольте мені чітко пояснити: я не захищаю образу чоловіка-мачо». Я не пропоную нам усім гнатися до спортзалу, і потім - на пляж, аби кидати пісок в обличчя плаксивих фарисеїв. Намагаюся вберегти нас від дуже-дуже хибного образу Бога, особливо Ісуса, і відповідно чоловіків як носіїв того образу. Дороті Сеєрз писала, що Церква «дуже ефективно обрізала пазурі юдейського Лева», зробивши з нього «лагідну домашню тваринку для блідих вікаріїв та побожних старих жінок». Чи такого Бога ми бачимо в Біблії? Ось Йову, який засумнівався в Божій силі, Він відповідає:

Хіба то ти даєш коневі силу?

Вдягаєш гривою його шию?

Силуєш його, неначе сарану, стрибати?

Його величне іржання жах наводить.

Він риє копитами землю й силою радіє, кидається назустріч зброї.

Він зо страху сміється, нічого не боїться, перед мечем не відступає.

Над ним гуркоче сагайдак, вогненний спис і ратище.

В тріпотливому запалі він мов глитає землю, не може встоятись, коли сурма засурмить.

Щоразу, як засурмить, він іга-га! - каже, здалека чує битву,

грімкий голос старшин і військовії кличі (Йов 39, 19-25).

Бойовий кінь, жеребець, втілює собою шалене серце його Творця. Так само кожен чоловік - це пагін роду переможців. Чи принаймні він ним був на початку. Ви можете зрозуміти, який біля вас чоловік, якщо завважите, як він на вас упливає. Чи вам із ним нудно? Чи він лякає вас своїм догматичним нацизмом? Чи вам не хочеться закричати лише через те, що він аж надто приємний? Глупої ночі у Гетсиманському саду натовп головорізів із ліхтарями, смолоскипами та зброєю йде забирати Христа. Зверніть увагу на їхню легкодухість - чому вони не прийшли схопити його серед ясного дня, у місті? Чи Ісус перелякано відступає? Ні, Він відкрито йде їм назустріч:

Ісус же, знаючи все, що мало з ним сталося, вийшов і мовив до них: «Кого шукаєте?»

«Ісуса Назарянина», відповіли ті.

...Стояв же і Юда з ними, який його зрадив.

І коли він їм сказав: «Це я!» - подалися назад і припали до землі.

Тож він спитав їх ще раз: «Кого бо шукаєте?»

А вони: «Ісуса Назарянина».

«Сказав же вам, - озвавсь Ісус, - що то я.

Коли, отже, шукаєте мене,

то відпустіть оцих, щоб ішли собі (Йо. 18,4-8, курсив мій).

Ось вам і прояв сили. Одна лише потуга сміливої присутности Ісуса збиває з ніг увесь загін. Кілька років тому добрий чоловік дав мені вірша Езри Павнда про Ісуса, який називається «Балада про доброго Друга». Він став моїм улюбленим. Вірш написаний від імені одного з чоловіків, які йшли за Христом, можливо, Симона Зилота, матиме ще глибший зміст, якщо ви довідаєтеся, що автор називає Ісуса fere - по-староанглійськи це означає - товариш, супутник:

Відібрали в нас друга найкращого,

Духовенство і з дерева хрест.

Любив бо він палко сміливих мужів,

Море відкрите і кораблі.

Як прийшли вони тлумом схопити його,

Не спохмурніло його лице.

«Спершу їх відпустіть! - мовив Добрий Друг, - Бо прокляття на вас упаде!»

Поза схрещені списи він нас відіслав,

І зневагою голос бринів:

«То чому ж не схопили мене ви тоді,

Коли містом гуляв сам-один?»

За здоров’я ми пили червоне вино

На зібранні в остатній раз.

Не лякливий священик був Добрий Друг,

А найбільший у світі муж.

Я був свідком, як він цілу сотню мужчин Вигнав з храму жмутом шнурів,

Обернули ж вони дім молитви святий

В місце збору своїх скарбів...

Бачив, як втихомирив він тисячний люд

На галилейських горбах.

Він спокійно пройшов повз тривожну юрбу,

Глибінь моря в його очах,

Того моря, що корабля не стерпить,

Лиш пориви нестримних вітрів,

Моря, хвилі якого він легко стишив,

Раптом кинувши пару слів.

Вчителем був наш Добрий Друг,

Приятель моря й вітрів,

Якщо вони вірять, що вбили його,

То безконечно дурні.

Ісус - не боязкий священик, не блідолиций хлопчик-паламар, зачесаний на проділ, із м’яким голосом, не конфліктний, який, врешті-решт, помирає, потрапивши у безвихідь. Він працює з деревом, знаходить спільну мову з робітниками. Він - Господь воїнств небесних, вождь ангельських армій. Коли Христос повертається, то стоїть на чолі страхітливого загону, верхи на білому коні, з двогострим мечем, плащ його вмочений у крові (див. Од. 19). Тепер Він більше подібний на Вільяма Волеса, ніж на матір Терезу.

Безперечно, в серці Бога є щось шалене.


А ЯК ЩОДО ПРИГОДИ?


Якщо у вас є якісь сумніви з приводу того, чи любить Бог дику місцевість, проведіть наодинці ніч у лісі. Прогуляйтеся під час грози. Поплавайте у басейні з дельфіном-касаткою. Спровокуйте на агресію лося. А чиї це були ідеї? Великий Кораловий Риф із великими білими акулами, джунглі Індії з тиграми, пустелі американського південного заходу з усіма гримучими зміями - чи описали б ви ці місця як «приємні»? Більшість території Землі не є безпечною, але це добре. Мені це спало на думку трохи запізно, під час походу в пошуках верхів’я ріки Кенай, на Алясці. У цій крижаній воді мій друг Креґ та я шукали лосося, а також велетенську райдужну форель. Нам наказували остерігатися ведмедів, але ми це серйозно не сприймали, аж поки не потрапили вглиб лісу. Сліди перебування ведмедя-гризлі були всюди - розкидані шматки лососів по стежці, їх повідкушувані голови. Купи посліду розміром невеликих псів. Величезні мітки від пазурів на деревах, на рівні голови. Нам кінець, подумав я. Що ми робимо в тій глушині?

Тоді мені спало на думку, що коли Бог усе це створив, Він назвав його добрим заради всього святого. Так Господь дає нам зрозуміти, що Він надає перевагу пригоді, небезпеці, ризику, елементам несподіванки. Все це творіння є невиправдано диким. Богові воно таким подобається. А як щодо Його власного життя? Ми знаємо, що Він бореться - але хіба не має Бог пригоди? Тобто Він уже знає все, що відбуватиметься, чи не так? Хіба Він може ризикувати? Хіба не все перебуває на Його абсолютному контролі?

Намагаючись закріпити верховенство Бога, богослови перебільшили цю обставину і створили для нас образ Бога-шахіста, який грає по обидві сторони дошки, пересуваючи фігури за себе і за нас. Але, очевидно, так не є. Бог - це особа, яка йде на надзвичайні ризики. Без сумніву, найбільшим ризиком було дати ангелам і людям свободу волі, а також свободу відкидати Його не раз, а щодня. Чи Бог примушує людину грішити? «Жадним робом» (Гал. 2, 17), - каже ап. Павло. Отже, Він не може пересувати всі фігури на шаховій дошці, тому що люди грішать постійно. Грішні ангели і люди використовують свою владу для того, аби щоденно чинити страхітливе зло. Чи Бог зупиняє кожну кулю, випущену в невинну жертву? Чи зупиняє любовні стосунки між підлітками, щоби вберегти їх від небажаної вагітності? Тут постійно відбувається щось набагато ризикованіше, ніж нам хотілося б визнати.

Більшість із нас робить усе можливе, щоби зменшити елемент ризику в своєму житті. Ми пристібаємо пояси безпеки, контролюємо рівень холестерину і користуємося контрацептивами. Я знайомий із деякими подружніми парами, які вирішили взагалі не мати дітей; вони просто не хотіли додаткових клопотів і переживань. А якщо діти народяться каліками? Якщо відвернуться від нас і від Бога? А якщо...? Тим часом Бог неначе відверто зневажає будь-яку обережність. Хоча Він знав, що може статися, яке горе, страждання і розорення настане після нашого непослуху, Бог вирішив мати дітей. І, на відміну від деяких батьків, що понад міру контролюють своїх дітей, не залишаючи їм ані найменшого вибору ні в чому, Бог дав нам дивовижний вибір. Він не примушував Адама і Єву слухати його. Він ризикнув. Приголомшливий вибір із приголомшливими наслідками. Господь пускає інших у свою історію і дозволяє їхніми ж рішеннями серйозно її змінювати.

Це світ, який Він створив. Це світ, який все ще триває. І Бог не відходить від безладу, в який ми перетворили цей світ. Тепер Він живе, майже радісно, безперечно - героїчно, в динамічних стосунках із нами та нашим світом. «І явився Господь» - такою є, мабуть, єдина найпоширеніша фраза про Нього в Святому Письмі. Вникнімо в історії, які Він пише. Ось історія про те, як діти Ізраїлю опиняються у безвиході, припертими до Червоного моря, на яких навалюється фараон з армією, у смертоносному шалі. Тоді з’являється Бог. Седрах, Місах і Авденаго врятовані після того, як їх вкинули у палаючу піч. Тоді з’являється Бог. Він дозволяє натовпу вбити Ісуса, поховати Його... - і тоді Він з’являється. Знаєте, чому Богові подобається писати такі неймовірні історії? Тому що Йому подобається виходити переможцем. Він любить демонструвати нам, що це йому під силу.

Зменшувати ризики і прикривати свої тили не властиво Богові. Однак це далеко не так. Більшість часу Він насправді дозволяє, щоби труднощі складалися проти нього. Скажімо, проти Голіяфа, загартованого солдата і вишколеного вбивцю, Він посилає... маленького веснянкуватого пастушка з рогаткою. Більшість воєначальників, вирушаючи в бій, хочуть мати якомога чисельнішу піхоту. Бог зменшує армію Гедеона від тридцяти двох тисяч до трьох сотень. Потім Він смолоскипами і порожніми глечиками споряджає різношерстий загін тих, хто залишився. І Бог випробовує свої шанси не в одній чи двох битвах. Чи думали ви коли-небудь, як Він поводиться з євангелієм? Бог мусить передати послання людству, без якого воно загине... навіки. І який Його план? По-перше, Він починає з найневдалішої групи: пари повій, кількох рибалок з освітою початкового рівня, збирача податків. Потім Він передає м’яча нам. Неймовірно.

Стосунки Бога з нами і з нашим світом саме тим і є: стосунками. Як у кожних стосунках, у них існує певна доля непередбачуваности і постійно присутня ймовірність, що нам завдадуть болю. Найбільший ризик, на який іде людина, - це любити, бо, як каже К. С. Люїс: «Полюбіть щось і ваше серце страждатиме або навіть розіб’ється. Якщо ви хочете мати гарантії, що воно залишиться неушкодженим, тоді не віддавайте його нікому, навіть, тварині». Але Бог віддає його знову, знову і знову, аж поки сам не починає через це буквально стікати кров’ю. Готовність Бога ризикувати просто приголомшлива - значно більша за готовність, на яку ми наважилися б на Його місці.

Церква століттями була у глухому куті, намагаючись примирити панування Бога зі свобідною волею чоловіка. Нам слід покірно визнати, що в цьому питанні багато темних місць, але для ознайомлених із дискусією кажу, що я не виступаю на захист відкритого теїзму. Попри те, в серці Бога безперечно є щось дике.


ВРЯТУВАТИ КРАСУНЮ


І вся його дикість, і вся його шаленість невіддільні від романтичного серця. Те, що богослови пропустили це повз увагу, більше говорить про самих богословів, ніж про Бога. Музика, вино, поезія, захід сонця... Все це Його винаходи, не наші. Ми просто відкрили те, про що Він подумав. Закохані й щойно одружені вибирають Гаваї, Багамські острови чи Тоскану як тло для свого кохання. Але чиїми ідеями були Гаваї, Багами і Тоскана? Розгляньмо це уважніше. Чия це ідея - створити людську форму такою, що поцілунок може бути таким приємним? І на тому Бог не зупинився, як відомо лише закоханим. Упродовж шлюбної ночі цар Соломон насолоджується зовнішністю своєї коханої, починаючи з очей. Йому подобається її волосся, її усмішка, її уста - «солодкі, як бджолині соти» і «мед і молоко під її язиком». Ви помітите, як він опускається дедалі нижче:

Шия твоя, немов Давидова башта, збудована для трофеїв.

...Двоє грудей твоїх, як двоє оленяток...

Покіль день дише холодочком

і тіні утікають,

зійду собі на гору мірри,

на ладану горбочок (II. п. 4, 4-6).

І дружина відповідає йому: «Нехай мій любий увійде в сад свій, та споживає плоди його препишні» (П. п. 4, 16). Який Бог вклав би Пісню пісень у Святе Письмо? І справді, чи нині мислимо, щоби таку еротичну і конфліктну книгу внесли до Біблії християни, яких ви знаєте? І який делікатний поетичний штрих - «двоє оленяток». Це не порнографія, але неможливо потлумачити все це як богословську метафору. Це просто нісенітниця. Фактично, сам Бог насправді говорить у Пісні особисто, один раз на цілу книгу. Соломон відвів свою кохану у спальню, і двоє роблять усе те, що пасує коханцям. Бог усе це благословляє, шепочучи: «їжте, о друзі! Пийте, впивайтесь, мої любі!» (П. п. 5,1), заохочуючи їх особисто, мовби в цьому є потреба. А потім Він заслонює штори.

Бог є романтиком у серці, і Він має свою наречену, за яку бореться. Він - ревнивий коханець, і Його ревність - до сердець людей Його народу і їхньої свободи. Як настільки вдало каже Франсіс Франджіпейн: «Порятунок - це незмінний стиль діяльности Бога».

Заради Сіону я не замовкну,

Єрусалиму заради не втихну,

аж докіль, мов світло, не засяє його спасіння,

наче смолоскип, запалає.

...І як одружується хлопець з дівчиною,

так твій будівничий одружиться з тобою... (Іс. 62, 1; 5).

І хоча вона його зрадила, хоча стала бранкою його ворога, Бог готовий зрушити гори, щоби відвоювати її. Він не зупиниться ні перед чим заради того, щоби звільнити її:

Хто ж це йде з Едому,

У багряних шатах з Боцри?

Такий величний у своїй одежі, що виступає повний сили?

Це я, той, що повідає справедливість, великий у спасінні.

Чому шати твої багряні, одежа твоя,

мов у того, хто топтав грона у винотоці?

Я топтав сам один у винотоці,

Нікого з-поміж народів не було зо мною.

Я їх топтав у моїм гніві, давив у моїй досаді. Їхній сік на мої шати бризкав,

і я заплямив усю мою одежу.

Бо я в моїм серці постановив день помсти, і надійшов рік моєї відплати. (Іс. 63, 1-4)

Нічого собі. Ось вам і Хоробре Серце. Перед нами - шалений, дикий і пристрасний чоловік. Я ніколи не чув, щоби Містер Роджерс отак говорив. Якщо подумати, то я і в церкві такого ніколи не чув. Але так може говорити Бог землі і неба, лев із коліна Юди.


ХЛОПЧИКИ І ДІВЧАТКА


І це наш Батько, за образом якого створене чоловіче серце. Сильна, смілива любов. Як писав Джордж МакДональд у «Щоденнику старої душі» :

Ти - моє життя: Ти - джерело, а я - струмок.

Я можу бачити, бо Твої очі розплющені;

Я є самим собою лиш тому, що Ти - це Ти.

Я також помітив, що дуже часто ми говоримо хлопцям: «Не роби цього». Не вилазь на це, не розбий чогось, не будь таким агресивним, не шуми, не будь таким неохайним, не ризикуй так страшно. Але задум Бога, який Він заклав у хлопчиків як образ самого себе - говорити голосно «так». Будь шаленим, будь диким, будь пристрасним. Жодне з цих слів не має применшити того, що жінка також створена на подобу Бога. Жіноче і чоловіче є основою всього творіння. Як говорить Люїс: «Ґендер - це реальність і реальність фундаментальніша, ніж стать... фундаментальна полярність, яка розділяє все створене». На небі є сонце, а також місяць і зорі; є суворий гірський хребет, а є полонина, вкрита польовими квітами. На лева ми дивимося зі страхом, а чи бачили ви коли-небудь левицю? У серці жінки також є щось дике, але воно за своєю суттю - жіноче, радше звабливе, а не шалене.

Єва та її доньки - також «пагін роду переможців», але природа їхня чудово відрізняється від чоловічої. Як психолог-консультант і друг, а особливо, як чоловік я мав честь отримати запрошення у глибини серця Єви. Часто в жіночому товаристві я запитую себе, що вона говорить мені про Бога? Я знаю, що Він хоче сказати щось світові через Еву. Що саме? І за всі ті роки, вслухаючись у плачі жіночих сердець, я дійшов до твердого переконання: Бог хоче, щоб Його любили. Він хоче бути найголовнішим для когось. Як ми могли пропустити це повз увагу? Від дошки до дошки, від початку до кінця крик Божого серця є таким: «Чому ти не вибереш мене?». Мене вражає, наскільки покірливим, наскільки вразливим є Бог у цьому питанні. Господь каже: «І коли шукатимете мене, знайдете, як тільки шукатимете мене всім серцем вашим» (Єр. 29, 13). Це означає: шукай мене, домагайся мене - я хочу, щоб ти домігся мене. Дивовижно. Як вважає Тозер: «Бог чекає, коли в ньому відчують потребу».

І звичайно, ми бачимо, що Бог не просто прагне мати пригоду, а розділити її з іншими. Він не мусив створювати нас, але Він цього захотів. Хоча Він знає ім’я кожної зірки, і його володіння простягається на галактики, Бог утішається тим, що бере участь у нашому житті. Чи знаєте ви, чому Він часто відразу не відповідає на наші молитви? Тому що Він хоче поспілкуватися з нами, і деколи це єдиний спосіб примусити нас зупинитися і поговорити з Ним. Його серце прагне стосунків, спільної з нами пригоди.

І, безперечно, Бог має красу, яку прагне розкрити. Ось чому чоловіка зачаровує жінка. Єва є вінцем творіння. Якщо ви уважно прочитаєте оповідь книги Буття, помітите, що кожна нова стадія творіння краща за попередню. Спочатку все є безформним, порожнім і темним. Бог починає формувати сирі матеріали, мов художник, який працює з пробним ескізом чи грудкою глини. Світло і темрява, суша і море, земля і небо - все починає набирати форми. Одно слово - і ціле квіткове царство прикрашає землю. Сонце, місяць і зорі з’являються на небі. Безперечно, Його робота має більше деталей і виразності. Далі йдуть риби і птаство, дельфіни і яструби. За ними - дикі тварини. Всі ці створіння - вражаючі. Форель - прекрасне створіння, а кінь - справді величний. Чуєте, як наростає крещендо, мов у великій симфонії, яка здіймається щораз вище і вище?

Тоді з’являється Адам, тріюмф праці Божих рук. Не представникові тваринного світу каже Бог: «Ти є моїм образом, іконою моєї подоби». Адам має подобу Бога у своєму шаленому, дикому і пристрасному серці. І проте є ще один завершальний штрих. Це Єва. З нею творення підходить до своєї найвищої вершини, до кульмінації. Вона є завершальним дотиком Бога. І все, що може сказати Адам - це «Ого-го!». Єва втілює красу, таємницю і ніжну вразливість Бога. Як каже поет Вільям Блейк: «Оголене жіноче тіло - це частка вічності, надто велика для чоловічого ока».

Причина, чому жінка хоче розкрити себе як красуню, чому вона запитує: «Ти милуєшся мною?» полягає в тому, що Бог робить те саме. Бог - це принадна краса. Як молиться Давид: «Одного в Господа прошу, одного я благаю: ...щоб бачити красу Господню» (Пс. 27, 4). Чи можна сумніватися в тому, що Бог хоче, аби Йому поклонялися? Він хоче, аби Його помічали і щоб ми захоплювалися тим, що бачимо? Як писав К.С. Люїс, «Краса жінки є джерелом радості для самої жінки, так само як і для чоловіка... в бажані втішатися власною красою є прояв покори Єви, і саме в коханому кохана смакує свою власну чарівність».

Визнаю, що цей опис надто спрощений. Можна ще стільки всього сказати, і все це не чіткі і непорушні категорії. Чоловікові деколи треба бути ніжним, а жінці - шаленою. Але якщо чоловік завжди ніжний, то, очевидно, з ним щось не так, а якщо жінка завжди шалена, ми відчуваємо, що вона не є тією, якою їй призначено бути. Якщо ви поглянете на суть хлопчиків і дівчаток, думаю, ви переконаєтеся, що я не дуже помиляюся. Краса і сила потрібні. Як каже псалмоспівець:

Одне сказав Бог,

оці дві речі чув я:

що сила Богові належить

і що у тебе, Господи, милість. (Пс. 62, 12-13)

Розділ 3.

ПИТАННЯ, ЩО ПЕРЕСЛІДУЄ КОЖНОГО ЧОЛОВІКА

Трагедія життя в тому, що в людині щось вмирає ще за її життя.

_АЛЬБЕРТ ШВАЙЦЕР


Той починає вмирати, хто відмовляється від своїх бажань.

_ДЖОРДЖ ГЕРБЕРТ


Чуєш мене? Помолися за лицеміра, Який вирушив у дорогу молодим і сильним - Лише для того, щоб здатися.

ДЖЕКСОН БРАУНІ, «ЛИЦЕМІР»


У нашому місцевому зоопарку є один із найбільших африканських левів, яких я бачив за все своє життя. Величезний самець, вагою біля п’ятисот фунтів, з прекрасною гривою і просто велетенськими лапами. Рапtherа lео. Цар звірів. Безперечно, він був у клітці, але я запевняю вас - ґрати заспокоюють мало, коли ви стоїте на віддалі шести футів від чогось такого, що в іншій ситуації подивилося б на вас як на легкий сніданок. Чесно кажучи, я відчував, що маю наглядати за своїми хлопцями, тримаючи їх на безпечній відстані, мовби він міг скочити на нас, якби раптом захотів. Однак він був моїм улюбленцем, і тимчасом як інші ходили подивитися на мавп чи тигрів, я вертався назад заради кількох хвилин у присутності когось настільки могутнього, благородного і смертоносного. Можливо, це був страх, змішаний із захопленням, можливо, моє серце просто розривалося за цього великого старого кота.

Цей прекрасний жахливий звір мав би блукати в саванні, пануючи над усіма, наганяючи страх на антилоп, завалюючи зебр і газелей, попри те, де не застав би його голод. Натомість він щодня і щоночі кожну годину проводив на самоті, у клітці, меншій за вашу спальню, а їжу отримував через металеві дверцята. Інколи пізно вночі, коли все місто засинало, я чув, як з пагорбів накочувалося ревіння. Воно звучало не шалено, а радше жалісливо. Лев ніколи не дивився мені в очі. Я дуже хотів, щоб він поглянув, хотів заради нього самого, щоб він міг збентежити мене поглядом. Мені сподобалося б, якби він замахнувся на мене. Але звір просто лежав, утомлений тією глибокою втомою, яка приходить із нудьгою, лежав, дихаючи неглибоко, перевертаючись час до часу в різні боки.

Адже за роки життя у клітці цей звір уже навіть не вірить, що він є левом... Аналогічно і чоловік, загнаний у клітку, вже не вірить, що він є чоловіком.


ЛЕВ ІЗ КОЛІНА ЮДИ?


Чоловік є шаленим... пристрасним... із диким серцем? Якщо чоловік є образом лева з коліна Юди, то чому ж довкола стільки самотніх жінок, стільки дітей без батька? Чому так мало чоловіків? Чому здається, що світ наповнений «карикатурами» мужності? Неподалік від нас живе один чоловік. Усі вихідні він проводить перед телевізором, переглядаючи спортивні програми, тимчасом як його син бавиться на вулиці - сам, без тата. Ми живемо у своєму будинку майже дев’ять років і я, здається, бачив, як той батько бавився зі своїми хлопцями разів зо два. Що з ним? Чому він не займається ними? А чоловік зі сусідньої вулиці, який привертає увагу тим, що ганяє на мотоциклах, водить величезну машину і носить шкіряну куртку, а коли ходить, завжди тримається набундючено. Що з ним? Виглядає начебто мужньо, але карикатурно, надмірно.

Як це сталося, що коли чоловіки заглядають собі в серце, то не знаходять там чогось геройського і шаленого, натомість бачать лише злість, похіть і страх? Більшість часу я відчуваю себе радше боязким, аніж шаленим. Чому це так? Сто п’ятдесят років тому Торо написав: «Безліч чоловіків проживають своє життя у тихому відчаї», і здається, що відтоді нічого не змінилося. Як сказано в «Хороброму серці»: «Всі чоловіки вмирають, одиниці з них по-справжньому живуть». Так більшість жінок проживають життя тихої смиренності, втративши надію зустріти справжнього чоловіка.

Виглядає, що реальне життя середньостатистичного чоловіка страшенно далеке від бажань його серця. Не існує битв, яких варто вести, хіба що це буде дорожній рух, ділові зустрічі, суперечки або рахунки. Де велика битва чоловіків, які зустрічаються на каві і діляться кількома віршами з Біблії? А ті, що тиняються в бовлінг-клубі, викурюють кілька сигарет і трохи випивають, є в тій самій ситуації. Мечі і замки їхнього дитинства давно витіснили олівці та кабінети, револьвери і ковбойські капелюхи вони відклали заради міні-фургонів та іпотек. Поет Едвін Робінсон вловив цей тихий відчай:

Мінівер Чіві, дитя насмішки,

Дедалі жалюгіднішим ставав.

Щодень оплакував свою появу в світі,

Й на те причини мав.

Сумував він за прадавніми часами,

Баскими кіньми й дзенькотом мечів.

Якби він лицаря зустрів випадком,

Нечувано б зрадів.

Мінівер Чіві, народжений запізно,

Потилицю все чухав, поринувши в думки.

Кахикнув і сказав до себе слізно:

- Недоля, - й далі пив. («Мінівер Чіві»)

Без великої битви, в якій чоловік може жити і вмерти, шалена частина його природи йде в підпілля і кипить там із понурою люттю, яка виглядає безпричинною. Кілька тижнів тому я летів літаком на Західне узбережжя. Був обідній час, і чоловік, що сидів переді мною, раптом відкинув спинку свого крісла назад, з кількома поштовхами задля певності. І мені захотілося виштовхати його в салон першого класу.

Мій друг має проблеми зі своїм магазином іграшок, бо діти, які приходять, «виводять його з рівноваги», і він огризається на них. Його справі це лише шкодить. Стільки чоловіків, причому, добрих чоловіків, зізнаються, що регулярно поруч зі своїми дітьми втрачають самоконтроль. Ось учора спостерігав цікаву ситуацію на дорозі. Засвітило зелене світло, а водій, що переді мною, не зрушив з місця. Вирішивши, що він не звернув уваги, я трохи посигналив, адже за нами вже зібралося понад двадцять машин. Та чоловік миттю вискочив із машини, викрикуючи погрози, практично він був готовий до бійки. По правді, мені дуже захотілося йому відповісти. Чоловіки розлючені, і ми не зовсім знаємо, чому саме, з якої причини.

І чому є стільки «спортивних удів», які на кожні вихідні втрачають своїх чоловіків, що йдуть грати в гольф, футбол чи дивляться ці ігри по телевізору? Чому так багато чоловіків захоплюються спортом? Тому що це найбільша пригода. Чому так багато чоловіків губляться в кар’єрі? Причина та сама. Якось я побачив рекламу одного журналу. Його представили як пригоди в капіталізмі для чоловіків. Знаю чоловіків, які годинами сидять в інтернеті, торгуючи акціями. У цьому є присмак захоплення і ризику, безперечно. І хто їх звинуватить? Решта їхнього життя - домашні справи і нудна рутина. Не збіг обставин, що багато чоловіків шукають позашлюбних стосунків не заради любови чи навіть сексу, а, як самі зізнаються, заради пригоди. Адже багатьом чоловікам наказано залишити цей дух пригоди у себе за спиною і «бути відповідальним», тобто жити лише з обов’язку. Все, що залишається - це фотографії з минулого і, можливо, якісь наскладані в гаражі деталі. Ед Сісман пише:

Чоловіки, яким за сорок,

Встають серед ночі,

виглядають із вікна

І запитують себе,

Де не там повернули

І чому таке довге життя.

Сподіваюся, у вас уже склалося повне уявлення. Якщо чоловік не знаходить тих справ, задля яких створене його серце, якщо його навіть ніколи не заохочують жити заради них, він шукатиме їх в інших місцях. Чому порнографія - найголовніша пастка для чоловіка? Він прагне красуні, але без шаленого і пристрасного серця не може її знайти, завоювати чи втримати. Хоча його страшенно тягне до жінки, він не знає, як за неї боротися і навіть не знає того, що він має її домагатися. Радше чоловік відчуватиме, що жінка є таємницею, яку він не може розв’язати, і на рівні душі триматиметься на віддалі. А приватно, таємно від усіх, він звертається до імітації. Порнографія стає для чоловіка згубною звичкою саме тому, що більше за будь-що інше у його житті дозволяє йому відчути себе чоловіком, нічого від нього не вимагаючи. Чим менше відчуває себе чоловік справжнім чоловіком у присутності справжньої жінки, тим вразливішим він є до порнографії.

І так чоловіче серце, загнане у темніші закутки душі, позбавлене того, чого він найбільше прагне, виявляється у темніших місцях. Правду кажучи, в реальності боротьба чоловіка, його рани і згубні звички є дещо складнішими, але такими є стрижневі причини. Як попереджував поет Джордж Герберт: «Той починає вмирати, хто відмовляється від своїх бажань». І знаєте що? Всі ми про це знаємо. Кожен чоловік знає, що щось сталося, щось пішло не так... Ми просто не знаємо, що саме.


НАШ СТРАХ


Десять років свого життя я провів у театрі як актор і режисер. Ті роки були здебільшого радісні. Я був молодий, сповнений енергії і вмів добре робити свою справу. Моя дружина працювала в компанії, якою я керував, і там ми мали багато близьких друзів. Цей вступ потрібен, аби ви краще зрозуміли те, що я зараз вам розкажу. Всупереч тому, що майже всі мої спогади про театр щасливі, мені постійно сниться одне жахіття. Відбувається все так: я раптом опиняюся в театрі - на великій сцені, як на Бродвеї, на якій прагне грати кожен актор. У партері гасне світло, а сцена так яскраво освітлена, що звідти, де я стою, не видно глядачів, проте я відчуваю, що зал повний. Вільні лише стоячі місця. Наразі все добре. Актори люблять грати для повного залу. Але мені цей момент узагалі не подобається. Мене паралізував страх. Вистава вже триває, і я маю головну роль. Але я не маю поняття, що це за вистава. Я не знаю, яку роль маю грати, не знаю своїх слів, навіть не знаю реплік.

Ось найглибший страх кожного чоловіка: бути викритим, виявитися самозванцем, а не справжнім чоловіком. Цей сон не має стосунку до акторської гри; це просто контекст для мого і страху. Ви також маєте свої страхи. Чоловік несе образ Бога у своїй силі, не так фізично, як у душі. Незважаючи на те, чи знає він біблійну оповідь, якщо чоловік знає, що є щось таке, для чого він створений, то це - вийти переможцем. Проте він задумується: чи я можу, чи мені вдасться? Коли йти стане важко, коли будуть справжні труднощі, чи він впорається? Роками моя душа перебувала в цьому сум’ятті. Часто зранку я пробуджувався з відчуттям тривоги, яка не мала безпосередньої причини. Всередині все рвалося. Одного дня мій дорогий друг Брент запитав мене: «Тепер, коли ти не граєш, чим займаєшся?». У цей момент я усвідомив, що маю таке відчуття, наче моє життя - це вистава, мовби я постійно на сцені. У кожній ситуації я неначе повинен був постійно доводити, що чогось вартий. Після того як я виступав із промовою чи проводив заняття, то прислухався до того, що казали інші, надіючись на їхню позитивну оцінку. Кожна консультація виглядала новим тестом на те, чи вдасться мені цього разу? Чи мій останній успіх - це все моє досягнення?

Один із моїх пацієнтів отримав підвищення по службі й більшу платню. Він прийшов пригнічений. О Господи, подумав я. Чому? Кожен чоловік прагне визнання і на додаток - доброї платні. Він зізнався, що підвищення його потішило, проте знає, що це лише підштовхне його до ще більшого падіння. Завтра йому доведеться робити те саме - знову забивати переможний гол. Кожен чоловік відчуває, що світ вимагає від нього бути кимось, ким йому, як він сумнівається, бути не під силу. Це характерно для всіх; я ще не зустрічав чесного чоловіка, який цього не визнав би. Так, є багато недалекоглядних чоловіків, які не розумітимуть, про що я говорю; для них - життя прекрасне, а з ними - все гаразд. Зачекайте. Хіба це було б справжнє і правдиве вираження сили, а якщо ні - то це картковий будиночок, який рано чи пізно завалиться. Виникне роздратування або згубна звичка. Головні болі, виразка чи, можливо, любовна інтрига.

Якщо чесно - яким чоловіком ви себе бачите? Чи виберете ви такі означення, як сильний, пристрасний і небезпечний? Чи маєте відвагу запитати людей зі свого оточення, що вони думають про вас як про чоловіка? Яких слів боїтеся? Я згадував про фільм «Легенди осені», про те, як усі ті, котрі його бачили, хотіли бути Трістаном. Але більшість чоловіків бачать себе Альфредом чи Сем’юелем. Я говорив із багатьма чоловіками про «Хоробре серце», і хоча абсолютно всі хотіли б бути Вільямом Волесом - небезпечним героєм-воїном, - більшість відчуває себе Робертом Брюсом - слабим, заляканим чоловіком, що згинається під тиском обставин. Я хотів би побути в ролі Індіяни Джонса; однак боюся, що реально більше схожий на Вуді Алана.

Комедіянт Ґарісон Кейлор написав про це дуже смішне есе у своїй «Книжці чоловіків». Одного разу, усвідомивши, що він не є чесним зі собою як чоловік, він сів і склав список своїх переваг і слабкостей. Ось що він зазначив: «Корисні речі, які я вмію робити: бути приязним; застелити ліжко; вирити яму; написати книжку; співати альтом чи басом; прочитати карту; водити машину.

Корисні речі, яких я не вмію робити: зрізати великі дерева і рубати їх на колоди чи дрова; їздити верхи, витренувати собаку чи доглядати за стадом тварин; веслувати, не лякаючи людей; кинути бейсбольного м’яча якнайвище і якнайспритніше; зарядити рушницю, вистрілити і почистити або користуватися стрілою з луком, можна списом, сіткою, пасткою чи бумерангом, щоб добути м’ясо; захиститися голими руками».

Кейлор зізнається: «Можливо, це нормальний звіт для особи... Та для чоловіка це погано. Жінка може глянути на список і сказати: яке має значення, чи вміє чоловік веслувати, спритно кинути м’яча, вбити оленя чи вдарити лівою? Але це жіночий погляд на мужність. Ми з другом Креґом жартували про це, прорубуючи собі дорогу крізь ліси Аляски, населені ведмедями гризлі. Єдині чоловіки, яких ми зустріли за цілий день - це група місцевих мешканців, що виходила з лісу. Чоловіки неначе зійшли з журналу «Солдат фортуни» - з обрізами, пістолетами, патронтажами з амуніцією, перекинутими через плече, величезними ножами. Вони були готові. Ситуація була їм під силу. А нам? Ми мали свисток. Для небезпечної подорожі диким краєм ми взяли свисток. Ось вам і пара жінкоподібних чоловіків. Креґ зізнався: «А що реально я можу зробити? Реально я знаю, як працювати з факсом».

Ось приблизно це відчувають чоловіки щодо своєї готовності боротися, жити ризиковано, завоювати красуню. Ми маємо свисток. Бачите, хоча існують прагнення до боротьби, життя з пригодами і порятунком красуні, хоча наші хлоп’ячі мрії колись були наповнені такими речами, тепер ми вважаємо, що не готові до них. Чому чоловіки не поводяться так, як чоловіки? Чому вони не пропонують свою силу світові, який розпачливо її потребує? Із двох простих причин: ми дуже сумніваємося, що маємо хоч якусь силу і доволі впевнені, що якщо запропонували б те, що маємо, цього не було б досить. Усе пішло не так, і ми це знаємо.

Що з нами сталося? Відповідь можна знайти частково в історії людства, а частково - в деталях життя кожного чоловіка.


НАВІЩО ЧОЛОВІК?


Навіщо Бог створив Адама? Навіщо чоловік? Якщо ви знаєте, що якась річ для чогось задумана, то такою є її ціль у житті. Мисливський собака любить воду, лев любить полювати, яструб - ширяти в небі. Саме для того вони створені. Прагнення виявляють задум, а задум - долю. Якщо говорити про людей, то наше призначення також виявляється через наші прагнення. Візьмімо пригоду. Адамові та всім його синам після нього призначена неймовірна місія: керувати і підкоряти, бути плодючим і множитися. «Перед тобою - ціла земля, Адаме. Вивчай і обробляй її, дбай про неї - це твоє володіння». Прекрасно... ось вам і запрошення. Це дозвіл зробити набагато більше, ніж перейти вулицю. Це завдання знайти екватор, збудувати Камелот. У цей момент лише Едем є садом, усе решта - це, як ми знаємо, необжита територія. Тоді жодної річки ще не нанесли на карту, жодного океану не перетнули, на жодну вершину не вибралися. Ніхто ще не виявив молекули чи вприскування пального, не написав знаменитої симфонії. Це чиста сторінка, яка чекає на слова, біле полотно, яке чекає фарби.

Більшість чоловіків вважає, що вони на цій землі лише для того, аби вбивати час - і це вбиває їх. Але істина - саме в протилежному. Ваше серце таємно прагне чи то збудувати човен і спустити його на воду, чи то написати і зіграти симфонію, чи то засіяти поле і доглядати його - ось для яких справ ми створені. Саме для цього ви є тут. Досліджуйте, будуйте, завойовуйте. Не треба казати хлопчакові робити йому саме це лише тому, що такою є його ціль. Але заради цього треба піти на ризик і небезпеку, і в тому - вся суть. Чи готові ми жити з таким рівнем ризику, до якого підштовхує нас Бог? Щось усередині нас вагається.

Погляньмо на інше бажання - чому чоловік прагне битви? Тому що коли ми входимо в історію буття, то вступаємо в світ, в якому йде війна. Фронти вже прокладені. Зло чекає нагоди завдати наступного удару. Десь раніше, до Едемського саду у таємниці минулої вічності, стався переворот, повстання, спроба вбивства. Люципер, принц ангелів, капітан охорони, повстав проти Пресвятої Трійці. Він спробував силою захопити небесний трон із допомогою третьої частини ангельської армії, в яку вселив власну злобу. Вони зазнали поразки, і їх викинули з-перед лиця Пресвятої Трійці. Але вони не були зруйновані, і битва не скінчилася. Бог тепер має ворога... І ми також. Чоловік не народжується для кумедних ситуацій чи мильних опер; він народжується для світу, в якому триває війна. Це не фільм «Вдосконалюй свій дім», це «Врятувати рядового Раяна». Буде багато-багато боїв, яких доведеться вести на різних полях битви.

І, нарешті, чому Адам прагне врятувати красуню? Тому що є

Єва. Він потребуватиме її, а вона - його. Фактично, перша і найбільша битва Адама щойно має розпочатися, і це битва за Єву. Але дозвольте мені трохи більше описати місце дії. Ще до того як Єва, створена з ребра Адама, залишає його з тим болем, який ніколи не минає, аж поки він не буде з нею, Бог дає Адамові деякі вказівки щодо того як доглядати за творінням, а також його ролі в історії, що розгортається. Поради ці досить прості і дуже щедрі. «З усякого дерева в саду їстимеш, з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш» (Бут. 2, 16 - 17). Гаразд, більшість із нас про це чули. Але зверніть увагу на те, що Бог Адамові не каже.

Немає попередження чи вказівки відносно того, що от-от станеться: спокуси Єви. Це просто вражає. У діалозі між Адамом і Богом навіть близько немає чогось на кшталт; «Слухай, Адаме. Через тиждень від вівторка, близько четвертої години дня, ви з Євою будете в саду і там має статися щось небезпечне. Адаме, ти слухаєш мене? Вся доля людства залежить від цього моменту. А тепер я хочу, щоб ти зробив наступне...». Цього Бог ні не говорить, ні навіть не згадує. Боже мій, чому ні?! Тому що Бог вірить в Адама. Ось яким задуманий Адам - як такий, що вийде переможцем у скрутну хвилину. Адамові не потрібні безпосередні застереження, тому саме для цього він створений. Уже є все, що треба в його задумі, в його серці.

Не кажучи вже про те, що сама історія рушила не туди. Адам не дає ради: він підводить Єву і решту людства. Дозвольте запитати вас: де є Адам у той момент, коли змій спокушає Єву? Він стоїть поруч: «Й дала чоловікові, що був з нею, і він теж скуштував» (Бут. З, 6). Староєврейське слово «з нею» означає: «тут, пліч-о-пліч». Адам не був десь по той бік лісу, в нього немає алібі. Він стоїть безпосередньо тут, дивлячись, як розгортається подія. Що він робить? Нічого. Зовсім нічого. Він не каже ані слова, не ворушить пальцем. Він не йде на ризик, не бореться і не рятує Єву. Наш перший батько - перший реальний чоловік - зробився безсилим. Він відмовився від своєї природності і повівся пасивно. І кожен чоловік після нього, кожен син Адама, носить у своєму серці ту саму невдачу. Кожен чоловік повторює гріх Адама, щодня. Ми не ризикуватимемо, не боротимемося і не врятуємо Єву. Ми справді всі пішли в батька.

Щодо Єви, то я повинен завважити, що вона також зраджує своє призначення. Єва створена для Адама як його «езер кенеґдо», або, як каже багато перекладачів, його «помічниця». Сказано не надто багато, правда? Мені це нагадує страву «Помічник гамбургера». Але, як каже Роберт Алтер, це «слово напрочуд складне для перекладу». Воно означає щось набагато вагоміше, ніж просто помічниця, воно означає - рятівниця. В іншому місці цю фразу використано лише щодо Бога, коли ми розпачливо потребуємо, щоби Він прийшов на допомогу. «Немає такого другого, як Бог Єшуруна! Він летить у небесах тобі на допомогу, у своїй величі на хмарах» (Втор. 33, 26). Єва є рятівницею, союзницею Адама. Вони обидвоє мають право на пригоду. Для збереження життя потрібні вони обидвоє. І вони обидвоє разом боротимуться.

Єву обдурили.., і обдурили досить легко, як завважує мій друг Ян Меєрс. У «Привабливості надії» Ян пише: «Єву переконали, що Бог щось приховував від неї». Навіть розкіш Едемського саду не переконала Єву в тому, що серце Бога добре. Далі автор продовжує: «Коли Єва була обманутою, мистецтво бути жінкою зробило фатальний стрибок у пустинні місця контролювання і самотності». Тепер кожна дочка Єви хоче «контролювати своє оточення, свої стосунки, свого Бога». Вона вже не є вразливою; тепер вона буде чіпкою і жадібною. Вона вже не просто хоче брати участь у пригоді, тепер вона хоче контролювати її. Що стосується її краси, вона приховуватиме її від страху й злости або використовуватиме, щоб забезпечити собі місце у світі. «Зі страху, що ніхто за нас не заступиться, не охоронить чи не битиметься за нас, ми починаємо наново створювати себе і свою роль в історії. Ми маніпулюємо нашим оточенням, щоб не відчувати себе такими беззахисними». Автор вважає, що грішна Єва стає або жорсткою або прискіпливою. Одно слово, Єва вже не є лише принадною. Вона або ховається в діловитості, або вимагає, щоб Адам займався її справами. Зазвичай, це дивне поєднання обидвох схильностей.


ПОЗЕРИ


Адам тепер знає, що він схибив, що з ним сталося щось не те, що він уже не є тим, ким йому призначено бути. Адам не просто приймає хибне рішення; він зраджує щось суттєве для своєї сутності. Тепер він ушкоджений, його сила занепала, і він про це знає. І що відбувається далі? Адам ховається. «Я... злякався, бо я нагий, тож і сховався» (Бут. З, 10). Щоби зрозуміти чоловіка, не потрібно проходити курс психології. Зрозумійте цей вірш, осягніть усі підтексти, і ви раптом дуже чітко побачите чоловіків довкола. Ми, чоловіки, всі ховаємося до єдиного. Добре усвідомлюючи, що ми також не є тими, ким нам призначено бути, розпачливо боячись викриття, нажахані, що нас побачать тими, ким ми є і тими, ким не є, ми втекли в кущі. Ми ховаємося в офісі, в спортзалі, за полотнищем газети і здебільшого - за нашою особистістю. Більша частина того, що ми бачимо, зустрічаючись із чоловіком, - це фасад, старанно вироблений фіговий листок, чудесна машкара.

Якось увечері, повертаючись із ресторану, ми з другом балакали про життя, шлюб і роботу. Коли розмова зайшла про глибші речі, він почав розповідати про деякі свої труднощі. І зізнався: «Правда в тому, Джоне, що маю таке відчуття, мовби я проживаю життя, постійно блефуючи... і що дуже скоро мене викриють як самозванця». Я так здивувався. Це був знаний успішний чоловік, який викликав симпатію у більшості людей з перших хвилин знайомства. Він розумний, дотепний, гарний і спортивний. Одружений із красунею, має прекрасну роботу, їздить на новій машині і живе у великому будинку. На перший погляд, немає нічого, що свідчило б, що він «несправжній чоловік». Але всередині - історія інша. Завжди інша.

Перш ніж я згадав про свій сон, в якому безмовним опинився на сцені, один мій друг розповів мені про своє жахіття. У сні стається вбивство, втрутилося ФБР. Очевидно, у сні він убив когось і заховав тіло у дворі за будинком. Але коло підозрюваних звужується, і наш герой знає, що в будь-який момент його викриють і затримають. Його сон завжди закінчується перед тим, як його викриють. Він пробуджується в холодному поті. Тепер у будь-який момент мене можуть викрити - це досить поширена тема серед нас, чоловіків. Правду кажучи, більшість із нас проживають своє життя у фальші. Ми долучаємося лише до таких битв, у яких обов’язково переможемо, вибираємо лише ті з пригод, з якими обов’язково дамо раду, і лише тих красунь, яких обов’язково врятуємо.

Дозвольте мені запитати чоловіків, які не дуже розуміються в машинах: як ви розмовляєте зі своїм механіком? Я знаю дещо про ремонт, але не надто багато. І коли опиняюся біля свого механіка, то почуваюся новачком. І що я роблю? Я позую. Приймаю якусь недбалу, розслаблену манеру поведінки, типову, на мою думку, для «пацанів», які тиняються біля машин, і чекаю, коли він заговорить. «Здається, у вас проблеми з постачанням палива», - каже механік. «Ага, я так і думав». «Коли ви востаннє переглядали карбюратор?» - питає він. «О, не знаю... та кілька років тому», - а насправді не знаю, чи його взагалі колись ремонтували. «Ну, краще це зараз зробити, бо опинитеся десь посеред сільської дороги, і тоді доведеться вам робити це самому». «Гаразд», - кажу недбало, так, ніби не хочу перейматися якимось ремонтом, хоча знаю, що не матиму ні найменшого уявлення, звідки починати.

Все, що в мене є - це свисток, пригадуєте? Я даю йому дозвіл на роботу, і він простягає мені руку, велику, замащену руку, яка говорить, що він достатньо добре розуміється у механізмах. А що робити мені? Я одягнений святково, при краватці, адже маю виступати з промовою в жіночому товаристві, але не можу сказати: «Гей, я не можу забруднити рук», то ж я беру його руку і демонстративно міцно її тисну.

А як щодо тих, які працюють у корпоративному світі: як ви поведетеся в залі засідань директорів, коли ситуація стане напруженою? Що ви скажете, коли великий шеф почне вас висміювати: «Що в біса відбувається у вашому підрозділі? Ви, хлопці, на три тижні затримуєте проект!». Вам кортить перекинути відповідальність на інших, сказати: «Насправді, пане, ми кілька тижнів тому передали роботу до відповідного відділу» або ж вдати, що нічого не знаєте? Можливо, ви спробуєте якось викрутитися: «Тут нема що робити, пане... на тижні ми все закінчимо». Багато років тому я стажувався в корпоративній установі; начальник був досить страшним чоловіком. Не одна голова покотилася в його офісі. Я задумав уникати його будь-якою ціною; і коли все ж стикався з ним у коридорі, навіть у «дружній» розмові завжди почувався десятирічним хлопчиком.

А як щодо спорту? Кілька років тому я зголосився тренувати бейсбольну команду мого сина. Перед початком сезону проводили обов’язкові збори для всіх тренерів - вибрати оснащення і послухати «брифінги». Наш відділ відпочинку запросив відставного професійного пітчера, місцевого хлопця, прочитати нам підбадьорливу лекцію. Позування було неймовірним. Ось групка лисіючих татусів, що ледь не вихваляються своїми черевами, згадують часи, коли вони грали бейсбол, кидають зауваження про професійних гравців так, мовби особисто з ними знайомі і плюються (я не жартую). Їхня «поза» (це скромне слово) була настільки нестерпною, що мені тут знадобилися б гумові чоботи. Такої величезної компанії позерів я ще ніколи не бачив...

Те ж саме відбувається недільними ранками, лише з іншим набором правил. Дейв зустрічає Боба у притворі церкви. Обидва щасливо усміхаються, хоча жоден не є по-справжньому щасливим. Боб сердитий на дружину, адже їхні стосунки тепер дуже напружені, однак не показує цього і запевняє приятеля, що у нього все просто чудово, адже Бог добрий! Дейв, зі свого боку, вже роками, відколи вбили його доньку, не вірить у Божу доброту. Боб обіцяє товаришеві молитися за нього. Мені, щоправда, хотілося б побачити рахунок тих молитов, які справді промовляємо, щодо тих молитов, які так і залишилися обіцянкою. Думаю, пропорція - одна до тисячі. «І я за тебе молитимусь. Ну, мені треба йти! Тримайся», - зазвичай кажемо, хоча насправді хочеться сказати таке: «Я закінчив розмову і хочу забратися звідси, але не хочу виглядати грубим, отож, кажу те, що звучить суттєво і дбайливо». Насправді ми часто байдужі один до одного.


ЗІПСОВАНА СИЛА


Адам грішить, а разом із ним грішать його сини. Зрештою, що ми бачимо далі в історії? Нестямні чоловіки або пасивні чоловіки. Сила, яка пішла не туди. Каїн убиває Авеля, Ламех погрожує вбити всіх. Бог, зрештою, затоплює землю через насилля чоловіків, але воно й далі триває. Інколи воно стає фізичним, але здебільшого - словесне. Я знаю чоловіків-християн, які говорять своїм дружинам жахливі речі. Або вбивають їх своєю мовчанкою; холодною, смертельною мовчанкою. Я знаю наставників, теплих і приязних чоловіків за катедрою, які зі своїх офісів розсилають підлеглим розгнівані електронні листи. Всі ці ситуації виникають через боягузтво. Мене заінтригувало прочитане в щоденниках командирів громадянської війни: чоловіки, яких вважали справжніми героями, виявлялися, зрештою, цілком іншими. «Хулігани, завжди готові до вуличних бійок, є боягузами на відкритому полі бою», - проголосив один капрал. Сержант тієї ж дивізії погодився: «Я не знаю нічого про забіяку, який любить битися навкулачки, лишень те, що він є боягузливим солдатом». Насильство, незалежно від форми, є прикриттям для страху.

А як щодо успішних чоловіків, які багато працюють, ідуть напролом? Більшість із них також роблять це зі страху. Не всі, але більшість. Роками я був заведений, напористий перфекціоніст. Я вимагав багато і від себе, і від тих, хто зі мною працював. Моя дружина не любила мені телефонувати на роботу, бо, як сама казала: «Ти зараз говориш службовим голосом». Іншими словами, проявляється ваш фіговий листок. Уся ця бундючна і напускна впевненість і напористість походила зі страху - якщо я цього не робитиму, то виявлюся чимось меншим за чоловіка. Ніколи не підводь людей, завжди будь на сторожі, віддавайся па 150 відсотків. Успішні чоловіки - це соціально прийнятний вид несамовитих чоловіків, які так чи інакше переборщують. Страждають їхні шлюби, сім’ї та їхнє здоров’я. Аж поки чоловік не подивиться чесно у вічі цій проблемі і тому, що насправді за нею стоїть, він наробить багато шкоди.

А ще є пасивні чоловіки. Гарним прикладом є Авраам. Він завжди ховається за спідницю своєї дружини, коли виникають труднощі. Коли він зі своєю сім’єю змушений через голод іти до Єгипту, то каже фараонові, що Сара - його сестра, аби його не вбили; він ставить її під загрозу заради порятунку власної шкури. Фараон забирає Сару до себе в гарем, але вся хитрість викривається, коли Бог карає єгиптян хворобами. Здавалося б, що Авраам отримав свій урок - та де там, він робить те саме через кілька років, коли перебирається в Герар. Фактично, його син Ісаак передає традицію далі, таким самим чином ризикуючи життям Ребеки. Гріхи батьків передаються далі. Авраам є добрим чоловіком, другом Бога. Але також він боягуз. Я знаю багатьох, подібних на нього. Це чоловіки, що не можуть одружитися з жінкою, яку тягнуть за собою роками. Це ті, які не стануть перед священиком і не скажуть, що насправді думають. Або ж християнські лідери, які ховаються за фіговим листком доброти і «духовності» і ніколи не візьмуться за складну ситуацію. Чоловіки, які впорядковують свої канцелярські скріпки. Ті, котрі ховаються за газетами і не розмовляють із дружинами чи дітьми.

Я також на нього схожий - справжній син Авраама. Я завважив, що перші роки нашого життя в театрі були гарними - але це ще не все. Я також мав роман... зі своєю роботою. Я одружився, не розв’язавши чи навіть не усвідомлюючи глибокі питання власної душі. Раптово, наступного дня після весілля, я стикаюся з реальністю того, що відтепер ця жінка буде моїм постійним супутником, а я не маю найменшої уяви, що значить по-справжньому її любити, ані не знаю, що вона очікує від мене. А якщо я як чоловік запропоную їй усе, що можу, а того буде недостатньо? Ось ризик, до якого я не готовий. Але я знав, що мені до снаги працювати в театрі, отож, я почав проводити там дедалі більше часу. Праця до ночі, у вихідні, а далі - кожна хвилина, крім сну. Я ховався, мов Адам, утікаючи від того, що на мою силу сподіваються, а я насправді сумніваюся, чи вона в мене є.

Свідчення зрозуміле: гріхопадіння Адама і Єви послало поштовхи всьому людству. Фатальна хиба закралася в оригіналі, і це передається далі, кожному синові й доньці. Таким чином, усі хлопчики і всі дівчатка приходять у цей світ, в якому гублять серця. Навіть якщо він не може виразити це добре словами, кожного чоловіка переслідує питання: чи я справді чоловік; чи мені під силу бути ним.., коли дійде до справи? А далі йде історія, з якою ми значно краще ознайомлені особисто.

Розділ 4.

РАНА

Мати маленького Біллі завжди нагадувала, що саме він може робити, а що не може. Все, що йому дозволяли, було нудним. Все, що забороняли, - цікавим. Та йому НІКОЛИ-НІКОЛИ не дозволяли зробити найцікавіше - вийти самому за хвіртку саду і дослідити навколишній світ.

_РОАЛД ДАЛ, «МІНПІНСИ»


У світлі рингу він стоїть –

Боксер за фахом і боєць.

І пам’ятає кожну мить,

Коли збивали його з ніг.

А він від болю і ганьби

Кричав: - Доволі, я здаюсь! –

Але бійцем він далі є.

_ПОЛ САЙМОН, «БОКСЕР»


Думаю, я був єдиним із цілої роти, хто без поранень пройшов через усю Нормандію.

_ВІЛЬЯМ КРАФТ, 314-Й ПІХОТНИЙ ПОЛК


Історія гріхопадіння Адама - це історія кожного чоловіка. Вона проста і типова, майже мітологічна за своєю стислістю й глибиною. Отже, кожен чоловік приходить у цей світ, в якому гублять серця. Потім іде історія, з якою ми краще ознайомлені - наша власна. Тоді Адамова історія здається простою і типовою, наша - складною і детальною; у ній набагато більше дійових осіб, а сюжет часто важко простежити. Але наслідок завжди той самий: рана в душі. Кожен хлопчик на своєму шляху перетворення в чоловіка страждає від стріли в центрі свого серця, в місці його сили. Через те, що рану рідко коли обговорюють, а ще рідше зцілюють, кожен чоловік має цю рану. І цю рану здебільшого завдає батько.


НАЙГЛИБШЕ ПИТАННЯ ЧОЛОВІКА


Кілька років тому теплого серпневого пообіддя ми зі своїми хлопцями лазили по скелях у місцевості, яка називається Сад Богів, неподалік від нашого дому. Червоні шпилі з пісковика виглядали, мов спинні плавці якогось великого звіра, котрий щойно виринув із підвалин часу. Всі ми любимо скелелазіння, і наша любов до нього виходить за межі простої пригоди. Є щось утому, як ви стикаєтеся віч-на-віч зі скелястою стіною, приймаєте її виклик і долаєте її, щось таке, що виявляє ваші якості, випробовує і утверджує вас у них. Окрім того, хлопців тягне вилазити на все, що можна - на холодильник, перила, сусідську виноградну альтанку. Отже, є привід купити якесь першокласне оснащення. У будь-якому разі, коли ми лазимо з хлопцями

по скелях, то завжди, перш ніж підніматися, я закріплюю пасок безпеки на вершині скелі, що дозволяє мені підстраховувати знизу. Так я можу навчати їх у процесі, наглядати за кожним рухом, допомагати у складних місцях. Того дня першим мав лізти Сем, і, прикріпивши канат до оснащення, він почав сходження.

Все було добре, аж поки він не вперся в навислий виступ, через який, хоч ти підстрахований, почуваєшся незахищеним і доволі вразливим. Сем не міг подолати того виступу, і чим довше він там висів, тим більший страх його охоплював, і невдовзі син заплакав. Делікатно заспокоюючи його, я сказав йому спуститися вниз, переконуючи, що саме сьогодні нам не треба вибиратися на ту скелю, що я знаю інше місце, де лазити цікавіше. «Ні, - відповів він. - Я хочу вилізти саме на цю». Я зрозумів його. Настає час у нашому житті, коли нам просто необхідно прийняти виклик і перестати відступати. Отож, допоміг синові подолати цей виступ, трохи підтягнувши його, і він пішов угору - швидше і впевненіше. «Залишилося ще трохи, Семе, - підбадьорював я. - Все йде добре. Ось так.... тепер потягнися вправо... ага, відштовхнися від тієї опори... гарний рух».

Зверніть увагу, що стрижневим елементом кожного чоловічого заняття є така «цехова» розмова. Так ми підтримуємо один одного, справляючи враження, що цього не робимо. Чоловіки рідко коли хвалять один одного. На відміну від жінок, ми не захоплюємося одягом і зовнішністю один одного. Ми хвалимо опосередковано, через наші досягнення, виділяємо класний удар чи небезпечний розмах. Поки мій син підіймався, я давав йому поради і напучував. Він підійшов до іншого складного місця, але цього разу плавно його подолав. Ще кілька рухів - і він на вершині. «Ще трохи, Семе. Ти справжній боєць», - запевняв я. Син закінчив підйом, а поки спускався ззаду скелі, я почав прищіпати до паска безпеки Блейна. Минуло десять - п’ятнадцять хвилин, і я забув цю історію. Але не Сем. Поки я допомагав його братові піднятися вгору, Сем підійшов до мене крадькома і тихим голосом запитав: «Тату... ти справді думаєш, що нагорі я був бійцем?».

Знехтувати цей момент - означало б назавжди втратите хлопчикове серце. Це не просте запитання - це найголовніше запитання, те, яке прагне поставити кожен хлопчик і чоловік. Чи мені це до снаги? Чи я сильний? Поки чоловік не знає, що він є чоловік, завжди намагатиметься довести, що він ним є, водночас уникаючи всього, що може виявити, що він таким не є. Більшість чоловіків живуть, переслідувані цим питанням або травмовані відповідями, які вони отримали.


ЗВІДКИ БЕРЕТЬСЯ МУЖНІСТЬ?


Щоб зрозуміти, як чоловік зазнає травми, слід зрозуміти головну істину шляху хлопчика до зрілості: мужністю обдаровують. Про те, хто він такий і чим наділений, хлопчик дізнається від чоловіка або товариства чоловіків. Він не може почути про це від інших хлопчиків чи жінок. Споконвіку задум був таким, що батько закладатиме основу для серця малого хлопця і передасть йому важливі знання і впевненість у його силі. Тато буде найпершим чоловіком в житті сина і назавжди - найголовнішим. Особливо він відповість на запитання свого сина і дасть йому ім’я. В історії людства, поданій в Писанні, саме батько дає благословення і таким чином «називає» сина.

Адам отримує своє ім’я від Бога, а також владу називати. Він називає Єву і, мені здається, можна з певністю сказати, що також її синів. Нам відомо, що Авраам назвав Ісаака, і хоча синам Ісаака - Якову і Єсау - ймення дала матір, вони розпачливо прагнуть благословення, яке може прийти лише з батьківських рук. Яків отримує благословення, і десь через століття, опираючись на ціпок, він передає благословення своїм синам - дає їм імена та ідентичність «Левеня - Юда. Ти, мій сину, здобиччю ріс угору... Іссахар - осел костистий... Нехай буде Дан гадюкою при дорозі... Гад, - коли орда на нього нападає, він громить і переслідує її по п’ятах... Роскішна вітка - Йосиф... З ним зачіпалися лучники... та лук їхній поламався на друзки» (Бут. 49, 9; 14; 17; 19; 22; 24). Батько Хрестителя називає його Йоаном, хоча інші члени сім’ї хотіли назвати його, як і батька, Захарієм. Навіть Ісус потребував слів підтримки від свого Отця. Після хрещення її ріці Йордані, перед брутальним нападом у пустелі, говорить його Батько: «Ти - мій Син любий, тебе я вподобав» (Лк. З, 22). Іншими словами можна сказати: «Ісусе, я Тобою дуже пишаюся, Ти маєш усе, що потрібно».

Одна історія батьківського називання особливо мене інтригує. В її центрі - Веніямин, останній син Якова. Рахиль народжує хлопчика, але в результаті вмирає. З останнім подихом вона називає його Беноні, що означає «син мого жалю». Але втручається Яків і змінює ім’я на Веніямин, тобто син моєї правиці (див. Бут. 35, 18). Це вирішальний рух, коли хлопчик бере свою ідентичність не від матері, а від батька. Зверніть увагу, що для цього було потрібне активне втручання чоловіка. Це завжди так.


МАТЕРІ ТА СИНИ


У цей світ хлопчика приводить мама, і вона є центром його всесвіту в ті перші вразливі місяці і роки його життя. Вона годує його, охороняє, співає для нього, читає книжки, доглядає його, як каже приказка, мов квочка. Також мама часто ніжно називає сина своїм ягнятком, маминим золотком чи навіть своїм хлопчиком. Але хлопець не може подорослішати з такими іменами, не кажучи вже про «сина мого жалю», і тут настає час переміни, коли син починає шукати батьківської любови та уваги. Він хоче погратися в хованки з татом, поборотися з ним, проводити час разом із ним надворі або в майстерні. Якщо батько працює поза домом, як більшість чоловіків, тоді прихід батька додому буде для хлопця найбільшою подією цілого дня. Моя дружина Стейсі може сказати вам, коли це ставалося з кожним із наших хлопців. Це дуже важкий час у житті мами, коли батько, мов сонце, займає її місце у всесвіті хлопця. Це частково можна порівняти з жалем Єви - це певне відпускання, факт заміщення.

Мало хто з матерів робить це охоче, ще менше - правильно. Багато жінок просять своїх синів заповнити пустку їхніх душ, яку залишили їм чоловіки. Але в хлопця виникають питання, що потребують відповіді, а від мами він цієї відповіді не отримає. Жіночість ніколи не подарує мужности. Моя мама часто називала мене золотком, а тато - тигром. На вашу думку, в якому напрямку захоче піти хлопець? Він ще повертатиметься до мами за втішанням (до кого він побіжить, коли обдере коліно?), але піде до тата за пригодою, за можливістю випробувати свою силу і, найбільше, за відповіддю на своє запитання. Ось класичний приклад таких двояких ролей, що стався в моїй родині одного вечора. Ми їхали дорогою і хлопці говорили, яку машину вони хотіли б, коли прийде час сісти їм за кермо.

- Я думав про «Хамера» або мотоцикл, або навіть про танк. Що ти про це думаєш, тату? - поцікавився син.

- Я вибрав би «Хамера». На його даху можна прилаштувати автомат.

- А ти, мамо, яку машину хотіла б для мене? - звернувся хлопець уже до мами.

І знаєте, що вона відповіла?

- Безпечну.

Стейсі є прекрасною мамою; вона стільки разів кусала себе за язик (я аж сумніваюся, чи він в неї ще є), зберігаючи спокій, коли ми з хлопцями кидалися в якусь пригоду, що тягне за собою травми чи навіть кровопролиття. Її перша реакція - вберегти - є такою природною, такою зрозумілою. Зрештою, моя дружина є втіленням Божої ніжності. Але якщо мама не дозволятиме своєму синові пізнати небезпеку, якщо не дозволить батькові забрати його від неї, вона його розніжить. Нещодавно я прочитав історію розлученої матері, яка злилася через те, що її колишній чоловік хотів брати хлопця на полювання. Вона намагалася отримати судову заборону, аби той не навчив хлопця користуватися рушницею. Ось це розніжує хлопця. «Моя мама не дозволяла мені гратися у війну», - сказав мені один хлопчина. Інший завважив: «Ми жили на сході, біля парку розваг. Там були американські гірки - старого типу, дерев’яні. Але мама ніколи мене туди не пускала». Такі заборони розніжують, і хлопця треба рятувати від цього активним втручанням батька або іншого чоловіка.

Типові втручання переконливо зображено у фільмі «Досконалий світ». Кевін Костнер грає втікача з в’язниці, який бере заручником хлопчика і прямує до кордону штату. Але далі, за сюжетом, те, що ми сприймаємо як руйнування хлопця, насправді є його визволенням. Коли Костнер викрадає хлопця, той має на собі лише труси. Саме в такому вигляді багато мамів хочуть тримати своїх синів, хоч і підсвідомо. Жінка хоче, щоб її ягнятко було поруч. Із плином днів, я додав би, днів разом у дорозі, Костнер і хлопчик, у якого немає батька, зближуються. Коли Костнер довідується, що хлопчикова мама ніколи не дозволяла йому кататися на американських гірках, він страшенно обурюється. У наступній сцені хлопець, із руками, піднятими високо над головою, вгору і вниз по сільській дорозі їде на даху фургона. Таким є запрошення у світ чоловіків, у світ, в якому присутня небезпека. У підтексті такого запрошення є запевнення: «Ти можеш це зробити, це твоє».

Далі настає момент, коли Костнер купує хлопцеві пару штанів (символізм у фільмі вражаючий), але хлопець не хоче перевдягатися перед ним. Він є сором’язливим, боязким хлопцем, який ще й не усміхався. Костнер відчуває, що тут щось не так.

- У чому річ? Ти не хочеш, щоби я побачив твого члена?

- Він... маленький.

- Що?

- Він маленький.

- Хто це тобі сказав?

Хлопчик Филип мовчить. Це мовчання браку мужності та сорому. Відсутність батьківського голосу помітна і зрозуміла. Отож, Костнер втручається і говорить: «Дай подивитися... ну, бо пристрелю». Хлопець неохоче оголюється. «Ні, Филипе. Це добрий розмір для хлопця твого віку». Усмішка осяває обличчя хлопця, немов сонце, і ми знаємо, що він переступив через найвищий поріг.


ВІД сили до сили


Мужність - це сутність, яку важко окреслити, але якої хлопець жадає від природи, подібно до їжі та води. Це те, що передається від чоловіка до чоловіка. «Традиційний спосіб виховання синів, - завважує Роберт Блай, - який тривав тисячі й тисячі років, зводився до того, що батьки і сини жили в тісній - убивчо тісній - близькості, і батько навчав сина ремесла: можливо, хліборобства чи теслярства, ковальства чи кравецтва». Мій батько навчив мене рибалити. Ми проводили цілі дні разом, у човні або на березі озера, стараючись наловити риби. Я ніколи-ніколи не забуду, як він тішився мною, коли мені вдавалося піймати рибину. Але риба як така ніколи не була особливо важливою. Головне - це втіха, контакт, чоловіча присутність, яку мені радо дарували. «Молодець, Тигре! Тягни її сюди! Ось так... добра робота!», - підбадьорював мене тато. Прислухайтеся до чоловіків, коли вони тепло відгукуються про своїх батьків, і почуєте те саме. «Мій тато навчив мене ремонтувати трактори.., робити косий кидок.., полювати на перепелів», - зізнається хлопець. І, незважаючи на деталі, найбільше передається чоловіче благословення.

«Батьки і сини більшості племінних культур дивовижно толерують один одного, - говорить Блай. - Син має навчитися багатьох речей, отож, батько з сином годинами працюють разом, роблячи вдалі і невдалі спроби виготовити наконечники для стріл, зремонтувати списа чи вистежити спритну тварину. Коли батько з сином разом проводять багато часу - на що нині здатні ще деякі батьки - можна сказати, що ця субстанція передається від старшого до молодшого». Саме тому мої сини люблять мірятися силою зі мною. Зрештою, кожен здоровий син хоче те саме робити зі своїм батьком. Хлопцям подобається фізичний контакт - торкнутися моєї щоки, відчути жорсткість моїх вусів, мою силу і випробувати її супроти своєї.

І саме це випробування є важливим. Уже старшими сини люблять побитися зі мною навкулачки. Люк зробив це саме і сьогодні вранці. Я внизу готував сніданок; Люк, збагнувши нагоду, тихо спустився по сходах і мовчки підкрався до мене; опинившись поруч, він завдає удару. Мені боляче, і син мусить побачити, що це болить. Чи має він таку силу, як тато? Чи вона зростає, чи справжня, реальна? Ніколи не забуду той день, коли Сем розбив мені губу, цілком випадково, коли ми боролися. Спочатку він перелякано відсахнувся, чекаючи - мені жаль це визнавати - на мою лють. На щастя, цього разу я просто витер кров, усміхнувся і сказав: «Ого... гарний удар». Він засяяв; ні, він набундючився. Труснув на мене своїми ріжками. Будинком швидко пішов поголос, і його молодші брати вже були на місці події, з виряченими очима, адже один з них пустив кров. Відкрилися нові можливості. Напевно, молоді самці можуть помірятися силою зі старим.

«Стародавні суспільства вірили в те, що хлопчик може стати чоловіком лише через ритуал і зусилля - лише через активні втручання старших чоловіків», - нагадує нам Блай. Батько або інший чоловік повинен активно втрутитися до хлопця, а мати мусить відпустити його. Блай розповідає історію племінного звичаю, за яким, як у всіх подібних племенах, чоловіки забирають хлопця на ініціяцію. Але в цьому випадку мати хлопчика, коли той повертається, вдає, що не знає його. Вона просить представити її «юнакові». Це прекрасна ілюстрація того, як мати може допомагати хлопцеві перейти у світ батька. Якщо вона цього не зробить, згодом його життя стане дуже безладним - особливо, в шлюбі. Це пояснюємо тим, що в хлопця виробляється зв’язок з матір’ю, який можна назвати емоційним інцестом. Його відданість буде розщеплена. Саме тому Писання говорить: «Так то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Бут. 2, 24, курсив мій).

Інколи, коли мати не відходить, хлопець сам нестямно намагатиметься відірватися від неї. Зазвичай таке стається в підліткові роки і часто провокує негарну поведінку, лайливі слова з уст юнака. Мама відчуває, що її відкинули, а син почувається винним, але він знає, що повинен відірватися. Так було в мене. Відтоді мої стосунки з моєю мамою ніколи не налагодились. Я помітив, що дуже багато чоловіків ображені на своїх матерів, але не можуть пояснити причини. Вони просто знають, що не можуть перебувати близько біля них, рідко до них телефонують. Як зізнався мій друг Дейв: «Я не терплю телефонувати своїй мамі. Вона завжди говорить щось на кшталт: так приємно почути твій голосочок. Та ж мені двадцять п’ять, а вона й далі хоче називати мене своїм ягнятком». Якимось чином юнак відчуває, що його близькість з мамою загрожує його чоловічій подорожі, начебто може відтягнути його назад. Це ірраціональний страх, але він доводить, що в його переході відсутні два важливі елементи: мама не відпустила сина, а тато не забрав його.

Мамину невдачу може перекрити батькова дія. Повернімося до розповіді про скелелазіння. Згадаймо Семові слова: «Ти справді думаєш, що там угорі я був бійцем?». Він не запитав: «Ти думаєш, я був приємним хлопчиком?» Він розпитував про свою силу, про небезпечну спроможність виходити переможцем. Перехід хлопчика до зрілості включає багато таких моментів. Батько мусить організовувати їх, підштовхнути хлопця, спостерігати за ним, адже в сина можуть виникнути запитання. Тоді батькові слід промовляти до синового серця: «Так, ти можеш. Тобі це під силу». І саме тому найглибшої рани завжди завдає батько. Як каже Б’юхнер: «Якщо незнайомці і незнайомі місця можуть похитнути світ дітей, то люди, яких вони знають і люблять найбільше, вихоплять його з-під них, мов стілець».


РАНА, ЗАВДАНА БАТЬКОМ


Дейв пам’ятає той день, коли отримав душевну рану. Його батьки сварилися на кухні, і тато обзивав маму. Дейв став на бік мами, і тато вибухнув. «Я не пригадую усього сказаного, - згадує Дейв, - але пам’ятаю його останні слова: “Ти такий мамин синок”, - крикнув він на мене і вийшов». Можливо, якби Дейв мав міцні стосунки зі своїм татом, образа була б не такою, зціленою словами любови. Але удар був завданий після кількох років їхньої віддаленості один від одного. Через зайнятість батько Дейва зрідка бував удома і мало часу проводив зі сином. Окрім того, Дейв відчував, що батько ним постійно незадоволений. Він не був зірковим спортсменом, а це, як він знав, високо цінував би батько. Він мав духовний голод і часто відвідував церкву, в чому батько не бачив ніякої цінності. І ті його слова тепер впали на сина, як останній удар, смертельний вирок.

Лін Пейн говорить, що коли стосунки батька і сина нормальні, «тихе дерево чоловічої сили в батька оберігає і живить тендітний пагінець мужності його сина». Батько Дейва взяв сокиру і завдав найважчого удару по цьому деревцю. Як мені хотілося б, щоби таке траплялося якомога рідше, але мені щиро жаль вам казати, що я чув багато подібних історій. Ось юнак Чарльз, який любив грати на піаніно, а його батько і брати були спортсменами. Одного разу, повернувшись зі спортзалу, вони застали Чарльза за інструментом і почали зневажливо глузувати: «Ти такий тюхтій».

Чоловік віку мого батька розповідав про своє дитинство. Були важкі часи, і його батько-алкоголік, часто безробітний, найняв п’ятирічного сина на роботу до сусідньої ферми. Одного разу, коли хлопець був у полі, під’їхала батькова машина; хлопчик не бачив тата вже кілька тижнів і побіг йому назустріч. Та не встиг він добігти, як батько схопив чек із синовою платнею і, помітивши сина, скочив у машину та помчався геть.

Якщо тато агресивний, то запитання хлопця: «Чи мені це під силу? Чи я чоловік, тату?» отримує руйнівну відповідь: «Ні, ти мамин синочок, ідіот, тюхтій, чайка». Це формує життя чоловіка. Рани, завдані словами, подібні до заряду гвинтівки, випаленого в груди. Невимовним злом може стати фізичне, сексуальне чи словесне насильство, яке триває роками. Без певної допомоги багато чоловіків ніколи не видужають. Насильницькі рани завжди є очевидні. Пасивні рани не такі; вони злоякісні, мов ракова пухлина. Через те що вони ледь вловимі, їх рідко коли розпізнають як рани, і тому їх насправді набагато важче зцілити.

Мій батько багато в чому був добрим чоловіком. Він показав мені Захід, навчив рибалили і ночувати просто неба. Я досі пам’ятаю ті канапки зі смаженими яйцями, які він робив нам на сніданок. Щоліта я працював на дідовій фермі, і ми разом із батьком побачили велику частину Заходу по дорозі від Південної Каліфорнії до Орегону, проїжджали на риболовлю через штати Айдахо і Монтану. Але подібно до багатьох чоловіків його покоління, мій батько ніколи не розв’язував проблем своїх власних ран і коли його життя покотилося вниз, вдався до пияцтва. Тоді мені було одинадцять чи дванадцять років – вирішальний вік для хлопця, вік, коли серйозно починає виринати це питання. Тоді коли я починав спрагло запитувати себе, що означає бути чоловіком і чи мені це до снаги, батько відійшов від мене, замовк. У задньому дворі, біля гаража, у нього була майстерня, і він сидів там годинам, читаючи на самоті, розв’язуючи кросворди і напиваючись. Ось це найбільша рана.

Як говорить Блай: «Не отримати благословення від батька - це травма... Не бачити батька малою дитиною, не проводити з ним час, мати відстороненого батька, відсутнього батька, батька-трудоголіка - це травма». Батько мого друга Алекса помер, коли хлопчикові було чотири роки. Сонце його всесвіту сховалося за горизонтом і вже ніколи не зійшло. Як це було зрозуміти? Щодня Алекс стояв біля вікна, чекаючи на те, що батько повернеться. Це тривало майже рік.

У мене було багато клієнтів, батьки яких пішли із сім’ї, щоби ніколи не повернутися. Так повівся батько Стюарта. А мати, маючи безліч внутрішніх проблем, не могла повноцінно присвятитися вихованню сина. Тому Стюарта віддали на виховання до тітки з дядьком. Розлучення батьків чи їхня відмова від дитини - це невиліковна травма, тому що син чи донька переконані, що якби вони поводилися краще, татко залишився б у сім’ї.

Деякі батьки спричиняють дітям рану просто своїм мовчанням; вони присутні, але водночас відсутні для своїх синів. Тиша оглушує. Пригадую, як я хлопчиком бажав смерти своєму татові і відчував страшенну провину за таке своє бажання. Тепер розумію, що я хотів, аби хтось підтвердив існування моєї рани. Мій батько через невміння розв’язати свої проблеми пішов від мене внутрішньо, але фізично завжди був присутній. Отож, я жив із раною, якої ніхто не міг побачити чи зрозуміти. Коли батьки мовчать, поводяться пасивно, відсторонено, то дитяче запитання: «Чи мені це до снаги? Чи я є чоловіком, тату?» не отримує відповіді. Їхня відповідь - мовчання: «Я не знаю... сумніваюся... ти сам це маєш зрозуміти..., мабуть, ні».


НАСЛІДКИ ПОРАНЕННЯ


Кожен чоловік носить у собі рану. Я ніколи не зустрічав чоловіка, котрий її не мав би. Незважаючи на те, яким добрим видається життя, ви живете у розореному світі зламаних людей. Якою доброю і досконалою не була б ваша мати, вона є дочкою Єви. Яким добрим і досконалим не був би ваш батько, він - син Адама. Отож, не можна перейти цю межу, не зазнавши рани. І кожна рана - агресивна чи пасивна - несе зі собою послання. Послання виглядає остаточним та істинним, абсолютно істинним, адже його передають із такою силою! Наша реакція на нього значною мірою формує нашу особистість. Звідси постає несправжнє «я». Більшість чоловіків, з якими ви зустрічаєтеся, живуть зі своїм несправжнім «я», з позицією, яка безпосередньо пов’язана з його раною. Дозвольте це пояснити.

Послання, які принесла мені моя власна рана, було таким: ти сам по собі, Джоне. Немає нікого біля тебе, нікого, хто показав би тобі шлях, і найголовніше - хто сказав би тобі, чоловік ти чи ні. Стрижневе питання твоєї душі немає відповіді і ніколи її не отримає. Що ж зробив я? По-перше, став некерованим підлітком. Мене вигнали зі школи, я потрапив на облік до міліції. Часто таку поведінку хибно тлумачать як «підлітковий бунт», але насправді це благання уваги, спілкування. Навіть після того як мене у дев’ятнадцятирічному віці вражаючим способом порятував Бог і я став християнином, моя рана залишилася. Як сказав мій дорогий друг Брент: «Навернення у християнство не обов’язково розв’язує всі проблеми. Стріли мого внутрішнього поранення і надалі глибоко сиділи у моїх грудях, не дозволяючи зціленню розпалених ран усередині».

Раніше я згадував, що багато років я був дуже запрацьованим чоловіком - перфекціоністом, наполегливим і вкрай незалежним. Світ винагороджує таку поведінку, більшість успішних чоловіків, що читають цю книжку, такими є. Але за моєю спиною залишався ланцюг поранених - люди, яким я завдав болю або яких відкинув - серед них є мій власний батько. Від цього ледь не потерпіла моя сім’я і безперечно - постраждало моє серце. Адже щоб жити життям, яке ви собі обрали, вам доводиться буквально придушувати своє серце або підганяти його батогом. Ви не матимете права визнати якусь потребу, признати надломаність. Це історія творення цього несправжнього «я». І якби ви в перших десять років нашого шлюбу запитали б мою дружину, чи були у нас добрі стосунки, можливо, вона відповіла б позитивно. Але якщо ви запитали б, чи щось було не так, вона відповіла б: «Я йому не потрібна». Розумієте, мені ніхто не був потрібен. Зрештою, моя рана була глибока і незцілена, і послання, яке вона зі собою принесла, виглядало таким остаточним: я сам собі належу.

Ще один мій друг Стен є успішним адвокатом і по-справжньому приємним хлопцем. Коли йому було близько п’ятнадцяти років, його батько покінчив життя самогубством - засунув рушницю в рот і натиснув на курок. Сім’я намагалася про те забути, приховати від себе і від інших. Про це ніхто ніколи не згадував. Послання, яке приніс зі собою цей жахливий удар, було таким: твоє походження дуже темне, про мужність у вашій сім’ї не можна говорити, все дике є насильницьким і злим. Наслідком того було рішення Стена: «Я ніколи не зроблю нічого навіть віддалено схожого на небезпечне, чи ризиковане, чи дике. Я ніколи не буду таким, як мій тато (і скільки чоловіків живуть із такою обітницею, що її собі складають?). Я не зроблю ні кроку в цьому напрямку. Я буду найприємнішим чоловіком, якого ви коли-небудь зустрінете». Знаєте що? І він є таким. Стен належить до кращих чоловіків - він делікатний, творчий, турботливий, люб’язний. І зараз саме це в собі ненавидить; він ненавидить те, що є простаком, що не кине вам виклику, не скаже ні, не постоїть за себе.

Існує два основні варіанти. Чоловіки або намагаються заглушити біль своєї рани й озлоблюються, тобто стають схильні до насильства, або прагнуть змиритися з раною і стають пасивними, байдужими чоловіками. Часто ті два варіанти дивним чином поєднуються. Зверніть увагу на змішане враження, яке особливо справляють студенти: козлина борідка, яка говорить: «Взагалі, я небезпечний», а бейсболка, обернена козирком назад: «Але насправді я маленький хлопчик, нічого від мене не вимагайте». Яким же він є? Сильним чи слабким? Пригадуєте Алекса, який стояв у дверях і чекав на повернення татка, який помер? Ви ніколи не здогадалися б про його минуле, познайомившись із ним у коледжі. Він був реальний чоловік, прекрасний футболіст. Він багато пив, вів розгульне життя, і кожен хлопець хотів бути на нього подібним. Він їздив на вантажівці, жував тютюн, любив дику природу. Колись навіть їв скло. Серйозно кажу. Таким був його трюк на студентських вечірках - крайній прояв небезпечної сили. Він буквально відкушував шматочок склянки, повільно жував і ковтав. Коли він працював викидайлом у бандитському барі, то влаштовував вражаюче шоу, вишикувавши хуліганів. Але все це було лише шоу - весь цей образ чоловіка-мачо.

Що, на вашу думку, сталося з творчим хлопцем, піаністом Чарльзом, якого тато назвав тюхтієм? Після того випадку він уже не сідав за піаніно. Через багато років, маючи вже під тридцять, він не знає, що робити зі своїм життям. Чарльз не має серйозних зацікавлень, не може знайти собі улюбленої роботи. І таким чином він не може бути відданим жінці, яку кохає, не може одружитися з нею, бо настільки в собі невпевнений. Звісно, колись давно у нього відібрали серце.

Дейвові нині також за двадцять, він пливе за течією, глибоко не впевнений у собі і сповнений ненавистю до себе самого. Він не відчуває себе чоловіком і знає, що ніколи не відчуватиме. Так само як багатьом іншим, йому бракує впевненості в присутності жінок і чоловіків, яких вважає мужніми. Стюарт, чий батько покинув його, перетворився на чоловіка, позбавленого емоцій. Його улюбленим героєм у дитинстві був Спок, інопланетянин із «Зоряного шляху», який живе виключно розумом. Стюарт тепер є науковцем, його дружина вкрай самотня.

Таких історій чимало. Рани, спричинені хлопчикам у дитинстві, несуть їм свої послання. Хлопчик дає собі клятву, вибирає таке життя, яке формує його несправжнє «я». У центрі всього цього є глибока непевність. Чоловік не живе зі свого центру. Дуже багато чоловіків відчувають, що вони або застрягли, або паралізовані і не можуть рухатися, або не можуть зупинитися. Безперечно, кожна дівчинка теж має свою історію. Але про це я говоритиму далі, коли йтиме мова про те, як чоловік бореться за жіноче серце. А наразі дозвольте мені ще в кількох словах описати, що ж стається з чоловіком після того, як його поранено.


Розділ 5.

БИТВА ЗА СЕРЦЕ ЧОЛОВІКА

Ти зараз опинився бозна-де.

Ти є один з поранених, що здатні йти.

_ДЖЕН КРІСТ, «ПОРАНЕНІ, ЩО ЗДАТНІ ЙТИ»


Повернути чоловікові його серце –

найважча місія на землі.

_З КІНОФІЛЬМУ «МІШЕЛЬ»


Ніщо вартісне не дається без боротьби.

_БРЮС КОКБЕРН, «КОХАНЦІ В НЕБЕЗПЕЧНИЙ ЧАС»


Кілька років тому мій середній син Блейн пережив велику зміну - пішов до першого класу. Для кожної малої дитини - це величезний крок - покинути комфорт і безпеку маминої опіки, проводити більшість часу в школі, бути серед «великих» дітей. Але Блей дуже товариський і безпосередній, вроджений лідер, і ми знали, що він легко з цим дасть собі раду. Щовечора за столом він пригощав нас розповідями про пригоди свого дня. Буває приємно згадувати з ним утіхи від цих перших шкільних днів. Тоді він тішився блискучою новою коробкою для сніданку, новісінькими жовтими олівцями, коробкою пастелей із вбудованою стругачкою, новою партою і, нарешті, новими друзями. Ми знали все про його нову вчительку і спортзал, де відбувалася фізкультура, про те, як діти розважалися на перервах, у які забави бавилися, і як наш Блейн ставав лідером у всіх їхніх розвагах. Але одного вечора син сидів мовчки. «Що не так, тигре?», - поцікавився я. Однак син далі мовчав, навіть не підвів очей. Про те, що сталося, він не хотів говорити. Врешті-решт, стало зрозуміло: один першокласник-задирака на очах усіх друзів штовхнув Блейна на майданчику. Сльози котилися по щоках сина, поки він розповідав нам цю історію. На його обличчі я прочитав сором. І ось що я порадив синові: «Блейне, послухай мене. Я хочу, щоби ти уважно мене вислухав. Коли цей хуліган штовхне тебе ще раз, ось що ти маєш зробити... Ти мене слухаєш, Блейне?». Він кивнув, втупившись у мене великими вологими очима. «Я хочу, аби ти підвівся... і вдарив його... якомога сильніше», - закінчив я. На обличчі Блейна з’явився вираз сором’язливої радості. Потім він усміхнувся.

Милий Боже, чому я дав Блейнові таку пораду? І чому він так утішився? Чому декого втішає така порада, а інших - шокує?

Так, я знаю, що Ісус наказував нам підставляти другу щоку. Але ми насправді зловживаємо цим віршем. Не можна навчити хлопця застосовувати свою силу, водночас позбавляючи його цієї сили. Повірте мені, Ісус був здатний відповісти на образу. Але Він вирішив не відповідати. Все ж ми пропонуємо, щоби хлопець, якого висміюють, принижують перед друзями, позбавлений сили і гідности, залишався у такій ситуації переможеного, бо цього хоче Ісус? Ви позбавите його мужности на все життя. Із цього моменту він завжди буде пасивним і лякливим. Він виросте, не пізнавши, як можна відстоювати себе, не зрозумівши, чи він узагалі чоловік. О, так, він буде галантним, навіть чарівним, шанобливим, завжди з гарними манерами. Така поведінка може виглядати моральною, може бути схожою на підставляння другої щоки, а насправді - це просто слабкість. Неможливо підставити щоку, якої у вас немає. У наших церквах повно таких чоловіків.

У ту хвилину душа Блейна зависла в невизначеності. Тоді іскра знову спалахнула в його очах, а сором щез. Але в багатьох-багатьох чоловіків душа й далі висить у невизначеності, тому що ніхто, ніхто ніколи не закликав їх бути небезпечними, пізнати власну силу, виявити, що їм до снаги бути чоловіком. «Я відчуваю, як у мені бурлить шалений океан, а я намагаюся втихомирити і заспокоїти ці хвилі, - зізнався мій молодий друг, якому минуло двадцять. - Я хотів би бути небезпечним, - зітхнув він. - Тобто... на вашу думку, це можливо? А мені здається, що я мушу просити на це дозволу».

Чому б то юнакові просити дозволу бути чоловіком? Тому що насильство триває ще довго по тому, як завдана рана. Мені не хотілося б створювати хибне враження - чоловік зазнає рани не один, а безліч разів упродовж свого життя. Ледь не кожен удар потрапляє в те саме місце: по його силі. Життя відбирає її, один хребець за другим, аж поки, врешті-решт, у чоловіка не залишиться хребта.


ФІНАЛЬНИЙ УДАР


Кілька років тому я прочитав про малюка, який зазнав жахливого удару під час операції: йому «випадково» ампутували пеніс. Подія сталася в 1970-х роках, і було прийняте рішення, яке відображало поширене переконання тих років, що «статеві ролі» насправді не є частиною нашої природи, а просто сформовані культурою і тому взаємозамінні. Геніталії тієї дитини переробили у жіночу форму, а хлопчика виховали як дівчинку. Та історія є притчею наших часів. Точно те саме ми намагаємося робити з хлопцями, починаючи з дуже малого віку. Як говорить Крістіна Гоф Сомерс у книжці «Війна проти хлопців»: «Зараз несприятливий час - бути хлопчиком». Наша культура повернулася проти чоловічої сутности, вона націлена відсікти її в ранньому віці. Як приклад, вона згадує про те, як стрілянину в коломбінській школі у Літлтоні, штату Колорадо, використали проти хлопчиків загалом.

Більшості знайома трагічна історія, що сталася в квітні 1999-го року. Два хлопці зайшли до шкільної бібліотеки і почали стрілянину; внаслідок того тринадцять жертв і два їхні нападники були мертві. Сомерс збентежена завваженнями Вільяма Полака, директора Центру для чоловіків у МакЛінському госпіталі, і я також. Ось що він сказав: «Хлопці в Літлтауні є вершиною айсберга. А сам айсберг - це всі хлопці». У нашій культурі поширена думка, що агресивність хлопців за своєю сутністю погана і що нашим завданням є перетворити їх на щось подібніше до дівчат.

Найголовнішим інструментом для цієї операції є наша шкільна система. Перед середньостатистичним учителем виникає неймовірне завдання: навести порядок у класі і навчати дітей. Найбільша перепона для такої благородної мети - це примусити хлопців сидіти спокійно, не шуміти й уважно слухати... впродовж усіх уроків. Із таким самим успіхом можна втримати приплив. Хлопець створений не так і не таким способом він вчиться. Замість того щоб змінити те, як ми навчаємо чоловіків, ми змінюємо їх самих.

Як повідомляє Ліонел Тайґер у книжці «Занепад чоловіків», хлопцям в три або чотири рази частіше, ніж дівчатам, встановлюють діагноз синдром дефіциту уваги з ознаками гіперактивності. Але, можливо, вони не хворі, можливо, як каже Тайґер: «Це просто може означати, що їм подобаються активні рухи і напористі дії... Виглядає, що хлопці як група віддають перевагу порівняно бурхливим і рухливим заняттям перед стриманою і фізично обмеженою поведінкою, яку винагороджує шкільна система і до якої дівчата більше схильні».

Мені це не дивно. Іноді спостерігаю, коли за столом сидять три хлопці (і один чоловік із хлоп’ячим серцем), ситуація стає досить дикою. Крісел, здебільшого, може й не бути. Хлопці використовують їх радше як гімнастичне оснащення, ніж як предмет для сидіння. Одного вечора я побачив, як мій син Блей замість сидіти на кріслі, балансує на ньому на животі, мов акробат. Водночас Люка, нашого молодшого, навіть не видно. Чи радше, в тому місці за столом, де мала би бути його голова, видніє лише пара шкарпеток, спрямованих угору. Дружина, не знаючи що казати, закочує очі.

А як сприймає хлопчиків наша система освіти? Ось що про це каже Тайґер:

Хлопчиків щонайменше у три - чотири рази частіше, ніж дівчаток, вважають, по суті, хворими через те, що моделі гри, яким вони віддають перевагу, нелегко пристосовувати до шкільної структури. Тоді психоневрологи, сповнені добрими намірами, приписують заспокійливі ліки від синдрому дефіциту уваги... Ситуація ганебна. Це свідчить про неспроможність освітніх реформаторів зрозуміти, що є статеві відмінності... Єдина хвороба, яку можуть мати ці хлопці - це чоловіча стать.

Але така проблема є не лише у школах. Нещодавно до мене зайшов дуже розлючений і розгублений молодий чоловік. Він був незадоволений тим, як його батько, церковний діяч, поставився до його заняття спортом. Син був баскетболістом, і його команда здобула першість міста. Саме ввечері тієї важливої гри, коли син виходив із дверей, батько буквально зупинив його і сказав: «Тобі не треба туди йти й інших копати в дупи - це негарно». Хіба можна говорити таке безглуздя сімнадцятирічному синові-спортсменові? Радити просто бути приємним хлопцем, якого команда-суперниця ще ніколи не зустрічала? Іншими словами, бути м’яким. Десь я читав, що Церква, можливо, має чоловічу зовнішність, але душа її перетворилася на жіночу.

У шлюбі чоловіка також позбавляють мужности. Жінок часто приваблює шаленість чоловіка, але, щойно спіймавши його, вони беруться цього чоловіка приручити. Якщо він піддасться цьому, то внутрішньо образиться на дружину, а вона, своєю чергою, дивуватиметься, куди поділася пристрасть. Більшість шлюбів закінчуються там. Якось втомлена і самотня жінка запитала:

- Як мені повернути свого чоловіка до життя?

- Заохотьте його бути небезпечним, - запропонував я.

- Тобто дозволити йому купити мотоцикл, так?

- Ага, - згодився я.

Вона відсахнулася з розчарованим виразом обличчя:

- Я знаю, що ви маєте рацію. Але мені не подобається ваша ідея. Я чоловіка приручала впродовж багатьох років.

Пригадайте того великого лева у тісній клітці. Чому ми садимо чоловіка до клітки? Із тієї самої причини, що й лева. Із тієї ж причини ми поміщаємо туди Бога: бо Він нам виглядає небезпечним. Перефразовуючи Саєрса, ми також підрізали кігті левеняти з коліна Юди. Чоловік є небезпечним. Жінки не розпочинають воєн. Жорстокі вбивства здебільшого вчиняють не жінки. Тюрми наповнені не жінками. Трагедія в колумбійській школі - не справа рук двох дівчаток. Очевидно, щось пішло не туди в чоловічій душі, і ми вирішили виправити ситуацію, забравши цю небезпечну природу... цілком.

«Ми знаємо, що наше суспільство породжує достатньо хлопчиків, - каже Роберт Блай, - але виглядає, що чоловіків - дедалі менше». На це є дві основні причини: ми не знаємо, як ініціювати хлопчиків у чоловіків, і друге - ми насправді не впевнені, що хочемо цього. Ми хочемо підготувати їх до життя в суспільстві, безперечно, але відібравши від них усе, що є шаленим, диким і пристрасним. Іншими словами, подалі від мужности і ближче до чогось більше жіночного. Але, як каже Сомерс, ми забули просту істину: «Енергія, конкурентноздатність і фізична відвага нормальних гідних чоловіків відповідальні за більшість того, що є правильним у цьому світі». Сомерс нагадує нам, що під час кровопролиття в колумбійській школі «Сет Гой закрив своїм тілом перелякану дівчину від куль; п’ятнадцятирічний Деніел Рорбо заплатив життям, коли, смертельно ризикуючи, притримував двері відчиненими, щоб інші могли втекти».

Саме та сила, що є такою важливою для чоловіків, робить із них героїв. Якщо околиця є безпечною, то це завдяки силі чоловіків. Рабство зупинила сила чоловіків, за що вони і їхні сім’ї заплатили чимало. Нацистів зупинили чоловіки. Апартеїд не подолали жінки. Хто віддав свої місця в рятівних шлюпках, що відчалювали від «Титаніка», щоби жінки і діти могли врятуватися? І чи ми забули - саме Чоловік дозволив прибити себе до хреста на Голгофі. Це не означає, що жінки не можуть бути героями. Я знаю дуже багатьох героїчних жінок. Це просто нагадує нам, що Бог створив чоловіків такими, якими вони є, адже нам украй потрібно, щоб вони саме такими були. Так, чоловік небезпечний. І так само скальпель. Він може поранити, а може врятувати життя. Ви не робите його безпечним, затупивши. Ви даєте його в руки того, хто знає, що робить.

Якщо ви хоч трохи мали справу з кіньми, то знаєте, що жеребці можуть завдавати багато проблем. Вони сильні, дуже сильні, і знають собі ціну. Зазвичай жеребці не терплять вуздечки і можуть ставати зовсім агресивними - особливо, якщо неподалік є кобили. Жеребців тяжко приборкати. Якщо ви хочете мати безпечнішу, спокійнішу тварину, існує легке рішення: каструйте його. Мерин набагато поступливіший. Ви можете водити його за ніс, він зробить усе, що йому наказано, не здіймаючи галасу. Є лише одна проблема: мерини не дають життя. Вони не можуть зробити для вас те, що можуть жеребці. Жеребці, без сумніву, небезпечні, але якщо вам потрібне життя, яке він може запропонувати, то доведеться прийняти і небезпеку. Одне від другого невіддільне.


ЩО ТУТ НАСПРАВДІ ВІДБУВАЄТЬСЯ?


Скажімо, нині 6 червня 1994 року, близько 7:10. Ви - солдат у третій хвилі, що висаджується на узбережжя Нормандії. Тисячі чоловіків пішли перед вами, і тепер настала ваша черга. Вискочивши зі шлюпки Гіґінса і пробираючись убрід до берега, ви бачите довкола себе тіла мертвих солдатів - вони плавають у воді, колихаються на хвилях прибою, лежать на піску. Йдучи берегом, ви зустрічаєте сотні поранених чоловіків. Деякі шкутильгають разом із вами, шукаючи прихистку. Інші ледве повзуть. Снайпери угорі на скелях продовжують їх відстрілювати. Куди ви не глянете - всюди біль і розруха. Руйнування майже тотальне. Коли досягаєте скель, єдиного безпечного місця, бачите там групку людей без командира. Вони контужені, приголомшені і налякані. Багато з них загубили зброю, більшість відмовляються рухатися. Вони паралізовані страхом. Взявши все це до уваги, який ви робите висновок? Як оціните ситуацію? Окрім інших ідей, вам доведеться визнати: «Все це - жорстока війна», і ніхто не заперечить вам чи не вважатиме ваші слова дивними.

Але про наше життя ми не думаємо з такою ясністю, і я не розумію, чому. Озирніться довкола себе - що ви бачите? Що ви бачите в житті чоловіків, які працюють разом із вами, мешкають поруч, ходять з вами до церкви? Чи сповнені вони пристрасної свободи? Чи добре вони борються? Чи їхні жінки глибоко вдячні за те, наскільки добре їх люблять чоловіки? Чи діти променяться впевненістю? Ця ідея була б ледь не смішною, якби не була такою трагічною. Чоловіків убивають направо і наліво. Розкидані околицею, лежать уламки життів чоловіків (і жінок), які померли на рівні душі від завданих їм ран. Ви, мабуть, чули вислів: «Він лише на вигляд такий». Так, ті люди загубили своє серце. Набагато більше є живих, проте страшно поранених. Вони намагаються відповзти назад, але їм надзвичайно тяжко зібрати свої життя докупи; здається, вони далі зазнають ударів. Ви знаєте інших, які вже потрапили в полон і знемагають у в’язницях відчаю, згубних звичок, ледарства чи нудьги. Місцевість виглядає, мов поле бою, Нормандське узбережжя душі.

І справи саме такі. Тепер ми перебуваємо на останніх стадіях довгої і страшної війни проти людського серця. Я знаю - це звучить надто драматично. Я майже не вживав термін «війна» зі страху, що мене відкинуть як одного з групи «курчат»-християн, які бігають довкола, намагаючись підбурювати всіх через якийсь уявний страх заради просування своєї політичної, економічної і богословської справи. Але я взагалі не намагаюся нагнітати страх; я чесно говорю про природу того, що розгортається довкола нас... проти нас. І поки ми не назвемо ситуацію тим, чим вона є, ми не знатимемо, про що йдеться. Фактично, саме тут багато людей відчувають, що їх покинув чи зрадив Бог. Вони вважали, що коли вони стануть християнами, це певним чином покладе край їхнім турботам або принаймні значно їх зменшить. Ніхто ніколи не говорив їм, що їх перекидають на передній фронт, і вони насправді шоковані, що в них стріляють.

Хочеться повернутися до історичних подій. Після того як союзники відвоювали позиції на березі Нормандії, війна не закінчилася. У певному сенсі вона щойно почалася. Стефен Амбровз у творі «Громадянські солдати», коли союзники виграли війну. Багато з тих історій за своїм значенням є ледь не притчами. Ось одна розповідь про подію, що відбулася відразу після наступу, 7 червня 1944 року:

Бригадний генерал Норман «Голландець» Кота, асистент командира 29-ї дивізії, натрапив на групу піхотинців, яких німці затиснули в фермерському будинку. Він запитав командувача-капітана, чому його люди не пробували взяти будівлю.

- Сер, там сидять німці і обстрілюють нас, - відповів капітан.

- Гаразд, ось що я вам скажу, капітане, - відповів Кота, відщіпаючи від куртки дві гранати, - ви зі своїми людьми починаєте стріляти. Я беру зі собою невелику групу, а ви зі своїми людьми прикриваєте нас. Я покажу вам, як брати будинок з німцями». Кота повів свій взвод довкола живоплоту, щоб якомога ближче добратися до будинку. Раптом він вигукнув і кинувся вперед, за ним - взвод із дикими криками. Закинувши гранати у вікна, Кона з групою вибили передні двері, кинули кілька гранат усередину, зачекали на вибух, а тоді заскочили до будинку. Вцілілі німці, рятуючи свої життя, кинулися втікати через задні двері. Кота повернувся до капітана.

- Ви побачили, як захоплювати будинок, - сказав захеканий генерал. - Вам зрозуміло? Тепер знаєте, як це робиться?

- Так, сер.

Чого можна навчитися з тієї розповіді? Чому ці чоловіки були затиснуті? По-перше, вони виглядали здивованими, що в них стріляють: «Вони обстрілюють нас, сер». Хіба саме це не відбувається на війні - у вас стріляють? Чи ви забули? Ми народжені у світ, в якому йде війна.

Сцена, в якій ми живемо, не є комедією положень - це кривава битва. Чи ви не помітили, з якою смертельною точністю була завдана рана? Удари, які ви приймали, були далеко не випадковими. Вони потрапили в самісіньку мішень. Чарльз, про якого я розповідав, мав стати піаністом, але він уже ніколи не торкнувся інструмента. Я маю дар і покликання промовляти до сердець чоловіків і жінок. Але моя рана спокусила мене бути самітником, жити на віддалі від свого серця і від інших. Покликання Креґа - проповідувати Святе Письмо, як це робили його батько і прадід. Його раною була спроба відібрати цей дар у нього. Він чайка, пригадуєте? Все, на що він здатний - це «пронизливо кричати». Я ще не згадав про Реґі. Батько поранив його, коли він намагався досягнути успіхів у школі: «Ти такий тупий, ти ніколи не закінчиш коледжу». Хлопець хотів стати лікарем, але ніколи не пішов за своєю мрією.

І так без кінця. Рана завдана настільки цілеспрямовано і доречно, що просто не може бути випадковою. Вона була спробою вбити вас, скалічити чи зруйнувати вашу силу і вивести вас із рівноваги. Завдані нам рани були націлені на нас із вражаючою точністю. Сподіваюся, у вас вимальовується картина. А ви знаєте, чому відбувається така атака? Ворог боїться вас. Реально ви небезпечні. Якби вам вдалося насправді повернути собі серце, жити від серця сміливо, для ворога ви стали б великою проблемою. Ви зробили б багато... на користь добра. Пам’ятаєте, наскільки доблесним і ефективним був Бог в історії світу? Ви - пагін роду переможців.

Дозвольте мені звернутися до другого уроку притчі про день після наступу. Другою причиною, чому чоловіки лежали, приперті німцями, неспроможні рухатися, є те, що ніхто ніколи не показав їм, як брати будинок. Їх навчали, але не того. Більшість чоловіків ніколи не були ініційовані в доросле чоловіче життя. Ніколи ніхто не показував їм, як це робити і особливо, як боротися за своє серце. Недогляд багатьох батьків, культура, що розніжує і пасивна позиція Церкви залишила чоловіків без орієнтирів.

Саме тому я написав цю книжку. Я хочу сказати вам, що ви можете повернути собі своє серце. Але я мушу попередити вас - якщо ви повернете серце, якщо хочете, щоби рана зцілилася, а сила відновилася, якщо хочете знайти своє правдиве ім’я, вам доведеться за все це боротися. Зверніть увагу, як ви реагуєте на мої слова. Чи у вас всередині щось не ворухнулося, якесь прагнення жити? А чи не втручається інший голос, закликаючи до обережности, можливо, намагаючись відкинути мої слова взагалі? Мовляв, він такий мелодраматичний, яка зверхність. Або, мабуть, якісь чоловіки змогли б, але не я. Або, я не знаю... хіба це вартує зусиль? Це частина боротьби, безпосередньо тут. Бачите? Я нічого не придумую.


НАШ ПОШУК ВІДПОВІДІ


Найперше і найголовніше ми мусимо дізнатися про те, чого ніколи не чули або недобре чули від своїх батьків. Мусимо знати, хто ми такі і чи нам під силу бути чоловіками. Що нам робити з тим найважливішим питанням? Для того щоб допомогти знайти відповідь, дозвольте мені поставити інше запитання: що ви зробили зі своїм запитанням? Куди ви його відклали? Бачите, стрижневе питання чоловіка нікуди не дівається. Роками він може усувати його зі свідомосте і просто «давати собі раду з життям». Але питання не відходить. Цей голод настільки важливий для нашої душі, що він примусить нас знайти розв’язання. Насправді, він приводить у рух усе, що ми робимо.

Цієї осені я провів кілька днів із дуже успішним чоловіком, якого назву Пітером. Я зупинився в його будинку під час конференції на Східному узбережжі. Пітер зустрів мене в аеропорту, на новому джипі «Ленд Ровер» з усіма модними витребеньками. Гарна машина, подумав я. У цього чоловіка справи йдуть добре. Наступного дня він уже возив мене в останній моделі БМВ. Пітер мешкав у найбільшому будинку в місті і мав дім для відпочинку в Португалії. Все своє багатство він не успадкував від заможних родичів, а набув за чесно зароблені гроші. Він любив гонки «Формула-1», а також риболовлю. Мені він щиро сподобався як справжній чоловік. Проте Пітерові чогось бракувало. Здавалося б, такий чоловік буде впевненим, егоїстичним. Безперечно, таким він і виглядав спочатку. Але, провівши з Пітером час, я помітив, що він... нерішучий. У нього були всі ознаки мужности, але складалося враження, що жодна з них не виходила з правдивого центру.

Після кількох годин розмови він визнав, що почав дещо розуміти. На початку року від раку помер його батько. «Але, втративши його, я не плакав. Бачите, ми ніколи не були по-справжньому близькі, - пояснив мені Пітер. Здається, я знав, що він говоритиме далі. - Я ліз зі шкіри заради успіху... Та це мені навіть не приносило задоволення. Навіщо воно було? Тепер я розумію... Я намагався завоювати у свого батька визнання. - Після довгої сумної мовчанки Пітер промовив тихо, крізь сльози. - Ніщо з того не вийшло».

Звичайно, з цього ніколи нічого не виходить. Байдуже, скільки ви заробите чи куди дійдете у своєму житті, це ніколи не зцілить вашу рану чи не скаже вам, хто ви такі. Але скільки чоловіків купуються на таке.

Після багатьох років намагань досягнути успіху в очах світу, друг все ще вперто тримається за цю ідею. Сидячи в моєму кабінеті, стікаючи кров’ю від усіх своїх ран, він говорить мені: «Хто справжній жеребець? Той, хто заробляє гроші». Ви розумієте, що він не заробляє достатньо багато, тому все ще дотримується цієї ідеї.

Чоловіки кидаються в різних напрямках, намагаючись виправдати пошуки своєї душі. Ось Бред - добрий чоловік, який уже багато років прагне здобути відчуття значимости, ставши частиною якоїсь групи. Як він казав: «Завдяки своїм ранам я зрозумів, як повернути собі життя: я знайду групу, до якої можна пристати, з якою можна робити неймовірне і потрібне для інших - тоді я стану кимось». Спочатку це була правильна група дітей у школі, потім - команда з боротьби, а через багато років - правильна група проповідників. Це був час розпачливих пошуків, як сам визнав Бред. І пошуків невдалих. Коли на початку цього року справи в служінні, де він був задіяний, пішли кепсько, Бред зрозумів, що йому слід піти: «Моє серце розірвалося, і проявилися всі рани та стріли. Я ще ніколи не відчував такого болю. Слова просто верещать мені в обличчя - я нікому не належу. Мене ніхто не потребує. Я самотній».

Куди йде чоловік, намагаючись самоствердитися? До того, чим він володіє? До тих, хто звертає на нього увагу? Наскільки приваблива його дружина? Куди він ходить обідати? Наскільки спритний у спорті? Світ вітає суєтні прагнення: зароби мільйон, піди в політику, заслужи підвищення, забий гола... будь кимось. Вам не здається, що це схоже на глузування? Поранені повзуть по березі, під обстрілом снайперів. Але найстрашніше місце, куди заходить чоловік у своїх пошуках, місце, де кожен чоловік опиняється, незалежно від того, яким слідом він пішов, - це жінка.


ЗВЕРТАННЯ ДО ЄВИ


Згадується історія мого першого поцілунку з тією чудовою дівчинкою, в яку я закохався в сьомому класі і через неї гнався на велосипеді. Я закохався в Дебі того ж року, коли мій батько пішов з мого життя - коли мені було завдано найглибшої рани. Такий збіг у часі не був випадковістю. У розвитку юнака настає момент, коли в його життя повинен втрутитися батько. Цей момент настає ще у підлітковому віці, десь в одинадцять - п’ятнадцять років, залежно від хлопчика. Якщо таке втручання не відбувається, хлопець приречений на катастрофу; наступне вікно, яке відкривається в його душі, - це сексуальність. Із Дебі я відчував себе прекрасно. Тоді я не міг цього пояснити, не мав поняття, що насправді відбувалося. Але в глибині душі я знав, що знайшов відповідь на своє запитання. Красива дівчина вважає мене найкращим. Чого ще може хотіти хлопець? Якщо я знайшов Джульєту, значить, я - Ромео.

Коли вона пішла від мене, почалася довга і сумна історія пошуку «жінки, в чиїй присутності я почуваюся справжнім чоловіком». Я переходив від дівчини до дівчини, намагаючись знайти відповідь. Бути героєм для красуні - таким було моє прагнення, моє розуміння того, що значить бути справжнім чоловіком. У «Сталевому Джоні» Блай називає це пошуком Золотоволосої Жінки:

Він помічає жінку у другому кутку кімнати, відразу ж розуміє, що це - Вона. Він розриває стосунки, які вже має, домагається її, відчуває шалене збудження, пристрасть, серцебиття, одержимість. Через кілька місяців усе руйнується. Вона перетворюється на звичайну жінку. Він спантеличений і розгублений. Потім він ще раз помічає сяюче обличчя в другому кутку кімнати, і колишня впевненість повертається до нього.

Чому порнографія - найпоширеніша в світі згубна звичка чоловіків? Звичайно, часткове пояснення в тому, що на чоловіків більше впливають візуальні образи. Картинки і малюнки збуджують їх набагато більше, ніж жінок. Але глибша причина в тому, що ця спокуслива красуня досягає глибин і торкається вашого розпачливого голоду за ствердженням вас як чоловіка, про існування якого ви навіть не здогадувалися, торкається так, як ніщо інше в житті чоловіків їх не торкалося. Зрозумійте - це глибше, ніж ноги, груди і добрий секс. Тут ідеться про мітологію. Подивіться, на які випробування йдуть чоловіки, щоби знайти свою «золотоволосу» жінку. За її красу вони билися на дуелях, вели війни. Розумієте, всі чоловіки пам’ятають Єву. Нас вона переслідує. І чомусь нам здається, що коли ми змогли б її знайти, змогли б повернути її собі, тоді ми також відновили б разом із нею нашу втрачену мужність.

Пригадуєте хлопчика Філіпа з фільму «Досконалий світ»? Пам’ятаєте, яким був його найбільший страх? Що в нього маленький пеніс. Саме так багато чоловіків виражають відчуття чоловічого безсилля. У старшому віці чоловіки найбільше бояться імпотенції. Якщо в нього немає ерекції, тоді йому не під силу бути справжнім чоловіком. Але тут задіяне також щось протилежне. Якщо чоловік може відчути ерекцію, тоді добре - він відчуває себе могутнім. Він - сильний. Повірте мені, для багатьох чоловіків головне питання тісно пов’язане з його пенісом. Якщо він здатен відчути себе героєм сексуально, отоді він ого-го який герой. Порнографія настільки спокуслива, а що має думати поранений, зголоднілий чоловік, коли буквально сотні красунь готові йому віддатися? (Звісно, не саме йому, але коли він на самоті з фотограціями, відчуття таке, що все - для нього.)

Неймовірно - скільки фільмів поставлено на цій брехні? Знайдіть красуню, завоюйте її, покладіть до ліжка і ви - чоловік. Ви - Джеймс Бонд. Справжній жеребець. Уважно прочитайте слова до пісні Бруса Спрінстіна «Таємний сад» (із диску «Найбільші гіти», 1995 р.):

Вона дозволить в дім ввійти

Якщо постукаєш вночі

Себе дозволить цілувати,

Лиш правильні слова знайди Якщо заплатиш їй ціну Розкриється перед тобою

Але в таємному саду сховається одна.

Вона по стежці проведе

В повітрі ніжність запанує

А ти дійдеш лише туди

Звідкіль саму її розгледиш

Вона до тебе усміхнеться

А ти з очей її пізнаєш

Що в неї є таємний сад

Де все, про що ти мрієш

Де все, чого ти прагнеш

Назавжди недосяжні

Від тебе за мільйони миль.

Це глибока брехня, поєднана з глибокою правдою. Єва - це справді сад (див. П. п. 4,16). Але вона - не все, чого ви прагнете, не все, що вам потрібне, - далеко не те. Звісно, що вона буде за мільйони миль від вас. Ви не можете дістатися до того місця, бо насправді його немає. Його немає. Відповідь на ваше запитання неможливо знайти. Зрозумійте мене правильно. Жінка - чарівна істота. Найчарівніше створіння. «Оголене жіноче тіло - це частка вічности, надто велика для чоловічого ока». Жіночість має здатність розбудити мужність. Ще й як може. Моя дружина мигне тут грудьми, а тут стегнами - і я готовий до дії. Все в мені готове. Вона скаже мені м’яким голосом, що я - чоловік, і я готовий стрибати задля неї через високі будівлі. Але жіночість ніколи не зможе обдарувати мужністю. Це те саме, що вимагати, щоби перлина породила буйвола. Або сподіватися, що поле польових квітів подарує вам «Шевроле». Це цілком інші субстанції.

Коли чоловік звертається з таким запитанням до жінки, він або прив’язується, або втрачає мужність. Зазвичай, відбувається і одне, і друге.

Дейв, котрому батько «пробив» діру у грудях, коли назвав його «маминим синком», шукаючи оправдання, кинувся до жінок. Нещодавно він зізнався мені, що помішаний на молодших жінках. Можна зрозуміти чому - вони є меншою загрозою. Молодша жінка є набагато меншим викликом. При ній він може відчувати себе справжнім чоловіком. Дейв соромиться своєї одержимості, але це його не зупиняє. Молодшу жінку він сприймає як відповідь на своє запитання, яку мусить отримати. Але він розуміє, що його пошуки марні. Якось він мені признався: «Навіть якщо я одружуся з красивою жінкою, то завжди знатиму, що десь є ще красивіша. Отож, почну задумуватися - чи міг би завоювати її?».

Це брехня. Як каже Блай, це пошуки без кінця. «Тут ми бачимо джерело великого розпачу чоловіків, великих страждань - певних жінок». Я настільки часто це бачив. Кілька років тому брат мого друга буквально опустився на дно, коли від нього пішла його дівчина. Він був справді успішним хлопцем, зірковим спортсменом, який став перспективним молодим юристом. Але він страждав від рани, яку завдав йому батько - алкоголік і трудоголік, котрий ніколи не давав синові того, чого прагне кожен хлопчина. Подібно до багатьох із нас, він звернувся з цим глибоким питанням до жінки. Коли вона його кинула, за словами друга, «це вибило його з колії. Він серйозно опустився, почав запивати, курити. Навіть покинув країну. Його життя похитнулося».

Саме тому стільки чоловіків таємно бояться своїх дружин. Вона бачить його так, як ніхто інший, знає, ким він є насправді. Якщо він дав їй право оцінювати себе, значить він також дав їй право визнати його неспроможним. У цьому - смертельна пастка. Один священик розповів мені, що багато років намагається догодити своїй дружині, а вона оцінює його лише на двійку. «А якщо не вона вас має оцінювати?» - висунув я припущення. «Безперечно. Та в неї таке враження... і я не виправдовую надій». Інший чоловік Річард у перші роки шлюбу лаяв свою дружину. Він вважав, що в житті йому призначено бути Ромео, відповідно, вона мала би бути Джульєтою. Коли виявилося, що вона не є «золотоволосою» жінкою, Річард розлютився. Бо, розумієте, це означало, що він не був героїчним чоловіком. Пригадую, я бачив фотографію Джулії Робертс без костюма і макіяжу. Тоді усвідомив, що вона - звичайна жінка.

«Він ішов до мене за підтвердженням своєї мужности», - сказала мені молода жінка про чоловіка, з яким зустрічається, точніше, зустрічалася. Спочатку він її привабив і, безперечно, привабив тим, як захопився нею. «Саме тому я з ним розійшлася». Мене вразила її проникливість і сміливість. Це дуже рідкісна риса, особливо, в молодших жінок. Наскільки це прекрасно відчувати себе його одержимістю. Бути в чиїхось очах богинею - це доволі п’янке відчуття. Але згодом вся ця романтика обертається неймовірним тиском на неї. «Він не переставав повторювати: “Я не знаю, чи мені під силу бути чоловіком, а ти кажеш мені, що ні”. Колись він мені за це подякує».

Надзвичайно цікаво те, що гомосексуали в цьому питанні насправді мають чіткіше розуміння. Вони знають, що в їхньому серці бракує саме чоловічої любови. Проблема в тому, що вони її сексуалізували. Джозеф Ніколосі говорить, що гомосексуальність є спробою заживити рану, наповнивши її мужністю або чоловічою любов’ю, якої бракувало, або чоловічою силою, якої на відчуття багатьох чоловіків, їм бракує. Це також є марними пошуками, і саме тому вражаюча кількість гомосексуальних стосунків не триває довго, адже стільки гомосексуалів переходить від одного чоловіка до другого, і так їх багато страждає від депресії та багатьох інших згубних звичок. У таких стосунках вони не можуть знайти те, що їм потрібне.

Чому я все це сказав про наші пошуки самоствердження і відповіді на наше запитання? Тому що ми не можемо почути реальну відповідь, поки не переконаємося, що отримали хибну. Хіба можемо ми подивитися в обличчя реальності, тимчасом як женемося за ілюзією? Голод не минає, він живе в нашій душі, мов зголодніла жадоба, чим ми не намагалися б її заповнити. Якщо ви підете з тим запитанням до Єви, це розіб’є ваше серце. Тепер я це знаю після багатьох-багатьох важких років. Там ви відповіді не отримаєте. Фактично, відповіді не дасть вам жодна річ, за якою женуться чоловіки, намагаючись знайти себе. Існує лише одне джерело відповіді на ваше запитання. І куди ви не пішли б зі своїм запитанням, вам доведеться забрати його назад. Вам доведеться відійти. Тут - початок вашої подорожі.

Розділ 6.

БАТЬКІВСЬКИЙ ГОЛОС

Жоден чоловік не може протягом тривалого часу мати одне обличчя для себе, а інше - для інших людей, не заплутавшись, врешті, в тому, яке з них справжнє.

_НАТАНІЕЛ ГОТОРН


Esse quam videri

Бути, а не здаватися

Хто може дати чоловікові його ім’я?

_ДЖОРДЖ МАКДОНАЛЬ


Влітку, на вкритих полином сухих і запилених рівнинах сходу штату Орегони, спекотно. Коли сонце піднімалося високо, температура могла сягати 32 градусів. Тоді ми відкладали найважчу господарську роботу на світанок або на надвечір’я і вечір. Іноді вдень, у розпал самої спеки, ми поправляли зрошувальні рівчаки, що для мене було нагодою добре вимокнути. Я йшов по рівчаку, хлюпаючи водою і не заважаючи джинсам вбирати теплу брудну воду. Але найчастіше ми йшли до хати випити склянку чаю з льодом. Свій чай Поп любив гарненько солодити - так, як його п’ють на Півдні. Ми всідалися на кухні за столом і випивали по склянці, або й по дві, обговорюючи вранішні події чи наміри продати трохи худоби на аукціоні, чи те, що ми, на думку Попа, мали зробити ввечері.

Якось удень, під кінець літа, коли мені вже виповнилося тринадцять років, ми з Попом зайшли до будинку для щоденного ритуалу, і щойно сіли, як він підвівся і підійшов до вікна, що виходило на південь. З нього видніло велике поле люцерни, що розрослася аж до пасовища. Як і більшість фермерів, Поп заготовляв власне сіно, щоб годувати взимку коней і худобу. Я також підійшов до вікна і побачив, що в люцерну зайшов молодий бичок. Я згадав слова дідуся про те, що свіжа люцерна для корови небезпечна, бо вона в її шлунку роздувається, як дріжджове тісто і може розірвати один з його чотирьох відділів. Поп був відверто роздратований - так, як на худобу може розсердитися лише пастух. А я навпаки - захоплений. Це віщувало пригоду.

«Іди сідлай Тоні і вижени того бичка», - сказав він, сідаючи на своє місце і закидуючи ноги на інше крісло перед собою. З його поведінки було зрозуміло, що зі мною їхати він не збирався, він узагалі не збирався кудись іти. Поп наливав собі ще одну склянку чаю, а я гарячково міркував про те, що насправді означали ці його слова. А це означало, що спершу я мав упіймати Тоні, найбільшого коня на ранчо. Я побоювався його, але ми обидва розуміли, що це найкращий кінь, аби заганяти худобу. Я мав самотужки осідлати його і поїхати по того бичка. Сам. Осмисливши ту інформацію, я зрозумів, що вже невідомо скільки стою на одному місці і що вже час іти. Коли я йшов із хати до загону з кіньми, мене переповнювали два почуття, і почуття дуже сильні: страх... і честь.

Більшість поворотних моментів у нашому житті ми по-справжньому усвідомлюємо вже пізніше. Я не зміг би пояснити, чому, але тоді розумів, що підлітком уже переступив певний поріг свого життя. Поп повірив у мене. І щоб він не побачив такого, чого не бачив я, а повірив у це, я також був змушений повірити. Того дня я вигнав бичка... і не тільки.


ПРАГНЕННЯ ІНІЦІЯЦІЇ


Чоловік мусить знати своє ім’я. Мусить знати, що йому до снаги бути мужнім. Я не маю на увазі «знати» в модерністському, раціоналістичному сенсі. Не вважаю, що думка проходить корою вашого головного мозку - і ви інтелектуально сприймаєте її - так само як знаєте про битву при Ватерлу чи про озоновий шар - те, як більшість людей «знає» Бога або християнські істини. Я говорю про глибоке розуміння, таке розуміння, що приходить, коли ви були там, увійшли, безпосередньо і незабутньо пережили - подібно до того, як Адам пізнав свою дружину, і вона народила дитину. Адам не знав про Єву, він знав її близько, через тілесний досвід на дуже глибокому рівні. Існує знання про щось і знання чогось. Коли мова йде про наше питання, ми потребуємо останнього.

У кінострічці «Гладіатор», дія якої відбувається в II столітті н.е., є персонаж - воїн з Іспанії на ім’я Максим. Він - командир римського війська, генерал, якого люблять його підлеглі і старіючий імператор Марк Аврелій. Комод, підлий син імператора, дізнається про батькові плани зробити Максима імператором, але перш ніж батько має можливість оголосити ім’я свого наступника, Комод душить його. Він засуджує Максима до негайної страти, а його дружину і сина до - розп’яття і спалення. Максим утікає, але врятувати свою сім’ю не встигає. Його схоплюють торговці рабами і продають у гладіатори. Зазвичай це прирівнюється до смертного вироку, але то ж Максим - доблесний воїн. Він не просто виживає, він стає найкращим. Зрештою, його привозять до Рима, щоб він виступив в Колізеї перед імператором Комодом (який, зрозуміло, впевнений, що Максим уже давно мертвий). Після демонстрації дивовижної хоробрости і вражаючої кінцівки бою імператор виходить на арену, щоб привітати доблесного гладіатора, чиє обличчя залишається закрите шоломом.

Комод: Іспанцю, твоя слава по-справжньому заслужена.

Впевнений, що не існує гладіатора, рівного тобі... Чому ж, герою, не відкритися і не назвати своє справжнє ім’я? (Максим мовчить). У тебе є ім’я?

Максим: Моя ім’я Гладіатор. (розвертається і йде геть)

Комод: Як ти смієш повертатися до мене спиною?! Раб! Негайно зніми шолом і назвися.

Максим: (повільно, дуже повільно знімає шолома і повертається обличчям до свого ворога).

Моє ім’я Максим Децим Мерідіус,

Командувач військ Півночі,

Генерал легіонів Фелікса,

вірний слуга справжнього імператора Марка Аврелія, батько вбитого сина, чоловік убитої дружини,

і прийде час моєї помсти - у тому наступному житті.

Його відповідь побудована як потужна хвиля, що здіймається, збільшуючись у розмірах і силі, перш ніж обвалитися на берег. Куди чоловік має піти, щоб знайти подібну відповідь - дізнатися своє справжнє ім’я, ім’я, якого його ніколи неможливо позбавити? Це глибоке сердечне знання приходить лише через процес ініціяції. Ви маєте знати звідки ви прийшли, пройти череду випробувань, пережити подорож і зустрітися віч-на-віч зі своїм ворогом. Але як нещодавно скаржився мені один юнак: «Я християнин з п’яти років, але ніхто так і не показав мені, що це означає бути справжнім чоловіком». Тепер він загублений. Він перетнув цілу країну заради своєї дівчини, а вона кинула його, бо він не знає, хто він такий і навіщо він тут. Таких як він - незліченна кількість, цілий світ таких чоловіків - світ чоловіків, що не пройшли ініціяцію.

Церква хотіла би вважати, що це вона проводить таку ініціяцію для чоловіків, але це не так. Куди Церква веде чоловіка? Яким вона закликає його стати? Звісно, моральним. Та, на превеликий жаль, цього недостатньо. Моральність - це добре, але суть не в моральності. Апостол Павло каже, що Закон даний як наставник для дитини, але не для сина. Син покликаний до чогось набагато більшого. Він отримує ключі від автомобіля, мусить їхати з батьком, щоб узяти участь у чомусь небезпечному. Я вражений гостротою сцени про кінець Громадянської війни, коли генерал Роберт Е. Лі здавався генералові Улісу С. Гранту. Впродовж п’яти років він вів своє військо через одні з найжахливіших відомих випробувань. Можна було б подумати, що вони радітимуть, коли все буде позаду. Проте люди Лі висли на повідді його коня, благаючи його не їхати, благаючи дати ще одну можливість побити тих янків. Лі став для них батьком, дав тим чоловікам те, чого вони не мали раніше - ідентичність і місце в більшій історії.

Кожен чоловік потребує когось такого як Роберт Е. Лі чи той бригадний генерал з 29-го: «Ви побачили, як захоплювати будинок. Вам зрозуміло? Тепер знаєте, як це робиться?» «Так, сер». Ми потребуємо такого, як мій дід, який навчить як «осідлати коня» Але Лі вже давно немає, бригадних генералів небагато, а мій дідусь уже багато років як помер. Куди ми йдемо? До кого можемо звернутися? До найнесподіванішого джерела.


ЯК БОГ ПРОВОДИТЬ ІНІЦІЯЦІЮ ЧОЛОВІКА


Багато років тому в певний момент моєї власної подорожі, коли я більше, ніж будь-коли, почувався загубленим, я послухав бесіду Ґордона Делбі, який щойно написав «Зцілення чоловічої душі». Він обговорював думку, що попри минуле чоловіка і невдалі спроби його власного батька ініціювати його, Бог може взяти його в цю подорож, забезпечити тим, чого бракує. У мене з’явилася надія, але я відкинув її з цинізмом, який навчився використовувати, щоб вгамовувати багато чого в своїй душі. За кілька тижнів, а може й місяців, рано-вранці я спустився до вітальні, щоб почитати і помолитися. Як це часто бувало в такі «спокійні хвилини» після молитви, я повернувся до вікна поглянути, як сходить сонце. Я почув, як Ісус пошепки запитав мене: «Дозволиш провести твою ініціяцію?» Перш ніж мозок встиг осягнути, проаналізувати і засумніватися в тому що відбувалося, моє серце закалатало.

«Хто може дати це чоловікові, хто може дати його власне ім’я? - питає Джордж МакДональд. - Лише Бог. Тому що лише Бог бачить, яким є той чоловік». Він розмірковує про білий камінь, якого Одкровення вносить до числа винагород, що їх Бог дасть переможцям. На білому камені буде написано нове ім’я. Воно нове лише в тому сенсі, що це не те ім’я, яке нам дав світ, і звичайно ж не те, яке отримане з раною. Жоден чоловік не знайде на цьому камені слів: «мамин синочок», «товстун» або «чайка». Проте це нове ім’я не таке вже й нове, коли ви зрозумієте, що це ваше справжнє ім’я - те, яке належить вам, істоті, про яку Бог думав, коли почав створювати дитину, і про яку Він думав упродовж тривалого процесу створення та спасіння. Псалом 139-й пояснює, що нас особисто, неповторно запланував і створив, з’єднав у материнському лоні сам Бог. Він думав про когось, і цей хтось має своє ім’я.

Кожна людина зазнає жахливого нападу, проте Бог не забуває про втілення в життя людину такою, якою він її задумав. Дарування білого каменю робить це очевидним - саме це в його планах. Історія стосунків чоловіка з Богом є історією того, як Бог викликає його, бере у подорож і дає істинне ім’я. Більшість із нас думає, що це історія про те, як Бог сидить на троні, очікуючи нагоди з розмаху ляснути чоловіка, коли той вийде за межі дозволеного. Не так. Він створив Адама для пригоди, битви і краси. Він створив нас для унікальної ролі в своїй історії. Він вважає своїм обов’язком повернути нас до первісного плану. Тож, Господь покликав Аврама з халдейської країни Ур на землю, якої той ніколи не бачив, на прикордоння. І на своєму шляху Аврам отримує нове ім’я. Він стає Авраамом. Якова Господь забирає кудись з Месопотамії, щоб він дізнався про речі, які мусить, але не може дізнатися на материнській стороні. Коли він верхи повертається до міста, то не лише кульгає, а також має нове ім’я.

Навіть якщо ваш батько виконав свою роботу, він зробив її частково. Настає час, коли ви маєте покинути все для вас звичне і разом із Богом іти в невідоме. Савло був упевнений, що зрозумів історію, і йому дуже подобалася та частина, котру кін написав для себе. Він був героєм свого власного невеликого міні-серіалу «Месник Савло». Після тієї невеликої пригоди по дорозі до Дамаску він став Павлом. Щоб той не повертався до старого і звичного способу життя, Господь веде його в Аравію, де він три роки вчиться безпосередньо у Бога. Ісус показує нам, що ініціяція може відбутися навіть якщо ми втратили свого діда чи батька. Він - син теслі. Це означає, що Йосип міг допомогти йому на початку. Але коли ми знайомимося з молодим чоловіком Ісусом, Йосип зникає з поля зору. Ісус має нового вчителя - свого істинного Батька - і саме від нього Він повинен дізнатися правду про те, ким Він є і з чого насправді створений.

Ініціяція складається з подорожі і низки випробувань, проходячи які ми відкриваємо своє справжнє ім’я і наше справжнє місце в історії. У книжці Роберта Рурка «Старий і хлопчик» є класичний приклад таких стосунків. Живе хлопець, який мусить багато чого навчитися, і живе старий, який має багато мудрости. Проте ініціяція не відбувається за шкільною партою. Вона проходить у полі, де прості уроки про землю, тварин і пори року стають великими уроками про життя, про себе самого і про Бога. Одкровення приходить з кожним випробуванням. Хлопець повинен бути уважним і ставити правильні питання. Навчаючись полювати на жайворонка, він дізнається про себе: «Він - батіг дуже кмітливий, і щоразу, коли повстаєш проти нього, дізнаєшся щось про самого себе».

Більшість із нас довший час неправильно тлумачить життя і те, що робить Бог. «Гадаю, я лише намагаюся домогтися в Бога полегшення свого життя», - зізнався один мій клієнт, але його слова можна було б приписати більшості з нас. Ми ставимо неправильні питання. Більшість із нас запитує: «Господи, чому ти допустив, щоб це зі мною сталося?». Або: «Господи, чому б тобі просто не... (впишіть потрібне - допомогти мені стати успішним, виправити моїх дітей, владнати моє весілля - ви самі знаєте, що випрошуєте). Але для того щоб розпочати подорож ініціяції з Богом, потрібні нові питання: Чого саме ти намагаєшся тут мене навчити? Що, роблячи це, ти хочеш пробудити в моєму серці? Яким ти хочеш мене побачити? Чого ти прохаєш мене позбавитися? По правді, Бог вже давно намагається ініціювати вас. А заважає вам те, як ви погано поводитеся з вашою раною, а також життя, яке в результаті цього ви створили.


ЗНЕВАГА ДО РАНИ


«У дитячому віці чоловікам постійно нагадують: признаватися, що рана болить, - соромно, - завважує Блай. - Хлопчик, який припиняє участь у грі через рану, поводиться, як дівчинка. Справжній чоловік не зупиняється, попри все, демонструючи мужність». Подібно до чоловіка, що зламав ногу під час марафонського забігу, він дістається фінішу, навіть якщо йому для цього доведеться повзти, і ні слова про це він не скаже. Таке неправильне розуміння є причиною того, чому для більшості з нас наша рана є величезним джерелом ганьби. Чоловік не може бути ураженим, безперечно, він не може дозволити, щоб це на нього якось уплинуло. Ми бачили аж занадто багато фільмів, у яких у славного хлопця влучила стріла, але він просто обламує її і продовжує боротьбу; або ж його підстрелили, а в нього все одно є сила, щоб перескочити через глибоку ущелину і дістати поганих хлопців. Мовляв, нічого страшного. В юності багато хто отримує ушкодження. Я в порядку. Цар Давид (ледве чи його можна назвати слабким супротивником) поводився зовсім не так: «Я недужий та бідний, і серце моє зранене в моїх грудях» (Пс. 109, 22).

Або ж, можливо, чоловіки погодяться зі своєю слабістю, але заперечать, що отримали рану через те, що заслуговують на неї. Після багатьох місяців спільного обговорення рани Дейва, його обітниці і того, що від жінок неможливо отримати відповідь, я поставив йому просте запитання: «Що має статися, аби переконати тебе, що ти - чоловік?» «Нічого, - сказав він. - Мене ніщо не переконає». Ми сиділи мовчки, по моїх щоках текли сльози. «Дейве, ти зжився зі своєю раною, правда? Ти прийняв її повідомлення як остаточне? Ти думаєш, що твій батько мав рацію щодо тебе?». «Так», - сказав він у відповідь, не видаючи жодних емоцій.

Я пішов додому і плакав там - за Дейва, за дуже багатьох інших знайомих мені чоловіків і за себе, тому що усвідомив, що я також зжився зі своєю раною і відтоді намагаюся лише з новими проблемами давати собі раду в житті. Як кажуть, отримай по заслузі. Трагічніше за цю трагедію, котра з нами стається, є лише те, як ми з нею поводимося.

Бог несамовито відданий вам, відновленню і звільненню вашого мужнього серця. Але рана, яку ви не визнали і не оплакали, - це рана, яку неможливо зцілити. Рана, з якою ви зжилися, - це рана, що не може бути зціленою. Рана, яку ви вважаєте такою, на яку заслуговуєте, - не може бути зціленою. Ось чому Бренан Манінґ каже: «Духовне життя починається з прийняття нашого пораненого “я”». Правда? Як так може бути? Причина дуже проста: «Те, що заперечується, зцілити не можна». Але, як бачите, тут є проблема. Більшість чоловіків заперечують існування своєї рани - заперечують, що це сталося, заперечують, що їм боляче, звичайно, заперечують, що вона формує їхнє нинішнє життя. Тож ініціяція чоловіка Богом повинна відбутися дуже несподівано - дуже дивно, навіть жорстоко.

Він уразить нас саме в те місце, куди нас уже поранено.


РУЙНУВАННЯ НЕСПРАВЖНЬОГО «Я»


Із місця нашого поранення ми вибудовуємо несправжнє «я». Ми знаходимо декілька талантів, що працюють на нас, і намагаємося жити за їхній рахунок. Стюарт виявив, що йому добре дається математика і точні науки. Він закрив своє серце і витрачає всі зусилля на вдосконалення своєї особистости в стилі Спока. Тут, в академії, він у безпеці, - його також визнають і винагороджують. Алексу вдавалися спортивні дисципліни і, взагалі, образ мачо - він перетворився на тварину, що їсть скло. Степ став найгарнішим хлопцем у світі. «Я хочу, - визнав він, - щоб у мені бачили гарного хлопця». Я став вимогливим перфекціоністом - і в тому педантизмі я знайшов безпеку і визнання. «Самозванець, або несправжнє “я”, - зізнається Бренан Манінґ, - народився як захист від болю, коли мені було вісім років. Цей самозванець всередині мене шепотів: Бренане, ніколи більше не намагайся бути самим собою, тому що таким тебе ніхто не полюбить. Придумай нове “я” - таке, щоб кожен захоплювався, і ніхто про це не знатиме». Зверніть увагу на головну фразу: «як захист від болю», як спосіб урятувати себе. Цим самозванцем є наш план спасіння.

Тож, Бог повинен усе це забрати. Таке часто стається на початку нашого шляху до ініціяції. Він руйнує наш план спасіння, він ущент розбиває несправжнє «я». У попередньому розділі я розповів вам про план Бреда для самоспокутування: він хотів би належати до «внутрішньої групи». Навіть після того як цей план неодноразово провалювався, знову і знову розбиваючи йому серце, він не відмовлявся від цих спроб. Він просто думав, що схибив, бо якби знайшов правильну групу, тоді його план спрацював би. Нам важко відкинути власний план для спасіння, він обплітає наше серце, мов спрут. І що Бог зробив для Бреда? Він усе це забрав. Бог привів Бреда до того моменту, коли той вирішив, що вже знайшов саме ту групу, і тоді Бог не дав йому маневрувати. Бред написав мені листа, в якому описав, через що сам пройшов:

Бог усе забрав, позбавив мене всього, чим я звик завойовувати захоплення людей. Я знав, чого Він хотів. Він поставив мене в становище, коли відкрилися всі мої найглибші сердечні рани і стріли, і гріх. Поки я плакав, з’явилися образи всього того, до чого я хотів належати - оратор, консультант, учасник групи - і це було так, начебто Ісус прохав мене відмовитися від них. Несподіваним було те, що вийшло з мого серця, - неймовірний страх. А потім уявлення, що я ніколи не дістану їх. У моєму серці пролунало: «Ти хочеш моєї смерти! Якщо я відкину їх, то ніколи не буду таким як вони і ніким не стану. Ти просиш мене померти». Це була моя надія на спасіння.

Чому ж Бог припускається такої жорстокости? Чому Він має робити такі жахливі речі, вражаючи нас прямо в нашу найглибшу рану? Ісус попереджує нас, що «хто захоче спасти свою душу, той її погубить» (Лк. 9,24). Тут Христос говорить не про bios, не говорить про наше фізичне життя. У цьому уривку йдеться не про спробу врятувати вашу шкуру, уникнувши мучеництва або чогось подібного. Говорячи про «життя», Христос використовує слово «psyche» - слово, що означає нашу душу, наше внутрішнє «я», наше серце. Він каже, що те, що ми робимо для спасіння нашої psyche, нашого «я», всі наші плани з порятунку і захисту нашого внутрішнього життя, є тим, що насправді зруйнує нас. «Бувають путі, що здаються простими, але кінець їх - дорога смерти» (Прип. 16,25), - сказано в Старому Завіті. Несправжнє «я», наш хибний план для спасіння, видається нам таким правильним. Він захищає нас від болю і гарантує трохи любови та захоплення. Але це несправжнє «я» є обманом, увесь цей план побудовано на вдаванні. Це смертельна пастка. Бог надто сильно нас любить, щоб залишити нас у ній. Тож він руйнує нас багатьма-багатьма різними способами.

Щоб відкрити чоловікові його рану - так, щоб він зміг ліку вати її і почати вивільняти істинне «я», - Бог зруйнує його несправжнє «я». Він забере все, на що ви опираєтеся, щоб дати вам життя. У фільмі «Природний дар», Роберт Редфорд грає роль бейсболіста на ім’я Рой Гобс, можливо, найвидатнішого бейсболіста всіх часів. У старших класах його вважають майбутньою зіркою, диво-хлопчиком, який гратиме у вищій лізі. Проте мрі’ям Гобса про професійну кар’єру несподівано настає кінець, коли його помилково засуджено до тюремного ув’язнення за вбивство. Через багато років уже немолодий Гобс отримує свій другий шанс. Він грає за «Лицарів Нью-Йорка» - найгіршу команду ліги. Проте, завдячуючи своєму неймовірному дару, що не потьмянів упродовж років, Гобс веде «Лицарів» від безчестя до вирішальної гри за приз Національної ліги. Він об’єднує команду, стає стрижнем їхніх надій і мрій.

Кульмінацією фільму є гра за звання чемпіона. «Лицарі» програють «Пітсбургу» з рахунком «2:0», коли на базу виходить Гобс. Він - їхній єдиний шанс, це його зірковий час. Тепер зупинімося на тому, що вам необхідно знати, що є абсолютно вирішальним для сюжету. Ще з часів навчання у старшій школі Гобс грав битою, яку сам вирізав зі серцевини дерева, що впало у їхньому дворі від удару блискавки. На биті випалено зображення блискавки і слова «диво-хлопчик». Ця бита - це символ його величі і таланту. Він ніколи не грав іншою. Стискаючи в руках «диво-хлопчика», Гобс виходить на базу. Вперше він промахнувся, вдруге - знову невдача. Третього разу йому вдався справжній удар уздовж лінії першої бази, проте м’яч знову приземляється невдало. Коли Гобс повертається на базу, він бачить, що його бита лежить там... поламана на шматки. Вона розбилася під час цього останнього удару.

Це переломний момент у його житті, коли все, на що він розраховував, руйнується, коли його золота бита розлетілася на друзки. Його вклади в цінні папери виявилися невдалими, компанія звільняє його, церква виганяє, він страждає від хвороби, дружина покидає його, донька - вагітна. Що йому робити? Чи залишиться він у грі? Чи сяде на лаву запасних? Чи чіплятиметься за спроби повернути все назад, як це робить стільки чоловіків? Справжнє випробування для чоловіка, його спасіння насправді починається тоді, коли він більше не може покладатися на те, до чого звик упродовж усього свого життя. Справжня подорож починається після провалу несправжнього «я». Мить здається вічністю, поки Гобс отак стоїть, тримаючи розбиті шматки, оцінюючи пошкодження. Бита не підлягає ремонту. Тоді він каже хлопчикові-помічникові: «Боббі, принеси мені нову». Він залишається в грі - і після вдалого удару чемпіонат виграно.

Бог так само забере нашу «биту». Він має щось зробити, щоб зруйнувати несправжнє «я». Стюарт «врятував» себе тим, що став байдужим. Торік від нього пішла дружина. Їй остогидло його двовимірне існування, - яка жінка захоче мати за чоловіка Спока? Алекс нещодавно пережив ряд нападів панічного стану і через це практично неспроможний вийти з дому. Образ мачо розсипався. Спочатку в те ніхто не міг повірити, сам Алекс не міг повірити. Він був непереможний, сильнішого за нього ви не бачили. Проте це все було побудовано як захист від рани. Наші втрати не обов’язково мають виглядати такими драматичними. Чоловік може просто прокинутися якось вранці і відчути себе втраченим, так, як написав про себе Данте: «Здолавши пів шляху життя земного, я раптом опинився в темній хащі, бо втратив правоту путі прямого». Це був поворотний момент у моєму житті.

Молодим чоловіком я поїхав до Вашингтона, що в окрузі Колумбії, аби спробувати щось здобути, щось довести, зробити собі ім’я. І найгіршим виявилося те, що я здобув успіх. Мої чесноти спрацювали проти мене тим, що допомагали мені в усьому. Мене визнали і винагородили. Але загалом цей досвід скидався на акт виживання - не так, наче щось виливалося з глибокого центру, а я повинен був доводити, долати, опановувати. Як про свого самозванця висловився Манінґ: «Я напружено вчився, мав відмінні оцінки, у старших класах отримував стипендію і кожну секунду мого свідомого життя мене переслідував жах, що мене покинуть, і відчуття, що нікому до мене немає діла». Одного дня, через два роки, я прокинувся вранці і зрозумів, що ненавиджу своє життя.

Ти допоможеш тим, хто вчитися готовий!

Комусь пошлеш нестерпний гострий біль,

Комусь утому, гіршу за хворобу,

Комусь сліпу настирливу тривогу,

Чи божевілля. В того день і ніч

Націлена стріла бридкої смерти,

А хтось бажає втамувати голод.

Хтось знає лиш неспокій і жалі,

Він зневажає все, чим є, що бачить,

Похмурий погляд помічає тільки зле,

Мов у краю нестатків і нещастя.

Комусь пошлеш глибокий сум чи жало Кохання нещасливого й прощання,

Комусь байдуже серце - гірш за все!

Лукавий хоче душу осквернити,

Та від брехні до віри вона лине,

До тебе, істинного і святого,

У кому «є» злилося із «можливим».

(Джордж МакДональд, «Щоденник Старої душі»)

Це дуже небезпечний момент, коли здається, що Бог налаштований проти всього, життєво важливого для нас. Сатана вичікує сприятливого моменту і кидається звинуватити Бога в нашому серці. Бачиш, каже він, Бог сердиться на тебе. Він розчарувався в тобі. Якби Він тебе любив, все було б гладко. Ти ж розумієш, Він не хоче допомогти тобі. Ворог завжди спокушає нас відновити контроль, повернути собі і відбудувати несправжнє «я». Нам слід пам’ятати, що саме через свою любов до нас Бог руйнує нашого самозванця. Як нагадує нам Послання до євреїв, Бог картає саме сина, отже не падайте духом (див. Євр. 12, 5-6).

Бог руйнує нас, щоби спасти нас. Ми думаємо, що це нас знищить, але все навпаки - мусимо рятувати від того, що знищить нас насправді. Аби ступити разом із ним на шлях чоловічої ініціяції, ми повинні якнайдалі відійти від несправжнього «я» - відкласти його, охоче відмовитися від нього. Це видається безумством, тоді почуваєшся надзвичайно уразливим. Бред припинив пошуки своєї групи. Стюарт почав відкривати своє серце для емоцій, стосунків, для того, що так давно поховав. Алекс перестав «їсти скло», відмовився від усього, що пов’язане з образом мачо, щоб сміливо поглянути на те, на що раніше не дозволяв собі дивитися. Я відмовився від перфекціонізму, виїхав із Вашингтона і вирушив на пошуки мого серця. Ми просто прийняли запрошення покинути все, на що покладалися раніше і зважилися піти з Богом. Ми можемо робити це самостійно або дочекатися, щоб до цього нас призвів Бог.

Якщо ви гадки не маєте, яким є ваше несправжнє «я», тоді можна почати з питання до людей, з якими ви живете і працюєте: «Як я на вас впливаю? Як вам зі мною жити (чи працювати)? Що вам не вдається зі мною обговорити?». Якщо ви ніколи і слова не скажете на зборах, бо боїтеся, що скажете якусь дурницю, що ж, тоді час висловитися. Якщо на зборах ви завжди пануєте, бо ваше відчуття власної вагомости походить від того, що ви тут за все відповідаєте, тоді варто на якийсь час замовкнути. Якщо ви вдарились у заняття спортом, тому що там почуваєтеся ліпше, то, можливо, настав час перепочити і побути вдома зі сім’єю. Якщо ви ніколи не грали в жодну гру з іншими чоловіками, тоді настав час піти з хлопцями до спортзалу і покидати м’яча в кільце. Іншими словами, зустрічайте свої страхи прямо. Викиньте фіговий листок, вийдіть зі сховку. Як надовго? Довше, ніж вам би того хотілося настільки довго, щоб витягти на розгляд глибші проблеми, щоб рана зі самого низу випливла на поверхню.

Втрачати несправжнє «я» - боляче; хоча це й маска, ми її носили роками, тому втрата її схожа на втрату близького друга. Внизу, під цією маскою, захований увесь біль і страх, від яких ми втікали і ховалися. Дозвольте йому піднятися на поверхню - і це може струсити нас, як землетрус. Бредові здавалося, що він помирає. Можливо, і ви переживете такі ж відчуття. Або ж почуваєтеся, як Енді Ґалегорн, який написав пісню «Сталеві ґрати»:

Так он як почуваєшся на дні розпуки,

Коли зруйновано збудований тобою дім,

Так ось що значить зрозуміти - сам на сам Ти є не тим, ким удаєш себе на людях.

Але це не кінець шляху, це лише початок подорожі. А ви прямуєте до свободи, зцілення і справжности. Послухайте продовження пісні:

Так ось що значить - повернутись до життя

І знову взяти ситуацію у свої руки.

Так он як почуваєшся, коли ти вільний

І розбиваєш ланцюги, що поневолювали душу.


ВІДІЙТИ ВІД ЖІНКИ


Що далі ми відходимо від несправжнього «я», то уразливішими і беззахиснішими почуваємося. Нас спокушатиме бажання повернутися до наших утішників у пошуках якоїсь розради, повернутися в ті місця, де раніше знаходили втіху і спокій. Через те, що стільки нас, чоловіків, звернулися до жінки за відчуттям мужности, нам слід відійти і від неї. Я не кажу вам покидати свою дружину. Я маю на увазі, що слід перестати очікувати від неї визнання підтвердження нашої мужности, перестати змушувати її допомагати вам, сподіватися почути від неї відповідь на своє запитання. Деяким чоловікам доведеться розчаровувати її. Якщо ви - пасивний чоловік і роками ходите навшпиньки навколо своєї дружини, ніколи не збурюєте її спокій, тоді настав час зробити це. Протидійте їй, роздратуйте її. Для тих із вас, хто належить до нестриманих чоловіків (включно з переможцями), це означає, що ви перестаєте погано з нею поводитися. Ви відпускаєте її як об’єкт вашого роздратування, тому що відпускаєте її як ту, що робила вас чоловіком. Покаяння для жорсткого чоловіка означає, що він стає добрим. Обидва типи все ще звертаються до жінки. Вид покаяння залежить від того, як ви до неї ставилися.

Проте багатьом молодим чоловікам я порадив би порвати з жінкою, з якою зустрічаєтеся, тому що вони зробили її своїм життям. У його всесвіті вона була сонцем, навколо якого він обертався. Чоловік потребує орбіти набагато більшої, аніж жінка. Йому потрібна місія, життєва мета, і йому потрібно знати своє ім’я. Тільки маючи це, він достойний жінки, тому що тільки тоді він справді має щось, куди може її запросити. Приятель розповів мені, що в африканському племені Масай юнак не може залицятися до жінки, допоки не вб’є лева. По-їхньому це означає - допоки він не пройшов ініціяцію. Я бачив надто багато молодих чоловіків, які вдавалися до чогось на зразок емоційної розпусти з молодими жінками. Такий переслідуватиме її, і не для того щоб запропонувати силу, а щоб відпити з її краси, щоб отримати від неї підтвердження своєї мужности і відчути себе чоловіком. Вони вестимуть серйозні задушевні розмови. Проте він не зв’яже себе обітницею, він не здатен проявити відданість. Це нечесно щодо цієї молодої панянки. Через рік таких стосунків люба подруга сказала: «Я ніколи не була певна в тому, ким є для нього».

Коли ми відчуваємо, що нас тягне до золотоволосої жінки, слід усвідомити, що в гру вступає щось глибше. Ось що з того приводу каже Блай:

Що означає, коли чоловік закохується в сяюче обличчя з іншого кутка кімнати? Це може означати, що йому потрібно попрацювати душевно. Тут ідеться про його душу. Замість домагання цієї жінки і спроб залишитися з нею наодинці ... йому самому потрібно усамітнитися, можливо, в гірській хатинці, місяців на три, писати вірші, спускатися човном по річці і мріяти. Це врятувало б деяких жінок від багатьох ускладнень.

(«Сталевий Джон»)

І знову це не дозвіл на розлучення. Чоловік, котрий одружився з жінкою, урочисто їй присягнув, ніколи не зцілить свою рану, завдавши іншої тій, котру пообіцяв любити. Буває, що його покине жінка - але це інша історія. Занадто багато чоловіків бігає за нею, благаючи не йти. Якщо вона йде, це, можливо, тому що вам треба провести певну душевну роботу. Я хочу сказати, що чоловіча подорож завжди забирає чоловіка від його жінки, для того щоб він міг повернутися до неї, маючи відповідь на своє питання. Чоловік не йде до жінки, щоб набратися сили. Він іде до неї, щоб запропонувати їй силу. Ви не потребуєте жінки, щоб стати великим чоловіком, як і великий чоловік не потребуєте жінки. Як сказав св. Августин: «Дозволь моїй душі прославляти тебе за всіх цих красунь, але не дозволяй їй прихилитися до них через пастку кохання», пастку згубної звички, тому що ми передали жінці нашу душу на затвердження.

Але тут існує ще глибша за наше питання проблема. Чого ще ми бажаємо від Золотоволосої Жінки? Що то за біль, який ми намагаємося разом із нею вгамувати? Милосердя, втіха, врода, захоплення - одно слово, Бог. Без жартів. Ми шукаємо саме Бога.

Були часи, коли Адам пив із глибин джерела всієї любови. Він - наш перший батько і прообраз - жив у нерозривному спілкуванні з найзахопливішим, найпрекраснішим і найпіднесенішим Джерелом життя у всесвіті. В Адама був Бог. Це правда, недобре чоловікові залишатися самотнім, тож Бог у своїй смиренності дав нам Єву, дозволив нам потребувати також її. Проте щось сталося при Гріхопадінні - щось змістилось. Єва заступила в житті чоловіка Бога.

Дозвольте мені пояснити це. Змій не обманював Адама. Чи ви про це знали? Ап. Павло розтлумачив це в Першому посланні до Тимотея (див. вірш 2, 14). Адам згрішив не тому, що його обманули. Його гріх інший - у певному сенсі набагато серйозніший, тому що він чинив його з розплющеними очима. Не знаємо, як довго це тривало, але в Едемі був період, коли Єва згрішила, а Адам - ні; вона вже скуштувала, а в нього все ще був вибір. Гадаю, в його серці щось на кшталт: я втратив мою ezer kenegdo, мою душевну подругу, мого найважливішого товариша, що колись в мене був. Не знаю, яким буде життя далі, але знаю, що без неї я жити не можу.

Адам надав перевагу Єві перед Богом.

Якщо ви гадаєте, що я перебільшую, просто озирніться навколо. Подивіться на всі твори малярства, поезії, музики, драми, присвячені прекрасній жінці. Прислухайтесь, якою мовою чоловіки змальовують її. Завважте потужну одержимість у дії. Хіба це не поклоніння? Чоловіки приходять на цей світ без Бога, котрий був нашою найсокровеннішою радістю, нашим екстазом. Страждаючи невідомо за чим, ми зустрічаємо доньок Єви - і нас колишніх уже немає. Вона - найближча від усього, що ми коли-небудь зустрічали, вершина творіння, саме втілення Божої краси, і таємниці, і ніжности, і привабливости. Їй випадає не лише наше прагнення Єви, але разом з тим - наше прагнення Бога. Чоловік без його справжньої любови, його життя, його Бога, знайде іншу. Чи існує краща заміна, ніж Євині доньки? Ніщо з усього творіння навіть близько не може зрівнятися.

Молодому чоловікові, який, починаючи з восьмого класу, завжди мав дівчину, я порадив на один рік розірвати стосунки, відмовитися від будь-яких побачень. Із виразу його обличчя ви могли б подумати, що я порадив йому відрубати собі руку... чи щось гірше. Розумієте, про що тут ідеться? Завважте, що боротьбу з порнографією чи мастурбацією вести набагато важче, коли ви самотні, пригнічені або прагнете хоч якоїсь утіхи. Це почуття стане ще потужнішим, коли ви наблизитеся до своєї рани. Прагнення позбутися болю і тяга до інших розрадників можуть видатися непереборними. Я спостерігав це в багатьох чоловіків. Я знаю про це з власного досвіду. Але якщо це вода, якої ви по-справжньому спраглі, тоді чому ваша спрага не вгамовується після ковтка? Це не та криниця.

Нам слід перевернути вибір Адама, надати перевагу Богові перед Євою. Нам слід йти з нашим болем до нього. Бо лише в Богові знайдемо зцілення нашої рани.

Розділ 7.

ЗЦІЛЕННЯ РАНИ

Відчайдуху, чому ти не прийдеш до тями?

Ти так довго долав перепони,

О, з тобою нелегко, та я знаю,

Що на це в тебе є причини...

Краще дозволь комусь тебе полюбити,

Поки не зовсім пізно.

_ТНЕ ЕАGLES


Завдання зцілення полягає в тому, щоб поважати себе як створіння - не більше і не менше.

_ВЕНДЕЛ БЕРІ


Найглибше бажання наших сердець –

єднання з Богом. Бог створив нас для єднання зі собою. Це перше призначення нашого життя.

_БРЕНАН МАНІНҐ


Гадаю, з моїх слів складається неправильне враження про моє життя зі синами. Скелелазіння, спускання по річках на каное, боротьба, наші пошуки небезпеки і руйнування - у вас може скластися враження, що ми є чимось на кшталт військової академії в лісовій глушині чи одним із тих клубів ентузіастів військової підготовки. Тож дозвольте розповісти про мою улюблену подію дня. Це відбувається пізно ввечері, коли вже час йти до ліжка, після того як хлопці почистили зуби і ми прочитали сімейні молитви. Поки я поправляю їм постіль, якийсь із моїх хлопців запитує: «Тату, а ми можемо сьогодні пошепотітися?». Це означає, що я лягаю біля нього в ліжко, яке, насправді, вузькувате для нас двох, але в тому - вся суть, щоб лежати якнайближче. І тепер, у темряві, ми спілкуємося. Зазвичай, ми починаємо сміятися, а потім доводиться переходити на шепіт, тому що хтось попрохає бути тихіше. Іноді це закінчується лоскотанням, іноді - це нагода для них запитати щось важливе про життя. Проте що там не відбувалося б, найголовніше, що за цим усім стоїть - тісні стосунки, близькість, зв’язок.

Так, мої хлопці хочуть, щоб я показав їм шлях до пригоди і люблять перевіряти на мені свою силу. Проте все це відбувається в ситуації близьких стосунків, любови, яка набагато глибша, ніж можуть висловити слова. Понад усе вони прагнуть душевної єдности, і саме це я люблю пропонувати їм більше за будь-що інше. Том Вулф з цього приводу сказав:

На мій погляд, найглибший пошук у житті, що, так чи інакше, був головним для всіх живих, це коли чоловік шукає батька - не просто батька, що його породив, не просто батька, котрого втратив у юності, а пошук образу сили і мудрости, що є зовнішнім до його потреб і вищим від його голоду і з яким могли б поєднатися віра і сила його власного життя. («Історія роману»)


ДЖЕРЕЛО СПРАВЖНЬОЇ СИЛИ


Чоловіки одностайно збентежені своєю порожнечею і наявністю рани, і, як я вже казав, для більшості з нас - це величезне джерело ганьби. Але так не має бути. Зі самого початку, ще тоді, до гріхопадіння і нападу сатани, наше існування було задумане як надзвичайно залежне. Це як дерево і його гілки, пояснює Христос, з Нього ми черпаємо життя: «Я виноградина, ви - гілки. Хто перебуває в мені, а я в ньому, - той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете» (Йо. 15, 5). Він не картає нас і не глузує з нас, і навіть не зітхає з думкою: хотів би я, щоб вони взяли себе з руки і перестали так мене потребувати. Анітрохи. Ми так створені, щоб залежати від Бога, ми створені для єдности з Ним і ніщо, пов’язане з нами, без цієї єдності належним чином не працюватиме. Як писав К. С. Люїс: «Автомобіль сконструйовано для їзди на бензині, і на іншому паливі він не буде як слід працювати. А Бог створив людську машину, яка працювала б, використовуючи його самого. Він сам є паливом, яке, відповідно до задуму, мають спалювати наші душі, або їжа, яку, відповідно до задуму, мають споживати наші душі. Іншого немає».

Саме тут наш гріх і наша культура зійшлися й утримують нас у підлеглості та розбитості, щоб завадити зціленню нашої рани. Ця внутрішня уперта частина, що понад усе хоче бути незалежною, є нашим гріхом. Це та частина нас, що несамовито чіпляється за життя, в якому нам не треба від когось залежати і особливо - від Бога. Потім з’являється культура з особистостями на кшталт Джона Вейна і Джеймса Бонда, і всіх тих інших «справжніх чоловіків», і спільне в них те, що вони - самітники, що їм ніхто не потрібен. Ми до глибини серця повірили, що потребувати когось у будь-якій ситуації - це певна слабкість, вада. Саме тому чоловіки ніколи в житті не зупиняться, щоб запитати дорогу. Це моя вада. Я знаю, як туди дістатися, - я сам знайду собі дорогу, дуже вам дякую. Лише коли я загублюся цілком, остаточно і безповоротно, лише тоді я під’їду до тротуару і попрошу допомоги, і почуватимуся слабаком через те, що це роблю.

В Ісуса нічого подібного не було. Чоловік, який ніколи не ухилявся від викликів лицемірів і відповідав їм, не відводячи очей, Той, хто вигнав торговців із храму, Господар вітрів і морів, надзвичайно залежав від свого Отця. «Істинно, істинно говорю вам: Не може Син нічого робити від себе самого, коли не бачить, що й Отець те саме робить», - «Мене Отець живий послав, і я Отцем живу», - «Слова, які проказую до вас, не від себе проказую. Отець, який перебуває в мені, - він творить діла». Для Христа такий стан речей не є джерелом збентеження, якраз навпаки. Він похваляється стосунками зі своїм Батьком. Із радістю каже Він усім, хто слухає Його: «Я і Отець - одно» (Йо. 10, 30). Цю думку Він також висловлює в інших ситуаціях (див. Йо. 5, 19; 6, 57; 14, 10).

Чому це так важливо? Тому що дуже багато знайомих мені чоловіків живуть із глибоко неправильним розумінням християнства. Вони дивляться на нього як на свій «другий шанс» владнати власне життя. Вони отримали прощення. Тепер вони вважають своїм завданням дотримуватися визначених норм поведінки. Вони намагаються завершити марафон зі зламаною ногою. А тепер стежте уважно за моєю думкою. Згадайте, що мужність - це певна сутність, котра передається від батька до сина. Це образ, як це часто буває в житті, глибшої реальности. Справжня сутність сили передається нам від Бога через нашу єдність із ним. Зверніть увагу на те, якою глибокою і важливою є ця єдність у житті царя Давида. Пам’ятаючи, що це чоловік із чоловіків, справжній воїн, послухайте, як у Псалмах він описує свої стосунки з Богом:

Люблю тебе, Господи, моя сило! (18, 2)

Та ти, о Господи, не віддаляйсь;

о      моя сило, притьмом прийди мені на допомогу. (22, 20)

Сило моя! Тебе я пильнуватиму,

бо ти - моя безпека, Боже.

Мій Бог, - моє милосердя! (59, 10-11)

Мені здається, що Давид міг би помірятися силою з Джоном Бейном або Джеймсом Бондом, проте цей справжній чоловік не соромиться визнати свою надзвичайну залежність від Бога. Ми знаємо, що нам призначено втілювати силу, знаємо, що ми не є тим, ким нам призначено бути, тож відчуваємо нашу розбитість як джерело ганьби. Коли нещодавно ми говорили з Дейвом про його рану, як йому потрібно відкрити її заради зцілення, Дейв заперечив: «Я навіть не хочу про це згадувати. Все виглядає таким справжнім». Чоловіки зазвичай досить різко поводяться зі своїми внутрішніми травмами. Розповідаючи про свої відчуття, багато хто каже, що відчуття таке, наче всередині них є хлопчик, і це вони в собі зневажають. Годі вже бути дитиною, наказують вони собі. Але ж Бог почувається по-іншому. Його розлютило те, що з вами сталося. «Ліпше такому було б, коли б млинове жорно прив’язано йому до шиї, і він був кинутий у море, ніж щоб він спокусив одне з цих малих» (Лк. 17, 2). Подумайте, що ви відчували б, якби нанесених вам ран, завданих вам ударів зазнав би хлопчик, якого ви любите - можливо, ваш син. Чи ви його за це ганьбили б? Чи відчули б зневагу, що він не може піднятися над усім тим? Ні. Вас охопило б співчуття. Як написав Джерард Менлі Гопкінс:

Моє серце мені дало згоду на співчуття

І дозволило бути чуйним до свого смутку.

У фільмі «Хороший Вілл Гантинґ» є чудова ілюстрація до того, що може статися, коли чоловік розуміє, що він «зжився» зі своєю раною, але усвідомлює, що це не є обов’язковим. Вілл Гантинґ (його грає Мет Дамон) - це видатний молодий чоловік, геній, який працює прибиральником у Масачусетському технологічному університеті і мешкає в неспокійному районі міста. Про його здібності ніхто не знає, тому що він приховує їх під маскою несправжнього «я» «крутого хлопця з бідного району». Він забіяка (жорсткий чоловік). Його несправжнє «я» виникло з рани, пов’язаної з батьком. Рідного батька він не бачив, а чоловік, що став його вітчимом, бувало приходив додому п’яним і немилосердно його бив. Після енного арешту за участь у вуличній бійці Вілл, за рішенням суду, відвідує психолога на Шаон (його грає Робін Вільямс). У них встановлюється зв’язок - це вперше в житті Вілла старший чоловік так глибоко переймається його проблемами. Почалася його ініціяція. Перед завершенням однієї з їхніх останніх зустрічей Шон і Вілл обговорюють ті побиття, що він колись зазнавав і які тепер записані в його справі.

ВІЛЛ: Тож, ага... що це таке: «Вілл не спроможний відчувати прихильність»? Що це все означає? «Страх самотности»? Це через це я розійшовся зі Скайлі (своєю дівчиною).

ШОН: Я не знав, що ви розійшлися.

ВІЛЛ: Розійшовся.

ШОН: Хочеш поговорити про це?

ВІЛЛ: (Втупившись у підлогу) Ні.

ШОН: Послухай, Віллє... Я багато чого не знаю, але розумієш, це (бере папку) ... Це не твоя провина.

ВІЛЛ: (Відхиляє його) Так, я знаю.

ШОН: Подивися на мене, синку. Це не твоя провина.

ВІЛЛ: Знаю.

ПІОН: Це не твоя провина.

ВІЛЛ: (Починає оборонятися) Знаю.

ПІОН: Ні, ні, ти не розумієш. Це не твоя провина.

ВІЛЛ: (Обороняється) Я знаю.

ПІОН: Це не твоя провина.

ВІЛЛ: (Намагається завершити розмову) Гаразд.

ПІОН: Це не твоя провина... не твоя провина.

ВІЛЛ: (Роздратований) Шоне, не заводьтеся зі мною, тільки не ви.

ПІОН: Це не твоя провина... не твоя провина... не твоя провина.

ВІЛЛ: (плачучи, падає в його обійми) Мені дуже шкода. Мені дуже шкода.

У тому, що ви потребуєте зцілення, немає нічого ганебного, немає нічого ганебного шукати в інших підтримки, немає нічого ганебного в тому, що всередині ви почуваєтеся молодим і наляканим. Це не ваша провина.


ВІДКРИТИ РАНУ


Коли Фредерику Б’юхнеру було десять років, його батько вчинив самогубство. У передсмертній записці дружині він написав: «Я захоплююся тобою і кохаю тебе, але мені не вдається нічого путнього... Мого годинника віддай Фредді, перламутрову защіпку - Джеймі. З любов’ю». Потім зачинився в гаражі і сидів там, допоки заведений автомобіль не заповнив приміщення чадним газом. Це сталося одного недільного осіннього ранку. Того дня він мав піти з Фредериком і його братом на футбол. Натомість назавжди пішов з їхнього життя. Як десятилітньому хлопчакові реагувати на таку подію?

Дитина сприймає життя так, як воно перед нею розгортається, тому що не має іншого вибору. Того недільного ранку світ підійшов до свого кінця, але щоразу, коли нам доводилося переїжджати на нове місце, я бачив, як світ підходить до кінця, але на його місце завжди приходив новий світ. Як сказав Марк Твен у «Священній подорожі», коли помирає хтось, кого ви любите, це так, ніби у вас згорає дім, - тільки з роками ви усвідомлюєте всю повноту втрати. Для мене процес усвідомлення минав довше, ніж для більшости, хоча не впевнений, чи я цілком усвідомив її навіть зараз. Із плином часу ця втрата заховалась так глибоко, що за якийсь час я майже перестав про неї думати, не кажучи вже, щоб говорити про неї. («Священна подорож»)

Ось так ми - особливо, чоловіки - ставимося до своєї рани. Заганяємо її далеко всередину і ніколи не виймаємо назовні. Але ми просто мусимо виймати її, чи, радше, відкривати її. Свою я відкрив несподівано, через двері власного гніву. Після того, як близько одинадцяти років тому ми переїхали до штату Колорадо, я помітив, що кидаюся на своїх хлопців за якісь дурниці. Перекинута склянка молока могла спричинити напад шаленої люті. Тпру, Джоне, подумав я, щось там у тобі всередині відбувається, тому зазирни під капот. Досліджуючи власний гнів разом зі своїм добрим другом Брентом, я зрозумів, що був таким нестямним через почуття повної самоти в світі, що постійно вимагав від себе більше, ніж спроможний дати. Щось у мені почувалося молодим, мов десятирічний хлопчик у світі чоловіків, але без чоловічої здатности зарадити цьому. Під поверхнею було багато страху - страху, що я провалюся, страху, що мене викриють, і, нарешті, страху через те, що, зрештою, я був сам один. Я розмірковував, звідки береться весь цей страх, чому я почуваюся таким самотнім у цьому світі... і таким юним усередині? Чому щось у моїй душі почувається осиротілим?

Відповідь знайшлася, коли я переглянув декілька художніх фільмів. Як я вже згадував в інших своїх книжках, мене приголомшила кінострічка «Там, де тече ріка» гарною історією про хлопчаків, які ніколи по-справжньому не мали батька, хіба що під час поїздок на риболовлю, а наприкінці вони втрачають навіть те. Я усвідомив, що втратив свого батька, і, так само, як у Б’юхнера, моя втрата була похована так глибоко, що за якийсь час я мало коли про неї згадував. Мене пройняв «Досконалий світ», тому що я бачив там те, як багато значив для хлопця його батько і як я прагнув такої близькости з чоловіком - джерелом сили, який любив би мене і міг би дати мені моє ім’я. Я ототожнював себе з Віллом Гантінґом, тому що також був борцем, котрому здавалося, що він протистоїть всьому світові, а також примирився зі своєю раною і ніколи не побивався через неї. Я гадав, що це моя провина.

У певному сенсі Богові довелося підбиратися до мене через ті історії, бо я не мав бажання з радістю кинутися до свого найглибшого душевного болю. Ця частина шляху пройшла в боротьбі. Всі ці несправжні «я», наш «спосіб життя» є старанно розробленим захистом для того, щоб не впустити себе у своє поранене серце. Це вибіркова сліпота. «Наше несправжнє «я» вперто осліплює кожного з нас і позбавляє світла та правди щодо нашої власної пустоти і нещирости», - каже Манінґ. Дехто з читачів навіть зараз не має жодної уяви, якою є їхня рана чи навіть яке несправжнє «я» вона породила. Ах, якою зручною є ця сліпота. Блаженне незнання. Але якщо рана невідчутна, її неможливо зцілити. Ми мусимо відкрити її. Дверима може стати ваш гнів, це може бути пережита відмова, можливо, з боку дівчини. Це може бути невдача або втрата золотої бити і спосіб, яким Бог руйнує ваше несправжнє «я». Це може бути проста молитва: «Ісусе, відкрий мені мою рану». Дивися, каже Він, я стою біля дверей і стукаю в них.


ЗЦІЛЕННЯ РАНИ


Якби ви захотіли навчитися лікувати сліпих і вирішили, що лише тоді, коли ходитимете разом із Христом і спостерігатимете за його діями, зрозумієте, як це робиться, то, врешті-решт, ви серйозно розчарувалися б. Христос ніколи не повторювався. На одного сліпця Він плює. Для іншого змішує землю зі слиною і прикладає її до очей. До третього Він просто говорить, четвертого торкається, а з п’ятого виганяє демона. У Бога немає рецептів. Саме те, як Бог зцілює нашу рану, є глибоко особистим процесом. Господь є особистістю, і Він наполягає на особистому підході. В одних це відбувається в момент божественного дотику, в інших - через якийсь час, із чиєюсь допомогою, можливо, навіть кількох осіб. Як каже Еґніс Сенфорд: «Багато хто з нас має такі глибокі рани, що зцілити нас можна лише за посередництвом іншої людини, якій ми можемо розкривати своє горе».

У моєму житті дуже багато зцілення відбувалося просто через мою дружбу з Брентом. Ми були партнерами, але, що більше, - ми були друзями. Ми години бували разом - ловили рибу на муху, ходили в туристичні походи, вешталися по барах. Мене ніщо так не лікує, як можливість проводити час зі справжнім чоловіком, якого по-справжньому поважаєш, який любить і поважає тебе. Спочатку я побоювався, що обманюю його, що він швидко «розкусить» мене, і наші стосунки припиняться. Але нічого такого не сталося, а натомість він оцінив мене. Моє серце знало, що якщо чоловік, до якого я ставлюся як до справжнього, вважає мене також за чоловіка, то може я й справді такий? Пам’ятайте - мужність дарується мужністю. Але були інші важливі способи, які використовував Бог - час для цілющої молитви, час горювати над раною і простити свого батька. А найбільше - час для глибокого спілкування з Богом. Головна ідея полягає в тому, що зцілення ніколи не відбудеться поза тісним зв’язком із Христом. Зцілення нашої рани витікає з нашої єдности з ним.

Але ви прагнете відновлення вашого серця, тому я розповім вам про декілька загальних понять. Перший крок видається таким простим, що важко повірити, що ми недогледіли його, ніколи не попрохали про нього, а коли робимо його, то іноді цілими днями намагаємося витиснути зі себе слова.

Відновлення починається з внутрішньої капітуляції. Як каже Люїс: «Поки не віддасте себе Йому (Богові), свого справжнього “я” ви не матимете». Ми повертаємо гілку на дерево, якому вона належить, ми віддаємо наші життя Тому, хто є нашим Життям. А потім запрошуємо Ісуса в нашу рану. Ми просимо Його прийти і зустрітися з нами там, зайти до поруйнованих і незцілених місць нашого серця. Біблія пропонує нам набагато більше, ніж лише прощення, коли каже, що Христос прийшов «відкупити людство». Простити зламаному чоловікові - це те ж саме, що сказати бігуну на маратонській дистанції: це нічого, що ти зламав ногу. Я не висуватиму до тебе претензій. А зараз біжи далі, до фінішу. Жорстоко було б залишати його таким покаліченим. Для нашого спасіння є набагато більше. Суть місії Христа провістив пророк Ісая:

Дух Господа Бога на мені,

бо      Господь мене помазав.

Він послав мене,

щоб принести благу вість убогим,

лікувати скрушених серцем,

проголосити невольним свободу,

ув’язненим відкрити очі (Іс. 61,1).

Він каже, що Месія прийде, аби перев’язати і зцілити, звільнити і визволити. Що саме? Ваше серце. Христос приходить, щоб відновити і звільнити вас, вашу душу, вас - справжнього. Це стрижневий епізод про Ісуса у всій Біблії, той, який Він вибрав, щоб оповістити про себе, коли, як описує євангеліст Лука, Він виходить наперед і оголошує про своє прибуття. Тож, ловіть Його на слові - попрохайте зцілити все, що маєте всередині себе зруйнованого і з’єднати в одне непошкоджене і зцілене серце. Попрохайте Його звільнити вас із рабства і полону так, як Він обіцяв це зробити. Як сказано в молитві МакДональда: «Збери мої розбиті уламки в одне ціле... Нехай моє серце буде веселим і відкритим, але зроби його цілісним, зі світлом в кожному куточку». Але це не можна зробити на відстані. Ви не можете попрохати Христа ввійти у вашу рану, самі перебуваючи далеко від неї. Ви маєте йти туди разом з Ним.

Ось чому ми повинні оплакати свою рану. Ви не винні, і це має значення. Яким же знаменним був для мене той день, коли я просто дозволив собі сказати, що втрата батька має значення. На мою рану вперше полилися глибокоцілющі сльози. Всі ці роки, коли я намагався не помічати її, розтанули в моїй печалі. Оплакувати рану - вкрай важливо для нас, тільки така поведінка по-справжньому чесна. Бо в печалі ми визнаємо правду - що людина, яку ми любили, завдала нам болю, що ми втратили щось дуже дороге, і від цього нам дуже боляче. Сльози зцілюють. Вони допомагають відкрити й очистити рану. Як св. Августин написав у «Сповіді»: «Сльози ... полилися, і я не стримував їх, роблячи з них подушку для мого серця. На них воно і спочило». Оплакування - це форма визнання. Воно говорить, що рана мала значення.

Ми дозволяємо Богові любити нас ми дозволяємо йому справді впритул підійти до нас. Я знаю, це здається до вкрай очевидним, проте кажу вам, що небагато є настільки вразливих чоловіків, які можуть просто дозволити Богові любити їх. Після того як Бред втратив свій план для спасіння, я запитав його: «Бреде, чому ти не дозволиш Богові тебе любити?». Він засувався в кріслі: «Так важко, коли тебе просто люблять. Я почуваюся зовсім беззахисним. Я хочу контролювати ситуацію, хочу, щоби мною захоплювалися за те, що я даю групі». Потім він написав про те в листі до мене:

Після того як все повалилося, мене охопили смуток і почуття горя. Біль був неймовірним. Серед усього цього до мене звернувся Бог: «Бреде, ти дозволяєш мені любити тебе?». Я розумію, про що Він запитує. Я переймаюся тим, що електронною поштою мушу зконтактувати з усіма тими школами і забезпечити майбутнє. Але я стомився тікати. Я хочу повернутися додому. Я погортав Біблію і натрапив на рядки: «Як мене Отець полюбив, так я вас полюбив. Перебувайте у моїй любові!» (Йо. 15,9). Боротьба дуже напружена. Часом усе зрозуміло. Іноді все, ніби в тумані. Зараз я можу робити лише одне - якнайтісніше пригорнутися до Ісуса і не тікати від всього того, що є в моєму серці.

Єдиною нашою надією є перебувати в любові Бога - єдиному справжньому прихистку для наших сердець. Річ не в тому, що ми подумки усвідомлюємо, що Бог любить нас. Річ у тому, що ми дозволяємо нашому серцю знайти у Нього прихисток і перебувати в Його любові. МакДональд так каже про це:

Коли наше серце повертається до Нього, тобто відчиняє Йому двері... тоді Він заходить - і не лише в наших думках, не лише в нашому уявленні, а приходить особисто і за власним бажанням. Таким чином, Господь Бог, Святий Дух, стає душею наших душ... Відтоді ми дійсно існуємо, відтоді ми дійсно живемо, - життя Ісуса ... стає життям у нас ... ми разом із Богом повік. («Серце Джорджа МакДональда»)

Ось як ці думки перегукуються зі словами св. Йоана Хреста: «О, як ніжно, з якою любов’ю покоїшся Ти в глибині, в самому центрі моєї душі, там Ти є в таємниці і тиші, єдиний незрівнянний Господь, перебуваєш в моїй душі як у Своєму власному домі чи у Своїй палаті, в тісному союзі зі мною» («Живе полум’я любові»). Глибокий потаємний союз з Ісусом і його Батьком є джерелом всього нашого зцілення і всієї нашої сили. Це, як каже Лін Пейн, основна і унікальна правда християнства. Після зустрічі, в якій я виклав ідею чоловічої подорожі для невеликої групи чоловіків, я отримав цього електронного листа:

Мій батько не покинув нас - просто в нього ніколи для мене не було ні часу, ні доброго слова. Все своє життя він вимагав, щоб найбільше уваги приділяли саме йому. Це вперше я зрозумів, чому дійшов до такого стану, чому нікому, навіть дружині, ніколи не дозволяв наблизитися до себе і чому більшість людей мені не довіряє. Я не витримав і заплакав. Я відчував присутність Бога в серці так, як ніколи його не відчував раніше... початок нового серця.

Для нас настав час простити своїм батькам. Апостол Павло попереджує нас, що непрощення і досада можуть занапастити і наше життя, і життя інших (див. Еф. 4,31; Євр. 12, 15). Мені шкода згадувати всі ті роки, коли моя дружина терпіла гнів і гіркоту, що я їх від свого батька скеровував на неї. Як хтось сказав, прощення полягає в тому, аби випустити на волю в’язня, а потім виявити, що той в’язень - це ви. Для мене був корисним досвід Блая, коли він простив своєму батькові, про якого сказав: «Я подумав про нього не як про людину, яка позбавила мене любови чи уваги, чи товариських стосунків, а як про людину, яку цього також позбавили - і його батько, і матір, і культура». Мій батько мав рану, яку йому ніхто ніколи не пропонував зцілити. Його батько також певний час був п’яницею, а в мого тата, так само як і в мене, в молодості було декілька важких років.

Тепер ви мусите зрозуміти: прощення - це вибір. Це не почуття, а вольовий акт. Як написав Ніл Андерсен: «Щоб простити, не чекай, допоки виникне таке бажання; може статися так, що воно ніколи не прийде. Почуття зціляться через якийсь час, після того як зроблено вибір простити». Ми дозволяємо Богові дістати з минулого наш біль, бо ваше прощення буде неповним, якщо воно не зачепить емоційну глибину вашого життя. Ми визнаємо, що це боляче, що це має значення, і ми воліємо поширити прощення на свого батька. Ми не кажемо, що це не має ніякого значення, ми не кажемо, що, мабуть, у тому частково і моя провина. Прощення каже: це було неправильно, це мало значення, і я прощаю вам. Лише тоді ми можемо просити Бога бути нам батьком і повідомити нам наше справжнє ім’я.


ІМ’Я, ЯКЕ ДАЄ НАМ БОГ


Декілька років тому, рухаючись шляхами чоловічої подорожі, я завважив, що добре встановлюю зв’язок з Ісусом і з «Богом», але не з Богом як Батьком. Чому, це так легко зрозуміти. Батько був для мене... для багатьох з нас, джерелом болю і розчарування. Потім я прочитав у МакДональда:

У моєму дитинстві і підлітковому віці батько слугував мені прихистком від усіх життєвих негараздів, навіть від гострого болю. Тож, синові або доньці, котрі не відчувають приємності в слові «батько», я кажу: у це слово ви повинні вкладати все те, чого вам бракувало в житті. Все, що ця людська ніжність може дати або забажати в очікуванні любови і готовности до неї, все це і нескінченно більше повинно втілюватися в бездоганному Батькові - Творцеві батьківства. («Серце Джорджа МакДональда»)

Час для цього дару був підібраний ідеально, тому що я знав, що це був час дозволити Богові бути мені батьком. (Упродовж усього процесу моєї ініціяцїї перед наступним етапом подорожі Бог подавав такі слова, повідомлення, людей, дари.) Мужність передається від батька синові. Адам, Авраам, Яків, Давид, Ісус - всі вони після доброго знайомства з Богом Батьком дізналися, хто вони. Врешті, хто може назвати власне ім’я чоловіка? Лишень Бог. Тому що ніхто, окрім Бога, не бачить, чим є чоловік. Ця думка зазвичай викликає почуття вини - так, Бог бачить мене... і бачить мій гріх. Це неправильно через дві причини.

Відкидаємо першу - з вашим гріхом вже покінчено. Ваш Батько звільнив вас від нього і віддалив настільки далеко, як «схід від заходу» (Пс. 103, 12). Ваші гріхи з вас змито (див. 1 Кор. 6,11). Коли Бог дивиться на вас, він не бачить вашого гріха. Він жодним чином вас не засуджує (див. Рим. 8, 1). Але це ще не все. Ви маєте нове серце. Така обіцянка Нового Завіту: «Я дам вам нове серце, і новий дух вкладу в ваше нутро. Я вийму кам’яне серце з вашого тіла й дам вам серце тілесне. Я вкладу в ваше нутро дух мій і вчиню так, що ви будете ходити в моїх заповідях та берегти й виконувати мої установи» (Єз. 36, 26- 27). Є підстава називати цю новину доброю.

Сьогодні дуже багато християн живуть, озираючись на Старий Завіт. У їхній пам’яті закарбовані слова пророка Єремії про лукаве і ледаче серце (див. Єр. 17, 9), і вони живуть, вірячи, що їхнє серце насправді таке. Це вже не так - все змінилося. Дочитайте книгу цього пророка до кінця, де Бог проголошує ліки від усього цього: «Вкладу закон мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці. Я буду їхнім Богом, вони ж моїм народом» (Єр. 31, 33). Бог дає нам нове серце. Ось чому апостол Павло каже: «Не той юдей, що є ним назовні, і не те обрізання, що назовні, на тілі, а той, хто юдей у скритості, і те обрізання серця - за духом, не за буквою» (Рим. 2, 28-29). Найглибшим у вас є не гріх. Ви маєте нове серце. Чуєте мене? Ваше серце добре.

Коли Бог дивиться на вас, Він бачить вас істинного, вас правдивого, такого чоловіка, про якого думав, коли створював вас. Як ще міг Він дати вам білий камінь із вашим істинним іменем? Я розповідав вам історію Дейва про те, як його батько завдав йому рану, обізвавши «маминим синочком», як він через жінок шукав відчуття мужности, як підкорився своїй рані і як сприйняв її повідомлення за остаточне й істинне. Якось разом із ним у мене в кабінеті ми досить добре, до подробиць, проаналізували його життя. Це виглядало так, начебто ми розпакували повну таємниць скриню і виклали їх усіх на денне світло. Що ще можна було сказати? Хіба що: Дейве, в тебе є лишень одна надія... що твій тато помилявся щодо тебе.

Вам слід запитатися в Бога, що Він про вас думає, і слід наполягати зі своїм питанням, доки не отримаєте відповіді. Боротьба тут стане ще запеклішою. Саме це Ворог найбільше хоче від вас приховати. Він стане черевомовцем, він нашіптуватиме вам, мовби голос його - це голос самого Бога. Пам’ятайте, він - обвинувач братів (див. Од. 12, 10). Переглянувши «Гладіатора», я прагнув стати таким чоловіком, як Максим. Він нагадував мені Генріха V з драми Шекспіра - мужній, доблесний чоловік. Максим - сильний і хоробрий, і він так добре б’ється. Однак його серце віддано вічності. Він тужить за небесами, але залишається боротися заради звільнення інших людей. У кінці фільму я плакав, охоплений палким бажанням бути таким, як він. У всьому цьому був сатана, який казав мені, що ні, насправді я був комодом - тим нещирим негідником, який у кінострічці виступав лиходієм. А ще дошкульнішим цей удар зробило те, що колись я був комодом - егоїстичною нещирою людиною, яка для власної користі маніпулювала всім. Це було досить давно, проте обвинувачення мучило мене.

Я поїхав до Англії, де впродовж п’яти днів провів чотири конференції. Подорож була складна, а я був у духовно тяжкому стані. З яким полегшенням я важко опустився в крісло літака, що віз мене додому. Заморений, вимучений і схвильований, я потребував слів від мого Батька. Тож, я почав виливати своє серце до нього в своєму щоденнику.

«Господи, як я Тобі? Чи я Тобі догодив? Що Ти побачив? Шкодую, що доводиться запитувати - хотів би я це знати, не ставлячи запитань. Гадаю, що страх примушує мене сумніватися. Проте я жадаю отримати від Тебе звістку - слово, образ, ім’я чи навіть просто погляд від Тебе».

Ось що я почув: «Ти Генріх V після Азенкура... чоловік на полі битви, твоє лице вкрите кров’ю, потом і брудом, ти борешся доблесно... видатний воїн ... так, навіть Максим».

І потім: «Ти - мій друг».

Не можу передати, як багато ці слова значили для мене. Насправді, мені ніяково розповідати про них, бо вони виглядають зухвалими. Але я поділився ними, сподіваючись, що це допоможе вам знайти свої власні. Це слова життя, слова, що лікують мою рану і вщент розбивають звинувачення Ворога. Я вдячний за них, глибоко вдячний. О, які чудові історії я міг би тут розповісти про те, скільки разів Бог відповідав мені та іншим людям на наші запитання. Мій друг Арон вийшов до парку коло нашого будинку і знайшов там відлюдне місце. Там і чекав на голос Батька. Спочатку він почув це: «Істинна мужність є духовною». До цього Арон завжди вважав, що духовність була жіночою рисою. Це йому страшенно заважало, тому що, будучи дуже духовною людиною, він палко бажав бути справжнім чоловіком. Бог сказав саме те, що йому було потрібно почути - мужність є духовною. Потім він почув: «Істинна духовність - це добре». І потім: «Ти - чоловік. Ти - чоловік. Ти - чоловік».

На це місце ми потрапляємо з боєм, і щойно ті слова промовлені, Ворог кидається, щоб вкрасти їх. Згадайте, як він нападав на Христа в пустелі, одразу після того, як почув слова від його Батька. Я говорив про такі і про багато подібних випадків з іншим моїм приятелем. Він якось так зітхнув і сказав: «Так, пригадую, як колись у церкві я чув, що Бог каже мені: “Ти все добре робиш. Я пишаюся тобою, тим, чого ти досягнув”. Але я не міг у це повірити. Я вирішив, що мені почулося». Саме тому ми завжди спираємося на побудовану на логіці правду, на те, що про нас каже Біблія. Ми прощені. Наше серце добре. Голос Батька ніколи не обвинувачує. Опираючись на це, ми просимо Бога говорити з нами особисто, щоби зламати могутність брехні, яка прийшла з нашою раною.

Він знає ваше ім’я.


НАША СЛАВА БЕРЕ ПОЧАТОК У НАШІЙ РАНІ


У моєму кабінеті зберігається копія моєї улюбленої картини роботи Чарльза Шрейфогеля «Бойовий друг». На ній у ковбойському стилі зображено четверо кіннотників. Вони виконують рятувальну операцію - одного з вершників пострілом збило з коня, а троє інших на великий швидкості підбирають його. На передньому плані вершник підхоплює свого товариша на коня, тимчасом як інших двоє прикривають вогнем із рушниць. Я люблю цю сцену, тому що саме цим я хочу займатися і таким хочу бути. Я хочу мчати верхи на порятунок тих, кого пострілом збило на землю. Проте якось я був на роботі, і Бог почав говорити мені про картину і мою роль у ній: Джоне, поки ти не маєш коня, поки ти - чоловік, який сам потребує порятунку, ти не можеш стати тим вершником, що рятує.

Так. Істинна сила не з’являється з бравади. Доки ми зруйновані, наше життя буде егоцентричним, самовпевненим, і силу ми черпатимемо зі самих себе. Доки ви думаєте, що ви є справді кимсь самі по собі, навіщо вам Бог? Я не вірю чоловікові, який не страждав, я не дозволю наблизитися до мене тому, хто не визнав свою рану. Згадайте позерів, з якими ви знайомі - чи зателефонуєте до них о другій годині ночі, коли ваше життя руйнуватиметься? Я не звернувся б. Я не хочу банальностей. Мені потрібна глибока емоційна правда, а вона виникає лише тоді, коли чоловік проходить шлях, про який я говорив. Як каже Б’юхнер:

Якщо для того щоб вижити в цьому бездушному світі, в ці найгірші часи, ви стиснете зуби і кулаки, тобто зробите все, на що найбільше спроможні самі, то саме цим не дозволите, аби для вас і у вас було зроблено щось набагато дивовижніше. Хиба гартування себе проти жорстокої реальности полягає в тому, що ця криця, що охороняє ваше життя від руйнації, також перешкоджає тому, щоб ваше життя було відкрите і перетворене. («Священна подорож»)

Лише коли ми зайдемо в нашу рану, відтак відкриємо нашу істинну славу. Як каже Блай: «Геній чоловіка відкриється саме там, де є його рана». Для цього є дві причини. По-перше, через те, що рана була завдана в місце вашої істинної сили, вона є спробою знищити вас. Доки ви не підете туди, ви все ще позує те, пропонуючи щось поверхове і неістотне. І по-друге, завдяки вашій зруйнованості ви зрозумієте, що саме ви можете запропонувати суспільству. Несправжнє «я» ніколи не є несправжнім до кінця. Ті таланти, якими ми користуємося, часто насправді є нашими, але ми використовуємо їх, щоб за ними ховатися. Ми вважали, що сила нашого життя була в золотій биті, проте ця сила міститься в нас. Аж коли ми запропонуємо не просто наші дари, а наше істинне «я», саме тоді стаємо могутніми.

Ось тепер ми готові до битви.

Розділ 8.

ВИГРАТИ БИТВУ: ВОРОГ

Територія, окупована ворогом, - ось що таке цей світ.

_К. С. ЛЮЇС


Хай зморені, нехай без позолоти –

Її дощі вже змили у походах...

Та месою клянуся - духом сильні.

_ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР, « ГЕНРІХ V»


Якби ми наважилися вистояти в битві як хоробрі чоловіки, ми, безумовно, відчули б прихильну допомогу Бога з Небес. Бо той, який дає нам нагоду боротися, щоби вкінці ми могли перемогти, готовий підтримати тих, хто мужньо бореться і вірить у його милість.

_ТОМА КЕМПІЙСЬКИЙ


«Тату, а замки ще десь є?». Це запитання поставив мені Люк, коли ми снідали, хоча насправді за столом сидів лише він, а я обслуговував його королівську величність, готуючи канапки з абрикосовим джемом. Щойно він поставив це запитання, я зрозумів, що саме прагне знати його молоде серце - чи можна ще десь потрапити у великі пригоди? Чи відбуваються ще десь великі битви? Я хотів пояснити, що звичайно, є, але перш ніж я встиг це зробити, очі в нього по-особливому зблиснули і він запитав: «А дракони десь є?». О, як глибоко це вкарбовано в чоловічій душі. Хлопець - це воїн, його ім’я - хлопець. Чоловік потребує битви, він потребує, щоб воїн усередині нього прокинувся - воїн підготовлений, навчений, загартований. Якщо має рацію Блай (а я вірю, що це так), що «рання смерть воїна в хлопцях не дає їм дорослішати», тоді правильне твердження таке: якщо ми зможемо пробудити цю характерну для чоловіка енергійну рису, підключити її до вищої мети, звільнити внутрішнього воїна, тоді хлопець може дорослішати і стати по-справжньому мужнім.

Коли декілька днів тому я працював над цією книжкою, до мене прийшов Блейн і мовчки підсунув свій малюнок. На ескізі олівцем був зображений широкоплечий ангел із довгим волоссям, загорнений у крила, але з-під них було видно, що він тримає великого дворучного меча, схожого на шотландський двосічний. Він тримав його клинком угору, готовим до дії. Його пильний погляд був твердим і жорстоким. Під малюнком слова, написані рукою дев’ятирічного хлопчака: «Кожен чоловік - усередині - воїн. Але він сам вибирає, коли і за що йому битися». Блейн ще дитина, однак добре знає, що кожен чоловік - це воїн, проте кожен чоловік сам повинен вибирати, коли і за що йому битися. Воїн - це не єдина роль, яку повинен грати чоловік, є й інші, і їх ми розглянемо далі. Проте роль воїна є вирішальною у наших учинках до будь-якої чоловічої цілісності; це закладено в кожному чоловікові.


СЕРЦЕ ВОЇНА


У моєму архіві є копія листа, якого написав майор Саліван Баллу, офіцер 2-го Родайлендського полку армії «Північан». Він пише своїй дружині напередодні Битви при «Бул Ран» - битви, яка, як він відчував, стане його останньою. Він ніжно говорить їй про свою невмирущу любов, про «спогади про блаженні миті, що я провів з тобою». Баллу сумує, що він повинен відмовитися від «надії на прийдешні роки, коли, Божою волею, ми могли б і далі жити разом і любити одне одного, і бачити, як коло нас дорослішають і мужніють до благородної зрілості наші сини». Проте, попри любов, його кличе битва, і він не може її уникнути: «У мене немає передчуття чогось поганого чи невпевненосте в подіях, до яких я задіяний, і моя мужність мене не покидає і не похитнеться... які ми великі боржники перед тими, хто перед нами пройшов через кровопролиття і страждання революції... Саро, моя любов до тебе безсмертна, вона мовби зв’язала мене могутніми канатами, які ніщо не може розірвати, хіба що тільки Всемогутній Бог», і все ж більша справа охоплює мене, як сильний вітер, і без спротиву веде мене з усіма цими путами на поле бою».

Чоловік повинен мати битву, визначну мету свого життя, яка включає, навіть перевершує рідний дім і сім’ю. Він повинен мати справу, якій він відданий навіть до самої смерти, тому що це вкарбовано в його буття. Тепер слухайте уважно: ви маєте. Саме тому Бог створив вас, щоб ви були його близьким союзником і приєдналися до Нього у Великій Битві. У вас є ваше особисте місце в строю, завдання, для виконання якого вас створив Бог. Тому так важливо дізнатися від Бога своє істинне ім’я, бо це ім’я містить мету вашого життя. Черчіль був змушений керувати Британією в розпачливі часи Другої світової війни. Він сказав: «Я почувався так, нібито йшов поруч із долею і що все моє минуле життя було підготовкою до цього часу і для цього випробування». Те ж саме стосується і вас - усе ваше життя було підготовкою.

«Хотів би я бути Вільямом Волесом і з великим мечем в руці очолити атаку, - зітхнув один мій друг. - Але я почуваюся таким собі хлопцем із мотикою в руках десь у четвертій шерензі». Те, що ваша роль начебто несуттєва, що ви все одно не озброєні для неї відповідним чином - це брехня Ворога. У вашому житті ви і є Вільямом Волесом, хто ж іще може ним бути? Немає іншого чоловіка, який міг би заступити вас у вашому житті, на полі битви, до якого ви покликані. Якщо ви залишите своє місце в шерензі, воно буде порожнім. Ніхто інший не може бути тим, ким маєте бути ви. Саме ви є героєм своєї історії. Не виконавець епізодичної ролі, не актор масовки, а головна особа. Це наступний етап подорожі ініціяції, коли Бог викликає чоловіка вийти на передову. Він хоче розвинути і вивільнити з нас якості, яких потребує кожен воїн - включно з глибоким усвідомленням того, з якими ворогами ми стикнемося.

До того ж, воїн має бачення, мету, що перевершує його життя, справу, значнішу за самозбереження. Всі наші нещастя і несправжнє «я» коріняться в тому, що, шукаючи як зберегти наше життя, ми втратили його. Христос кличе чоловіка далі: «а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе» (Мр. 8,35). Знову тут ідеться не просто про готовність померти за Христа, ці слова набагато буденніші. Роками я щоденно втрачав енергію на намагання перемогти випробування в своєму житті і отримати трохи задоволення. Тижні були змарновані чи то на боротьбу, чи то на втіхи. Я був найманцем. Найманець бореться за платню, за свою власну вигоду, його життя присвячено йому самому. «Характерна особливість істинного воїна, - каже Блай, - полягає в тому, що він служить меті, вищій за нього самого, тобто трансендентній справі». Та хвилююча особливість є в листі Баллу; такою є таємниця воїнського серця Ісуса.

По-друге, воїн є хитрим. Він знає, коли час битися, а коли рятуватися втечею. Він здатний відчути пастку і ніколи не атакує нерозсудливо. Він знає, яку зброю взяти з собою і як її використовувати. На яку особливу територію вас не покликали б - у дім, на роботу, в царину мистецтв чи промисловости, чи світової політики - скрізь ви завжди зіткнетеся з трьома ворогами: світом, тілом і дияволом. Вони складають щось на кшталт нечестивої трійці. Позаяк вони завжди змовляються між собою, важкувато говорити про них окремо, бо в будь-якій битві залучені принаймні двоє з них, але зазвичай - усі троє. Проте кожен із них має власну індивідуальність, тож я розгляну кожного з них окремо, а потім спробую показати, як вони змовляються проти нас. Тож, почнімо з ворога, який є найближчим до нас.


ВНУТРІШНІЙ ЗРАДНИК


Яким би міцним не був замок, але якщо всередині нього перебуває ненадійна група (схильна до зради за першої ж нагоди), цей замок від ворога не вберегти. Зрадники заволодівають нашими серцями, готові стати прибічниками будь-якої спокуси і підкоритися їм усім. (Джон Овен, «Гріх і спокуса»)

Із того самого доленосного дня, коли Адам позбувся самої суті своєї сили, чоловіки борються з тією частиною своєї натури, яка, не вагаючись, готова зробити те ж саме. Ми не висловлюємося, доки не знаємо, що все буде добре і не хочемо рухатися, доки нам не гарантовано успіх. Те, що в Писанні називається тілом, старим чоловіком або грішною природою, це та частина грішного Адама в кожному чоловікові, яка завжди прагне найлегшого виходу. Набагато простіше зайнятися мастурбацією, аніж кохатися з власною дружиною, особливо, якщо стосунки між вами ускладнилися й ініціатива у відновленні статевих стосунків виглядає ризикованою. Набагато простіше податися до гольф-клубу і атакувати відро з м’ячами, ніж на роботі подивитися прямо у вічі тим, хто на вас гнівається. Набагато простіше прибрати в гаражі, навести лад на власному письмовому столі, підстригти траву чи відремонтувати машину, ніж поспілкуватися з власною неповнолітньою донькою.

Одно слово, ваше тіло - це ласиця, позер і егоїстична свиня. І ви не є ваше тіло. Чи ви знаєте це? Ваше тіло - не ви істинний. У знаменитому уривку апостола Павла знаходимо пояснення того, що це означає - боротися з гріхом (див. Рим. 7). Він розповідає історію, з якою ми всі добре знайомі. Її суть зводиться до того, що ми вирішуємо зробити щось добре, проте насправді не робимо цього. Вирішуємо не чинити погано, проте потім робимо саме так. Наші рішення не призводять до того, що ми задумали. Глибоко в нас відбувається щось погане, щоразу воно забирає те найкраще, що є всередині єства. Це стається так регулярно, що його можна передбачити. Як тільки вирішуємо зробити щось добре, гріх уже готовий примусити нас зробити неправильний крок. Щиро захоплюємося Божими наказами, проте, очевидно, що не все всередині нас приєднується до цього захоплення. Деякі частини «я» таємно чинять опір, і саме тоді, коли якнайменше очікуємо цього, вони перебирають владу на себе.

Гаразд, таке відбувалося багато разів із нами всіма. Проте висновок, який робить ап. Павло, просто вражає: «Коли ж я роблю те, чого не хочу, то тоді вже не я його виконую, але гріх, що живе в мені» (Рим. 7, 20). Ви помітили, яке розмежування він робить? Ап. Павло визнає: знаю, що борюся з гріхом. Але також знаю, що мій гріх - це не я, не моє істинне серце. Наш гріх - це не ми. Для чоловіка, що поєднався з Ісусом, гріх більше не є головною його рисою. Наше серце добре. «Я дам вам нове серце, і новий дух вкладу в ваше нутро...» (Єз. 36, 26). Сьогодні великою брехнею є те, що ви - лишень спасенний милістю грішник. Насправді ви - набагато більше. Ви - нове творіння в Христі. Новий Завіт називає вас святим, священним, сином Божим. За своєю суттю ви - добра людина. Так, усередині нас триває війна, але це громадянська війна. Битва триває не між нами і Богом, ні, всередині нас є зрадник, який веде війну проти нашого істинного серця, що протистоїть йому пліч-о-пліч із Божим Духом у нас.

Це виглядає так, начебто до операції залучена нова потуга. Атмосферу дивовижно, подібно до сильного вітру, очистив дух життя у Христі, звільнивши вас від визначеного наперед обмеженого життя під владою брутальної тиранії гріха і смерти... Зрозуміло, що той, хто не прийняв цього невидимого, але безсумнівно присутнього Бога, Духа Христа, не зрозуміє, про що ми тут говоримо. Проте для вас - для тих, хто прийняв Його, в кому Він перебуває... якщо у ваше життя входить живий і присутній Бог, який воскресив Ісуса з мертвих, Він зробить для вас те ж саме, що зробив для Ісуса... Коли у вас живе і дихає Бог (а Він це робить так само, як робив в Ісусі), з того мертвого життя ви визволені (див. Рим. 8, 2-3; 9-11).

Ви істинний перебуваєте на боці Бога проти несправжнього «я». Це знання змінює весь світ. Чоловік, який хоче доблесного життя, швидко впаде духом, якщо віритиме, що його серце наповнене лише гріхом. Навіщо боротися? Навіть ще не почавшись, битва виглядає програною. Ні, ваше тіло - це ваше несправжнє «я», позер, якого видно в боягузтві і самозбереженні. Єдиний спосіб дати йому раду - це розіп’яти його. Тепер дуже уважно стежте за моєю думкою. Від нас ніколи не вимагають розіп’яти своє серце. Від нас ніколи не вимагають убити ту істинну людину що всередині нас, не вимагають позбутися того глибокого бажання битви, пригоди і краси. Нам наказано застрелити зрадника. Як? Вибирайте не на його користь щоразу, як він піднімає свою потворну голову. Прямуйте саме в ті ситуації, яких ви зазвичай уникали. Висловлюйтеся саме з тих питань, щодо яких ви зазвичай відмовчувалися. Якщо хочете збільшити свою істинну чоловічу силу, тоді перестаньте саботувати свою.


САБОТАЖ


Річ - дуже запальний молодий чоловік, який хоче по-справжньому зрозуміти, що означає бути чоловіком. Декілька тижнів тому він домовився зі своїми приятелями піти кудись розважитися. Друзі обіцяли зателефонувати перед виходом і потім зайти за ним, проте так і не зателефонували. За декілька днів, коли один із них згадав про цей випадок, Річ сказав: «Та все гаразд. Нічого страшного». Але всередині він був розлюченим. Це саботаж. Він свідомо вирішив заштовхати свою істинну силу якнайдалі і підтримав своє несправжнє «я». Зробите так само певну кількість разів - і взагалі забудете, що маєте бодай якусь силу. За собою я помітив, що коли заперечую, що відчуваю гнів, це почуття перетворюється на страх. Якщо ми допускатимемо те, що Сем Кін називає «вогнем у животі», його місце займе щось слабше. Декілька років тому я мав нагоду сказати своєму керівникові, що я насправді про нього думаю, але говорити це не в стані гріховного роздратування (що дуже важливо), не образити, а допомогти йому. Фактично, він сам попрохав мене про це, зателефонував, щоб дізнатися, чи маю я вільну хвилину для дружньої розмови. Я знав, чому він телефонує і втік, зіславшись, що маю інші справи. У наступні дні я почувався слабким, фактично позером. Відмовившись від своєї сили, я саботував її.

Коли ми зраджуємо свою силу, це також саботаж. Приймати хабарі, дозволяти, щоб від вас відкуповувалися, погоджуватися на лестощі взамін на певну відданість - це саботаж. Відмовлятися ставити якесь питання, тому що за умови мовчанки ви отримаєте підвищення по службі або вас зроблять старійшиною, або безпечно залишать на роботі - все це глибоко псує вас. Мастурбація - це саботаж. Це, по суті, егоїстична дія, яка вас нищить. Я розмовляв із багатьма чоловіками, котрим схильність до мастурбації поступово зруйнувала відчуття сили. Таку ж дію має статевий зв’язок із жінкою, з якою ви не одружені. Карл належить до такого типу чоловіків, які користуються особливою увагою жінок. Мене вражає, чого тільки молоді жінки не запропонують, якщо вони зголодніли за любов’ю і визнанням, яких так і не дочекалися від свого батька. Вони кидатимуться в обійми чоловіка, щоб відчути, що вони потрібні, бажані. Карл прийшов до мене, тому що його статеве життя стало некерованим. Десятки жінок пропонували себе йому. І щоразу, коли він піддавався, то почувався послабленим, кожного наступного разу його рішучість чинити спротив слабшала.

Справи пішли на краще, коли Карл усвідомив, що ця статева боротьба є не так гріхом, як битвою за його силу. Він хотів бути сильним, відчайдушно прагнув того, і це бажання почало підтримувати його рішення чинити опір. Як сказав Кемпіс: «Щоб навчитися цілковито керувати собою, чоловік повинен довго і сильно боротися всередині себе». Разом із Карлом ми провели години за молитвою, розбираючи кожен із випадків тих стосунків, визнаючи гріх, розриваючи зв’язки, що їх створюють між двома душами статеві стосунки, очищуючи його силу, прохаючи Бога відновити його. Він зробив це, і мені приємно сказати, що для Карла все вже позаду. Це не було просто, але по-справжньому. Нині він щасливий у подружжі.


СПРАВЖНЄ ЖИТТЯ


Спробуйте користуватися своєю силою і побачите, що вона щораз більше зростає. Річ мав відремонтувати гальма свого автомобіля. Він зателефонував до магазину запасних частин і там дізнався, що це коштуватиме йому по 50 доларів за пару. Проте коли прибув за покупкою, то почув від працівника магазину, що вже мусить заплатити за пару запчастин 90 доларів. Він прийняв Річа за дурня, і це зачепило нашого героя. Зазвичай він сказав би: «Гаразд, добре. Нема проблем», і заплатив би більше, але не цього разу. Річ наполягав на своєму. Продавець відступився і припинив свої спроби обшахрувати його. «Це було приємне відчуття, - поділився потім зі мною Річ. - Нарешті я відчув, що поводжуся як чоловік». Зараз це може виглядати як проста історія, але це саме така ситуація. Саме в повсякденному житті ви довідуєтеся про свою силу. Почніть смакувати свою істинну силу - і вам захочеться більшого. У грудях виникає якесь відчуття вагомости, важливости.

Нам слід дозволити нашій силі виявлятися. Після всього того виглядає досить дивним, що чоловік не дозволяє своїй силі прибувати, однак багато з нас ослабили себе нашою власною мужністю. Що станеться, якщо ми по-справжньому випустимо її назовні? У своїй книзі «Зцілюючи чоловічу душу» Ґордон Делбі розповідає дивовижну історію про чоловіка, якого постійно мучив один і той самий сон, у якому його переслідував лютий лев, аж поки він не падав виснажений і прокидався з криком. Чоловік був збентежений, він не розумів, що означає цей сон. Чи лев є символом страху, того, чого неможливо побороти? Якось цей чоловік отримав від свого духівника пораду повернутися до цього сну в молитві:

Коли вони вдвох молилися, в якийсь момент духівник інтуїтивно запропонував чоловікові воскресити в пам’яті його сон, так, щоб зберегти навіть почуття страху. Вагаючись, чоловік погодився і невдовзі повідомив, що справді лев уже з’явився і прямує до нього. Тоді духівник сказав: «Коли лев наблизиться, намагайтеся не тікати від нього, натомість залишайтеся на місці і запитайте його хто чи що він є, і що він робить у вашому житті... спробуєте це зробити?». Тривожно пововтузившись на стільці, чоловік погодився, потім повідомив про те, що відбувалось: «Лев пирхає і струшує головою, стоячи прямо переді мною... Я питаю його, хто він є ... і - Ах! Не можу повірити в те, що він каже! Він каже: «Я - твоя відвага і твоя сила. Чому ти тікаєш від мене?».

Мені наснилося щось подібне. Сон повторювався протягом багатьох років, особливо в юності. Начебто великий дикий жеребець стояв на гребені гори; я відчував небезпеку, але не лиховісну, - просто відчував щось сильне, хоробре і величніше за мене. Я намагався тихенько забратися звідти, а жеребець завжди повертався так, щоб встигнути побачити мене і починав спускатися вниз по схилу. Я прокидався саме в той момент, коли він був коло мене. Виглядає божевіллям, щоб чоловік намагався непомітно втекти від своєї сили, боячись її прояву, але саме тому ми вдаємося до саботажу. Наша сила шалена й несамовита, і ми дуже переймаємося тим, що може статися, якщо дозволимо їй проявитися. Одне знаємо: ніщо не залишиться таким, як було. Один клієнт сказав мені: «Я боюся, що зроблю щось погане, якщо дозволю всьому цьому проявитися». Ні, все навпаки. Ви зробите погано, якщо не дозволите. Пам’ятайте - згубні звички чоловіка є наслідком відмови від своєї сили.

Кілька років тому Брент дав мені пораду, яка змінила моє життя: «Дай людям відчути твою вагомість, і дозволь їм призвичаїтися до того». Це приводить нас на поле битви з нашим наступним ворогом.


СВІТ


Що це за ворог, що його Святе Письмо називає світом? Чи йдеться тут про спиртне, куріння і танці? Чи означає це відвідування кінотеатру або гру в карти? Такий підхід до благочестя є поверхневим і сміховинним. Він позбавляє нас можливости сприйняти той факт, що поняття добра і зла є набагато глибшими. Ніде в Писанні не заборонено вживати алкогольні напої - заборонено лише пияцтво. Танці були важливою частиною життя царя Давида; тимчасом як в кінотеатрах інколи транслюють благочестиві фільми, поміж ними також є і безбожні. Ні, світ - це не якесь місце чи комплект правил поведінки. Це будь-яка система, побудована на нашому спільному гріху, всі наші несправжні «я», що збираються разом, аби покарати і зруйнувати одне одного. Позбирайте всіх тих позерів, зберіть їх на роботі, в клубі чи в церкві - і ви отримаєте саме те, що Писання пояснює як світ.

Світ - це карнавал фальшивок: удавані битви, імітовані пригоди, несправжні красуні. Чоловікам варто сприймати його як те, що псує їхню силу. Прокладай шлях на вершину, каже світ, і ти - чоловік. Чому ж тоді так стається, що чоловіки, які дістаються тієї вершини, часто є найнікчемнішими, найпереляканішими, найпихатішими позерами? Вони - найманці, які ведуть битву лише за те, щоб створити власне царство. В їхньому житті немає нічого трансцендентального. Те ж саме справедливо щодо тих, хто віддається авантюрам; не суттєво, скільки ви витрачаєте, не суттєво, як далеко ви зайшли зі своїм хобі. Попри все, воно так і залишається лише хобі. А щодо несправжніх красунь, то світ постійно намагається запевнити, що Золотоволоса Жінка десь там - тільки шукайте її.

Світ пропонує чоловікові фальшиве відчуття сили і фальшиве відчуття безпеки. Будьте гранично щирим - звідки береться ваше відчуття влади? З того, наскільки гарною є ваша дружина чи ваша секретарка? З того, скільки вірних має ваша церква? Чи це розуміння, що тепер ви маєте певну кваліфікацію, тому інші змушені звертатися до вас, кланятися вам? Чи посада полягає в рівні освіти або звань? Халат лікаря, науковий ступінь, подіум чи сучасний офіс можуть дати чоловікові певне відчуття своєї важливости. Що станеться всередині вас, коли я запропоную вам відмовитися від того всього? Відкладіть книжку на хвилинку і поміркуйте, як ви оцінили б себе, якби завтра втратили все, чим винагородив вас світ. «Без Христа чоловік терпить жалюгідний провал, - каже МакДональд, - або досягає ще жалюгіднішого успіху». Ісус застерігає нас від усього, що дає це фальшиве відчуття сили. Він радить, коли ви приходите на корпоративний бенкет чи церковну відправу, сядьте на скромне місце. Ступіть на шлях смиренності; не потрібно себе просувати, не потрібно бути «своїм хлопцем», позером. Спустіться по драбині, пообідайте разом із службовцем нижчого рангу, ставтеся до своєї секретарки так, начебто вона є важливішою за вас, шукайте можливосте служити всім. Звідки до мене приходить це почуття сили і влади? Варто часто ставити собі це гарне запитання.

Якщо ви хочете дізнатися, що насправді світ думає про вас, просто почніть жити, використовуючи власну істинну силу. Кажіть те, що думаєте, підтримайте невдаху, засумнівайтеся у безглуздій політиці. Вони накинуться на вас, як акули. Пам’ятаєте фільм «Джері Маґвайр»? Джері працює агентом професійних спортсменів і переживає щось на зразок особистого прозріння щодо морального падіння у своїй фірмі. Він пише меморандум, програмну заяву, що закликає до людянішого ставлення до клієнтів. «Годі ставитися до людей, як до худоби, - каже він, - годі працювати лише на матеріяльний зиск, потрібно обслуговувати наших клієнтів по-справжньому». Всі приятелі схвально зустріли його слова, а коли фірма викинула Джері з роботи (він знав, що це має статися), приятелі наввипередки кинулися переманювати його клієнтів. Я бачив дуже багато таких випадків.

Істинний чоловік може похитнути світ позерів. Вони робитимуть усе, що тільки зможуть, аби повернути вас на місце - погрожуватимуть, підкуплятимуть, спокушатимуть, руйнуватимуть, підриватимуть. Вони розіп’яли Ісуса на хресті. Але ж це не спрацювало, чи не так? Ви повинні дати своїм силам можливість проявитися. Пам’ятаєте Христа в Гетсиманському саду, чисту силу його присутности? Насправді багато хто з нас боїться дати своїй силі можливість проявитися, тому що в світі місця для неї немає. Чудово. Світ спотворений. Дайте людям відчути вашу вагомість і дозвольте їм призвичаїтися до того.


ДИЯВОЛ


Якось разом із дружиною ми машиною їхали на останній цього сезону футбольний матч нашого сина і дещо запізнювалися. Я був за кермом, і ми неквапно обговорювали наші мрії щодо майбутнього. Та несподівано втрапили у транспортний затор, який нікуди не рухався. Втрачені дорогоцінні хвилини почали створювати напругу в машині. Намагаючись бути корисною, Стейсі запропонувала інший маршрут: «Якщо візьмеш тут праворуч і поїдеш аж до Першої Стріт, ми зможемо зрізати кут і хвилин п’ять зекономити». Я був готовий подавати на розлучення. Без жартів. Уже через двадцять секунд я був готовий до розлучення. Якби в машині був суддя, я на місці підписав би всі папери. Господи милостивий, саме ті поради дружини так роздратували мене? Чи все загалом, що відбувалося в цей момент?

Я сидів за кермом мовчазний і розпалений. Зовні я виглядав спокійним, а всередині кипіло: Господи, вона думає, я не знаю як туди їхати. Ненавиджу, коли вона це робить. Потім заговорив інший голос: вона завжди так робить. І я сказав (звісно, всередині - вся розмова відбувалася в мені буквально якусь мить): справді... вона завжди таке каже. Ненавиджу цю її рису. Мене охопило почуття обвинувачення, гніву і самовдоволення. Потім голос сказав: Джоне, вона ніколи не зміниться, і я сказав: це ніколи не зміниться, і голос продовжив: знаєш, Джоне, навколо стільки жінок, які були б глибоко вдячними мати тебе за чоловіка, а я подумав: так, навколо стільки жінок, які... Ви зрозуміли, що відбувалося. Замініть дійових осіб і декорації - і пригадаєте, що з вами також таке бувало. Тільки ви, можливо, думали, що це стосується лише вас.

Без сумніву, диявол у нашому богослов’ї не замовчується, але чи належить він до розряду тих, про кого ми хоч згадуємо в зв’язку з подіями свого щоденного життя? Чи приходить вам до голови, що не кожна ваша думка, яка вас дратує, належить саме вам? Те, що я пережив того дня у вуличному заторі, постійно трапляється в різних родинах, у духовенства, в будь-яких стосунках. Нам весь час кажуть неправду. Проте ми ніколи не зупиняємося, щоб сказати: «Хвилинку ... хто це ще тут розмовляє? Звідки приходять ці думки? Звідки приходять ці почуття». Якщо ви прочитаєте праці святих - представників кожної епохи, аж до Нового часу - цієї зарозумілої епохи розуму, науки і техніки, на принципах якої ми всі ґрунтовно виховані - ви побачите, що вони дуже серйозно ставилися до диявола. Як сказав апостол Павло: «Задуми його нам добре відомі» (2 Кор. 2, 11). Але ми, освічені, в нашому житті набагато більше користуємося здоровим глуздом. Ми шукаємо психологічне або матеріальне, або навіть політичне пояснення для кожного ускладнення, з яким зустрічаємося.

Хто примусив халдеїв вкрасти череду Йова і вбити його слуг? Очевидно, сатана (див. Йов 1, 12; 17). Але чи згадуємо ми його бодай побіжно, коли чуємо про тероризм? Хто тримав вісімнадцять років скорченою ту бідну жінку, що її Ісус зцілив у суботу? Очевидно, сатана (див. Лк. 13, 16). Але чи згадуємо ми його, коли через головний біль не можемо молитися чи читати Писання? Хто спонукав Ананія і Сапфіру казати неправду апостолам? Знову - сатана (див. Ді. 5,3). Але чи бачимо ми його руку за розбіжностями чи розколом у духівництві? Хто стояв за тим брутальним нападом на вашу власну силу, за тими ранами, що вам завдано? Як сказав Вільям Ґернел: «Саме образ Бога, що в вас відображається, настільки дратує пекло; це в нього демони жбурляють найпотужнішу свою зброю».

За лаштунками нашого життя відбувається набагато більше, ніж те, про що привчена думати більшість із нас. Візьмімо для прикладу різдво нашого Господа.


ЗА ЛАШТУНКАМИ


Напевно, більшість має зображення шопки - різдвяної сценки, яке ви на свята ставите на камін або журнальний столик у вітальні. Здебільшого там є звичний набір персонажів: пастухи, мудреці, можливо, декілька свійських тварин, Йосип, Марія і, звичайно, немовля Ісус. Ага, ще є один чи два ангели. Але це все, якщо говорити про надприродне. Яким є загальний настрій сцени? Хіба всі ці зображення не несуть теплу, пасторальну атмосферу, не створюють спокійне задушевне відчуття схоже на те, що з’являється, коли ви співаєте «Тиху ніч»? І хоча все це значною мірою так, той настрій також дуже оманливий, бо це не повна картина того, що насправді відбувається.

Щоб зрозуміти це, зверніться до книги Одкровення:

І знамення велике видно було на небі - жінка, одягнена в сонце, і місяць під стопами її, а на голові її вінець із дванадцяти зірок. І, мавши в утробі, кричить, мучившись від потуг пологових та болю родження. Видно було й інше знамення на небі, от - великий дракон червоний, який мав сім голів і десять рогів, і на головах його - сім діядем; хвіст його зволік третину зірок із неба і поверг їх на землю. І дракон стоїть перед жінкою, яка має родити, щоб, коли народить, дитя її пожерти. І народила сина-мужа, що має пасти всі народи жезлом залізним... І настала війна на небі: Михаїл і ангели його воювали проти дракона, і дракон воював та й ангели його, та не перемогли, ані місця не знайшлося їхнього більше на небі. І повержено дракона великого, змія стародавнього, званого дияволом і сатаною, що зводить вселенну, - повержено на землю, і ангели його з ним повержені. (Од. 12, 1 - 5; 7 - 9)

Як каже Філіп Янсі, я ніколи не бачив на різдвяних листівках такого варіанту цих подій. Хоча це більше відповідає реальним подіям тієї доленосної ночі. Янсі називає народження Христа Великим вторгненням, «безстрашним раптовим нападом правителя сил добра на всесвітній осередок зла». З погляду духовності, це не була тиха ніч. Це був день Вторгнення. «Це також є майже поза межами мого розуміння, проте я визнаю, що це уявлення є ключовим для розуміння Різдва і є, фактично, пробним каменем моєї віри. Як християнин я вірю, що ми живемо в паралельних світах. Один світ містить гори, озера і стайні, політиків і пастухів, що пильнують свої отари вночі. Інший населений ангелами і зловісними силам» і всім духовним царством. Дитина народилась, жінка рятується. А далі події розвиваються так:

І розлютився дракон на жінку і пішов воювати проти решток її нащадків, що зберігають заповіді Бога і мають свідчення Ісуса Христа (Од. 12, 17).

Окрім світу і тіла, є навіть страшніший ворог... про якого ми рідко згадуємо і якому навіть ще менше готові чинити спротив. Хоча саме тут ми зараз живемо - на передовій позиції лютої духовної війни, яка є причиною більшости тих нещасливих випадків, які ви спостерігаєте навколо себе і більшості спрямованого проти вас насильства. Час нам приготуватися до цього. Так, Люку, це дракон. І ось як ти його вб’єш.

Розділ 9.

БИТВА: СТРАТЕГІЯ

Вона мала рацію, що реальність може бути жорстокою, і що ви, закриваючи на неї очі, лише ставите себе під удар, бо якщо відмовитеся бачити ворога в усій його темній силі, тоді одного темного дня ворог з’явиться, підійде ззаду і знищить вас, коли ви дивитиметеся в інший бік.

_ФРЕДЕРИК Б’ЮХНЕР


Опережи свій стан мечем, витязю, своєю славою і красою! Щасливо їдь верхи за вірність і за правду.

_ПС. 45, 4-5


Як член Христової армії ти маршируєш у рядах доблесних духів. Кожен із твоїх бойових товаришів є дитиною Царя. Одні - такі, як ти - в розпалі битви, оточені звідусіль утисками і спокусами. Інші після багатьох нападів, відкидань і відновлень віри вже стоять на мурах раю як переможці. Вони дивляться звідти вниз на вас, своїх соратників на Землі, і підбадьорюють крокувати вгору слідом за ними. Ось їхній клич: бийтеся до смерти - і місто буде вашим - так само, як воно стало нашим!

_ВІЛЬЯМ ҐЕРНАЛ


Вторгнення у Францію і завершення ІІ-ї Світової війни фактично почалося за ніч до того, як союзники висадилися на берег Нормандії, а саме тоді, коли за ворожі позиції були закинені 82-га і 101-ша повітрянодесантні дивізії, маючи завдання відрізати гітлерівські підкріплення. Якщо ви бачили фільми «Найдовший день» або «Врятувати рядового Раяна», то пам’ятаєте, яка небезпека чигала на тих парашутистів-десантників. Поодинці або нечисленними групами вони глупої ночі рухалися по абсолютно незнайомій місцевості, для того щоб вступити в бій із ворогом, якого вони не могли ні побачити, ні передбачити. Це був час нечуваної хоробрости... і малодушности. Тому що тієї доленосної ночі не кожен десантник проявив мужність. Звичайно, вони стрибнули, але згодом багато з них заховалися. Одна з груп підняла малодушність на новий рівень.

Дуже багато поховалися в придорожніх насадженнях, щоб дочекатися світанку, дехто навіть вклався спати. Рядовий Френсис Пелис з 506-го полку засвідчив, можливо, найгірше порушення обов’язку. Він зібрав підрозділ коло міста Вірвіля. Почувши на відстані різноманітний шум і пісні, разом зі своїми людьми він підкрався до одного сільського будинку. Там вони побачили змішану групу вояків з обох американських дивізій. Парашутисти-десантники знайшли у погребі алкоголь... і напилися сильніше, аніж якась компанія сільських гультяїв суботнього вечора. Неймовірно. («D-Dey»),

І справді, неймовірно. Ці чоловіки знали, що вони на війні, проте діяти відповідно відмовилися. Вони обрали небезпечний тип поведінки - відмову, яка створювала небезпеку не лише для них, але й незліченним іншим військовикам, які залежали від того, як виконають свою частину завдання. Ця історія є точною ілюстрацією до поведінки Церкви на Заході, коли справа доходить до духовної війни. На нещодавніх зборах представників церков один мій приятель висловив думку, що деякі з труднощів, з якими ми стикаємося, можуть бути справою рук ворога. «Що ви про це думаєте?» - запитав він. «Ну, припускаю що подібне буває, - відповів один із присутніх пасторів. - Мабуть, у країнах третього світу або, можливо, коли йдеться про великі хрестові походи. Знаєте... на передньому краю - служіння».


ПЕРШИЙ ЕТАП: МЕНЕ ТУТ НЕМАЄ


Неймовірно. Який зразок самообвинувачення: тут не відбувається нічого небезпечного. Цих людей вже виведено зі строю, бо вони проґавили першу лінію атаки ворога, кажучи: «Мене тут немає - це все лише ви». Неможливо взяти участь у битві, якої, на ваш погляд, немає. Цю подію начебто взято прямо з твору Люїса «Листи Крутеня», де старий біс інструктує молодого саме в цій справі:

Любий Крутеню, мене дивують ці твої роздуми про те, чи принципово утримувати пацієнта в невіданні про твоє існування. На це питання, принаймні щодо поточної стадії боротьби, було отримано відповідь від Високого командування. Наразі наша політика полягає в тому, щоб приховувати себе.

Ті ж, котрі хочуть бути небезпечними (тобто в авангарді), уважно прочитайте: «Будьте тверезі й чувайте! Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти. Противтеся йому, сильні вірою, відаючи, що таких самих страждань зазнають і брати ваші скрізь по світі» (Пт. 5, 8- 9). Яку думку щодо вашого життя висловлює через ап. Петра Святий Дух? Те, що вас духовно атакують. Цей уривок не про невіруючих; він говорить про «братів ваших». Петро не сумнівається, що кожний віруючий перебуває під своєрідним невидимим штурмом. І що він наполегливо вимагає від вас? Чиніть опір дияволу. Відбивайтеся, не піддавайтеся.

Дуже сумно говорити про те, але цього тижня припинило свою діяльність християнське товариство, в якому чільні посади обіймали деякі мої добрі друзі. Вони об’єдналися з іншою організацією, щоб нести Євангеліє по містах США. Ці конференції дуже вагомі; фактично, я ніколи не бачив нічого впливовішого. Із вдячними сльозами учасники розповідають про зцілення, почуття свободи, визволення, що вони пережили. їхні серця відродилися, і вони встановили з Богом тісний зв’язок, невідомий для більшости з них. Це прекрасно і вартує захоплення. І ви гадаєте, що ворог просто так дозволить вам, щоби подібне минало без перешкод і без будь-якого втручання?

Товариство зазнало певних труднощів. У тому немає нічого особливого - подібне трапляється в будь-яких взаєминах. Проте деякі учасники вирішили припинити свою участь і серед сезону вийшли з товариства. Чи сталося тут щось на ґрунті особистих стосунків? Не сумнівайтеся - цей фактор завжди є. Але він не вирішальний. Здебільшого причина була в непорозумінні й ураженій гордині. Наскільки я знаю, жодного слова не було сказано і жодної думки не з’явилося про ворога і про те, що він міг робити, аби зруйнувати такий стратегічний союз. Коли я завважив, що їм варто тлумачили все з розплющеними очима, не забуваючи про напади лукавого, то мене не послухали. Ці добрі люди з добрим серцем хотіли пояснити все на людському рівні, проте дозвольте сказати вам, що коли ви ігноруєте ворога, він перемагає. Він просто любить перекладати вину за все на нас, так, щоб ми почувались ображеними, жертвами непорозуміння, підозрювали і ображались одне на одного.

Перш ніж проводити дієву військову операцію, ви повинні зруйнувати лінії зв’язку армії противника. Лукавий робить це постійно - серед мирян і, особливо, серед подружжів. Шлюб - це вражаюче зображення того, що Бог пропонує своєму народові. Писання каже нам, що це жива метафора, ходяча алегорія, зображення євангелія руки Рембрандта. Ворог знає це, і він ненавидить її кожною частиною свого підлого серця. Він не має наміру просто так дозволити цьому гарному портрету вижити перед світом, портрету настільки привабливому, що ніхто не зміг би відмовитися від Божої пропозиції. Тож, так само як і в Едемському саду, сатана приходить розділяти і завойовувати. Я часто відчуваю, як мене обвинувачують, коли я є поряд з дружиною. Це відчуття важко описати і зазвичай не можна висловити, але я просто отримую сигнал, що все провалюю. Коли я, врешті, заговорив про це зі Стейсі, на її очах з’явились сльози. «Ти жартуєш, - сказала вона. - Я відчуваю те саме. Я думала, що це ти розчарувався в мені». Зачекайте, подумав я. Якщо я не подавав цей сигнал і ти не подавала його...

У більшості випадків Ворог намагатиметься створити перешкоди для зв’язку зі штабом. Спробуйте впродовж двох тижнів щоранку молитися і побачите, що вийде з тих намірів. Ви не захочете вставати з ліжка, молитві перешкоджатиме несподівано призначена важлива зустріч, ви застудитеся або ж, якщо таки почнете молитися, ваш розум відволікатиметься думками про майбутній сніданок, про те, скільки доведеться заплатити за ремонт водонагрівача і якого кольору шкарпетки більше пасуватимуть до сірого костюма. Багато-багато разів мене просто полонила така суєта, що раптом я починав дивуватися, чому взагалі повірив в Ісуса. Приємне спілкування, яке я зазвичай провожу з Богом, розпадається, зникає, щезає, мов сонце за хмарою. Якщо ви не розумієте, що відбувається насправді, то подумаєте, що справді втратили свою віру або що Бог покинув вас, або ще якусь дурницю, котру вам підкине ворог. Освальд Чемберз застерігає нас: «Іноді немає потреби чомусь коритися, єдине, що потрібно робити,. - це підтримувати життєво важливий зв’язок із Ісусом Христом, подбати, щоби ніщо цьому не перешкоджало».

Далі - пропаганда. Мов горезвісне радіо «Токуо Яозе» часів ІІ-ї Світової війни, ворог, намагаючись деморалізувати нас, постійно поширює послання. Як у моєму прикладі про затор на дорозі, він постійно подає все, як це йому вигідно. Врешті-решт, Писання називає його обвинувачем братів наших (див. Од.12,10). Подумайте, що відбувається - що ви чуєте і відчуваєте, коли по-справжньому все провалите. Мовляв, ну я й дурень, я завжди так роблю, мені ніколи нічого не вдасться. Як на мене, схоже на звинувачення. А що ви скажете про ті моменти, коли ви як чоловік справді намагаєтеся ступити крок уперед? Коли планую виступати, то, напевне, знаю, що станеться. Я їхав до аеропорту, щоб вилетіти на Західне узбережжя, щоб виступити перед людьми, презентуючи їм книжку «Дике серце». Всю дорогу я був вкритий хмарою глибокої пригнічености, мене ледь не здолало таке глибоке почуття: Джоне, ти - справжній позер. Тобі абсолютно нічого сказати. Зараз же розверни машину, їдь додому і повідом їм, що не можеш приїхати. Тепер я розумію, що це напад, але ви повинні збагнути: все виникає так підступно, що в той момент видається правдою. Я ледь не здався і не повернувся додому.

Коли лукавий штурмує Христа в пустелі, це, врешті-решт, напад на його ідентичність. Коли ти Син Божий, тричі глузує сатана, тоді доведи це (див. Лк. 4, 1-13). Торік Бред повернувся з тривалої місіонерської роботи за кордоном. Після семи років перебування на чужині, без справжніх товаришів, Бред був доволі виснажений і почувався невдахою. Мені він розповів, що вранці, коли прокидався, чув у своїх думках голос, який вітав його: доброго ранку... невдахо. Дуже багато чоловіків живуть із таким самим звинуваченням. Креґ по-справжньому приєднався до цієї битви і сміливо боровся впродовж останніх декількох місяців. Тоді його переслідував кошмар, дуже яскравий жахливий сон, у якому він пробував зґвалтувати маленьку дівчинку. Креґ прокидався з відчуттям огиди і провини. Того ж самого тижня мені приснилося, що мене звинуватили в перелюбі. Хоч я не був винним, але ніхто тому не вірив. Послухайте мене: доки чоловік не є для ворога серйозною небезпекою, сатана підкидатиме йому таку думку: ви - чудовий. Але щойно чоловік визначиться, кого підтримувати, тоді починається: ваше серце погане, і ви про те знаєте.

Врешті, сатана випробовує зовнішні межі, шукаючи слабке місце. Ось як це відбувається: він підкидає нам думку або спокусу, сподіваючись, що ми проковтнемо наживку. Він знає про вас, знає, що спрацьовує у вашому випадку, тож свою поведінку підганяє до вашої ситуації. Того ранку, коли я молився, це почергово були гординя, тривога, перелюб, жадібність, переїдання. Якби я подумав, що це все я, моє серце, то дуже засмутився б. Знав, що моє серце є добрим. Це дозволило мені блокувати все те відразу і на місці. Ні з чим не погоджуйтеся, коли сатана випробовує вас. Якщо ми укладаємо угоду, якщо щось у нашому серці каже: так, ти маєш рацію, тоді він ще більше наполягає. Побачите гарну жінку - і щось усередині скаже: ти її бажаєш. Це до внутрішнього зрадника звертається лукавий. Якщо зрадник скаже: так, бажаю, тоді похіть справді починає вас опановувати. Дозвольте цьому відбуватися роками - і ви віддасте йому всю фортецю. Через те добрий чоловік може почуватися жахливо, бо вважатиме, що він похітливий, хоча таким і не є; і так напад за нападом.

Прошу зрозуміти мене правильно. Я не звинувачую в усьому диявола. Майже кожна ситуація дотична до людських проблем. Кожен чоловік із чимось бореться, в кожному шлюбі є свої невдалі моменти, в кожному духовному служінні - особисті конфлікти. Проте ці проблеми - мов багаття, в яке ворог підливає бензин і перетворює його на велике вогнище. Полум’я розгорається у вогненну геєну - і наші почуття несподівано приголомшують нас. Прості непорозуміння стають підставою для розлучення. Поки ми віримо, що причина лише в нас - ми все провалюємо, ми звинувачуємо самих себе, а ворог тим часом регочеться, бо ми проковтнули його брехню: мене тут немає, є лише ти. Нам слід бути набагато хитрішими.


МІЦНО ТРИМАЙМОСЯ ПРАВДИ


У будь-якому рукопашному бою його учасники постійно обмінюються ударами, блоками, контратаками тощо. Те ж саме відбувається в невидимому навколо нас. Тільки на першій стадії це минає на рівні наших думок. Коли нас атакують, слід триматися правди. Ухиліться від удару, блокуйте його непохитною відмовою, ударте з плеча правдою. Так відповів сатані Христос - Він не розпочинав із ним дискусії, не намагався обговорювати свій шлях. Він просто тримався правди. Він відповідав словами з Писання, і ми маємо діяти так само. Це не буде просто, особливо, коли навколо вас розгуляється все пекло. Враження буде таке, ніби вас тягне вантажівка, а ви тримаєтеся за мотузку, начебто утримуєте рівновагу під час урагану. Сатана не просто кидає в нас думкою, він ще підкидає і почуття. Заходите пізно вночі до темного будинку і відчуваєте, як вас несподівано охоплює страх, або ж стоїте в черзі в магазині, де навколо всі ті бульварні журнали вихваляють вам секс - і раптом почуття розбещености стає вашим.

Але через тренування ви відновлюєте і навіть збільшуєте свою силу. Тримайтеся того, що є істинним і не здавайтеся. Крапка. Зрадник усередині фортеці спробує опустити підвісний міст, але не давайте йому цього робити. Нам сказано охороняти наші серця (див. Прип. 4, 23). Це не означає замкнути їх, бо вони насправді злочинні до самої серцевини. Насправді їх слід захищати, мов фортецю, як місце перебування вашої сили, яку не хочеться втрачати. Як каже Тома Кемпійський: «Проте нам слід бути пильними, особливо, на початку зваблювання, бо набагато легше подолати ворога тоді, коли йому не дозволено зайти в двері нашого серця, коли опір йому чиниться ще на самому вході, після його першого стуку».

Пам’ятаєте сцену в фільмі «Хоробре серце», де лихий батько Роберта Брюса шепоче йому брехливі слова про зраду і компроміс? Він каже Робертові те, про що ворог запевняє нас тисячею способів: усі люди зраджують, усі люди падають духом. Як відповідає Роберт? Він кричить у відповідь: «Я не хочу падати духом! Я хочу вірити, як Волес. Я вже ніколи не стану на бік зла». Це поворотний момент у його житті... і в нашому. Битва переноситься на новий рівень.


ДРУГИЙ ЕТАП: ЗАЛЯКУВАННЯ


Багато років Стейсі жила під пеленою депресії. У пошуках зціленнями ми шукали допомоги у психолога, проте депресія не минула. Ми звернулися до фізичних аспектів, які можна було вилікувати за допомогою ліків, проте це також нічого не дало. Гаразд, подумав я про себе, Біблія каже, що ми маємо тіло, душу і дух. Ми бралися за те, що пов’язано з тілом і душею... залишилося те, що пов’язано із духовним. Стейсі і я почали потроху читати про те, як вживати заходів проти ворога. Під час наших досліджень вона натрапила на уривок, у якому йшлося про різні симптоми, що іноді супроводжують пригнічення. Одним із них було запаморочення. Коли вона прочитала цей уривок, в її голосі почулося здивування, мовляв, що ж тут такого, адже в неї досить часто бувають напади запаморочення. Мені було дивно, як щодня?! Я прожив у шлюбі зі Стейсі десять років, і вона жодного разу про це навіть не згадала. Бідна жінка просто гадала, що якщо це буває у неї, значить, нормально для всіх.

Ми почали молитися у намірі проти запаморочення, звертаючись до влади Ісуса при кожному нападі. Знаєте, що сталося? Їй стало гірше! Зазвичай виявлений ворог і не думає просто так здатися і забратися без бою. Зверніть увагу, що іноді Ісус погрозив нечистому духові (див. Лк. 4, 35). Насправді, коли Він стикається з чоловіком, який, мордований легіоном духів, живе поза містом в Геразинських гробах, слова Ісуса не досягають мети з першого разу. Йому довелося дізнатися про них більше, взятися за них по-справжньому (див. Лк. 8, 26-33). Тож, якщо Ісусові довелося бути жорстким із тими демонами, хіба нам не слід робити те саме? Стейсі і я продовжували стояти на своєму, опираючись шаленій атаці і залишаючись, як сказав ап. Петро, твердими у вірі. І знаєте, що сталося? Напади запаморочення зникли. Тепер це все позаду. Вже сім років в неї не було жодного.

Це наступний рівень стратегії ворога. Коли ми починаємо досліджувати його, протистояти його лжі, помічати його руку в звичайних випробуваннях нашого життя, тоді він атакує по-іншому; він береться за залякування і страх. Насправді, в якийсь момент, читаючи декілька останніх сторінок, ви, можливо, почали відчувати щось на кшталт: чи я справді хочу мати справу з усім цим супер-духовним фокусом-покусом? У будь-якому разі, в цьому є щось жахливе. Сатана спробує примусити вас піддатися на залякування, тому що він боїться вас. Ви є великою загрозою для нього. Він не хоче, щоб ви пробудилися і дали йому здачі, бо коли це зробите, він програє. «Противтеся дияволові, і він утече від вас» (Як. 4, 7, курсив мій). Тож він спробує перешкодити вам зайняти непохитну позицію. Він переходить від ледь помітного зваблювання до відкритого нападу. Думки починають плутатися, різноманітні речі у вашому житті починають розпадатися, ваша віра стає, мов тонкий папір.

Чому так багато дітей духовних осіб потрапляють у халепу? Гадаєте, це випадковий збіг обставин? Стільки Церков починаються сповненими життя і енергії, а закінчують своє існування в розколі або просто чахнуть і помирають. Як це так? Чому моя приятелька ледь не знепритомніла на зборах, коли намагалася поділитися своїм досвідом? Чому, коли я намагався принести до якогось міста євангеліє, мої поїздки так часто зривалися? Чому здається, що коли ви досягаєте певного успіху вдома, на роботі все валиться або ж навпаки? Тому що ми перебуваємо на війні, і лукавий намагається використати стару тактику - вдарити першим із надією, що опозиція дезертирує і втече. Ви знаєте, що він не може перемогти. Як сказав Франклін Рузвельт: «Окрім самого страху, нам боятися нічого».


БОГ ІЗ НАМИ


Будь мужнім і хоробрим: ти бо маєш передати цьому народові в посілість землю, про яку я клявся їхнім батькам, що дам їм. Лише будь мужнім і вельми хоробрим... Отож наказую тобі: будь мужнім і хоробрим; не лякайся й не падай духом, бо Господь, Бог твій, з тобою, куди б ти не подався. (І. Н. 1, 6-7; 9)

Ісус Навин знав, що це таке - боятися. Роками він був заступником, правою рукою Мойсея. Але тепер настав його час іти першим. Діти Ізраїлю не сподівалися, що отримають землю обітовану просто і легко, вони були готові до того, що за неї доведеться битися. І Мойсея не було разом із ними. Якщо Ісус Навин почувався цілком упевненим у тій ситуації, чому мав би Бог ще раз і ще раз казати йому не боятися? Фактично, Бог особливо його підбадьорив: «Як я був з Мойсеєм, так буду з тобою; я не полишу тебе і не покину» (І. Н. 1,5). Як Бог був із Мойсеєм? Як могутній воїн. Пам’ятаєте моровицю? Пам’ятаєте всіх тих єгипетських солдатів, що потонули разом зі своїми кіньми і колісницями в Червоному морі? Народ Ізраїля заспівав: «Господь - муж-войовник, Господь - ім’я йому» (Вих. 15, 3) після прояву Божественної сили. Бог бився за Мойсея і за Ізраїль, потім він уклав угоду з Ісусом Навином діяти так само, і вони перемогли Єрихон та всіх інших ворогів.

Єремія також знав, що це означає мати Бога зі собою: «Але Господь зі мною, немов воїн сильний, - співав він, - тим то гонителі мої спотикнуться, не подолають» (Єр. 20, 11).

Навіть Ісус тут, на землі, боровся за нас із цією обіцянкою:

Ви знаєте, що сталося по всій Юдеї, почавши з Галилеї, після хрещення, що проповідував Йоан: про Ісуса з Назарету, якого Бог помазав Святим Духом та силою і який прийшов, добро творячи та зціляючи всіх, що їх диявол поневолив, бо Бог був з ним. (Ді. 10, 37- 38, курсив мій).

Як Ісус здобув перемогу у битві зі сатаною? З ним був Бог. Це насправді відкриває багатство обіцянки Христа. Він її дає, коли обіцяє: «Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20) і «Я тебе не зоставлю, я тебе не покину» (Євр. 13,5). Це не означає лишень, що Він буде поблизу або навіть того, що Він утішить нас у наших стражданнях. Це означає, що Він битиметься за нас, разом із нами, так само, як б’ється за свій народ упродовж віків. Доки ми йдемо разом із Христом, перебуваємо в ньому, нам нічого боятися.

Коли сатана пробує звертатися до зацікавлености зрадника у самозбереженні, він використовує страх і залякування. Ця тактика буде дієвою, доки ми повертаємося до старої історії рятування власної шкури, оберігання свого «я». Ми відступатимемо. Проте правда також і зворотне. Коли чоловік приймає рішення стати воїном, коли його життя віддано трансцендентній справі, тоді його не залякаєш великим злим вовком, що погрожує повалити його хату. Після того як Одкровення зображує війну на небесах між ангелами і скинення сатани на землю, воно повідомляє, як його подолали святі: «І вони перемогли його кров’ю Агнця і словом свідчення свого, і не злюбили життя свого до смерти» (Од. 12, 11).

Той, хто звів рахунки з власного смертю, є найнебезпечнішою людиною на землі. Всі люди помирають, мало хто насправді живе. Звичайно, ви можете створити для себе безпечне життя... і закінчити свої дні в інтернаті для людей похилого віку, базікаючи про якусь забуту невдачу. Я радше жив би повним життям. До того ж, чим менше ми намагаємося спасти себе, тим ефективнішим воїном ми станемо. Послухайте, що каже про хоробрість Ґ. К. Честертон:

Поняття хоробрості містить суперечність уже на рівні його визначення. Воно означає сильне бажання жити, але прибравши форму готовності померти. Той, хто погубить свою душу, той її врятує - це не приклад містицизму для святих і героїв. Це поради на щодень для моряків або альпіністів. Це має бути надруковано у путівнику по Альпах або в посібнику з проведення тривог на судні. Парадоксом є принцип хоробрості загалом, навіть, коли це стосується доволі земної або брутальної хоробрості. Чоловік, оточений морем, може врятувати своє життя, якщо він ризикне ступити на крутий обрив. Він може втекти від смерти, лишень постійно крокуючи в дюймі від неї. Оточений ворогами солдат, якщо він хоче вибратися, повинен поєднати сильне бажання жити з дивною безтурботністю щодо загибелі. Він не повинен просто чіплятися за життя, тому що в цьому випадку буде боягузом і не врятується. Він не повинен просто чекати на смерть, бо тоді буде самогубцем і не врятується. Він повинен шукати життя в дусі несамовитої до нього байдужості, він повинен бажати життя, як води і при тому пити смерть, як вино.


ТРЕТІЙ ЕТАП: УКЛАДАННЯ УГОДИ


Третій рівень нападу, який застосовує лукавий, після того як ви вчинили опір облуді і залякуванню - це просто спробувати з нами домовитися. На це, тим чи іншим чином, купилося стільки чоловіків. Щойно задзвонив телефон; це мій приятель повідомив, що ще одного християнського лідера викрито в аморальності на статевому ґрунті. Церква хитає головою і каже: розумієте, він просто не зміг утримати себе в чистоті. Це наївно. Ви що, думаєте, що чоловік, послідовник Христа, в своєму серці справді хотів згрішити? Чи починає хтось свою подорож словами: «Гадаю, що одного дня, після двадцяти років перебування в духовному сані, я все це знищу любовною інтригою»? Його підставили під удар, це все було організовано. У його випадку це було довготривале і ледь помітне завдання - подолати опір його захисних сил не через битву, а через нудьгу. Я знав того чоловіка. Він не мав великої справи, за яку варто боротися, лише одноманітно професійно виконував свої обов’язки. Їх він ненавидів, але не міг покинути. Він був приречений на гріхопадіння. Якщо ви не усвідомлюєте, що саме таке стається, вас також використають.

Зверніть увагу, коли згрішив цар Давид. Якими були обставини його зв’язку з Ветсавією? «На початку року, коли царі звичайно виступають у похід, послав Давид Йоава й своїх слуг, з ним і всього Ізраїля» (2 Сам. 11, 1). Давид уже не був воїном, він відправив інших воювати замість себе. Знудьгований, пересичений і гладкий, він прогулюється по даху палацу, очікуючи якоїсь розваги. Лукавий привертає його увагу до Ветсавії, а далі це вже історія - яка, як нам всім відомо, повторюється. Вільям Ґернел попереджує:

До кінця залишатиметься колючка під вашим сідлом - колючка у вашому тілі, - коли дорога попереду здається нескінченною, і ваша душа благає про завчасне звільнення. Вона переважає будь-яку іншу перешкоду вашого покликання. Нам відомо про багатьох, хто приєднався до Христового війська і кому подобалося бути солдатом в одній чи двох битвах, але хто швидко насичувався і закінчував дезертирством. Вони імпульсивно вступають на християнську службу... і їх так само легко можуть переконати залишити службу. Мов місяць-молодик, вони трохи сяють на початку вечора, але зникають, коли ніч минає. («Християнин у повному озброєнні».)


ЗБРОЯ ВОЇНА


Воїн застосовує дисципліну для тіла, внутрішнього зрадника. Зараз ми маємо її двовимірний варіант, який називаємо мирним часом. Але більшості чоловіків важко підтримувати будь-яке благочестиве життя, бо воно не має істотного зв’язку з відновленням і захистом їхньої сили. Все виглядає настільки ж важливим, як регулярне чищення зубів. Але якщо ви уявили б своє життя як визначну битву і знали, що для того, щоб вижити, потребуєте часу з Богом, то ви на це пішли б. Можливо, вам не вдасться на «відмінно» - нікому це не вдається і справа не в тому - проте ви мали би причину прагнути того часу. Коли єдиною причиною практикувати духовну дисципліну є те, що нам слід це робити, тоді наші спроби будуть млявими. Проте коли ми переконані, що без неї ми пропащі, то знайдемо спосіб її впровадити.

Наукові дослідження, вивчення певної кількости сторінок Писання, ще щось у такому напрямку, - це не означає, що ви перебуваєте з Богом щодня. Йдеться про зв’язок із Богом. Ми повинні тримати ці лінії зв’язку відкритими, тож використовуйте все, що цьому сприяє. Іноді я послухаю музику, іншого разу читаю Писання або уривки з якоїсь книжки, часто веду щоденник, можливо, здійсню пробіжку. Бувають дні, коли мені потрібна ця тиша, самотність і схід сонця. Суть у тому, щоб робити те, що повертає мене до мого серця і до серця Бога. Бог багато разів рятував мене від засідок, про існування яких я й поняття не мав. Коли я перебував із ним рано-вранці, Він попереджував мене про те, що має статися зі мною того дня. Наприклад, одного дня це був уривок книжки про прощення. Я відчув, що Бог звернувся до мене особисто. Господи, чи є я непрощенний? Ні, сказав Він. За якусь годину я отримав дуже дошкульний телефонний дзвінок - зраду. О, Ти казав мені бути готовим прощати, чи не так? Так.

До слова, дисципліна ніколи не є самоціллю. Головною метою благочестивого життя є зв’язок із Богом. Це наша головна протиотрута від фальшивок, що їх нам пропонує світ. Якщо ви не маєте Бога, якщо ви не прийняли його глибоко, то звернетеся до інших прихильників. Як каже Морис Робертс:

Для душі віруючого дуже важливі піднесення і радість, які сприяють освяченню. Ми не створені, щоб жити без духовного сп’яніння... Якщо віруючий дозволяє собі перебувати хоч який проміжок часу, не відчуваючи любови Христа, він є в духовній небезпеці... Коли Христос припинить наповнювати серце задоволенням, наші душі розпочнуть мовчазні пошуки інших прихильників. («Думка про Бога»)

Коли чоловік має на меті ранній вихід на пенсію, то приділяє багато часу своїм фінансовим операціям; він зносить суворі тренування, коли прагне пробігти 10 кілометрів або навіть маратонську дистанцію. Здатність дисциплінувати себе є в усіх, проте у багатьох з нас вона дрімає. «Однак коли воїн перебуває на службі в Істинного Царя, тобто на службі у трансцендентної справи, - каже Блай, - він почувається добре, його тіло стає працелюбним слугою, від якого він вимагає зносити холод, спеку, біль, поранення, шрами, голод, недосипання, тяжкі випробування всіх видів, робити те, що потрібно».

Виступаючи проти лукавого, ми вдягаємо лати від Бога. Бог забезпечує нас зброєю для ведення війни, і це, безумовно, має великий смисл, оскільки наш час подібний до сцен із фільму «Врятувати рядового Раяна». Скільки християн перечитали ті уривки, де йдеться про щит віри і шолом спасіння, і насправді не знають, як їх застосувати. Яка гарна поетична образність, цікаво, що це означає? Це означає, що Бог дав вам лати і їх краще носити. Щодня. Це оснащення насправді є там, в духовній невидимій царині. Ми не бачимо його, проте ангели і вороги бачать. Почніть зі звичайної молитви, читаючи ці уривки з Послання до ефесян так, начебто збираєтеся на поле битви:

«Ось чому ви мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встояти. Стійте, отже, підперезавши правдою бедра ваші...». Господи, я вдягнув пояс правди. Я вибрав життя, сповнене правдивости і чистоти. Яви мені правду, якої я так відчайдушно потребую сьогодні. Викрий лжу, в яку вірю, навіть не усвідомлюючи цього, «...вдягнувшись у броню справедливости...» Отож, Господи, сьогодні проти всього осуду і морального розкладу я вдягнув твою праведність. Споряди мене своїми благочестям і чистотою, захисти від усіх нападів на моє серце, «...і взувши ноги в готовість, щоб проповідувати Євангелію миру...». Я справді вибрав у будь-яку хвилину жити для євангелія. Покажи мені, де розгортається найголовніша подія і не дозволь мені стати таким розбещеним, щоб я думав, що найголовнішим сьогодні є мильні опери цього світу.

«А над усе візьміть щит віри, яким здолаєте згасити всі розпечені стріли лукавого...». Ісусе, я піднімаюсь проти кожної брехні і кожного нападу на впевненість, що ти добрий і що на майбутнє ти приберігаєш для мене добро. Нічого не буде сьогодні такого, що може перемогти мене, тому що ти зі мною. «...Візьміть також шолом спасіння...». Дякую тобі, Господи, за моє спасіння. Я отримую його від тебе в новому і свіжому вигляді і заявляю, що тепер ніщо не може відділити мене від любові Христа і місця, яке я колись матиму в твоєму царстві. «...і меч духовний, тобто слово Боже...». Святий Духу, яви мені саме сьогодні правду Божого світу, що я потребуватиму проти нападів і пасток ворога. Нехай я згадуватиму її впродовж дня. «...Моліться завжди в дусі всякою молитвою і благанням і для того, чуваючи з повною витривалістю, моліться за всіх святих». Зрештою, Святий Духу, я згоден йти поруч з тобою в усьому - в усіх молитвах, коли впродовж дня мій дух спілкується з тобою (див. Еф. 6, 13 18).

І ми діємо, уповноваженні Христом. Не нападайте в роздратуванні, не чваньтеся в гордині. Бо будете викриті. Я люблю той епізод із фільму «Маска Зорро», коли старий майстер фехтування рятує свого молодого учня, який на той момент забагато випив, стримуючи його від нападу на ворога. «Ти би хоробро бився, - каже він, - і швидко б загинув». Вся влада на небесах і на землі передана Ісусові Христові (див. Мт. 28, 18). Він каже нам це, перед тим як дати велике доручення - наказ поширювати його царство. Чому? Ми ніяк не можемо зрозуміти. Причина полягає в тому, що, якщо ви збираєтеся служити істинному цареві, вам знадобляться його повноваження. Ми не насмілюємося мірятися силами з будь-яким ангелом, не кажучи вже про ангелів грішних. Ось чому Христос поширює свою владу на нас: «і ви причастні в тій його повноті. Він бо голова всякого начала і власти» (Кол. 2, 10). Докоряйте ворогові від свого власного імени - і він сміятиметься, накажіть йому в ім’я Христа - і він рятується втечею.

Ще одне. Навіть не думайте вступати в битву самотужки. Не намагайтеся здійснити свою чоловічу подорож, не маючи хоча б одного чоловіка поруч. Так, буває, що чоловік мусить вести битву самотужки, на світанку, і битися, користуючись усім тим, що він має. Але не робіть самотність своїм стилем життя. Як підкреслює в своїй праці «Самотній американський чоловік» Девід Сміт, це може бути нашим найслабшим місцем: «Серйозною проблемою є брак друзів у середньостатистичного американського чоловіка. Чоловікам досить важко погодитися, що вони потребують приятельських стосунків з іншими чоловіками». Завдяки чоловічому рухові Церква тепер розуміє, що чоловік потребує товариства інших чоловіків, але те, що ми пропонуємо, є іншим двовимірним рішенням: групи або партнери підзвітности. Ет! Це так схоже на Старий Завіт: «Насправді ти дурень і просто чекаєш нагоди згрішити, тож ми краще приставимо до тебе охорону, щоб вона утримувала тебе від спокуси».

Нам не потрібні групи підзвітности, нам просто потрібні друзі по зброї, ті, з якими можна битися пліч-о-пліч і хто прикриватиме нас зі спини. На вулиці мене зупинив молодий чоловік і сказав: «Я почуваюся оточеним ворогами, і я зовсім самотній». Сьогоднішня криза мужности виникла тому, що ми не маємо культури воїна, не маємо місця, де чоловіки вчилися б битися як чоловіки. Нам не потрібні збори по-справжньому гарних хлопців, нам потрібні зібрання по-справжньому небезпечних хлопців. Ось що нам потрібно. Я думаю про Генріха V під час битви при Азенкурі. Від його армії залишився невеликий загін утомлених і виснажених чоловіків, серед них - багато поранених. На кожного з них припадає по п’ять ворогів. Проте Генріх згуртовує своє військо, коли нагадує їм, що вони не найманці, а брати по зброї.

Щасливців жменьку і братів по зброї,

Того, хто нині кров проллє зі мною За брата матиму...

Хто в Англії, ті долю прокленуть

За те, що не звела сьогодні з нами.

Принишкне їхня честь при кожній згадці Про битву в день святого Криспіяна.

Так, нам потрібні чоловіки, яким можна було б розкрити душу. Але цього не відбудеться в групі чоловіків, яким ви не довіряєте, які насправді не готові разом із вами йти в бій. Це стара істина, що не існує групи чоловіків, вірніших один одному, ніж ті, хто воювали пліч-о-пліч, чоловіків із вашого ескадрону, хлопців із вашого окопу. Така група ніколи не буде великою, але велика нам не потрібна. Нам потрібна «жменька» братів по зброї, готових пролити кров разом із нами.


ПОЧЕСНІ РАНИ


Попередження перед тим, як ми завершимо цей розділ: вас буде поранено. Те, що ця битва є духовною, не означає, що вона несправжня. Вона справжня і рани, які може отримати чоловік, можуть бути до певної мірі потворніші, ніж ті, що бувають під час перестрілки. Втрата ноги - дрібниця в порівнянні з втратою мужности. Каліцтво від поранення шрапнеллю не зруйнує вашу душу, зате її може скалічити ганьба і почуття вини. Вас поранить ворог. Він знає про рани, що ви отримали в минулому, і намагатиметься знову туди ж поцілити. Проте ці рани є іншими - це почесні рани. Як каже Рік Джойнер: «Почесно бути пораненим на службі Господу».

Якось за обідом Блейн показував мені свої шрами: «Цей у мене залишився після того, як Сем’юел поцілив мені в чоло каменем. А цей від Тетонсів, коли я впав на ту гостру колоду. Не пам’ятаю, де отримав цей. Ага, ось цікавий - він у мене залишився після того, як я впав у ставок, переслідуючи Люка. Цей вже досить давній, відколи я обпік ногу об табірну піч». Він пишається своїми шрамами, вони, як значки за прояви хоробрости для хлопця... і для чоловіка. Наразі ми не маємо еквівалента для медалі «Пурпурове серце» за духовні воєнні дії, проте матимемо. Один із найславніших моментів, що на нас чекає, прийде на весільний бенкет ягняти. Явиться наш Господь і почне викликати вперед тих, хто був поранений у битві в його ім’я. Вони будуть пошановані, а їхня відвага - винагороджена. Я думаю про слова Генріха V до своїх людей:

Сьогодні день святого Криспіяна.

І той, для кого він мине щасливо,

Доживши знов до нього, стрепенеться Від спогадів хвилюючих і гордих...

Оголить руку у рубцях страшливих,

І скаже: - Це було в день святого Криспіяна. - Звитяг чимало давніх він забуде,

Та слави, що на цей припала день,

Забуть не зможе. Наші імена

Згадають люди...

За чарою...

«Царство небесне здобувається силою, - сказав Ісус, - і ті, що вживають силу, силоміць беруть його» (Мт. 11, 12). Добре це чи погано? Будемо надіятися, що тепер ви бачите глибину і священну якість чоловічої агресії, і це допоможе вам зрозуміти слова Христа. Порівняйте Його слова з твердженням: небесне царство відкрите для бездіяльних, занудних чоловіків, які ввійдуть у нього, лежачи на дивані перед телевізором. Щоби потрапити до царства Божого, каже Ісус, вам доведеться докласти усю вашу пристрасть і силу. Ситуація ставатиме ще запеклішою, ось чому вам дано палке серце.

Я люблю образ, який дає Джон Банян у вірші зі «Шляху паломника»:

Тоді взяв тлумач християнина за руку і привів його до дверей палацу - і ось біля дверей стояло багато чоловіків, охочих зайти, але вони не насмілювалися. Ще неподалік від дверей за столом сидів чоловік. Перед ним лежала книга і чорнильниця, щоб записувати тих, хто хотів туди зайти. Він також побачив, що в дверях стоїть багато озброєних людей, для того щоб не пропускати через них твердо налаштованих спричиняти ушкодження і лихо тим, хто наважиться зайти. Тепер християнин був певною мірою здивований. Нарешті, коли присутні відступили через страх перед тими озброєними людьми, християнин побачив, як один чоловік із дуже рішучим виразом обличчя підійшов до того, що записував і промовив: «Пане, впишіть моє ім’я». Після того як це було зроблено, він побачив, як той чоловік дістав свого меча, надягнув на голову шолома і рушив до дверей на озброєну охорону, яка зі страшною силою накинулася на нього, проте чоловік аж ніяк не збентежився і почав шалено рубати і колоти на всі сторони. Лише після того як він отримав сам і завдав іншим багато поранень, він прорубав собі дорогу через тих, хто намагався стримати його і прорвався до палацу.

Розділ 10.

ВРЯТУВАТИ КРАСУНЮ

Краса - це не тільки жахлива, але й таємна річ. Тут Бог і диявол змагаються за першість, а поле битви - серця людей.

_ФЕДІР ДОСТОЄВСЬКИЙ


Щоночі ти будеш щасливим, Як виявиш ласку до неї.

_ДЖОРДЖ ТОРОҐУД


Ковбою, відвези мене вдалину - Ближче до неба і ближче до тебе.

_ДІКСІ ЧІКС


Давним-давно, багато років тому (як розповідається в історії), жила-була прекрасна діва, ідеальна красуня. Це могла бути донька короля або звичайна служниця, але ми знаємо, що насправді вона - принцеса. Вона - молода і, здається, такою буде вічно. Довге волосся, великі очі, спокусливі губи, витончена фігура - поруч з нею троянда червоніє від сорому, сонце тьмяніє в сяйві її краси. Серце її золоте, а любов - вірна і правдива. Проте ця прекрасна діва недосяжна, ув’язнена злою силою, яка утримує її в полоні в похмурій вежі. Здобути її може лише переможець - найхоробріший, безстрашний і відважний воїн має шанс звільнити її. Попри всі перешкоди, він приходить спритно і хоробро, бере в облогу і вежу, і того злодія, що полонив принцесу. Ріки крови проливаються з обох боків, тричі лицаря відкинено назад, але він тричі повертається в бій. Зрештою, чаклуна переможено, дракона обезголовлено, велетня вбито. Діва стає його, адже своєю доблестю він завоював її серце. Вони верхи їдуть до його будинку, що коло річки, в лісах, - назустріч пристрасті і романтиці.

Чому ця історія так глибоко закладена в нашу душу? Кожна дівчинка знає цю казку, навіть якщо її ніхто їй не розповідав. Вона мріє про те, що одного дня за нею прийде принц. Хлопчики ж тим часом вправляються у своїй ролі з дерев’яними мечами і картонними щитами. І одного дня такий хлопець, тепер уже парубок, розуміє, що він хоче бути тим, хто завоює красуню. Чарівні казки, література, музика, і кінематограф - усі використовують цю мітичну тему. Спляча Красуня, Попелюшка, Єлена Троянська, Ромео і Джульєта, Антоній і Клеопатра, Артурі Ґіневра, Трістан та Ізольда. Тема сильного чоловіка, який приходить врятувати прекрасну жінку, є універсальною для людської природи - з часів стародавніх казок до найновіших касових кінофільмів. Вона закарбована в нашому серці, є одним із найглибших бажань кожного чоловіка і кожної жінки.

Зі Стейсі я познайомився в старших класах школи, але наш роман розпочався лише під час навчання в коледжі. До того ми були просто друзями. Коли хтось із нас приїжджав на вихідні додому, ми по телефону домовлялися про те, щоб сходити у кіно чи на вечірку. Та одного літнього вечора щось змінилось. Я зайшов провідати Стейсі; вона поволі ввійшла до вітальні - босоніж, у синіх джинсах і білій блузці з мереживним комірцем та розстібнутими верхніми ґудзиками. Сонце висвітило її волосся і затемнило шкіру. І як це я раніше не помічав, яка вона прекрасна дівчина? Цього вечора ми поцілувалися, і хоча на той час я вже мав досвід цілування дівчат, такого поцілунку в мене ще ніколи не було. Зайве казати, що мене колишнього вже не стало. Я не зрозумів, як і чому наші товариські стосунки перетворилися на кохання, - я просто хотів бути з цією жінкою решту свого життя. Що стосується Стейсі, то я був її лицарем.

Чому ж так сталося, що через десять років я навіть не був певен, чи хочу і надалі бути її чоловіком? Розлучення виглядало доволі пристойним варіянтом для нас обидвох. Стільки подружніх пар прокидаються одного ранку і розуміють, що вже не кохають одне одного. Чому більшість із нас губляться десь між «давним-давно, багато років тому» і «жили собі щасливо»? Схоже, що найпалкіші романи закінчуються вечорами перед екраном телевізора. Чому наша мрія, навіть коли ми відкриваємо її для себе, здається такою недосяжною, зникає з поля зору? Наша культура почала цинічно ставитися до казки. Дон Генлі каже: «Ці чарівні казки отруїли нас». Є книжки, наприклад: «По той бік Попелюшки», «Смерть Попелюшки», які спростовують такі міти.

Ні, чарівні казки нас не отруїли, і вони не просто міти, зовсім ні. Річ у тому, що ми не сприймали їх достатньо серйозно. Як каже Дон Генлі: «Міти - це історії, які зіштовхують нас із чимось трансцендетним і вічним». У випадку нашої казкової діви ми недогледіли два дуже вирішальних аспекти цього міту. З одного боку, ніхто з нас ніколи по-справжньому не вірив, що чаклун справжній. Ми гадали, що можемо отримати цю діву без боротьби. Чесно кажучи, більшість із нас, чоловіків, думали, що наша найбільша битва - це запросити її на побачення. І, по-друге, ми не зрозуміли, що таке вежа і як вона пов’язана з раною діви, не зрозуміли, що панянка в біді. Якщо на мужність чиниться насильство, то з жіночністю поводяться грубо. Єва - це вінець творіння, пам’ятаєте? Вона втілює виняткову красу і екзотичну таємницю Бога у такий спосіб, до якого ніщо інше у всій світобудові не наблизиться. Тож, вона є особливою мішенню лукавого. Він спрямовує проти неї свої найчорніші злочинні наміри. Якщо він зможе знищити її або утримати в полоні, то зіпсує історію.


ЄВИНА РАНА


Кожна жінка може розповісти про свою рану; деякі з них з’явилися від насильства, інші - від зневаги. Так само, як кожний хлопчик, дівчинка ставить собі одне запитання. Але дівчинку не дуже цікавить її сила. Ні, крик душі дівчинки такий: чи я гарна? Кожна жінка хоче знати, що вона вишукана, неповторна і вибрана. У тому полягає суть її індивідуальності, так вона носить образ Бога. Чи будеш ти мене домагатися? Чи ти захоплюєшся мною? Чи боротимешся ти за мене? І так само, як кожний хлопчик, вона також отримує рану. Ця рана вражає прямо в серце краси і залишає в ньому спустошливе повідомлення: ні, ти негарна, і ніхто не буде по-справжньому за тебе боротися. Подібно до вашої, їй рану майже завжди завдає батько.

А дівчинка дивиться на свого батька, щоб дізнатися, чи гарна вона. Його влада, якою він може покалічити або ощасливити, є настільки ж важливою для неї, як і для його сина. Якщо він з тих, що вдаються до насильства, то може словесно або сексуально осквернити її. Важко вислуховувати ті історії, що я чув від жінок, які постраждали від поганого поводження. Батько чіплявся до Джанет, коли їй було три роки, а коли вона підросла до семи, навчив цьому її братів. Насильство тривало доти, аж поки вона не виїхала до коледжу. Що має думати про свою красу зґвалтована жінка? Чи я приваблива? Повідомлення каже: ні... ти брудна, все привабливе, що ти маєш, пов’язане з темрявою і лихом. Коли вона дорослішає, наруга триває, - через жорстких і пасивних чоловіків. Її можуть домагатися, її можуть ігнорувати. У будь-якому варіанті її серце піддано нарузі, і повідомлення проштовхується далі всередину: ти небажана, тебе ніхто не захистить, ніхто не боротиметься за тебе. Вежу вибудовує цеглина за цеглиною, і вона може перетворитися на фортецю до моменту, коли дівчина стане дорослою жінкою.

Якщо її батько належить до пасивних чоловіків, дівчинка страждатиме від мовчазної занедбаности. Стейсі згадує, як у віці п’яти - шести років бавилася вдома у схованки. Вона знаходила ідеальне місце і заховувалася там, із хвилюванням очікуючи, як її шукатимуть. Умостившись у комірчині, дитина чекала моменту, коли хтось її знайде. Та ніхто не знаходив, навіть якщо Стейсі не було цілу годину. Ця ситуація визначальним чином вплинула на її життя. Ніхто не помічав, ніхто не домагався її. Наймолодша в сім’ї Стейсі немовби загубилася серед старших. Її тато часто їздив у відрядження і, повертаючись додому, багато часу проводив перед телевізором. Старший брат і сестра були проблемними підлітками. Отож, Стейсі затямила: лише не створюй проблем, у нас і без тебе багато клопотів. Тому вона сховала дещо більше - свої бажання, свої мрії, своє серце. Часом вдавала хвору лише для того, щоб отримати краплинку-другу уваги.

Так само як багато хто з обділених любов’ю молодих жінок, Стейсі звернулася до хлопців, щоб почути те, що вона ніколи не чула від свого батька. Хлопець Її покинув її на випускному балі - сказав, що використовував Стейсі, а насправді кохає іншу. Чоловік, з яким вона зустрічалася в коледжі, став ображати її словесно. Але якщо жінка ніколи не чує, що за неї варто боротися, вона починає вірити, що заслуговує на таке ставлення. Це своєрідна увага, хоч і спотворена, і, можливо, краща, ніж нічого. Потім, тієї чарівної літньої ночі, ми закохалися. Але Стейсі вийшла заміж за переляканого загнаного чоловіка, котрий перебував у любовному зв’язку зі своєю роботою, тому що інакше він не ризикнув би заручитися з жінкою, якої, як сам відчував, гідним не був. Я не був підлим чи злим. Я був приємним. І, дозвольте сказати вам, що нерішучий чоловік - це останнє у світі, чого потребує жінка. Їй потрібен коханець і воїн, а не справді приємний хлопець. Справдилися її найгірші побоювання - мовляв, мене ніхто не любитиме по-справжньому, ніхто по-справжньому не боротиметься за мене. Тож, вона заховалася ще далі.

В якийсь момент нашого шлюбу мене це все приголомшило. Де та краса, що я колись бачив? Що сталося з жінкою, в яку я колись закохався? Насправді я не сподівався отримати відповідь на своє запитання. Це радше був лютий вигук, аніж розпачливе прохання. Та Ісус все одно дав мені відповідь: вона і досі тут, лише в полоні; чи бажаєш ти поборотися за неї? Я зрозумів, що, як і багато інших чоловіків, одружився заради безпеки. Я одружився з жінкою, яка, як вважав, ніколи не кине мені виклик як чоловікові. Стейсі палко кохала мене - що я ще мав робити? Я хотів виглядати лицарем, але не бажав проливати кров як лицар. Я глибоко помилявся щодо всього облаштування. Я не знав про вежу, про дракона, яке призначення моєї сили. Найперша проблема стосунків між чоловіками і їхніми жінками полягає в тому, що ми, чоловіки, коли нас просять справді боротися за неї... вагаємося. Ми і досі шукаємо, як зберегти себе, ми забули про те глибоке задоволення від жертвування свого життя за інше.


ПРОПОНУЮЧИ НАШУ СИЛУ


Троє речей для мене надто дивовижні,

ба й чотирьох не розумію:

дороги орла на небі,

дороги гадини на скелі,

дороги корабля посеред моря

і дороги чоловіка до дівчини. (Прип. 30, 18 -19)

Якеїв син Аґур говорить тут про важливі речі. Є щось мітичне у поєднанні чоловіка з жінкою. Коли йдеться про чоловіче і жіноче, наша чуттєвість створює притчу дивовижної глибини. Чоловік пропонує свою силу, а жінка запрошує чоловіка в себе - дія, що вимагає хоробрости, вразливости і безкорисливости від обох із них. Найперше завважте, що нічого не відбудеться, якщо чоловік не буде до цього готовим. Він повинен рухатися, його сила повинна збільшитися, щоб він міг увійти в неї. Проте якщо жінка не відкриється у своїй приголомшливій вразливості, любов також не вивершиться. Коли обидвоє живуть так як повинні жити, чоловік входить у жінку і пропонує їй свою силу. Він проливається там, у ній, для неї; вона втягує, приймає і обгортає його. Коли все завершено, він почувається знесиленим, але ж якою солодкою є ця втома.

Саме так твориться життя. Жіноча краса пробуджує в чоловікові мужність; чоловіча сила, котру він ніжно пропонує своїй жінці, дає їй можливість бути прекрасною, приносить життя їй та іншим. Це більше, набагато більше, ніж статевий акт і оргазм. Це реальність, що поширюється на кожен аспект нашого життя. Коли чоловік утримується від жінки, він залишає її без життя, яке може принести лише він. Найкраще це видно у чоловікових словах. Життя і смерть перебувають під владою язика, говорять Соломонові Приповістки (див. Прип. 18, 21). Жінка створена для слів чоловіка і палко бажає їх від нього почути.

Я щойно зайшов на кухню випити склянку води, а там якраз моя дружина Стейсі випікає різдвяне печиво. На кухні - безлад, у дружини, чесно кажучи, також, вигляд не найкращий: вона вся в борошні, взута в старі капці. Проте в той момент щось було в її очах, щось приємне і ніжне, і я сказав: «Ти чудово виглядаєш». Її плечі розправилися, в очах зблиснув вогник; вона зітхнула, посміхнулась і майже сором’язливо відповіла: «Дякую».

Якщо ж чоловік відмовляється пропонувати себе, тоді його дружина залишиться порожньою і неродючою. Схильний до насильства чоловік руйнує своїми словами, мовчазний чоловік виснажує свою дружину. «Вона в’яне», - зізнався мені один приятель, говорячи про свою наречену. «Якщо вона в’яне, значить, ти їй чогось не додаєш», - відповів я. Насправді, йшлося про декілька речей - його слова, його доторки, але головним чином - його захоплення. У житті це відбувається дуже по-різному. Чоловік, який залишає дружину з дітьми і неоплаченими рахунками заради іншого, легшого життя, відмовляє їм у своїй силі. Він жертвував ними, тимчасом як мав пожертвувати свою силу для них. Саме це робить героями Максима чи Вільяма Волеса: вони готові загинути, щоб звільнити інших.

Це той різновид героїзму, що його ми бачимо в житті Йосипа - чоловіка Марії і опікуна Ісуса Христа. На мою думку, ми недостатньо цінуємо те, що він для них зробив. Марія, заручена молода жінка, ще майже дівчина, виявляється вагітною, маючи вельми несподіване пояснення того: «Я вагітна сином Бога». Ситуація ганебна. Що має думати Йосип, як мусить почуватися? Без сумніву - ображеним, спантеличеним, зрадженим. Але він - добрий чоловік, він не віддасть її на каменування, він просто «хотів тайкома її відпустити» (Мт. 1, 19).

Уві сні на нього сходить ангел (це показує, скільки часом треба докласти зусиль, аби добрий чоловік зробив щось правильне, аби переконати його, що Марія каже йому правду, і він має довести справу до шлюбу. За це Йосипові доведеться дорого заплатити. Знаєте, що він мав би терпіти, одружившись із жінкою, яку вся громада вважала перелюбницею? Колеги і більшість клієнтів уникали б його, він, напевно, втратив би своє суспільне становище і, можливо, навіть місце в храмі. Щоб зрозуміти, як йому непросто це робити, згадайте, як пізніше натовп знущатиметься з Ісуса. «Чи це не син Йосипа і Марії?» - запитували вони з глузливою посмішкою, підштовхуючи одне одного ліктем і підморгуючи. Мовляв, ми знаємо, хто ти такий - байстрюк тієї розпусниці та її дурнуватого теслі. Йосип добряче постраждає за цей учинок. Чи він відмовляється? Ні, він пропонує Марії свою силу - він стає між нею й усіма тими неприємностями та не втрачає мужности. Він витрачає себе на неї.

«І зватимуть їх дубами справедливости» (Іс. 61, 3). Там, у тіні чоловічої сили, жінка знаходить перепочинок. Чоловіча подорож забирає чоловіка у жінки, щоби він, зрештою, повертався до неї. Він іде, щоб знайти свою силу, а повертається, щоб запропонувати її. Своїми словами і діями він руйнує стіни вежі, що утримувала її. Тисячею способів звертається до найглибшого питання її серця: так, ти приваблива; так, є той, хто битиметься за тебе. Проте більшість жінок і досі перебуває у вежі, тому що більшість чоловіків ще не взяли участь у своїй битві.


ВИКОРИСТОВУЮЧИ ЇЇ


Більшість чоловіків хоче отримати дівчину, не докладаючи жодних, зі свого боку, зусиль. Вони хочуть мати втіху від краси без неприємностей, пов’язаних із битвою. У цьому полягає зловісна природа порнографії - мати задоволення від жінки її ж коштом. Порнографія виникає тоді, коли чоловік наполягає, щоб його збуджувала жінка; він використовує жінку, щоб відчути себе чоловіком. Як я вже казав, це фальшива сила, тому що вона радше залежить від зовнішнього джерела, ніж виходить з глибини його центру. І це є зразком егоїзму. Він нічого не пропонує, зате все бере. Нас попереджують про чоловіка такого типу історією Юди і Тамари - такою історією, що якби вона не була в Біблії, ви подумали б, що я взяв її прямо з телевізійного серіалу.

Юда - це четвертий син Якова. Можливо, ви пам’ятаєте його як чоловіка, якому прийшла думка продати свого брата Йосипа в рабство. У самого Юди було троє синів. Коли старший стає чоловіком, Юда знаходить йому дружину на ім’я Тамара. Через причини, які нам не до кінця розкриті, їхній шлюб не триває довго. «Але Ер, первенець Юди, був лихий в очах Господніх, і Господь убив його» (Бут. 38, 7). За законом і звичаєм тих часів, Юда дає Тамарі за чоловіка свого другого сина. Тепер обов’язком Онана стає народжувати дітей в ім’я його брата, проте він відмовляється це робити. Він гордовитий і зайнятий собою чоловік, який гнівить Господа, «і він убив його теж» (Бут. 38, 10). Ви починаєте розуміти, що тут відбувається: егоїстичні чоловіки, скривджена жінка і розлючений Господь.

У Юди залишається один син - Шела. Хлопець - його останній помічник, і Юда не має наміру віддавати його Тамарі. Він обманює її, відправляючи додому і обіцяючи, що коли Шела підросте, то він віддасть його їй у чоловіки. Але не робить того. Важко повірити в те, що сталося далі, особливо, коли взяти до уваги, що Тамара - доброчесна жінка. Вона перевдягається на блудницю і сидить біля дороги, якою, як їй відомо, йтиме Юда. Він злягається з нею (використовує її), але не може заплатити. Тамара бере в заставу його печатку, шнурок і палицю. Пізніше стає відомо, що Тамара вагітна; Юду охоплює справедливе, як він вважає, обурення. Він вимагає, щоб її спалили, і тут Тамара свідчить проти нього: «Пізнавай, будь ласка, чиї оці речі: печатка, мотузка й палиця» (Бут. 38, 25). Юду викрито. Він не просто впізнає їх - він усвідомлює, що робив весь цей час. «Вона слушніша від мене, бо я не дав їй Шелу, мого сина!» (Бут. 38, 26).

Витверезна історія про те, що стається, коли чоловіки егоїстично відмовляються витрачати свою силу для жінки. Але те ж саме стається і в найрізноманітніших ситуаціях. Гарні жінки безперервно потерпають від такого поводження. Їх домагаються, але не по-справжньому; їх бажають, але лише поверхово. Вони звикають пропонувати своє тіло, але ніколи - свою душу. Розумієте, більшість чоловіків одружуються заради безпеки; вони вибирають таку жінку, яка дасть їм можливість почуватися чоловіком, але ніколи по-справжньому не вимагатиме від них бути ним.

Один молодий чоловік, яким я захоплююся, розривається між жінкою, з якою зустрічається зараз, та іншою, яку колись давно пропустив. Рейчел, жінка з якою він зустрічається зараз, багато вимагає від нього - чесно кажучи, йому часом здається, що аж занадто. Джулі, жінка, якої він свого часу не домагався, виглядає ідилічнішою. В його уяві вони були б ідеальною парою. Життя з Рейчел неспокійне, життя з Джулі видається тихим і спокійним. «Ти хочеш Багамських островів, - сказав я. - Рейчел - це Північна Атлантика. Хто з них потребує справжнього чоловіка?» У блискучому повороті сюжету Бог перемикає наші власні плани щодо безпеки на нас, вимагаючи, щоб ми діяли по-чоловічому.

Чому чоловіки не пропонують своїм жінкам того, що в них є? Тому що десь глибоко всередині ми знаємо, що цього не досить. Після гріхопадіння всередині Єви - порожнеча, і скільки ви в неї не вливали б, вона ніколи не буде повною. Саме на тому спотикається так багато чоловіків. Вони або відмовляються дати те, що можуть, або продовжують лити і лити в неї, і весь цей час почуваються невдахами, тому що вона, попри все, потребує щораз більше. «Існує три речі, які ніколи не можна задовольнити, - попереджує Якеїв син Аґур, - чотири речі, які ніколи не скажуть досить: могила, безплідне лоно, земля, якій ніколи не достатньо води, і вогонь, який ніколи не каже досить!». Не можна навіть сподіватися заповнити неродючість Єви. Вона потребує Бога більше, ніж вас - так само, як і ви потребує його більше, ніж її.

То що ви робите? Пропонуєте те, що маєте. «Побоююся, що це не подіє», - сказав один чоловік, коли я запропонував йому повернутися до дружини. «Вона більше не вимагає, щоб я йшов їй назустріч, - зізнався він, - і це добре». «Ні, не добре, - сказав я. - Це жахливо». Він прямував на зустріч усієї сім’ї, і я запропонував йому поїхати разом із дружиною у відпустку: «Вам слід наблизитися до неї». «А якщо це не подіє?» - запитав він. Стільки чоловіків ставлять одне й те ж запитання: як це подіє? Підтвердить, що ви - чоловік? За день відродить серце дружини? Чи ви тепер розумієте, що не можете піти зі своїм питанням до Єви? Яким не були б ви добрим чоловіком, вас ніколи не буде досить. Якщо вона слугує вам табелем успішности вашої сили, тоді ви, зрештою, отримаєте оцінку «незадовільно». Але ж ви її любите не для того, щоб отримати гарну оцінку. Ви кохаєте її, тому що створені для цього. Саме це робить справжній чоловік.


ЄВА АДАМОВІ


Мій приятель Джен каже, що жінка живе відповідно до того, якою насправді має бути - хоробра, уразлива і скандальна. Це дуже далеко від ідеалу тих «церковних» пань, яких ми вважаємо зразком християнської жіночности, тих зайнятих, заморених і жорстких жінок, які обмежили своє серце кількома незначними бажаннями і вдають, що справи йдуть просто чудово. Порівняйте їхню жіночність із тією, що мають названі в родоводі Ісуса жінки. У переліку, що складається майже виключно з чоловіків, євангелист Матей згадує про чотирьох жінок - Тамару, Рахаву, Руту і жінку Урії (див. Мт 1, 3; 5 - 6). Те, що не згадано Ветсавію, свідчить, що в ній Бог розчарувався, а захопився цими трьома, для яких зробив серйозний виняток, назвавши їхні імена в списку, який без них містив би самих чоловіків. Тамара, Рахава і Рута... ого-го! Для вас це відкриє нові обрії біблійної жіночности.

Із Тамарою ми вже знайомі. Про Рахав сказано як про таку, що з невірними не загинула (див. Євр. 11, 31). Це правда - вона заховала шпигунів, які перед битвою прийшли роздивитися Єрихон. Я ніколи не чув, щоби в жіночих групах з вивчення Біблії говорили про Тамару чи Рахаву. А як щодо Рути? Її часто беруть як зразок для наслідування, але не в тому аспекті, як її нам показує Бог. Книга Рути присвячена одному питанню: як добра жінка допомагає своєму чоловікові бути чоловіком? Для того вона спокушає його, використовує все, що має як жінка, щоб заохотити його стати чоловіком. Рута, як ви пам’ятаєте, це невістка єврейки Ноеми. Обидві жінки втратили своїх чоловіків і тепер перебувають у досить поганій ситуації: вони не мають чоловіків, які дивилися б за ними; їхнє фінансове становище нижче порогу бідности і вони також уразливі багато в чому іншому. Стан справ починає поліпшуватися, коли Рута потрапляє на очі заможному нежонатому чоловікові Воозу. Вооз - добрий чоловік. Він пропонує Руті певну підтримку і харчування. Але не дає того, чого вона потребує насправді - обручки.

Тож до чого вдається Рута? Вона спокушає Вооза. Ось як це було. Женці працювали від світання до смеркання, щоб зібрати врожай ячменю. Щойно вони закінчили роботу, і настав час для вечірки. Рут приймає ароматизовану ванну і вдягає надзвичайно гарну сукню. Тепер вона очікує сприятливого моменту. Такий момент настає досить пізно ввечері, коли Вооз випив трошки зайвого: «А попоївши та випивши, розвеселився серцем Вооз» (Рут. З, 7). Розвеселився серцем - це для консервативніших читачів. Чоловік п’яний, і це, очевидно, з того, що сталося далі - він втратив свідомість: «І пішов він та й ліг собі спати край копиці». Наступні події просто ганебні: «Вона ж підійшла тихенько, відкрила його ноги та й лягла там» (Рут. З, 7).

Не існує жодного можливого прочитання цього уривка, яке було б безпечним або гарним. Перед нами чистої води зваблювання - і позаяк Бог не лише відводить Руті окрему книгу в Біблії, але згадує її в родоводі, Він подає це як приклад для наслідування для всіх жінок. Так, є такі, що спробують розказати вам, що «у тій культурі» було абсолютно звичною справою для прекрасної незаміжньої жінки прийти посеред ночі до неодруженого чоловіка (розвеселеного серцем) в безлюдну місцину (край копиці) і залізти під його покривало. Ті ж самі люди розкажуть вам, що Пісня Пісень - це всього лишень богословська метафора, що стосується Христа і його нареченої. Запитайте їх, як вони пояснять ось такі уривки: «Станом твоїм нагадуєш ти пальму, грудьми твоїми виноградні грона. Я мовив: Я вилізу на пальму, вхоплю з плодами її гілку!» (П. п. 7, 8 - 9). Це ж вивчення Біблії, так?

Ні, я не думаю, що тієї ночі Рута і Вооз кохалися; не думаю взагалі, що сталося щось недоречне. Але це також і не товариські посиденьки. Кажу вам, що Церква справді калічить жінок, коли каже їм, що їхня краса суєтна і найкраще їхня жіночність проявляється тоді, коли вони служать іншим. Жінка найкраще проявляється, коли вона є жінка. Вооз потребує незначної допомоги, щоб розкритися, а Рут має різні можливості. Вона може дражнити його: все, чим ти зайнятий - це робота, робота, робота. Чому тобі не зупинитися б і не бути чоловіком? Вона може скиглити про це: Воозе, я тебе про-о-шу, не тягни, одружися зі мною. Може докоряти йому: я гадала, ти - справжній чоловік, схоже, я помилилась. Або може використати все, що має як жінка, аби примусити його використати все, що він має як чоловік. Вона може збудити, надихнути, спонукати до дії... спокусити його. Запитайте свого чоловіка, чому він надав перевагу.


ЦЕ БИТВА


Чи ти за неї битимешся? Це питання Ісус поставив мені багато років тому, напередодні десятої річниці нашого шлюбу, саме тоді, коли я запитував себе, що сталося з жінкою, на якій я одружився. Джоне, ти стоїш біля воріт, сказав Він. Або заходь, або йди геть. Я розумів, що Він сказав - досить бути приємним хлопцем, час діяти як воїн. Поводься як чоловік. Я купив квіти, запросив дружину повечеряти і почав у своєму серці повертатися до неї. Але я знав, що це ще не все. Тієї ночі, перед тим, як ми лягли спати, я помолився за Стейсі так, як ніколи раніше. Вголос, перед усім небесним воїнством, я став між нею і силами темряви, що атакували її. Чесно кажучи, я не до кінця усвідомлював, що робив тільки те, чого потребував, щоб прийняти виклик дракона. Все пекло як з ланцюга зірвалося. Все, що ми дізналися про духовну війну, почалося тієї ночі. І знаєте, що сталося? Стейсі звільнилася, вежа її депресії піддалася, коли я почав по-справжньому за неї битися.

І так було не один раз, а знову і знову впродовж тривалого часу. Саме тут міт по-справжньому ставить нас у безвихідь. Деякі чоловіки готові братися до справи один раз, двічі, навіть тричі. Але воїн - це назавжди. Освальд Чемберз запитує: «Бог пролив життя свого Сина, щоб врятувати світ; чи готові ми пролити своє власне життя?». Деніел перебуває в гущі дуже важкої, дуже невтішної битви за свою дружину. Вона триває вже роки, без значного поступу і без великих надій. Ось що він мені сказав якось увечері в ресторані, зі слізьми на очах: «Я нікуди не піду. Це моє місце в битві. На цьому пагорбі я і загину». Він досяг вершини, якої всі ми мусимо дійти, раніше чи пізніше, коли питання більше не стоїть про перемогу чи поразку. Його дружина може відгукнутися, а може й ні. Це справді більше не має значення. Питання дуже просте: яким чоловіком ви хочете бути? Максимом? Волесом? Чи Юдою? У 1940 році, саме перед тим, як збили один із літаків королівських повітряних сил, його молодий льотчик написав: «Всесвіт такий безкраїй і такий споконвічний, що життя однієї людини може бути виправдане лише мірою її самопожертви».

Коли я працював над цим розділом, то разом зі Стейсі мав нагоду побувати на весіллі нашого друга. Це була найкраща шлюбна церемонія з усіх відвіданих: чудовий, романтичний, благочестивий шлюб. Наречений був молодим, сильним і героїчним, наречена - спокусливо вродливою. Саме це зачепило мене найбільше. Ох, розпочати б усе спочатку, робити все правильно, одружитися молодим, але знаючи те, що мені відомо зараз. Я міг би любити Стейсі набагато краще, вона також могла би набагато краще любити мене. Ми засвоїли всі уроки на важкому шляху вісімнадцяти років спільного життя. За кожну мудрість, що міститься на цих сторінках, заплачено... дорого. На додаток до цього ми з дружиною після вихідних побували у важкому місці - табірному вогнищі. Сатана побачив слушну нагоду і навіть без жодного слова між нами перетворив його на велике багаття. Коли ми опинилися на весільній учті, я не хотів із нею танцювати. Я навіть не хотів бути з нею в одній кімнаті. Здавалося, що в нашому шлюбному житті згадати можна було тільки про образи й прикрощі попередніх років - її та мої.

Лише пізніше я відчув себе в ролі Стейсі: він не задоволений мною. І не дивно. Гляньте на цих прекрасних жінок. Я почуваюся товстою і потворною. Я ж натомість роздумував: Я так утомився боротися за наш шлюб. Як я хотів би, щоб ми могли почати все спочатку. Зрозуміло, це не було б так важко. Є також інші варіанти. Дивлюся на тих прекрасних жінок.

Ці думки приходили знову і знову, мов хвилі, що падають на берег. Сидячи за столом з групою наших друзів, я відчував, що задихаюся, мені потрібно було вийти звідти, ковтнути трохи свіжого повітря. Скажу правду, коли я вийшов із залу, не мав жодного наміру повертатися. Волів би закінчити вечір десь у барі або повернутися до нашого номеру і дивитися телевізор. На щастя, праворуч будівлі, де відбувалося весілля, я знайшов невелику бібліотеку. У цьому притулку, на самоті, упродовж, як мені здалося, години, я змагався з усіма своїми відчуттями. Минуло, можливо, двадцять хвилин. Я взяв першу-ліпшу книжку, але не міг читати; спробував молитися, але не мав бажання це робити. Врешті, у моєму серці почали з’являтися слова:

Ісусе, прийди і врятуй мене. Я знаю, що відбувається, я знаю, що це - атака. Але саме зараз все це виглядає таким справжнім. Ісусе, визволи мене. Витягни мене з-під цього водоспаду. Заговори до мене, врятуй моє серце, перш ніж я зроблю якусь дурницю. Визволи мене, Господи.

Повільно, майже непомітно, хвиля почала відступати. Мої думки і емоції заспокоїлися і повернулися до нормального стану. Поверталась ясність. Табірне вогнище знову стало табірним вогнищем. Ісусе, Ти знаєш про біль і розчарування в моєму серці. Що Ти хочеш, щоб я зробив? (Візит до бару вже не був серед варіантів, але я й досі планував провести решту вечора в кімнаті.) Хочу, щоб Ти повернувся назад і запросив свою дружину танцювати. Я знав, що Він мав рацію, я знав, що десь глибоко всередині саме те хотіло б зробити моє істинне серце. Проте це бажання і досі здавалося таким віддаленим. Я затримався ще на п’ять хвилин, у надії, що Він має для мене якийсь інший варіант. Він зберігав мовчання, проте атака завершилась, і від великого багаття залишилися лише жаринки. Ще раз я зрозумів, яким чоловіком хотів бути.

Я повернувся на весілля і запросив Стейсі до танцю. Наступні дві години вечора були для нас одними з найкращими за останній час. Ми ледь не програли лукавому; натомість цей вечір залишиться згадкою, якою ми довго-довго ділитимемося з нашими друзями.


ЗАКЛЮЧНА СЦЕНА


За ці роки Стейсі подарувала мені багато чудових подарунків, проте останнє Різдво було незабутнім. Ми закінчили з подарунковим божевіллям, як наші хлопці називають розгортання подарунків. Стейсі вислизнула з кімнати зі словами: «Заплющ очі... Маю для тебе несподіванку». Після досить довгого шарудіння і шепотіння вона сказала, що я можу подивитися. Переді мною на підлозі лежала довга прямокутна коробка. «Відкривай», - сказала вона. Я зняв бант і підняв кришку. Всередині був натурального розміру двосічний меч - шотландський палаш, точно такий, яким користувався Вільям Волес. Я шукав такого вже кілька місяців, але Стейсі про це не знала. Він не був у моєму різдвяному списку. Вона зробила це завдяки проникливості свого власного серця, як вдячність мені за те, що я борюся за неї.

Ось що дружина написала на картці:

«Тому що ти - хоробре серце, борешся за серця стількох людей... і, особливо, за моє. Завдяки тобі я пізнала свободу, про існування якої і не думала. Щасливого Різдва».

Розділ 11.

ЖИТИ З ПРИГОДОЮ

Нам холодно, але це не зима. Віків страждання звільняються

від льоду, ідуть в рух;

Гримить плавуча крига,

Відлига, повінь, весняна пора.

Ми славим Бога, що живем

У час, коли напосідає зло

І не відступиться, доки душа

Не вирушить в найважчу путь.

_КРИСТОФЕР ФРАЙ


Бог закликає вас бути там, де вгамування найглибшого голоду людства приносить вам найглибшу радість.

_ФРЕДЕРИК Б’ЮХНЕР


У південному Орегоні є річка, яка звивається від Каскадних гір до узбережжя. Це ріка мого дитинства, яка проторила русло в каньйонах моєї пам’яті. Хлопчаком я провів багато літніх днів на річці Роуґ, ловлячи рибу, купаючись і збираючи ожину, втім, здебільшого все-таки ловлячи рибу. Мені подобалося, як її назвали французькі мисливці - Скавндрел, тобто збитошниця. Це додавало пустотливого тону для моїх пригод - я був збитошником на Роуґ. Із цими золотими днями дитинства пов’язані мої найдорожчі спогади, то ж торішнього літа я привіз туди Стейсі з хлопцями, щоби познайомити їх із рікою і поділитися спогадами. У літні місяці, особливо в червні, Роуґ у своїй нижній частині протікає гарячою і сухою місцевістю, тож ми з нетерпінням чекали можливости поплавати на каяках, щоби добре вимокнути і знайти собі якусь невеличку пригоду.

Десь між мисливським будиночком Морисона і обмілиною Форстер, над річкою нависає скеля. У тому місці каньйон звужується, і Роуґ робиться глибшою та на хвилю сповільнює свій швидкий плин до моря. З обох боків ріки постають високі скелі, а з північної сторони - куди можна добратися лише на човні - височіє скеля для стрибків. Стрибки зі скелі - одна з наших улюблених сімейних розваг, особливо, коли спекотно і сухо, а висота достатня, щоб вам перехопило подих у момент занурення під теплу воду на поверхні - в глибочінь, де морок і холод такі сильні, що примушують вас прожогом повертатися нагору до сонця. Скеля для стрибків випинається з води на висоту десь трохи більшу від двоповерхового будинку, тому перш ніж долетиш до води, встигаєш повільно полічити до п’яти, (у звичайному басейні, стибаючи з найвищої вишки, - ледве до двох). Людський мозок так створений, що кожна скеля видається вдвічі вищою, коли дивишся з неї вниз, тоді все твоє єство говорить: «Навіть не думай».

Тож, ти не думаєш, а просто кидаєшся в каньйон і перебуваєш у такому довгому вільному падінні, що, здається, можна продекламувати ціле Геттізберзьке послання, і всі твої відчуття загострюються до краю, коли поринаєш у холодну воду. На горі компанія тебе вітає, і ти теж радієш, бо ти це зробив. Ми всі стрибали того дня - спершу я, потім Стейсі, Блейн, Сем і навіть Люк. Після нього якийсь здоровий незґраба, що хотів, було, відступити, коли подивився вниз, але вже мусив стрибнути, бо перед ним це зробив Люк, і він не зміг би жити з тим, що шестирічний хлопчик кинувся донизу, а він злякався. Після того першого стрибка мусиш стрибнути ще раз, частково тому, що не можеш повірити, що зважився на це, а частково тому, що страх змінюється на трепет від такої свободи. Ми знову гріємося на сонці, а тоді... стрімголов униз.

Хочу прожити так ціле життя. Хочу любити до набагато більшого самозабуття і не чекати на те, щоб інші полюбили мене першими. Хочу кинутися в творчу роботу, яка була б гідна Бога. Хочу брати участь у битві при Банокберні, йти за Петром так, як він пішов за Христом по морю, звершувати молитви, які виходили б із правдивого бажання мого серця. Як сказав поет Джордж Чепмен:

Дайте мені дух, який у життя бурхливім морі

Любить, щоб дужий вітер надимав його вітрила,

Щоб палуба його тремтіла, щогли гнулись І корабель так сильно нахилявсь набік,

Щоб воду пив, а кіль борознив небо.

Життя - це не проблема, яку треба розв’язувати, а пригода, яку треба прожити. Така його природа, і вона була такою спочатку - відтоді як Бог написав сценарій для цієї напруженої драми і назвав усю цю дику затію доброю. Він влаштував світ таким чином, щоб він діяв тільки тоді, коли ми приймаємо ризик як тему нашого життя, тобто тільки тоді, коли живемо по вірі. Чоловік просто не буде щасливим, поки не матиме пригод у роботі, в коханні і в духовному житті.


ПОСТАВИТИ ПРАВИЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ


Кілька років тому, переглядаючи вступ до однієї книги, я натрапив на фразу, яка змінила моє життя. Бог має з нами близькі особисті відносини і звертається до наших дивних сердець особливими способами - і не тільки через Біблію, але й через усе творіння. До Стейсі він промовляє через фільми. До Крейґа - через рок-н-рол (днями він зателефонував мені, щоб сказати, що пісня «Running Through the Jungle» запалила його бажанням прочитати Біблію). До мене слово від Бога надходить по-різному - через захід сонця, через друзів, фільми, музику, дику природу і книжки. Але до ситуації зі мною і книжками Бог підходить з особливим гумором. Наприклад, оглядаючи книжки у букіністичній крамниці, я можу помітити одну з тисячі, яка говоритиме: вибери мене - точнісінько, як Августин у своїй «Сповіді». Тоllе lеggе - бери і читай. Бог закидає свою вудочку у воду, де плаває форель, ніби майстерний рибалка. У вступі до тієї книги, яку я досі ціную, її автор Ґіл Бейлі ділиться порадою, що колись отримав від свого духівника. Її суть - не запитуй себе, що потрібно світові. Запитуй себе, що відроджує тебе до життя. Йди і роби це, тому що світ потребує людей, відроджених до життя.

Я занімів. Для мене це, можливо, була валаамова ослиця. Раптом я усвідомив, що моє життя до того моменту було кепським, що я жив за сценарієм, який для мене написав хтось інший. Усе своє життя я просив світ сказати мені, що маю робити зі собою. Це не те саме, що просити поради; я хотів не чого іншого, як звільнення від відповідальности і, особливо, звільнення від ризику. Я хотів, щоб хтось інший сказав мені, ким маю бути. Слава Богу, в мене цього не вийшло. Я просто не міг себе примусити надто довго грати за цими врученими мені сценаріями. Вони ніколи не підходили мені, як Савлові обладунки. Хіба може світ позерів порадити щось крім позерства? За словами Б’юхнера, ми є в постійній небезпеці бути не акторами в драмі нашого життя, а піддослідними тваринами, які йдуть туди, куди веде їх світ і плисти за будь-якою найсильнішою течією. Коли я читав пораду Бейлі, то знав, що це Бог говорить до мене. Це було запрошення до виходу з Уру. Я поклав книгу, не перегорнувши сторінку, і вийшов із магазину в пошуках життя, яке варто прожити.

Я подав документи на здобуття ступеня магістра, і мене зарахували. Та програма виявилася чимось набагато більшим, ніж кар’єрний крок; завдяки перетворенню, яке там відбулося, я став письменником, консультантом і оратором. Уся траєкторія мого життя змінилася, а разом з нею - життя багатьох людей. Але сам я майже не робив ніякого руху. Розумієте, коли я подавав документи до університету, не мав ні копійки на оплату навчання. Я був одружений, із трьома дітьми, виплачував кредит за будинок, а це такий період у житті чоловіка, коли здебільшого він повністю відмовляється від своїх мрій і від здійснення будь-яких стрибків. Ризик здається просто надто великим. До того ж, мені тоді ще зателефонували з фірми у Вашингтоні і запропонували тепле місце з неймовірною платнею. Я працював би в престижній компанії, обертаючись у дуже потужних колах і заробляючи великі гроші. Бог загострював сюжет, випробовуючи твердість мого рішення. В один бік ішла дорога до моєї мрії і бажання, на які в мене не було коштів, а також до абсолютно непевного майбутнього. В інший бік вела дорога до вигідного кроку вгору щаблинами успіху, дуже очевидного кар’єрного росту і повної втрати душі.

На вихідні я виїхав у гори, щоб навести лад із думками. Життя стає зрозумілішим, коли стоїш на самоті біля високогірного озера з вудкою в руках. Мені здалося, що щупальця світу і мого несправжнього «я» послабили свою хватку, коли я вибрався у Пустелю святого Хреста. Наступного дня заговорив Бог: Джоне, ти можеш піти на цю роботу, якщо хочеш. Це не гріх. Але вона тебе вб’є, і ти це знаєш. Він мав рацію; на ній зусібіч виднівся знак несправжнього «я». Якщо хочеш йти за Мною, продовжував Він, то Я йду в той бік. Я точно знав, що Він мав на увазі, коли казав, «у той бік». Це означало - в пустелю, на фронтир. Наступного тижня я в дивовижній послідовності отримав три дзвінки. Перший - запрошення на фірму у Вашингтоні, і я відмовився влаштовуватися до них. Коли поклав слухавку, моє несправжнє «я» кричало: що ти робиш?! Наступного дня телефон знову задзвонив - дружина сказала, що телефонували з університету і запитували, чому я не заплатив перший внесок за навчання. Третього дня зателефонував мій давній друг, що молився за мене і за моє рішення. «Ми вважаємо, що ти повинен йти до університету, - сказав він, - і ми хочемо заплатити за тебе».

Дві стежки в лісі розійшлись, і я

ступив на невторовану;

Відтоді все змінилося. (Роберт Фрост)


ЧОГО ТИ ЧЕКАЄШ?


Де ми були б сьогодні, якби Авраам обережно зважив усі «за» і «проти» Божого запрошення і вирішив краще триматися своїх медичних пільг, оплачуваних тритижневих відпусток і пенсійного плану в Урі? Що було б, якби Мойсей послухав пораду своєї мами ніколи не пустувати з сірниками і вів обережне життя, тримаючись якнайдалі від будь-яких палаючих кущів? У нас не було б Євангелії, якби Павло вирішив продовжувати життя фарисея, яке хоч і не було сповнене мрій чоловіка, та все ж було, принаймні, прогнозоване і, звичайно ж, стабільніше, ніж те, щоб іти за голосом, почутим по дорозі до Дамаску. Зрештою, люди часто чують голоси, і хто знає насправді, чи це Бог, чи просто чиясь уява? Що було б із нами, якби Ісус не був палким, диким і романтичним до мозку кісток? Подумайте: нас би взагалі не було б, якби Бог не пішов на величезний ризик щодо нас із самого початку.

Більшість чоловіків витрачають енергію свого життя, намагаючись виключити ризик або зменшити його до зручнішого масштабу. Їхні діти набагато частіше чують «ні», ніж «так». Їхні працівники відчувають себе прив’язаними, так як і їхні жінки. Якщо це спрацьовує, якщо чоловікові вдається застрахувати своє життя від усіх ризиків, він замотує себе в кокон самозахисту, а потім весь час дивується, чому задихається. Якщо це не спрацьовує, він проклинає Бога, а тоді подвоює свої зусилля до підвищення кров’яного тиску. Якщо подивитися на будову несправжнього «я», яке люди схильні створювати, вона завжди зав’язана на двох темах: чіпляння за якусь компетенцію і відкидання всього неконтрольованого. За словами Девіда Байта: «Ціна нашої життєздатности - це сума всіх наших страхів».

За вбивство брата Бог прирік Каїна на життя неприкаяного волоцюги; далі він будує місто (див. Бут. 4,12; 17). Отака посвята - відмова довіритися Богові і пошук контролю - глибоко притаманна кожному чоловікові. Байт говорить про відмінність між бажанням несправжнього «я» мати владу над досвідом, контролювати свої події і наслідки і бажанням душі мати владу через досвід, яким він не був би. Ви буквально жертвуєте своєю душею і своєю справжньою силою, коли наполягаєте на контролюванні ситуації, як той чоловік, про якого Ісус розповідав, що він, нарешті, накопичив скільки хотів, набудував гарних комор, а наступної ночі помер. «Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу»? (Мр. 8, 36). До слова, можна втратити душу задовго до смерти.

Канадський біолог Фарлей Моват мріяв про те, щоб вивчати вовків у їхньому природному оточенні на диких просторах Аляски. Книгу «Ніколи не вий вовком» він написав на основі досвіду тієї відлюдної дослідницької експедиції. В однойменному фільмі Моват змальований в особі книжкового хробака Тайлера, який ніколи навіть не жив у наметі. Він наймає божевільного старого пілота Ровлі Літла з Аляски, щоб у розпал зими доправити його і все його оснащення в глуху долину Блек Стовн. Під час польоту в однодвигунній «Сесні» над однією з найкрасивіших, найнепрохідніших і найнебезпечніших диких місцевостей на землі, Літл випитує Тайлера про секрет його місії:

Літл: Скажи мені, Тайлере... що там в долині Блекстовн?

Що там? Марганець? (Мовчання). Це ж не нафта. Може, золото?

Тайлер: Це важко описати.

Літл: Ти - розумна людина, Тайлере... все сам собі знаєш.

Усі ми тут - золотошукачі, правда, Тайлере? Шукаєм... ту тріщину в землі... щоб потім більше нічого не шукати.

(Після павзи)

Я відкрию тобі маленький секрет, Тайлере. Золото не в землі. Воно десь тут. Справжнє золото - на схилі літ, після 60-ти років життя - коли сидять у вітальнях, перед тупим ящиком, знуджені до смерти. Знуджені до смерти, Тайлере.

Раптом мотор літака кашлянув кілька разів, пирхнув, захлипав... а потім просто заглох. Єдиним звуком був вітер над крилами.

Літл: (стогнучи) О Господи.

Тайлер: (у паніці) Що сталося?

Літл: Візьми штурвал.

Літл передає управління заглухлим літаком Тайлеру (який ніколи в своєму житті не керував літаком) і починає нервово ритися в старому ящику для інструментів, що між сидіннями. Літл не знаходить того, що шукав, і вибухає. Репетуючи, він висипає все з ящика на дно літака. Потім зупиняється так само раптово, заспокоєно потираючи лице руками.

Тайлер: (все ще в паніці намагається керувати літаком) Що сталося? Нудьга, Тайлере, нудьга... ось що сталося. Як побороти нудьгу, Тайлере? Пригода. ПРИГОДА, Тайлере!

Тоді Літл різко відчиняє ногою двері літака і ледь не вивалюється, послизнувшись на чомусь, можливо, на замерзлій смужці палива. Мотор заводиться якраз за мить до того, як вони мали би врізатися в гору. Літл хапається за штурвал і спрямовує літак різко вгору, ледь не зачепивши схил, і тоді вирівнює його в напрямку довгої, величної долини внизу.

Ровзі Літл, може, і божевільний, але до того ж, геній. Він знає секрет чоловічого серця, знає засіб від його недуги. Надто багато чоловіків відмовляються від своїх мрій, тому що не бажають ризикувати чи побоюються, що їм це не під силу, чи їм ніхто ніколи не казав, що ті глибинні прагнення їхнього серця добрі. Але душа чоловіка, про яку говорить щиросердий Літл, розрахована не на те, щоб контролювати, а на пригоду. Хто пам’ятає, хоч і слабо, що Бог поставив чоловіка на землю, доручивши йому неймовірну місію - досліджувати, будувати, завойовувати і піклуватися про все творіння. Це була чиста сторінка, яку треба було написати, чисте полотно, на якому треба було малювати. Так ось, панове, Бог ніколи не відбирав цих повноважень. Вони все ще дійсні і чекають, щоб чоловік їх використав.

Якби вам було б дозволено робити те, чого дійсно хочеться, що ви робили б? Не питайте як, бо це отруїть ваше бажання. «Як» ніколи не є правильним запитанням; «як» - це запитання невірства. Воно означає: якщо я не бачитиму, куди йти, то не повірю, не ризикну стати на цей шлях. Коли ангел сказав Захарії, що його стара жінка народить йому сина на ім’я Йоан, Захарія запитав: як, і за це йому відняло мову. Як - це Божа компетенція. Він запитує тебе: що? Що написано на твоєму серці? Від чого ти чуєшся живим? Якщо ви могли б робити те, чого вам завжди хотілося, що це було б? Розумієте, покликання чоловіка написане на його справжньому серці, і він відкриває це покликання для себе, коли ступає на територію фронтиру своїх глибинних бажань. Перефразовуючи Бейлі, не питай, чого потребує світ, спитай себе, що відроджує в тобі життя, тому що світ потребує чоловіків, які відродили б собі життя.

Мушу завважити, що коли в книгарні я несподівано для себе відчув поклик, то вже на той час мав досвід християнського життя. Мій характер уже змінився настільки, що я міг, почувши цей поклик, не вдатися до якогось дурного вчинку. Я зустрічав чоловіків, які використовували таку вказівку як дозвіл покинути свою дружину і втекти з секретаркою. Вони обманюють себе щодо своїх справжніх бажань, щодо свого призначення. Бог вплів в тканину цього світу певний рисунок, і якщо ми його порушуємо, то можемо не сподіватися знайти життя. Оскільки наші серця заблукали далеко від дому, Він дав нам закон як свого роду поруччя, щоб допомогти нам вийти з провалля. Але мета християнського шляху - це перетворене серце; з хлопця, якому потрібен закон, ми перетворюємося на чоловіка, котрий здатен жити за духом закону. «Знову кажу: Духом ходіте, і тіла пожадливостей не будете чинити... А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість. На тих то нема закону» (Гал. 5, 16; 22 - 23).

Життя чоловіка перетворюється на пригоду і підпорядковується трансцендентній меті, коли він відмовляється від контролю заради того, щоб віднайти мрію свого серця. Деколи ці мрії сховані дуже глибоко і їх доводиться відкопувати. Ми таки звертаємо увагу на наші бажання. Розгадка часто криється в нашому минулому, у тих моментах, коли ми відчували, що нам дійсно подобалося те, що робили. Зміна обставин у процесі нашого росту - це деталі, але теми залишаються ті самі. У дитинстві Дейл був лідером вуличної компанії, в коледжі - капітаном тенісної команди. Вести за собою чоловіків - ось що дозволяє йому чути себе живим. Для Чарльза це було мистецтво; в дитинстві він завжди малював. У коледжі найбільше любив заняття з кераміки. Він закинув малювання після коледжу, а в 41-річному віці знову за нього взявся, що дозволило відродити в собі життя.

Щоб віднайти бажання свого серця, чоловік має ізолюватися від шуму і турбот повсякденного життя, виділивши час для своєї душі. Йому необхідно усамітнитися в безлюдному тихому місці. Наодинці зі собою він дає можливість тому що всередині вийти на поверхню. Деколи це сум за таким втраченим часом. Там, під покровом смутку, лежать давно забуті бажання. Деколи це навіть починається зі спокуси, коли чоловік гадає, що щось нечисте зможе по-справжньому дозволити відчути себе живим. У той момент він має запитати себе: яке бажання ховається під цим бажанням? Що такого бажаного для себе я надіюся там знайти? Яким чином не випливало би бажання на поверхню, ми хапаємось за цей слід, коли вивільняємо з глибини нашої душі крик за якоюсь забутою мужністю, який важко почути і який вимагає не поліпшувати життя, а його змінювати.

Я добре вивчив

Для мене витесаний із мармуру

Човен у гавані, зі спущеним вітрилом.

Правдиво зображає він не призначення моє,

А моє життя.

Являлася мені любов - не дав їй нищити моїх ілюзій;

До мене в дім просився сум - боявсь його пустити;

Чув я амбіцій поклик - на ризик не відважився.

І одночасно безперестанно шукав я зміст свого життя,

Тепер лиш зрозумів - вітрило слід підняти Назустріч вітрам долі,

Куди нас не несли б вони.

Життя наповнюючи змістом, ризикуєш божевілля крок зробить,

Але без цього на муку перетворюєш його,

Де неприкаяність і прагнень пустота.

Воно - як човен, що в порту за морем томиться,

Але страху не здатен подолати. (Едґар Лі Мастерс)


У НЕВІДОМЕ


«Духовне життя не може бути схожим на життя в провінції, - сказав Говард Мейсі. - Це завжди фронтир. І ми, що живемо тут, повинні примиритися з таким життям і навіть радіти, що воно завжди буде невлаштованим». Найбільша перепона до здійснення наших мрій - це ненависть несправжнього «я» до таємниці. Розумієте, це проблема, тому що таємниця критично важлива для пригоди. Більше того, таємниця - це серцевина всесвіту і Бога, котрий його створив. Найважливіші аспекти світу будь-якого чоловіка - це його стосунки з Богом і з людьми в його житті, його покликання, духовні битви, які на нього чекають. Кожна з цих речей сповнена таємниці. Але це не погано. Це радісна і багата дійсність, яка є критично важливою для прагнення нашої душі до пригоди. Як говорить Освальд Чемберз:

Від природи ми схильні до такої математичности і розрахунку, що розглядаємо непевність як щось погане... Певність - це ознака життя за здоровим глуздом; благодатна непевність - це ознака духовного життя. Певність щодо Бога означає, що ми непевні в усьому, ми не знаємо, що несе нам новий день. Переважно це вимовляється з сумним зітханням, а мало би бути радше виразом очікування зі затамованим подихом. («Моє найвище для Господа»)

У Бога немає формул. Крапка. Отже, для чоловіка, що йде за ним, теж немає формул. Бог - особа, а не вчення. Він діє не як система - хоч би й богословська - а зі всією оригінальністю по-справжньому вільної і живої особи. «Боже царство небезпечне, - каже архиєпископ Антоній Блюм. - Ви маєте ввійти до нього, а не просто шукати про нього інформації». Візьмемо для прикладу Ісуса Навина і єрихонську битву. Ізраїльтяни вишикувані для першого військового наступу для здобуття землі обітованої, і в цьому моменті зосереджено багато чого: бойовий дух війська, його впевненість в Ісусі, не кажучи вже про їхню репутацію, яка випереджуватиме їх на шляху до кожного наступного ворога. Це, так би мовити, їхній День наступу і ця новина стане відомою. То як же Бог влаштує так, щоб усе почалося вдало? Він посилає їх упродовж тижня обходити місто з сурмами. На сьомий день він наказує їм зробити це сім разів, а тоді всім разом голосно закричати. Звісно, це спрацювало прекрасно. І знаєте що? Таке більше ніколи не повторилося. Ізраїль уже ніколи не використовує таку тактику.

А ось Гедеон і його військо, скорочене з тридцяти двох тисяч до трьохсот воїнів. Який же в них план нападу? Факели і горщики з водою. Це також спрацьовує прекрасно і також ніколи більше не повторюється. Пам’ятаєте, як зцілив сліпого Ісус - Він ніколи не робив це одним і тим самим способом двічі. Сподіваюся, ви вловлюєте думку. Тому що світ дійсно обманув Церкву щодо цього. Сучасна епоха зненавиділа таємницю; ми відчайдушно прагнули засобів контролю наших життів і, здається, знайшли зразкову вавилонську вежу в науковому методі. Зрозумійте мене правильно - наука дала нам багато чудових набутків - у гігієні, медицині, транспортуванні. Але ми намагалися застосовувати ці методи, щоб впокорити дикість духовного фронтиру. Ми використовуємо найсучасніші маркетингові методики, новинки в галузі управління бізнесом, застосовуючи їх до духовного служіння. Проблема зациклености сучасного християнства на принципах полягає в тому, що вона унеможливлює справжню розмову з Богом. Знайди принцип і застосуй його - навіщо тобі Бог? Тому Освальд Чемберс попереджує нас: «Ніколи не створюй принципів на основі свого досвіду; хай Бог буде з іншими настільки ж оригінальним, як із тобою».

Оригінальність і творчість критично важливі для особистости і чоловічої сили. Пригода починається, і наша справжня сила вивільняється тоді, коли ми більше не розраховуємо на формули. Бог є надзвичайно творчою Особою і хоче, щоб Його сини теж так жили. Це найвдаліше змальовано в «Рейдерах загубленого ковчегу». Звичайно, Індіяна Джонс - хуліганський герой, що легко дає собі раду і з древньою історією, і з гарними жінками, і з револьвером сорок п’ятого калібру. Але справжнє випробування для нього прийшло тоді, коли всі його можливості вичерпалися. Він, урешті, знайшов славетний ковчег, але німці вкрали його і повантажили на вантажівку. І ось вони готові від’їхати разом із мріями Індіяна, в оточенні значної фашистської охорони. Джонс і двоє його супутників безпорадно спостерігають за тим, як перемога вислизає їм із рук. Але Індіяна не здається, о ні, гра тільки починається. Він розмовляє зі своїми друзями:

Джонс: Повертайтеся до Каїру. Роздобудьте якийсь транспорт, щоб добратися до Англії... катер, літак, будь-що. Зустрінемося в Омарі. Чекайте мене. Я їду за тією вантажівкою.

Савлах: Як?

Джонс: Не знаю... Придумаю по дорозі.

Для того щоб жити і любити, необхідна готовність стрибнути обома ногами і бути при цьому творчим. Ось лише один приклад: кілька років тому, недільного вечора, я повернувся з поїздки і побачив, що мої сини бавляться у дворі перед будинком. То був холодний листопадовий день, надто холодний для забав надворі, тож, я спитав, що сталося. «Мама нас вигнала», - почув у відповідь. Знаючи, що коли Стейсі їх проганяє, на те часто є серйозна причина, я вимагав зізнання, але вони твердили, що невинні. Тож, я попрямував до дверей, щоб почути цю історію з уст дружини. «Я на твоєму місці не йшов би туди, тату, - застеріг Сем. - Мама в поганому настрої». Я точно знав, про що він каже. Будинок був зачинений, усередині - тихо і темно.

А зараз запитаю чоловіка, який читає ці рядки: що підказувало мені робити все моє нутро? Втікай. Навіть не думай заходити. Залишайся надворі. І знаєте що? Я міг би залишитися надворі і робити вигляд, що я - добрий тато, який грає в м’яча зі синами. Але я стомився бути таким чоловіком, я втікав роками. Надто часто я був боягузом, і мене від цього нудить. Я відчинив двері, ввійшов, піднявся сходами, зайшов до спальні, сів на ліжко і поставив дружині найжахливіше запитання, яке може поставити своїй дружині чоловік: «Що не так?». Все що було після того - таємниця. Жодна жінка не хоче, щоб з нею поводилися за формулами і вже точно не хоче, щоб до неї ставилися як до проекту, який має відповіді. Вона не хоче, щоб її розв’язували як задачу; вона хоче, щоб її пізнали. Мейсон абсолютно має рацію, коли називає шлюб диким фронтиром.

Те саме стосується і наших духовних битв. Коли союзники висадилися у Франції, вони зіткнулися з чимось таким, чого ніхто не планував і до чого їх ніхто не готував: живоплоти. Кожне поле від моря до Вердуна було обгороджене стіною землі, кущів і дерев. На фотографіях їх було видно з повітря, але союзники вирішили, що вони такі ж, як англійські, що мають два фути висоти. Нормандські ж живоплоти мали десять футів висоти і були непрохідними, як справжня фортеця. Якщо союзники користувалися єдиним в’їздом у поле, то їх скошували німецькі кулемети. Якщо вони на танках намагалися переїхати живопліт, то підставляли днище під протитанкові снаряди. Їм треба було імпровізувати. Американські хлопці з ферм влаштовували всілякі хитрі пристосування на танках Шерман, що дозволяло їм робити отвори для вибухівки чи прориватися крізь живоплоти. Американські механіки вночі відновлювали пошкоджені танки. Один капітан згадував:

Я почав розуміти про американську армію такі речі, які раніше здавалися неможливими. Вона дуже регламентована і бюрократична в гарнізонних умовах, зате в польових умовах армія розслабляється, наперед виходить індивідуальна ініціятива і бере на себе те, що треба зробити. Така гнучкість була однією з переваг американської армії в II Світовій війні. («Громадяни солдати»)

Війну насправді виграла винахідливість янків. І зараз ми в аналогічній ситуації - посеред битви і без підготовки, якої дійсно потребуємо, навколо нас є мало людей, які могли б показати нам, як це робити. Нам треба самим багато до чого додумуватися. Ми знаємо, як ходити до церкви, нас навчили не лаятися, не курити і не пити. Ми знаємо, як бути добрими. Але ми насправді не знаємо, як боротися і нам доведеться вчитися цього на ходу. У тому і кристалізуватиметься, поглиблюватиметься і розкриватиметься наша сила. Чоловік найбільше проявляє себе як чоловік, коли йде назустріч пригоді, яка не є йому підконтрольна, чи коли вступає в бій, будучи невпевненим у перемозі. Як писав Антоніо Мачадо:

Люди мають чотири речі,

З яких мало користи в морі:

Кермо, якір, весла

І страх потонути.


ВІД ФОРМУЛИ - ДО ВІДНОСИН


Я не хочу сказати, що християнське життя хаотичне чи що справжній чоловік страшенно безвідповідальний. Позер, що тринькає гроші на перегонах чи гральних автоматах, не чоловік, а дурень. Лінюх, що кидає роботу і примушує дружину працювати, щоб він міг удома відпрацьовувати свій удар у гольфі, сподіваючись, що поїде в професійне турне, є «гірший, ніж невірний» (1 Тим. 5, 8). Я хочу сказати те, що наше несправжнє «я» вимагає формули. Перш ніж кудись кинутись, воно хоче гарантованого успіху, але, пане, ви його не матимете. Тож, настає час у житті чоловіка, коли він має порвати з тим усім і кинутися в невідомість із Богом. Це критично важлива частина нашого шляху, і якщо ми відхилимося від того, то наша подорож закінчиться.

Перед моментом найбільшого випробування Адама Бог не давав йому детального плану чи формули виходу зі ситуації. Це не було нехтування. Таким чином Бог пошанував Адама: ти - чоловік; ти не потребуєш, щоб я виводив тебе за руку; тобі це під силу самому. Бог запропонував Адамові не що інше як дружбу. Його Він не залишив самого в житті; в прохолоді дня він ходив із Богом і розмовляв про любов, шлюб і творчість, про уроки та пригоди, що на нього чекали. Те саме Бог пропонує і нам. За словами Чемберса:

І в нашому житті колись лунає загадковий поклик Бога. Цей поклик ніколи не звучить виразно. Він завжди неясний. Поклик Бога схожий на поклик моря, який чують лише ті, хто має щось морське в собі. Неможливо чітко визначити, до чого закликає Бог, тому що Його цілі відомі лише Йому, і почути Його поклик можна, лише перебуваючи з ним у дружніх стосунках. Нашим завданням є повірити в те, що він знає, що робить. («Моє найвище для Господа», курсив мій)

Єдиний спосіб життя в цій пригоді - зі всією її небезпекою, непередбачуваністю та надзвичайно високими ставками - це постійні близькі Взаємини з Богом. Контроль, якого ми так відчайдушно бажаємо, - ілюзія. Набагато краще відмовитися від нього заради Божої пропозиції дружного спілкування, відкласти сухі формули, щоби змогти вступити в неформальну дружбу. Це знав як Авраам, так і Мойсей. Прочитайте кілька перших розділів з книги Виходу - в них Мойсей і Бог постійно обмінюються репліками: «І промовив Бог до Мойсея», «і сказав Мойсей до Бога» (див. Вих. 3). Вони поводяться так, ніби знають одне одного і дійсно є близькими союзниками. Давид - чоловік по серцю Божому - теж ходив, воював і любив на своєму життєвому шляху бути в розмовній близькості з Богом.

Як же довідалися філістимляни, що Давила помазано царем над Ізраїлем, рушили філістимляни, щоб шукати Давида. Та Давид зачув про це й зійшов у твердиню. Прибули філістимляни й розтаборились по Рефаїм-Долині. Тоді Давид спитав Господа: «Чи виступати мені проти філістимлян? Чи видаси їх мені в руки?» Господь відповів Давидові: «Іди, бо я видам філістимлян тобі в руки.» І двигнувся Давид під Ваал-Перацім, розбив їх там... Знову прибули філістимляни й розтаборились у Рефаїм-Долині. І як Давид спитав Господа, він відповів: «Не наступай на них, але обійди їх з тилів і підійди до них від бальсамових дерев. І як почуєш шелест, наче шум кроків по вершках бальзамових дерев, тоді спішися, бо то Господь рушає перед тобою, щоб розгромити філістимлянське військо». Давид зробив так, як повелів йому Господь, і розбив філістимлян від Гівеа аж до входу Гезер. (2 Сам. 5,17-20; 22-25)

Тут знову-таки немає зовсім сталої формули для Давида; вона за Божими порадами змінюється по дорозі. Так живе кожен соратник і близький товариш Бога. Ісус казав: «Тож слугами вже не називатиму вас: слуга не відає, що його пан робить. Називаю вас друзями, бо все я вам об’явив, що чув від Отця мого» (Йо. 15, 15). Бог називає тебе своїм другом. Він хоче розмовляти з тобою - особисто і часто. Кажучи словами Даласа Віларда: «Ідеал божественного ведення - це... спілкування з Богом: такі відносини, які пасують друзям, котрі є зрілими особистостями в спільній справі». Вся наша подорож до справжньої мужности зосереджена навколо цих розмов із Богом у прохолоді дня. Прості питання змінюють труднощі на пригоди; події нашого життя стають можливостями для ініціяції: чого Ти мене зараз вчиш, Боже? Що Ти просиш мене зробити...чи що відпустити? До чого в моєму серці ти звертаєшся?


ВСЕ ВИЩЕ І ГЛИБШЕ


Я вже роками відчуваю бажання вийти на одну з найвищих вершин, можливо, Деналі, а потім, може, навіть і Еверест. Щось взиває до мого серця щоразу, як я бачу фото чи читаю замітку про чергову спробу. Спокою не дає мені принадливість диких місць, які ми колись полишили, але є також і прагнення виклику, який вимагав би від мене повної самовіддачі. Так, навіть небезпека; мабуть, особливо небезпека. Деякі люди думають, що я божевільний, і я знаю, що може ніколи в житті мені не вдасться реалізувати цю мрію, але це мене не знеохочує; у цьому бажанні є щось символічне, і я не можу його відпустити. Нам важливо це зрозуміти. Ми маємо в серці бажання, які є суттю того, хто і що ми є; вони майже мітичні за значенням і пробуджують у нас щось трансцендентне і вічне. Але ми можемо помилятися щодо того, як ці бажання можуть бути втіленими. Те, як Бог виконає бажання, може не збігтися з тим, як ми собі це уявили.

Торік я прийняв багато рішень, які не мають жодного сенсу, якщо немає Бога і я не є Його другом. Я звільнився з корпоративної роботи і почав працювати на себе, здійснюючи мрію, якої давно боявся. Я позбирав розбиті сегменти того бачення, яке я втратив, коли в горах розбився мій найкращий друг і партнер Брент. І, що здається найбожевільнішим, - я знову відкрився для дружби, і ми з новим партнером прямуємо туди, де я з Брентом зійшов з дороги. Боротьба важка; крутий підйом, що вимагає повної самовіддачі. Фінансові ставки, за якими я зараз граю, неймовірно великі, але більше духовности є у відносинах. Від мене вимагається така концентрація тіла, душі і духу, якої я ще ніколи не знав.

Мабуть, найважчим для мене є нерозуміння людей, з якими я стикаюся щодень. Інколи довкола мене завиває вітер, інколи я починаю боятися, що зірвуся вниз. Іншого разу я відчував, що там, на кінці мого канату, є вихід - варто лише піднятися стрімким обривом ризику. У моєму серці народжується питання: що ми робимо, Боже? Відповіддю на це є: ми сходимо на Еверест.

Розділ 12.

ПИШЕМО НАСТУПНИЙ РОЗДІЛ

Інколи мене жахає висота вимог і ступінь самозречення, яких від мене очікують, проте без такої абсолютности немає спасіння.

_ДЖОРДЖ МАКДОНАЛЬД


Свобода нікому не потрібна, якщо ми не використовуємо її як персонажі, які мають вибір... Ми можемо змінювати сюжет нашого життя. Оскільки ми справжні особистості, а не просто ляльки, то можемо обирати основну фабулу. Ми можемо це робити, бо беремо активну участь у створенні наших сюжетів. Ми не тільки персонажі, але й співавтори. Мало що так надихає, як усвідомлення того, що реальність можна змінити і що в тому нам призначена роль.

_ДАНІЕЛ ТЕЙЛОР


Слухайте Бога, як Він вам велить, - і тоді відразу відкриються наступні завдання. Бог ніколи не відкриє про себе більше правди, поки ви не виконаєте те, що вже знаєте... Це розкриє вам радість справжньої дружби з Богом.

_ОСВАЛЬД ЧЕМБЕРЗ


І ті негайно кинули сіті й пішли за ним.

_МТ. 4, 20


Тепер, читачу, - твоя черга взятися за перо. Вирушай у подорож із Богом. І пам’ятай - не запитуй, чого потребує світ.

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ


Джон Елдредж


ДИКЕ СЕРЦЕ

Таємниця чоловічої душі


Літературний редактор

Ірина Мартин

Художній редактор

Олена Гижа

Технічний редактор

Галина Горбачук


Підписано до друку 20.03.09. Формат 60x84 1/16.

Папір офс. Офс. друк. Ум. друк. арк. 13,5.

Ум. фарбовідб. 14. Обл. вид. арк. 9.

ТзОВ Видавництво “Свічадо”

Свідоцтво серія ДК № 1651 від 15.01.2004 р.

79008, а/с 808, Львів, вул. Винниченка, 22

Тел.: (032) 235-73-09, тел./факс: (032) 235-73-16

e-mail: ро[email protected]соm

url: www.svichado.com

Дике серце. Післямова

Усі чоловіки колись у дитинстві мали великі мрії: бути героєм, побороти зло, здійснити відважні вчинки, визволити красуню з біди. Усі дівчатка також мають мрії: щоб їх врятував принц і забрав із собою у велику пригоду. Але що відбувається з мріями, коли ми дорослішаємо? Відвідайте більшість церков, озирніться довкола і спитайте себе: яким є чоловік - християнин? Більшість чоловіків-християн - безликі й пасивні.

У книзі «ДИКЕ СЕРЦЕ» Джон Елдредж закликає чоловіків повернути собі чоловіче серце, створене за образом палкого Бога. Він також закликає жінок розкрити таємницю чоловічої душі і втішатися силою і пристрастю, для якої створені чоловіки.


 


[email protected]



home | my bookshelf | | Дике серце. Таємниця чоловічого серця |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 2
Средний рейтинг 2.5 из 5



Оцените эту книгу