Book: Червоний горобець



Червоний горобець

Червоний горобець

Червоний горобець


Червоний горобець


Червоний горобець


Червоний горобець

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2016

ISBN 978-617-12-4859-5 (fb2)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Червоний горобець

Перекладено за виданням:

Matthews J. Red Sparrow : A Novel / Jason Matthews. — New York : Scribner, 2013. — 448 p.

Переклад з англійської Максима Ларченка, Бориса Превіра

Обережно! Ненормативна лексика!



Метьюз Д.

М54 Червоний горобець : роман / Джейсон Метьюз ; перекл. з англ. М. Ларченка, Б. Превіра. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2018. — 496 с.

ISBN 978-617-12-4738-3

ISBN 978-1-4767-0612-2 (англ.)

Домініка Єгорова — найцінніша з агентів російських спецслужб, випуск­ниця «школи горобців» — особливого відділу контррозвідки. Вона — звабниця, яка використовує своє тіло для збору інформації та подальшого усунення іноземних дипломатів і шпигунів. Нова ціль Домініки — молодий офіцер ЦРУ Натаніель Неш, відповідальний за проникнення американських «кротів» до російської розвідки. Проте бездоганний план дає збій: між Домінікою та Нейтом спалахують почуття. Відтепер під загрозою опиняються не лише їхні кар’єри, а й безпека обох держав…

УДК 821.111(73)

© Jason Matthews, 2013

© Hemiro Ltd, видання україн­ською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2018



Присвячується Сюзанні, Александрі та Софії

1


За дванадцять годин МВС1 ноги Натаніеля Неша геть заніміли. Мов дерев’яний, він брів бруківкою московського провулка. Давно стемніло, та Нейт усе ходив тим маршрутом, щоб полоскотати очі нишпоркам, — щойно вони подумають, ніби впіймали його на гачок, то одразу ж проявлять себе. Не було нічого, жодного натяку на зміну позиції, перебіжку, жодних кроків на вулицях за його спиною, жодної реакції на його переміщення. Він чистий? Чи за ним стежить велика команда? Через саму природу Гри не помітити стеження куди гірше, ніж визнати, що ти весь у жучках.

Початок вересня, та між першою і третьою годинами його маршруту йшов сніг, що дало змогу безслідно втекти на авто. Пізніше того ж ранку Нейт вистрибнув на ходу з «лади комбі», за кермом якої сидів Лівітт із бюро, який, прорахувавши інтервал, мовчки підняв три пальці, коли вони звернули на промислову вуличку, після чого поплескав Нейта по руці. Чіпке вистежування ФСБ, Федеральної служби безпеки, не змогло відслідкувати втечу в трьохсекундному інтервалі й пролетіло повз — ховаючись за сніговою пеленою, Лівітт відводив їх геть. Нейт лишив свій активний мобільний телефон з економічного відділу посольства у Лівітта в машині — нехай наступні три години ФСБ відслідковує телефон між московськими стільниковими вежами. Під час стрибка Нейт ударився коліном об асфальт, і перші кілька годин біль лише зростав, та тепер коліно заніміло так само, як і решта його тіла. На місто спадала ніч, а він бродив, ковзав, здирався та спускався половиною Москви, не виявляючи слідів стеження. Здавалося, він і справді чистий.

Нейт був членом невеликої групи офіцерів ЦРУ з «внутрішніх операцій», навчених працювати під стеженням на домашньому майданчику противника. Працюючи на вулиці, він не сумнівався ані на секунду. Знайомий страх невдачі, страх помилки, зник. Сьогодні він усе робив бездоганно, все, як слід. Ігноруй холод, який щільно огортає твої груди. Лишайся в сенсорному пузирі, хай розширюється під впливом стресу. Його зір був гострий. Фокусуйся на середній відстані, звертай увагу, чи не з’являються повторно у полі зору пішоходи та транспортні засоби. Зауважуй кольори та форми. Капелюхи, пальта, автомобілі. Особливо не задумуючись ні про що конкретно, він реєстрував звуки, які линули навколо у вечірньому місті. Дзижчання тролейбусів, що живляться від дротів над головою, шипіння автомобільних шин на мокрому асфальті, потріскування вугільного пилу під ногами. Він відчував у повітрі гіркоту дизельних парів, спаленого вугілля, і, з якогось невидимого вентиляційного отвору, до нього доносився глинистий аромат свіжого борщу. Він був мов камертон, що резонує в морозному повітрі, ідеально налаштований, та на диво спокійний. Через двана­дцять годин був абсолютно певний: він чистий.

Перевірка часу: 22:17. Двадцятисемирічний Нейт Неш був за дві хвилини від зустрічі з легендою, з діамантом у тіарі, з найціннішим активом у стійлі ЦРУ. Лише за триста метрів від тихої вулички, де він зустріне МАРБЛа: вишуканого, ввічливого, ледь за шістдесят, генерал-майора СВР, що була правонаступницею першого головного управління КГБ, служби зовнішньої розвідки Росії, зарубіжних шпигунів Кремля. МАРБЛ перебував в упряжі вже чотирнадцять років, дивовижно, враховуючи, що російські джерела в часи Холодної війни жили в середньому вісімнадцять місяців. Доки Нейт сканував вулицю, перед його очима промайнули зернисті фотографії втрачених в історії агентів: Пеньковський, Моторин, Толкачов, Поляков, всі інші, нікого нема. Та не цього разу, не на моїй вахті. Все вийде.

МАРБЛ працював тепер головою Американського управління СВР, посада з колосальним рівнем доступу, але він був кагебістом старої школи, свої шпори (як і генеральську зірку) заслужив за кордоном. Його кар’єра вражала не стільки здобутками в оперативній роботі, як тим, що МАРБЛу вдалося пережити чистки, реформи та внутрішню боротьбу за владу. Він не мав ілюзій з приводу системи, якій служив, і зрештою почав ненавидіти її, та все ж лишався вірним їй професіоналом. Коли йому виповнилося сорок, він був полковником і працював у Нью-Йорку, Центр не дав йому дозволу відвезти дружину до американського онколога — безглуздий прояв радянського пуританства, — тож вона померла на каталці в коридорі московської лікарні. МАРБЛу знадобилося ще вісім років, щоб підготуватися і зважитися на добровільну співпрацю з американцями.

Ставши закордонним шпигуном — агентом, якщо говорити мовою розвідки, — МАРБЛ з улесливою догідливістю звертався до керівників операцій — своїх кураторів із ЦРУ, — принижено перепрошуючи за мізерність повідомленої ним інформації. У Ленґлі2 були приголомшені. Це були надзвичайно цінні розвіддані про операції КГБ та СВР, що давали змогу проникнути в іноземні уряди, а інколи йому вдавалося добути й такі перлини, як імена американців, що шпигують для Росії. Це був неоціненний агент.

22:18. Нейт звернув за ріг і почав спускатися вузькою вуличкою, з обох боків якої — житлові будинки, нерівний тротуар, обсаджений голими й притрушеними снігом деревами. На іншому кінці вулиці, у світлі на перехресті виник знайомий силует, він повернув за ріг та рушив назустріч. Цей старий був професіоналом: уклався в чотирихвилинне вікно.

Утома Нейта зникла, і він відчув, як повертається сила. З наближенням МАРБЛа Нейт автоматично перевірив порожню вулицю, шукаючи відхилень від норми. Жодних машин. Погляд угору. Жодних відчинених вікон, у квартирах темно. Погляд назад. На поперечних вулицях тихо. Перевірити тіні. Ні двірника, ні безхатька. Попри довгі години намагань ви­явити стеження, провокативних маневрів, очікування й чатування в снігу та холоді, лише одна-єдина помилка може призвести до неминучого — смерті МАРБЛа. Навіть дипломатичний скандал чи втрата цінного джерела розвідданих не хвилювали Нейта так, як смерть цього чоловіка. Нейт не схибить.

МАРБЛ неспішно йшов уперед. До цього вони зустрічалися двічі. МАРБЛові призначили цілу низку кураторів ЦРУ — і кожного з них він перевіряв власноруч. Були серед них довершені. У декого МАРБЛ помічав дивовижну тупість. А один чи два виявляли неабияку аморфність, потенційно фатальну незацікавленість у тому, щоб бути професіоналом. Нейт був іншим, цікавим. У ньому щось було — гострота, зосередженість, агресія в прагненні зробити все правильно. Трохи сируватий — дещо компульсивний, думав МАРБЛ, — та мало хто мав цей вогник, тож МАРБЛ його затвердив.

Очі МАРБЛа задоволено примружились, коли він побачив молодого американця. Нейт був середнього зросту, худорлявий, з прямим чорним волоссям, рівним носом та карими рухливими очима, що оглядали старого, який підходив, швидше пильно, ніж неспокійно.

— Доброго вечора, Натаніелю, — сказав МАРБЛ. Незначний британський акцент унаслідок роботи в Лондоні, розбавлений перебуванням у Нью-Йорку. Примха розмовляти англійською, бути ближчим до куратора, попри майже бездоганну російську Нейта. МАРБЛ був низьким та присадкуватим, з глибокими карими очима, поміж яких випинався м’ясистий ніс. У нього були густі сиві брови та кучеряве сиве волосся, що надавало йому вигляду елегантного гуляки.

За планом, вони мусили б користуватися вигаданими іменами, та це було безглуздо. МАРБЛ мав доступ до всіх альбомів з фотографіями дипломатів СВР, тож ім’я Нейта було йому прекрасно відоме.

— Радий тебе бачити. З тобою все гаразд? — МАРБЛ уважно подивився на обличчя Нейта.

— Стомився? Скільки годин ти сьогодні пропрацював? — Запитання МАРБЛа були бездоганно ввічливі, та все ж йому хотілося знати. Він ніколи нічого не сприймав як належне.

Dobryj vecher, dyadya, — сказав Нейт. Він почав використовувати фамільярне «дядя», почасти щоб приховано висловити свою повагу, а почасти щоб виказати справжню прихильність. Перевірив час: «Уже дванадцята. На вулицях ані душі». Мова, відома їм обом, і Нейт розумів, що МАРБЛа цікавить, наскільки ретельно він виконав свій МВС.

МАРБЛ не відповів. Вони йшли удвох уздовж тротуару в тіні дерев. Повітря було морозне, нерухоме, безвітряне. На зустріч вони мали не більше семи хвилин.

Здебільшого говорив МАРБЛ, Нейт уважно слухав. Старий швидко, утім без зайвого поспіху, видавав суміш пліток та політики: кого підвищили, кого понизили. Кілька слів про нову операцію, успішне вербування СВР в іншій країні. Всі подробиці можна буде дізнатися з дисків. А це не стільки дебрифінг, скільки звичайна розмова двох людей. Звуки їхніх голосів, зоровий контакт, низький сміх МАРБЛа. Ось у чому була суть.

Прогулюючись, вони опирались природному імпульсу взятися під руки, як батько й син. Обоє знали, що контакт заборонений, прикра необхідність, обумовлена страхом отримати metka, шпигунський порошок. МАРБЛ сам доповідав про секретну програму, створену з метою обробки співробітників американського посольства в Москві, підозрюваних у співпраці з ЦРУ. Жовтий, пінистий порошкоподібний хімічний розчин нітрофеніл пентадієну, NPPD. Підставний російський службовець розчавлював резинову кульку, і порошок потрапляв на одяг, килимки, кермо. NPPD був створений так, щоб він розлітався, мов липкий пилок з нарциса, через рукостискання на лист паперу, а звідти на лацкан пальта. Він непомітно мітив усе, до чого торкався американський агент ЦРУ. Таким чином, якщо ви були підозрюваним російським чиновником і ваші руки, одяг чи папірець на столі світилися від NPPD, вам наставав кінець. МАРБЛ ошелешив Ленґлі, доповівши згодом, що різні партії metka мали різний склад, це давало змогу ідентифікувати конкретного американського гостя.

Прогулюючись та розмовляючи, Нейт потягнувся до кишені й дістав запечатаний пластиковий пакет. Запасні батареї для секретного комунікаційного обладнання МАРБЛа: три металево-сірі пачки цигарок, надміру важкі. Секретні засоби комунікації використовували для передачі останніх нагальних новин, а також, щоб підтримувати контакт у періоди між особистими зустрічами. Але ці короткі зустрічі, смертельно небезпечні, були набагато продуктивнішими. Саме на них МАРБЛ передавав диски з величезним обсягом розвідданих, а йому поповнювали обладнання та готівку. Це був прямий контакт, можливість обмінятися кількома словами, час для відновлення цього майже духовного партнерства.

Нейт обережно відкрив пластиковий пакет та передав МАРБЛу, той порився й дістав попередньо загорнутий блок батарей, які пакували в стерильній лабораторії у Вірджинії. Після цього МАРБЛ укинув у пакет два диски.

— На цих дисках приблизно п’ять лінійних метрів файлів, — сказав він. — З найкращими побажаннями.

Нейт відзначив, що старий шпигун усе ще міркує категоріями лінійних метрів, коли говорить про папки з файлами, навіть тепер, видаючи секрети вже в цифровому вигляді.

— Дякую. Ви додали резюме?

Хакери розвідданих благали Нейта постійно нагадувати МАРБЛу додавати резюме до усієї подаваної інформації, аби мати змогу визначити пріоритетність перекладу та обробки його сирих звітів.

— Так, цього разу я не забув. На другий диск я також додав новий каталог, стосовно бюро. Кілька змін особового складу, нічого надзвичайного. І розклад планів моїх поїздок за кордон на наступний рік. Я шукаю оперативних причин для поїздки й додав усі необхідні деталі, — сказав він, киваючи в бік диска в пакеті.

— Чекаю з нетерпінням зустрічі за межами Москви, — сказав Нейт, — на відпочинку.

Час швидко минав, і вони вже дійшли до кінця вулиці, повернули й рушили неспішно назад, до іншого кінця.

МАРБЛ виглядав украй замисленим.

— Знаєш, я думав про свою кар’єру, про стосунки з американськими друзями, про життя, що чекає попереду, — сказав він. — Мабуть, у мене є ще кілька років до пенсії. Займатися політикою в літньому віці — це немислима помилка. Може, три чи чотири роки, а може, й два. Іноді мені здається, що було б добре жити на пенсії в Нью-Йорку. Як ти гадаєш, Натаніелю?

Нейт зупинився і трохи повернувся в його бік. Що це було? Вуличний гомін стих. В його агента проблеми? МАРБЛ підняв руку, ніби бажаючи стиснути Нейтів лікоть, та зупинився на півдорозі.

— Не варто хвилюватися, це лише думки вголос.

Нейт скоса поглянув на МАРБЛА: старий поводився спокійно, впевнено. Агентам притаманно думати про пенсію, мріяти про кінець небезпечного подвійного життя, остерігатися почути стукіт у двері. Таке життя, зрештою, дуже стомлює, а це, натомість, призводить до помилок. Чи звучала в голосі МАРБЛА втома? Завтра Нейт муситиме доповісти про всі нюанси цієї бесіди. Проблеми у справі завжди неминуче стосувалися куратора, проблеми, яких він не потребував.

— Щось не так, можливо, з безпекою? — спитав Нейт. — Ви ж знаєте, ваш банківський рахунок чекає на вас. Можете вийти на пенсію, коли забажаєте. Ми підтримаємо вас у будь-якому разі.

— Ні, все гаразд. У нас попереду ще багато роботи. А тоді вже можна й відпочити, — сказав МАРБЛ.

— Це честь — працювати з вами, — сказав Нейт, бо й справді так вважав. — Ваш вклад важко переоцінити.

Старший чоловік поглядав під ноги, на тротуар, доки вони прогулювалися темною вулицею. Їхня зустріч тривала вже шість хвилин. Час було прощатися.

— Може, вам ще щось потрібно? — спитав Нейт. Він заплющив очі та зосередився. Батареї передано, диски отримано, резюме додано, є розклад закордонних поїздок. Єдине, що лишалось запланувати, це наступна особиста зустріч за три місяці.

— Ми зустрінемось за три місяці? — спитав Нейт. — На той час уже настане справжня зима, грудень. Нове місце, ІҐЛ, біля річки?

— Так, звичайно, — сказав МАРБЛ. — Оrel. Я підтверджу повідомленням за тиждень до зустрічі.

Вони знову наближались до кінця вулиці, поволі рухаючись до яскравих ліхтарів перехрестя. Неоновий знак сповіщав про станцію метро через дорогу. Раптом Нейт відчув, як по спині пробіг тривожний морозець.

Пошарпана «лада седан» повільно проїхала перехрестя, на передньому сидінні двоє чоловіків. Нейт та МАРБЛ притиснулись до стіни будинку, повністю сховались у тіні. МАРБЛ також помітив машину, він був таким само фахівцем вуличних операцій, як і молодий куратор. Інше авто, новіший «опель», проїхало у зворотному напрямку. Двоє чоловіків усередині дивилися в інший бік. Озирнувшись, Нейт помітив, як третє авто повільно завертає на вулицю. Горіли лише стоп-сигнали.

— Прочісують місцевість, — прошипів МАРБЛ. — Сподіваюся, ви не припаркував машину десь неподалік?

Нейт похитав головою: «Ні». Ні, ні, дідько, ні. Його серце вистрибувало з грудей. Буде гаряче. Він миттю поглянув на МАРБЛа, і вони удвох зарухалися, як один. Забувши про шпигунські порошки, забувши про все на світі, Нейт допоміг МАРБЛу зняти його темне пальто, вивертаючи навиворіт, витягуючи його руки з рукавів, перетворюючи на світле пальто іншого крою, вкрите плямами та потерте на рукавах та з країв. Нейт допоміг МАРБЛу накинути його на плечі. Потягнувшись до внутрішньої кишені пальта, Нейт дістав поїдену міллю хутряну шапку — частину його власного маскування — та нап’яв на голову МАРБЛа. МАРБЛ дістав із зовнішньої кишені окуляри в товстій оправі, одна з дужок яких була перемотана білою стрічкою, та надів їх. Нейт поліз до іншої кишені та дістав коротку палицю, яку злегка струснув. Еластичний шнур усереди­ні розпрямився, перетворивши палицю на ціпок, який Нейт вклав МАРБЛові в руку.



Москвич середніх років зник, за вісім секунд його замінив старий скрипучий пенсіонер у дешевому пальті, з ціпком у руці. Нейт злегка його підштовхнув у напрямку перехрестя та станції метро. Такий вчинок кидав виклик правилам, користуватися метро було небезпечно, це означало самому йти в підземну пастку, та якщо МАРБЛові удасться втекти, це того варте. Маскування мало убезпечити від кількох камер спостереження на платформах.

— Я відведу їх звідси, — сказав Нейт, доки МАРБЛ, згорбившись, шкутильгав до перехрестя. Старий невидимка кинув на нього погляд, серйозний, але холодний, і підморгнув. «Цей чолов’яга — легенда», — подумав Нейт. Та зараз головним для нього було відволікти машини спостереження, перетягти їхню увагу на себе, подалі від МАРБЛа. Однак не можна їм попастися. Якщо в його кишені знайдуть диск МАРБЛа, старий — труп, як і у випадку, коли його самого заарештують.

Тільки не на його вахті. Голову та горло обдало холодком. Комір пальта був піднятий, хвилювання зникло, і він швидко перебіг дорогу перед машиною спостереження, яка поволі рухалась вулицею в його бік на відстані з півкварталу. Це мала бути ФСБ, громила, що займаються внутрішнім шпіонажем у Російській Федерації. Це їхня територія.

Двигун «Лади 1200СС» заверещав, вони помітили його у світлі вуличних ліхтарів, і він помчав до наступного кварталу та пірнув у підвальний сходовий майданчик, що смердів сечею й горілкою, а за його спиною почулося скреготання шин. Чекай, чекай, тепер знов рухайся, мчись провулками, перебігай, ховаючись, наземними переходами, лети вниз сходами до річки. Минай шлагбауми, перебігай залізничні колії, міняй вектор та напрям щоразу, як вони втрачають тебе з поля зору, нехай їхні здогадки будуть хибними, прослизай крізь їхню заставу. Перевірка часу: майже друга ночі.

Його трясло від утоми, і він біг, потім ішов, потім ховався за припаркованими машинами, чуючи усюди навколо звуки двигунів, які зрештою сходилися в одній точці, потім розсіювалися, потім знову сходилися, намагаючись наблизитись достатньо, щоб роздивитися його, достатньо, щоб покласти його обличчям на асфальт і запхати свої руки йому до кишень. Він чув звуки їхніх шумопонижувачів, як вони волали в рації, вони були у відчаї.

Його перший інструктор зі стеження сказав йому: «Ви відчуватимете вулицю, містере Неш, і неважливо, це Вісконсин-авеню чи Тверська, ви її відчуватимете», і Нейт з біса добре її відчував, та їх було забагато, хай навіть вони й не знали точно, де його шукати. Шини автомобілів скреготали на мокрій бруківці, доки вони гасали туди-сюди, і добре було, що вони не мали на нього достатньо інформації, аби розгорнути повномасштабну операцію, а погано — те, що час був на їхньому боці. Слава Богу, вони розшукували його, значить, МАРБЛа таки не помітили. Нейт молився, щоб старого справді не помітили, доки той пірнав у метро, і щоб спостереження не проводили з самого початку, адже це б означало, що друга команда тепер слідує за МАРБЛом. Вони не впіймають його агента й не отримають пакета з дисками МАРБЛа, небезпечними, мов динаміт у його кишені. Скреготливі шини розчинились удалині, і на вулицях стало тихо.

Перевірка часу: вже за другу, ноги й спина ниють, в очах темніє, він спускається вузьким провулком, притискаючись до стін, ховаючись у тінях, сподіваючись, що їх уже нема, уявляючи, як усі ті пом’яті машини заїжджають у гараж, відгонячи запахом гарячого металу, з них скапує бруд, а начальник групи кричить на них у кабінеті. Нейт не бачив жодної машини вже кілька хвилин і вирішив, що вискочив з периметра пошуку. Знову пішов сніг.

Попереду заскрипіли колеса, авто зупинилось, дало задній хід і звернуло в провулок, у світлі його фар було видно, як ішов сніг. Нейт притиснувся до стіни, намагаючись сховатися, хоч і розумів, що його, певно, помітили, вогні фар освітили Нейта, машина просувалася вперед, плавно рухаючись його боком провулка. Нейт зачаровано спостерігав, як авто наближається, пасажирські дверцята пролітають за кілька сантиметрів від стіни і два зосереджені обличчя вдивляються поперед себе, склоочисники невпинно змітають сніг. Невже ці ФСБшні тварини його не помітили? Та потім він усвідомив, що вони прекрасно його бачили, вони намагалися розмазати його по стіні. Існує неписане правило, що групи спостереження, які йдуть слідом за іноземним дипломатом, ніколи, ніколи не вчиняють насильницьких дій, так казали інструктори, і справді, серйозно, якого хріна робили ці козли? Він поглянув назад і побачив, що вихід з провулка надто далеко.

Відчути вулицю, містере Неш, а головне — відчути чавунну дренажну трубу, що спускається будинком за кілька футів від нього, приєднана до цегельної кладки іржавим металевим кріпленням, і доки машина набирала швидкість, він підскочив і вхопився за трубу, користуючись цим кріпленням, щоб здертися вище. Авто врізалося в стіну, розколовши дренажну трубу, дах машини опинився прямо під зігнутими ногами Нейта. З важким скреготом автомобіль проїхався уздовж стіни та зупинився. Вони заглушили двигун, і Нейт відпустив трубу, впав на машину, а потім на тротуар. Дверцята водія почали відчинятися, з них виходив дебелий чоловік у хутряній шапці, але вони ніколи, ніколи не вчиняють насильницьких дій щодо своєї цілі, і Нейт плечем притис дверцята, затиснувши голову та шию громила, почув крик, побачив спотворене від болю обличчя. Нейт ударив його по голові дверцятами ще двічі, дуже швидко, і чоловік звалився назад у машину. Пасажирські дверцята були затиснуті стіною, і Нейт бачив, як інший громило намагається перелізти через переднє сидіння, щоб ді­статись до задніх дверцят, тож це був слушний час знову втекти, і Нейт помчався вниз провулком, зникнувши в тінях і звернувши за ріг.

За три будинки він натрапив на закопчену їдальню, відчинену в таку пізню годину, її світло розливалося на засніженому тротуарі. Нейту було чути, як машина в провулку дає задній хід, двигун реве. Він заскочив до крихітної порожньої забігайлівки та зачинив двері. Одна кімната, нічого окрім прилавка в кінці, декількох засмальцьованих дерев’яних столів та лавок, вицвілих шпалер і закіптюжених тюлевих фіранок на вікні. Стара баба з двома зубами, мов із консервним ножем у роті, сиділа за прилавком, слухаючи тріскуче радіо та читаючи газету. Дві пошарпані алюмінієві каструлі з супом булькали на електроплиті в неї за спиною. Кімнату заповнював запах вареної цибулі.

Ледве стримуючи руки, аби не тряслись, Нейт підійшов до прилавка й російською замовив миску борщу, дивлячись у відсторонені очі баби. Сів спиною до прикритого фіранкою вікна й почав дослухатися. Одна машина проревіла, потім ще одна, а потім нічого. По радію комік розповідав анекдот:

«Хрущов відвідав свиноферму та сфотографувався там. У редакції сільської газети тривало запекле обговорення підпису до світлини.Товариш Хрущов серед свиней?Товариш Хрущов та свині?Свині навколо товариша Хрущова? Не годиться. Нарешті редактор приймає рішення:Третій справа — товариш Хрущов”». Баба за прилавком зареготалася.

Він нічого не їв і не пив уже більш ніж дванадцять годин, тож почав жадібно черпати густий борщ тремтячою ложкою. Баба поглянула на нього, встала та, обійшовши прилавок, підійшла до дверей. Нейт стежив за нею краєм ока. Вона відчинила двері, і він відчув, як знадвору увірвалося холодне повітря. Баба виглянула на вулицю, подивилася ліворуч та праворуч, після чого, грюкнувши, зачинила двері. Вона повернулась на свій стілець біля прилавка й узяла газету. Коли Нейт доїв борщ та хліб, то підійшов до неї і відрахував кілька копійок. Стара карга взяла монети та вкинула у висувний ящик. Вона грюкнула ящиком і поглянула на Нейта.

— Добре, йди з Богом.

Нейт, намагаючись не дивитися на неї, вийшов.

За годину, мокрий від поту та тремтячи від утоми, Нейт, спотикаючись, минув міліцейську будку біля головного входу до посольського житлового комплексу. Диски МАРБЛа нарешті були в безпеці. Згідно з протоколом, оперативну ніч слід було закінчувати інакше, та він на кілька годин спізнився, тож його не підібрали на авто. Його повернення помітили, і вже за півгодини ФСБ, а одразу за ними і СВР, будуть в курсі, що саме молодий містер Неш з Економічного департаменту посольства зник з їхніх радарів на більшу частину вечора. І вони гадатимуть, що знають причину.

Бабин борщ

Розтопити масло у великій каструлі; додати нарізану цибулю і смажити, доки не стане напівпрозора; додати, помішуючи, три терті буряки й порізаний помідор. Влити яловичий бульйон, оцет, всипати цукру, солі та перцю. Бульйон має бути терпким та солодкуватим. Довести до кипіння й кип’ятити протягом години. Подавати гарячим з ложкою сметани і нарізаним кропом.

1

Маршрут з виявлення спостереження. (Тут і далі прим. перекл.)

2

Тобто в ЦРУ.


2


Наступного ранку в протилежних кінцях Москви, у двох різних кабінетах, витало невдоволення. В штаб-квартирі СВР в Ясенєві перший заступник директора Іван (Ваня) Дмитрович Єгоров читав рапорти про спостереження від ФСБ за попередню ніч. Слабке сонячне світло просочувалося крізь масивні вікна, які виходили на темний сосновий ліс, що оточував будівлю. Олексій Зюганов, миршавий начальник відділу контррозвідки, стояв перед його столом, не діставши запрошення сісти. Для близьких друзів — хоча, мабуть, тільки для матері — Зюганов, цей противний гном, був Льошею, але не цього ранку.

Вані Єгорову було шістдесят п’ять, генерал-майор зі стажем. У нього була велика голова, лиса, за винятком пучків посивілого волосся над вухами. Широко посаджені карі очі, м’ясисті губи, широкі плечі, круглий живіт та великі м’язисті руки надавали йому вигляду циркового силача. Він носив стильний темний костюм з підкладкою, Ауґусто Карачені з Мілана, з темно-синьою краваткою. Його туфлі, блискуче-чорні, були від Едварда Ґріна з Лондона, прямо з дипломатичної пошти.

На початку своєї кар’єри Єгоров був пересічним оперативником КГБ. Після кількох малоцікавих поїздок до Азії він переконався, що життя оперативника не для нього. Повернувшись до Москви, він узявся за внутрішню політику організації. Пропрацював на низці високопрофесійних посад, спочатку у сфері планування, потім в адміністрації і, нарешті, на новоствореній посаді генерального інспектора. Він брав активну та помітну участь у переході від КГБ до СВР в 1991-му, обрав правильну сторону під час невдалого перевороту КГБ того ж року, очолюваного Крючковим проти Горбачова, і в 1999-му його помітив флегматичний перший віце-прем’єр-міністр Володимир Володимирович Путін, білочолий скорпіон з апатичними блакитними очима. Наступного року Єльцин покинув Кремль, а Путін дивовижним, неймовірним способом до нього потрапив, і Ваня Єгоров чекав на дзвінок, який, він чудово це розумів, має скоро пролунати.

— Я хочу, щоб ти про все подбав, — сказав йому тоді Путін під час стрімкої п’ятихвилинної ділової зустрічі у вишуканому кремлівському кабінеті, де коштовна деревина стін страхітливо віддзеркалювалася в очах нового президента. Вони обоє розуміли, про що йшлося, і Ваня повернувся до Ясенєва, спочатку третім заступником директора, потім другим, аж доки минулого року не переїхав у кабінет першого заступника директора, розташований на іншому боці встеленого килимом коридору від директорських апартаментів.

Виборам минулого березня передували певні хвилювання, кляті журналісти та опозиційні партії дозволяли собі куди більше, ніж раніше. СВР наглядала за кількома дисидентами, працювала під прикриттям на виборчих дільницях і рапортувала про окремих опозиційних членів парламенту. Одному готовому до співпраці олігарху доручили сформувати партію задля того, щоб відтягнути на себе голоси та роздробити опозицію.

Сам Ваня ризикнув усім, дійсно скористався своїм шансом, особисто припустивши, що Путіну варто звинуватити Захід — а саме США — у втручанні в демонстрації напередодні виборів. Кандидату дуже сподобалось таке припущення, позаяк він планував повернення Росії на світову арену. Він поплескав Ваню по спині. Певно, через те, що їхні кар’єрні шляхи були такими схожими, а можливо, тому, що вони обоє мало чого досягли, працюючи агентами розвідки в коротких відрядженнях за кордоном. Хоча, може бути, інформатор розпізнав колишнього nashnik. Як би там не було, Путіну він сподобався, і Ваня Єгоров чудово розумів, що буде винагороджений. У нього були час і сили, щоб рухатись уперед. Цього він і прагнув.

Та перш ніж навчишся керувати серпентарієм, тебе неминуче вкусять. Сучасний Кремль — це костюми й краватки, прес-секретарі, усмішки на самітах, хоча кожен, хто зміг протриматись довше, прекрасно розумів, що насправді нічого не змінилося ще від часів Сталіна. Дружба? Вірність? Заступництво? Досить одного неправильного кроку, оперативної чи дипломатичної невдачі, або ж, гірш за все, засмутити президента — і налітає burya, ураган, від якого неможливо сховатися. Ваня покрутив головою. Chert vozmi. Якщо йому чогось і бракувало, то саме цього випадку з Нешем.

— Хіба можна було провести розвідку гірше? — лютував Єгоров. Перед своїми підлеглими він зазвичай злегка грав. — Ясне діло, що цей малий гівнюк Неш зустрічався минулої ночі зі своїм джерелом. Як йому вдалося уникати нас більш ніж дванадцять годин? Якою була головна мета розвідки в цьому районі?

— Здається, вони шукали чеченців, які збувають наркотики. Хтозна, чим зараз займається ФСБ, — сказав Зюганов. — Той район — то клята діра.

— А та аварія? Що то було?

— Важко сказати. Вони заявляють, що загнали в кут чеченця, і кажуть, що він був озброєний. Важко віриться. Можливо, вони надто захопилися переслідуванням.

Kolkhozniki. Селюки, і ті краще б упоралися. Я попіклуюся, щоб директор повідомив про це президента наступного понеділка. Не можна, щоб здоров’ю закордонних дипломатів завдавали шкоди, навіть якщо вони зустрічаються з російськими зрадниками, — сказав Єгоров, фиркнувши. — Якщо таке трапиться ще раз, ФБР почне нападати на наших агентів у Джорджтауні.

— На своєму рівні я також передам повідомлення, генерале. Групи розвідки його чудово зрозуміють, особливо, коли дозволите, якщо додати кілька років katorga.

Єгоров байдуже поглянув на завідувача відділу контррозвідки, примітивши, з яким смакуванням він вжив ще царський термін ГУЛАГу. Господи. Олексій Зюганов був дрібним та невиразним, з пласким, мов сковорідка, обличчям та великими вухами. Зуби, натикані, мов тин, та постійна посмішка доповнювали його луб’янський образ. Та все ж Зюганов працював ретельно, злорадний приспішник, якого завжди є куди приставити.

— Можна критикувати ФСБ, та кажу вам, цей американець зустрічається з якоюсь шишкою. І ті ідіоти просто його проґавили, я впевнений.

Єгоров кинув рапорт йому на стіл.

— Отож. Ти здогадуєшся, якою буде твоя робота віднині? — Він зробив паузу. — З’ясуй. Хто. Це. Такий.

Кожне слово він відстукав по столу своїм товстим пальцем.

— Я хочу, щоб голову цього зрадника принесли в кошику.

— Це буде нашим пріоритетом, — сказав Зюганов, розуміючи, що без зачіпок, не отримавши наводки від крота з ЦРУ або ж не вловивши чогось на вулицях, їм лишатиметься тільки чекати. У цей час він може зайнятися кількома розслідуваннями, провести допит, аби не гуляти.

Єгоров ще раз поглянув на звіт про спостереження — даремна праця. Єдиним підтвердженим фактом була ідентифікація Натеніеля Неша на вході до посольства. Жодної наводки чи опису кого-небудь іншого. Водій однієї з машин спостереження (його фотографія з пластиром над лівим оком додавалася до звіту як свідчення про випадок у провулку) упізнав Неша, як і міліціонер на вході до корпусу американського посольства.

«Або пан, або пропав», — подумав Єгоров. Яскрава шпигунська справа, до якої він доклав руку, принизивши при цьому американців, або ж катастрофа, що зганьбить Кремль та сповненого тестостерону патрона Єгорова і призведе до раптового завершення його кар’єри. Залежно від гніву президента, це може включити й нари в Сегезькій колонії номер дев’ять, поруч із тією, де опинився олігарх-банкрот Ходорковський.

Болісно роздумуючи про теоретичне майбутнє та усвідомлюючи політичні наслідки, того ранку Єгоров замовив та прочитав літерну справу Нейта, його оперативний файл: молодий, активний, дисциплінований, добре володіє російською. Стриманий, що стосується жінок та алкоголю. Не вживає наркотиків. Старанно працює на підставній посаді в Економічному департаменті посольства. Ефективний під час вуличних операцій, ніколи не видає оперативних намірів. Єгоров пробурчав: «Молокосос». Він поглянув на свого керівника КР3.

У Зюганова защипало в мозку, і він відчув, що має виявити більше ентузіазму. Перший заступник директора Єгоров, може, й не вуличний оперативник, та він був добре знаним екземпляром у зоопарку СВР, бюрократ із політичними амбіціями.



— Пане заступнику директора, щоб знайти виродка, який продає наші таємниці, варто зосередитись на цьому молодому geroy-янкі. На нього слід повісити три групи. Огортати його, мов лушпиння цибулину, з усіх боків. Двадцять чотири години на добу. Накажіть — хоча, радше попросіть — ФСБ розширити зону дії, хай волочаться за ним, а потім ми додамо свої групи на периферії. Придивимось, а тоді приберемо. Побачимо, чи він повторює місця зустрічі. Скоро буде ще одна зустріч, за три-шість місяців, це точно.

Єгорову сподобався вислів про лушпиння цибулини, він сьогодні повторить це перед директором.

— Гаразд, починаємо, даси мені знати про твої плани, щоб я стисло переказав директору нашу стратегію, — сказав Єгоров, махнувши рукою, даючи знак керівникові йти.

«Ще б пак, перекажи директору нашу стратегію», — подумав Зюганов, виходячи з кабінету.

***

Корпус американського посольства в Москві розташований на північному заході від Ясенєва, в Пресненському районі біля Кремля та широкого вигину Москви-ріки. Пізніше того дня в кабінеті директора резидентури ЦРУ, Ґордона Ґондорфа, трапилась ще одна неприємна розмова. Як і лінійний директор контррозвідки, якого не запросили сісти, Нейт стояв перед столом Ґондорфа. Його коліно пульсувало від учора.

Якщо вражаюча маса Єгорова надавала тому схожості з цирковим силачем, невелике тіло та дрібні риси обличчя надавали Ґондорфу схожості з гончаком у цирковій виставі. Не більше п’яти з половиною футів зросту, він мав рідке волосся, поросячі оченята, надто близько посаджені одне до одного, та крихітні стопи. Брак статури компенсував своєю злісністю. Він нікому не довіряв і не бачив іронії в тому, що нікому іншому теж не вселяв довіри. Ґондорф («Гандонф» поза очі) жив у таємнім пеклі, про яке відомо лише певному типу старших офіцерів розвідки: він втрачав контроль.

— Я прочитав твій рапорт про спостереження минулої ночі, — сказав Ґондорф. — Якщо вірити написаному, складається враження, що для тебе результат виявився задовільним?

Голос Ґондорфа був спокійний, він говорив поволі, зважуючи слова. Живіт Нейта напружився в очікуванні неминучої конфронтації. Наполягай на своєму.

— Якщо ви про те, чи вважаю я, що агент у безпеці, то так, — сказав Нейт. Він розумів, до чого веде Ґондорф, та не збирався йому в цьому допомагати.

— Минулої ночі ти ледь не дав заарештувати найбільш плідного агента ЦРУ. Вашу зустріч накрила розвідка, чорт забирай.

Нейт стримав гнів, який усе наростав.

— Я вчора пробігав дванадцять годин МВС. МВС, який ви самі затвердили. Я підтвердив свій статус. Я був чистий, ді­ставшись на місце, як і МАРБЛ, — сказав Нейт.

— У такому разі, як ти поясниш спостереження? — спитав Ґондорф. — Важко повірити, що його проводили випадково. Скажи, що ти так не вважаєш. — У голосі Ґондорфа почулися нотки сарказму.

— Саме так усе й було. Вони просто не могли шукати саме мене, та хрінь у провулку, вони не стежили за мною від самого початку, це неможливо. Це сталося випадково, і вони зреагували, просто, як є. МАРБЛ покинув місце непомічений.

Нейт зауважив, що Ґондорф зовсім не зацікавився випадком з машиною, яка влетіла в стіну. Інший керівник уже давно був би в кабінеті посла, б’ючи тривогу, вимагаючи від посольства заявити протест.

Підготувавшись до атаки, Ґондорф сказав:

— Маячня. Це повна катастрофа. Як ти міг направити його в метро? Це ж мишоловка. Ти проігнорував протокол, коли взявся допомагати йому переодягати пальто. Він мав зробити це сам. Ти ж знаєш! Що, як просто зараз він весь світиться флуоресцентом під лампою?

— Я визначився й вирішив. Мені здалося, що головний пріоритет — змінити його вигляд та допомогти вшитися непоміченим. МАРБЛ професіонал, він знає, як спекатись пальта та ціпка. Можемо надіслати йому повідомлення, я перевірю його при наступній зустрічі, — сказав Нейт. Ця суперечка здавалася нестерпною, особливо з керівником, який не розуміється на роботі на вулицях.

— Наступної зустрічі не буде. Принаймні не з тобою. Ти надто засвітився. Минулої ночі вони впізнали тебе з десяток разів, твоєму економічному прикриттю кінець, відтепер у тебе на хвості висітиме половина московських служб спостереження, — сказав Ґондорф. Було видно, як він насолоджується моментом.

— Вони завжди знали про цю підставну посаду. За мною завжди стежили, ви самі в курсі. Я й досі можу зустрічатися з агентами, — сказав Нейт, обпершись об стілець. У Ґондорфа на столі стояв макет ручної гранати на дерев’яній підставці. На металевій табличці – напис: «ВІДДІЛ СКАРГ. ВИСМИКНІТЬ КІЛЬЦЕ ДЛЯ НЕГАЙНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ».

— Ні, я не думаю, що тобі варто й надалі зустрічатися з агентами. Ти тепер магніт для лайна, — сказав Ґондорф.

— Якщо вони кинуть на мене таку кількість ресурсів, то збанкрутують, — не погоджувався Нейт. — Я можу точити їхні сили, роз’їжджаючи містом наступні шість місяців. І чим більше за мною стежитимуть, тим краще нам вдаватиметься маніпулювати ними.

Наполягай на своєму.

Ґондорфа він не вразив і не переконав. Цей молодий оперативник ніс у собі загрозу особисто для нього. Ґондорф був зосереджений на можливості істотного підвищення наступного року, по поверненні до Вашингтона. Ризик був надто великий.

— Неше, раджу тобі обмежити пересування Москвою. Ти надто засвічений, вони шукатимуть способу прибрати тебе і впіймати твоїх агентів. — Він поглянув угору. — Не хвилюйся, я подбаю, щоб тебе призначили на щось путнє.

Нейт був шокований. Навіть оперативник на першому турі розумів, що виключення, переведення зі справи, ініційоване керівником резидентури, — з якої б то не було причини — може погубити кар’єру. Він також був певен: Ґондорф скористається своїми приватними каналами, аби натякнути, що Нейт облажався. Неофіційна репутація Нейта, його «особистий файл» постраждають, а це вплине на його просування по службі та майбутні призначення. Забуте відчуття відсутності твердого ґрунту під ногами почало виникати знову.

Нейт знав правду: він урятував МАРБЛа минулої ночі зав­дяки вчасним та правильним діям. Він поглянув на байдуже обличчя Ґондорфа. Вони обоє розуміли, що відбувається і чому. Тож Нейт не мав жодної причини не завершити розмову якнайрозкішніше.

— Ґондорфе, ти безхребетне сцикло, якого від вулиці кидає в піт. Ти топиш мене, аби втекти від відповідальності. Працюючи у твоєму відділку, я багато чому навчився.

Виходячи з кабінету, Нейт зауважив, що відсутність лайливої тиради від начальника говорить сама за себе.

***

Турнули з резидентури на першому ж турі. Не так погано, як убивство агента, крадіжка казенних коштів чи фабрикування рапорту, та все ж катастрофа. Як це вплине на майбутні призначення, просування по службі, Нейт сказати напевне не міг, та новини розлетяться миттю, щойно Ґондорф зв’яжеться зі штаб-квартирою. Деякі його однокурсники з часів підготовки вже взялися за другий тур, закріплюючись у штаті. Ходили чутки, що одному з них запропонували роботу куратором у маленькій резидентурі. Додаткові місяці підготовки до Москви і так відкинули його назад, а тепер ще й це.

Як не намагався Нейт позбутися нав’язливих думок, та все ж хвилювався. Його завжди вчили триматися попереду, через необхідність не відставати, через обов’язкову умову — перемогти. Він виріс на півдні, у суспільстві, яке почасти нагадувло південний варіант клітки для боїв без правил, де покоління Нешів зростали в палладіанському сімейному маєтку на крутих південних берегах річки Джеймс. Дід Нейта, як пізніше і його батько, засновник та керівний партнер «Неш, Ворінґ  та Роялл» у Ричмонді, сиділи у темно-зелених кабінетах, цокали язиками та поправляли свої манжети. Вони схвально кивали головами, доки брати Нейта, один феєричний, з кучерями Юлія Цезаря, інший мокрий від поту, любитель надміру по-дівчачому зачесати волосся, боролися в костюмах на килимі, відкривали для себе закони життя, а потім одружилися на грудастих красунях, які замовкали, віддано дивлячись блакитними очима, щойно чоловіки заходили до кімнати.

«Так а шо робитимемо з Нейтом?» — питали вони одне в одного. Закінчивши університет Джона Гопкінса з дипломом з російської літератури, Нейт шукав прихистку в духовному, аскетичному світі Гоголя, Чехова, Тургенєва, світі, куди вкритий цеглою Ричмонд не міг утрутитись. Його брати реготали, а батькові це здавалося марнуванням часу. Планували, що він вступить до юридичної школи — у тому ж таки Ричмонді — та займе місце молодшого партнера у фірмі. Диплом з російської коледжу Міддлбері ставав таким чином проблемою, а подальша подача резюме в ЦРУ – сімейною кризою.

— Гадаю, життя держслужбовця виявиться для тебе геть несолодким, — казав його батько. — Чесно кажучи, я не бачу тебе щасливим на державній службі. — Батько Нейта знав колишніх директорів. Його брати були менш стримані у своїй критиці. Під час надзвичайно галасливого сімейного обіду вони робили ставки, скільки Нейт протягне в ЦРУ. Найвищою ставкою було три роки, чи менше.

Його заява на роботу в центральному розвідувальному управлінні не мала нічого спільного із втечею від підтяжок та запонок, з нищівним абсолютизмом Ричмонда чи з невідворотністю особняка з колонами, з якого відкривався вид на річку. Нічого спільного з патріотизмом теж не було, справді, хоча Нейт був таким самим патріотом, як і будь-хто інший. Усе зводилось до каменя на серці, коли в десятирічному віці він вирішив прогулятися уздовж виступу на третьому поверсі особняка, там, де яструби ширяють над річкою, щоб позбутися страху хижаків, щоб зустрітись віч-на-віч зі своїми жахами та невдачами. Річ була в напружених стосунках між ним та його батьком, дідом і всеїдними братами, які постійно вимагали від нього поступливості, самі її не виявляючи.

Той самий камінь у грудях він відчував під час співбесід у ЦРУ. Не раз доводилося заспокоювати серцебиття, коли удавав і безтурботно стверджував, як йому подобається говорити з людьми, приймати виклики та стикатися з неоднозначними ситуаціями. Утім, коли серцебиття заспокоювалось, голос ставав упевненим, на нього находило дивовижне прозріння, позаяк він справді міг бути холоднокровним, міг стикатися з речами, яких не контро­лював. Робота в ЦРУ, ось що йому було потрібно.

Але справжнє хвилювання з’явилося, коли вербувальник ЦРУ повідомив Нета, що його заяву навряд чи приймуть, передусім через те, що він не мав «життєвого досвіду» після навчання. Ще один інтерв’юер, більш оптимістичний, по секрету сказав, що його відмінно зданий тест з російської робить із нього вкрай бажаного кандидата. ЦРУ знадобилося три місяці, щоб вирішити, і за цей час його брати галасливо переглядали сімейні ставки, прогнозуючи день його повернення з ЦРУ. Стільки ж галасу було, коли надійшов лист. Його взяли.

Прибуваєш на службу, заповнюєш безкінечні формуляри, сидиш у десятках аудиторій, місяці в штаб-квартирі, кімнатах гуртожитку й конференц-залах із незацікавленими доповідачами та безкінечними презентаціями на проекторі. Потім, нарешті, Ферма, з укритими щебінкою дорогами, які прямими лініями простелилися крізь рудуваті соснові ліси, та лінолеумними кімнатами гуртожитку, задушливими навчальними кабінетами та аудиторіями з сірими килимами, пронумерованими стільцями, котрі до цього належали торішнім героям, героям сорокарічної давнини, безликим рекрутам, видатним шпигунам і не дуже. Хтось перейшов на інший бік — зрадники, а хтось давно мертвий, і пам’ятають його лише ті, хто знав особисто.

Влаштовували таємні зустрічі, проводили підставні дипломатичні прийоми з галасливим червонолицими інструкторами в уніформі радянської армії та костюмах Мао. Вони блукали, мокрі по коліна, сосновим бором, вдивляючись у нічний простір та рахуючи кроки, доки не діставалися голого пенька та обгорнутої мішковиною цеглини, сови на гілках вітали їх зі знахідкою схованки. Їх завалювали на гарячі пихкотливі капоти авто на уявних блок-постах, доки інструктор, «прикордонник», тряс перед ними паперами та вимагав пояснень. Вони сиділи в покинутих фермерських будинках, побудованих у стилі американської готики, обіч самотніх сільських доріг, і пили горілку, схиляючи акторів до зради. Між соснами шиферно-чорну річку борознили пазурі скіп, що чекали на сутінки.

Який інстинкт дав Нейту змогу виділитися з гурту в практичних вправах? Він не знав, але облишив тягар сім’ї та Ричмонда і без зайвих зусиль вибіг на вулицю, під спостереження, холоднокровно зустрічаючись з агентами-інструкторами, вбраними в пальта та з чудернацькими капелюхами на головах. Казали, що в нього хист. Він почав цьому вірити, та нескінченні супереч­ки братів висіли над його головою, немов тупа сокира. Кошмаром Нейта було зазнати невдачі, вилетіти, знову показатися в Ричмонді. Людей викидали з підготовки без попередження.

— Ми чекаємо від наших студентів чесності, — сказав класу інструктор з роботи під прикриттям. — Ми відправляємо людей додому за спроби заздалегідь дізнатися сценарії майбутніх проблем. Просто щоб підвищити собі бали, — сказав він голосно. — Якщо вас ловлять із записником інструктора чи з будь-яким іншим забороненим матеріалом, це негайне виключення з програми.

Що, як думав Нейт, насправді означає — спробуйте.

Вони були класом і водночас особистостями, всі мріяли про важливі призначення, перші тури до Каракаса, Делі, Афін чи Токіо.

Прагнення досягти високих результатів та отримати перші призначення було нестримним і підживлювалося частими зустрічами у студентському центрі, які організовували різноманітні підрозділи штаб-квартири, приголомшливо завантажений тиждень для молодих шпигунів.

На одній із таких коктейльних вечірок, приурочених до завершення тренування, чоловік та жінка з Російського дому відвели його в бік і повідомили, що його кандидатуру схвалили та прийняли в російський відділ, тому йому не треба подавати заявки на будь-які інші призначення. Нейт тихим голосом запитав, чи не можна використовувати його знання російської, аби ловити росіян, скажімо, у відділах на Близькому Сході чи в Африці, та вони лиш усміхнулись у відповідь і сказали, що чекають на зустріч з ним у штаб-квартирі наприкінці місяця.

Він пройшов курс, і його попередньо прийняли. Він ставав частиною еліти.

Далі пішли лекції про сучасну Росію. Обговорювали політику Москви щодо природного газу, яка дамокловим мечем висить над Європою, і кремлівську хронічну схильність підтримувати екстремістські уряди в ім’я справедливості, а насправді, щоб завдати шкоди і, так, щоб довести, що Росія все ще у Грі. Бородаті чоловіки читали лекції про перспективи пострадянської Росії, вибори та реформи охорони здоров’я, демографічні кризи та повторне падіння завіси, за якою — холодні блакитні очі, що нічого не проґавили. Rodina, священна Батьківщина чорноземів та безкрайого неба, мусить трохи потерпіти, адже ексгумували закуте в ланцюги тіло совєтів, витягли його з болота, і серце знову забилося, і старі в’язниці знову наповнилися незгодними людьми.

Сувора жінка читала лекцію про нову Холодну війну, про лукаві перемовини стосовно роззброєння та нові надзвукові винищувачі, які можуть літати боком, але все ще окільцьовані червоною зіркою на крилах, про московську лють, пов’язану з будівництвом Заходом протиракетного щита в Центральній Європі — ох, як вони обурювалися втратою своїх підневільних країн! — про шаблі, що іржавіють на металобрухті, стара платівка часів Брежнєва та Черненка. І вся суть, казали вони, вся суть Російського дому в безперервній потребі знати про плани та наміри, приховані за поглядом блакитних очей з-під рівних білявих брів; сьогодні таємниці інші, однак, як і завжди, це таємниці, які необхідно викрасти.

Після цього оперативник у відставці — він нагадував продавця з Шовкового шляху, але мав зелені очі та кривий рот — приїхав до Російського дому задля неформальної презентації.

— Енергія, скорочення чисельності населення, природні ресурси, держави-клієнти. Можете про все це забути. Росія залишається єдиною країною, що здатна доставити МБР4 на Лафаєт-сквер, навпроти Білого дому. Єдина, і в них тисячі ядерних бомб.

Він зупинився й почухав носа, голос його був глибокий та хрипкий.

— Росіяни. Вони ненавидять іноземців лиш на дещицю менше, ніж ненавидять самих себе, і вони природжені конспіратори. Ох, вони чудово розуміють, що мають перевагу, та росіянин не почувається в безпеці, йому хочеться, аби його поважали, боялися, як за старого Радянського Союзу. Їм треба визнання, і вони ненавидять свій другосортний статус із погляду наддержав. Саме тому Путін знову збирає СРСР 2.0, і ніхто не стане йому на заваді.

— Мале дитя, яке стягує скатертину та розбиває посуд, щоб привернути увагу, — це Москва. Їм не хочеться, аби їх ігнорували, і вони битимуть посуд, щоб упевнитись, що цього не станеться. Продаватимуть хімічну зброю Сирії, постачатимуть в Іран паливні стрижні, вчитимуть Індонезію розробляти центрифуги, будуватимуть на Бірмі легководний реактор, і, так, панове, усе в межах правил.

— Але справжня небезпека криється в нестабільності всього, що таким чином створюється, плодами виявляється наступне покоління безумців із манією величі. Уся суть другої Холодної війни у відродженні Російської імперії, і не тіште себе ілюзіями, ніби Москва сидітиме собі та спостерігатиме, як китайський флот сам з усім порається, коли — а не «якщо» — на Тайванській протоці розпочнеться стрілянина.

Він знизав плечима свого блискучого піджака.

— Настали тяжкі часи; ви, шановні, муситимете з цим розібратись. Я заздрю вам. — Він підняв руку. — Гарного полювання, — сказав він і вийшов. У кімнаті запала тиша, і всі лишались на місцях.

Тепер Нейт проходив славнозвісну московську школу, з головою занурившись у спеціалізовану підготовку, підготовку з відокремлених внутрішніх операцій, і доки на горизонті неясно вимальовувалась місія в Москву, він вивчав операційний словник російською, мав дозвіл проглядати «книги», файли агентів, читати імена та розглядати пласкі обличчя на фотографіях у паспортах російських джерел, яких він може зустріти на вулиці, прямо від носом у стеження. Життя та смерть у снігу, кінчик списа, ось наскільки все серйозно. Його клас із Ферми розсіявся і здебільшого забувся. Тепер доводилось ризикувати чужим життям. Він ніколи, ніколи не зазнає невдачі.

***

За три дні після розмови з Ґондорфом Нейт сидів у маленькому ресторані в московському аеропорту Шереметьєво, очікуючи, коли оголосять його рейс. Із засаленого меню він замовив кубинський сендвіч та пиво.

Посольство запропонувало надіслати свого помічника, аби той допоміг з квитками та паспортним контролем, але він ввічливо відмовився. Минулої ночі Лівітт захопив із собою трохи пива під кінець робочого дня, вони сиділи і стиха бесідували, уникаючи очевидних тем і точно не згадуючи, що думають інші агенти про те, що Нейтова кар’єра взагалі та репутація зокрема отримають серйозний удар. Прощалися дещо напружено.

Єдиною світлою плямою було повідомлення зі штаб-квартири два дні тому, у відповідь на попередження Ґондорфа про скорочення пересування, що несподівано відкрилася посада куратора в сусідньому Гельсінкі. Враховуючи майже вільне володіння російською, велику кількість росіян у Фінляндії, його постійну мобільність, те, що він неодружений, а також його неочікувану доступність, у штаб-квартирі запитали, чи не бажає Нейт розглянути короткочасне призначення в Гельсінкі, до якого може приступити негайно. Нейт, не без сумнівів, погодився, хоча Ґондорф уже уявляв його солодке звільнення. Надійшла офіційна телеграма з Гельсінкі, а за нею записка від Тома Форсайта, його майбутнього директора резидентури, у якій було кілька слів про те, що він радий можливості запросити Нейта до себе.

Рейс Нейта, Фіннейр, оголосили, і він пішов гудронованим шосе разом з іншими пасажирами в бік літака. Високо над ним, з кімнати огляду в заскленій контрольній башті аеропорту, команда з двох чоловіків робила знімки, використовуючи довгий об’єктив. Спостереження ФСБ прослідувало за Нейтом до аеропорту, попрощатися. ФСБ, СВР і особливо Ваня Єгоров прекрасно розуміли, що раптовий відліт Нейта — це не просто так. Доки Нейт підіймався сходами на літак, доки кліпали камери, Єгоров сидів у своєму кабінеті, заглиблений у думки. Який сором. Його найкращий шанс упіймати шпигуна, з яким співпрацювало ЦРУ, танув на очах. Минуть місяці, можливо, роки, перш ніж він зможе отримати схожу наводку в цій справі, якщо це взагалі станеться.

Неш був свого роду ключем, думав собі Єгоров. Імовірно, він ще контактуватиме зі своїм джерелом з-за меж Росії. Єгоров вирішив не спускати з Неша очей, і почати слід було з цього призначення у Фінляндії. Попрацюємо над ним трохи в Гельсінкі, думав він. СВР можуть працювати у Фінляндії майже як удома, ба більше, вони мають перевагу на закордонній ділянці. Більше не треба координувати своїх дій з босяками із ФСБ. Побачимо, думав Ваня. Світ надто малий, щоб сховатися.

Кубинський сендвіч з московського аеропорту

Розрізати дванадцятидюймовий буханець кубинського хліба уздовж і скласти разом. Збризнути зовні оливковою олією та налити всередину трохи гірчиці. Викласти шарами шинку, смажену свинину, швейцарський сир і тонко нарізані солоні огірки. Закрити та затиснути на десять хвилин під праскою або між двома гарячими цеглинами, загорнутими у фольгу (цеглини нагрівають протягом години в печі за температури 500 градусів).

Розрізати на два трикутники по діагоналі.

3

Контррозвідка.

4

Міжконентальна балістична ракета.


3


Домініка Єгорова сиділа в приватній кабінці на банкеті в кришталево-мармуровій розкоші «Баккари», наймоднішого з нових ресторанів Москви, розташованого за кілька кроків від Луб’ян­сь­кої площі. Ліс кришталю й срібла на сліпуче білій скатертині не був схожий ні на що бачене нею раніше. Вона отримувала справжню насолоду і, попри ділову природу вечора, була налаштована вповні насолодитися цією гріховно дорогою смакотою.

Дмитрій Устинов сидів навпроти, розпалений хіттю. Високий, дебелої статури, з копицею чорного волосся та міцною щелепою, Устинов був одним з керівників групи бандитів, російських олігархів, що заробили свої багатомільярдні статки на нафті та видобутку копалин у роки після Холодної війни. Він починав простим членом місцевої організованої злочинності, та йому вдалося далеко піти.

Устинов був одягнений у бездоганний смокінг з хустиною на шиї поверх білої сорочки з синіми діамантовими запонками. На ньому був годинник «Турбільйон» від компанії «Корум», яка виготовляла їх не більше десяти на рік. Його руки, такі схожі на ведмежі лапи, розважливо спочивали на портсигарі Фаберже, вкритому синьою емаллю, виготовленому 1908-го року для царя. Він дістав із портсигара сигарету й підпалив запальничкою «Лінь Де», закривши її з музичною ноткою, характерною для всіх запальничок «Дюпон».

Устинов був третьою найбагатшою людиною в Росії, та, попри все своє багатство, він не був найрозумнішим. Він неприкрито ворогував із владою, особливо з прем’єр-міністром Володимиром Путіним, і відмовлявся визнавати чи приймати державне регулювання свого бізнесу. Три місяці тому, на піку ворожнечі, Устинов легковажно висловив непристойні принизливі зауваження стосовно Путіна під час ток-шоу на московському телебаченні. Обізнані люди дивувалися тому, що він досі живий.

Того вечора Устинов не думав ні про що, крім Домініки. Він зустрів її на телеканалі, за місяць після свого інтерв’ю. Від її краси та нестримної сексуальності в нього перехопило дух. Просто щоб ще раз із нею зустрітися, він планував придбати канал, хоч це було й необов’язково. Вона одразу ж із задоволенням прийняла запрошення повечеряти. Роздивляючись її по інший бік столу, Устинов хотів лишити відбитки пальців по всьому її тілу.

Домініці було двадцять п’ять, вона мала темне каштанове волосся, зібране та зав’язане чорною стрічкою. Її кобальтово-блакитні очі пасували до його портсигара, і він про це сказав, нав’язливо підсунувши безцінну дрібничку до неї.

— Це тобі.

Вона мала повні вуста та витончені руки, які сьогодні були оголені. Вбрана в просту чорну сукню з глибоким декольте, яке відкривало ефектну улоговинку на грудях. Розсіяне сяйво свічок злегка освітлювало одну синю венку на її грудях під бездоганною шкірою. Вона потяглася та взяла портсигар своїми довгими, витонченими руками. Її нігті були коротко підрізані прямокутничками, без лаку. Вона поглянула на нього широко розплющеними очима, і він відчув, як десь між його животом та пахом забриніла струна.

Вона знала достатньо, аби просто слідувати власним інстинктам, ковтати роздратування, не подаючи знаку. Вона усміхнулася цьому примітивному ящеру.

— Дмитрію, яка чудова річ, я не можу прийняти такий подарунок, — сказала вона. — Це надто щедро з твого боку.

— Звісно ж, можеш, — сказав Устинов, з усіх сил намагаючись бути чарівним. — Ти найкрасивіша жінка з тих, кого я коли-небудь зустрічав, і те, що ти тут, зі мною, це вже найчудесніший подарунок.

Він ковтнув шампанського й уявив, як ця маленька чорна сукня лежить, поспіхом скинута в кутку його спальні.

— Ти вже так сильно мені подобаєшся, — сказав Устинов.

Домініка стрималась, аби не розсміятися, відчувши прекрасний морозець, що пробіг спиною та руками. Цей селюк простіший за провінційного задираку, ким він, власне, і був у минулому. Але, Господи, який багатий. Під час тижня підготовки Домініці розповіли кілька фактів про Устинова: яхти; вілли; пентхаузи. Нафтові та гірничодобувні холдинги по всьому світу. Приватна армія охоронців, зібрана з добре оплачуваних найманців. Три приватні літаки.

***

Домініка була єдиною дитиною Ніни та Василія Єгорових. Ніна була першою скрипкою в Московському державному симфонічному оркестрі, дівчиною-віртуозом, яка навчалася разом із Клімовим і мала стільки потенціалу, що Державний центральний музей музичної культури імені Глінки подарував їй прекрасну скрипку «Кочанскі» 1741-го року, зроблену руками Гварнері дель Джезу. П’ятнадцять років тому її довгождане підвищення в Російський національний симфонічний оркестр відклали, коли Прохор Беленко, жабоїд, скрипаль посереднього таланту, — але одружений з дочкою члена політбюро, — наполіг, щоб узяли його, і отримав це місце. Усі розуміли, що трапилось, та ніхто нічого не сказав.

Окрім яскравої гри на вкритій червоним лаком скрипці, Ніну Єгорову знали за її запальний характер і кипучий темперамент, який вибухав щоразу, як траплялась нагода. Перед здивованими поглядами вісімдесяти членів оркестру Ніна уперіщила Беленка по правому вуху його власним пюпітром під час його останньої репетиції з Державним симфонічним оркестром. Ніна не розкаялась. Але вона була жінкою в тогочасному Радянському Союзі. Скрипку Гварнері в неї забрали. Вона відмовилася грати на іншому інструменті. Її перемістили з першого на третє місце в струнних. Вона послала всіх до біса. Адміністративна відпустка вилилася у звільнення, коли з міністерства культури зателефонували диригенту оркестру, і її кар’єрі настав кінець. Тепер, багато років по тому, витончена шия зігнулася, сильні руки покрутилися, темне волосся вкрилося сивиною і було зібране в гульку.

Батьком Домініки був відомий академік Василій Єгоров, старший викладач історії Московського університету. Він був одним з найповажніших та найвпливовіших представників російської інтелігенції, маючи звання заслуженого професора. Його блакитно-золотий орден Святого Андрія висів, обрамлений, на стіні; щодня на лацкані він носив медаль Пушкіна за досягнення в літературі та освіті. Тим часом Вася Єгоров не здавався видатним чи впливовим. Він був низький та сухорлявий, з рідким волоссям, акуратно розгладженим на голові.

На відміну від дружини, Василій Єгоров пережив совєцькі роки, уникнувши політики, лояльності чи суперечностей. Сховавшись в університеті, мов у коконі, він досягав успіхів, обережно культивуючи образ представника науки, розважливого та вірного своїй справі. Чого ніхто не знав, так це того, що заслужений товариш професор Василій Єгоров мав таємницю, інший бік душі, відчуття своєї інакшості, він приховував моральну відразу до совєтів. Як і всі росіяни, він втратив сім’ю в 1930-х та 1940-х, через Сталіна, у війні з німцями, після зачисток, на каторгах. Та більш того. Йому не подобалася відсутність рівноваги та нелогічність радянської системи, він нехтував крайній фаворитизм «своїх людей»: їхні лінощі та потурання власним бажанням ламали людський дух і коштували росіянам їхніх життів, їхньої країни, їхнього спадку. Таким відступництвом він ділився тільки з Ніною.

Усі росіяни мають таємні думки, вони до цього звикли. Так було і з Василієм та Ніною, які приховували свою зневагу до того, наскільки не змінилася сучасна Росія. Навіть коли Домініка подорослішала й почала все розуміти, Василій не насмілювався говорити з нею про свої почуття. І батько, і мати прагнули подарувати їй незатуманений світогляд, дати можливість самій побачити правду. Якщо вони не могли говорити про пекельну еволюцію Росії — від більшовицької люті до радянської гнилі, і навіть тепер, після гласності, до паразитичної жадібності Федерації, — Василій вирішив принаймні прищепити Домініці розуміння справжньої величі Росії.

Простора трикімнатна квартира (після Ніниного звільнення їм дозволили її лишити, завдяки престижу та високій посаді Василія) була наповнена книжками, музикою, живописом та розмовами трьома різними мовами. Її батьки помітили, коли Домініці виповнилося п’ять, що в неї дивовижна пам’ять. Вона могла цитувати Пушкіна, розрізняти концерти Чайковського. Якось, коли грала музика, Домініка танцювала босоніж на східному килимі у вітальні, точно потрапляючи в ноти, кружляючи та стрибаючи, бездоганно зберігаючи рівновагу: очі блищать, руки літають у повітрі. Василій та Ніна переглянулися, і мати спитала Домініку, звідки вона цьому навчилася.

— Я слідую за кольорами, — сказала дівчинка.

— Що ти маєш на увазі, якими кольорами? — спитала її мати. Домініка діловито пояснила, що коли грає музика або коли батько читає їй уголос, кольори заповнюють кімнату. Різні кольори, одні яскраві, інші похмурі, іноді вони просто «вискакують нізвідки», і Домініці варто лиш слідувати за ними. Так їй вдавалося все запам’ятовувати. Коли вона танцювала, то перестрибувала через плями яскраво-синього, слідуючи за мерехтливими цяточками червоного на підлозі. Батьки ще раз переглянулися.

— Мені подобаються червоний, синій та пурпуровий, — сказала Домініка. — Коли тато читає чи коли мамуся грає, вони прекрасні.

— А коли мама тебе сварить? — спитав Василій.

— Жовтий, я не люблю жовтий, — сказала дівчинка, перегортаючи сторінки книги. — І чорна хмара. Мені це не подобається.

Василій спитав колегу з факультету психології про кольори.

— Я читав про схожий випадок, — відповів той. — Коли букви відчуваються як кольори. Це досить цікаво. Може, приведеш її до мене якось увечері?

Василій чекав у своєму кабінеті, доки його товариш сидів з Домінікою в аудиторії неподалік. Одна година розтягнулася на три. Вони повернулись, маленька Домініка щаслива й збентежена, професор напружений.

— Що? — спитав Василій, скоса позираючи на свою доньку.

— Я б сидів із нею днями, — сказав професор, дістаючи з кишені свою люльку. — Твоя дівчинка проявляє дані синестета. Людини, яка сприймає звуки, чи літери, чи цифри як кольори. Неймовірно.

Василій знову поглянув на Домініку. Тепер вона весело малювала за батьковим столом.

— Боже, — сказав Василій. — Це хвороба, безумство?

— Хвороба, тягар, прокляття, хтозна? — Він набивав свою люльку. — З іншого боку, Васю, можливо, вона обдарована.

Василій, видатний гуманітарій, не мав слів.

— Є ще дещо, — сказав професор, дивлячись на Домініку, її схилену над малюнком голівку. — Здається, її синестезія пов’язана навіть з людськими реакціями. Не тільки зі словами чи звуками, вона бачить емоції як кольори. Вона розповіла мені про щось, що нагадує кольорові німби над головами та плечима людей.

Василій витріщився на свого друга.

— Можливо, вона стане фахівцем у питаннях людських намірів. Звісно, в неї також дивовижна пам’ять. Вона безпомилково повторила мені двадцять п’ять чисел, кілька разів поспіль. У таких випадках це не дивно, — продовжував професор. — Та ти й сам уже в цьому переконався.

Василій кивнув.

— Але є ще дещо, не настільки звичне для таких випадків. Твоя дівчинка схильна до буйства, називай як хочеш, темперамент, дитячі пустощі, запальність. Вона розкидала мої папери по підлозі, коли не змогла скласти головоломку. У майбутньому їй доведеться це контролювати, що вдієш.

— Боже, — сказав Василій і поспішив додому, щоб розповісти дружині.

— Це все від твоєї сім’ї, — сухо мовив Василій Ніні, доки страшенно незадоволена, з палаючими очима, розпашіла Домініка сердилася, що вимкнули музику. Якщо вона така у п’ять років, то якою стане в майбутньому?

Коли в десятилітньому віці Домініка прийшла до Московської державної академії хореографії на Другій Фрунзенській, 5, приймальна комісія була вражена. Вона не володіла технікою, не мала формальної дисципліни, та навіть у такому юному віці в ній помічали силу, природні навички, інстинкти великої танцівниці. Її спитали, чому вона хоче танцювати, і розсміялися від відповіді — «Бо я бачу музику», — після чого в кімнаті запала тиша, її маленьке разюче красиве обличчя спохмурніло і вона поглянула на приймальну комісію, ніби уявляла, як заподіє усім фізичної шкоди.

Домініка з тріумфом і без жодних проблем закінчила академію, головного постачальника кадрів для Большого. Вона процвітала, незважаючи на суворість класичного методу Ваганової. На той час дівчина вже призвичаїлась до життя з кольорами. Здатність бачити їх, слухаючи музику, чи танцюючи, чи просто розмовляючи з людьми, тепер здавалась досконалішою, якимось чином її вдавалося контролювати. І вона почала розшифровувати кольори, пов’язувати їх із настроями та емоціями. Це була не ноша. Для неї це було просто щось, із чим доводилось жити.

Домініка продовжувала вирізнятися серед інших, і не тільки в танцях. Вона отримувала найвищі оцінки в середній та старшій школах академії, де здатність запам’ятовувати все, чому її вчать, добре прислужилася. Це було щось нове, щось інше. Домініка слухала політичні лекції, вивчала ідеологічні уроки, історію комунізму, злет та падіння соціалістичної держави, історію радянського балету. Звісно, траплялись ексцеси, і багато що доводилось корегувати. Сучасна Росія продовжувала ставати на ноги, сума, більша за її складові. Її молодий розум зробив стрибок, прийняв лицемірство.

У вісімнадцять років Домініка перейшла до головної трупи в школі і взялася вивчати курс політології. Щовечора вона поверталася додому й розповідала своєму батькові, який ледь стримував тривогу, про те, чого навчилася. Він намагався збалансувати її юний ентузіазм уроками літератури та історії. Але Домініка була в розквіті своєї молодості, захоплена кар’єрою. Якщо вона відчула природу цього відчайдушного посилу, якщо читала кольори над його головою, то знаку не подала. Василій не міг бути переконливішим. Він не наважувався виступати проти системи відкрито.

Звичайно, Ніні було приємно, що її донька так стрімко розвивається в молодшій балетній трупі. Це було чудово, блискуче майбутнє було їй гарантовано. Але вона також з тривогою споглядала, як її донечка перетворилась на сучасну росіянку, ультратрадиціоналістку, високу красуню з каштановим волоссям, яка ходила з елегантністю балерини й поводилася, мов колишні апаратники.

Домініка лежала на килимі у вітальні, мати ніжно розчісувала її темне волосся, ритмічно, щіткою з довгою ручкою, яка належала ще її прабабусі. Черепахова щітка з плавним вигином ручки разом з обрамленою світлиною та срібним самоваром були єдиними спадковими коштовностями їхньої сім’ї, врятованими з шикарного будинку в добільшовицькому Петербурзі.

Щетинки щітки торкалися волосся Домініки з цікавим звуком малинового кольору. Її волосся сяяло. Потягуючись після довгого дня занять балетом, Домініка перебила батькову неголосну розповідь, повідавши, про що вона дізналася в школі.

— Батьку, ти розумієш, як нашій країні загрожують зовнішні впливи? Ти знаєш, що кількість дисидентів, які тільки і вміють сіяти хаос, збільшується з кожним днем? Ти читав статтю В. В. Путіна про те, як сіоністи працюють на дестабілізацію нашої держави?

З ниючим болем обоє батьків поглянули на свою доньку. Господи помилуй! Держава. В. В. Путін. Дисиденти. Лежачи на підлозі, Домініка щосили потяглася, її довгі ноги та гнучке тіло — це вже Їхній інструмент, її надзвичайний розум повільно переходив у Їхню власність. Ніна глянула на Василія. Їй хотілося розповісти доньці правду, попередити про небезпеки системи, які знищили її кар’єру, системи, яка змусила Василія обмежити свій винятковий розум і змовкнути на все життя. Василій похитав головою.

— Не зараз, ніколи, — сказав він.

У двадцять років Домініку обрали першою балериною головної трупи. Її оцінки були бездоганними, а завдяки атлетичним здібностям балетмейстер не раз порівнював її з «молодою Галиною Улановою», першою балериною Большого театру після війни. Тепер, коли вона танцювала, кольори, які бачила, вже не були лише формами та лініями, перетворившись на складні хвилі, що постійно змінювались, накочували, пульсували й несли її з собою. Сепійні тони, які оточували її партнерів під час танцю, дозволяли чудово з ними поєднуватись. Вона миттєво реагувала на рух, була точною, з сильною спиною та ногами, а ставши навшпиньки — вишуканою й високою. Балетмейстер наполягав, що час готуватись до щорічного конкурсу в трупу Большого.

Доки Домініка ставала сильнішою та гнучкішою, у її тілі оживало щось іще, щось, що виходило за межі танцю, відчуття власного тіла. То була не хіть, позаяк власну сексуальність вона завжди тримала при собі. То було пробудження особистості, і вона безсоромно перевіряла кордони тілесності. Наскільки вона могла зрозуміти, жоден з її батьків не був таким, тож, певно, річ у якомусь забутому родичі-розпуснику.

У темряві своєї кімнати, за покликом тіла, вона відкривала власні відчуття, відкривала з такою ж старанністю, з якою тренувалася за балетним станком, її глибоке дихання червоніло за повіками, і вона тремтіла, дізнаючись, якою її створила природа. Це не було фетишем чи звичкою, скоріше, це була таємна часточка її душі, про яку вона, дорослішаючи, дізнавалася все більше. Вона насолоджувалася своїм таємним «я». Однак цілком невинним, дитячим та природним це також не було. Вряди-годи вона відчувала потребу в гострих, заборонених відчуттях і міцно заплющувала очі. За вікном несамовито вирувала гроза, а вона, сама вражена собою, тримала у своїх довгих пальцях зігнуту лебедину шию ручки прабабусиної щітки, рухаючись у такт зі спалахами блискавки. Відчуваючи все більшу жагу, ледь стримуючи захоплення, вона рухалась усім тілом, затамувавши подих, і раптом находила найсолодша хвиля задоволення, коли ручка проколювала її, немов комашку під склом. Слава Богу, тепер вечорами після балетної школи вона сама розчісувала собі волосся.

Хоч Домініка й мала кількох випадкових друзів, приятельських стосунків з однокласниками не заводила. Вона була лідером класу, зосереджена й зацікавлена в самому лиш прогресі трупи, в результатах, тріумфах на змаганнях з іншими школами, особливо з рештою шкіл Санкт-Петербурга, духовного центру російського балету імператорського стилю. Домініка розповідала своїм утомленим подругам-балеринам про чистоту московської школи, її справді російський характер. За спиною всі називали її кликушею, відьмою, новою російською жінкою, гладіатором, зіркою, сектанткою, істинно віруючою. «О, замовкни вже», — думали вони.

У двадцятидворічної Соні Мороєвої, імовірно, лишався останній рік, аби перейти з академії в Большой, та позаяк змагатись того року випадало з Єгоровою, шансів майже не лишалося. Вона все своє життя займалась лише танцями, була донькою члена Думи й до самих кісток зіпсованим та марнославним дівчам. Чесно кажучи, Соня була у відчаї. Вона безрозсудно спала з хлопцем із трупи, білявим гострооким Костянтином — неймовірно ризикована річ, адже якби про це дізналися вчителі, вони обоє гарантовано вилетіли б зі школи. Але після п’ятнадцяти років в академії вона знала, коли в школі буває безлюдно, коли сауну ніхто не відвідує, а також, скільки часу в них є на гарячі зустрічі, під час яких її гнучкі ноги задиралися за голову й вона шепотіла Костянтину на вушко, як кохає його, притискалася до нього стегнами, злизуючи піт з його обличчя і благаючи зберегти її кар’єру, її життя.

Досвідчені учні балетної школи знають про анатомію, суглоби та травми стільки ж, скільки й лікарі. Костянтин, у своїй кролячій ненаситності піхвою Соні, чекав, коли опиниться в парі з Домінікою. Відпрацьовуючи па-де-де в заповненій залі, коли вона стояла на пуантах, він з силою наступив їй на п’ятку, від чого її нога неприродно хруснула, кольори змішалися, світ завертівся чорним виром, і вона зігнулася від нестерпного болю та повного колапсу. Її відвели до медпункту, однокласники стояли, завмерлі й бліді, уздовж станка, Соня блідіша за всіх. Домініка поглянула на неї, помітила на обличчі той винуватий вираз, ту сіру міазму, яка невидимою хмарою вирувала над її головою, і все зрозуміла. За столом у медпункті її нога стала чорною, баклажанно-пурпуровою — найгірше, що може трапитись. Від стопи підіймався, пульсував біль. Лікар пробурмотів: «Травма суглоба Лістфранка в середньому відділі стопи», і після ряду ортопедичних обстежень та операцій, після того, як їй на щиколотку наклали гіпс, Домініку виключили з академії; її кар’єрі танцівниці, десяти рокам її життя, настав кінець. Ось так раптово, ось такий фінал. І всі улесливі слова про те, що вона наступна Уланова, розчинились. Керівники, вчителі, тренери — нікому вона більше не була потрібна.

У роки свого дорослішання вона навчилася контролювати всезростаюче «буйство», та тепер його не спиняла, смакувала в горлі. Вона істерично обдумувала план викриття Костянтина та Соні. Їх також виключили б, якби розкрилася їхня змова, та зрештою, Домініка зрозуміла, що не здатна на таке. Вона саме тупо розмірковувала над власним майбутнім, коли подзвонила мати.

***

У батька стався серцевий напад, і він помер на шляху до клініки «Кремльовка» в Кунцеві, де обслуговували привілейованих та заможних громадян. Він був найважливішою людиною в її житті, її наставником, її захисником, а тепер його не стало. Вона б притисла його руку собі до щоки, розповіла б про виключення з балетної школи, про віроломство однокласників. Вона попросила б його поради, запитала б, як бути далі. Сама вона, може, й не знала цього, та Василій прошепотів би своїй ідеалістичній доньці, що можна закохатися в державу, та держава не відповість взаємністю, ніколи.

Два дні по тому Домініка сиділа в маленькій вітальні їхньої квартири, права нога загіпсована, очі сухі, витончена шия та високо піднята голова. Її мати сиділа поруч, вбрана в чорне, тиха й спокійна. Будинок заполонили гості, десятки людей, які прийшли віддати шану, — академіки, артисти, урядовці та політики. Звук їхніх голосів заливав повітря відтінками зеленого, кольору, який асоціювався в неї зі смутком та скорботою і який, здавалося, витісняв із кімнати все повітря. Домініці важко дихалося. З кухні принесли закуски, традиційні млинці з червоною ікрою, копчену осетрину й форель. На буфеті парував срібний самовар, стояли графини з мінеральною водою, фруктовий сік, віскі та крижана горілка.

Потім перед диваном замаячив дядя Ваня, схилившись над її матір’ю, промовляючи слова співчуття. Брати ніколи не були близькими, їхні характери та інтереси були ледь не полярно протилежними. Домініка не знала напевне, чим саме він займався, та хтось колись згадував літери КГБ чи СВР. Він піді­йшов ближче, сів поруч, його м’язисте обличчя за кілька сантиметрів від неї розвіювало атмосферу скорботи. Вона бачила, що він оцінює її в жалобі, вбрану в чорне, з волоссям, зачесаним назад. До її горла знову підкотився клубок, і мати потяглася, щоб потиснути їй руку. Тримайся.

— Домініко, мої найглибші співчуття, — сказав Ваня. — Я знаю, якими близькими ви були з батьком.

Він потягнувся і по-батьківськи її обійняв, щока до щоки. У нього був міцний одеколон («Houbigant» з Парижа), що пахнув лавандою.

— Дозволь також додати, що я співчуваю у зв’язку з твоєю травмою і тим, як вона вплинула на твою кар’єру.

Він кивнув у бік її гіпсу.

— Я знаю, якою чудовою ученицею ти стала, і в танцях, і в школі загалом. Батько завжди тобою дуже пишався.

Він відкинувся на диван, коли поруч проходив наступний родич, потискуючи руки.

До цього моменту Домініка лише дивилася на Ваню, не промовляючи й слова.

— То які в тебе тепер плани? — спитав він. — Мабуть, університет?

Домініка знизала плечима.

— Не знаю, чого чекати далі. Танці були моїм життям, тепер треба шукати щось інше.

Вона відчувала його пильний погляд.

Ваня затягнув краватку та встав, дивлячись на неї зверху вниз.

— Домінушко, я маю попросити про послугу. Потрібна твоя допомога.

Домініка остовпіло глянула на нього. Дядько Ваня стенув плечима.

— Нічого надсекретного. Ти маєш дещо для мене зробити, неофіційно. Дрібничка, але важлива.

— Для спецслужби? — спитала Домініка здивовано.

Ваня приклав палець до губ. Він провів її в куток вітальні. День батькового похорону. Він навмисно обрав саме цей час, хіба ні? Вони завжди так роблять.

— Мені потрібен твій талант, моя дорогенька, а також твоя краса, — сказав дядя Ваня. — Хтось, кому я можу довіряти, хтось із твоєю розсудливістю.

Він підійшов ближче, і Домініка відчула лестощі, загорнуті в тепло його тіла.

— Це просте завдання, майже гра, зустрітись із чоловіком, познайомитись із ним. Пізніше я зможу надати більше деталей.

Змій.

— Ти погодишся допомогти своєму старому дядькові? — спитав Ваня, тримаючи руки в неї на плечах. Змій, що вистромлює язика, вивідуючи. Просити її в такий момент було жахливо, типово по-свинськи. Домініці здавалося, що її серце стукотить у пульсуючій нозі.

У Вані над головою розцвів жовтий німб, ніби в якогось візантійського святого. Потім до неї повернулось звичне дихання, а разом з ним і цілковитий спокій. І саме через те, що він вирішив, ніби вона відмовить, Домініка погодилась. Вона спокійно поглянула назад, помітивши, як звузились його очі, як він міркує. Вона бачила, як він намагається проаналізувати її обличчя, та нічого не видала, і він зреагував.

— Чудово, — сказав Ваня. — Знай, що твій батько пишався б тобою. Він був таким патріотом. І доньку свою виховав патріоткою. Патріоткою Росії.

«Скажеш ще щось про мого батька, я нахилюся та відкушу твою нижню губу», — подумала вона. Натомість Домініка наділила його усмішкою, дію якої відкрила для себе не так давно.

— Тепер, коли моїй кар’єрі балерини кінець, — сказала вона, — можна зайнятись і таємними справами для вас.

Обличчя Вані ледь не розпливлося в посмішці, та він одразу опанував себе. Забрав руки з її плечей.

— Приїзди до мене наступного тижня, — сказав він, дивлячись на її гіпс. — Якщо зможеш. Я вишлю по тебе машину.

Ваня застібнув свій легкий вовняний костюм. Узяв її руку в свою дебелу лапу, близько нахилився до неї.

— Нумо, попрощайся з дядечком як слід.

Домініка поклала руки йому на плечі та легенько цмокнула в обидві щоки, глянувши на мить на його вологі масні губи. Аромат лаванди та жовтий німб.

Він прошепотів їй на вухо:

— Я не прошу про безкоштовну допомогу, — сказав він. — Гадаю, я зможу посприяти щодо вашої квартири.

Домініка відсахнулася.

— Твоя мати її не втратить, навіть після смерті батька. Це дуже її втішить.

Ваня відпустив її руку, випростався та вийшов з кімнати. Вона здивовано дивилась, як за його спиною зачиняються двері. «Ось воно, перше відчуття ярма на шиї», — подумала Домініка.

Опинившись на вулиці, Ваня жестом вказав водієві їхати і вмостився на задньому сидінні свого «мерседеса». «Що ж, — подумав він, зітхнувши, — вшанував. Брат Василій був кабінетним академіком і жив минулим. І та невістка. Вона вже з глузду з’їхала, божевільна. А от небога — справжнісінька тобі грецька статуя, — вона ідеально годиться для цієї справи, добре, що я про неї згадав. Тепер, з травмою ноги, у неї немає вибору. Вона навчиться чомусь іншому. Та квартира коштує мільйони», — думав Ваня. Так, зрештою, це сім’я, і це найменше, що він може зробити.

***

Того вечора, після того як усі розійшлися, вона сиділа з матір’ю в темній вітальні. Під акомпанемент майже порожнього самовара, який вряди-годи випускав останню пару, неголосно грав Бах. Домініці світло в кімнаті було не потрібне. Великі темно-червоні хвилі музики пульсували навколо. Тримаючи обидві руки на колінах, Ніна дивилась на свою доньку і знала, що та «роздивляється кольори». Вона стиснула руки Домініки, щоб та зосередилась, і почала тихо та повільно говорити. Вона шепотіла, прихилившись до своєї доньки, розповідаючи про батька та про його життя. Говорила про балетну школу та Росію, і про те, що з нею трапилось. А потім Ніна заговорила про темніші матерії, про обіцянки, зради та помсту. Два силуети в темній кімнаті, наповненій кіновар’ю Баха, дві klikushy, навіжені між дерев серед лісу, що сидять та планують розруху.

Два дні по тому Домініка повернулася до академії нібито поговорити з лікарями й зібрати свої речі. Вона вже була аутсайдером, здавалося, всі тільки й чекали, коли вона піде. Дівчина ненав’язливо затрималася, сидячи на стільці біля виходу, спостерігаючи, як танцюють Соня Мороєва та Костянтин, ліва нога Соні задерта неймовірно високо, неймовірно прямо, а Костянтин обертає її по колу. Вона дивилася на розріз чорного трико уздовж її промежини. Під час вечірньої перерви, коли тіні довшали в майже порожній навчальній залі, Домініка помітила, як Соня та Костянтин прошмигнули коридором до сауни. Звісно ж, про них ходили чутки, але тепер Домініка знала напевне. Вона чекала й дивилась, як меркне світло на паркеті навчальної зали, відчуваючи знайоме збудження, контролюючи його, заспокоюючись.

У будівлі стало геть тихо, в кабінетах вимкнули світло. Балетмейстер та дві наставниці все ще сиділи в кімнатах, далі по коридору. Тьмяні лампи світили з дальнього його кінця, який без них був би геть темним. Домініка нечутно прошкандибала до вестибюлю великої, обшитої деревом сауни для студентів, нечутно підійшла до кедрових дверей парильні та заглянула в задимлене віконце. Вони обоє лежали голі на дерев’яних рейках верхньої лавки, ледь освічені єдиною лампою зі стелі. Костянтин якраз підняв обличчя з-поміж широко розставлених ніг і здирався на неї, немов великий звір. Соня зчепила руки в нього за шиєю і закинула ноги йому на плечі. Крізь скло Домініка бачила мозолі на подушечках Соніних стоп і розкарячені понівечені пальці ніг балерини.

Соня лежала головою на лавці, роззявивши рота, та важкі двері сауни приглушували її стогін. Домініка відступила назад і примусила охолонути власні емоції. Підкрутити паромір та замкнути двері, вставивши між ручками віник, — вони зваряться там за двадцять хвилин. Ні. Потрібен більш витончений, непомітний, згубний фінал. Ці двоє погубили кар’єру Домініки, час закінчити їхні, однак без сліду, без жодного натяку на помсту.

Домініка прочинила двері до вестибюля сауни, підперла та увімкнула світло, яке осяяло темний коридор. Потім відчинила одне з вікон. Холодне вечірнє повітря заповнювало коридор, і Домініка рушила слідом за ним, за крижаними блакитними голками, що, немов світляки, ринули в бік кабінетів наставниць. Вона прослизнула в темний кабінет, на двоє дверей далі, притулилася до стіни і стала слухати.

За три хвилини наставниця («Котра з них?» — гадала Домініка) відчула холод і пішла коридором, перевірити, в чому річ. Світло з вестибюлю сауни та прочинені двері навпроти вікна змусили її щось забубоніти. Звучало схоже на мадам Бутирську, найсуворішу, найлютішу наглядачку академії. Домініка чекала в тиші, рахуючи секунди, а потім почула скрип дверей сауни, волання мадам і здавлене схлипування. Звуки босих ніг на лінолеумі, невпинне волання, а тепер ще й хникання, ниття, яке все віддалялося коридором. «Тепер навіть батько в Думі її не врятує», — подумала вона.

В майже повній темені кабінету Домініка тримала руку перед своїм обличчям. Раптом вона відчула, як до легень повернулось повітря, ніби хтось відкрив клапан кисневого балона, і вона усвідомила, здивувавшись і навіть дещо розгнівавшись, що не відчуває жодної емоції, знищивши тих двох, і втішається, як просто та водночас вишукано вона все зробила, а потім подумала про свого батька і трішки присоромилась.

***

З ноги зняли гіпс. Люди з СВР мали на меті зіткнути Домініку з Устиновим на телестанції. Хотіли, щоб він запросив її на побачення. Спати з ним їй не наказували, «Це необов’яз­ково», — казали вони, та вона розуміла, що без цього не обійдеться. Це було ясно, мов день. Вона сама собі здивувалась, адже взагалі не збентежилась. Інструктори дивились на неї з осторогою, не в змозі розкодувати цей спокійний погляд та легку усмішку, не розуміючи, що це за птаха.

«Гаразд, гаразд», — казали вони, їм необхідно було більше дізнатися про його справи, отримати розклад його поїздок за кордон, список його контактів. За їхніми словами, проводилось розслідування з приводу шахрайства та незаконного привласнення державних коштів. Кольори їхніх слів були блідими, вицвілими, ніби не встигли сформуватись. «Так, я зрозуміла, що від мене вимагається», — сказала вона й додала, що впорається. Чоловіки в кімнаті глянули один на одного, а потім знову на неї. Вона читала їх, мов Псалтир. Це було надзвичайно цікаве відкриття. «Ця СВР, ця російська спецслужба, — думала вона. — Зграйка гусей».

Прочитавши доповіді, що аж буяли кольорами, вона вирішила заткнути за пояс цих самовдоволених планувальників із контррозвідки, які сиділи й роздивлялися її крізь задимлені очі, стерти усмішку з обличчя свого любого дядька Вані. Вона пригадала його лавандовий аромат. Маленька нещасна небога, зламана балерина, прекрасна донька його покійного брата. Не допоможеш мені в одній делікатній справі? Зрештою, можливо, нам вдасться залишити квартиру твоїй матері. Дуже добре.

***

Тепер перед нею миготіло світло свічки, відбиваючись у кришталі, і доки Устинов запихався їжею, Домініка відчула, як у ній повільно зростає презирство до цього чоловіка, сповнюючи її крижаною відстороненістю. Вона була готова завершити зав­дання й чудово знала, що слід робити і як саме.

І робила. За столом Домініка поводилася чарівно. Освічена, уважна, приваблива. Вона водила кінчиком пальця по своїй шиї, спостерігаючи за параболами оранжевого навколо його плечей. Цікаво, думала Домініка, жовтий колір обману змішувався з червоним кольором пристрасті. Тварина.

Він насилу стримувався — вона бачила, як він ковтає шампанське, з жадібністю, що бере свій початок із всезростаючої хіті. Запонки на його сорочці вібрували. Наприкінці вечері він сказав, що в нього у квартирі стоїть пляшка трьохсотлітнього коньяку, якого не запропонують у жодному ресторані. Чи не бажає вона поїхати з ним? Домініка поглянула на нього і змовницьки нахилилася вперед. Її груди округлилися у світлі свічки.

— Я ніколи не пила коньяку, — сказала вона.

Устинов відчув, як у горлянці пульсує серце.

Млинці, подані на поминках Василія Єгорова

Змішати склянку борошна з содою для випікання та кошерною сіллю. Додати молока, яйце, топлене масло й добре вимішати тісто. Готувати по одній столовій ложці за раз, на середньому вогні, доки млинці не підсмажаться з обох боків. Подавати з червоною ікрою, лососем, вершками, сметаною і свіжим кропом.

4


Вони поїхали з ресторану на лискучому БМВ Устинова, вікна якого були тоновані. Його квартира розташована на горішньому поверсі масивного будинку в неокласичному стилі, у житловому комплексі «Золота миля» на Арбаті. Це був шикарний пентхаус, який складався з двох суміжних апартаментів із мармуровою підлогою, масивними білими шкіряними меблями та позолоченими світильниками на стінах. Крізь вікна від підлоги до самої стелі, які повністю замінили собою одну зі стін, було видно дахи будинків та вогні Москви.

У повітрі війнуло ладаном. Величезні китайські лампи стелили калюжки теплого світла по всій кімнаті, а в одному з кутів висіла абстрактна картина з голим тілом — пальці рук, ніг, очі в різні боки. «Пікассо, — вирішила Домініка. — За п’ятнадцять хвилин я виглядатиму так само», — подумала вона іронічно.

Устинов жестом відіслав своїх охоронців, і двері зачинились на замок. На серванті з чорного дерева, серед лісу пляшок, Домініка побачила приземкувату пляшку коньяку, імовірно, трьохсотрічну. Устинов наповнив бокал сімнадцятого сторіччя з богемського кришталю і передав їй. З таці вона взяла та скуштувала землянистого паштету з долькою лимона на ніжному підсмаженому хлібці.

Устинов узяв Домініку за руку й повів широким коридором, обвішаним підсвіченими картинами. Вони піднялись трьома сходинками й опинилися в темній спальні. Він не помітив, як дещо незграбно вона піднімала ногу, скоріше підстрибуючи, ніж крокуючи. Він був надто захоплений її волоссям, шиєю, ніжними грудьми.

Вони зайшли до кімнати, автоматично увімкнулось вбудоване освітлення, і Домініка приголомшено зупинилась на порозі. Спальня нагадувала собою печеру, мала розміри тронної кімнати й була оформлена в чорно-білих тонах. Величезне кругле ліжко на обертовій платформі посеред кімнати було вкрите штучним хутром. На стінах висіло безліч велетенських дзеркал. Устинов узяв у руку пульт та натиснув кнопку. Ліжко почало повільно обертатися, а тканина, яка вкривала скляну стелю, роз’їхалась у боки, відкривши очам усіяне зорями чорне небо.

— Я можу слідкувати за переміщеннями місяця та зірок, — сказав він. — Зустрінеш завтра разом зі мною світанок?

Домініка насилу посміхнулася. Свиня у своєму свинарнику. Як вдалося такому чоловіку накопичити стільки грошей, у той час коли інші, як і раніше, стоять у чергах по хліб? Атмосфера у спальні була важка, в повітрі витав аромат сандалового дерева. Килим кольору слонової кістки під її ногами був товстий та м’який. Колекція срібного посуду на білому ясеневому серванті миготіла під рухливим світлом. Окремо був підсвічений обрамлений ебру, тонка, мов павутина, каліграфія. Устинов помітив, як на ній зупинився її погляд.

— Шістнадцяте сторіччя, — сказав він, ніби був готовий цієї ж миті зняти зі стіни й подарувати.

Тепер, коли вони стояли в його спальні, гра набувала серйозності, сексуальність, яку вона випромінювала за вечерею, здавалась уже ледь не помилкою. Фізичний акт її не лякав, вона не була ханжею. Та вона розмірковувала, що втратить, якщо звабить цього чоловіка. Нічого, казала вона собі. Устинов нічого не міг у неї відібрати, як не могли й хитроокі інструктори зі служби чи дядя Ваня зі своїм урочистим співчуттям та ароматом лаванди.

«Серйозна робота на Службу», — сказав дядя Ваня. «Нісенітниця», — подумала Домініка. Це була політична гра, що мала потіснити суперника, та в будь-якому разі ця блядь, цей золочений виродок мусив утратити все, що мав, і потрапити до в’язниці. Вона його обпатрає, і дядько Ваня гадатиме, що ж за людину таку завербував для цього завдання.

Домініка повернулась до Устинова й дала накидці спасти з плечей. Вона злегка поцілувала його в губи і провела рукою по щоці. Він притиснувся до неї і міцно поцілував у відповідь. Два їхні силуети відбивалися в сотнях дзеркальних відображень.

Устинов відійшов і подивився на Домініку. Його тіло було суцільним відкритим нервом; мозок відділявся всередині черепа. Він скинув піджак на підлогу та розв’язав свою шовкову краватку-метелик. Олігарх, який заробив статок, беручи гору над іншими небезпечними чоловіками, дурячи, розтоптуючи і навіть вбиваючи своїх конкурентів, бачив лише блакитні очі, завитки каштанового волосся, що спадали на витончену білосніжну шию, губи, вологі від поцілунку. Домініка поклала руки йому на груди і прошепотіла:

— Душка, почекай мене в ліжку. Повернуся за дві хви­лини.

У позолоченому сяйві ванної Домініка дивилася на себе в дзеркало. «Ти сказала “так”, — думала вона, — спочатку Вані, а тепер цьому слинявому ведмедю, тобі так важливо проявити себе, тож закінчуй справу». Вона завела руки за спину й розщібнула сукню, яка впала на підлогу. «Скористайся цим, — думала вона, дивлячись на своє тіло в дзеркалі, — зроби цю справу, полони його, дізнайся все, що їм потрібно». Її попередили, що Устинов небезпечний, звір, який убивав, і не раз. Нічого. Завтра вранці вона годуватиме його холодним консоме, мов маленьке пташеня, і він розщебече усі свої секрети, після чого звір дивитиметься на світ крізь ґрати. Потім вона згадала інструктаж, швидко потяглась до сумочки та дістала таблетку бензедрину, яку їй дали. Для підняття фізичних сил, як їй сказали.

Устинов лежав у ліжку на спині, спершись на лікті, голий, у самих лише чорних шовкових трусах. Домініка повільно підійшла до узніжжя ліжка, гадаючи, з чого почати. Їй згадалось, як приємно було, коли вчителі натирали їхні розпечені ноги в балетній академії, тож вона стала навколішки й великими пальцями почала з силою розтирати його стопу. Устинов уп’явся в неї пустим поглядом. «Ідіотка, — подумала вона, — добра з тебе куртизанка», і у відчайдушному інтуїтивному пориві охопила губами великий палець на правій нозі Устинова й почала вертіти язиком, облизуючи. Він застогнав і відкинувся на ліжку. Краще. Його тремтяча рука потяглася до кнопок на каркасі ліжка, і темно-червоне світло одразу ж залило кімнату, ліжко, їхні обличчя, їхню шкіру. Доповнювали картину крихітні цятки рожевого, що кружляли кімнатою, відбиваючись від дзеркал і забарвлюючи малинове тіло Домініки. Ліжко почало обертатись із ледь чутним дзижчанням. «Боже, бережи нас від бандитів», — подумала Домініка.

Устинов щось їй прогарчав і простягнув до неї свою руку. Круговерть рожевих цяток на червоному тлі кімнати перетворилась на подвійні цятки, потім на потрійні, які все кружляли навколо кімнати, перетинаючись. Домініка була переобтяжена кольорами та світлом, а Устинов продовжував тягнутися до неї. Його гортанні непристойності розлітались темно-оранжевими різками, стрімкими й брутальними; якимось незрозумілим чином вони прослизали під рожеві цятки, а не лишались над ними.

Домініка поглянула на нього з-під напівзаплющених повік і подумала, чи варто облизати губи для більшого ефекту. Розвертаючись, мов кекс у мікрохвильовій печі, Устинов не відводив від неї очей. Домініка розуміла, що їй доведеться одночасно улещувати і його тіло, і його розум, він мусив захотіти, щоб вона залишилася з ним. На тиждень, два тижні, два місяці. Стільки, скільки знадобиться, і чим довше, тим краще, як їй сказали. За словами інструкторів, тротуар біля будинку Устинова був залитий сльозами після зустрічей на одну ніч.

Устинов повільно повертався до неї. Коли він опинився біля Домініки, яка чекала, стоячи на колінах, то обхопив руками її талію, поклав на спину — вона відчула, як на ній рвуться трусики, — схилився над нею, мов ґарґулья, і почав займатися з нею пристрасним, навіть диким, сексом.

У червоному світлі зціплені зуби Устинова — зазвичай рівні та білі — видавались синіми, з чорними дірами поміж ними. Домініка відкинула голову й заплющила очі. Вона відчувала гаряче дихання Устинова на своїх грудях. Рожеві іскри світла пропливали її тремтячими ногами, їхніми тілами і дзеркалами. Вона підняла сідниці й почала рухати тазом, назустріч кожному його звірячому поштовху, зціпивши руки з його рука­ми й повністю зосередившись на тому, аби звести його з розуму. Устинов відкинув голову в передчутті невідворотного фіналу. Домініка мимоволі охнула, коли він почав рухатись швидше й потужніше. Попри червоне світло, його сині зуби, його гарчання, Домініка здивувалася, відчувши, як власне тіло — її таємне «я» — реагує; її почало штирити від бензедрину. Вона поглянула повз його підборіддя на скляну стелю, та не побачила жодних небесних тіл. Куди поділися всі зірки?

Натомість вона побачила ангела смерті. Спочатку помітила безформну пляму на дзеркальних панелях на стелі. Ця безформна пляма перетворилась на тінь, що пливла до ліжка, минаючи поволі кожну із дзеркальних панелей, мов чорна ртуть, віддзеркалюючись сотню разів. Домініка відчула подув вітру, коли примара пропливла над головою Устинова. Очі бандюка були заплющені від задоволення. Він нічого не бачив. Сталевий дріт блиснув біля горла Устинова, з дзенькотом натягнувся та врізався в його плоть. Очі Устинова розплющились і вирячились, його руки хапались за дріт, який тепер упивався в його трахею. Пальці Устинова дряпали дріт, його обличчя висіло за сантиметри від Домініки. Її уста завмерли у мовчазному крику. Він дивився неї, нічого не розуміючи, своїми почервонілими очима, на його лобі набухла вена, його пальці все намагалися зачепитися за дріт. Його рот був широко роззявлений, чорна тягуча слина скапувала їй на щоку. Тіло Устинова забилося в конвульсіях. Він кидався з боку на бік, мов риба, намагаючись спекатись гачка. Домініка відчула, що він усе ще в ній; штовхнула його в груди, повернула голову, щоб уникнути його слини та крові, і спробувала вислизнути з-під нього. Та він був дебелий, і раптом виявився настільки важким, що була не в силі поворухнутись. Домініка змогла лиш заплющити очі, схрестити руки перед обличчям і відчувати, як життя покидає тіло Дмитрія Устинова. Вона відчувала, як кров із дроту, який впивався в його горло, капала їй на шию та груди. Устинов почав булькотіти та обм’як, його дихання пузирилося кров’ю, темно-синьою в такому освітленні, з його розірваної трахеї. Домініка відчула, як усе його тіло затремтіло, його ноги кілька разів ударились об ліжко, і він перестав рухатись. Ліжко оберталось у рожевій тиші.

Цілу жахливу хвилину нічого не відбувалося. Домініка розплющила одне око, щоб побачити, як над нею звисає обличчя Устинова з розплющеними очима, а в роззявленому роті видніється язик. Розмита чорна фігура маячила над ними, нерухома, обліплена рожевими цятками. То чорні крила за його плечима чи просто відображення дзеркал? Мальовнича картина з трьох нерухомих тіл, що без кінця обертаються посеред кімнати. Ніби за домовленістю, Устинов висковзнув з неї, а темна фігура одним рухом стягнула його тіло. Воно скотилося з ліжка на підлогу. Убивця не зважав на тіло, потягнувшись до кнопок, щоб зупинити ліжко. Домініка насилу підвелася, та фігура в чорному поклала руку їй на плече й обережним рухом штовхнула назад, на ліжко. Гола, вона тремтіла, і кров геть залила їй груди. Простирадло зібгалося, та вона зібрала її і спробувала витерти всю цю гидоту зі свого тіла.

Вона не дивилася на чоловіка, та чомусь знала, що він її не скривдить. Він стояв біля узніжжя ліжка, не рухаючись, і Домініка припинила свої спроби обтертися, тримаючи в руках чорне від крові простирадло. Її дихання було рвучким від страху та шоку. Чоловік роздивлявся її ногу, яку було видно з-під простирадла. Він потягнувся, а вона почала діставати ногу з простирадла і, керуючись якимось первинним інстинктом, перестала рухатись. Чоловік ніжно погладив кінчик її стопи. Більшість людей вітаються за руки, та з Маторіним усе було трохи інакше.

***

Формально Сергій Маторін був оперативником СВР у ранзі майора, призначеним в Управління виконавчої дії (Управління В). Неформально він був чистильником, катом російської спецслужби. В роки КГБ це управління було відоме під різними назвами — «тринадцятий відділ», Лінія Ф або ж просто «мокре діло». У розпал Холодної війни Лінія Ф займалась викраденням людей, допитами і вбивствами, та в новій СВР про такі речі нібито й мови бути не могло. Попри це, непоступливих російських журналістів знаходили мертвими в московських ліфтах, а в печінках деяких критиків режиму раптом виявляли високу концентрацію радіонуклідів полонію, але це не мало нічого спільного із сучасною службою зовнішньої розвідки Росії. Доба агентів, які штрикали парасольками, минула.

У часи радянського вторгнення до Афганістану Маторін служив командиром елітної групи спецпризначення «Альфа», на той час під командуванням КГБ. За п’ять років служби у долинах Афганістану гайки дисципліни послабшали, і у нього були постійні зриви. Його бойова група з восьми чоловік лише виконувала накази, та Маторін на накази мало зважав. Він за своєю природою був одинаком, що полюбляв убивати людей.

Його було поранено в бою металевим осколком, і він осліп на праве око, яке стало розмитим і молочно-білим. Високий, стрункий, з пошрамованим обличчям, Маторін носив на мертвотно-блідому черепі сиву копицю волосся. Це, а також гострий гачкуватий ніс, надавало йому вигляду могильника. Після Афганістану його кілька разів бачили в штаб-квартирі СВР, де він, мов привид, сновигав кабінетами Управління В. Молодші офіцери дивилися на цього Поліфема із захопленням. Старші працівники відверталися й хрестилися.

Навіть попри те, що тепер він виконував рідкісні «спеціальні завдання», Маторін сумував за Афганістаном. Він часто про нього згадував. Він міг повертатися туди подумки, бачити, чути звуки й запахи. Певні моменти спонтанно викликали в нього спогади. Такі неочікувані «подорожі» він полюбляв найбільше, вони були найживішими, він навіть здатен був чути музику і слухав бездоганне стакато ребабу5 та крещендо табел6.

Маторін гладив ногу Домініки так само, як колись гладив ногу зв’язаної афганської дівчини в Панджшерській ущелині. Вони з групою розвісили парашут на лопатях гелікоптера Мі-24 і прив’язали кути, тож вийшла велика затінена зона, де можна було відпочивати. Раніше вони обстріляли купку моджахедів на дорозі, спустилися зібрати трофеї і знайшли серед каміння гуркотливої річки дівчину.

Їй було років п’ятнадцять, темне волосся, мигдалеві очі, поношений та запилений одяг, звичайне брудне дівча, з тих, що постійно труться біля таборів. Кожен радянський військовий, який служив в Афганістані, чув історії про те, що афганські жінки робили з полоненими росіянами, тож про співчуття до дівчини можна було забути. Її прив’язали дротами за зап’ястки, а подвійна петля на шиї при пручанні могла легко її задушити. Маторін присів між її широко розставленими ногами, прив’язаними за коліна, і дивився, як вона бореться. Він простягнув руку, взяв її запилену ногу й погладив. Від доторку невірного дівчина кричала, волала, озиваючись до гір, до своїх товаришів-бійців, благаючи про порятунок.

Та не варто було так перейматись через те, що хтось торкнувся її ноги. Головне було ще попереду. В наступні п’ятнадцять хвилин Маторін обережно зрізав з неї одяг своїм коротким ножем і розгорнув її хіджаб. Вона лежала на спині в пилюці, під парашутом, що легенько тріпотів на вітрі. Солдат змочив її обличчя водою, обмивши, та у відповідь вона плюнула на нього, роздираючи тіло оковами. Маторін закинув руку за спину, діставши свого хайберського ножа завдовжки два фути, лезо, елегантно вигнуте на кінці, виблискувало сріблом від постійного точіння.

Розпластавшись за брилою, на сотню метрів вище, на горі, афганський підліток поклав свій АК-47 і виглянув з-за каменя. Йому було видно великий строкато-зелений гелікоптер, відомий йому як «шайтан-арба», нерухомі ротори звисали під власною вагою. Він бачив постаті людей під покривом. Крізь ревіння річки та вітру між камінням хлопець почув ще один звук із дна ущелини: пронизливе голосіння, крики дівчини, які все лунали й лунали. Хлопець прочитав молитву і втік. Він знав, що там внизу є хтось набагато страшніший за простих невірних росіян.

Маторін заробив того дня своє прізвисько, принаймні від тих солдатів, котрим під силу було лишитись і спостерігати, як він використовує ножа. «Хайбер» глянув на Домініку очима, що так нагадували яйця-пашот, забрав руку з її ноги і сказав: «Одягайся». На неї чекала зустріч із дядьком Ванею.

Паштет Устинова

Карамелізувати курячу печінку, панчету і часник, після чого обезжирити сковорідку коньяком. Збити петрушку, каперси, цибулю-шалот, лимонну цедру, лимонний сік та оливкову олію до однорідної маси. Додати ще трохи оливкової олії. Подавати на тостах з лимоном.

5

Ребаб — струнний смичковий інструмент арабського походження.

6

Табла — індійський ударний музичний інструмент.


5


Після вбивства Устинова дядько Ваня викликав Домініку в Ясенєво. Її провели до ліфту в штаб-квартирі СВР. У ліфті висіла емблема СВР із зіркою та земною кулею. Домініка досі відчувала мідний присмак у роті та не могла забути слизьку кров Устинова на своєму тілі. Протягом тижня вона боролася з жахливими спогадами, марно намагаючись заснути, долаючи бажання зняти шкіру зі своїх грудей та живота. Нічні кошмари зникли, але тепер їй було ніяково, вона впала в депресію і лютувала від факту, що нею скористалися. Саме тоді дядько Ваня послав по неї.

Вона ніколи раніше не бувала в Ясенєві, всередині штаб-квартири СВР, тим паче на четвертому поверсі, де розташовувалися кабінети керівництва. В коридорах стояла мертва тиша, з жодних дверей не долинало й звуку. Вона йшла повз підретушовані офіційні портрети — кожен окремо підсвічений — колишніх керівників КГБ, що вишикувалися в один ряд у довгому, вкритому червоним килимом коридорі, який вів від ліфта до кабінетів керівників: Андропов, Федорчук, Чебриков, Крючков. Берлін, Угорщина, Чехословаччина, Афганістан. На протилежній стіні висіли портрети нового керівництва СВР: Примаков, Трубников, Лебедєв, Фрадков. Чечня, Грузія, Україна. Вони потрапили на небеса чи до пекла? Очі стариганів стежили за тим, як вона проходить коридором.

Праворуч були двері директора. Зліва за такими самими дверима розташувався його перший заступник. Домініку запросили всередину. Дядько Ваня сидів за великим столом з полірованого світлого дерева. Поверхня столу була покрита масивним склом. Окрім записника в червоній шкіряній обкладинці, на столі не було нічого. Кілька білих телефонів примостилося на тумбі біля столу. У просторому кабінеті, вкритому темно-синім килимом, стояв зручний диван та кілька крісел навпроти, поруч із трьома панорамними вікнами, з яких відкривався чудовий краєвид на сосновий ліс. Стояв блискучий зимовий день, і сонячне світло заливало кабінет.

Ваня жестом запросив Домініку сісти. Він пильно на неї поглянув. Вбрана у синю спідницю і білосніжну блузку, підперезану на талії вузьким чорним ремінцем, вона була красива, як завжди, але під очима лежали темні кола, а обличчя — хворобливо бліде. Використати її для роботи з Устиновим — це була вдала думка. Шкода, що цей досвід виявився для неї настільки… екстремальним. Їй не пощастило, що терміновий наказ із Кремля збігся з її виключенням із балетної школи та смертю батька.

Ніхто з них не говорив. Згідно з рапортом, вона бездоганно виконала своє завдання, зачарувала Устинова по самі вуха, настільки, що він відпустив охорону, давши змогу Маторіну підібратися до своєї цілі. Попри те що вона не впала в істерику, його методи виявилися надто жорсткими. Для непосвячених це було занадто. Та вона переживе.

— Домініко, вітаю з бездоганною роботою під час останньої операції, — сказав Ваня.

Він не зводив очей зі своєї небоги, яка сиділа навпроти.

— Розумію, тобі, певно, було нелегко, ти була шокована.

Він нахилився вперед.

— Та все вже позаду, можна забути про неприємні деталі. Звісно, не варто нагадувати тобі про твій обов’язок, відповідальність ніколи нікому про це не розповідати.

Її мати сказала, що з ним завжди слід бути обережною, та вона явно перебільшувала. Стиснувши горло, Домініка поглянула на жовтий серпанок навколо нього. Її голос тремтів.

— Ви кажете «неприємні деталі». Я бачила, як убили чоловіка, прямо перед моїм обличчям. Ми були голі, він був на мені, як вам чудово відомо. Мене заляпало його кров’ю, від крові злиплося волосся. Я все ще чую її запах.

Вона стежила за очима свого дядька й відчувала, як він напружився. «Обережно, — подумала вона, — там усередині ховається ще й гнів». Її голос став м’якшим:

— «Це лиш маленька послуга, проста справа, — казали ви, — я тобі допомагатиму».

Вона усміхнулася.

— Якщо довелося його вбити, він, певно, на це заслужив.

Клята зухвалість. Ваня не збирався обговорювати політику, токсичний нарцисизм Путіна чи необхідність зробити з Устинова приклад для інших. Ні, він викликав свою небогу з двох причин. Він хотів оцінити її стан, зрозуміти, чи зможе вона тримати рот на замку, чи зможе вона пережити той інцидент, відійти від травми. І залежно від відповіді на перше запитання він збирався розглянути ще два варіанти.

Якщо Домініка скочить зі стільця, розгнівавшись і відмовляючись слухати, з будівлі штабу живою вона не вийде. Маторін владнає цю проблему. Домініка могла не розуміти цього, але вона стала очевидицею політичного вбивства, про яке вороги Путіна з радістю розповіли б світові. Якби так сталося, його, Єгорова, одразу б прибрали. Цієї миті відповідні державні органи подають смерть Устинова як жахливе вбивство від рук ділового конкурента. Всі знали правду; це було очікувано. Але якщо його двадцятип’ятирічна небога з блакитними очима та грудьми третього розміру згодом піде й розповість, що бачила і з якої точки, опозиційна преса ніколи не зупиниться.

Однак якщо вона зможе себе контролювати, він вживе всіх необхідних заходів, аби упевнитись в її подальшому мовчанні. Його політичний добробут залежав від її гарної поведінки. Він уже вирішив, що закінчить справу, взявши її до Служби, під постійну увагу та контроль Центру.

З цим не виникне труднощів. Робота з документами в архіві. Їй приділятимуть увагу, навчатимуть, вона дізнаватиметься про всі процедури та правила. За нею приглядатимуть. Як би успішно вона не навчалася, багато від неї він не очікував — вона могла працювати з документами в одному з відділів або ж бути окрасою кабінету якогось генерала. Пізніше, мабуть, її можна було б призначити на роботу за кордоном, сховати в резидентурі в Африці чи Латинській Америці. Через п’ять років — до того часу він уже стане керівником служби — її навіть можуть розжалувати й вигнати.

Ваня говорив м’яко:

— Домініко, твій обов’язок — завжди лишатися вірною, робити все від тебе залежне, служити своїй країні. А про твоє мовчання й говорити нічого. Його від тебе вимагають у будь-якому разі. Це ж не викличе у нас із тобою проблем?

Ваня не відводив від Домініки погляду, збиваючи попіл зі своєї сигарети.

Саме цієї миті визначався наступний етап її життя. Звичний жовтий німб над головою Вані потемнішав, ніби налившись кров’ю, і тембр його голосу змінився, став якимось обривистим. У телепатичному спалаху Домініка все зрозуміла, пригадавши слова своєї матері. «Заледеній», — подумала вона, намагаючись опанувати себе. Вона поглянула на дядька, якого починала зневажати, а ще — побоюватися. Їхні погляди зустрілися.

— Про моє мовчання можете не хвилюватися, — мовила вона холодно.

— Знаю, — сказав Ваня.

Вона була розумною дівчиною, він бачив її в роботі, вона була розсудливою. А тепер додати ложечку цукру.

— І позаяк ти гарно впоралася із завданням, я маю пропозицію.

Він відкинувся у своєму кріслі й закурив ще одну сигарету.

— Я пропоную тобі роботу в штаті Служби. Хочу, щоб ти приєдналася до нас.

Домініка напустила на себе байдужий вигляд і з задоволенням спостерігала, як очі Вані аналізують її обличчя в пошуку реакції.

— Працювати на Службу? — запитала вона. — Ніколи про це не думала.

— У нинішніх обставинах це чудова нагода. Постійна зайнятість, почнеш накопичувати пенсію. Якщо ти працюватимеш на Службу, я й надалі зможу гарантувати, що квартира лишатиметься твоїй матері. Крім того, чим ще тобі зайнятися, підеш навчати танців чи що?

Він схрестив руки на столі.

Домініка подумки позначила точку на сорочці дядька Вані, куди встромила б олівця, який лежав на столі. Вона опустила очі й заговорила тихим голосом:

— Допомога матері — це дуже добре, — сказала вона. Ваня махнув рукою, «ну аякже».

— Дивно буде тут працювати, — додала дівчина.

— Не так уже й дивно, — сказав Ваня. — І ми працюватимемо разом.

Слова кружляли над його головою, змінюючи кольори разом із сонячним світлом за вікном. «Звісно, — подумала Домініка, — звичайний співробітник щодня тісно співпрацює із заступником директора».

— І які обов’язки будуть на мене покладені? — спитала Домініка. Вона вже достатньо знала, аби вгадати відповідь.

— Звісно, почнеш ти з базового рівня, — сказав Ваня. — Але кожна з функцій Служби задовольняє критичну потребу. Документи, звіти, архіви. Добробут розвідки залежить від того, як співробітники обробляють інформацію.

Звісно, їм треба було поховати її у підвалі, якомога глибше.

— Не впевнена, що розуміюсь на таких обов’язках, дядьку, — сказала Домініка. — І не думаю, що впораюся.

Ваня приховував своє роздратування. З цією Венерою Мілоською він мав лише два варіанти. Або ж ще до обіду Маторін позбудеться її, або ж він зможе завербувати її до Служби, взяти під контроль. Середини бути не могло. Не можна було дозволити їй просто розгулювати Москвою, адже роздратування зростало б, і, можливо, вона почала б планувати помсту. Sookin syn.

— Впевнений, ти швидко навчишся. Це досить важлива робота, — сказав Ваня. Тепер він змушений був переконувати цю дурепу.

— Гадаю, мені цікавіше було б працювати в іншому відділі Служби, — сказала Домініка.

Ваня глянув на неї з-за столу: руки складені разом, нерухомі. Вона сиділа прямо з упевнено піднятою головою. Ваня нічого не сказав, він чекав.

— Я хотіла б вступити до Академії зовнішньої розвідки, стати стажером.

— Академія, АВР, — повільно вимовив Ваня. — Ти хочеш стати агентом розвідки. В Службі?

— Так, гадаю, я добре впоралася б, — сказала Домініка. — Ви самі сказали, що з Устиновим я гарно попрацювала, завоювавши його довіру.

Згадка про Устинова зробила свою справу. Ваня закурив третю сигарету за три хвилини. Не рахуючи жінок з обслуги, було всього дві, може, три, які працювали в першому головному управлінні старого КГБ, і одна з них була старою істеричкою в президії. Жодну жінку ніколи не приймали до вищої школи КГБ, до Інституту Андропова чи нинішньої АВР. Єдиними жінками, причетними до польових операцій, були кооптовані дружини офіцерів резидентури, і горобці, натреновані зваблювати свої мішені.

Та за тридцять секунд Ваня Єгоров зробив блискавичний розрахунок. У ролі кандидатки до АВР його небога буде під ще пильнішим контролем. Її результати, підхід до навчання, а також місце перебування на найближче майбутнє будуть постійно відстежуватися. На тривалий час вона виїжджатиме з Москви. Якщо не втримається і відкриє рота, то потрапить під дисциплінарну юрисдикцію Служби. Її звільнення, ба навіть тюремне ув’язнення, можна організувати розчерком пера.

У ширшому сенсі, він зможе отримати політичну вигоду від присутності її імені серед кандидатів до Академії. Він стане благородним заступником директора, який уперше обрав жінку — атлетичну, освічену, яка вільно володіє різними мовами, — для формального навчання в сучасній СВР. Керівництво в Кремлі точно побачить у цьому перевагу з точки зору піару.

Сидячи навпроти, Домініка бачила його обличчя, зосере­джене на розрахунках. Тепер настав час для вимушеної згоди, для неминучих суворих застережень.

— Ти просиш забагато, — сказав Ваня. — В Академії треба пройти вступний іспит, де дуже високий рівень відмов, потім тривалий тренінг, украй суворий.

Він повернувся в кріслі, щоб поглянути в панорамне вікно, розмірковуючи. Він прийняв рішення.

— Ти готова присвятити себе цьому шляху? — спитав він.

Домініка кивнула. Звісно, вона не була впевнена на сто відсотків. Та це випробування дуже її вабило. Крім того, вона була вірною, любила свою країну, знала, що хоче приєднатися до однієї з головних організацій у Росії, можливо, думала вона, навіть внести свій вклад. Убивство Устинова відштовх­нуло її, але водночас показало, всього за один вечір, що їй під силу секретні завдання, що в неї є голова на плечах, є мужність і сила духу.

Було ще щось, і вона це розуміла, щось невизначене, що накопичувалося в грудях. Нею скористалися. Тепер вона хотіла проникнути в їхній світ, до цих домовласників, які зловживали системою і народом. Їй було цікаво, що б про це сказав батько.

— Я це обдумаю, — сказав Ваня, повернувшись, щоб поглянути на неї. — Якщо я вирішу подати твоє ім’я і якщо тебе приймуть, твої успіхи в АВР напряму матимуть вплив на мене, на всю сім’ю. Ти ж розумієш це, чи не так?

Як мило. Попри своє занепокоєння її долею та долею родини, він усе одно відіслав її до Устинова.

Вона ледь не сказала: «Я докладу всіх зусиль, аби зберегти вашу репутацію», та стримала гнів і натомість знову кивнула, цього разу більш упевнена у своєму бажанні вступити до Академії. Ваня підвівся.

— Чому б тобі не спуститися донизу й не пообідати? Я повідомлю своє рішення сьогодні, трохи згодом.

Йому треба було обговорити цю справу з директором (легке вмовляння) та навчальним керівником (задоволення). Місце для Домініки зарезервують, усе буде зроблено, його проблема з нею буде залагоджена. Коли вона пішла, Ваня підняв слухавку та швидко почав говорити.

Домініку провели коридором до ліфта. Здавалося, всі колишні директори злегка всміхаються. У просторому кафе Домініка замовила котлету по-київськи, булочку з кунжутом та пляшку мінеральної води. В кафетерії було людно, тож Домініці довелося шукати вільне місце. Вона знайшла столик, з іншого боку якого сиділо дві жінки середнього віку. Вони поглянули на вродливу дівчину з утомленими очима та бейджем відвідувача, але нічого не сказали. Домініка почала їсти. Курка була злегка панірована, із золотою скоринкою, і смачна. Цівка масла витекла з котлети; насичений смак часнику та естрагону. Котлета перетворилася на горлянку Устинова, а масло стало яскраво-червоним. Вона тремтячими руками поклала виделку та ніж. Домініка заплющила очі, її починало нудити. Дві жінки за столом дивилися на неї. Таке не щодня побачиш. Вони й не здогадувалися, наскільки близькі до правди.

Домініка підвела погляд і побачила чорний вир. Сергій Маторін сидів за столом з іншого боку кафетерію, нахилившись над тарілкою, підносячи ложкою суп до рота. Він дивився на неї, доки їв, його мертвотні очі не кліпали. Немов вовк, який споглядає, навіть коли п’є воду зі струмка.

Котлета по-київськи з кафетерію СВР

Змішати вершкове масло з часником, естрагоном, лимонним соком і петрушкою та заморозити. Відбити курячі грудки на тонкі котлети. Щільно загорнути невеликі шматки масла у м’ясо та перев’язати ниткою. Посипати борошном, умочити в збиті яйця, запанірувати в сухарях. Смажити до золотої скоринки.

6


Домініку прийняли до Академії зовнішньої розвідки (АВР) невдовзі після похорону батька. Школа змінила кілька назв під час Холодної війни, від Вищої розвідувальної школи до Інституту червоного стягу та, зрештою, АВР, але ветерани просто називали її сто першою школою. Головний кампус десятиліттями розташовувався на північ від Москви, біля села Челобитєво. На час, коли школа стала АВР, її модернізували, оптимізували навчальний план, лібералізували критерії вступу. Кампус переїхав на розчищену галявину в густому лісі на схід від міста, на двадцять п’ятому кілометрі Горьківського шосе. Тому тепер його називали «двадцять п’ятим кілометром» або просто «лісом».

У перші тижні, повні хвилювань та настороженості, Домініку, єдину жінку, а також дюжину її однокласників возили Москвою та околицями в торохкотливих автобусах ПАЗ із затемненими вікнами. Вони заїжджали крізь автоматичні металеві ворота в безіменні місця, оточені стінами, зареєстровані як лабораторії, науково-дослідні центри чи піонерські молодіжні табори. Ці дні були наповнені лекціями про історію Служби, Росії, Холодної війни та Радянського Союзу.

У той час як головною вимогою під час прийому в колишні школи КГБ була вірність Комуністичній партії, сучасна СВР вимагала від своїх слухачів абсолютної відданості Російській Федерації та зобов’язання захищати її від ворогів, як у самій країні, так і за її межами.

На початковому етапі ідеологічної підготовки стажерів оцінювали не лише за їхніми вміннями, але й за тим, що в старому КГБ назвали б «політичною надійністю». Домініка бездоганно справлялася як з усними, так і письмовими завданнями. В ній відчувалася внутрішня незалежність, нетерпимість до перевірених часом формулювань та диктатів. Інструктор писав, що, перш ніж відповісти на запитання, кадет Єгорова якусь секунду вагається, ніби обмірковуючи, варто відповідати чи ні, а тоді неодмінно дає точну і правильну відповідь.

Домініка знала, що від неї хочуть чути. Гасла в книжках та на дошці були калейдоскопом кольорів, їх легко було класифікувати та запам’ятовувати. Догмати обов’язку, вірності й захисту країни. Вона мала стати членом російської еліти, вчорашніх щита та меча, сьогоднішніх земної кулі й зірки. Її юнацький світогляд колись нажахав її вільнодумного батька — тепер вона це розуміла і, подорослішавши, вже не сприймала ідеологію так, як колись. Тим не менш, вона прагнула проявити себе з найкращого боку.

Початок другого навчального блоку. Уроки повністю перемістилися в кампус на двадцять п’ятому кілометрі, де скупчення довгих низьких будівель з черепичними дахами оточене соснами та березами. Охайні газони розділяли корпуси, гравієві доріжки вели до спортивних майданчиків за будівлями. Кампус починався за кілометр від Горьківського шосе в чотири смуги, ховаючись за високим дерев’яним парканом, пофарбованим в зелене, щоб зливався з деревами. За цим «лісовим парканом» за три кілометри вглиб лісу розтяглися два додаткові ряди залізобетонної огорожі, між якими вільно бігали чорні бельгійські вівчарки. Тих собак можна було роздивитися з вікон маленьких аудиторій, а з кімнат двоповерхових казарм студентам було чути, як вони хекають уночі.

Вона була єдиною жінкою в гуртожитку, тому їй виділили окрему кімнату в кінці коридору, однак ванну та душову доводилося ділити з дванадцятьма чоловіками, тож мусила використовувати безлюдні години зрання та пізно ввечері. Більшість її однокласників були досить мирні. Це були привілейовані сини шанованих родин, хлопці зі зв’язками в Думі, або в Збройних силах, чи Кремлі. Деякі були здібними, дуже здібними, інші навпаки. Було кілька сміливців, що звикли завжди отримувати бажане і які, дивлячись на постать за завісою в душі, були готові ризикнути всім заради траху.

Якось пізно увечері вона потягнулася по свій рушник, який висів на гачку за душовою кабіною у ванній кімнаті. Рушника не було. Раптом кістлявий однокласник з рудуватим волоссям, гевал з Новосибірська, зайшов до кабінки, став у неї за спиною, поклавши руки їй на талію. Вона встигла зрозуміти, що він голий, коли хлопець притиснув її обличчям до стіни та схопив за вологе волосся. Він шепотів, та вона не розуміла, що саме; вона не бачила кольорів. Він сильніше притиснув її, рука ковзнула з талії до грудей. Доки він її стискав, вона думала, чи відчуває він її серцебиття, чи чує її дихання. Її щока була притиснута до білих плиток кабіни, і вона відчувала, як вони змінюються, мов призми під сонячним промінням, стаючи темно-червоними.

Тридюймова конічна ручка крану холодної води завжди хиталася, тож Домініка посмикала її, зрештою відірвавши. Вона обернулася, мокра, важко дихаючи, щоб поглянути йому в очі, її груди впиралися в нього. «Стій, зачекай секунду», — мовила вона хрипло. Він посміхнувся, а Домініка встромила гострий кінець ручки йому в ліве око, прибивши кулаком, і її поглинув блювотно-зелений крик болю й жаху, а він сповз стіною на підлогу, хапаючись за обличчя, підібгавши коліна. «Стій, — повторила вона, глянувши на нього, — я ж просила тебе почекати секунду».

Спроба зґвалтування і виправдана самооборона. Таким було рішення таємної наглядової ради АВР, в автобусах Новосибірська з’явився одноокий кондуктор, а Домініку рада рекомендувала відрахувати з академії. Вона сказала, що не зробила нічого такого, що б спровокувало інцидент, а члени ради — жінка й два чоловіки — підвели на неї свої безпристрасні погляди. З нею знову вчинять так само. Балетна школа, Устинов, тепер АВР, тож Домініка сказала членам ради, що подасть офіційну скаргу. Кому їй скаржитись? Але чутки про інцидент долетіли до Ясенєва, і заступник директора Єгоров вилаявся по телефону такими страшними словами, що Домініка побачила, як із трубки вилітає коричнева патока, і їй повідомили, що вирішено дати їй ще один шанс, випробувальний термін. Відтоді решта класу її ігнорувала, уникала несамовитої, що з неймовірно прямою спиною та ледь помітним кульганням гуляє лісом між будівлями.

***

Початок третього блоку АВР. Їх збирали в аудиторіях із пластиковими стільцями, звукоізоляційною плиткою на стінах та громіздкими проекторами під стелею. Між склом подвійних віконних панелей купками лежали мертві мухи. Тепер настав час інструктажу зі світової економіки, енергетики, політики, країн третього світу, міжнародних відносин і «глобальних проблем». А також Америки. Попри те, що Сполучені Штати більше не називали ворогом номер один, вони все ще лишались головним конкурентом. Це було єдине, що Росія могла робити, аби підтримувати паритет наддержави. Цих лекцій студенти чекали особливо.

Американці приймали їх за належне, вони ігнорували Росію, намагались маніпулювати нею. Вашингтон втручався в нещодавні вибори, хоч, на щастя, і безрезультатно. Америка підтримувала російських дисидентів і заохочувала підривну діяльність у цей делікатний період російського відродження. Американські військові сили кидали виклик російському суверенітету від Балтики до Японського моря. Нещодавня політика «перезавантаження» була образою, нічого не потрібно було перезавантажувати. Все було просто — Росію треба поважати, Батьківщину треба поважати. Що ж, якщо, будучи агентом СВР, Домініка коли-небудь познайомиться з американцем, вона точно доведе йому, що Росію треба поважати.

Іронія в тому, що Америка занепадає, як казали викладачі. Це вже не великі й могутні США. Перевантажена війнами, потерпаючи економічно, так звана «батьківщина рівності» розвалюється під натиском класової боротьби та отруйної політики суперечливих ідеологій. І дурноголові американці все ще не усвідомлюють, що незабаром Росія знадобиться їм, щоб спинити галоп Китаю, Росія знадобиться, як союзниця в майбутній війні.

Та якщо американці вирішать протистояти Росії, вважаючи її слабкою і кволою, вони дуже здивуються. Один зі студентів у класі не погодився. Він висловив думку, що вчорашні поняття «Сходу та Заходу» застаріли. Крім того, Росія програла Холодну війну, це вже в минулому. В кімнаті запала тиша. Підвівся інший однокласник, його очі блищали. «Звісно ж, Росія не програла Холодну війну, — сказав він. — Війна не закінчилася». Домініка дивилась, як червоні літери піднімаються до стелі. Гарні слова, сильні слова. Цікаво. Холодна війна не закінчилася.

***

Незабаром Домініку відділили від решти класу. Вона не потребувала допомоги у вивченні іноземних мов, позаяк сама могла викладати розмовну англійську чи французьку. Тож вона пропустила наступний етап. Інструктори помітили її потенціал, передали інформацію керівництву АВР, звідти, натомість, зателефонували до Ясенєва і попросили дозволу Центру допустити Домініку Єгорову — небогу першого заступника директора — до практичної, або ж оперативної фази навчання. Вона могла стати рідкісною кандидаткою, яка пройшла підготовку СВР як оперуповноважена. Не було жодних затримок. Центр уже давно надав необхідні дозволи.

Її допустили до оперативної підготовки, до «реальної сталі», до Гри: вона перейшла в особливу фазу, останню стадію лялечки, перш ніж вилетіти у світ, щоб служити Батьківщині. Час минав непомітно для неї. Здавалося, пори року змінювалися, а вона й не знала. Уроки, лекції, лабораторії, співбесіди налетіли в запаморочливому потоці днів.

Почалося все з безглуздих предметів. Саботаж, вибухові речовини, інфільтрація, усьому цьому почали навчати ще при Сталіні, коли війська вермахту оточили Москву. Потім з’явилося більше практичних занять, справжня робота. Вона вигадувала легенди, шифрувалася, ховала сліди, прокладала маршрути для виявлення ворожого спостереження на вулиці, знаходила сховки, передавала секретні повідомлення, знаходила явки, місця зустрічей, проводила зустрічі з агентами, будувала підходи до вербування. Вона практикувалась у маскуванні та роботі з цифровими комунікаціями, вивчала сигнали й таємні склади зброї. Те, як вона запам’ятовувала деталі, як учила все, приголомшувало.

Інструкторів з рукопашного бою вражали її сила та рівновага. Їх дещо тривожила її постійна напруженість і те, як вона відмовлялась лишатися на підлозі після кидків. Усі чули про інцидент у «лісі», тож чоловіки в класі пильно стежили за її руками та колінами й захищали свою матню, ставши з нею у спарингу. Вона бачила їхні обличчя, бачила зелене дихання їхньої незгоди та страху, доки вони сопли й бурчали в залі. Ніхто добровільно до неї не підходив.

Практичні уроки продовжувались. Її привозили в центр Москви, на вулиці, які слугували живими аудиторіями для відточення основ конспірації, вивчених у брудних кабінетах побіля Ясенєва. Інструкторами з вуличної конспірації ставали старі шпигуни, декому з яких було за сімдесят, і вони вийшли на пенсію десятиліття тому.

Чим складнішими були вправи, тим важче їм було встигати за Домінікою. Вони дивились, як пружні ноги балерини без упину крокують мерехтливими московськими тротуарами. Ледь помітна неприємна кульгавість після гіпсу зникла. Вона була налаштована на успіх. Її обличчя блищало від поту, а сорочка змокла й потемніла між грудьми та біля ребер.

На вулиці їй допомагали кольори. Сині та зелені тони команд у вантажівках для стеження допомагали помічати їх серед натовпів на широких бульварах. Вона водила команди спостереження за носа, ретельно прораховувала час для входу чи виходу з людних платформ метро, зустрічалася з навчальними агентами на брудних сходових майданчиках опівночі, контролювала зустрічі, читала їхні думки. Старигани кривили обличчя й бубоніли: «Фанатичка». А вона сміялася з них, красуня з акуратно зібраним на потилиці волоссям, рівними плечима, вона потайки бачила кольори їхнього захеканого схвалення. Годі вам, старі динозаври. Ці грубі старигани в душі любили її, і вона це знала.

Старезні інструктори мали навчити її, за яких умов доведеться працювати закордоном, чого очікувати на вулиці, як проводити операції в іноземних столицях. «Дурість», — думала Домініка. Яка дурість, що ці старигани, які востаннє були за кордоном ще коли Брежнєв вводив війська в Афганістан, казали їй, чого очікувати на вулицях сучасного Лондона, Нью-Йорка чи Пекіна.

Їй вистачило нахабства обмовитися про таку невідповідність координатору курсу, який наказав їй закрити рота й повідомив про її міркування керівництву. Вона почервоніла від того, яким тоном із нею розмовляють, та розвернулася, розгнівавшись на саму себе. Вона вчилася.

Доки її оцінювали, Домініка взялася за курс психології збору розвідданих, розуміння людської мотивації та виявлення слабких місць. Інструктор на ймення Михайло казав: «Відкривати людський конверт». Це був сорокап’ятирічний психолог СВР із Центру, Домініка була його єдиною студенткою. Він водив її Москвою, і вони разом роздивлялися людей, стежили за їхньою взаємодією. Домініка не розповіла йому про кольори, адже мати ще в дитинстві змусила її заприсягтися ніколи про це не згадувати.

— Звідки, на Бога, тобі це про нього відомо? — спитав Михайло, коли Домініка прошепотіла, що чоловік, який сидить на сусідній лавці в парку, чекає на жінку.

— Просто так здається, — відповіла вона, не пояснивши, що цвітіння пристрасно-пурпурового кольору навколо цього чоловіка спалахнуло, щойно з-за рогу з’явилася жінка. Михайло засміявся і здивовано поглянув, коли її слова виявилися правдою.

Доки Домініка все більше зосереджувалась на цих практичних заняттях, її відточена інтуїція підказувала, що вона має вплив на Михайла. Попри те що він із самого початку поводився як суворий інструктор з Управління Т, вона помічала, як він дивиться на її волосся чи крадькома кидає погляди на її тіло. Вона подумки рахувала, скільки разів він навмисно на неї натикався, чи торкався її плеча, чи клав руку на талію, коли вони заходили у двері. Він випромінював бажання, над його головою та плечима витав темно-малиновий туман.

Вона знала, який чай він любить чи коли йому треба подати окуляри, щоб почитати меню, відчувала його пульс, коли він міцно притискався до неї в заповненому вагоні метро. Вона помічала, як він крадькома дивиться на її нігті, не вкриті лаком, чи як стежить, коли вона знімає туфлю за столиком у кафе.

Спати з ним було дуже ризиковано. Він був інструктором, а на додачу ще й психологом, відповідальним за оцінку її особистості та придатності до служби. Та все ж вона знала, що він мовчатиме, знала, який вплив має на нього, а сама думка про секс, про порушення суворого правила під час підготовки, неабияк збуджувала, куди більше, ніж фізичне задоволення.

Якого було чимало. По обіді, після вуличних занять, вони опинилися у квартирі Михайла, де він жив із батьками та братом, удома нікого не було. Ковдра з його ліжка лежала на підлозі, стегна Домініки тремтіли, волосся обрамляло обличчя, доки вона сідлала його, відчуваючи, як імпульси підіймаються її спиною й опускаються до пальців на ногах, особливо на тій, що колись була зламана. Вона знала, чого хоче, її таємним «я» останнім часом нехтували в школі, на підготовці, в казармі. Вона заманила його в пастку — хто кого проштрикував? — і силою вклала на підлогу, беручи, що хоче й коли хоче. Буде час і для ніжності, воркування й зітхання, але пізніше. А зараз її очі були напівзаплющені, вона зосереджено перетворювала всезростаючий натиск, сильніше, сильніше — давай! ну ж бо! — на раптовий прилив задоволення. Надто чутливий, щоб продовжувати, надто солодкий, щоб зупинятись. В її очах прояснилось, і вона прибрала волосся з обличчя, відчуваючи останні імпульси в стегнах та пальцях ніг. Михайло мовчки лежав під нею, широко розплющивши очі, ніби випадковий перехожий, який не розуміє, що саме щойно побачив.

Згодом, заварюючи чай, він скоса поглядав на неї. Загорнувшись у светр, сидячи за кухонним столом, Домініка простодушно дивилась на нього, і психолог Михайло одразу ж зрозумів, що секс не мав з ним нічого спільного. Як і те, що нікому про нього не розповість, ніколи. І що це ніколи не повториться. Певним чином, Михайло відчув полегшення.

***

Оперативний курс наближався до кінця, вона майже закінчила третю частину підготовки з трьох обов’язкових. Виснажені пенсіонери, які навчали Домініку, давно назвали її мушкою, тією частиною зброї, крізь яку прицілюються. Вони позитивно оцінили її працьовитість, відзначили її інтелект, її розум, а також почасти неочікувано гостру інтуїцію в роботі на вулиці. Її вірність та відданість Батьківщині були беззаперечними. Один чи два пенсіонери вказали також, що вона нетерпляча. Вона могла б діяти більш аргументовано, слід розвивати гнучкість у підходах до вербування. Один із стариганів написав, що попри її бездоганні результати, на його думку, їй не вистачає істинно патріотичного завзяття. Вроджена незалежність не­одмінно візьме гору над її вірністю. Це було просто його відчуття, його враження; жодних прикладів він не надав. Такий коментар відхилили як беззмістовну думку старого дурня. Так чи інакше, Домініці ніколи не показували цих оцінок.

Лишався останній практичний іспит, на вулиці, перевірка того, як вона відточила майстерність роботи під прикриттям. Остання вправа, письмова перевірка й фінальна співбесіда. Вона вже майже пройшла. Та напередодні, на превеликий подив її інструкторів, Домініка зникла: її терміново забрали до Центру, повідомивши лиш, що «викликають для спеціального завдання».

***

На Домініку чекали в кабінеті в іншому кінці четвертого поверху Ясенєва, біля портретів директорів. Вона постукала у двері з цільного червоного дерева і зайшла всередину. Це була їдальня для керівництва, маленька, обшита деревом, з килимом темно-червоного кольору, без вікон. Полірована деревина та антикварні буфети поблискували від вбудованого освітлення. Дядько Ваня сидів у дальньому кінці обіднього столу, вкритого білосніжною скатертиною і заставленого порцеляною Виноградова. Кришталеві келихи блищали у світлі. Він підвівся зі свого крісла, коли побачив, як Домініка увійшла, і пройшовся уздовж столу, щоб привітати її, міцно обійнявши за плечі.

— Випускниця повернулася додому, — радісно всміхнувся він, тримаючи її на відстані витягнутої руки. — Найкраща в класі, бездоганні оцінки з роботи на вулиці, я знав!

Він вклав її руку у свою і повів кімнатою.

На іншому боці столу сидів ще один чоловік, мовчки курячи сигарету. На вигляд років п’ятдесяти, замість носа він мав укритий червоними венами тетраедр. Очі в нього були тьмяні й водяві, зуби — жовті й криві, від нього віяло фамільярною недбалістю, зверхністю, відточеною десятиліттями радянського бюрократизму. Його краватка була кривою, а колір костюма — вицвіло-коричневим, нагадуючи відлив на пляжі. Він пасував тій газоподібній коричневій бульбашці, що оточувала його в кріслі. Його огортав не колір, а радше суцільна блідість — чорні, сірі й брунатні тони не могли знайти собі спокою. «Нещира людина, — подумала Домініка, — якій не можна довіряти».

Домініка сіла навпроти й зустріла його оцінюючий погляд, не кліпнувши. Ваня сів на своє місце на чолі столу, безтурботно склавши свої лапи перед собою. На відміну від колишнього радянського апаратника навпроти Домініки, Ваня, як завжди, був убраний у витончений перлисто-сірий костюм, блакитну сорочку з накрохмаленим комірцем і темно-синю краватку в дрібний білий горошок. На лацкані в нього була маленька червона стрічка з небесно-блакитною зіркою — за заслуги перед Батьківщиною — за визначний вклад у захист Батьківщини. Ваня підпалив сигарету добре зношеною запальничкою, яку закрив із дзвінким звуком.

— Це полковник Симьонов, — сказав Ваня, киваючи в бік сутулого чоловіка. — Начальник п’ятого відділу.

Симьонов нічого не сказав, а лиш нахилився та збив попіл у мідну попільницю поруч зі своєю тарілкою.

— Ми виявили унікальну можливість для проведення операції, — продовжував Ваня. — Цю справу доручили п’ятому відділу.

Домініка перевела похмурий погляд з Вані на Симьонова.

— Я сказав полковнику, що ти ідеально підходиш для такої операції, особливо, враховуючи, що ти закінчила підготовку в академії з бездоганним результатом. Я вирішив, що вам обом варто зустрітися.

«Що за маячня?» — подумала Домініка.

— Дякую, генерале, — сказала вона. Вона не називала його «дядьком» у присутності старших офіцерів. — Та в мене ще два тижні до завершення навчання. Попереду фінальна вправа та остаточне оцінювання. Я…

— Твоє остаточне оцінювання завершено, — втрутився Ваня. — Повертатися до АВР немає необхідності. Насправді я хочу, щоб ти розпочала додаткову підготовку до цього оперативного завдання з Симьоновим. — Ваня погасив свою сигарету в ідентичній попільниці зі свого боку.

— Генерале, я можу поцікавитись, що це за завдання? — спитала Домініка. Вона дивилась на два холодні обличчя. Вони обоє були надто розумними, щоб розкривати деталі поглядом, але не знали, що ще може бачити Домініка. Їхні кулі вирували навколо їхніх голів.

— Наразі достатньо сказати, що це потенційно важлива справа, конспірація, вкрай делікатна, — сказав Ваня.

— А що за додаткова підготовка? — спитала Домініка. Її голос був тихим, шанобливим. Двері в кінці кімнати прочинилися, і увійшла обслуга, несучи срібну тацю.

— Обід принесли, — сказав Ваня, сідаючи рівніше. — Поговоримо про проект, коли поїмо.

Офіціант підняв кришку й почав накладати паруючі голубці, засмажені до золотого та щедро политі томатним соусом і сметаною.

— Шедевр російської кухні, — сказав Ваня, наливаючи червоне вино зі срібного графина в келих Домініки. Це була шарада: свіжонавчені операційні антени Домініки вібрували. В неї не було апетиту до важкої їжі.

Обід тривав похмурих півгодини. За весь час Симьонов пробуркотів три слова, продовжуючи витріщатися на Домініку через стіл. На його обличчі не було нічого, крім нудьги з ноткою небажання лишатися в цій кімнаті. Закінчивши їсти, він обтер рота серветкою й відсунувся від столу.

— З вашого дозволу, генерале, — сказав він.

Кинувши на Домініку останній оцінювальний погляд і схвально кивнувши, він вийшов з кімнати.

— Вип’ємо чаю у мене в кабінеті, — сказав Ваня, відсовуючи своє крісло. — Там нам буде зручніше.

Домініка обережно сиділа, випрямивши спину, на дивані в кабінеті Вані, перед ними — краєвид ясенєвського лісу. Домініка була вдягнена в чорню спідницю та білу блузку, волосся заколоте — неформальна форма в академії. Дві склянки гарячого чаю в чудових антикварних підстаканниках «Кольчугіно» стояли біля них на столі.

— Батько пишався б тобою, — сказав Ваня, обережно ковтнувши чаю.

— Дякую, — відповіла Домініка, чекаючи.

— Вітаю тебе з таким досягненням, а також зі вступом до Служби.

— Підготовка стала для мене випробуванням, та на краще я не могла й сподіватись, — сказала Домініка. — Я готова взятися за роботу.

Це справді було так. Уже незабаром вона буде на пере­довій.

— Це завжди честь — служити своїй країні, — сказав він, вказуючи на емблему на лацкані. — Немає більшої честі.

Він уважно подивився на свою небогу.

— Таке, як ця операція з п’ятим відділом, не щодня трапляється, а тим паче з недавніми випускниками.

Він ковтнув чаю.

— Я хочу дізнатися більше, — сказала Домініка.

— Досить сказати, що ця операція — вербування іноземного дипломата. Дуже важливо провести її без викриття, щоб ніхто не помітив руки Служби. Дипломата слід скомпрометувати, ретельно й без помилок.

Його голос став тихішим, серйознішим. Домініка нічого не говорила, чекаючи продовження. Вона не могла розгледіти його слова, вони були неясними і блідими.

— Звісно ж, полковник Симьонов висловив стурбованість щодо твого загального досвіду участі в операціях, який, попри твої бездоганні результати при підготовці, може стати недоліком. Я запевнив його, що моя небога, — він зупинився на цьому слові, щоб показати, як скористався своїм впливом, — просто ідеальна кандидатка. Звісно ж, згодом він визнав логіку використання саме тебе, особливо у світлі рекомендованої мною додаткової підготовки.

Домініка чекала. В який відділ її направлять? Технічні заходи? Мови? Ваня запалив сигарету й випустив дим на стелю.

— Тебе включили до спеціалізованого курсу в Інституті Кона.

Домініка змусила себе заспокоїтися, не виявляючи жодних емоцій, водночас відчувши, як у животі з’явилось дивне відчуття й почало підійматися спиною. Під час підготовки люди пошепки перемовлялися про інститут: колишня державна школа номер чотири, більш відома як школа горобців, де чоловіків та жінок навчали шпигунському звабленню. «Ти посилаєш мене у школу повій», — подумала вона.

— Так звану школу горобців? — спитала Домініка, стримуючи тремтіння в голосі. — Дядьку, я гадала, що вступаю до Служби агентом, що мене призначать до відділу і я почну працювати в розвідці. Там готують проституток, а не агентів.

Вона відчувала, що ось-ось задихнеться.

Ваня спокійно на неї поглянув.

— Сприймай позитивно — ця підготовка відкриє безліч інших можливостей, коли ти почнеш керувати власними операціями в майбутньому.

Він зручніше вмостився на дивані.

— А операція з дипломатом, значить, буде медовою пасткою?

Вона читала про брудні секс-операції в академії.

— Об’єкт дуже сором’язливий. Ми багато місяців оцінювали його слабкості. Полковник Симьонов погоджується, що він людина вразлива.

Домініка застигла.

— Полковник знає, що ви плануєте зі мною зробити, про школу горобців? — вона захитала головою. — Він роздивлявся мене за столом. Був готовий розкрити мені рота й перевірити зуби.

Ваня втрутився, тепер його голос звучав дещо надривно.

— Я впевнений, він дуже вражений, він ветеран. Усі операції по-своєму унікальні. Ще не ухвалено остаточного рішення, як саме слід діяти. У будь-якому разі, для тебе це неабиякий шанс, Домініко.

— Я не можу, — сказала Домініка. — Після попередньої операції, після того, як усе закінчилося, мені знадобилися місяці, щоб забути Устинова.

— Ти згадуєш про це? Ти забула, що я казав? Зітри цей інцидент з пам’яті і ніколи до нього не повертайся, — сказав Ваня. — Я вимагаю повного дотримання цієї умови.

— Я нікому ніколи не обмовилася й словом, — відказала Домініка. — Просто якщо це ще одна з таких операцій, я краще…

— Ти «краще»? Ти тепер випускниця Академії і молодший офіцер служби. Ти прийматимеш призначення, які тобі дають, виконуватимеш накази і свій обов’язок. Ти захищатимеш Батьківщину.

— Я прагну служити Росії, — сказала Домініка. — Просто я не бажаю, щоб мене використовували в таких операціях… Є люди, які займаються цією роботою регулярно, я чула про них. Чому не використати когось із них?

Ваня нахмурився.

— Годі. Більше ні слова. Ти не бачиш, яку можливість я тобі пропоную. Ти думаєш про себе, про свої дитячі клопоти. Будучи офіцером СВР, ти не можеш обирати. Ти лише бездоганно виконуєш накази. Якщо вирішиш відмовитись, якщо дозволиш своїм безглуздим упередженням зламати власну кар’єру, перш ніж вона почнеться, скажи про це зараз. Ми звільнимо тебе, закриємо твій файл, скасуємо пенсію та відберемо привілеї — усі привілеї.

«Скільки разів шию моєї матері пхатимуть у петлю? — подумала Домініка. —Що ще вони їй вчинять, аби змусити мене служити з честю?»

Ваня помітив, як її плечі опустилися.

— Дуже добре, — сказала вона, встаючи. — З вашого дозволу, можна мені йти?

Домініка підвелася і пройшла біля мальовничого вікна до дверей, сонячне світло падало їй на волосся, обрамляючи класичний профіль. Ваня стежив за тим, як вона крокувала килимом — вона що, злегка кульгає? — і на коротку мить зупинилася біля дверей, щоб знову поглянути на нього. Волосся заворушилося в нього на голові, коли він побачив, як її виразні блакитні очі, мов пилка чи скальпель, зупинились на його обличчі на три тривожні секунди. Погляд, мов у вовчиці. Він ніколи не бачив такого погляду за все своє життя. Та перш ніж він устиг щось сказати, вона зникла, мов навіжена, в лісі.

Голубці СВР

Забланшувати листя капусти, відварити рис. Обсмажити нарізану цибулю, моркву, очищені помідори до м’якого стану, змішати з рисом та яловичим фаршем. Загорнути в листки капусти дві столові ложки суміші, зробивши великі квадратні конверти. Обсмажити в маслі до золотої скоринки, а потім тушкувати годину в томатному соусі з лавровим листом. Подавати з невеликою кількістю соусу та зі сметаною.

7


Нейт Неш прибув до аеропорту Гельсінкі-Вантаа після двогодинного польоту. Сучасний аеропорт був блискучий та добре освітлений. Як і в Шереметьєво, всюди впадала в очі нав’язлива реклама одеколону, годинників і туристичних фірм. Магазинчики, де продавали білизну, вишукані продукти харчування та журнали, були розкидані по всій території терміналу. Проте нудотного аромату вареної капусти, дешевого одеколону та вологої вовни не було чути. Навпаки, десь поруч випікали запашні булочки з корицею. За той час, доки Нейт забирав свою єдину валізу, проходив митницю і прямував до зупинки таксі на вулиці, він не помітив невисокого чоловіка в простому темному костюмі, який спостерігав за ним із зали очікування. Цей чоловік сказав кілька слів по своєму мобільному й відвернувся. Через тридцять хвилин, за дев’ятсот кілометрів на схід, Ваня Єгоров знав, що Неш приїхав до Фінляндії. Гра починалася.

Наступного ранку Нейт зайшов у кабінет Тома Форсайта, голови резидентури Гельсінкі. Кабінет Форсайта був невеличкий, але затишний, з єдиною картиною на морську тематику, що висіла над столом, та маленьким диваном біля стіни навпроти. Обрамлена світлина вітрильного судна на прозорій поверхні океану стояла на столі біля дивана, поруч з іншою, із зображенням Форсайта в юності за кермом. Єдине вікно в кабінеті закрите жалюзі.

Форсайту було вже далеко за сорок, високий та худий, з рідким сивим волоссям та міцною щелепою. Виразні карі очі дивилися на Нейта з-над окулярів у формі півмісяця. Форсайт усміхнувся, кинув стос паперів у коробку й підвівся, щоб потиснути руку над столом. Його рукостискання було твердим та сухим.

— Нейте Неш, — сказав він неспішно. — Вітаю в резидентурі.

Він жестом вказав Нейту на шкіряне крісло біля його столу.

— Дякую, шефе, — сказав Нейт.

— Тобі підшукали квартиру? Де тебе поселило посольство? — спитав Форсайт.

Відділ житлозабезпечення в посольстві надав йому комфортну двокімнатну квартиру в Круунунхаці. Нейт був у захваті, відкривши подвійні двері на маленький балкон з видом на пристань, поромний термінал та море за ним, так і сказав Форсайту.

— Це гарний район, дуже близько до роботи, — відповів Форсайт. — Я б хотів переговорити з тобою та Марті Ґейблом, щоб ти краще зрозумів, що тут у нас і до чого.

Ґейбл був заступником голови резидентури, з яким Нейт ще не зустрічався.

— У нас є кілька гарних справ, та ми зможемо зробити набагато більше. Забудь про внутрішні цілі, фіни — наші союзники, ми за ними слідкуємо. Ми з Марті все облаштували, тож тобі не слід перейматися внутрішньою службою. Пройдемось усіма односторонніми можливостями, які ми розробляємо. Всі звичні араби — з «Хезболли», хамас’у, палестинці — у всіх є свої люди в місті. Отримати до них доступ може бути нелегко, тож подумай про агентів під прикриттям. Іранці, сирійці, китайці. Невеличкі групи, вони почуваються тут безпечно, в нейтральній Скандинавії. Перси можуть шукати обладнання, на яке накладено ембарго. Перевір їх за дипломатичними каналами, — сказав Форсайт, відкинувшись у своєму офісному кріслі.

— Я хотів би зайнятись чимось більшим, — сказав Нейт. — Після того, що сталося зі мною в Москві, мені треба щось справді велике.

«Звісно», — подумав Форсайт. Він помітив тривогу в його очах і рішучість в його стиснутій щелепі. Нейт рівно сидів у своєму кріслі.

— Це добре, Нейте, — сказав Форсайт, — та будь-яке вербування — добре, доки воно продуктивне. Велику рибу можна виловити завдяки терпінню, роботі в команді та створенню десятків нових контактів.

— Це мені відомо, шефе, — швидко відповів Нейт. — Та я не маю такої розкоші, як час. Той Ґондорф добряче до мене причепився. Якби не ви, мене повернули б до російських штабістів, я б сидів за комп’ютером, клацаючи мишкою. Ви не уявляєте, наскільки я вдячний за те, що мене викликали сюди.

Форсайт прочитав персональний файл Нейта, надісланий до резидентури, коли нове призначення було затверджене. Молодих офіцерів, які майже вільно володіють російською, було мало. Найвищі оцінки під час навчання на Фермі, а згодом тренування в «забороненій зоні» в Москві, пізнання особливостей роботи під постійним ворожим спостереженням. У файлі також позитивно згадувалась робота Нейта в Росії, особливо його обробка делікатних справ з обмеженням рівня доступу — жодних подробиць.

Але зараз Форсайт бачив перед собою спантеличеного молодого оперативника, який мав дещо декому довести. А це погано, це робить людину схильною до невдач і змушує постійно відволікатись.

— Не переймайся через Москву. Я говорив з деким у штаб-квартирі, нема приводу хвилюватися.

Він помітив, як обличчя Нейта змінилося від думки про його персональний файл.

— Я хочу, щоб ти мене послухав, — сказав Форсайт. Він зупинився, чекаючи на повну увагу Нейта. — Ти маєш працювати мудро, з максимальним рівнем конспірації, не халтурити. Усім нам хочеться великих справ — дідько, та ти зараз однією такою справою і займаєшся, — але я не терпітиму недбалого ставлення до операцій. Зрозуміло?

Форсайт пильно поглянув на Нейта.

— Зрозуміло? — повторив він.

— Так, сер, — відповів Нейт.

Він зрозумів послання, та про себе подумав, що викриє агентів, він не збирався прощатися зі своєю роллю оперативника. Додому він не поїде. Перед його очима промайнули безумні картини: він сидить у заміському клубі Ричмонда, навпроти Сью-Енн або Мінді з покусаними бджолами губами та баштою залитого лаком волосся, доки його брати перекидають м’ячі для гольфу через картатий килим в один з рожевих черевичків «Ліллі Пуліцер» Міссі, які стоять з іншого боку кімнати клубу. Дідька лисого.

— Гаразд, — сказав Форсайт. — Знайди своє робоче місце. Це перший кабінет далі по коридору. Давай, забирайся звідси. І знайди Ґейбла, — сказав він, тягнучись до коробки з документами.

***

Марті Ґейбл сидів за своїм терміналом в іншому невеличкому кабінеті, поряд з кабінетом Форсайта, намагаючись зрозуміти, як написати дипломатичну телеграму в штаб-квартиру, не використавши слова «членосос». Будучи старшим за Форсайта — Ґейблові давно перевалило за п’ятий десяток, — він був великим та широкоплечим, з сивим коротко стриженим волоссям, блакитними очима та сталевим бруском замість носа. Його чоло було засмагле, червоне, а обвітрене обличчя видавало людину, яка часто буває надворі. Засмаглі великі руки нерухомо нависли над клавіатурою. Він ненавидів писати телеграми, ненавидів друкувати двома своїми пальцями, ненавидів бюрократію. Вуличний хлопець. Нейт стояв на порозі його кабінету. Кабінет був геть голий, нічим не прикрашений, за винятком фотографії монумента Вашингтона на стіні. Стіл був порожній. Перш ніж Нейт устиг чемно постукати по дверній рамі, Ґейбл повернувся у своєму кріслі та похмуро глянув на нього.

— Ти новенький? Кеш? — прогорланив Ґейбл. Акцент видавав у ньому жителя Іржавого поясу7.

— Неш. Нейт Неш, — сказав Нейт, підходячи до столу. Ґейбл лишився сидіти, та простягнув свою велетенську руку. Нейт напружився від невідворотності кісткодробильного стискання.

— Довгенько ти сюди діставався. Завербував когось дорогою з аеропорту? — розреготався Ґейбл. — Ні? Нічого, ще буде час після обіду, — сказав він.

— Ходімо.

Виходячи з резидентури, Ґейбл просунув свою дебелу ротвейлерську голову в декілька кабінетів у коридорі, перевіряючи, що роблять інші офіцери. Всюди було порожньо.

— Добре, — сказав Ґейбл, — усі виперли свої дупи надвір. Сраний світ, яким він має бути.

Ґейбл повів Нейта в неохайний турецький ресторанчик на маленькій, укритій снігом алеї біля залізничного вокзалу. У єдиній кімнаті, заповненій парою, було півдюжини столів, вікно для подачі з кухні та портрет Ататюрка в рамі на стіні. Люди ґелґотіли на кухні, та коли Ґейбл підійшов до віконця й ляснув у долоні, всі змовкли. Худий смаглявий чоловік із чорними вусами й у фартуху розсунув завісу з бісеру й вийшов із кухні. Він злегка обійняв Ґейбла, який представив його як Таріка, власника ресторану. Не дивлячись в очі, турок м’яко потиснув Нейтові руку. Вони зайняли кутовий стіл, і Ґейбл поставив стілець, на який вирішив усадовити Нейта, навпроти стіни, з видом на двері. Сам Ґейбл сів спиною до іншої стіни. Говорячи турецькою, Ґейбл замовив два адана-кебаби, два пива, хліб і салат.

— Сподіваюся, ти полюбляєш спеції, — сказав Ґейбл. — У цій маленькій дірі готують найкращі турецькі страви в усьому місті. Тут багацько іммігрантів із Туреччини.

Ґейбл поглянув на кухню. Нахилився вперед.

— Я знайшов Таріка десь рік тому, агента для підтримки, ну, знаєш, забрати пошту, заплатити за оренду сховку, щось десь підслухати. Кілька сотень на місяць, і він щасливий. За необхідності ми можемо вийти на громаду експатів у Гельсінкі.

Коли принесли їжу, Ґейбл випростався, побачивши два довгі пласкі кебаби, поплямовані червоним перцем і засмажені до темно-золотого. Великий смажений плаский хліб, збризнутий топленим маслом, лежав знизу. Салат із сирої цибулі, приправлений темно-червоним сумахом та лимоном, лежав купкою збоку тарілки. Дві спітнілі пляшки пива гепнулись на стіл, а Тарік пробурмотів: «Афієт олсун», на здоров’я, і пішов.

Ґейбл почав їсти ще до того, як Нейт узявся за виделку. Він ковтав їжу, говорив і розмахував у повітрі своїми боксерськими рукавицями.

— Непогано, еге ж? — спитав він з приводу кебабів, набивши рота. Відкрив своє пиво й випив півпляшки. Його щелепи розривали їжу, як крокодил розриває газель. Не церемонячись, без будь-яких вагань він спитав Нейта, що за хрінь трапилась у Москві між ним та тим козлом Ґондорфом.

Дещо засмутившись, згадавши про свої переживання, Нейт коротко, двома реченнями, пояснив ситуацію. Ґейбл вказав на нього виделкою.

— Слухай сюди. Запам’ятай дві речі про цю кляту роботу. Ти ніколи не подорослішаєш як оперативник, якщо не помилишся серйозно хоча б раз. І судять про тебе за твоїми досягненнями, за результатами й за тим, як ти захищаєш своїх агентів. Вся решта не має значення.

Інша половина пляшки зникла, і Ґейбл замовив ще одну.

— О, і ще дещо, — сказав він. — Ґондорф — придурок. Забудь про нього.

Ґейбл закінчив зі своєю порцією, у той час як Нейт не з’їв і половини.

— Ти за свою кар’єру помилявся? — спитав він Ґейбла.

— Жартуєш? — промовив Ґейбл, відкинувшись на стільці. — Я так часто потрапляв у лайно, що винайняв горішній поверх туалету. Так я сюди й потрапив. Після останньої невдачі Форсайт врятував мій зад.

***

Кар’єра Ґейбла минула, насамперед, в екскурсіях дірами планети — країнами третього світу Африки та Азії. Деякі агенти заробляли репутацію, відсиджуючись в ресторанах, готельних номерах та вуличних кафе Парижа. Світом Ґейбла були опівнічні зустрічі на безлюдних ґрунтових дорогах у вкритих червоним пилом «ленд-роверах». Інші агенти записували на касети зустрічі з урядовцями. Ґейбл записував секретні дані в промоклий блокнот, сидячи з агентами, побілілими від страху, змушуючи їх зосереджуватись і не відволікатися, курва, від теми. Вони потерпали від спеки, поруч торохтів двигун, вікна підняті, а за ними голови мамб виринали з високої трави по обидва боки авто. Нейт чув, що Ґейбл легенда. Він був вірний своїм агентам, тоді своїм друзям, тоді ЦРУ, в такому порядку. Не було чогось такого, чого б Ґейбл не бачив, і він чудово розумів, що насправді має значення.

Ґейбл зручно вмостився, ковтнув пива й почав розповідати. Його останнім призначенням був Стамбул, до біса велике місто, хороші оперативники. Він добре володів турецькою, знав, куди йти, з ким зустрітися. Досить швидко йому вдалося завербувати члена РПК, відсталої курдської сепаратистської групи терористів зі східної Туреччини. Вони лишали бомби у портфелях в урядових будівлях, в наборах для чищення взуття на базарі чи в паперових мішках у сміттєбаках на площі Таксим.

Одного дня Ґейбл сів у таксі, за кермом якого був курдський хлопчина, років двадцяти на вигляд. Гострий на язик, уважний на дорозі. Слухай, треба постійно тримати очі розплющеними. Він мав чуйку, інстинкт, тож наказав малому зупинитися біля ресторану й запросив цього курдського хлопчину пообідати. Йому доводилось постійно дивитись на товстого турка за прилавком, вони всі ненавиділи курдів, називали їх «гірськими турками».

Малий їв, ніби з голодного краю. Розповідав про свою сім’ю. Ґейбл зачув про РПК, тож винайняв таксі на тиждень. Чуйка його не підвела. Малий виявився членом місцевого осередку, хоч і не погоджувався з усією тією терористською маячнею. Трохи поваги, п’ять сотень євро на місяць — і маєш готове вербування. А все через те, що Ґейбл тримав очі розплющеними в тому клятому таксі. Слід завжди про це пам’ятати.

Малий почав з непотрібного лайна, та Ґейбл наставив його на правильний шлях — не дарма ж це, курва, зветься обробкою агента — і вони зосередились на лідерах осередку — як вони отримували накази, якими маршрутами подорожували кур’єри. Непогано, та Ґейбл продовжував тиснути на малого, і вони почали отримувати місця розташувань складів РПК, де зберігався «Семтекс», чи що вони там використовували, «Нітроліт» з Польщі. Після цього він почав передавати імена тих, хто робив бомби.

Усе складалося добре, ми мусили тримати турецьку національну поліцію на короткому повідку, адже їм хотілося покінчити з терористами, «схопити мертвими», як самі вони казали.

Голова резидентури в Анкарі був задоволений, як і керівництво в штаб-квартирі. А потім Ґейбл знахабнів, утратив конт­роль. Урок для Нейта: ніколи не втрачай контролю.

Молодий курд жив у Тепебаші, недалеко від району Пера, у старому європейському кварталі. Зазвичай Ґейбл зустрічав малого в його таксі, їздив з ним містом, ніколи не зупиняючись, і завжди ночами, на льоту. Він порушив правила й відвідав дім малого, щоб познайомитись з його сім’єю. У нього вдома. Малий сам його запросив і відмову сприйняв би за образу, довелось враховувати культурні особливості, трясця. Крім того, Ґейблу хотілося побачити, де жив його агент. Слухай, ти завжди знаєш, де живуть твої агенти, та ніколи не знаєш, чи якоїсь ночі тобі не доведеться викопувати їх у лісі.

Вулиця була крута, обрамлена облущеними дерев’яними будиночками: зів’яла краса, вузенькі сходи біля порогів, подвійні двері, ліхтарі з гравійованого скла — усе розбилось і просіло. Старий європейський квартал тепер був завалений сміттям і смердів стічними водами. У Стамбулі звикаєш до запаху каналізації, він навіть починає подобатись. У будь-якому разі, на вулиці темніло, і в будинках починали запалювати світло. Вечірній заклик до молитви щойно закінчився.

Ґейбл спустився з пагорба, дещо хвилюючись. Попереду була незручна година, повна сором’язливості, опущених очей і безкінечних склянок чаю. До біса, це частина роботи. Наближаючись до будинку, він почув крики. Двері його агента були відчинені. Щось розбилося. Трясця, недобре, скоро почнуть збиратися сусіди. Ґейблові подумалось, що приблизно за дві хвилини вулиця перетвориться на справжній цирк. Він почав відходити від будинку. Було вже досить темно, ніхто б його не помітив.

Проблема була в тому, що через двері двоє витягали агента Ґейбла з будинку, тримаючи під пахви. Дружина малого, худорлява і смаглява, з мигдалевидними очима з південних схилів Таврських гір, у розірваній футболці, босоніж стояла в них за спинами, кричала, била цих чоловіків. Дитина років двох стояла голісінька на порозі і плакала. Ці два виродки були такими ж худющими, як і агент Ґейбла, та опору не було, може, тому що один з виродків тримав пістолет.

Господи Ісусе, у малого проблеми з РПК. Можливо, він витратив забагато грошей, можливо, пробалакався про нового іноземного друга. Слухай, усе може спаскудитись ось так, раптово. Мусиш їх захищати, а іноді — виконувати за них їхню роботу. РПК дотримувалась середньовічних поглядів, коли справа стосувалась співвітчизників, яких вона вважала зрадниками.

Ґейбл міг просто піти. Але побачив маленьку дівчинку на порозі — крихітну, заплакану — і подумав: «Ні, хай йому грець».

Він став на першу сходинку будинку й посміхнувся виродкам. Вони зупинились і відпустили малого, який упав на дупу на останній сходинці. Його дружина перестала голосити й поглянула на Ґейбла, сраного дебелого ябанджі, іноземця з великими кулаками. Дюжина сусідів зібралась навколо — всі курди. В клятому районі було тихо, мов у труні, ні звуку, посеред вулиці текла вода. Виродок з пістолетом прокричав щось незрозуміле курдською.

Цей галасливий почав махати пістолетом, тикати в малого, в дружину, трусив ним, мов пальцем. Малого гарантовано прикінчили б, якби Ґейбл не почав діяти. Трясця, насрати, все одно це вже достобіса точно був кінець завдання, малому слід було покинути Туреччину, якщо він хотів вижити. Хлопець з РПК спустився на одну сходинку нижче і продовжував кричати. Я ігнорував його очі-намистини, зосередившись на пістолеті. Суглоби на пальцях цього дрібного сучого сина побіліли від хватки, лишалось десь три секунди. Барабан приводився в дію.

У Ґейбла із собою був Hi-Power8, схований в кобурі на ремені «Б’янкі», біля стегна. Він дістав браунінг і вистрелив у курда, бах-бах-бах. Це Мозамбік, два постріли в корпус, третій у район чола, здається, десь там це вигадали. Очі виродка широко розплющились, і він звалився замертво. Тіло гепнулось черепом об сходи. Пістолет упав поруч, Ґейбл підняв його й викинув з гуркотом в решітку каналізації. У каналізації Стамбула, певно, плавають мільйони пістолетів. Не встигла випущена Ґейблом латунь опуститися на тротуар, як сусіди розбіглись, мов срані білки, у всі боки. Як на пагорбі, так і під ним заляскали віконні ставні.

Малий курд тримав свою дружину. Ґейбл подумав, чи розумів він тоді, що для них саме тієї миті розпочиналось нове життя, можливо, це розуміла дружина, вона здавалась розумною, крізь ту футболку проглядалися соски. Ґейбл поглянув на іншого хлопця з РПК, який немов узрів Ісуса чи Мухамеда, неважливо, він тримав руки перед собою, долонями вгору, спустився сходами й побіг вулицею, зникнувши в темряві.

Ґейбл дав малому п’ять кусків, аби той усе владнав. Більше вибити зі штабу не вдалося. Хтозна, куди вони поділися, можливо, переїхали до Франції чи Німеччини. П’ятеро курдських дітлахів вивчають німецьку. Коли їм виповниться двадцять, Нейт зможе їх знайти й завербувати. Трясця, здуріти можна. Гаразд, тепер до суті цієї сраної довгої історії.

— Наслідки були, курва, страшними, курбельоха гівна, я не жартую, — сказав Ґейбл.

Спочатку консульство, потім істеричний генеральний консул з тоненьким, як музична скринька, голоском, потім посольство в Анкарі, потім довгі розмови в держдепартаменті. Дипломат причетний до смертельної стрілянини, вони дуже засмутилися, дуже. Тяжкі наслідки. Довелося покинути Стамбул. Турецька національна поліція вручила мені нагороду, влаштувала обід на прощання. Вони були у захваті. Турецькі копи люблять гарну стрілянину. Але всі інші не на жарт розізлились, і це при тому, що ще навіть не почалося офіційне розслідування ЦРУ.

Ґейбл цілий місяць вовтузився з Управлінням безпеки в штаб-квартирі. Після сорока годин розмов було вирішено зупинитись на «недостатньому рівні конспірації». Голова резиденції в Анкарі не прикрив Ґейбла, надто багато політики замішано в справі, нагадує Ґондорфа, еге ж? За свою кар’єру доводиться зустрічатись далеко не з одним гівнюком.

Здавалося, перспективи Ґейбла щодо закордонних операцій були нульовими на невизначений час. Він застряг у кабінці чотири на чотири в турецькому відділі штаб-квартири, слухаючи, як двадцятитрирічна стажерка з іншого боку перегородки на зовнішній лінії розповідає своїй подрузі, як намагалася відсмоктати на вихідних своєму хлопцеві. Ніхто з молодих офіцерів не носив наручних годинників, трясця їхній матері: час вони дізнавались зі своїх телефонів, чи планшетів, чи як там воно зветься.

Ґейбл себе не жалів, це були операції. Все, що з ним траплялося, траплялося з певних причин. Слухай, найголовніше — це твій агент, його життя. Це єдине, що має значення.

Приблизно в той самий час Форсайт якраз заварив свою власну курбельоху гівна, але відскочив і опинився в Гельсінкі. Він чув, у якій дупі опинився Ґейбл — у цьому не було нічого нового, — і послав по нього, аби зробити своїм заступником, як у старі деньки, от тільки добрих старих деньків не існує, це міф. Екстатики у штаб-квартирі з радістю відпустили Ґейбла до Фінляндії, позаяк більш ніхто не хотів туди їхати, а його треба було спекатись — поганий вплив.

— От ми й тут, три дебіли в полі, працюємо біля довбаного арктичного кола. І ми з тобою п’ємо пиво в турецькій забігайлівці.

Ґейбл допив своє пиво й викрикнув: «Гесап!» Коли Тарік вийшов із кухні, Ґейбл вказав на Нейта:

— Він платить.

Нейт розсміявся.

— Стривай, — сказав він. — Як це, Форсайт заварив власну курбельоху гівна? Що з ним трапилось?

Нейт дістав з кишені кілька євро і дав Таріку.

— Здачу лиши собі.

Тарік скромно усміхнувся, кивнув Ґейблу й повернувся на кухню.

— Надто багато чайових, новачку, — сказав Ґейбл. — Не дозволяй їм звикати до такої розкоші. Вони мають лишатися голодними.

Ґейбл підвівся й закутався у своє пальто.

— Лайно собаче, — сказав Нейт. — Ти дав тому малому курдові п’ять кусків, аби витягти зі Стамбула, але навіть сам визнав, що справа була закінчена, марна. Ти не мусив йому платити.

Нейт дивився на Ґейбла, доки вони виходили з алеї і йшли у бік залізничного вокзалу. Ґейбл уникав погляду у відповідь, і Нейт розумів, що в кремезному Ґейблі ховається щось набагато більше, ніж здається на перший погляд. Та найближчим часом він не мав на меті перевіряти, що саме.

Повітря було холодне, і Нейт підняв комір свого пальта.

— Ти не відповів мені про Форсайта, — сказав він. — Що там за історія?

Ґейбл проігнорував це запитання і йшов собі далі тротуаром.

— Знаєш, де російське посольство? — спитав Ґейбл. — Китайське? Іранське? Сирійське? Ти мусиш за необхідності вскочити в машину й доїхати до будь-якого з них. Одного дня тобі, можливо, доведеться прикривати якогось бідолашного виродка. Дам тобі тиждень, щоб усі їх познаходити.

— Так, гаразд, без проблем. Так що з Форсайтом? Що сталося?

Нейту доводилось виляти засніженим тротуаром між перехожими, доки Ґейбл пробивав собі шлях крізь пообідній натовп. Вони підійшли до рогу й почекали світлофора. Нейт побачив кав’ярню на протилежному боці вулиці.

— По чашечці кави? Ходімо, я плачу.

Ґейбл поглянув скоса на Нейта й кивнув.

За кавою і чаркою бренді Ґейбл розповів історію.

Форсайт вважався одним із найкращих голів резидентур в управлінні. За двадцять п’ять років своєї кар’єри він піднявся по службі з бездоганними показниками. Ще молодим офіцером завербував першого в історії північнокорейського донощика. До падіння «стіни» він керував польським полковником, який надав Форсайту військові плани південного командування Варшавського договору. За кілька років по тому він завербував грузинського міністра оборони, який, в обмін на рахунок у швейцарському банку, організував перевезення танка Т-80 з новою реактивною бронею о 03:00 пляжем у Батумі, де його повантажили на важке десантне судно, яке ЦРУ орендувало в румунів.

Підіймаючись угору, Форсайт був одним із членів керівництва, який сам займався роботою і знав, у чому суть Гри. Офіцери його просто обожнювали. Посли приходили до нього отримати пораду. «Костюми» з сьомого поверху штаб-квартири довіряли йому, і у віці сорока семи років його винагородили вершками — посадою голови резидентури в Римі. Перший рік Форсайта в Римі, як і очікували, минув успішно.

А от чого ніхто не очікував, так це що політично тямущий Том Форсайт скаже гордовитій помічниці сенаторки, яка відвідувала Рим разом з делегацією конгресу, заткати рота і слухати, а не базікати під час брифінгу в резидентурі. Вона поставила під сумнів «заслужену мудрість» контроверсійної та надсекретної роботи римської резидентури. Двадцятитрирічна магістерка Єльського університету з політичних наук з двадцятимісячним досвідом роботи в Капітолії також особисто розкритикувала роботу Форсайта, зауваживши, що, на її думку, «конспірація тут, м’яко кажучи, слабувата». Це спровокувало зазвичай флегматичного Форсайта вимовити загадкове «срав пес!», що через декілька днів вилилося у повідомлення штаб-квартири про те, що сенаторка поскаржилася, що призначення Форсайта в Рим скасовується, що його звільняють.

Додавши справедливу догану в файл Форсайта, «сьомий поверх» мовчки запропонував йому роботу головою резидентури в Гельсінкі. Пропозицію було зроблено, аби продемонструвати Конгресу, що штаб симпатизує реакції Форсайта на безглуздий нагляд за оперативниками, які тяжко працюють у той час, коли делегації подорожують за кордон задля прогулянок магазинами, прикриваючись необхідністю ознайомчих поїздок. Більш того, пропозиція Форсайту очолити Гельсінкі була не зовсім щирою та прорахованою, адже ніхто всерйоз не вірив, що він погодиться. Резидентура була в шість разів меншою за римську й навряд чи вважалась найважливішою серед чотирьох резидентур у сонних скандинавських країнах, це була посада для новачка. Очікували, що Форсайт відмовиться, знайде собі інше заняття й за два роки, щойно отримає змогу вийти на пенсію, полишить службу.

— Прийнявши призначення, він, по суті, сказав «сьомому поверху» йти до біса, — продовжував Ґейбл. — За півтора року він влаштував мене своїм заступником, а вчора прибув ти. Не те щоб ти був якимось пришелепком, — розсміявся Ґейбл. — Просто так про тебе говорять.

Ґейбл бачив обличчя Нейта, його відсторонений погляд. Гаразд, сказав він собі, щось цього хлопця гризе зсередини. Він таке вже бачив, талановитий оперативник, який надто, курва, переймається своєю репутацією та майбутнім, щоб розслабитись і пустити все на самоплив. Той блідомордий Ґондорф потріпав малому нерви, йому має бути соромно, і тепер вони з Форсайтом мусили навчити Неша правильних думок. Він подумки зробив собі замітку — поговорити з головою резидентури. Чого-чого, а оперативника, який не знає, коли слід натискати вербувальний курок, їхній резидентурі точно не бракувало.

Адана-кебаб від Таріка

Перемолоти болгарський та червоний перець, змішати з сіллю та оливковою олією. Додати до пюре фарш із баранини, нарізану цибулю, часник і петрушку, подрібнене кубиками масло, коріандр, кмин, паприку. Змішати та зліпити пласкі кебаби; смажити на грилі до майже обгорілого стану. Подавати з обсмаженим на грилі пшеничним хлібом та свіжою тонко нарізаною фіолетовою цибулею, посипаною лимоном і сумахом.

7

Іржавий пояс Америки, відомий також як Індустріальний або Фабричний пояс, — частина Середнього Заходу та східного узбережжя США, де від початку промислової революції і до 1970-х років були зосереджені сталеливарне виробництво та інші галузі американської важкої промисловості.

8

Browning High-Power (HP) — самозарядний пістолет конструкції Дж. Браунінга й Дідьє Сева з УСМ одинарної дії.


8


Біло-блакитне судно «Восход» на підводних крилах сповільнило хід і наблизилось до пірсу у звивистій хмарі блакитного диму з дизельного двигуна. Тримаючи в руці маленьку валізу, Домініка ступила на круту рампу над імлистим берегом і підійшла до автобуса на вкритій гравієм дорозі біля річки. Одинадцять молодих людей — сім жінок та чотири чоловіки — тягнулися пірсом за нею. Мовчазні й виснажені, вони поскладали свої сумки біля відкритого багажного відділення автобуса. Ніхто не розмовляв і не дивився одне на одного. Домініка обернулася й поглянула на Волгу, сосни вишикувались уздовж берегової лінії з обох боків. Повітря було вологе, річка пахла дизельним паливом. За три кілометри на північ, біля вигину річки, в ранковому тумані можна було розгледіти шпилі та мінарети Казанського Кремля.

Домініка знала, що це Казань, позаяк вони їхали містом з аеродрому, повз усі дорожні знаки на шосе. Це означало, що вони в Татарстані, все ще в європейській частині Росії. Опівночі вони пролетіли сім сотень кілометрів з Москви до темного військового аеродрому. На непідсвічених знаках було написано «БОРИСОГЛІБСЬКИЙ АЕРОДРОМ» та «КАЗАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АВІАЦІЙНИЙ ЗАВОД». Вони мовчки сіли в автобус із зіркоподібними тріщинами на вікнах, затулених брудними сірими завісами. Проїхали тихими передсвітанковими вулицями до пірсу, де перейшли на судно на підводних крилах, що хиталося на хвилях, доки сонце підіймалося над містом.

Вони мовчки прочекали годину на сидіннях судна, схожих на крісла літака, серед задушливого повітря. Аритмічне погойдування корпусу, вода, що стікала на пірс, і скрип зношених нейлонових тросів, натягнутих на швартові тумби, спочатку викликали в неї нудоту, а потім ледь не приспали. Окрім водія автобуса та чоловіка на містку судна, вони нікого не бачили. Домініка спостерігала, як сонячне світло розходиться на воді, й рахувала морських птахів.

Врешті-решт до сходні під’їхала сіра «Лада», з якої вийшли чоловік і жінка, несучи дві картонні коробки. Вони піднялися на човен, поставили коробки на стійці в передній частині кабіни й відкрили їх.

— Підходьте, пригощайтесь, — сказала жінка й зайняла сидіння в першому ряду, спиною до пасажирів. Усі повільно підвелися й підійшли. Востаннє вони їли вчора, за сніданком. Одна коробка була набита солодкими свіжоспеченими пиріжками з родзинками, інша — пакетами теплого оранжаду. Чоловік спостерігав, як пасажири повертаються на місця, після чого вийшов і поговорив з тим, що стояв на містку. Двигуни судна з гуркотом запустилися, і сидіння почало трусити. Алюмінієві сходні брязнули об пірс, і троси відв’язали.

Судно летіло вперед, тримаючись на крилах, а коли опускалося на воду, все навколо тряслося. Сидіння під нею вібрувало, бриньчали ілюмінатори в салоні, дзеленчали металеві попільнички, вбудовані в підлокітники. Намагаючись подолати нудоту, Домініка зосередилась на тканині брудних підголовників попереду. Коледж куртизанок. Вона летіла Волгою назустріч колосальному приниженню.

Тепер вони були в автобусі, безіменна жінка сиділа на перед­ньому сидінні. Вони пробиралися залитим сонцем сосновим лісом і нарешті зупинились біля бетонної стіни. Сонце світило крізь потріскане скло на даху. Автобус просигналив, протиснувся у ворота й піднявся звивистою доріжкою, зупинившись перед двоповерховим особняком в стилі неокласицизму, з потрісканим шифером на даху мансарди. В лісі було геть тихо, жодного поруху вітру, і біля особняка не було видно нікого.

Глибоко вдихни. Нумо, зберися. Ця гидка школа була черговою перешкодою, ще однією жертвою, перевіркою її вірності. Вона стояла в сосновому лісі, перед особняком гірчичного кольору, і чекала. Вона прибула в школу горобців.

Після розмови з дядьком Домініка не раз обдумувала варіант послати всіх під три чорти. Вона планувала відвезти матір назад до Стрєльни, на Невській Губі, біля Петербурга. Вона могла б піти вчителем або тренером в зал. З часом, якщо поталанить, можна було б навіть спробувати повернутися до балету, влаштувавшись до академії імені Ваганової. Але ні, вона вирішила інакше. Вона впорається, чого б це їй не коштувало. Її не пристрелять. Ідеться про фізичну любов, не важливо, що` вони змушуватимуть її робити, її духу вони не зламають.

Навіть попри те, що подумки вона опиралася самій цій думці, таємне «я» Домініки, дзизкуче єство її тіла, все гадало, чи зможуть підлі катехизники з гірчичного будинку перед її очима задовольнити її. Вона ненавиділа саму думку про школу горобців і гнівалась через те, що її сюди відправили, та потайки все ж чекала й пильнувала.

— Лишіть свої речі в коридорі й ідіть за мною, — сказала жінка, яка завела їх парадними сходами крізь високі вхідні двері зі старого дерева. Всі зібрались в аудиторії. Судячи з книжкових полиць, раніше це була бібліотека, яку перетворили на лекційну залу з піднятою дерев’яною платформою, помостом і кількома рядами скрипучих дерев’яних стільців в іншому кінці кімнати. Жінка, убравшись у безформний чорний костюм, пройшлась біля них і видала по конверту в руки.

— Всередині ви знайдете номери своїх кімнат, — сказала вона, — та імена, які ви отримаєте на час вашої підготовки. Користуйтесь тільки цими іменами. Забороняється розкривати будь-яку особисту інформацію про себе іншим студентам. За будь-яке порушення цього правила негайно відраховують.

У свої п’ятдесят адміністраторка мала зібране догори сиве волосся, прямокутне обличчя та прямий ніс. Вона нагадувала жінку з поштових марок, Терешкову, першу жінку в космосі. Її слова вилітали краплями жовтого.

— Вас обрали для спеціалізованого навчання, — сказала матрона. — Це велика честь. Декому з вас природа підготовки може здатися дивною і чужою. Зосередьтесь на заняттях та вправах. Решта не має значення.

Її голос луною відбивався під стелею високої зали.

— А тепер ідіть нагору до своїх кімнат. Вечеря о шостій у їдальні, далі коридором. Навчання почнеться тут, о сьомій. А тепер ідіть. Розійдіться.

У горішньому коридорі Домініка нарахувала дванадцять кімнат, по шість з обох боків, цифри в потрісканих емальованих ромбах, пригвинчених до дерева. Між дверима кімнат уздовж коридору були й інші, прості двері, без ручок. Їх можна було відкрити лише за допомогою ключа. Її кімната була пофарбована у світло-зелений колір, скромна, зате зручна, з односпальним ліжком, шафою, столом і стільцем. Від покривала на ліжку, від стінної шафи та від складеної на полиці постільної білизни линув слабкий, але тривкий запах засобу для дезінфекції. Туалет у кімнаті (над яким висів ручний душ) був відгороджений завіскою, поруч стояла вкрита іржею раковина. Над письмовим столом висіло велике дзеркало, надто велике. Воно здавалось недоречним у такій казарменій кімнаті. Домініка притулилася щокою до дзеркала й поглянула на його поверхню у блискучому світлі. Срібна димність двостороннього дзеркала. Ласкаво просимо до школи горобців.

Сутінків і нічного неба не видно крізь верхівки сосен. Світло в будинку тьмяне; годинників немає зоасім. Ні в кого не дзвонить телефон. У коридорах, на сходах та в кімнатах на першому поверсі тихо; на будинок насунувся вечір. Стіни голі, жодних тобі портретів Леніна чи Маркса, хоча лишились вицвілі прямокутники там, де ці портрети колись висіли. Яка знатна татарська сім’я жила тут до революції? Серед цих сосен влаштовували пишні гуляння? Полювали? Чи чули вони свист московського пароплава з річки? Який радянський інстинкт змусив створити школу так далеко від Москви?

Вона оглянула стіл за вечерею, доки одинадцять інших «студентів» тихо черпали ложками токмач, густий вермішелевий суп, який з величезної біло-блакитної порцелянової супниці їм у тарілки насипав мовчазний офіціант. Далі слідувала тарілка вареного м’яса. Усім жінкам та трьом чоловікам було трохи за двадцять. Четвертий чоловік здавався навіть молодшим, ще підлітком, худорлявим та блідим. Когось із них також навчали в СВР? Домініка повернулася до жінки ліворуч від себе і всміхнулася.

— Мене звуть Катя, — сказала вона, використавши свій навчальний псевдонім.

Жінка посміхнулася у відповідь.

— Я Аня.

Це була струнка білявка з широким ротом та високими вилицями, злегка вкритими веснянками. Вона мала вигляд красуні-доярки з блідо-блакитними очима. Її слова були волошками — блакитними, невинними та щирими. Решта соромливо пробубніли свої псевдоніми. Після вечері всі мовчки перейшли до бібліотеки.

У кімнаті стояла повна тиша, потім світло згасло. Ласкаво просимо до школи горобців. Почався фільм, різкі чорно-білі зображення, жорстокі, дикі, бридкі, вони розкривали на екрані, на стіні кімнати, напружені обличчя, стиснуті тіла, статеві органи без кінця й краю, всюди, і настільки близько зняті, що ставали гінекологічними, невпізнаваними, чужорідними. На повній гучності увімкнули звук, і Домініка побачила, як голови її однокласників похитнулись назад від неочікуваної атаки звуку й картинки. Для неї повітря було сповнене виром кольорів. Вона відчула ознаки перенавантаження, коли почалася кровоточива послідовність червоного-пурпурового-синього-зеленого-жовтого. Вона втратила контроль і заплющила очі, щоб уникнути натиску. Тоді динамік стрельнув, і раптом звук став ледь чутним, настільки, що здавалося, ніби жінка на екрані шепоче, хай навіть її волосся налипло на щоку, а її тіло трусилося під натиском схованого за кадром партнера.

Світло замиготіло на балках під стелею, за двадцять футів над її головою. Чи стане їй сил лишитися тут до кінця? Чого вони від неї очікують? Що зроблять, якщо вона встане й вийде з кімнати? Її звільнять зі служби? Ну й начхати. Їм потрібен був горобець, вони отримають горобця. Ніхто не знав, що вона бачить кольори. Михайло сказав, що вона відчуває людей краще за будь-якого іншого студента в його кар’єрі. Вона лишиться. Вона навчиться.

Вона сказала собі, що це не любов. Ця школа, цей особняк, відокремлений від світу стінами, утиканими зверху битим склом, був двигуном держави, яка інституціоналізувала й дегуманізувала любов. Це не рахувалося, це був фізичний секс, це було тренування, як у балетній школі. У мигтінні променів світла серед затхлої бібліотеки Домініка сказала собі, що все витримає, на зло цим байстрюкам.

Увімкнулось світло, студенти сиділи з розпашілими обличчями, зніяковілі. Аня шмигнула носом і витерла очі тильним боком долоні. Матрона звернулась до студентів сухим, суворим голосом.

— У вас була довга мандрівка. Повертайтесь до своїх кімнат і відпочиньте. Навчання продовжиться завтра вранці, в нуль-сім-нуль-нуль. Розійтись.

Ніщо в її поведінці навіть віддалено не вказувало на те, що вони дивилися фільм, де дев’яносто хвилин люди займалися коїтусом. Вони вийшли й піднялися великими сходами с масивними дерев’яними поручнями. Аня кивнула «на добраніч» і зачинила двері. Домініка гадала, чи знає Аня або хтось інший, що невидимі члени персоналу Інституту Кона набились до вуайєристських кабінок між кімнатами і стежитимуть, як вони роздягаються, миються та сплять.

Домініка стала перед дзеркалом, провела по волоссю щіткою з довгою ручкою, єдиним артефактом, який вона прихопила з дому, і глянула на щітку в руці, ніби та здатна її дражнити. Вона стояла і розстібала блузку. Почепила блузку на дротяну вішалку й безтурботно повісила на рамку дзеркала, прикривши один його бік. Вона поставила свою валізку на стіл і відкрила навпроти дзеркала, закривши ще одну зону огляду, другу з трьох. Вона зняла спідницю й несвідомо зробила пірует, аби поглянути на вигин своєї спини та свій зад в нейлонових трусиках, перш ніж недбало кинути спідницю на раму дзеркала, сховавши останню третину. Зранку дзеркало очистять і, можливо, суворим тоном поговорять з нею про це, та спокійний сон був того вартий. Після цього вона почистила зуби, залізла під ковдру з дезінфікуючим ароматом камфори та трояндової олії й вимкнула світло. Щітку для волосся вона лишила на комоді.

***

Чоловіків відділили від жінок, дні зливалися, і вони втрачали відчуття часу. Сонні ранки були присвячені нескінченним лекціям з анатомії, фізіології, психології людської сексуальності. З’явилось кілька нових членів персоналу. Лікарка без кінця розповідала про сексуальні практики в різних культурах. Потім почалися заняття з чоловічої анатомії, їх навчали, як влаштоване чоловіче тіло, як збудити чоловіка. Техніка, позиції, сотні рухів. І все це вивчали, повторювали, запам’ятовували — камасутра Верхньої Волги. Домініка дивувалась цій страшній енциклопедії, липким епіфаніям, які руйнували нормальність, які назавжди позбавляли Домініку невинності. Чи зможе вона коли-небудь кохатися?

По обіді за графіком на них чекали «практичні заняття», ніби їх готували стати фігуристками. Вони навчалися ходити, навчалися розмовляти, навчалися діставати корок з пляшки шампанського. Були кімнати з використаним одягом, зношеними черевиками, вицвілою від поту білизною. Вони переодягалися і практикувались, розмовляючи між собою, навчаючись слухати, проявляти зацікавленість, робити компліменти, лестити і, що найголовніше, витягувати інформацію під час розмови.

Рідкісний пообідній час на товариські посиденьки: п’ятеро дівчат на підлозі бібліотеки сидять колом, майже торкаючись колінами, сміються, базікають, практикують, як самі вони казали, «сексуальні розмови», які чули у вечірніх фільмах.

— Ось так, — сказала чорноволоса дівчина з помітним чорноморським акцентом, після чого заплющила очі й пробурмотіла дерев’яною англійською: — Так, коханчики, я від вас кінчаю.

Вибух сміху, і Домініка поглянула на почервонілі обличчя, подумавши, як скоро деякі з них лежатимуть в самих лише трусиках в готелі «Інтурист» у Волгограді, спостерігаючи, як кістляві в’єтнамські торгові представники скидають взуття.

— Катю, спробуй ти, — сказала дівчина Домініці.

З першого ж вечора вони всі відчули, що вона якось відрізняється, що вона особлива. Сидячи поруч, Аня поглянула на неї з очікуванням.

Не знаючи чому, може, щоб показати їм, а може, щоб показати собі, Домініка заплющила очі й прошепотіла: «Так, любчику… ось так... О, Боже», а потім із глибин живота видала гучне «ОХХХХХХХХ». Шокована тиша, а потім дівчата в колі схвально загули й заплескали в долоні. Білява Аня мовчки дивилася на неї великими очима серед загальних веселощів.

Аня з німбом кольору блакитної лугової квітки. Їй було важко, її засмучували особливо непристойні аспекти навчання, і вона трималася Домініки задля мужності й підтримки.

— Ти маєш звикнути до цього, — сказала їй Домініка, та Аня нітилася під час вечірніх фільмів, тримаючи міцно руку Домініки, доки на екрані, прямо перед їхніми очима, скаженів траходром. Дівчинка з маленької ферми не впорається, думала Домініка. Її колір слабшає, а не яскравішає.

А потім одного вечора, після страшенно розбещеного фільму, через який вона тихенько схлипувала, Аня прийшла до кімнати Домініки з червоними очима і тремтячими губами, її волошкові слова були майже нечутні. Вона прийшла до подруги по розраду, вона божеволіла. Вона сказала їм, що кидає школу, та їй відповіли щось — одному Богові відомо що, — і вона не змогла піти. Домініка потягнула її за руку за завісу у ванній.

— Ти мусиш пройти через це, — прошепотіла вона, злегка стискуючи Аню за плечі.

Аня заридала та обвила шию Домініки руками. Вона притиснула губи до рота Домініки. Маленька ідіотка тремтіла, і Домініка її не відкинула, не відштовхнула. Вони стояли на підлозі маленької ванної кімнати. Домініка також обійняла Аню, відчувши, як та тремтить. Аня підняла голову для ще одного поцілунку, і Домініка майже відмовила їй, але потім змирилася і знову її поцілувала.

Поцілунок мав неабиякий вплив на Аню, вона взяла руку Домініки, притягнула до себе і просунула під халат, до своїх грудей. «О, заради Бога», — подумала Домініка. Сама вона не відчувала пристрасті, скоріше їй було шкода дівчинку у своїх обіймах. То це й була та бісексуальність, про яку їм розповідали на першому поверсі? За ними могли спостерігати з-за завіси? В кімнаті були мікрофони? Це серйозне порушення правил?

Аня тримала її руку за зап’ястя й водила навколо свого соска, який набухнув під пальцями Домініки. Халат розкрився, і Аня потягнула схоплену руку нижче, собі між ноги. Збочення? Акт доброї волі? Щось інше? Невідомий розпусний пре­док Домініки — ким би вона не була — не давав їй зупинитись, незбагненний відсторонений стан, коли зупинитись зараз — це майже так само неможливо, як і продовжувати. Легкі, мов пір’їнки, пальці Домініки зарухались ідеальними колами, і Аня розтанула, її голова притислась до Домініки, лінія її шиї ніжна та вразлива.

Сидячи на плитці ванної кімнати, Домініка відчувала дихання Ані між своїх ніг, і причин зупинятися не було. Її таємне «я» наказувало їй відчути власне тіло, і від подиху Ані в неї вібрував низ живота. Голова Домініки відкинулась назад, на плитку, а рука схопилась за ванну для підтримки. Вона відчула у своїй руці прабабусину черепахову щітку і спустила її донизу. Щітка її прабабусі, мати розчісувала нею її волосся, це був її таємний компаньйон під час мрій у дівоцтві.

Домініка провела ручкою щітки по животу Ані, і м’який бурштиновий вигин став безкінечно легким, безкінечно звабливим. Аня затамувала подих, її очі тріпотіли за заплющеними повіками. Дивлячись на обличчя Ані, Домініка зупинила ручку в жаданому місці й вигнула зап’ясток. Рот Ані злегка відкрився, очі закотились, як у трупа на каталці в морзі. Аня напружилась і почала тремтіти від того, як щітка повільно занурювалась і виринала. Вона підвела голову, аби поглянути на Домініку, і прошепотіла: «Так, дитинко, саме так, ти мене кінчаєш», і Домініка всміхнулася, спостерігаючи за маленькою хтивою дояркою, ховаючи при цьому своє таємне «я» глибоко в бункер, всередину, закриваючи двері на замок.

За кілька хвилин Аня застогнала й підняла голову, щоб отримати черговий поцілунок. Годі.

— Тобі вже час, швиденько, йди, — сказала Домініка.

Розпашіла, Аня запахнула свій халат, поглянула на Домініку й тихо вийшла. Чи слід чекати завтра вранці звинувачень? Чи був зараз хтось за дзеркалом? Надто втомлена, щоб хвилюватися, Домініка лягла в ліжко в темній кімнаті. Щітка лежала, забута, на підлозі під раковиною.

***

Наступного ранку у великій вітальні на першому поверсі, обшитій дерев’яними панелями та вкритій велетенським блакитним килимом з візерунками кольору слонової кістки, жінок посадили на стільці, розставлені колом у центрі кімнати. Першій студентці, молодій худорлявій брюнетці зі жвавим західним новгородським акцентом, наказали встати, роздягнутися та пройтися колом — для оцінки.

Запала тиша. Дівчина завагалась, та потім роздягнулася. Лікарка та її асистентка, обидві в лікарняних халатах, грали роль модераторів, відзначаючи сильні та слабкі сторони. Після закінчення студенці наказали повернутися на стілець, лишаючись голою. Викликали наступну студентку, і процес повторився. Зашарілі обличчя, гусяча шкіра й покусані губи, поволі кімната наповнювалася збентеженими, тремтячими голими тілами. Під кожним стільцем лежали жалюгідні купки одягу та взуття.

Слава Богу, в кімнаті не було чоловіків. Коли невблаганна черга дійшла до Ані, вона почала нервово потирати руки й нажахано поглянула на Домініку. Домініка відвела очі. Лікарка гаркнула на Аню, коли та на мить зупинилася, вагаючись знімати трусики. Тепер настала її черга. Почувши своє ім’я, Домініка, попри нервування, підвелася. Це було жахливо — роздягатися у присутності півдюжини незнайомих людей, та вона себе змусила. Аня пильно за нею стежила. Домініку однаково турбували як власна оголеність, так і мовчання, що тривало, доки вона обходила коло стільців.

— Найкраща в групі, — прошепотіла асистентка.

— Це поки що тільки зовні, — виправила її лікарка.

Наступного дня посеред кола стільців став чоловік, знявши короткий халат. Під халатом він був голий, і йому б не завадило прийняти ванну та почистити нігті на ногах. Лікарка наочно розповідала про його біле тіло студенткам, після чого перейшла до детальнішого огляду. Наступного дня чоловік у халаті повернувся, цього разу з невисокою, присадкуватою шатенкою з міцними щоками та ліктями. Вони роздягнулися і невимушено зайнялись коханням на матраці посеред кола стільців. Лікарка виділяла різні позиції й могла, наприклад, наказати парі зупинитися посеред процесу, щоб проілюструвати певну точку або ж продемонструвати можливість фізично вдосконалити позицію. Моделі не показували емоцій і не виявляли жодних почуттів одне до одного, їхні кольори були дуже розмиті, ледь помітні. Вони були бездушні.

— Я не можу на них дивитися, — зізналася Аня Домініці.

У них з’явилася звичка прогулюватися удвох ріденьким садом біля особняка, усього кілька вільних хвилин після сніданку.

— Я не можу, я просто не можу.

— Слухай, звикнути можна до всього, — сказала Домініка.

Як цю дівчину взагалі обрали? З якої провінційної столиці її привезли? А потім вона подумала про себе. А як же ти? Чи зможеш ти, з часом, звикнути до всього?

Наступного тижня приниження лише примножувались, як Домініка й очікувала. Та сама вітальня, те саме коло стільців, та цього разу на стільцях сиділи чоловіки, грубі чоловіки в тісних костюмах та з нікудишніми зачісками. Студенткам наказали роздягнутися перед цими чоловіками, які відтак почали критикувати кожну з них, вказуючи на недоліки фігури, шкіри чи обличчя. Їх не вдавалось ідентифікувати; їхні пінисті жовті бульбашки змішувались, поглинаючи атмосферу всієї кімнати.

Аня прикривала своє залите сльозами обличчя руками, доки лікарка не наказала їй перестати бути тупою коровою і негайно прибрати руки. Почуваючись немов уві сні, Домініка відсторонилася від свого тіла, замкнула розум, щоб витримати погляд чоловіка з незворушним обличчям. Від кольору, що линув зсередини, його очі також здавались жовтими, немов у куниці. І доки його очі по ній блукали, вона дивилась на нього у відповідь, не блимаючи.

— На ній малувато м’ясця, — промовив він, ні до кого конкретно не звертаючись. — А соски надто маленькі.

Двоє інших чоловіків ствердно закивали головами. Домініка пильно дивилася на них, аж доки вони не відвели поглядів і не почали діловито підкурювати свої сигарети.

Домініка здивувалась, зауваживши, що перестає зважати. Зважати на свою оголеність, на непристойні коментарі, на погляди незнайомців, спрямовані на її груди, вагіну чи сідниці. «Хай роблять, що хочуть, — подумала вона, — та я не дозволю дивитися собі у вічі». Кожна студентка реагувала по-своєму. Одна маленька дурнувата ідіотка зі Смоленська, з південним акцентом, відверто фліртувала та виляла стегнами під час таких занять. Ані ж ніяк не вдавалося побороти сором. Виразний запах дезінфекції в особняку тепер перебивав їдкий аромат їхніх тіл, мускусу, поту, трояндової води та мила. А коли вимикалося світло, спітнілий персонал ховався по кабінках та робив записи, впевнюючись, що камери нічим не перекрито.

Одного вечора, коли Аня нишком постукала у двері, Домініка наказала їй забиратися геть.

— Я більше не можу тобі допомагати, — сказала вона, і Аня миттю зникла в темному коридорі.

«Це не моя проблема, — подумала Домініка. — Досить того, що я сама намагаюся не втратити розуму».

А потім приїхав автобус із військовими кадетами, які отримали найвищі оцінки в класі. Дівчата чекали на них у своїх кімнатах, сиділи на ліжках, спостерігали за худорлявими, вкритими синцями тілами, доки хлопці знімали з себе сорочки, черевики й штани, а тоді міцно трималися, коли ті крутилися й вертілися на них, немов горностаї, доки не вийшов час. Кадети пішли, не озираючись на жінок, і автобус, хитаючись, виїхав крізь ворота в сосновий ліс.

Наступного ранку в заштореній темній бібліотеці увімкнули проектор, але замість звичного фільму вони побачили свою однокласницю з п’ятої кімнати на одномісному ліжку з учорашнім кістлявим бритоголовим кадетом. Дівчатам не ставало сил дивитися на екран. Це був сором, це була зневага, нестерпно було бачити свої ноги, закинуті за прищуватий зад, руки, зчеплені на худорлявих плечах. Лікарка зупиняла фільм на певних моментах, щоб прокоментувати та дати поради. Більш того, тепер усі зрозуміли, що фільми показуватимуть по черзі — кімнати п’ять, шість, сім... Аня похилила голову, тримаючи обличчя в долонях. Вона жила в одинадцятій кімнаті й мусила витримувати не тільки фільми, а ще й муку очікування. Коли її фрагмент закінчився, вона в сльозах вибігла з кімнати. Лікарка не зупиняла. Вона все тріщала про її помилки і про те, як їх можна виправити.

Домініка жила в кімнаті номер дванадцять, в кінці коридору. Таким чином, фрагмент її інтерлюдії з кадетом мав бути останнім. Відсторонившись від тіла, вона дивилась на себе, дивуючись своєму холодному обличчю, тому, як механічно вона хапала юнака, направляла його, як потягнула за вухо, щоб зняти його з себе, коли він закінчив свою справу. В її голові паморочилося, та вона не відчувала сорому чи бентеги. Вона дивилась на екран, нічого не відчуваючи й постійно повторюючи собі, що вона член Sluzhba Vneshney Razvedki, Служби Зовнішньої Розвідки Російської Федерації.

Наступного ранку Аня не прийшла на сніданок, і двоє дівчат знайшли її в кімнаті. Вони ледве змогли відчинити двері, штовхнувши плечем. Аня затягнула колготи навколо шиї, прив’язала кінець до гачка для одягу з внутрішнього боку дверей і просто, підібгавши ноги, задушила себе. Їй вистачило сил тримати ноги над підлогою, доки вона не відключилася. Вага її звислого тіла добре затягнула петлю. Гуляючи в саду, Домініка почула крики. Вона кинулася нагору, розштовхала інших, зняла Аню з гачка й поклала на підлогу. Вона відчувала провину та гнів. Чого ця маленька дурепа від неї чекала? Чому задушити себе до смерті їй вистачило мужності, а лягти з чоловіком у ліжко на тридцять хвилин — ні?

Реакції майже ніякої не було. Всі мовчки стояли навколо. Аню винесли з особняка на підрамнику, накривши ковдрою, з-під якої виднілося її біляве волосся. Ніхто не згадував про інцидент. День продовжився, як завжди.

Наближалося закінчення курсу. Шестеро горобців спостерігали, як четверо хлопців зайшли до їдальні. Тепер вони були молодими круками, підготовленими в меншому маєтку, далі дорогою. Троє з них стали експертами з мистецтва зваблювання вразливих самотніх жіночок, мішеней СВР — старої незаміжньої секретарки міністра, розчарованої дружини посла, недооціненої помічниці генерала. Четвертого хлопця навчали іншій спеціальності: заводити дружбу з чутливими боязкими чоловіками — шифрувальниками, військовими аташе, подеколи старшими дипломатами, — які потайки жадали чоловічої дружби, товариства, любові, але були зворушливо вразливі перед загрозою викриття. Круки зарозуміло розповідали, що витерпіли справжні страждання під час підготовки. Партнерів для тренувань майже не було, прошепотів Дмитрій; вони практикувались на немитих дівчатах із найближчих сіл, займалися сексом із хворобливого вигляду шльондрами, яких звозили із заводів у Казані. Домініка не питала про четвертого хлопця, як і з ким практикувався він.

— Зате нас навчили бути найкращими, — сказав Дмитрій. — Ми експерти з сексу.

Він поставив руки в боки й поглянув на них крізь свої вії.

Дівчата слухали, не промовивши й слова. Домініка бачила на їхніх обличчях скептицизм, фаталізм і недовіру. Вони нагадували повій із Тверської вулиці в Москві. «Цвіт школи горобців, — подумала Домініка. — Порожнє місце Ані за столом було не єдиною втратою».

Вони вирушили в аеропорт опівночі, везучи з собою дешеві валізи й не озираючись на темний особняк. Школу повій зачинили до прибуття наступної групи. Соснові ліси стояли чорні й мовчазні. Літак зробив коло над димарями Казані й рушив на захід, над невидимим краєвидом. За якусь годину вони вже летіли над вогнями Нижнього Новгорода, розділеного надвоє чорною стрічкою Волги. Потім почалося поступове зниження до сяючої безсонної Москви. Вона більше ніколи не побачить цих людей.

Наступного ранку Домініка мала з’явитися в Центр, у п’ятий відділ, щоб розпочати кар’єру молодшого офіцера розвідки. Вона розмірковувала про Симьонова, керівника п’ятого відділу, і про інших офіцерів, яких зустріне, як вони дивитимуться на неї і що казатимуть. «Що ж, — подумала вона, — тренована куртизанка повернулася зі степу і збирається поселитися в їхньому світі».

У вітальні було ще темно, коли вона зайшла навшпиньки у квартиру перед світанком, та в коридорі одразу ж з’явилася мати, вбрана в халат.

— Я почула твої кроки, — сказала вона, і Домініка знала, що це про її нерівні кроки на сходах.

Домініка обійняла матір, потім поглянула на її руку й поцілувала — устами, натренованими знищувати чоловіків.

Токмач зі школи горобців

Зварити нарізану великими шматками картоплю, тонко нашинковану цибулю та моркву в яловичому бульйоні до м’якості. Додати тонку вермішель та варити до готовності. Покласти відварену яловичину на дно тарілки й залити бульйоном з овочами.

9


Наступного ранку Домініка вирушила в «п’ятий», все ще змучена після перельоту з Казані. Минувши довгий коридор штаб-квартири зі світло-зеленими стінами, вона зайшла до кабінету Симьонова, щоб доповісти про себе, та їй повідомили, що полковника немає на місці, і порадили прийти пізніше. Натомість її відіслали до відділу кадрів, потім до реєстру, потім до архіву.

Домініка вийшла з-за рогу в коридорі й наткнулася на самого Симьонова, який розмовляв із сивочолим чоловіком у темно-сірому костюмі. Вона зауважила густі білі брови та зичливу усмішку. Його карі очі звузились, коли Симьонов коротко їх представив: генерал Корчной, голова Американського відділу, молодший лейтенант Єгорова. Вона туманно пригадала ім’я, знаючи про його авторитет. Порівняно з блідою аурою нав­коло голови Симьонова, Корчной купався в гарячій мантії, яскравішої за яку Домініка ще ні в кого не бачила. Фіолетовий оксамит, насичений і багатий.

— Молодший лейтенант саме повернулася з навчання в Казані, — сказав Симьонов, усміхнувшись. Кожен у Службі розумів, що це означало. Домініка відчула, як кров приливає до обличчя.

— Вона допомагає у вербуванні дипломата, про справу якого я вам розповідав, генерале.

— Не просто допомагаю, — сказала Домініка, глянувши на Симьонова, а потім на Корчного. — Я нещодавно успішно закінчила навчання в «лісі».

Вона не хотіла називати школу горобців, подумки проклинаючи Симьонова. Домініка розуміла, що саме робив Симьонов, та нічого не бачила навколо стариганя. Його важко було читати.

— Я чув про ваші успіхи в академії, молодший лейтенанте, — сказав генерал загадково. — Радий познайомитись.

Корчной сухо та міцно потиснув їй руку. Симьонов подумав, що цей буде першим серед багатьох старших офіцерів, хто спробує залізти їй під блузку. Адже вона працюватиме в канцелярії якогось генерала (та на його шкіряному дивані) вже за якихось шість місяців.

Здивована й приємно вражена словами Корчного, Домініка потиснула генералові руку, подякувала й пішла далі коридором. Очі чоловіків дивилися їй услід.

— Гаряча, мов banya в Якутську, — прошепотів Симьонов, коли Домініка зникла за рогом. — Ви знали, що вона небога заступника директора?

Корчной кивнув.

— Небога чи ні, а намучимось ми з нею, — пробурмотів Симьонов. Корчной промовчав. — Вона хоче бути оперативницею. Але гляньте на неї, вона ж створена, щоб бути горобцем. Тому Єгоров і відіслав її в Казань.

— А француз? — спитав Корчной.

Пирхання.

Polovaya zapadnya. Звичайна медова пастка. Це справа кількох тижнів. Він бізнесмен, ми вичавимо його досуха, і справу зроблено.

Симьонов кивнув головою в бік коридору.

— Вона хоче прочитати файл, увійти в курс справи. Єдине, куди вона увійде, то це в труси до француза.

Корчной усміхнувся.

— Щасти вам, полковнику, — сказав він, потиснувши руки.

— Дякую, генерале, — відповів Симьонов.

***

Домініку направили до французької секції п’ятого відділу. Вона дивилась на кут, у якому сходились стіни кімнати без вікон і де стояв старий стіл, на якому — тільки тріснутий дерев’яний ящик для документів. Дві товсті папки грубо кинули їй на стіл. Симьонов нарешті дав дозвіл, щоб скоріше вже спекатись її. Темно-сині папки з чорними діагональними стрічками були геть зношені, кути загнуті, корінці потріпані від сотень спітнілих рук. Osobaya papka. Її перший оперативний файл. Вона відкрила її й почала вбирати слова, кольори.

Об’єктом був Симон Делон, сорок вісім років, перший секретар торгового відділу Посольства Франції в Москві. Делон був одружений, та його жінка лишилася в Парижі. Він зрідка відвідував її у Франції для виконання подружнього обов’язку. Будучи географічним холостяком, Делон одразу впав в око ФСБ. Спочатку до нього приставили одного наглядача, та час минав й інтерес до нього зростав, тож його обвішали жучками. Вони багато часу проводили зі своїм krolik, своїм зайченям. Команда з дванадцяти осіб супроводжувала його на роботу й укладала спати.

З конверта, що лежав між сторінок файлу, випали світлини. Делон прогулюється наодинці біля річки, наодинці спостерігає за фігуристами на катку «Динамо», їсть сам за столом ресторану.

Домініка розгладила зім’яті розвідувальні документи, тонкі листки паперу синього кольору. Завдяки дзеркалу вдалося помітити, як довгонога повія провела рукою по нозі Делона в маленькому ескорт-барі на Кримському Валу. Суб’єкту було некомфортно, він нервував, відмовився (нездатний?) зняти повію, — значилось у записі.

«Бідолашний, воно йому було не треба», — подумала Домініка.

Технічний додаток: аудіоімплантат в електричній розетці у вітальні записав кілька годин звуку: 20:36:29, брязкіт посуду в раковині. 22:12:34, негучно лунає музика. 23:01:47, сон.

Його телефон прослуховували з центральної телефонної станції, позаяк необхідно було записувати щотижневі дзвінки до дружини в Париж. Домініка прочитала стенограму французькою. На одному кінці була роздратована та непривітна мадам Делон, на іншому — маленький і мовчазний Делон.

«Шлюб без сексу, нещасливий, з дратівливою жінкою», — написав на полях невідомий стенограф.

Під час процесу оцінювання справи СВР ліктями пробила собі шлях і оголосила верховенство над ФСБ — це була іноземна справа, не місцева. Наступний том файлу починався з оперативного оцінювання, написаного абревіатурним стилем напівграмотного совєта, типом письма, з якого постійно насміхалися в академії. Потенціал об’єкта з погляду оперативної експлуатації величезний. Не має значних недоліків. Сексуально незадоволений. Доступ до забороненої інформації задовільний. Очікує на скорий вихід на пенсію, неагресивний. Вразливий до шантажу, враховуючи шлюб за вигодою. І таке інше.

Домініка сиділа на стільці, роздивлялася папери й думала про своє навчання в академії. Було зрозуміло, що це невелика справа, невелика ціль, і в підсумку — маленька віддача. Делон міг бути самотнім чоловічком і, можливо, вразливим, та його доступ до посольства — мінімальний. У «п’ятому» не знайшли нічого кращого за цей navoz, цю купу лайна? Це все підлаштував Симьонов, він роздмухав цю справу, це було очевидно. Вона пройшла академію, закінчила школу повій лиш для того, щоб опинитися серед особливого типу проституток? Уся служба буде такою?

Вона спустилася ліфтом до кафетерію, взяла яблуко й вийшла на терасу, на сонячне світло. Сіла подалі від лавок, на низеньку стіну, що тягнулась уздовж паркану, зняла туфлі, заплющила очі й відчула ногами тепло цеглинок.

— Дозволите приєднатися? — промовив голос, трохи налякавши її.

Вона розплющила очі й побачила постать генерала Корчного з американського відділу, що схилилась над нею. Його пальто було застебнуте, і він стояв, поставивши ноги, немов maître d’hôtel9. Від сонячного світла колір його фіолетового німба здавався ще насиченішим, з майже помітною текстурою. Домініка одразу ж скочила, схопивши свої балетки, і почала їх взувати.

— Облиште, молодший лейтенанте, — сказав Корчной, засміявшись. — Хотів би я свої зняти і втопити в найближчому ставку.

Домініка розсміялася.

— То в чому проблема?

Корчной дивився на блакитні очі, каштанове волосся і простодушне обличчя. Який стажер насмілиться висловити настільки обурливу пропозицію генералові? Якому випускникові вистачить снаги? А тоді голова управління СВР, відповідального за всі наступальні розвідувальні операції в північній півкулі, нахилився і зняв свої черевики та шкарпетки. Вони сиділи на сонці разом.

***

— Як просувається ваша робота, молодший лейтенанте? — запитав Корчной, дивлячись на дерева обіч тераси.

— Це мій перший тиждень. У мене є стіл, ящик для документів, я сиджу й читаю файл.

— Твій перший файл. І як тобі, подобається?

— Цікаво, — сказала Домініка, міркуючи про загальну затертість файлу, сумнівні висновки, хибні рекомендації.

— У твоєму голосі якось замало ентузіазму, — сказав Корчной.

— О, ні, навпаки, — запевнила Домініка.

— Але?.. — запитав Корчной, злегка повернувшись у її бік. Сонячне світло кидало тонку тінь на його густі брови.

— Гадаю, мені потрібен час, щоб добре ознайомитись з оперативними файлами, — сказала Домініка.

— Тобто? — спитав Корчной. Він поводився м’яко, заспокійливо. Розмовляючи з ним, Домініка почувалася комфортно.

— Прочитавши файл, я не погоджуюся з висновком. Не розумію, як до цього дійшли.

— І з якою частиною ти не згодна?

— Йдеться про мішень низького рівня, — сказала вона, навмисне не розкриваючи надто багато деталей, пам’ятаючи про безпеку. — Він самотній, вразливий, але я не впевнена, що він вартий наших зусиль. У «лісі» часто говорили про марнування оперативних ресурсів, про те, що не слід гаяти час на збиткові завдання.

— Колись були часи, — сказав Корчной, перевіряючи її, — коли жінок не допускали до Академії. Були часи, коли важко було навіть уявити, щоб молодший офіцер читав матеріали незавершеної справи і, тим більше, коментував її.

Він поглянув на полуденне сонце і примружився. Королівський пурпур.

— Вибачте, генерале, — м’яко мовила Домініка. Вона знала, що він не гнівається. — Я не збиралася критикувати чи висловлюватись невідповідним чином.

Вона поглянула на нього — примружений, спокійний, чекає. Інстинктивно вона вирішила розповісти цьому чоловікові про свої переживання.

— Пробачте, генерале, я лише хотіла сказати, що, як на мене, ця справа заслабка. Не розумію, як було зроблено оперативні висновки. Знаю, в мене майже немає досвіду, але це ж очевидно.

Корчной повернувся й поглянув на Домініку — вона була спокійна й упевнена. Він гмикнув.

— Ти й повинна читати, критично оцінюючи справу. А ті ідіоти в академії мають рацію. Нам слід бути ефективнішими. Старі деньки закінчилися. Та нам важко їх забути.

— Не хотіла здатись неввічливою, — сказала Домініка. — Я тільки намагаюся добре виконувати свою роботу.

— І ти маєш рацію, — усміхнувся Корчной. — Приведи до ладу свої думки, обміркуй аргументи й вислови їх. Будуть не схвалювати, та ти продовжуй. Щасти тобі.

Він встав, тримаючи свої черевики та шкарпетки.

— До речі, молодший лейтенанте, як звуть вашу мішень?

Він помітив, що вона вагається.

— Просто цікавлюся.

Домініка одразу ж зрозуміла, що часу грати в новеньку немає. Якщо він ще не знав імені, то міг би з’ясувати за десять секунд.

— Делон, — сказала вона. — Французьке посольство.

— Дякую.

Він розвернувся, тримаючи в руках свої черевики й шкарпетки, і пішов доріжкою далі.

***

Іншого вона й не очікувала, але труднощі почалися вже під час щоденного ранкового планування. Тримаючи два томи файлу в руках, Домініка увійшла до конференц-зали й сіла в кінці вицвілого столу поряд із трьома офіцерами, вбраними в сірі та коричневі костюми, з п’ятого відділу (відповідальними за Францію, Бенілюкс, Південну Європу та Румунію). Вона відчувала нестачу енергії в кімнаті. У цих чоловіків не було ані емоцій, ані уяви, ані пристрасті.

Усю стіну прикрашала величезна мапа Євразії, а на запиленому столику в кінці кімнати стояло кілька телефонів. Про вродливу випускницю школи горобців уже ходили чутки. Домініка відповіла на їхні погляди, заледве запримітивши кам’яні обличчя, запитливі усмішки. Коричневі, сірі, брудні кольори брудних думок. Посередині столу — дешеві алюмінієві попільниці, по вінця заповнені сигаретними недопалками.

— Будуть якісь попередні коментарі? — спитав Симьонов з іншого краю столу.

Він сидів, не виявляючи ні емоцій, ні будь-якого інтересу, як і тоді, коли Домініка його зустріла вперше. Він поглянув на три обличчя за столом. Усі мовчали. Він повернувся до Домініки, чекаючи на її коментарі. Вона глибоко вдихнула.

— З дозволу полковника, я хотіла б обговорити мішень, — сказала Домініка. Вона чула, як б’ється її серце.

— Ми її оцінили, — сказав Симьонов. Його тон натякав на те, що тонкощі операції Домініки не стосуються.

— Мішень вартісна. Лишилося тільки визначити підхід, — сказав він, дивлячись на офіцера, який сидів поруч.

— Боюся, це не зовсім так, — сказала Домініка.

Голови повернулись в її бік. Це що таке? Позиція? У випускниці Академії? Від горобця? Очі повернулися до Симьонова, очікуючи на реакцію. Буде весело.

Симьонов згорбився над столом, поклавши руки поперед себе. Сьогодні він випромінював слабке жовте сяйво. Цей чоловік не терпів, щоб йому перечили. Його очі були червоні й водяві, сиве волосся лежало копицею на голові.

— Ви тут, товаришу Єгорова, — сказав він, — щоб допомогти визначитись із підходом до француза. Питаннями доступу, обробки та продуктивності будуть займатися офіцери цього відділу.

Він дещо нахилився вперед і поглянув на Домініку. Голови знову повернулись у її напрямку. Звісно, це мав бути кінець дискусії.

Домініка стиснула руки, тримаючи їх на папках файлу, перед собою, щоб ніхто не помітив тремтіння.

— Вибачте, що заперечую, товаришу, — сказала Домініка, повторивши його слово, анахронізм, — але мене призначили для повноцінної участі в цій операції, я оперативний працівник і сподіваюся взяти участь у всіх фазах даної справи.

— Оперативний працівник, кажете? — мовив Симьонов. — Ви випускниця «лісу»?

— Так, — сказала Домініка.

— Коли ви закінчили навчання? — спитав він.

— Разом з останнім випуском, — сказала Домініка.

— А потім?

Симьонов вичікувально оглянув стіл.

— Спеціалізована підготовка.

— Яка саме спеціалізована підготовка? — запитав спокійно Симьонов.

Вона до цього підготувалась заздалегідь. Симьонов чудово знав, де вона була. Він намагався принизити її.

— Я відвідувала базовий курс Інституту Кона, — сказала Домініка, міцно притиснувши губи до зубів. Вона не збиралась плазувати перед цими lichinki, цими опаришами. Подумки вона проклинала дядька Ваню.

— А, так, школа горобців, — сказав Симьонов. — І саме тому ви тут. Щоб взяти участь у вербуванні мішені, Делона.

Один з чоловіків за столом придушив раптову посмішку, хоч і не одразу.

— Перепрошую, полковнику, — сказала Домініка, — та мене призначили до цього відділу повноцінним членом команди.

— Я розумію, — сказав він. — Ви читали papka Делона? Його справу?

— Обидва томи, — сказала Домініка.

— Це схвально, — сказав він. — Які попередні коментарі ви хотіли б додати з приводу його справи чи, можливо, певних її вад?

Дим тягнувся під стелю, в кімнаті настала тиша. Домініка поглянула на обличчя, які її оцінювали.

Вона проковтнула слину.

— Проблема його доступу критична. Мішень, Делон, торговий директор середнього рівня, не має до секретних матеріалів достатнього доступу, щоб виправдати політично делікатну chernota — чорнуху.

— А що вам відомо про шантаж? — запитав Симьонов спокійним голосом, дещо вдоволено. — Тільки те, що вам розповідали в Академії? І все?

— Сам Делон не вартий зусиль, — повторила Домініка.

— Є ряд аналітиків Лінії Р, які з вами не погодяться, — сказав Симьонов, підвищивши тон. — Делон має доступ до комерційних даних Франції та ЄС. Бюджетні показники. Програми. Інвестиційні стратегії, енергетична політика. Ви б знехтували такою інформацією?

Домініка похитала головою.

— Делон не знає нічого такого, чого нам не можуть надати безпосередньо наші низькосортні агенти з торговельних або комерційних установ у Парижі. Такий спосіб буде набагато зручнішим, з погляду загальних вимог, ви не згодні?

Симьонов, спохмурнівши, відкинувся у своєму кріслі.

— Бачу, ви багато чого навчилися в Академії. Отже, ви пропонуєте, щоб відділ не підтверджував дану операцію? Щоб ми відпустили Делона й не вживали ніяких заходів?

— Я лише кажу, що потенційний ризик скомпрометувати західного дипломата в Москві невиправданий його низьким потенціалом як джерела.

— Перечитайте файл ще раз, молодший лейтенанте, — сказав Симьонов. — І повертайтесь, коли зможете додати щось конструктивне.

Усі дивилися на Домініку. Дівчина встала з-за столу, забрала файл і пройшла до дверей. Вона тримала спину рівно й зосередилась на дверній ручці. Зачинивши двері, одразу зачула приглушений гомін і здавлені смішки.

Наступного ранку Домініка підійшла до свого порожнього столу і знайшла в пошарпаному ящику для документів звичайний білий конверт. Вона обережно розкрила його нігтем великого пальця й дістала лист паперу. Красивим почерком, фіолетовим чорнилом було виведено усього кілька слів:

У Делона є донька. Слухайся своїх інстинктів. К.

***

Наступного дня вони знову зібрались за столом, заваленим горою фотографій та звітами агентів спостереження. Попільниці були переповнені. Домініка підійшла до свого місця в кінці столу. Чоловіки її проігнорували. Вони розглядали профіль Делона, без особливого інтересу, час від часу поглядаючи на стінний годинник.

Ні над ким з них не було основних кольорів. Вони проходились його звичками й обговорювали місця, де можна було б встановити контакт. Знуджений, як завжди, Симьонов поглянув на Домініку.

— Отже, молодший лейтенанте, є якісь ідеї стосовно точок контакту? Звісно, якщо ви переглянули свої попередні заперечення з приводу операції.

Домініка заговорила рівним, спокійним голосом.

— Я перечитала файл, полковнику, — сказала вона, — і все ще вважаю, що цей чоловік не найкраща мішень.

Цього разу голови за столом не зреагували. Чоловіки не відводили поглядів від паперів перед собою. «Довго в “п’ятому” вона не протримається, — подумали вони. — А може, і взагалі в Службі».

— Досі лишаєтесь при своєму? Як цікаво, — сказав Симьонов. — Нам слід закинути його справу, це ви нам радите?

— Я цього не казала, — мовила Домініка. — Я вважаю, що навпаки, нам слід зосередитись на ньому як на мішені, експлуатуючи його самотність.

Вона відкрила перед собою папку.

— Та головним об’єктом, кінцевою метою операції, має бути не сам Делон.

— Що за нісенітниця? — сказав Симьонов.

— Це вже є у файлі. Я провела невелике додаткове дослідження, — сказала Домініка.

Симьонов оглянув стіл, потім перевів погляд на неї.

— Справу вже й так ретельно дослідили…

— І виявилось, що у мсьє Делона є донька, — втрутилась Домініка.

— А також дружина, які живуть у Парижі, це нам добре відомо.

— І донька його працює в Міністерстві оборони Франції.

— Сумніваюся, — вимовив Симьонов. — За всією сім’єю слідкували. Паризька резидентура перевірила всі місцеві записи.

— Значить, дещо вони таки проґавили. Їй двадцять п’ять років, незаміжня, живе з матір’ю. Її звуть Сесіль, — сказала Домініка.

— Це безглуздо, — відповів Симьонов.

— У стенограмі її згадують лише раз. Я перевірила іноземні каталоги в Лінії Р, — сказала Домініка, гортаючи сторінки файлу. — Сесіль Деніз Делон значиться в реєстрі вулиці Сен-Домінік. А це центральний реєстр Міністерства оборони.

Домініка подивилась навколо, на обличчя, які втупились у неї.

— А значить, наскільки я зрозуміла, вона має доступ до секретних оборонних бюлетенів, які щодня публікує уряд. Вона одна з тих, хто безпосередньо обробляє французькі військові документи. Ймовірно, вона займається розповсюдженням та зберіганням різноманітних звітів про французький військовий бюджет.

— На даний момент це лише припущення, — сказав Симьонов.

— Ми не знаємо, де французи зберігають свої ядерні секрети, але я не здивуюсь, якщо…

— Немає потреби в безглуздих спекуляціях, — сказав Симьонов. Жовтий туман навколо його голови розростався й темнів. Домініка розуміла, що він роздратований, злий, обачний, як знала й те, що її впертості й непокори вже достатньо для того, щоб вилетіти зі Служби.

У кімнаті запала мертва тиша. Допотопні совєцькі інстинкти Симьонова запрацювали; бюрократ у ньому розраховував комбінації. Його думки вмить набули традиційної природи чиновника КГБ. Ця маленька tsarevna з великим прізвищем робить з мене посміховисько. Що я отримаю в результаті її роботи? Якщо інформація цієї maneken — маріонетки — правдива, винагорода буде неймовірною, але й ризик теж. Операція, націлена на французьке міністерство оборони, має бути затверджена аж згори.

— Якщо це правда, — сказав він різко, — ми можемо отримати додаткову перевагу.

Він говорив так, ніби все знав заздалегідь. Він збив попіл у попільничку.

Вона могла читати його замаслені, вологі думки.

— Я погоджуюся з вами, полковнику. Ось де справжній потенціал Делона, і саме це робить його цінним об’єктом, і через це варто ризикувати, вербуючи його.

Симьонов захитав головою.

— Донька в Парижі, за двадцять п’ять сотень кілометрів.

— Мені здається, це не так уже й далеко, — сказала Домініка, усміхнувшись. — Побачимо.

Симьонову стало не по собі від цієї посмішки.

— Звісно, доведеться розвинути детальніший профіль про стосунки батька й доньки.

— Звісно, дякую, молодший лейтенанте, — сказав Симьонов.

Ще кілька хвилин, і вона захопить весь п’ятий відділ. «Гаразд, — подумав він, — нехай займається підготовчою роботою, скільки влізе». Під час операції він доб’ється, щоб вона опинилась на спині з задертими догори ногами, під об’єктивом камер, і цього буде досить.

— Дуже добре, молодший лейтенанте, оскільки ви розкрили таку цікаву деталь, я б хотів, щоб ви виклали свої думки з приводу контакту з мішенню, з Делоном, — сказав він Домініці.

— З вашого дозволу, полковнику, я вже склала план першого контакту, — сказала Домініка.

— Що ж…

Офіцери п’ятого відділу відкинулися в кріслах і загасили свої недокурені сигарети в попільниці. Господи, чутки про цього горобчика обмежувались блакитними очима, тим, що вона ховала під своєю строгою спідницею, та розміром її грудей. Ніхто нічого не розповідав про її сталеві yaitsa. Вони вийшли з кімнати, залишивши Домініку збирати папери, розкидані на столі, як новеньку, що мала прибрати кімнату. Вона була не проти. Зібрала папери, поклала на пошарпані папки файлу Делона і вийшла з конференц-зали, зачинивши за собою двері.

***

На Арбаті, за адресою Нікітський бульвар, 12, є маленький ресторан під назвою «Жан-Жак». Щось у стилі французької винарні, шумної, задимленої, наповненої ароматом рагу й тушкованого м’яса. Столики, вкриті білими скатертинами, стоять на чорно-білій кахлевій підлозі майже впритул, а навколо них натикані віденські стільці. Стіни аж до самої стелі вкриті вин­ними пляшками на полицях, а біля вигнутої барної стійки рядком стоять табурети. «Жан-Жак» майже завжди був переповнений москвичами. В обідній час, якщо хтось сидів сам, то дозволяв сісти й незнайомцеві.

Ополудні дощового четверга у «Жан-Жаку» було більше народу, ніж зазвичай. Клієнти стояли на порозі або ж на вулиці, під накриттям, чекаючи, доки звільняться столики. Гамір був неймовірний, сигаретний дим висів у повітрі. Офіціанти снували між столами, відкриваючи пляшки й подаючи страви. Після п’ятнадцятихвилинного очікування Симона Делона з французького посольства в Москві провели до столика на двох у кутку кімнати. За цим столиком сидів молодик, доїдаючи тарілку діжонського рагу з овочами та шматками м’яса. Він вмочав чорний хліб у підливку. Коли Делон сів за стіл, молодик ледве підвів голову, вітаючись.

Попри натовп та шум, Делону подобався цей ресторанчик, він нагадував йому про Париж. Ба більше, російська обідня практика саджати незнайомців разом надавала шанси опинитись поруч з милою студенткою чи привабливою продавчинею. Іноді вони йому навіть усміхалися, ніби знайомі. Принаймні так могло б здатися, якби хтось дивився з іншого кінця кімнати.

Делон замовив келих вина, розглядаючи меню. Молодик по той бік столу оплатив рахунок, витер рота й потягнувся по піджак, що висів на спинці стільця. Делон підвів погляд і побачив, як неймовірна чорнява жінка з крижаними блакитними очима прямує до його столика. Він затамував подих. Жінка сіла на місце, яке щойно звільнив молодик. Її волосся було підібране вгору, а під комірцем красувалось перлове намисто. Під легким плащем на ній була бежева атласна сорочка й темно-шоколадна спідниця з коричневим ремінцем зі шкіри алігатора. Делон ледь не розлив своє вино, коли помітив, як сорочка облягає тіло жінки.

Вона дістала маленькі квадратні окуляри для читання з сумки зі шкіри алігатора; вони тримались на кінчику її носа, доки вона роздивлялась меню. Жінка відчула його погляд і підвела очі. У паніці він заховався за своїм меню. Ще один косий погляд, цього разу на витончені пальці, які тримали меню, на вигин її шиї, її вії за тими рентгенівськими очима. Вона знову на нього поглянула.

Izvinite, я перепрошую, щось не так? — спитала Домініка російською. Делон захитав головою і соромливо ковтнув слину. На вигляд йому було трохи за п’ятдесят, він мав схоже на солому русяве волосся, велику голову й тонку шию, яка переходила у вузькі округлі плечі. Маленькі чорні оченята, гострий ніс і стиснуті губи, увінчані маленькими вусами, які доповнювали мишачий образ. Один з ріжків його комірця злегка виглядав із синьо-чорного піджака, а вузол його краватки був маленьким і нерівним. Домініка ледь стримувала бажання поправити його комірець і вирівняти краватку. Вона знала дату його народження, тип аспірину, який стояв на поличці над його раковиною у ванній кімнаті, колір покривала на його самотньому ліжку. Що ж, думала вона, він точно схожий на торгового аташе.

Делон ледве міг дивитися їй в очі. Домініка відчула його спробу заговорити. Коли він нарешті наважився, слова вилітали найблідіших відтінків блакиті, не такі волошкові, як ті, що вирізняли Аню в школі горобців. Він глибоко вдихнув, і Домініка приготувалась. Вона вже знала, що оцінила ситуацію правильно, її плани на нього починали втілюватись.

— Я дуже перепрошую, — сказав Делон, — вибачте, але я не говорю російською. Ви говорите англійською?

— Так, звичайно, — відповіла Домініка англійською.

— Et français?10 — спитав Делон.

— Oui11, — сказала Домініка.

— Як добре. Я не хотів витріщатися, — затинаючись, заговорив він французькою. — Я лише подумав, як вам пощастило знайти місце. Ви довго чекали?

— Не дуже, — сказала Домініка, озирнувшись навколо і глянувши на двері. — У будь-якому разі, здається, народу поменшало.

— Що ж, я радий, що ви знайшли місце, — сказав Делон, закінчуючи набір фраз, якими міг оперувати.

Домініка кивнула та повернулася розглядати меню. Те, що вона сіла саме на це місце в кутку кімнати, не мало нічого спільного з удачею. Того дня кожен клієнт в «Жан-Жаку» був офіцером СВР.

***

Наступна випадкова зустріч у «Жан-Жаку» стала приводом представитися маленькому, схожому на сову дипломату під псевдонімом «Надя». Під час ще однієї зустрічі, за кілька днів, на тротуарі біля винарні, йому вистачило духу запросити її на обід. Потім вони спробували інший ресторан. Делон був до болю сором’язливим, з гарними манерами. Він помірно пив, затинаючись, розповідав про себе й потайки витирав блискуче чоло, стежачи за тим, як Домініка неуважно ховала пасмо волосся собі за вухо. Завдяки таким зустрічам стриманість Делона почала зникати, а його блакитна аура міцнішала. Саме цього вона й чекала.

Делон без жодної підозри повірив у легенду про те, що Надя — вчителька мови в Liden & Denz на Грузинській вулиці. Він старанно не реагував, коли вона розповідала про чоловіка, геолога, який працював на Сході в іншому часовому поясі, і ввічливо вдав незацікавленість, коли Домініка мимоволі згадала про свою маленьку квартиру, єдиною принадою якої було те, що вона не мусила її з ким-небудь ділити. «Приватність», — прорвалася нестримна думка в голові Делона.

Симьонов хотів швидкого розвитку справи, він хотів, щоб Домініка вклала чолов’ягу до ліжка, та й по всьому. Домініка опиралася, перечила, розширювала межі непокори. Вона знала, що Симьонов має намір використати її як горобця, що його бачення вербовки обмежується операцією з секс-захоплення, що він не цінує перспектив у цій справі. Вона наполегливо сперечалася про період ретельної обробки Делона, неймовірно важливий, враховуючи потенціал його доньки, цього колосального джерела. Його слід буде підводити непомітно. Симьонов намагався тримати себе в руках, доки ця пишногруда випускниця академії читала йому лекції, доповідала про прогрес і пропонувала подальші кроки.

Кілька наступних тижнів тривала класична razrabotka, розвиток справи. Домініка провела Делона від стадії випадкового знайомства до комфортного приятелювання, спостерігаючи, яким розслабленим він був з нею і як ховав свій щораз сильніший потяг. Вона передбачала його бажання, підказувала йому, натякала, як сама починає його любити. Він не міг у це повірити. Француз був нею одурманений, та Домініка знала, що він надто боязкий, надто сором’язливий, щоб зробити перший крок. Вона розуміли, що про вербування не може бути й мови, якщо він відчує, що його зрадили чи скомпрометували. Вербування можна було заснувати лише на дружбі, на щораз більшому захопленні Делона, на його остаточній нездатності відмовляти.

Вони бачилися раз на тиждень, потім двічі на тиждень, а потім почали зустрічатися на вихідних для прогулянок містом, відвідин музеїв. За взаємною безсловесною домовленістю, вони обоє поводилися стримано. Зрештою, обоє були одружені. Вони говорили про його сім’ю, про безтурботне дитинство в Бретані, про його батьків. Домініка мала бути м’якою. Делон був равликом, який, злякавшись, одразу ховав голову в панцир.

З часом Делон почав, затинаючись, розповідати про свій шлюб без кохання. Його дружина була на кілька років старша за нього, висока й аристократична, вона тримала все у своїх руках. Її сім’я була заможна, дуже, і вони одружилися одразу після нетривалих залицянь. Делон розповів Домініці про намір його дружини зробити з нього велику людину, мрії про посади та титули, підбурювані впливом її сім’ї. Коли проявились його стриманість і м’якість, дружина від нього відвернулась. Звичайно, на людях вона була ідеальною, але не заперечувала проти окремого життя, яке було вимогою дипломатичного призначення. Його робота в зовнішній службі залежала від неї.

Делон обожнював Сесіль, їхню єдину дитину. На фото стояла темноволоса дівчина зі стриманою усмішкою. Вона була дуже схожа на Делона, сором’язлива, нерішуча та замкнута. У міру того, як зростала їхня з Домінікою близькість та довіра, він нарешті розповів, що донька працює в міністерстві оборони. Звісно ж, він неймовірно пишався таким початком її кар’єри, яку допомогли облаштувати його дружина та впливовий тесть. Делон натхненно розповідав про свої надії щодо доньки. Щасливий шлюб, успішна кар’єра, комфортне життя. Те, що він вирішив поговорити про Сесіль, свідчило про важливий етап розробки.

Одного ранку, за горнятком кави в кафе, Домініка запитала Делона, чи переймається він майбутнім, чи не боїться, що дружина покине його, чи не хвилюється, що донька зустріне не того хлопця й потрапить у пастку меланхолії, таку ж, в яку потрапив він сам. Делон поглянув на Домініку — об’єкт своєї все більшої прихильності — і, мабуть, уперше відчув вкрадливий дотик руки СВР на своїй щоці. Небезпечний сигнал. Але він не надав уваги цьому фріссону, зачарований її блакитними очима та довгим волоссям і, як би не хотів він цього визнавати, горизонтальними трикотажними смужками, що повторювали форму її грудей. І що б там не було, та вони продовжували свою непорочну дружбу. Прогулянки закінчувались незручними прощаннями, ніяковими рукостисканнями, а одного разу — квапливим запашним поцілунком у щоку, від якого в нього запаморочилося в голові.

— Чого ти чекаєш? — лютував Симьонов. — Наша мета, щоб цей robkij francuz, цей полохливий французик опинився в руках СВР. Ми не пишемо його біографії.

— У нас немає права на дурнувату помилку, — сказала Домініка Симьонову, розуміючи, що це тяжке порушення дисципліни. — Дозвольте мені виконувати свою роботу, і я завербую француза та його доньку, — благала вона.

Симьонов кипів, пульсуючий жовтий туман навколо нього зблід, потім погустішав, потім знову зблід. Він обмірковував зраду, вона була певна. Вона продовжила тиснути на нього своїми аргументами, і своїм тілом також, стоячи прямо над ним. Обробка Делона була вже майже завершена. Він готовий проковтнути гачок, вона була впевнена. Йому вже хотілося почати шпигувати для неї, він просто про це ще не знав. Їй згадався вислів, який вона чула від старих інструкторів під час оперативного курсу.

— Не хвилюйтесь, товаришу, — сказала Домініка. — Ця svekla, цей бурячок уже майже зварився.

Повторивши ці слова, вона сама відчула себе ветеранкою.

— Слухай, — сказав Симьонов, вказуючи на неї пальцем, — годі цих старих ідіотських жартів, завербуй свою мішень. Не гай часу.

Він бурчав, бо відчував ті дрібні деталі, які Домініка вкладала в операцію, ті елементи, про які йому не доповідали і які б йому зовсім не сподобались.

***

Нарешті Домініка запросила Делона до своєї підставної квартири на півночі Москви, біля Білоруського вокзалу, недалеко від школи іноземних мов, у якій вона нібито працювала. Це була невелика двокімнатна квартира з вітальнею, маленькою кухнею, туалетом за завіскою та крихітною спальнею. Зношений килимок, вицвілі шпалери. Пошарпаний чайник на газовій плиті з однією конфоркою був надто старим, щоб свистіти. Квартира – маленька і тьмяна, але московська, і те, що її не треба ділити з родичами чи колегами, було неабиякою розкішшю.

Ще один аспект, який Делон не міг оцінити, — це те, що стіни, стеля та меблі були напхані камерами й мікрофонами. Квартири з обох боків, згори та внизу також контролювала СВР. Енергії, якою живився один такий блок, вистачило б, аби підняти у повітря Ту-95. Іноді, пізно ввечері, можна було почути, як у підвалі гудуть трансформатори.

— Симоне, мені потрібна твоя допомога, — сказала Домініка, відчиняючи двері своєї квартири. З букетом блакитних квітів у руці та пляшкою вина під пахвою, Делон одразу ж захвилювався. Це були треті відвідини Надиної квартири, і попередні два рази обмежувалися скромним прослуховуванням касет з келихом вина та бесідами. Домініка додала до свого тону трохи розгубленості й захитала головою.

— Я влаштувалась на тимчасову роботу перекладачем із французької на російську, на виставку ITFM, що відкриється наступного місяця. Щоб трохи заробити. І про що я тільки думала? Я взагалі не знаюся на промисловості, енергетиці, торгівлі — жодною з мов.

Делон усміхнувся. Домініка помітила, як його блакитна аура засяяла від упевненості та прихильності. Вони сіли на маленький divan у крихітній вітальні. Він знав про цю виставку все, це була його робота. Як мінімум шість техніків СВР за стінами спостерігали й записували цю сцену.

— І все? — спитав Делон. — За місяць я навчу тебе всіх необхідних французьких слів.

Він поплескав її по руці.

— Не хвилюйся.

Домініка притулилась до нього, взяла його обличчя у свої долоні і, як у водевілі, поцілувала в губи. Вона уважно рахувала час та природу свого поцілунку. Яким би товариським і показовим він не був, та все ж це вперше Делон відчув уста Домініки.

— Не хвилюйся, — повторив він тремтливо. Він відчував смак її губ. Блакитні слова рівномірно потемніли. Він прийняв рішення.

Домініка завжди виявляла інтерес до його праці, його дипломатичних обов’язків, і Делон звик описувати свою роботу, йому було приємно, що хтось так ним цікавиться. Тепер він мав змогу їй допомогти, і наступного вечора Делон прийшов до Надиної квартири одразу ж із посольства, зі своїм портфелем, з якого дістав звіт від торгового відділу на двадцять сторінок про інвестиційні проблеми та можливості в Росії. Він читав його разом із нею. Слово «конфіденційно» було надруковане згори та знизу кожної сторінки.

Більше зустрічей, більше документів. Коли Делон не мав змоги приносити оригінали чи копіювати їх, він фотографував документи на свій телефон. Вони працювали над технічними термінами, його французькими та її російськими. Як і належить учителю мови, Домініка легко засвоювала нову лексику, і він з наставницькою гордістю бачив, що вона може обговорювати як питання міжнародної торгівлі, так і енергетики. Делон був переконаний — він навчить її, зробить експертом. Він любить її, казав він собі.

Щоб владнати проблему з документами, які необхідно було виносити вечорами з посольства для подальшого навчання Домініки, Делон сам почав робити для неї копії, крок, важливий для СВР не стільки заради самих копій — камери на стелі над столом могли чітко сфокусуватись навіть на малесенькій комі, — а швидше як акт присвяти, незворотний крок до порушення правил безпеки посольства. Тепер Домініка була певна, він у її руках. Для Делона казка про «вивчення лексики» переросла в казку «навчання Наді», до якої він ставився з неймовірною відданістю, як і до всього, про що б вона не попросила. Ця мотивація була сильнішою за будь-які гроші, які вона мог­ла б запропонувати йому як агенту, сильнішою за будь-які погрози чи шантаж. Якщо він і розумів, що має справу з російською розвідкою, то ніколи цього не виявляв.

Симьонов стежив за прогресом і скликав ще одне зібрання, влаштувавши черговий цирк — бубонів про рух уперед, про необхідність укласти миршавого француза в ліжко.

— Давайте ви підете з ним до ліжка, — сказала Домініка Симьонову та чоловікам за столом. — Котрий з вас хоче його трахнути?

У кімнаті запала тиша.

Домініка спробувала заговорити м’якше.

— Слухайте, — сказала вона. — Наступний крок має бути надзвичайно делікатним.

Вона мала змусити Делона спочатку погодитись вийти на контакт з донькою, а потім попросити її надати оборонні секрети. Це було схоже на те, як ляльковод, смикаючи за мотузки й ведучи одну ляльку, контролює іншу, прив’язану до неї. Коли його донька перетне межу, Делон мав забезпечити її постійну участь.

— Щойно французькі оборонні документи почнуть потрапляти нам до рук, справу зроблено, — сказала Домініка.

Симьонов кисло слухав — вона його не переконала. План був надто складним. Ця diletantka забувала про субординацію. Та він вирішив ще почекати. Переконався в доцільності цього плану після чергової розмови в коридорі з генералом Корчним. Ветеран розвідки сказав, що повністю погоджується з необхідністю рухатись уперед, до якнайскорішого вербування, і поспівчував Симьонову, дізнавшись про упертість Домініки.

— Ці молоді офіцери, — сказав Корчной. — Розкажіть мені про неї більше.

***

Парадоксально, але сам боязкий Делон прискорив хід операції. Сидячи одного вечора на дивані разом з Домінікою, розглядаючи черговий торговельний документ середнього рівня, він імпульсивно потягнувся і взяв її руки у свої. Потім нахилився й ніжно її поцілував. Мабуть, близькість під час спільної роботи нарешті взяла над ним гору, а інстинктивне відчуття того, що його повільно затягують у павутину шпіонажу, спонукало до фаталізму. Що б не було причиною, та Домініка ніжно поцілувала його у відповідь, гарячково розмірковуючи про стан операції. Вони досягли критичної точки. Якщо переспати з ним зараз, перш ніж вдасться затягнути в справу доньку, то під загрозою опиниться вся операція. З іншого боку, це дасть змогу зацементувати її контроль над ним. Домініка подумала про обвислі животи чоловіків, що сиділи в маленькій задушливій кімнаті з іншого боку стіни.

Ніби відчувши невизначеність, Делон відірвав від неї губи, розплющивши очі. У найбільш невідповідний момент він збирався зупинитись. Німб над його головою палав, розжарювався. Тієї миті Домініка зрозуміла, що мусить іти далі, вони мають стати коханцями. Вона вестиме його, допоможе звабити себе.

І відчула легке розчарування, сягнувши цього етапу. Він був таким довірливим та милим — таким несхожим на Устинова. Тепер у неї за плечима була підготовка у школі горобців, досвід якої почав підсвідомо керувати її мозком.

Домініка поклала руку йому на потилицю, ще міцніше притиснула свої губи (№ 13, «Недвозначно просигналізуйте про свою сексуальну готовність») і млосно вдихнула (№ 4, «Створіть пристрасну реакцію, самі проявивши пристрасть»). Він відсторонився й поглянув на неї широко розплющеними очима. Вона погладила його щоку і, дивлячись у вічі, поклала його руку собі на груди. Він відчував, як б’ється її серце, а вона все пристрасніше притискала його руку до себе (№ 55, «Проявіть плотську невимушеність, щоб засвідчити фізичне збудження»). Вона тремтіла. Делон усе ще дивився на неї, його рука не ворушилася.

— Надю, — прошепотів він.

Його очі заплющились. Домініка провела своєю щокою по його щоці і притислась губами до його вуха (№ 23, «Використовуйте слухові заохочення для стимуляції бажання»).

— Симоне, baise-moi12, — прошепотіла вона. Вони підвелися, пройшли, хитаючись, до маленької тьмяної спальні (яка насправді була освічена яскравіше, ніж стадіон московського «Динамо», але невидимим інфрачервоним світлом), і Домініка скинула свою спідницю, стягла з себе блузку, лишившись у бюстгальтері з глибоким вирізом (№ 27, «Використовуйте контраст оголеного тіла та одягу, щоб розбурхувати почуття»), спостерігаючи, як Делон незграбно вилазить зі штанів, доки вона погладжує свої стегна руками (№ 51, «Використовуйте автостимуляцію, щоб згенерувати феромони»).

У ліжку він нагадував горлицю під час спарювання, тремтячий, пухнастий, невагомий лежав він на її тілі. Він ніжно пестив її між грудьми; вона ледве його відчувала, але вигнула спину, розкинула ноги (№ 49, «Створюйте динамічну напругу в кінцівках, щоб прискорити нервову реакцію») і на якусь мить зосередилась на маленькому отворі у світильнику на стелі, але його голова саме відірвалась від її грудей, щоб знову поглянути на неї, і вона зустріла його погляд, а він зітхнув і зарухався на ній енергійніше. Домініка заплющила очі (№ 46, «Блокуйте все, що може вас відволікати, лишайтесь зосередженими») і почала називати його ім’я, знову і знову, відчувши, як його тіло починає тремтіти, після чого вона йому допомогла (№ 9, «Розвивайте лобково-куприковий м’яз») і він прошепотів: «Надю, je t’aime».

Вона провела пальцями по його шиї і прошепотіла: «Lyubov’ moja», моє кохання, і чудово зрозуміла, що відбувається, коли двері спальні з силою відчинилися й оранжевого кольору лампа (для кращого контрасту на цифрових камерах) над їхніми головами залила кімнату світлом, а три чоловіки в костюмах скупчились на порозі. Їхні комірці були вологими, а очі блищали, немов очі поросят у лісі, повному трюфелів. Вони дивилися з порога, і запахи їхнього поту, а також невипраних сорочок та шкарпеток тижневої свіжості, заповнили кімнату.

Щойно двері відчинилися, Домініка сіла в ліжку і притиснула наляканого, тремтячого Делона до себе, немов улюблену ляльку, та почала кричати на них російською, щоб забиралися геть. Вона розуміла, що Симьонов ущент знищить її дбайливе вербування. Він не хотів чекати й вирішив діяти згідно зі своїм незграбним сценарієм. Він нищив її. Вона платила за свій гострий язик під час конференцій, за свої нешанобливі втручання. Вона згадала, як спробувала говорити словами старих шпигунів. «Цей бурячок уже майже зварився», — сказала вона тоді. Що ж, старі шпигуни показували їй, хто тут усім керує.

Вони відірвали від неї Делона, стягнули з ліжка і провели голого до вітальні. Штовхнули на диван і кинули йому його зім’яті штани. Він дивився на дебелих чоловіків, нічого не розуміючи. Домініка продовжувала лаятись на них із ліжка, зібравши простирадло, закутавшись у нього та звівшись на ноги. Лють засліплювала її, її тіло, горло, голова здавались такими напруженими, а у вухах чувся постійний шум.

Вона хотіла вигнати чоловіків з кімнати і повернути контроль над ситуацією. Перш ніж вона змогла встати повністю, третій чоловік схопив її за зап’ясток, виштовхав з ліжка і вкинув до вітальні. Коли Делон побачив, як її хапають, він спробував підвестись, та інші два громила знову його всадовили. Чоловік повернув голову Домініки до себе й дав міцного ляпаса.

Shalava, suka! — крикнув він, кинувши її на підлогу. Було це частиною сценарію чи ні, та Домініка поглянула на виродка, який щойно назвав її шльондрою та хвойдою, і оцінила відстань до його очей.

Вона звелася на ноги і скинула з себе простирадло. Усі пари очей у кімнаті одразу ж зосередились на її тілі, високих грудях, напружених ногах. Її нога замахнулась у вдаваному ударі, і чоловік із СВР нахилився, щоб захиститися. Домініка швидко вп’ялась нігтями великого та вказівного пальців у перегородку між його ніздрями та, сильно стиснувши, потягла його на себе — прийом, який НКВД використовували в 1930-х під час тортур. Різким рухом нагнула голову велета вниз, на маленький столик — завалений торговельними документами з французького посольства, — куток якого втрапив йому в щоку, після чого стіл перевернувся, папери розлетілись, а чоловік упав на підлогу. Він не рухався. З дивана на неї дивився Делон, не вірячи своїм очам.

Увесь епізод тривав не більше десяти секунд. Один із двох службовців СВР схопив Домініку й виштовхав із квартири, пропхав коридором і затяг до іншої кімнати.

— Забери від мене свої руки, — сказала вона, коли перед її обличчям зачинились двері. Чоловік зник. З кімнати почувся голос.

— Ефективне виконання, молодший лейтенанте, яскраве завершення секретної розвідувальної операції.

Домініка повернулась і побачила Симьонова, який сидів на дивані перед двома моніторами. На одному екрані була квартира, чоловік, зігнутий над нерухомою брилою на підлозі, в той час, коли інший стояв над Делоном, який досі тримав свої штани в руках, задерши голову, ніби в молитві. На іншому екрані повторювався запис Домініки й Делона в ліжку. Звук був вимкнений, і їхній секс здавався клінічним, підробленим. Вона це проігнорувала.

Однією рукою Домініка загорталась у простирадло, а іншою потирала щоку, що пульсувала.

Zhopa! Козел! Ми мали б усе! — кричала вона. Симьонов не відповідав. Його очі блукали від одного монітора до іншого.

— Ми б завербували його власну доньку, — лютувала вона. Симьонов не повернувся, щоб на неї поглянути, а лише пробубнів:

— Ми й так це зробимо, у будь-якому разі.

Він натиснув кнопку на дистанційці, і на живому моніторі з’явився звук. Двоє чоловіків із СВР тепер кричали на Делона, який сидів, не рухаючись, на дивані. Домініка ступила босою ногою ближче до Симьонова, цілком серйозно роздумуючи про те, щоб загнати ніготь великого пальця йому в око.

— Він же не піддасться на шантаж! Він недостатньо сміливий! Ви що, справді думаєте?..

Симьонов повернувся до неї, закурюючи сигарету. Його очі жовто палали.

— Якщо не спрацює, ми зможемо записати у твій зошит під графою «помилка», — сказав він. — Це не твоє рішення, і ніколи ним не було, — сказав він, усміхаючись до неї. — І ця Служба — не твій приватний заповідник.

Він повернувся до монітора без звуку. Домініка похмуро дивилася, як її ноги обвивають Делона.

— З якою метою повторюється фільм зі спальні, товаришу? — спитала вона Симьонова. Він не відповів, випустивши в стелю хмару диму.

— Враховуючи, що Сєров перший ударив тебе, я не висуватиму звинувачень за твої дії.

Він вказав на інший монітор і на Сєрова, все ще непритомного на підлозі.

— А ти з гонором, так, горобчику? Це слід додати в актив твоєї кар’єри.

Він знову посміхнувся й кивнув у бік однієї з внутрішніх кімнат.

— Там одяг, можете перевдягнутися, молодший лейтенанте. Звісно, якщо не бажаєте ходити голою всю ніч.

Домініка зайшла в маленьку кімнату і швидко натягнула на себе безформний халат, пластиковий ремінь та пару чорних черевиків на шнурівці. Одяг, який протягом останніх п’ятдесяти років доповнював образ сучасної радянської жінки.

***

Домініка більше ніколи не бачила Делона. Інформація доходила уривками. Інформатор СВР, який працював у французькому посольстві, повідомив, що наступного ранку Делон попросив про зустріч із послом. Делон зізнався в «таємних близьких стосунках із росіянкою». Маленький чоловічок ви­явив неабияку мужність, описавши кількість та природу торговельних документів, якими він ділився, які копіював чи компрометував будь-яким іншим способом. Голова ГДЗБ13 у Москві зателефонував до штаб-квартири в Парижі, а також до контррозвідувального відділу ДСТ14. Там з розумінням закивали головами. Красива жінка, quoi faire? Що ж робити?

Німці б визнали його shuldhaft, винним, і дали б три роки. Американці б назвали нещасного йолопа жертвою секс-шпіонажу і присудили б йому вісім років. У Росії predatel’, зрадник, був би одразу ліквідований. Французькі слідчі дійшли до суворого висновку — négligent. Делона швидко доставили додому — сховавши якнайглибше, — де призначили на дрібну посаду із забороною доступу до секретної інформації на вісімнадцять місяців. Він був разом зі своєю донькою, знову в Парижі. Його головним покаранням було повернення до вишуканого високого будинку дружини на Шістнадцятій вулиці, де він лишився з єдиним спогадом безсонними ранніми ранками — про тьмяну московську квартирку й пару кобальтово-блакитних очей.

Рагу з яловичини по-діжонськи з ресторану «Жан-Жак»

Приправити й обваляти в борошні маленькі кубики яловичини, добре просмажити. Зняти м’ясо. Злегка обсмажити нарізаний бекон, цибулю, помідори, моркву, картоплю та чебрець до м’якого стану. Вкинути м’ясо назад у сковорідку, залити яловичим бульйоном і тушкувати, доки воно не стане ніжним. Додати діжонську гірчицю, ложку жирних вершків, розігріти й подати.

9

Метрдотель.

10

А французькою? (фр.)

11

Так (фр.).

12

Трахни мене (фр.).

13

Генеральний директорат зовнішньої безпеки (фр. Direction générale de la Sécurité extérieure) — спецслужба французького розвідувального співтовариства, головний орган зовнішньої розвідки Франції, що перебуває в підпорядкуванні міністра оборони.

14

Дирекція спостереження за територією (фр. DST, Direction de la Surveillance du Territoire).


10


Ваня Єгоров курив Gitanes, які отримав від кур’єра СВР з резидентури в Парижі. Його очі були стомлені, і почувався він так, ніби на грудях носив сталевий бандаж. На його червоному шкіряному щоденнику лежав черговий звіт від ФСБ, третій за три місяці. Американський дипломат, якого підозрювали в роботі на ЦРУ, перебував під дванадцятигодинним спостереженням ОВС за два вечори до того. За молодим американцем полювали одразу кілька груп, і кількість наглядачів, залучених до операції, зростала з настанням ночі, коли стало майже очевидно, що янкі — оперативник і прямує на зустріч зі своїм агентом. Члени команд були у захваті, коли їм здалося, що молодий американський дурень не помічає стеження. Таке траплялося вкрай рідко.

Останні наглядачі вийшли на вулиці об 11:20, як з відвертим хизуванням писали у звіті. Через снігопад, який не припинявся протягом усього дня, не вдалося запустити пристрій для повітряного спостереження, але всі залучені підрозділи активно прочісували територію. Наземні агенти були розміщені уздовж вірогідних маршрутів, а також на паралельних флангах. На кожній зі ста вісімдесяти станцій московського метро був присутній принаймні один наглядач із ФСБ, на випадок, якщо американець раптово змінить курс. Єгоров нетерпляче прогорнув останні сторінки звіту. ФСБ, dolboyoby, кляті вилупки.

Американець зайшов у парк Сокольники на північному сході Москви з настанням сутінків, пройшов старим парком розваг, темним і холодним, повз іржаве чортове колесо, і увійшов до лабіринту провулків та алей, облямованих чорними голими деревами. Він зупинився біля порожнього декоративного фонтану й сів на цементний край, на морозі, тупо витріщаючись на голі квітники. Зашипіла зашифрована радіолінія. Це була вона. Зустріч. Слідкуйте за янкі в окулярах нічного бачення та прочісуйте вулиці, беручи до уваги кожного, кожного стрічного. Кожного скрадливого, знервованого пішохода, який рухатиметься в бік фонтану.

Читаючи звіт, Єгоров уявляв, як люди ФСБ гасають від дерева до дерева, з ПНД на головах — парк, повний зелених чоловічків із жучиними очима. Було залучено тренованого собаку для пошуку можливих схованок. Вишколену німецьку вівчарку використовували для роботи з американцями, її тренували зосереджуватись лише на запахах мила Dial та дезодоранту Sure — на запахах Америки.

Вони чекали. Й американець чекав. Минуло традиційне чотирихвилинне вікно. Минуло десять, двадцять, тридцять хвилин. Нічого. Парк був порожній. Собака бігав слідами американця, але нічого не знайшов. Жодних схованок, пристроїв, узагалі нічого. Автомобілі радіостеження на зовнішніх краях парку повільно курсували навколо, записуючи на території сотню номерних знаків, які пізніше перевірять та зіставлять. Нічого. Американець вийшов із парку і, знову ж таки нетрадиційно, повернувся додому, без будь-яких спроб перевірити наявність стеження. Рації ФСБ затихли.

Єгоров з відразою вкинув звіт у ящик для вихідних документів. ФСБ вітала себе з «досконалою еволюцією спостереження», позаяк кролик і гадки не мав, що його закупорили в пляшку. «Подумаєш, — мовив про себе Єгоров, — і чого вони досягли?»

***

Ваня Єгоров не знав, але надмірна активність ФСБ при спробі викрити американського оперативника достатньо супроводжувалася метушнею, аби МАРБЛ, який прямував до парку Сокольники на зустріч з американцем, натомість вирішив почекати й постежити з критої автобусної зупинки на Маленковській вулиці, за кілька кварталів від входу в парк. Його виняткові вуличні інстинкти спрацювали недарма, адже з часом він побачив три автомобілі радіоспостереження, припарковані за кілька сотень метрів від нього. Члени команди спостереження обперлись об крила своїх авто, покурюючи сигарети, і передавали пляшку, не дуже вдало це приховуючи. Це була класична помилка при спостереженні на вулиці — гуртуватись і бродити натовпом, мов tarakanki. Таргани.

«Дуже добре, ще одне відстрочення вироку, — подумав МАРБЛ про себе, віддаляючись від району. — Скільки життів у мене ще лишилося?» Він думав про те, що напише сьогодні вночі, а також про те, що необхідно терміново знайти привід виїхати за кордон. Він мусив зустрітися з Натаніелем.

***

Наступного ранку лінійний директор контррозвідки Зюганов надіслав засекречену zapiska генералу Єгорову, нагадування, метою якого було продемонструвати передбачливість Зюганова, а також його контроль над ситуацією.

Причин, які пояснювали б поведінку американського офіцера, може бути небагато. 1. Це могла бути прогулянка, щоб спровокувати спостереження ФСБ, а потім виявити його кількісний склад, включаючи збір сигналів розвідки на зашифрованих частотах ФСБ. 2. Американець виявив стеження і скасував зустріч, завівши команди ФСБ до парку, щоб заплутати сліди. 3. Американець нічого не помітив, та його агент скасував зустріч з невідомих причин.

Такі дії американців здаються погано спланованими й незграбно виконаними і підтверджують результати нашого тривалого оцінювання директора резидентури ЦРУ Ґондорфа як старшого офіцера, який не підходить до тонкощів такого рівня і є всього лиш нещасливим результатом тривалого патронажу.

«Кому яке діло до того поліпа? — думав Єгоров. — Недалеких, пихатих, балуваних халтурників вистачає і в нас у Службі».

Ваня був певен, що вони знову все проґавили, що секретний агент все ще там, пітніє у своєму ліжку ночами, зраджуючи Росію і ставлячи під сумнів його — Ваніне – політичне й персональне майбутнє.

А тоді день був повністю зруйнований телефонним дзвінком із Кремля опівдні, м’який голос президента лунав зашифрованою лінією. Президент Путін знав про вчорашнє спостереження в парку Сокольники і висловлював різні інтерпретації того, що сталося. Ваня подумки змирився з фактом, що zapiska Зюганова дісталася й найвищої інстанції.

— Успіх контррозвідки проти американців у даний час нам би не завадив, — муркотів президент у слухавці. — В умовах кризи у Вітчизні в нас немає часу для hozjajki, для цих домогосподарок, що гупають каструлями й сковорідками на знак протесту.

На лінії повисло мовчання, та Ваня не переривав монологу. Йому були добре знайомі ритми президентського мовлення.

— Ми не володіємо такою розкішшю, як час, — мовив Путін нарешті, і лінія роз’єдналася.

Ваня поглянув на телефонну слухавку та поклав її. Sookin syn. Чорти б його взяли. Він натиснув клавішу на своєму внутрішньому телефоні.

— Зюганова, терміново.

Секретний агент усе ще був там, та якщо підпільні зустрічі в Москві не вдавалися, єдиним виходом було організувати зустрічі за межами Росії, в іншій країні. А Неш був зовсім поруч, у Фінляндії. Неш. Він знову натиснув кнопку телефона.

— Єгорову. Небогу мою. Негайно.

За двадцять хвилин Домініка сиділа перед його столом. Голова контррозвідки Зюганов, не дістаючи до підлоги ногами, умостився в кріслі з іншого боку. Всі три ґудзики безформного піджака гнома були застібнуті, а руки він тримав на ручках крісла. Звична легка посмішка на його обличчі дратувала Ваню. Його смертоносний гном.

Як завжди, від Домініки важко було відвести погляд — темно-блакитні вовняні спідниця та жакет, волосся зібране в рівненький жмут на маківці. Вона поглянула на Олексія Зюганова та на чорні трикутники за його головою. Вона вже досить часу пропрацювала в Службі, тож чула, що говорять про його дії в камерах тортур Луб’янки в останні роки Радянського Союзу.

Ці історії розлітались чутками, в них не вірили і повторювали лише близьким друзям всередині Служби. Зюганов був одним із двох головних катів Луб’янки і, попри молодий вік, ідеальним кандидатом для такої роботи, позаяк володів імунітетом до її жахіть. Казали, що гном відчував захоплення, коли закатовані ним в’язні звисали з балок на стелі, лежали на столах чи на пологій підлозі, головами до стоків. Він хапав їх, переміщував — це називали «водити ляльку», — а потім притискав до стіни, розмовляв з ними й рухав мертвими кінцівками туди-сюди. Домініка уявила брудні комбінезони, фіо­летові шиї…

— Таке враження, що ми завжди тут сиділи, ти і я, — жваво мовив Ваня. Домініка забула про камери тортур. Вона бачила його жовтий німб, яскравий та широкий. Зустріч буде цікава. — Радий знову тебе бачити.

— Дякую, — відповіла спокійно. Вона була готова.

— Радий чути, що генерал Корчной запропонував тобі місце в американському відділі.

«Ой, та годі вже», — подумала вона.

— Коли полковник Симьонов звільнив мене з «п’ятого», у мене не лишилось свого кабінету. Я дуже вдячна генералові за таку можливість, — сказала Домініка.

— Корчной сказав мені, що твоя робота з французом дуже його вразила, — мовив Ваня.

— Попри факт, що операція виявилась невдалою, — сказала Домініка.

— У всіх нас бувають успіхи й невдачі, — сказав Ваня, купаючись у жовтому кольорі і поводячись дуже мило.

Голос Домініки зазвучав дещо голосніше.

— Операція проти Делона й досі була б в активному стані, якби п’ятий відділ не вчинив передчасних дій. Ми могли б розробити проникнення до французького міністерства оборони.

— Я читав файл. Була така обіцянка. То що ж сталося? — м’яко втрутився Зюганов. Домініка ледь не виявила свого переляку, коли побачила, як за плечима Зюганова розкриваються чорні параболи, мов пара крил кажана. «Shaitan, — подумала Домініка, — чисте зло».

— Про це слід запитати керівника п’ятого відділу, — сказала Домініка, не дивлячись в очі Зюганова, не бажаючи бачити, що за ними ховається.

— Мабуть, я так і зроблю, — сказав Зюганов.

— Досить. У взаємних звинуваченнях нема нічого цінного. Молодший лейтенанте Єгорова, ви не на тій посаді, аби брати під сумнів рішення старших офіцерів, — м’яко мовив Ваня.

Домініка заговорила тим же впевненим голосом, не відводячи погляду від свого дядька.

— Саме тому Служба й занепадає. Тому Росія не витримує конкуренції. Ось через таке ставлення. Таких офіцерів, як Симьонов. Це krovopiytsy, що присмоктались до живота, ссуть кров, і їх неможливо відірвати.

У кімнаті настала тиша, вони дивились одне на одного. Зюганов стежив за її обличчям; його руки непорушно лежали на ручках крісла.

— І що мені з тобою робити, небого? — нарешті спитав Ваня, встаючи з-за столу й рухаючись до панорамного вікна. — Твої показники вражають, та не слід руйнувати кар’єру, ледь її розпочавши. За те, як ти зі мною вже встигла поговорити, тебе можна сміливо виключати зі Служби. Ти бажаєш продовжити свої скарги?

«І не забувай про свою матір», — подумала Домініка.

— І не забувай про свою матір, — сказав Ваня. — Вона потребує твоєї підтримки.

— Знаю, я користуюся нашими родинними зв’язками, — сказала Домініка. — Але наша робота надто важлива, щоб використовувати один-єдиний метод, starinnyj, так, як робилось завжди.

Вона повернулася, щоб поглянути на дядька, який стояв біля вікна, і зрозуміла дві речі. Ваню все це не цікавило, в нього до неї була якась інша справа, а вона, натомість, все не припиняла коментувати попередню. Також вона бачила, що Зюганов ковтає її слова, вона відчувала, як він палає, мов піч. Він був істотою, яка відчувала вдоволення лише за присутності здобичі. Вона на нього не дивилась.

Не відводячи погляду від краєвиду за вікном, Ваня похитав головою. «Ласкаво просимо до сучасної СВР, — подумав він, — покращення, реформи, зв’язки з громадськістю та жінки в Службі. Молодші офіцери, які можуть вільно критикувати старі методи роботи».

— Отже, тобі не до вподоби старомодні методи? — спитав Ваня.

— Мені не до вподоби невдала операція, яка могла б закінчитися геть інакше, хай якою не була причина, — відповіла Домініка.

— То ти вважаєш, що готова керувати власною операцією? — мовив обережно Ваня.

— З настановами та порадами від старших офіцерів, таких як ви та генерал Корчной… і, звичайно ж, як полковник Зюганов, — сказала Домініка. Вона змусила себе включити до списку й цього маленького любителя трупів, що сидів поруч. Він повернув голову до неї, його вуха, мов ручки глечика, витяглися, і він кивнув.

— Більшість сказала б, що ти занадто молода, надто недосвідчена, та побачимо.

Домініка помітила, як змінився тон голосу Вані, змащені медом слова перед ударом кнута.

— Характер завдання, про яке я говорю, на жаль, потребує твого виключення з Американського відділу.

— І що ж це за завдання? — спитала вона. Якщо він зараз скаже, що їй доведеться когось спокушати, вона закричить.

— Це закордонне призначення, в резидентуру, на справжню оперативну роботу. Операція вербування.

Власні спогади Вані про зарубіжні операції були розмиті, та говорив він так, ніби обожнював їх.

— Закордонне призначення? — Домініка не знала, що казати. Вона ніколи не бувала за межами Росії.

— До Скандинавії. Мені потрібен хтось новий, свіжий, якраз із такими інстинктами, які ти продемонструвала, — сказав він.

«З чоловіком, ти маєш на увазі», — подумала вона з прикрістю. Він помітив її погляд і підняв руку.

— Це не те, про що ти подумала. Ти потрібна мені, як operupolnomochenny, оперуповноважена.

— Саме нею я й хочу бути, — сказала Домініка. — Членом Служби, працювати на Росію.

Зюганов заговорив, його голос був спокійний та підлесливий, слова вугільно-чорні.

— І працюватимеш. Це делікатне завдання, яке потребуватиме неабияких навичок. Одне з найважчих завдань. Ти мусиш знищити американського офіцера ЦРУ.

***

Зі свого кабінету Максим Волонтов, резидент СВР в російському посольстві в Гельсінкі, спостерігав, як Домініка крокує коридором, щоб повернути сіруватий файл до архіву. З часу свого прибуття до резидентури з Москви Домініка перевіряла файл кожного ранку і брала з собою в кабінет, щоб читати, зазвичай переписуючи щось у блокнот, роблячи примітки. Наприкінці кожного дня вона повертала його діловоду, як і заведено в резидентурі. Окрім Волонтова, Домініка була єдиним офіцером із доступом до цього конкретного файлу. Це була papka СВР, точніше, її копія, яку передали з Ясенєва і яка стосувалася американського офіцера ЦРУ Натаніеля Неша.

Волонтов зауважив ноги танцівниці, тіло під приталеною сорочкою. Це був п’ятдесятип’ятирічний чоловік, низький і опецькуватий, зі срібно-сивим радянським помпадуром із 50-х на голові. Далеко в роті він мав сталевого зуба, і помітити його можна було лише коли він посміхався, а цього він не робив ніколи. Його костюм був темним, мішкуватим та почасти затертим до блиску. Якщо сучасних шпигунів створювали з елементів космічної ери, Волонтов усе ще складався зі сталевих пластин та заклепок.

Домініка з цікавістю розглядала помаранчевий серпанок обману та кар’єризму навколо його кулеподібної голови. Помаранчевий, вже не жовтий, як у тих моржів удома. Та він працював дуже давно, в неймовірно складні часи для КГБ, і здатен був виживати в будь-яких умовах. Інстинкти підказали йому, що з небогою заступника директора Єгорова слід поводитись обережно, хай як це його не краяло. До того ж ця молода бомба прибула сюди на спецзавдання. Секретне. Після тижневої підготовки, сьогодні Домініка мала піти на свій перший дипломатичний прийом — Національний день Іспанії в елегантному посольстві цієї країни — на випадок, якщо вона зможе запримітити там цього американця, Неша. Волонтов також мав бути там, стежити з іншого кінця зали. Цікаво буде глянути, як вона впорається. Заряджені думки Волонтова поринули до hors d’oeuvres15, які завжди подають іспанці.

Домініка жила в тимчасовій квартирі у старому кварталі Гельсінкі, поспіхом винайнятій резидентурою під керівництвом Москви, відмінній своїм дизайном від квартир працівників російського посольства, які, за звичаєм, тіснилися в крихітних апартаментах у комплексі. Гельсінкі був чудесним. Вона вражено дивилася на чисті вулички, будівлі з фігурними карнизами, пофарбовані в жовтий, червоний і помаранчевий, мереживні фіранки у вікнах, навіть в магазинних.

У зручній маленькій квартирі Домініка готувалась до Національного дня Іспанії. Вона наклала макіяж, вскочила в одяг. Розчесала волосся; ручка щітки здавалася гарячою в руці. І через це вона й сама почувалася гарячою, готовою до бою. Її маленька квартира купалася в хвилястих смугах кольору: червоний, малиновий, лавандовий; пристрасть, хвилювання, виклик. Вона згадала інструкції, надані Волонтовим для обробки американця. Перший вечір — встановити контакт; в наступні тижні організувати подальші заходи, налагодити зустрічі, розвивати дружні зв’язки, створити атмосферу довіри, розкрити його звички та маршрути. Змусити його говорити.

Вона пройшла брифінг у Центрі. Перш ніж Домініка полишила Москву, Зюганов трохи з нею поговорив.

— Молодший лейтенанте, маєте якісь запитання? — поцікавився він. І, не чекаючи відповіді, продовжив. — Ви маєте розуміти, що це не просте вербування, принаймні не в класичному його розумінні. Головна мета — не зарубіжна розвідка.

Він облизав губи. Домініка мовчала й не рухалась.

— Ні, — сказав Зюганов, — це скоріше пастка, тенета. Ми вимагаємо лише наводки — активної або пасивної, неважливо, — коли і як цей американець зустрічається зі своїм агентом. Решту зроблю я.

Він поглянув на Домініку, злегка нахиливши голову.

— Зрозуміло?

Його голос став м’якшим.

— Obdirat, я хочу, щоб ви здерли м’ясо з його кісток. Вибір, як саме це зробити, я лишаю за вами.

Він дивився прямо їй у вічі. Домініка була впевнена: він знає, що вона бачить кольори. Його очі промовляли: «Прочитай мене, якщо зможеш». Домініка подякувала йому за інструктаж і поспіхом пішла.

Неш був тренованим офіцером ЦРУ. Навіть простий контакт із ним вимагав неабиякої пильності. Та тепер операція проти цього американця була під її керівництвом. Її. Вона поклала щітку і, дивлячись у дзеркало, схопилась руками за туалетний столик.

Домініка дивилась на себе. Яким він буде? Чи вдасться їй встановити контакт? Що, як вона йому не сподобається? Чи зможе вона проникнути в курс його справ? Їй доведеться якнайшвидше визначити правильний підхід. Згадай техніку: виявити, оцінити й маніпулювати його вразливими місцями.

Вона нахилилася ближче до дзеркала. Резидент Волонтов спостерігатиме за нею, як і buivoli з Центру, які також стежитимуть за результатами, бичачі очі всього стада будуть повернуті в її бік. Що ж, вона покаже їм, на що здатна.

Американці були матеріалістичними, самозакоханими, nekulturny. На лекціях в Академії наполегливо повторювали, що ЦРУ досягло всього завдяки грошам та технологіям, що у них не було душі. Вона покаже йому душу. Крім того, amerikanskiy були м’якими, уникали конфліктів, уникали ризику. Вона його вмовить. КГБ домінував над американцями в шістдесятих, під час хрущовської Холодної війни. Тепер настала її черга. Руки боліли, так сильно вона стискала столик. Домініка накинула своє зимове пальто й пішла до дверей. Цей хлопчик із ЦРУ навіть не здогадується, що на нього чекає.

***

Розкішна зала на першому поверсі іспанського посольства була яскраво освітлена трьома масивними блискучими кришталевими люстрами. Скляні двері з виходом на декоративний сад вишикувались з одного боку зали, але були зачинені, позаяк Гельсінкі вже окутали осінні морози. В залі ніде й голці впасти, і сотні образів пролітали повз Домініку, доки вона стояла на невисокому сходовому прольоті, дивлячись вниз на гостей. Ділові костюми, смокінги, вечірні сукні, оголені шиї, шикарні зачіски, шепотіння на вушко, гучний сміх задертих угору облич. Сигаретний попіл на лацканах, десятки мов, що звучать одночасно, келихи з вологими паперовими серветками всередині. Учасники вечірки без упину переходили з місця на місце, їхні голоси зливалися в рівномірний гул. Найгаласливіші компанії зібрались на задвірках зали, біля їжі та напоїв. Люди вишикувались у три ряди. Домініка змусила себе пірнути в цей калейдоскоп кольорів, долаючи перевантаження.

Вона міркувала, як із цього стада виловити Натаніеля Неша. Його там узагалі могло не бути. Варто їй було увійти до приймальні, як її одразу ж обступили старші чоловіки, дипломати (про що свідчив їхній зовнішній вигляд), які нахилялися надто близько, говорили надто голосно й дивились на її груди надто неприховано. На Домініці був сірий костюм та просте перлове намисто; жакет застебнутий, а з-під нього подеколи виглядало чорне мереживо. «Нічого розпусного,  думала Домініка,  радше витончено-сексуально». Скандинавські жінки точно вміли вдягатися вульгарно. Наприклад, он та ставна блондинка біля подвійних скляних дверей, що ледь не вислизала зі свого кашемірового топу, виставляючи напоказ кожен сантиметр своїх принад. Її волосся було настільки білявим, що здавалось майже білим, і вона гралася з ним, сміючись над жартом, який їй розповів один молодий чоловік. Молодий чоловік. Це був Неш. Вона бачила це обличчя сотні разів на фотографіях у його файлі.

Домініка повільно протискувалась крізь натовп до скляних дверей, це було схоже на час пік у вечірньому московському метро. Коли вона туди дісталась, міс Скандинавії та Неша там уже не було. Домініка шукала поглядом біляву голову жінки — та амазонка була на півголови вища за будь-кого в цій залі, — але не знайшла. Як навчали в Академії, Домініка пройшла за годинниковою стрілкою попід стінами зали, шукаючи Неша. Вона наблизилась до одного зі столиків буфету, де стояв резидент Волонтов, його тарілка й великий рот були набиті тапасом. Він не намагався ні з ким заговорити. Лише поклав до рота шматок тортильї, роздивляючись натовп навколо себе.

Домініка продовжувала кружляти попід стінами зали. Вона помітила широкі плечі високої блондинки, оточеної захопленими спітнілими обличчями принаймні чотирьох чоловіків. Але Неша серед них не було. Нарешті Домініка побачила його в кутку, біля бару.

Темне волосся, струнка постать, він був одягнений у темно-синій костюм і блідо-блакитну сорочку з простою чорною краваткою. Він мав відкрите емоційне обличчя. «Сліпуча усмішка,  подумала Домініка,  випромінює щирість». Вона стояла поряд, біля колони в бальній залі, досить невимушено, однак так, щоб сам американець її не помітив. Що її вразило найбільше, це те, що Неша оточував глибокий фіолетовий, добрий колір, теплий, чесний та безпечний. Раніше вона бачила його лише у двох людей: свого батька та генерала Корчного.

Неш розмовляв з невисоким лисуватим чоловічком років за п’ятдесят, з носом-картоплиною, в якому вона розпізнала одного з перекладачів із російського посольства, як там його звуть? Трентов? Титов? Ні, Тишков. Перекладач посла. Говорив англійською, французькою, німецькою, фінською. Вона підійшла ближче, ховаючись за натовпом біля бару, і потягнулась по келих шампанського. Вона чула, як Неш говорить бездоганною російською, без акценту, до спітнілого Тишкова, який тримав склянку, наполовину наповнену скотчем. Він зацікавлено слухав Неша, почасти кидаючи на нього погляди й киваючи головою. Неш навіть розмовляв, як росіянин: його руки активно жестикулювали, виштовхуючи слова в повітря. Цікаво.

Домініка ковтнула шампанського зі свого келиха й підійшла ближче. Вона стежила за Нешем з-понад краю свого келиха. Він стояв розслаблено, не напираючи на Тишкова, а лиш дещо схилившись, щоб той краще міг його чути серед загального галасу. Неш розповідав маленькій картоплині історію про радянського громадянина, який припаркувався перед Кремлем.

— Міліціонер поспішив йому назустріч із криками «Ти здурів? Тут же весь уряд зібрався!» «Не проблема,  відповів йому чолов’яга.  У мене в машині надійні замки».

Тишков стримувався, аби не розреготатися.

З іншого кінця бару Домініка спостерігала за тим, як Неш підлив Тишкову скотчу. Тепер Тишков розповідав свою історію, тримаючи в цей час за руку Неша. Неш розсміявся, і Домініка наочно бачила, як він застосовує силу свого шарму. Уважний, чарівний, стриманий, він тримався так, що Тишков почувався невимушено. «Він шпигун», — подумала Домініка.

Домініка поглянула за спини Неша й Тишкова — на Волонтова, який стояв трохи далі в залі. Вкритий бородавками резидент не помітив класичної, мов за інструкціями підручника, зустрічі офіцера американської розвідки й потенційної мішені. Неш на якусь мить підняв голову і швидко оглянув залу. Їхні погляди зустрілися й на секунду застигли, Домініка глянула вбік, і Неш швидко повернувся до бесіди з Тишковим. Він не помітив її. Та за цю частку секунди Домініка відчула хвилювання, перший електричний імпульс в тілі від погляду на свою мішень зблизька. Її здобич. Вони називали їх «головним ворогом».

Домініка обперлася спиною об колону і стежила за американцем. Неймовірно, як легко він тримався. Молодший чоловік повністю заволодів увагою старшого — Тишкова. Упевнений, але не nevospitannyi, не хамовитий, не самовдоволений, геть не схожий на її колишніх колег із «п’ятого». Sympatichnyi. Її попередні переживання стосовно контакту, стосовно зближення з американцем, випарувалися. Їй хотілося наблизитись, потрапити до його простору, в його думки, як було під час практики з Михайлом у Москві, скористатись своїм обличчям і своєю фігурою, щоб привернути його увагу. Лиш підійти ближче, для короткого знайомства…

Ні. Заспокойся. Доки Тишков поруч, Домініці до нього не підібратися. Згідно з інструкціями Центру, Неш був незвичайний. Контакт мав бути приватним, неофіційним, і ніхто з посольства, за винятком Волонтова, не мав про нього знати. Їй треба діяти професійно й обачно. Цього вимагала операція, і вона не збиралася відхилятися від плану. Щоб зустрітися з ним, Домініці потрібна була краща стратегія, ніж просто відвідувати всі дипломатичні зустрічі в Гельсінкі протягом наступного календарного року.

***

За кілька днів по тому доля сама надала Домініці такий жаданий шанс, там, де вона цього найменше очікувала. Попри скромний вхід із вулиці, під ледь помітною неоновою вивіскою, басейн «Yrjönkatu» в центрі Гельсінкі був перлиною неокласичного стилю. Побудований у 1920-ті, він містився за кілька кварталів від залізничного вокзалу. Мідні лампи в стилі арт-деко уздовж мезоніну з балюстрадою над вишуканим басейном кидали кінематографічні тіні на сірі мармурові пілястри й мерехтливі плитки на підлозі.

Завдяки постійним плавально-терапевтичним заняттям у балетній школі Домініка стала сильною та активною плавчинею. Вона почала відвідувати басейн, живучи за кілька кварталів від нього. Її улюбленим часом для плавання був полудень. Для вечірніх прогулянок було надто темно, надто холодно, і шлях додому надто її гнітив. Більш того, вона ставала все самотнішою та тривожнішою. Волонтов, з класичною московською нетерплячістю, тиснув на неї, вимагаючи швидшої зустрічі з Нешем; йому не було діла до того, що правдоподібне, випадкове «зіткнення» з ціллю, навіть з урахуванням невеликого розміру Гельсінкі, не могло статися саме собою.

Прорив відбувся, коли Волонтов попросив Домініку закінчити терміновий звіт у Ясенєво. Вона пропустила своє обіднє плавання. Тому пішла після роботи, попри темряву й холод. І побачила, як із чоловічої роздягальні вийшов Нейт, крокуючи біля краю басейну, з рушником, накинутим на шию. Домініка помітила його, сидячи на дальньому краї басейну, бовтаючи ногами у воді. Без поспіху вона підвелася й підійшла ближче до одного з мармурових стовпів, спостерігаючи за ним. Він плив плавно й потужно. Домініка дивилася, як здіймаються над водою його плечі.

Вона переборола хвилювання. Чи варто їй пірнати, буквально і образно? Вона могла почекати й повідомити Волонтову, що виявила один з маршрутів Неша, що діє далі, згідно з планом встановлення контакту. Але це сприйметься лиш як затримка. Вона має діяти зараз, цієї ж миті: рrivodit’ v dejstvie, як казали в Академії, розпочати операцію. Це була чудова нагода для першого контакту, який здавався б випадковим і природнім. Уперед.

На Домініці був скромний суцільний купальник і проста біла шапочка для купання. Вона опустилася в воду і повільно пропливла через кілька доріжок, до тієї, що була поруч з Нейтовою. А тоді почала неквапливо плавати, даючи Нейту проплисти повз, раз, потім другий. Вона вирахувала свою швидкість так, щоб опинитися з краю басейну, де Нейт розслаблено розвернувся й почав наступний заплив.

Домініка також почала плисти, лишаючись на рівні з Нешем, що їй легко вдавалось. Жоден з них не плив надто швидко. Крізь свої окуляри для плавання Домініка бачила під водою його тіло, яке ритмічно рухалось плавним вільним стилем. Сягнувши іншого кінця басейну, Домініка і Нейт одночасно торкнулись плитки й почали повертатися назад. На цей час Нейт помітив, що з ним на рівні пливе ще хтось. Глянувши під водою, він побачив, що це жінка, у лискучому купальнику, яка рухається плавно й потужно.

Нейт почав плисти дещо швидше, аби перевірити, чи допоможе дюжина глибших гребків відірватися від таємничої плавчині. Вона трималася на рівні, без зайвих зусиль. Нейт загріб ще сильніше, вигинаючи спину. Вона не відставала. Нейт збільшив швидкість гребків і перевірив. Вона все ще була поруч. Стіна наближалась, і Нейт вирішив прискоритись, пірнути, розвернутись і на швидкій ході дістатися протилежної стіни. Побачимо, чи зможе вона відштовхнутись і закінчити спринтом. Він зробив вдих, підпливаючи до кінця доріжки, розвернувся у воді, притиснувся ногами до плитки і з силою відштовхнувся, готовий гребти. Нейт молотив руками, лікті над головою пірнали, виринали, зі звуком, що, мов метроном, плюх, плюх, плюх, заповнював його вуха, прискорив рух і раптом відчув, як збоку накотила хвиля. Він почав набирати повітря лише з одного боку, протилежного від дівчини. Коли він торкнеться стіни, певно, ще якийсь час доведеться почекати на неї. На останніх п’яти ярдах Нейт повернувся на бік — поглянути в напрямку дівчини. Та вона вже була там, доки він лише торкався плитки. Вона перемогла. Дівчина поглянула на нього, ставши на мілину, зняла шапочку з голови і труснула своїм вологим волоссям.

— Ти чудово плаваєш, — сказав Нейт англійською. — Ти з команди?

— Ні, не зовсім, — відповіла Домініка. Нейт помітив її міцні плечі, витончені руки, що тримались за стіну, рівні короткі нігті та блакитні очі, великі й мовби наелектризовані. Нейт оцінив би її акцент як прибалтійський або російський. Багато фінів говорили англійською з російським акцентом.

— Ти з Гельсінкі? — спитав Нейт.

— Ні, я росіянка, — сказала Домініка, спостерігаючи його реакцію, чекаючи презирства. Натомість отримала блискучу усмішку. «Вперед, містере ЦРУ, — подумала вона. — Що тепер скажете?»

— Якось я бачив, як команда з плавання «Динамо» змагалась у Філадельфії, — сказав Нейт. — Вони гарно себе показали, особливо в батерфляї.

Вода плескотіла на його плечах, віддзеркалюючи фіолетовий туман.

— Звісно, — сказала Домініка. — Росіяни в плаванні найкращі.

Хотіла додати, «як і у всіх видах спорту», але змовчала. «Це вже занадто, — подумала вона, — заспокойся. Гаразд, контакт є, національність встановлена, тепер час закидати гачок». Застосовувати навички, отримані в «лісі». Вона потягнулася до драбини, щоб вилізти з басейну.

— Ви ходите сюди вечорами? — спитав Нейт, коли Домініка сказала, що їй час іти. М’язи її спини вигиналися, доки вона підіймалася драбиною.

— Ні, мій розклад нерегулярний, — сказала Домініка, намагаючись не звучати, як Ґарбо, — дуже нерегулярний.

Вона поглянула на його обличчя, він здавався розчарованим. Добре.

— Не знаю, коли я сюди повернуся, та, гадаю, ми ще зустрінемось, — вона відчувала на собі його погляд, доки здіймалася драбиною та крокувала до жіночої роздягальні.

***

Вийшло так, що Домініка і Нейт знову зустрілися в басейні через два дні. Він вітально махнув рукою, вона злегка кивнула у відповідь. Вони пропливли ще кілька дистанцій поруч. Домініка пливла повільно, байдуже. Вона була мовчазною, стриманою, свідомою, на противагу його незграбній американській неформальності. Вона постійно намагалася заспокоїтись, не нервувати. Коли він дивився на неї, вона розуміла з виразу його обличчя, що він нічого не підозрює. «Він не знає, в чому річ, — з хвилюванням подумала вона». Офіцер ЦРУ не знає, з ким він має справу. Коли цього разу настав час іти, вона знову одразу ж вилізла з басейну. Та тепер обернулася до нього. Помах руки, на обличчі ані натяку на посмішку. Поки що вистачить.

За кілька тижнів вони зустрілися п’ять чи шість разів, і жодна з цих зустрічей не була випадковою. Домініка почала постійно навідуватись у готель «Торні», по-діагоналі через вулицю від входу до басейну. Більшість вечорів Домініка сиділа у вітальні біля вікна, спостерігаючи за Нешем. Наскільки вона могла судити, він ніколи не приходив з кимось. Він не перебував під спостереженням.

Домініка намагалася не поспішати й не квапити подій. Продовжуючи зустрічатися в басейні, природно, що згодом вони представились одне одному. Нейт сказав, що працює дипломатом в американському посольстві, в економічному відділі. Домініка сказала, що працює помічником адміністратора в посольстві Росії. Вона почула легенду про його прикриття, він — її легенду. «Він дуже природно поводиться, — подумала Домініка. — Як їх там готують?»

Звичайний, довірливий американець, нездатний на справжню konspiratsiya. Він дивився на неї без лукавства, його фіолетовий німб узагалі не змінювався.

«Господи, яка вона серйозна, — подумав Нейт. — Типова росіянка, боїться зробити неправильний крок». Та йому подобалась її мовчазність, її глибока чуттєвість, те, як вона дивилась на нього своїми блакитними очима. Особливо йому подобалось, як вона вимовляє його ім’я, «Нєйт». Та він понуро зробив для себе висновок, що доступу до секретів вона не може мати. Звідки, вона ж просто вродлива офісна працівниця російського посольства. Двадцять чотири чи двадцять п’ять, москвичка, Міністерство закордонних справ, молодша адміністраторка, не забудь глянути прізвище та по-батькові в реєстраційній карті готелю. Вибралася з Москви в такому юному віці. Певно, в неї багатий покровитель. У таке неважко повірити, дивлячись на її обличчя та тіло під спандексом. Недосяжна. Нейт вирішив направити до штаб-квартири запит, просто так, хоч і розумів, що нічого там не знайде.

«Це не медова пастка для нещасного європейця у себе вдома», — казала собі Домініка. Це операція за кордоном, спрямована на офіцера іноземної розвідки. Її добре підготували, вона знала, що виловлювати його слід обережно. Вона надіслала до Ясенєва звіт про перший контакт, описавши деталі кількох перших зустрічей. Волонтов тиснув, прагнучи подальшого активного руху.

Кілька тижнів, від Ленґлі жодної відповіді на запит щодо Домініки. «Нічого незвичайного, та кому яке діло?» — думав Нейт. Досить було випадково з нею зустрітися та напоїти. Він би змусив її усміхнутися, вона достатньо володіла англійською, щоб зрозуміти жарт. Та белькотіти російською і лякати її він не збирався.

Одного вечора, закінчивши плавати, вони зібрались виходити з басейну, попрямувавши до драбини. І зіткнулися. Її купальник обліпив вигини тіла. Нейт відчув, як б’ється її серце під еластичною шкірою спандекса. Він запропонував Домініці руку, щоб допомоги піднятися драбиною. Її рука була сильною і гарячою на дотик. Він якусь мить потримав її й відпустив. Обличчя безпристрасне, жодної реакції. Ще на якусь мить він поглянув їй у вічі. Вона зняла шапочку для плавання і струснула своїм волоссям.

Домініка знала, що він дивиться, і трималась холодно, на відстані. Що б він сказав, якби дізнався, що її готували бути горобцем, якби дізнався, що вона зробила з Делоном і Устиновим? Його вона точно, абсолютно точно не звабила б. І чула б регіт із самої Москви. Ні, вона закінчить завдання дисципліновано, зважено. «Рухаймось далі», — подумала вона. Час уже відкрити людський конверт, час скинути цей гнітючий незмінний фіолетовий покрив.

Домініка сказала «так» на пропозицію Нейта завітати до бару по-сусідству на келих вина. Його обличчя засяяло від здивування, потім від задоволення. Бачити одне одного за межа­ми басейну, у звичайному одязі, було дивно. Домініка рівно сиділа на своєму боці столу, обережно тримаючи келих вина.

Час для інформації: з якої саме ти частини Сполучених Штатів? У тебе є брати і сестри? Чим займаються члени твоєї сім’ї? Вона проходилась списком, заповнюючи прогалини в його papka.

Якби Нейт її не знав, то вирішив би, що це допит. Може, вона просто нервує, відтягує час, щоб самій не відповідати на особисті питання. «Коли росіяни не напружуються, — думав він, — то поводяться тупо». Що ж, нехай розслабиться. Він не збирався відлякувати її, тиснучи надто сильно. «Відлякувати від чого?» — спитав він себе. Вона не була мішенню, і він не збирався тягнути її до ліжка.

Він замовив чорного хліба та сиру. «Дуже розумно, — подумала вона. — Він гадає, що тільки цим ми, росіяни, і харчуємось. Другий келих вина? Ні, дякую». Нарешті саме Домініка першою висловила бажання піти додому. Нейт спитав, чи може він її провести. На порозі свого маленького сучасного багатоквартирного будинку вона спостерігала, як він бореться з нестримним бажанням нахилитися для поцілунку в щоку, дивилася, як він силкується наважитись — чоловіки всі однакові, — після чого подала йому руку, міцно стисла і зайшла всередину. Крізь скляні двері вона бачила, як він розвернувся, сховавши руки до кишень.

Підготовлена оперативниця СВР, випускниця школи горобців та АВР, вона вітала себе з гарним вечором, гарним прогресом, особливо з тим, як вдало відшила його з поцілунком. Вона розсміялася. «Ти ще та куртизанка, — подумала вона, — убивця гангстерів, звабниця дипломатів, а тепер otkazatsya, відмовляєш у поцілунку на добраніч».

***

— Гей, Ромео, — сказав Форсайт, вриваючись до маленького кабінету Нейта в резидентурі, — бачив уже сьогоднішню пошту зі штаб-квартири?

Форсайт мав на увазі результати запиту Нейта щодо відстеження інформації — ім’я: Домініка Єгорова; дата і місце народження: 1989, Москва; зайнятість: адміністративний помічник, посольство Росії.

Він подав запит більше місяця тому. Нейт очікував прочитати стосовно цієї жінки щось на кшталт «Інформації не знайдено», її навіть не було в місцевому дипломатичному списку. Вона сказала Нейтові, що працює молодшим адміністратором, це найнижче зі звань. Решта Нейтової телеграми кількома словами описувала контакт, заснований на неперіодичних зустрічах у басейні. Абсолютно марний, без можливостей доступу і без потенціалу.

— Ні, ще не читав, — сказав Нейт. — Уже прийшла?

— Ось моя копія, — сказав Форсайт. — Ти тільки глянь.

Форсайт гмикнув, передаючи телеграму Нейту. Коли Нейт почав читати, за спиною Форсайта з’явився Ґейбл.

— Томі Швидкотрах уже прочитав результати запиту? — спитав Ґейбл. Він теж зареготав. Нейт не звернув уваги і продовжив читати:

1. Дані щодо об’єкта: підтверджений статус молодшого лейтенанта СВР, можливо, Управління I (Обчислення та поширення інформації). Приблизна дата ВС16 до СВР — 2007-08. Випускник Академії зовнішньої розвідки (АВР), 2010. Можливі родинні зв’язки з першим заступником директора СВР Іваном («Ваня») Дмитровичем ЄГОРОВИМ. Служба суб’єкта у Фінляндії не відображена в списках Міністерства закордонних справ Російської Федерації, що може означати тимчасове призначення та/або конкретне оперативне призначення обмеженої тривалості.

2. Коментар штаб-квартири: ШК виявляє інтерес до активнішого контакту. Родинні зв’язки об’єкта з керівництвом СВР можуть означати, що вона має унікальний доступ, тож виникає можливість для важливого вербування.

3. Схвалюємо старанність резидентури у зборі інформації та розробці об’єкта. Офіцер резидентури має продовжувати контакти з об’єктом для додаткового оцінювання та обробки. ШК готова підтримати оперативні плани резидентури в разі необхідності. З повагою.

Нейт відірвав очі від телеграми й поглянув на Форсайта й Ґейбла.

— Кращої відповіді на запит і не придумаєш, — сказав Форсайт. — З цього може вийти щось велике, якщо тобі вдасться дійти аж до вербування.

Нейт відчував, як ноги заливає цементом.

— Якось це неправильно, Томе; вона не може бути причетною, вона надто молода. Час покаже, який у неї потенціал для вербування. Вона якась віддалена і замкнута.

Він ще раз поглянув на телеграму.

— Останні п’ятдесят років жінок не допускали до Академії. Я можу змарнувати шість місяців, намагаючись опрацьовувати її, і в результаті, не отримати нічого. Гадаю, краще мені зосередитись на чомусь іншому.

Ґейбл нахилився ще більше, виглядаючи з-за плеча Форсайта.

— Гаразд, обдумай усе як слід. — Він розсміявся. — Дідько, ти що, жартуєш? Така ляля, та ще й з близьким родичем у керівництві СВР? Справді, добре все перевір. І навіть не думай братися за щось інше. Це срана стигла слива, яка чекає, доки її зірвуть.

— Зрозумів я, зрозумів, — сказав Нейт. — Просто вона не схожа на оперативницю СВР. Сувора й ляклива, принаймні мені так здалося.

Він знизав плечима й поглянув на колег.

— Що ж, вітаю, малий. Ти отримав серйозні перспективи для розвитку, — сказав Ґейбл, виходячи з кабінету. — Обговоримо оперативні плани, коли будеш готовий, — сказав він з-за плеча. Форсайт повернувся, зібравшись іти, й підморгнув Нейту.

Нейт глянув на Форсайта й кивнув. «Гаразд, побачимо, куди нас це приведе», — сказав він собі. Марнування часу. Давай, зберись. Віднині Домініка Єгорова була вже не просто гарним личком. Вона була його об’єктом розробки.

***

Далі вулицею від американського посольства, у посольстві російському, резидент Волонтов вичитував Домініку з приводу того, як повільно прогресує її операція.

— Молодший лейтенанте Єгорова, ви добре почали, та ваш прогрес просувається надто повільно. З часу вашого прибуття генерал Єгоров надіслав уже три запити на оновлення статусу. Ви маєте подвоїти зусилля, щоб перевести дружбу з Нейтом на новий рівень. Частіші зустрічі. Спільні прогулянки на лижах. Спільні мандрівки на вихідні. Будьте винахідливою. Генерал Єгоров знову рекомендує вам розвинути в Неша емоційну залежність від вас.

Волонтов відкинувся в кріслі та провів жирними пальцями по напомадженому волоссю.

— Дякую, полковнику, — сказала Домініка. Її дядько, Симьонов, а тепер ще й цей смердючий антикваріат.

— Не могли б ви роз’яснити мені, що саме має на увазі директор Єгоров під словами «емоційна залежність»?

Її погляд ніби спонукав його припустити, що вона звабить американця.

— Упевнений, що не можу говорити за директора Єгорова, — сказав Волонтов, рятуючись, утікаючи якнайдалі від розмитого мосту їхньої розмови. — Вам лише треба зосереди­тись на розвитку ваших стосунків. Розвивайте пута довіри.

Волонтов махнув рукою в повітрі, щоб проілюструвати, що можуть означати ці «пута довіри».

— Головне, нехай більше говорить про себе.

— Звичайно, полковнику, — сказала Домініка, встаючи зі свого крісла. — Я цим займуся і триматиму вас в курсі. Дякую за ваші цінні настанови.

Після розмови з Волонтовим Домініка відчула відлив сил. Він жив у незрілому слизькому світі, повному хитрих натяків та інсинуацій. «Пута довіри», «емоційна залежність». Школа горобців. Їй що, доведеться терпіти це протягом усієї кар’єри?

Дорогою додому Домініка напружено розмірковувала. «Схаменися». Вона була у відрядженні за кордоном, жила у власній квартирі, в маленькому казковому місті. Все було чудово. Вона мала важливу роботу, спрямовану на тренованого американського офіцера розвідки. Що ж, він не здавався небезпечним, але був офіцером ЦРУ, а цього вже було досить. Сьогодні вона змусить його більше розповісти про себе. Спитає, що він думає про росіян, — він усе ще не зізнався, що володіє мовою. Вона заговорить з ним про Москву. Йому доведеться визнати, що в минулому він займав там посаду. Квапливо крокуючи освітленими вулицями до «Yrjӧnkatu», не відчуваючи, якою помітною при цьому ставала її кульгавість, вона чекала на контакт.

Прямуючи до «Yrjӧnkatu» на самоті, Нейт зосереджено думав, настільки, що забув про вулицю, проігнорувавши свою шістку. «Прокинься, агов, — подумав він, — це перший вечір твоєї нової справи». Він скористався червоним знаком світлофора, щоб глянути навколо, стежачи за рухом автомобілів. Жодних змін. «Пройди ще три квартали і зроби це саме. Ніяких повторів. Це вже не мила весела гра з блакитноокою слов’янкою в мокрому спандексі». Ні, якщо вона офіцер СВР — а він усе ще мав щодо цього сумніви, — доведеться звертати увагу й робити додаткове оцінювання. Боже, та краще б він працював з тим п’яничкою Тишковим. Принаймні отримав би доступ до документів та приватних зустрічей. Це був би справжній скарб, щось, про що б заговорили вдома.

Поринувши в думки, Домініка також знехтувала перевіркою на предмет спостереження, аж доки не опинилась за три квартали від басейну. Аби якось загладити свою неуважність, вона виконала абсурдний розворот на алеї — pensionerki б уже лютували — і відчула себе безглуздо. Вони обоє неуважно петляли вулицею і, звернувши з двох різних боків, опинилися біля дверей басейну в один і той самий час. У Домініки прискорилось дихання, пульс Нейта підвищився, та вони обоє пам’ятали, що слід робити, і були готові до праці.

***

Домініка відкинулася на дерев’яну переборку кабінки ресторану. Її довгі пальці повільно обертали ніжку келиха. Нейт сидів навпроти, простягнувши та схрестивши ноги. Він був одягнений у светр з V-подібним вирізом та джинси, вона — у блакитну в’язану кофту та плісировану спідницю. На ній були темні колготи та чорні черевики на низькому каблуку. Нейт помітив, що вона хитає ногою під столом.

— Американці ніколи нічого не сприймають серйозно, — сказала Домініка. — Їм лиш би пожартувати.

— Скількох американців ти знаєш? — спитав Нейт. — Ти була у Сполучених Штатах?

— У балетній школі був іноземний студент, американський хлопчик, — сказала Домініка. — Він постійно жартував.

Згадка про балет її не хвилювала, це було частиною її легенди.

— Але чи добре він танцював? — запитав Нейт.

— Не дуже, — відповіла Домініка. — Програма була дуже важкою, і він не надто старався.

— Мабуть, йому було самотньо, — сказав Нейт. — Ти показувала йому Москву, ви гуляли разом?

— Ні. Звісно ж, що ні, це було заборонено.

— Заборонено? А що саме? Розпивати алкоголь чи дати йому відчути гостинність? — спитав Нейт, дивлячись на свій келих. На мить Домініка поглянула на нього, та відвела очі.

— От бачиш, самі жарти, — сказала вона.

— Це не жарт, — сказав Нейт. — Мені просто цікаво, що він запам’ятав про Росію, про Москву. Він матиме приємні спогади про місто чи пам’ятатиме лише самотність, нелюбов?

«Які дивні слова», — подумала Домініка.

— Що тобі відомо про Москву? — спитала вона, знаючи заздалегідь частину відповіді.

— Я жив там рік, здається, я тобі вже казав, я працював в американському посольстві. Жив у комплексі поруч із будинком канцелярії.

Не виявляти інтересу, не змінювати тону.

— Тобі сподобалось місто? — спитала вона.

— Я постійно був у справах, тож на те, щоб дослідити місто, не вистачало часу.

Він ковтнув вина та усміхнувся до неї.

— Якби ж ми були знайомі раніше; ти показала б мені, що там і до чого. Якщо це, звісно, не заборонено.

«Невинний хлопчик, — подумала вона. — Яка гра». Домініка проігнорувала коментар.

— Чому ти поїхав через рік? Я гадала, дипломати лишаються надовше.

Його відповідь стане ключовим реченням у її звіті.

— У Гельсінкі несподівано відкрилась вакансія, — сказав Нейт. — Тож я вирішив переїхати.

«Такий спокійний», — подумала Домініка. Вона помітила, що фіолетовий колір навколо його плечей не змінився, навіть коли він брехав. Дуже професійно.

— Ти шкодував, від’їжджаючи? — спитала Домініка.

— Можна сказати й так, — відповів Нейт. — Але мені було шкода і саму Росію.

— Шкода Росію? Чому?

— Ми закінчили Холодну війну, не підірвавши одне одного, хоча кілька разів були дуже до цього близькі. Що б ви не думали про радянську систему, їй кінець. Мені здається, всі сподівались, що в Росії попереду нове майбутнє, нові свободи, краще життя для громадян.

— А тобі здається, сучасне життя в Росії нічим не краще? — спитала Домініка, намагаючись приховати обурення в голосі.

— З якогось боку, звичайно ж, так, — сказав Нейт, знизавши плечима. — Та, гадаю, люди все ще страждають. Це жорстоко — побачити початок нової ери, та нічого з цього не отримати.

— Я не розумію, — сказала Домініка.

«Побачимо, чи проковтне вона наживку», — подумав він.

— Не зрозумій мене неправильно, та мені здається, що ваші нинішні лідери створюють таку ж сумнозвісну систему, як і та радянська, що була раніше. Але цього разу вона не така очевидна. Сучасніша, телегенічна, інноваційна. Новою зброєю стали нафта та природний газ, але за лаштунками лишилось стільки ж жорстокості, репресій та корупції, як і в минулому.

Нейт невинно поглянув на Домініку й підняв руки.

— Вибач. Я не мав на меті критикувати.

Попри всю підготовку і практику, Домініка ніколи ще не вела з американцем подібної дискусії. Вона мала пам’ятати, що він офіцер розвідки, навчений говорити провокативні речі з метою витягнути з неї коментарі. Вона наказала собі розслабитись. Не можна було втрачати контроль. Та все ж вона мусила відповісти.

— Твої слова неправильні, — сказала Домініка. — Ми постійно стикаємося з таким типом антиросійського ставлення. Це просто-напросто неправда.

Подумавши про офіцера-перевертня з КГБ, якого отруїли полонієм, та про журналістку, яку застрелили прямо в її ліфті, Нейт допив своє вино.

— Розкажи це Олександрові Литвиненку чи Анні Політковській, — сказав Нейт.

«Чи Дмитрію Устинову», — винувато подумала Домініка. Та вона все ще на нього гнівалась.

Тортилья з іспанського посольства

Підсмажити в оливковій олії до м’якого стану приправлену, порізану на середні шматки картоплю разом з нашинкованою цибулею, після чого дістати й відцідити. Додати до картоплі з цибулею збиті яйця і повернути на змащену олією сковорідку, смажити на середньому вогні, доки яйця та основа не вкриються золотистою скоринкою. Накрити сковорідку великою тарілкою, перевернути та помістити тортилью назад до сковорідки, смажити до готовності.

15

Закуски (фр.).

16

Вступ на службу.


11


Нейт сидів у резидентурі, дивлячись у вікно свого кабінету поміж планок жалюзі. Він неуважно крутив шнур, від чого пластикова ручка билася об стіну й відлітала назад, клац, клац, клац. Минулої ночі в якомусь посольстві пройшов черговий прийом з приводу національного дня. Півдюжини візитних карток на його столі були нічого не варті, а поміж лопатками відчувався вузол.

Після думки про плавання він згадав Домініку. Він пильно в неї вдивлявся, вони вже кілька разів вечеряли разом, та йому здавалося, що справа ніяк не зрушить з місця. Вона була відданою, надто ідейною, без сумнівів, без слабкостей. Він марнував свій час, пластикова ручка на шнурі знову вдарилась об стіну. Картки на столі просто дражнили. Один документ — його остання телеграма з приводу контакту з Домінікою — лежав у металевому ящику на його столі.

Ґейбл просунув голову в його кабінет.

— Господи, сраний В’язень Зенди у своїй башті, — сказав він. — Ти чому не на вулиці? Запроси когось на ланч.

— Я вчора облажався, — сказав Нейт, дивлячись у вікно. — Лише на цьому тижні вже чотири національних дні.

Ґейбл похитав головою, підійшов до вікна й різким рухом зачинив жалюзі. Він сів на край Нейтового столу й нахилився.

— Підсядь ближче, Гамлете, я поділюся з тобою мудрістю. У всьому цьому лайні, що зветься АГЕНТРОЗВІДКА, є щось геть неправильне. Іноді, чим більше ти стараєшся знайти ціль, почати справу, тим більше вона від тебе віддаляється. Нетерплячка, агресія — у твоєму випадку відчай — починає смердіти, мов сірка в повітрі, ніхто не бажає з тобою розмовляти, ніхто з тобою не обідає. Сірка в повітрі. Таке враження, що від тебе смердить тухлими яйцями.

— Не розумію, до чого це, — сказав Нейт.

Ґейбл нахилився ще ближче.

— У тебе тривожність, — розтягуючи слова, мовив він. — І чим довше ти дивитимешся на свою сосиску, тим м’якшою вона ставатиме. Не зупиняйся, просто скинь швидкість.

— Дякую за наочний приклад, — сказав Нейт, — та я працюю тут уже досить довго, і мені досі немає чим похвастатись.

— Припини, бо зараз розплачуся, — сказав Ґейбл. — Єдині хлопці, яким ти повинен догоджати, — це я та шеф, і ми не скаржимося… поки що. У тебе є час, так що просто прямуй далі.

Ґейбл узяв телеграму з Нейтового ящика для вхідних документів.

— Крім того, ця російська лялечка — золото, яке тільки й чекає, коли його видобудуть, хай якими б там не були твої професійні досягнення. Займися нею, чорти б тебе взяли. Маю ідею, як задути повітря їй під спідницю для кращого вигляду.

***

Ґейбл запропонував спрямувати їхні невеликі резидентурні сили спостереження на Єгорову, щоб точно зрозуміти, що вона робить у Гельсінкі. Приставити до неї спостереження здавалось Нейту безглуздою справою. Він спробував пояснити Форсайту та Ґейблу, що Єгорова — ціль занизького рівня, адміністраторка без доступу. Спостереження за нею було б марнотратством.

— Нехай кожен лишиться при своєму, — сказав Ґейбл. — Іншими словами, заткайся.

Форсайт підняв руку.

— Нейте, оскільки Єгорова — твоя безпосередня мішень, чому б тобі на цей час не взяти на себе керівництво командою спостереження? Корисний досвід, та й від тебе їм буде поміч. Вони цікава стара парочка. Обоє просто обожнюють конспірацію.

«Чудово», — подумав Нейт. Ґейбл запропонував залучити спостереження, щоб розпочати операцію, а Форсайт призначив його керувати командою, щоб він не розпорошувався на інші справи. Форсайт і Ґейбл чудово працювали разом, справжні профі, вони знали, як мотивувати своїх офіцерів.

Ґейбл підсунув йому файл, натякнувши поглядом, що не хоче чути й слова.

— Ось файл на АРЧІ та ВЕРОНІКУ. — На якусь мить він зупинився. — Вони справжні легенди. Працюють ще з 1960-х. За ці роки встигли взяти участь у кількох до біса гарячих операціях, включаючи дезертирство Голіцина. Передавай їм привіт від мене.

За двадцять чотири години, після двогодинного автомобільного МВР, під час якого він годину їхав на північ по Е75, потім на захід другорядними дорогами до Туусули й назад до міста по 120-му, Нейт лишив свою машину на громадській автостоянці на залізничному вокзалі Pasila й попрямував до Länsi-Pasila, району висоток та комерційних будівель. Він знайшов потрібну, скромний чотириповерховий житловий будинок з цегли та скла, із закритими кутовими балконами. Він натиснув кнопку домофону, підписану «RÄIKKÖNEN», і його впустили. Нейт подзвонив у дзвінок поруч із дверима квартири на четвертому поверсі.

— Заходьте, — сказала літня жінка, яка відчинила двері. Моторна, як на свої сімдесят з хвостиком. ВЕРОНІКА. У неї було вузьке аристократичне обличчя, з прямим носом та тонкими губами, і в молоді роки її точно вважали красунею. У її холодних блакитних очах ще горів вогник, а шкіра мала рожевий відтінок, що свідчило про добре здоров’я. Її густе сиве волосся було зібране в ґулю, з якої стирчав олівець. На ній були вовняні штани та легкий светр. На шиї висіли окуляри для читання, а на підлозі біля її крісла лежала гора паперів та журналів.

— Ми дуже чекали на знайомство з тобою, — сказала вона. — Я Яана.

Вона схопила руку Нейта й міцно стиснула. Яана випромінювала життєву силу та енергію. Її хватка, її очі, те, як вона стояла.

— Бажаєш чашку чаю? Котра година зараз?

Вона поглянула на свій годинник, який носила на зап’ясті циферблатом донизу. «Класична ознака агента вуличного спостереження», — подумав Нейт.

— А можна й чогось міцнішого випити, вже досить пізній час, — сказала Яана. — Може, вип’єш шнапсу?

Все це було сказано під шквал рухів, жестів, усмішок, блиску очей.

— Марті Ґейбл передавав вітання, — сказав Нейт.

— Як мило з його боку, — відказала Яана, розчищаючи місце на захаращеному столику.

— Такий він любчик. Тобі пощастило, що він твій керівник.

Вона квапливо принесла з кухні склянки та незрозумілу прозору рідину в овальній пляшці. Шнапс.

— За роки своєї роботи ми зустрічали багатьох дивних керівників, — сказала вона, — по обидва боки. Звісно, росіяни були значно гіршими, бридкі телепні, що намагались вижити у своїй бридкій системі, благослови їх Боже. Завдяки їм ми прожили вельми цікаві роки.

Яана Ряйкьоннен налила дві склянки шнапсу, підняла свою, як заведено у скандинавів, і, дивлячись йому у вічі, зробила перший ковток. Вітальня була маленькою і затишною, заставленою меблями та книжковими полицями, що вишикувались попід стінами з відполірованого дерева. В домі пахло овочевим супом.

— Ваш чоловік удома? — спитав Нейт. — Я сподівався зустрітись і з ним.

— Він скоро повернеться, — сказала Яана. — Вийшов перевірити вулицю до твого приїзду.

Вона знизала плечима.

— Боюся, від звичок нікуди не дінешся.

Нейт розсміявся про себе. Він прогнав двогодинний маршрут для скидання потенційного хвоста і проґавив стариганя, який тинявся навколо свого будинку. «Ось як їм вдається працювати протягом стількох років», — подумав він.

Одразу ж по цьому клацнув ключ у замку, двері відчинилися, і до кімнати зайшов Маркус Ряйкьоннен. АРЧІ. Він тримав на повідку коричневу таксу, яка, поспіхом обнюхавши Нейта, застрибнула на свою подушку і вляглася. Звали собаку Руді. Маркус був високим, більше шести футів, і мав широкі плечі. Під густими бровами ховались чисті блакитні очі. На його шиї виднілися міцні м’язи, а над ними — гостре підборіддя. Рухався він легко, атлетично. Він лисів, і залишки свого волосся носив дуже коротко підстриженими. Його рукостискання було міцним. Він був одягнений у темно-синій спортивний костюм та чорні кросівки. На грудях олімпійки, зліва, був пришитий маленький прапор Фінляндії.

— Через дорогу, у дворику? — спитав Нейт. — Лавка біля сходів?

— Молодець, — сказав Маркус. — Не знав, що ти помітив.

Він усміхнувся й наповнив третю склянку шнапсом.

— За твоє здоров’я, — сказав Маркус і осушив склянку, дивлячись Нейтові у вічі.

Нейт згадав їхнє резюме. АРЧІ та ВЕРОНІКА становили ядро команди спостереження в резидентурі Гельсінкі майже сорок років. Тепер обоє були на пенсії. АРЧІ підпрацьовував слідчим у фінській податковій адміністрації, а ВЕРОНІКА — бібліотекаркою. Їхня робота була такою ефективною просто тому, що вони поєднували різні погляди на роботу на вулиці з інстинктами, які підказували, що кролик зробить далі. Звісно ж, вони знали місто та систему метро, як свої п’ять пальців, позаяк зростали разом із цим містом.

Уперті, обережні, терплячі та досвідчені, вони могли опрацьовувати ціль місяцями, не видаючи себе. Їхній стиль стеження Ґейбл називав «скоріше піклуванням дружини, аніж лікаря».

Нейт і Ряйкьоннени накидали розклад стеження за Домінікою — вони спостерігатимуть нерегулярно, в ретельно обрані години — вечори після роботи, вихідні, — коли існує вірогідність, що станеться щось цікаве. Нейт слідкував за їхньою роботою здалеку. В один день — в’язані шапки, рукавиці та парки, в інший — ділові костюми та парасольки. Велосипеди з дзвониками та Руді на повідку. Невиразний сірий компактний «вольво», моторолер з кошиком. Іноді вони йшли разом, тримаючись за руки, іноді — окремо. Одного дня Яана зайшла за Домінікою до магазину з ходунком. АРЧІ й ВЕРОНІКА використовували всі методи спостереження — переслідувальне, статичне, підпорядковане, перехресне, паралельне й навіть «чехарду».

Нейт зустрівся з ними знову за два тижні. Вони зробили кілька знімків. Маркус підсумував тимчасові результати. Його звіт був чітким і точним. Яана почасти втручалась, додаючи свої коментарі.

— По-перше, — сказав Маркус, — ми переконані, що поки що вона не виявила нас і не підозрює про спостереження.

Він знизав плечима.

— Вона молода, та ми помітили, що на вулиці вона поводиться дуже майстерно. Не вдається до звичайних трюків і добре переміщується, користуючись своїм оточенням. Я б сказав, що на вулиці її навички значно вище середніх. Вона вже добре знає місто. Лише раз ми бачили, як вона користується конкретними методами конспірації, — сказав Маркус, дивлячись на Яану. — Вона чекає в бельетажі готелю «Торні», через дорогу від басейну «Yrjӧnkatu», спостерігаючи за тобою. Після твого прибуття сидить іще кілька хвилин, а потім заходить сама.

— Маркус зі мною не згоден, — сказала Яана, — та гадаю, вона не оперативниця. Не працює з агентами й не бере участі в оперативній підтримці резидентури. Оперативної роботи в неї немає.

Яана поглянула на Маркуса, очікуючи на його репліку.

— Звісно ж, у неї є робота, — сказав Маркус. — Просто ми її ще не визначили. Треба більше часу.

— Одне я можу сказати точно, — промовила Яана, ігноруючи Маркуса. — Вона самотня. Повертається з посольства прямо до своєї маленької квартири. Купує продуктів на одну особу. У вихідні гуляє сама.

— Ви не помітили, чи стежать за нею? — спитав Нейт. — Можливо, хтось із резидентури приглядає?

— Нам здається, що ні, — сказав Маркус. — Вона чиста. Ми й далі шукатимемо будь-які ознаки того, що вони за нею наглядають.

— Я планую й надалі зустрічатися з нею, — сказав Нейт. — Знадобиться ваша допомога, треба буде відстежити наші зустрічі поза басейном.

Маркус кивнув.

— Чим більше про неї дізнаєшся, тим цікавіше стає. Особ­ливо нас цікавить, чим вона займається після ваших зустрічей. Адже саме в цей час вони завжди телефонують або зустрічаються з офіцером посольства. За можливості, розповідай нам про свої плани. Якщо хочеш, ми можемо підказати кілька гарних ідей, де з нею краще зустрітися, — сказав Маркус.

— І останнє, — сказала Яана, наливаючи ще одну склянку шнапсу. — Якщо пробачиш, вона здається гарною людиною, милою дівчиною. Їй потрібен друг.

Маркус поглянув на неї, а потім знову на Нейта, запитально піднявши брови.

***

Нейт переглянув звіти АРЧІ та ВЕРОНІКИ з Ґейблом.

— Добре, стежте за нею, особливо якщо її підтримує хтось із посольства, — сказав Ґейбл. — Якщо помітите, що в неї є підтримка, значить, можливо, вона на операції, і, може бути, що її ціль — ти.

— Це неможливо, — сказав Нейт. — Ні, неможливо.

— Мене тішить твоя впевненість. Та все ж наглядайте за нею пильно. Не поспішайте, але й не спіть.

Нейт поставив собі за мету бачитися з Домінікою поза басейном принаймні раз на тиждень. Він прогулювався містом, шукаючи місця, де можна зустрітися непомітно. Після роботи вони ходили в підвальні бари, пили каву суботніми ранками, обідали по неділях у віддалених кафе. Садови її на стілець спиною до кімнати. Росіяни з посольства були по всьому Гельсінкі, і Нейту хотілось уникнути випадкових зустрічей. Розвивай стосунки, лишай усе в таємниці, завжди приходьте окремо і йдіть окремо. Забудь про телефони, варіюй маршрути, розвивай стосунки. Марна трата часу.

Домініка користувалась власними методами конспірації. Перевіряла вулиці на предмет стеження, крокуючи містом на їхні зустрічі. Фіни оглядалися на вродливу темноволосу дівчину, яка підіймається ескалатором чи звертає на засніжену алею, або ж просто дивиться з іншого боку вулиці, як Нейт прибуває до їхньої кав’ярні, рахуючи голови, вдивляючись в обличчя, відзначаючи капелюхи й пальта.

Вони пізнавали одне одного. На кількох останніх зустрічах вони розмовляли, справді розмовляли — природний розвиток подій, коли проводиш час разом. Домініка вважала Ней­та чесним, природним, розумним. Він не був nekulturny. Та все ж він був американцем. Його коментарі з приводу життя у Москві були не зовсім щирі, звісно, він приховував той факт, що працював із російським секретним агентом. Домініка особливо не зважала на його коментарі стосовно Росії, хай навіть і розуміла, що почувається майже так само. «Ну ж бо, зберися», — казала вона собі. З ним треба було проводити більше часу, і далі зосереджуючись на його схемах. Вона мусила визначити, коли він займається оперативною діяльністю.

Домініка відчувала тиск. Якщо найближчим часом не станеться прориву, враховуючи, як на неї сунуть Центр та Волонтов, може, варто обдумати фізичний підхід? «Nelzya!» — подумала вона. Ні, ніколи. Він привабливий, відкритий та з гарним почуттям гумору. Але забудь про це.

Скільки зустрічей у них уже було? Нейт з нетерпінням очікував на Домініку, та він не сподівався, що зможе в чомусь її переконати. Вона була непохитна. Сотня машин спостереження в Москві його не хвилювала, натомість його турбували речі, здатні її мотивувати. Якщо вона й була оперативницею, Нейт не міг цього визначити. Здавалося, що в Гельсінкі вона приїхала, просто щоб набратися досвіду, а це – безглуздо. Зв’язок із СВР надто важливий, саме через цю деталь вона й була цінною мішенню для вербування. Потрібно діяти якнайшвидше, бо терпіння Форсайта могло скінчитися, а Ґейбл уже готовий надерти йому зад.

Одне він знав точно. Дивитися на її обличчя можна було годинами. Господи, ти тільки послухай себе. Зосередься на розвитку завдання, на оцінюванні, що вона любить найбільше. Тепер вони розмовляли більш невимушено, навіть попри те, що були одне з одним незгодні. Вона гарячкувала та метушилася щоразу, як він засуджував Росію, це було помітно, але він також відчував, що почасти вона неохоче з ним погоджується. Домініка не вірила в усю ту пропаганду. Може, вона розкривалася. А може, й ні.

Він поглянув у дзеркало й розчесав волосся. Цієї неділі в них мав бути обід в невеличкому ресторані в національному стилі в Піглаїсто, маленькому районі біля станції метро, на північному сході міста. Домініка погодилась там з ним зустрітися. За кілька тижнів до цього АРЧІ сам запропонував це місце, врахувавши його віддаленість.

— Там ми точно не зустрінемо російських друзів, — сказав він. — Один з нас стежитиме за нею в потягу, інший прикриватиме тебе.

Нейт одягнув зимову куртку поверх светра з V-подібним вирізом та вельветових штанів. На ньому були зручні кросівки для ходьби. Він вийшов із квартири та пройшовся круговим маршрутом вулицями району Круунунгака, потім уздовж замерзлої набережної, після чого вже вирушив своїм справжнім, чистим від спостереження маршрутом.

На іншому боці міста Домініка також дивилась на себе в дзеркало, блакитні очі широко розплющені. Вона не користувалась парфумами і вже вдесяте розчісувала волосся своїм черепаховим талісманом. Вона була готова до виходу з квартири, до поїздки в метро, тож виглянула крізь завіси парадного вікна на вулицю внизу. Вона чекала зустрічі, розмов з ним, спарингів. З кожним разом вона вчилась чомусь новому.

Домініка одягла водолазку, твідовий жакет та вовняні штани, щоб не змерзнути. Також вона взула зручні черевики. Замотавши шарф на голові, мов стара бабця, вона вийшла з квартири, замкнувши двері. Спустилася до підвалу свого будинку, минула складське приміщення та вийшла до бойлерної. Маленький коридор вів із бойлерної до великого заґратованого вікна високо на стіні, яке вона виявила кілька тижнів тому. Здавалося, колись це був підвал для вугілля, який давним-давно переробили. Дві ночі тому їй знадобилась майже година, щоб зняти з ґрат замок. Це було до біса нелегко, особливо, враховуючи, що користуватися довелося лише імпровізованою відмичкою, зробленою зі шпильки для волосся. Домініка підставила під вікно коробки, здерлась на них і пролізла на вулицю. «Оце так побачення», — сказала вона собі, думаючи про наступну зустріч із ним.

Домініка прикрила вікно й вийшла на алею, глянувши вгору на зашторені вікна. Нічого. Вона спокійно піднялася алеєю, протиснулась між припаркованою вантажівкою та смітником, перелізла через невисоку цегляну стіну й опинилась на міській вулиці. Вона вже була за квартал від свого будинку. Комірець її пальта був піднятий, а шарф ховав обличчя. Вона ще десь із квартал пройшла на захід і щоразу, переходячи вулицю, перевіряла дорогу на предмет повторів. Вона увійшла до комплексу «Камппі», минула торговельний центр, зупинилась біля книгарні, оглянула обличчя людей і, зрештою, спустилась до входу метро. Вона стояла нерухомо на ескалаторі, що повільно рухався вниз, і використовувала дзеркальну поверхню модних постерів на стінах. Жодних силуетів. Домініка доїхала до середи­ни шляху, коли худорлява літня жіночка в плащі та кумедному капелюсі ступила нагорі на ескалатор і почала спускатися за нею. Вона тримала букет квітів, загорнутий у зелений папір, і сітку з двома яблуками. ВЕРОНІКА сподівалася, що одного дня зможе розповісти милій дівчині, якою передбачуваною вона була, скориставшись торговим центром та внутрішнім входом до метро настільки близько до своєї квартири.

Інструктора, який навчав Нейта спостереженню ще сто років тому, звали Джей, він був колишнім фізиком, носив борідку в стилі Ван Дейка, мав довге рудувате волосся і в цілому дуже скидався на Ван Дейка.

— Викиньте це з голови, годі бути героями, — казав він. — Якщо помічаєте спостереження, ваш вечір закінчено, повертаєтесь.

Він малював на дошці горизонтальну лінію.

— Завдання вашого МВС — змусити спостереження, яке себе не проявляло, показатися. А не втратити чиєсь життя. У будь-якого спостереження є своя межа, — казав він, перетинаючи лінію вертикальною рискою.

— Ось точка, коли поганці мають обрати — лишитись непоміченими чи втратити око.

Він обтирав руки від крейди.

— Якщо вам удасться примусити їх виявити себе, не розбиваючи сердець, значить, ваша взяла. Лише на один вечір. А тоді вам доведеться починати все спочатку.

До біса їхні серця, думав Нейт. Якщо за ним будуть стежити, їм доведеться показатися. Він звернув на насип біля колій, за центральним залізничним вокзалом, переліз через дротяну загорожу на алею і перевірив трафік, перетинаючи E12. Він гадав, що ж вона вдягне. Прямуючи своїм маршрутом, Нейт видивлявся АРЧІ, та лише марнував час. Старигань був мов привид на вулиці, протоплазма, дим над сухим льодом. АРЧІ проводив контрспостережувальну роботу з Нейтом, вишукував повтори, користуючись часом та відстанню. Які там пальта, які капелюхи, АРЧІ дивився на ходу людей, на їхню поставу, на форму їхніх вух та носів. На речі, які люди під спостереженням просто не можуть змінити. І взуття. Вони ніколи не змінюють взуття.

Після трьох годин продирання крізь половину Гельсінкі, зустрівши АРЧІ — нарешті — зі спортивною сумкою у правій руці (ти чистий), Нейт був певен, що справді зник з будь-яких радарів. Скромний заміський ресторан належав афганській сім’ї. Нейт увійшов до маленької побіленої їдальні, прикрашеної килимами на стінах та різнокольоровими подушками на стільцях. На кожному столі стояла свічка. З радіо на поличці тихо лунала музика. Було майже порожньо, окрім однієї пари — молодих фінів — за столиком у кутку. З кухні доносився чудовий аромат спецій та тушкованої баранини. Нейт сів за столик в іншому кутку, обличчям до вікна. За дві хвилини АРЧІ та ВЕРОНІКА пройдуть повз вікно, тримаючись за руки й дивлячись поперед себе. ВЕРОНІКА потерла носа пальцем. Сигнал «все чисто».

АРЧІ це здавалось ідіотизмом, та її було не переконати. Він поглянув на неї й закотив очі, і вони зникли.

За хвилину Домініка зайшла у двері, побачила Нейта й рушила до столу. Спокійна, впевнена, стримана. Він притримав їй стілець, та вона сама зняла пальто, коли він спробував допомогти. Принесли два келихи вина. Хворе коліно Нейта пульсувало від того, що він стукнувся ним об стовпчик паркану годину тому. Ліва рука була подряпана після стрибка на насип біля колій. На рукаві пальта Домініки була дірка біля плеча — вона зачепилась за край смітника поблизу свого дому. Вовняна шкарпетка та черевик були мокрі. Вона вступила по щиколотки в брудну калюжу, коли перетинала вулицю біля виходу зі станції «Піглаїсто».

— Я радий, що ти знайшла це місце, — сказав Нейт. — Воно трохи далекувато, та один друг дуже радив мені спробувати їхню кухню.

Він поглянув на світло, що відбивалось від її волосся.

— Сподіваюся, дорога не здалася тобі надто далекою.

— Я добре доїхала, у вагоні майже не було людей, — сказала Домініка.

«Якби ти тільки знала», — подумав Нейт.

— Сподіваюсь, ресторан тобі сподобається. Ти колись куштувала афганську їжу?

— Ні, але в Москві є кілька афганських закладів. Певно, досить непоганих.

Його німб був глибоким та повним, і Домініка згадала про батька.

— Просто, знаєш, я хвилювався, запрошуючи тебе саме до афганського ресторану. Переймався, що ти сприймеш це за провокацію, — сказав Нейт, усміхаючись. Він хотів налаштуватися на приємний вечір, змусити її розслабитися.

— Я не вважаю тебе провокатором. Ти американець, і нічого з цим не вдієш. Я починаю тебе розуміти, принаймні трохи.

Вона занурила шматочок гарячого лаваша в маленьку миску нутового пюре, збризнутого олією.

— Головне, щоб ти пробачила мені мою американськість, — сказав Нейт.

— Пробачаю, — відповіла Домініка, дивлячись прямо на нього. Усмішка Мони Лізи та ще один шматочок лаваша.

— Що ж, у такому разі, я щасливий, — сказала Нейт, спершись на лікті й дивлячись на неї. — А ти, чи ти щаслива?

— Що за дивне питання? — сказала Домініка.

— Ні, не прямо зараз, я маю на увазі взагалі, ти живеш щасливим життям? — спитав Нейт.

— Так, — відповіла вона.

— Просто іноді ти здаєшся такою серйозною… навіть сумною. Я розумію, кілька років тому в тебе помер батько, знаю, ви були близькі.

Домініка згадувала батька в розмові з Нейтом. Їй не хотілося говорити на цю тему, розповідати про себе.

— Мій батько був чудовою людиною, професором університету, добрим і щедрим.

— Як він ставився до змін у Росії? Він радів розпаду Радянського Союзу?

— Так, звісно, як і всі ми. Я маю на увазі, всі раділи змінам. Він був патріотом Росії.

Вона зробила ще один ковток вина, поворушила мокрими пальцями в черевику.

— А як щодо тебе, Нєйт?

Вона не збиралась віддавати йому контроль над розмовою.

— Як щодо твого батька? Ти розповідав, що родом з великої сім’ї, але який він, твій батько? Ви близькі?

Нейт перевів подих. Вони ходили туди-сюди, обмінюючись питанням на питання.

Тиждень тому Нейт запевнив Ґейбла, що у справі з росіянкою він заходить у глухий кут. Вона була надто міцною, надто захищеною, він не бачив жодних змін, вона просто не піддавалася.

— А ти чо’ очікував? — спитав Ґейбл. — Хочеш одразу ж її і трахнути? Вона молода і схвильована, маленька російська пришелепа, у неї немає таких, трясця, кмітливих і корисних керівників, як у тебе.

Нейт уперше за весь час помітив, що на стіні в кабінеті Ґейбла висів лаоський календар за 1971-й рік.

— Задобри її, піди на зустріч. Просто не нависай, глянь, чи зможе вона розслабитись.

— Мій батько — адвокат, — сказав Нейт. — Він дуже успішний, має власну контору. Він впливова людина як в юриспруденції, так і в політиці. Він близький із двома моїми старшими братами, обидва працюють на нього. Адвокатська фірма переходила в спадок у моїй сім’ї з покоління в покоління.

«Близький з його старшими братами», — подумала вона. Домініка одразу перейшла до головного.

— То чому ти не зайнявся адвокатською практикою разом з батьком? Міг би стати багатим. Хіба не про це мріють усі американці — стати багатими?

— Звідки ти це взяла? Не знаю, гадаю, я завжди хотів жити сам, бути незалежним. Мене приваблювала дипломатія, і я люблю подорожувати. Тож вирішив, що спершу спробую щось інше.

— Але твій батько, він був розчарований, що ти не пішов по його стопах? — спитала Домініка.

— Звісно, гадаю, так, — сказав Нейт. — Та, можливо, я просто втікав від людей, які все життя казали, що мені слід робити. Розумієш, про що я?

Перед очима Домініки промайнули образи. Балет, Устинов, школа горобців, дядько Ваня.

— Та хіба достатньо просто втекти від сім’ї? Хіба не треба робити ще щось?

Вона вирішила тиснути на нього.

— Я б не сказав, що просто втік, — сказав Нейт, дещо ображено. — У мене є кар’єра, я працюю на благо своєї країни.

Він бачив, як над столом пропливає обличчя Ґондорфа.

— Звичайно, — сказала Домініка. — Але як саме ти працюєш на благо країни?

Вона ковтнула вина.

— По-різному, — сказав Нейт.

— Наприклад, — провадила Домініка.

«Гаразд, наприклад, я оперую найкращим агентом ЦРУ, маю доступ найвищого рівня до вашої клятої монолітної служби, щоб запобігати всесвітнім лиховісним планам Російської Федерації і вашого вовкоподібного довічного президента», — подумав він.

— Я нещодавно працював над доволі цікавим економічним проектом, що стосується експорту лісу з Фінляндії, — сказав він.

— Звучить цікаво, — відповіла Домініка, підморгнувши йому. — Я думала, ти почнеш розповідати про мир в усьо­му світі.

Нейт поглянув на неї. Фіолетова мантія за його головою та плечима запалала.

— Я б так і зробив, якби вірив, що росіяни знають, що таке мир в усьому світі.

Він обдивився маленьку кімнату ресторану.

— Враховуючи Афганістан і все таке.

Домініка зробила ще один ковток вина.

— Наступного разу я відведу тебе в один в’єтнамський ресторанчик, — сказала вона.

Вони сиділи, дивлячись одне на одного, і жоден не хотів відводити погляду. «Що за хрінь відбувається», — подумав Нейт. Вона лізла йому під шкіру. Він пригадав слова ВЕРОНІКИ про те, що вона не провадить оперативної роботи. Її роботою був він? Її блакитні очі спокійно дивилися з іншого боку столу.

— Усе гаразд, — сказала Домініка, читаючи його думки. — Просто не паплюж Росію весь час; ми заслуговуємо на повагу.

«Як цікаво», — подумав він.

— Ми будемо згадувати цю мить як мить нашої першої сварки, — сказав він.

Домініка вкусила шматок лаваша.

— Як скажеш, я збережу цей спогад, — запевнила вона.

Домініка замовила тушковану баранину з чечевицею, яку принесли, паруючу, у великій мисці, щедро политу йогуртом. Нейт замовив боврані, темні карамелізовані шматки солодкого гарбуза в м’ясному соусі з йогуртом. Страва була неймовірна, і Нейт змусив Домініку скуштувати. Вони допили вино й замовили каву.

— Наступного разу за рахунком плачу я, — сказала Домініка. — Треба буде з’їздити до Суоменлінни, перш ніж стане надто тепло й весь люд туди потягнеться.

— Дозволяю тобі все розпланувати, — сказав він, і вона кивнула, дивлячись на нього з-під своїх вій.

— Знаєш, Нейте, — сказала Домініка, — гадаю, ти чесний, веселий і добрий. Я рада нашій дружбі.

Нейт підготувався до того, що гряде.

— Сподіваюсь, ти вважаєш мене своїм другом.

«Тепер вона хоче бути друзями», — подумав Нейт.

— Звісно ж, — сказав він.

— Навіть попри те, що я з Росії?

— Особливо через те, що ти з Росії.

Вони сиділи в тьмяному світлі, дивлячись одне на одного, і кожен думав, куди це все може привести. За сорок п’ять хвилин вони стояли на платформі метро — на кінцевій наземній станції. Сутеніло, повітря ставало холоднішим, хоч і без морозу. Нейт не запропонував підвезти її до міста, та й у будь-якому разі Домініка відмовилася б. Нейт не збирався ризикувати, будь-який росіянин із посольства міг помітити Домініку в машині Нейта з дипломатичними номерами.

Масивний потяг зі скляною кабіною машиніста повільно під’їхав до платформи й зупинився. На платформі, крім них, нікого не було, і освічений вагон потяга був порожній.

— Дякую за чудово проведений час, — сказала Домініка, повернувшись до нього.

Їхні погляди зустрілись, і вона потиснула йому руку, гладіатор СВР. Він вирішив дещо перевірити її, тож притримав її руку, нахилився та поцілував у щоку. «Як чарівно», — подумала вона, та за свою коротку кар’єру їй уже багато довелось побачити. Зазвучав звуковий сигнал, і вона зайшла до вагону, не усміхаючись. Злегка накульгуючи, вона розвернулась і помахала на прощання, доки перед нею з шипінням зачинялися двері.

Коли потяг почав набирати швидкість, Нейт крізь вікна помітив літню жіночку в парці, яка сиділа в наступному вагоні з кошиком для в’язання на колінах. Поїзд проїжджав повз, набираючи швидкість, і Нейт ледве встиг помітити, як ВЕРОНІКА потирає носа. На платформі нікого не було, то як їй вдалося потрапити до вагона?

Повертаючись до міста, Нейт і Домініка мали б систематизувати свої враження, пригадувати деталі і планувати завтрашні звіти. Та ні він, ні вона цього не робили. Натомість Нейт згадував відчуття її щоки на своїх вустах і те, як вона заходила до вагону крізь відчинені двері, ледь помітно кульгаючи, а Домініка думала про його руки, одна з яких була подряпана, а також про те, як він здивовано, а потім втішено моргнув, коли вона, не церемонячись, виказала йому за В’єтнам.

Каддо боврані — афганський гарбуз

Добре засмажити великі шматки почищеного цукрового гарбуза, рясно посипати цукром і запікати на середньому вогні в печі, доки не стануть ніжними й карамелізованими. Подавати з підливкою з тушкованого яловичого фаршу, нашинкованої цибулі, часнику, томатного соусу та води. Прикрасити фільтрованим йогуртом, кропом та перетертим часником.

12


Крізь прочинені двері кабінету Форсайт спостерігав, як Нейт працює над телеграмою, описуючи нещодавній ланч з Єгоровою та останні зрушення в розвитку справи. Тепер Неш просував операцію активніше, попри своє скептичне ставлення. Росіянка реагувала дуже повільно, і Нейт усе ще не був упевнений. Він відчайдушно прагнув досягнути успіху, та, б’ючись головою об стіну, далеко не зайдеш. Ставки неминуче зростали. З кожним новим контактом з Єгоровою Форсайт розумів, що штаб-квартира лише нарощуватиме тиск, пропонуватиме зовнішнє оцінювання, проситиме про оперативні тести. Якщо Нейт зможе її завербувати, вони наполягатимуть на допитах та поліграфі. Остання відповідь штаб-квартири на контактний звіт Нейта вже, як сказав Ґейбл, «передбачала речі, яких слід чекати в майбутньому».

1. Після отримання даної телеграми, будь ласка, зведіть звітність у справі до обмежених каналів обробки. Суб’єкт отримав кодову назву GT ДІВА. Будь ласка, сформуйте резидентурний список BIGOT17 та надішліть до ШК.

2. Штаб-квартира приємно вражена стараннями резидентури та оперативного уповноваженого в розвитку справи ДІВИ. Особливо важливою ми вважаємо наростаючу прихильність ДІВИ до зустрічей з о/у (звичайно, неавторизованих) для обговорення особистих думок. Настійно закликайте о/у й надалі отримувати деталі професійної діяльності та визначити міру готовності суб’єкта їх розкривати. Зусилля оперативного уповноваженого на сьогоднішній день вважаємо достатніми. Чекаємо на подальший прогрес. Вітання.

3. У світлі розвитку справи, запропонуйте оновлені версії оперативних планів та перевірок, спроектованих для подальшого контакту з ДІВОЮ. Будь ласка, повідомте про подальші заплановані зустрічі та заходи безпеки. ШК готова надати всю необхідну підтримку, консультуючи з приводу можливих наступних кроків.

Форсайт умів читати між рядків. Останній означав, що штаб-квартира готова втрутитись, якщо операція справді стане успішною. «Канюки, звісно, кружлятимуть і далі, але масовий наплив відвідувачів не почнеться, доки погода не стане сприятливою», — думав Форсайт. Наприкінці дня він покликав Нейта до свого кабінету.

— Сідай, Нейте. Твої останні телеграми з приводу ДІВИ дійсно першокласні, об’єктивні, з якісним оперативним оцінюванням, — сказав Форсайт.

— Дякую, шефе, — сказав Нейт. Сам він не був такий упевнений. Розумів, що чим більше людей читатимуть його телеграми, тим критичнішим буде ставлення.

— Твоя конспірація бездоганна, продовжуй у тому ж дусі. МАРБЛ у пріоритеті, звісно, та після цього впевнись, що твоя обробка ДІВИ лишиться непомітною для її посольства.

На якусь мить Форсайт задумався.

— Той перекладач, з яким ти познайомився, як там його звуть, Тишков, він досить цікавий фрукт. Та одночасно опрацьовувати двох росіян з одного посольства — не найкраща ідея, особливо якщо все так добре складається з ДІВОЮ. Можливо, Тишкова варто приберегти на потім.

Нейт подумав: якщо не завербує Домініки, то всі Тишкови Гельсінкі йому не допоможуть. Надто багато сподівань. І Форсайт вказав на ще одну небезпеку.

— Тепер ця операція під мікроскопом штаб-квартири, вона для них украй важлива. Кожен пхатиме свого носа. Якщо ти її завербуєш, на справу злізуться всі клопи.

— Просто зараз тобі слід з’ясувати, чи має ДІВА схильність до сумнівів щодо системи. Чи бажає вона слухати тебе, чи дозволяє вести себе до ухвалення важливого рішення?

Форсайт відкинувся на спинку крісла.

— Непогана робота: сидіти з вродливою росіянкою, намагаючись переконати її шпигувати для тебе. Гаразд, забирайся звідси й добре там повеселися. Якщо матимеш питання, мої двері завжди відчинені.

Ґейбл повів його в маленьке бістро, яким володіли греки, та замовив йому пишну яєчню з помідорами та цибулею. За яєчнею та кількома кухлями пива того вечора Ґейбл намагався підняти Нейтові настрій з приводу ДІВИ.

— Не намагайся вкласти її в ліжко, перш ніж завербуєш. Вона зробить логічний висновок, що ти трахнув її, аби лиш підписати. Спочатку завербуй, а тоді зможеш насолоджуватись простими життєвими радощами: оброблятимеш офіцера СВР і снідатимеш у ліжку гарячими від піхви пальцями.

Ґейбл допив своє пиво й замовив ще два.

— Дідько, Марті, таке відчуття, що я дійсно зростаю під твоїм чуйним керівництвом, — сказав Нейт, закотивши очі. — Я лише знаю, що слід розслабити її, я маю їй сподобатися. А що, як у справу втрутяться почуття?

Ґейбл поглянув на нього, скрививши обличчя.

— О, благаю. Не буває такого, щоб оперативник закохався в агента. Це заборонено. Такого просто не може бути. Викинь це з голови. Працюй далі, трахни її, якщо доведеться, але любов?

***

Велика головна кімната резидентури СВР в російському посольстві в Гельсінкі була заставлена простими дерев’яними столами, які розмістили рядами шаховим порядком. На столах не було комп’ютерів, натомість на більшості з них стояли електричні друкарські машинки з дивними лакованими бірюзовими кришками. Це були спеціально виготовлені в Москві, під ліцензією СВР та ФСБ, машинки «JAJUBAVA», які таємно розіслали по закордонних резидентурах, адже тільки так можна було впевнитись, що в них не натикають жучків.

Кімната з низькою стелею була різко освітлена люмінесцентними лампами, також привезеними з Москви, з тієї ж причини. Вони дзижчали й миготіли, а їхнє молочно-біле світло відбивалося від подряпаного скла на поверхнях столів. Уздовж зовнішніх стін маленькі мансардні вікна — резидентура розташувалась на горішньому поверсі російського посольства — були захищені спочатку зовнішніми ґратами, потім сталевими ставнями на гвинтових кріпленнях, потім подвійним склом і, нарешті, важкими сірими шторами, облямівка яких діставала до самої підлоги. Між столами на голому килимі виднілися затерті стежечки від постійної ходьби. В обшарпаній кімнаті пахнуло старими сигаретними недокурками та холодним чорним чаєм у паперових чашках.

У кінці кімнати облаштовано два кабінети. Один, із засекреченими файлами, був засклений, і в ньому, за столом, у колі світла від настільної лампи, сидів конторський службовець. Кімната була заставлена високими шафами, деякі ящики були відкриті, інші закриті й тимчасово запечатані жовтими восковими печатками, ніби хтось закидав їх смаженими яйцями. Сусідній кабінет без вікон був абсолютно приватним, він належав резидентові Волонтову.

З півдесятка офіцерів резидентури СВР посхиляли голови над роботою, у той час як із зачинених дверей кабінету лунав голос Волонтова. Було зрозуміло, що він вичитує новоприбулого офіцера з Москви, Єгорову.

— Москва давно очікує звітів про прогрес! — кричав Волонтов, спершись на свій стіл руками. — Вони хочуть бачити більше результатів опрацювання американця.

Помаранчева хмара навколо його голови, схожа на дим, вирувала й купчилася. «Він відчуває тиск», — подумала Домініка.

— Я й так прогресую, полковнику, — сказала Домініка. — У нас було вже з десяток зустрічей, всі дуже стримані. Він не виявляв жодних ознак того, що повідомляє про контакти своєму керівництву, а це вже значний прогрес.

— Не розказуй мені, що значне, а що ні. Я дав тобі чітке завдання, Центр дав тобі чітке завдання: документувати кожну зустріч із Нешем. Чому ти не складаєш телеграм для моєї ревізії та подальшої відправки в Ясенєво?

— Я склала телеграми. Ви самі сказали мені зібрати кілька повідомлень у форматі одного короткого резюме. Я не можу писати про контакти, доки вони фактично не реалізовані.

Волонтов грюкнув ящиком свого столу, закривши його, і помаранчевий дим завирував швидше.

— Тобі слід навчитися поваги і приберегти сарказм до слушного часу. Зараз мені треба, щоб ти прискорила цей повільний вальс із американцем. Ти пам’ятатимеш, що кінцевою метою є отримання інформації, яка може привести нас до зрадника. Це твоє головне завдання, і його не можна відкладати на потім.

— Так, — сказала Домініка, — я знаю кінцеву мету. Все йде за планом, все прогресує.

— Ти також маєш спостерігати за тим, чи не готується він до скорої операції, чи не збирається в мандрівку, чи не нервує, чи не відволікається, або чи не занепокоєний чимось.

— Так, полковнику, я все це знаю. Упевнена, я зможу простежити зміни в його розкладі.

Насправді Домініка не була така певна; складалося враження, що їхні стосунки застрягли на місці.

Волонтов удавав, ніби задумливо дивиться на Домініку. Його очі блукали від її підборіддя до талії і між ними.

— Багато індикаторів, які ми вишукуємо, — сказав він, відкинувшись на спинку крісла, — найпомітніші тоді, коли добре знаєш об’єкт. Кажу це зі свого досвіду, — мовив Волонтов. — Чим інтимніші стосунки, тим інтимніші й розмови.

«З твого досвіду з марокканськими хлопчиками на побігеньках», — подумала Домініка. Вона втамувала свою холодну лють, дивлячись на бородавки на шиї Волонтова.

— Дуже добре, полковнику. Я знову зустрінуся з американцем наступного тижня. Я запам’ятаю ваші рекомендації щодо інтимності й прозвітую про прогрес. Я запропоную додаткові зустрічі, в надії, що нам удасться дізнатися його робочий розклад. Чи влаштує вас такий підхід?

— Так, так, цілком. Та не варто недооцінювати емоційну залежність. Зрозуміло?

Помаранчевий туман звивався над його головою — нерви, страх. Слова вилетіли самі, перш ніж вона встигла їх зупинити.

— Чому б вам просто не сказати, як є? — спитала Домініка, вставши з крісла. — Чому б прямо не наказати мені розставити ноги? Я офіцер Служби. Я служу своїй країні. Я не дозволю так із собою розмовляти.

Вона тремтіла від люті та розчарування. Перш ніж нахмурений Волонтов устиг відреагувати, Домініка вітром вилетіла з його кабінету, грюкнувши дверима. «Якби це був будь-який інший молодий офіцер, — міркував роздратовано Волонтов, — я б прослідував за ним у зовнішній офіс, висік би березовою гілкою до посиніння, а потім відправив би під конвоєм додому, до підвалу Луб’янки». «Та ця нехай поки йде, — думав вінВраховуючи її родинні зв’язки, так буде безпечніше».

Пильні погляди стежили за тим, як Домініка вилетіла з кабінету Волонтова і пройшла, розпашіла, до свого столу в кутку, прямо навпроти вікна. Вона сіла, схопившись за край столу та схиливши голову. «Яка запальна», — думали її колеги. Вони чули, як Домініка підвищила тон. Що за дурепа? «Краще триматись подалі від цього samoubiystvo, цього самогубства, що тільки й чекає слушного моменту», — вважали всі вони. Всі, крім однієї.

***

Розмова з резидентом Волонтовим гнітила Домініку ще п’ять днів, перш ніж вона знову зустрілася з Нейтом, цього разу за обідом у місцевому ресторані. Увечері, у квартирі, вона дивилася на своє відображення в темному склі вікна, вогні Пунавуорі пробивалися крізь верхівки дерев. «Хто ти? — втомлено питала вона себе. — Скільки ще ти зможеш витримати?» Їй так хотілося проштрикнути око монстра, проколоти засушену зарозумілість цих трутнів, цих фальсифікаторів. Та зробити це відкрито прирівнювалось до самогубства. Ні, краще таємна помста, непомітна, щось надзвичайне, що вона має всередині та про існування чого, на її думку, Вони навіть не підозрюють.

Волонтов був лише черговим nadziratel з цілого ряду свиноподібних наглядачів у її житті та кар’єрі, але він був тут і зараз, і їй хотілося нашкодити йому, загасити мерзенний помаранчевий ореол навколо його бородавчатого обличчя. Вона мусила сховати свою лють у довгий ящик та все розрахувати. Операція проти Нейта мала для Волонтова критичне значення; він боявся не виправдати очікувань Центру. Вона могла нашкодити йому — Їм, — заваливши операцію. Але як зробити це, не зашкодивши собі? Пізніше того вечора вона зупинилась із зубною щіткою в роті й поглянула на себе в дзеркало. Вона може зробити американцеві подарунок, викрити себе, дати йому зрозуміти, що вона з СВР.

Izmena. Зрада, ось як це називається. Gosudarstvennaya izmena. Державна зрада. Це знищить Волонтова, сполохає американців, Нейт буде шокований. Цікаво побачити його здивування, коли він дізнається, що вона офіцер розвідки. Він її поважатиме, буде приємно вражений. Поважатиме.

Ти що, здуріла? Забула все, чого тебе навчали? Забула про відповідальність перед Батьківщиною? Та її план був спрямований не проти Росії. Вона хотіла помститися Їм, лише звалити їхні доміно, а не продавати державні таємниці. Вона триматиме ситуацію під контролем, визначить, як далеко можна зайти. Ні, це було безглуздо й неможливо. Їй доведеться шукати сатисфакції деінде. Вона розчесала волосся й поглянула на вигнуту ручку щітки, уявивши, як вона стирчить у Волонтова між сідниць. Потім вимкнула світло й пішла в спальню.

***

Наприкінці тижня Нейт із Домінікою сиділи в «Ристоранте Віллетта» в районі Тьоольо, за столиком у кутку. Це був класичний італійський ресторан в Гельсінкі. Пластиковий тент з кольорами італійського прапора випирав з першого поверху багатоповерхового будинку. Всередині реквізитні червоно-білі скатертини та запалені свічки довершували оздоблення. Погода досі стояла холодна, та зима вже закінчувалась, ще кілька футів снігу — і коротка весна поступиться місцем довгоочікуваному літу, а затоку заполонять жваві човни та пороми. Як завжди, Домініка і Нейт прийшли окремо. Під зимовим пальтом вона була вбрана в чорну плетену сукню з поясом та чорні вовняні панчохи. Сукня обліпила її тіло, доки вона вішала пальто на спинку свого стільця.

На Нейтові був костюм, та цього разу він зняв краватку, і сорочка в синю пунктирну лінію була розстебнута на шиї. Він вийшов із посольства на дві години раніше і проїхав трасою E12 до Рускеасуо, звернув на захід і повернувся на південь, заїхавши до Тьоольо лише після того, як побачив АРЧІ, припаркованого у бічному провулку, з опущеним лівим козирком. Усе чисто.

Попереднього дня Нейт обговорив зустріч із Ґейблом.

— Змусь її заговорити про роботу, — сказав Ґейбл. — Вона офіцер СВР, це її таємниця.

Нейт кивнув. Він скривився, потерпаючи від необхідності якнайшвидшого прориву. Форсайт хвалив його, Ґейбл тільки те й робив, що заохочував, але Нейт починав хвилюватися. Треба було виходити на фінішну пряму, і терміново.

Якусь хвилину вони проговорили, роздивляючись велетенські меню.

— Ти сьогодні мовчазний, — сказала Домініка, дивлячись на нього поверх картки. «Все той же королівський пурпур. Ніколи не змінюється», — подумала вона.

— Важкий день на роботі, — сказав Нейт. «Продовжуй у тому ж дусі». — Я запізнився на зустріч, не додав до телеграми важливі дані, мій начальник був дуже незадоволений і прямо мені про це сказав.

— Важко уявити, що ти зробив щось на роботі не так, як слід.

— Що ж, тепер мені вже краще, — сказав Нейт, замовивши два келихи вина в офіціанта. — Ти маєш чудовий вигляд сьогодні.

— Справді?

Він зробив їй комплімент. До чого ж упевненим він здавався.

— Так. Завдяки тобі я забуваю про свого начальника, про роботу і про божевільний день.

Його начальник. Вона гадала, про що саме він зараз думає. Домініка знову поглянула на меню, та їй важко було зосе­редитись на літерах.

— Тут ти не самотній, Нейте. Мій директор теж сварливий.

Вона відчувала, як у вухах гупає серце. Ковтнула вина, відчула, як від нього теплішає в животі.

— Отже, у нас обох неприємності. А ти що накоїла?

— Це не має значення, — сказала Домініка. — Він просто неприємна людина, nekulturny. І бридкий. Весь у бородавках. — «У скількох резидентів у Гельсінкі бородавки?» — подумала вона.

— А що таке nekulturny?

«А то ти не знаєш», — подумала Домініка.

— Селюк, неотесаний.

Нейт розсміявся.

— Як його звуть? Я зустрічав його серед дипломатів?

Вона змінювала думку п’ять разів за останні два дні і зрештою вирішила триматися подалі від дурнуватих ігор. Вона поглянула на Нейта. Він жував гріссіні, усміхаючись їй. Ні! Izmena! Зрада!

— Його звуть Волонтов, Максим, — сказала вона, слухаючи власний голос немов чужими вухами.

«Bozhe moi, Господи, — думала вона, — я це сказала». Вона пильно поглянула на Нейта. Він роздивлявся своє меню й не підвів погляду, почувши ім’я. Ореол над його головою не змінився.

— Ні, не думаю, що ми зустрічались.

Нейт відчував, як волосся на руках стало дибки. Трясця його матері. Що вона робить? Вона ж щойно себе видала.

— Ну, в такому разі, тобі дуже пощастило, — сказала Домініка, все ще дивлячись на нього. Нейт перевів погляд з меню на неї. Домініка зробила помилку й виказала ім’я свого резидента? Вона просто дивилася на нього, не рухаючись. Ні. Вона сказала це навмисно.

— Що, настільки поганий? — спитав Нейт.

— Він огидний, старий совєтський виродок. Щодня на мене витріщається; як там говориться англійською?

Домініка непорушно продовжувала дивитись на Нейта.

— Роздягає очима, — сказав Нейт.

— Так, — сказала Домініка.

Від нього жодної реакції. Він що, прослухав, що я сказала? Боже мій, вона що, справді зайшла настільки далеко? А тоді раптом відчула, що їй байдуже. Вона скотилася до самого дна й тепер була хранителькою смертельно небезпечної таємниці. Ну що, тепер ти щаслива, dura, ідіотка?

— Звучить жахливо… Та я можу зрозуміти, чому він витріщається.

Нейт поглянув на Домініку й вишкірився хлопчачою посмішкою. «Господи, — думав він, — це вийшло саме собою». Це сигнал? Вона корчить із себе сором’язливу? Він поглянув на її непорушні блакитні очі. Її груди здіймалися й падали під вовняною сукнею. А пальці обхопили краї ідіотськи великого меню.

— Тепер ти стаєш nekulturny, — сказала вона.

Він уже зрозумів? Настільки вправно ховає свою реакцію?

— Звучить так, ніби в нас обох проблеми на роботі. Можемо одне одному поспівчувати.

— Що значить це слово, «співчувати»? — спитала Домініка. Пильний погляд блакитних очей.

— Плакатись одне одному в жилетку, — сказав Нейт. Фіолетовий, рівномірний та теплий.

Домініка не знала, сміятися їй чи плакати. Лишатися професіоналкою.

— Плакати будемо пізніше. Я голодна, почнімо замовляти, — сказала вона.

***

У понеділок вранці Нейтові передали телеграму з обмеженим доступом зі штаб-квартири, де резидентуру повідомляли, що МАРБЛ, скориставшись секретною лінією зв’язку, доводив до відома, що прибуде до Гельсінкі протягом наступних двох тижнів у складі російської торгової делегації, яка братиме участь у дводенному Скандинавсько-Балтійському економічному саміті. МАРБЛ передавав, що використовує делегацію як прикриття для поїздки. Таким чином він лишався на радарах лінії контррозвідки. У нього була й додаткова оперативна робота в місті, він мав випадково зіткнутися зі старшим членом канадської делегації, помічником міністра торгівлі Ентоні Транком, який, на думку СВР, був перспективним суб’єктом для вербування, враховуючи пристрасть міністра до молодих чоловіків.

Старший канадський чиновник і pidor, ідеально. Цю справу доручили американському відділу, і МАРБЛ був логічним кандидатом на поїздку до Гельсінкі з метою рознюхати, що за звір той напахчений одеколоном Транк. Центр затвердив поїздку. Як МАРБЛ і передбачав, було дано розпорядження виключити резидентуру Гельсінкі з конференції та операції. Незабаром МАРБЛ повідомив через супутникову передачу, що зможе провести зустріч з оперативниками ЦРУ пізно ввечері після завершення денних зустрічей та святкових вечер. Ризиковано, але можливо.

Аналітик зі штаб-квартири мав прибути за два дні до початку конференції, допомогти підготувати розвідувальні вимоги до зустрічей. Довгий список запитань, розроблений з попередніх розвідувальних звітів МАРБЛа, надіслали телеграмою до резидентури. З самого низу списку, як завжди, містилися запитання для контррозвідки: ви знаєте про яких-небудь кротів у американському уряді? Чи відомо вам про будь-який витік інформації з американських секретних матеріалів? Чи знаєте ви про існування будь-яких розвідувальних операцій, спрямованих проти громадян чи систем США? М’які, відкриті запитання, щоб відчиняти дверцята печі та заглядати всередину.

Вони пройшлися списком необхідних завдань. Поповнити запаси обладнання було неможливо — дорогою з Гельсінкі МАРБЛ проходитиме митницю. Універсальний контактний план буде оновлено. Форсайт наклав вето на участь двох додаткових старших офіцерів зі штаб-квартири в дебрифінгу. МАРБЛ був агентом Нейта й міг упоратись із завданням самотужки.

Далі йшли підготування, яких більше ніхто не міг зробити: Нейт сховався в тінь, розчинився на вулиці, випав із радарів. Уночі він роздивлявся темні алеї, кути стін, сходи вантажних платформ — місця для коротких контактів — поруч з неокласичною пишністю готелю «Kӓmp», де мав відбутися саміт і куди селили делегатів. Він блукав повз кафе, ресторани, музеї міста та скульптури, відмірюючи відстані, оцінюючи кути, визначаючи можливість за ними сховатися, — і все за кілька хвилин пішки від «Kӓmp».

Насамкінець, уночі, під зливою, що стікала з монолітів на фасаді залізничного вокзалу, Нейт піднявся боковими сходами і прямо на порозі відчув руку, а потім вагу ключа від готельного номера у своїй кишені. Вузьколиций чоловік, неофіційний зв’язковий із Європи, винайняв на тиждень кімнату в готелі «ҐЛО» під одноразовим псевдонімом. Щоночі під час конференції Нейт чекав у ній на зустріч із МАРБЛом, коли той зможе непомітно вислизнути, чекав, коли він пошкрябає у двері, чекав на довгі розмови в перегрітій кімнаті із запнутими завісами й увімкненим телевізором у ранкові години, коли місто спатиме, а мінливі кольори світлофорів віддзеркалюватимуться на мокрих порожніх вулицях. Відтоді, як МАРБЛ зійшов з літака в Гельсінкі, резидентура була готова витратити на нього стільки часу, скільки буде можливо, але так, щоб на вулиці ніхто не помітив присутності американця.

***

Був ранній вечір після роботи, і Домініка стояла біля вікна на рівні мезоніну готелю «Торні», через дорогу від басейну, чекаючи, доки покажеться Нейт. Тепер вони плавали разом принаймні тричі на тиждень, але Нейт не з’являвся в басейні вже шість днів поспіль. «Дивно», — думала вона, відчуваючи себе дещо покинутою. Тиждень тому, вітряної весняної неділі, вони зустрілися в кафе на воді «Карусель» в районі Улланлінна. У затоці височів ліс хитких дренажів, фали бряжчали об алюмінієві щогли, а згори, над усім цим, на тлі блакитного неба стиха пропливали хмари.

Домініка проїхала автобусом, потім метро і, зрештою, двома таксі, перш ніж дістатися пристані. Йдучи вулицею Гавсстранден, вона все ніяк не могла вирішити, та зрештою таки збризнула парфумами собі за вухами. Він ішов пішки, саме переходив вулицю, і в ході його відчувалась незвична знервованість. Нейт був таким, як завжди, чарівним, але цього разу вона помітила ще щось. Його фіолетовий ореол був дещо туманний, побляк­лий. Він був розгублений, його думки літали деінде. Якщо раніше вони проводили разом чотири, п’ять, шість годин, то цього разу вже за годину Нейт сказав, що має справи — незапланована робота, не прийом чи ще щось, запевнив він її, та йти треба було. Вони трохи прогулялись разом, і коли Домініка запропонувала в наступні вихідні сплавати на поромі до Суоменлінни і провести день, гуляючи старою фортецею, Нейт сказав, що з радістю погодився б, але краще перенести ще на тиждень.

На деревах уздовж вулиці розпускалися бруньки, вони відчували сонце на своїх обличчях. На тихому розі вулиці вони зупинились і стали одне навпроти одного. Домініка збиралась додому, Нейт мав іти в протилежний бік. Дівчина відчувала його; він випромінював неспокійну енергію. «Чекає на щось важливе», — подумала вона.

— Вибач, мені так шкода, — сказав Нейт. — Просто стільки роботи навалилося. Отже, домовились, за два тижні вирушаємо до фортеці?

— Звісно, — сказала вона. — Чекатиму на тебе в басейні. Можна буде обговорити поїздку, коли побачимось наступного разу.

Вона повернулась і почала переходити вулицю. «Що, — питала вона в себе, — на мене найшло, навіщо було парфумитись?»

Нейт дивився, як вона віддаляється тротуаром густо-зеленого району, помітивши легку кульгавість у її ході. Її стрункі ноги танцівниці упевнено цокотіли бруківкою, а руками вона легко розмахувала в такт руху.

Потім він подумав про неминучий приїзд МАРБЛа. Йому все ще необхідно було знайти чисте сигнальне місце біля готелю «ҐЛО», аби МАРБЛ упевнився, що можна підійматися в номер. Слід було братися до справи.

Грецька яєчня страпацада

У розігрітій оливковій олії доведіть очищені та нарізані помідори, цибулю, цукор, сіль та перець до стану густого соусу. Додайте до помідорів збиті яйця та активно помішуйте, доки яєчня не перетвориться на однорідну масу. Після готовності подавати з підсмаженим на грилі хлібом, збризнутим оливковою олією.

17

1 Список працівників, що мають доступ до таємних операцій.


13


Його не було вже надто довго. Де він? Що робить? У нього з’явилась ще одна ціль, ще одна жінка? Він розірвав контакт, бо викрив її? Вона все гадала, щовечора стоячи в готелі «Торні» навпроти басейну, в надії побачити його. Вона знала, що цього вечора він також не з’явиться. «Ось і все, адже саме для цього мене сюди надіслали». Вона намагалася викинути з голови образ дяді Вані в його кабінеті, як і засалене обличчя Волонтова, який щодня на неї витріщався. Зранку доведеться звітувати.

Прямуючи до своєї квартири, Домініка майже не помічала, що коїться навколо, і не звертала уваги на світло у вікнах. Вона думала про те, що станеться завтра в резидентурі. Її звіт про Ней­тову тижневу відсутність переправлять терміновою телеграмою заступникові директора, «конфіденційно». У Лінії КР терміновий запит до Управління службових відряджень обернеться списком усіх росіян, що подорожували до Скандинавії протягом шести останніх місяців чи подорожуватимуть у найближчі шість місяців. Дипломати, бізнесмени, науковці, студенти, чиновники, навіть члени екіпажів літаків. Список буде вичерпний. Терплячі вовки з КР почнуть, виключаючи з нього імена, беручи до уваги вік, професію, історію та, особливо, доступ до державних таємниць. Фінальний список можливих підозрюваних включатиме десяток чи навіть сотню імен. Це не має значення. СВР почне стежити за ними в Москві, читати їхню пошту, відстежувати телефони, обшукувати квартири й дачі, підсилати інформаторів.

«Пошук, безсумнівно, пошириться й на Гельсінкі», — подумала вона. Команда спостереження з Управління К слідкуватиме за Нейтом два чи три тижні, місяць, щоб більше дізнатися про його діяльність. Працюючи непередбачувано й невидимо — про команду Управління К говорили шанобливо й пошепки, — вони запишуть свої спостереження, і в Москві знову розпочнеться безкінечне стеження. Це було неминуче. Наприкінці процесу, якщо агент і справді виявиться росіянином, його чи її заарештують, засудять і стратять. Сірі Кардинали вкотре досягнуть свого.

Її кроки гучно відлунювали в нічному повітрі; місто спало. «Хто був Нейтовим агентом?» — думала вона. Чому зраджував Росію? Ця людина була гідною? Продажною? Зрадливою? Благородною? Божевільною? Їй хотілося почути голос зрадника, поглянути йому в обличчя. Чи зможе вона коли-небудь прийняти його мотиви? Чи зможе виправдати його зраду? Вона подумала про власну провину. «Як ти все логічно обґрунтувала, чи не так, zagovorshica, велика змовниця?»

Домініка заплющила очі й обперлася об стіну темної будівлі. Наразі вона була єдиною, хто підозрював — ні, знав, — що Нейт зустрічатиметься з агентом, з кротом, і від цього в неї паморочилося в голові. Чому ж вона нічого не сказала? Чому не надала Їм сил та знань для перемоги в цьому гамбіті? Чи здатна вона на такий вчинок?

Вона згадала, як зламала ногу через ту ідіотку Соню. Згадала зеленувату агонію крику в душовій кімнаті СВР. Перед очима промайнуло помаранчеве світло лампочки, коли безпорадний Делон скрутився перед громилами, а в роті пригадався присмак крові Устинова. А ще вона пригадала синє від задухи обличчя Ані.

«Нехай чекають», — вирішила вона, в ній зростала впевненість. Це буде страшенно небезпечно і смертельно ризиковано. Її рішучість була крихкою, делікатною та забороненою — її влада над Волонтовим, над дядьком Ванею буде реальною. Мати завжди казала їй, що слід контролювати свій характер, і зараз крижаний присмак в горлі дарував неабияке хвилювання.

Вона пішла далі, каблуки цокали по бруківці тротуару. Було щось іще, усвідомлення, яке її здивувало. Вона знала про Гру достатньо, щоб розуміти — якщо Нейт утратить агента, його знищать, його репутації настане кінець. Вона пригадала їхні спільні години в Гельсінкі. Вона з ним так не вчинить, Нейт так схожий на її батька й так їй подобається.

***

Наступного ранку, відчуваючи легку нудоту в шлунку, вона показала перепустку на вході до посольства, пройшла двориком і піднялася нагору мармуровими сходинками, кожна з яких була стерта незчисленними ногами офіцерів, які служили тут до неї. Sluzhba Vneshney Razvedki, Служба зовнішньої розвідки. На вершині сходів були масивні броньовані двері на шарнірах, за ними ще одні двері, з кодовим замком, потім ґрати з електричною панеллю для введення коду. Вона поклала сумочку на стіл, привіталася з колегами. Волонтов на порозі свого кабінету підкликав її кивком голови.

Домініка стояла перед його столом, не в змозі відвести очей від його набряклих рук.

— Є нові результати для звіту, молодший лейтенанте? — запитав Волонтов. Він чистив нігті ножем для відкривання листів. Її серце несамовито билося, без упину гупаючи в голові. Це було помітно? Він щось знав? Вона чула власний голос так, ніби в кімнаті говорив хтось інший.

— Полковнику, я виявила, що американець, здається, полюбляє музеї, — сказала Домініка. Її голос звучав глухо. — Я запросила його до художньої галереї «Кіасма». Потім планую пообідати з ним… у моїй квартирі.

Що вона молола? Саме те, що Волонтов хотів почути. Волонтов відірвав погляд від свого манікюру, прочистив горло, потім подивився на її груди.

— Якраз вчасно. Розваж його так добре, щоб йому не­одмінно захотілось повернутися ще, — сказав він. — Нічого незвичного не помітила?

Два слова — «так, помітила» — і машина запуститься, від неї вже нічого не залежатиме. Просте речення — «він сказав, що наступні два тижні буде зайнятий» — і все. Шум у її вухах зростав, а в очах почало темніти. Домініка вже ледве могла розрізнити цього кабана за столом, огорненого своїм брудним помаранчевим туманцем. У неї перехопило подих, і вона здивовано відчула, як затремтіли ноги, застукотіли коліна, щось небувале, і вона ледь втрималась, аби не вхопитися за край столу, та вчасно опанувала себе. Волонтов і далі дивився на її груди, пасмо напомадженого волосся стирчало з боку його голови. В останню мілісекунду Домініка визначилася.

— Цього разу немає про що звітувати, — сказала вона, серце вискакувало з грудей. Вона перетнула межу, що відділяє звичайне порушення субординації від державної зради. Вони дізнаються, вони пришлють людей з льодорубами, які заб’ють її до смерті, як Троцького. Її матір спалять у печі. Волонтов на мить поглянув на неї, ще раз прочистив горло й махнув рукою, давши знак забиратися з його офісу. Домініка миттю зрозуміла, що він нічого не підозрює. Вона була певна у своїх інстинктах і відчувала, як у венах поколює голками.

Домініка повернулася до свого столу, важко плюхнувшись у крісло. Її руки трусилися й були вологі, вона озирнулася нав­коло, глянувши на офіцерів та секретарів за їхніми столами. Всі посхиляли голови, читаючи, друкуючи чи пишучи. Окрім Марти Єленової, яка сиділа за два столи від Домініки. Марта дивилась на неї, тримаючи в руці сигарету. Домініка злегка усміхнулась і відвела погляд.

Марта, як здавалось Домініці, була їй найближчою в посольстві подругою, якщо вже на те пішло. Вона була старшим адміністративним помічником у резидентурі. Якось вони випадково заговорили, сівши разом за обідом на честь якогось незнайомого колеги з посольства. Потім зустрілись одного дощового недільного ранку для прогулянки набережною та відвідали крамнички зі свіжими продуктами на Ринковій площі. Марта була елегантною, аристократичною, десь під п’ятдесят, з густим каштановим волоссям, яке спадало до плечей. Мала темні виразні брови над красивими карими очима. Куточки її вишуканого рота часто підіймалися вгору в кривій посмішці, яка натякала на непохитно цинічний світогляд. Вона була з людей, що мали над головою та тілом яскравий колір, насичений рубіново-червоний, гарячий колір пристрасті; такий самий червоний з’являвся, коли Домініка слухала музику.

Домініка припускала, що в молодості Марта була дуже привабливою. Вона різко відшивала кожного чоловіка в офісі, який хоча б віддалено коментував її шикарну фігуру грецької богині (тепер трохи затовсту в талії), і слала куди подалі.

Марта не боялася Волонтова, на відміну від решти, і зазвичай повторювала йому, що місячний звіт, ваучер чи рапорт він отримає тоді, коли вона його закінчить. Проти її олімпійської самовпевненості Волонтов був безсилий.

***

До цього Домініка нічого не знала про життя Марти, та якби дізналася, то страшенно здивувалася б тому факту, що 1983-го КГБ відрядило Марту Єленову до Четвертої державної — школи горобців — у лісі поблизу Казані. Їй було двадцять років. Її батько воював під час Великої Вітчизняної війни, потім став охоронцем НКВД у штаб-квартирі в Ленінграді, членом партії, вірним васалом держави. Невимовна врода Марти не лишилась непоміченою, майор КГБ з Москви провів інспекційний огляд і домовився, щоб її взяли на службу, як він спочатку сподівався, його спеціальним помічником. Батько Марти, який знався на Грі, та все ж мріяв про кращу долю для своєї єдиної доньки, нічого майорові не відповів і відрядив її до Москви, до тітки, де вона влаштувалась у друге головне управління КГБ (внутрішня безпека), сьомий відділ (операції, спрямовані проти туристів), третю секцію (готелі та ресторани). У сьомому відділі працювали двісті офіцерів і тисяча шістсот тимчасових інформаторів та агентів.

Переїхавши до Москви, Марта неминуче впала в око полковнику ДГУ18, куди важливішому за майора, який призначив її співробітником свого офісу. Після цього її помітив генерал ДГУ, куди важливіший за полковника, який призначив її своїм ад’ютантом, попри те що Марта й гадки не мала, з чого складаються обов’язки ад’ютанта. Та дізналася, коли якось по обіді генерал штовхнув її на диван у своєму кабінеті та запхав руку під спідницю уніформи. Марта вдарила його по голові скляним (типово радянським) графином. Скандал у чудернацьки пуританському КГБ підсилювався ще й тим, що дружина генерала була сестрою кандидата в члени Політбюро. Марту поспішно перевели до Четвертої державної школи. Вона не мала вибору. Їй судилося стати горобцем.

У Марті незвичайно поєднувалися невимовна спокусливість і неабиякий інтелект. Перша слугувала для зваблювання нещасних іноземних дипломатів, журналістів та бізнесменів. Другий допомагав заводити впливових друзів. У кінці своєї майже двадцятирічної кар’єри Марта була відома як Koroleva Vorobej, Королева Горобець. Вона брала участь у десятках медових пасток ДГУ, серед яких вербування на користь КГБ звихнутого на сексі японського мільярдера, розпусного британського посла та бридкого міністра оборони Індії. На вершині своєї кар’єри Марта слугувала наживкою в легендарному звабленні, компрометуванні та вербуванні шифрувальниці, що працювала в посольстві Німеччини і доступ до якої дав змогу КГБ читати зашифровані документи Німеччини та НАТО протягом семи років поспіль. Це був єдиний раз, коли Марта зваблювала іншу жінку, але вербування все одно викладалося у вищій школі КГБ як класична операція.

За багато років неоперативні романи Марти включали в себе приховані стосунки з двома членами політбюро, генералом із першого головного управління та різними синами впливових чиновників у колегії КГБ. Багато густобрових начальників згадували її з любов’ю. Завдяки цим «наставникам» Марта була непробивною, і після закінчення служби горобця вдячні та виснажені доброчинці надали їй пенсію майора СВР. Марта вирішила насолоджуватися життям і побачити світ, тому подала запит і легко отримала закордонне призначення в Гельсінкі.

Спочатку Марта не знала, на якій посаді Домініка працює в СВР — канцелярській чи адміністративній. Вона, звичайно, була надто молода, щоб отримати призначення за кордон. Прі­звище багато про що говорило, але той факт, що в Домініки не було постійних обов’язків у резидентурі, те, що вона приходила і йшла, коли хотіла, те, як прямо вона говорила з резидентом, наводило на думку, що в Гельсінкі вона прибула на спецзавдання. Одяг Домініки був новий, їй, напевно, надали гардероб. Весь офіс обмінювався чутками, коли виявилось, що цій вродливій новенькій виділили приватну квартиру за межа­ми посольського блоку, призначеного для решти працівників. Марта мала достатній досвід, щоб зрозуміти, до чого це все.

У резидентурі вона була правильною, відповідальною, виконувала свою роботу швидко і якісно, надзвичайно інтенсивно. На вулиці ж Марта помічала, як погляд Домініки стрибає з людських облич на двері, лине уздовж тротуару, через дорогу, як вона використовує звичайні рухи для маскування постійних косих поглядів. Коли вони сиділи разом у кафе, з’явились спалахи запопадливої доброзичливості, натяки на грайливість, блискуча усмішка. Марта швидко визначила, що при взаємодії з людьми Домініка практично на підсвідомому рівні використовує свою вроду — очі, усмішку, тіло. А коли вони розмовляли, Марта розпізнала в її поведінці класичні розмовні техніки та методи виявлення.

«Це ж треба, — подумала Марта, — наче створена для операцій!» Краса, розум, шпигунські навички і проникливі блакитні очі. Було очевидно, що вона знає свій обов’язок, любить свою країну, але було ще щось, глибоко під поверхнею, невидима прихована брунька, що квітнула всередині. Пиха, гнів, непокора. І ще щось, що важко було визначити, щось приховане, звичка до бунту, ніби її манив ризик. Марта гадала, скільки часу знадобиться цій дівчині, з її проникливістю та природними інстинктами, аби зрозуміти, що робота центру — pokazukha і виконується лише для вигляду. Резидент Волонтов був кричущим прикладом робочої етики, того типу чиновників, які очолювали КГБ і Кремль останні сімдесят років.

Вони стали разом виходити з посольства в кінці робочого дня й відвідувати місцевий бар, щоб випити келих вина та з’їсти гріховний шматочок пирога з ікрою під вершками та сиром. Вони говорили про сім’ю, про Москву, про свій досвід. Домініка не згадувала про школу горобців. Марта сміялась і змушувала сміятися Домініку, тож після завершення вечора вони вже йшли тротуаром, тримаючись під руки.

Одного вечора в барі, натякнувши бридкому німцю, що їх слід облишити в спокої, Марта розповіла Домініці свою життєву історію, свою кар’єру горобця. Вона пишалася тим, що служила країні, і не згадувала моторошних років КГБ. Вона ні краплі не соромилась того, ким була, чи того, що зробила. Губа Домініки задрижала, вона поглянула на свою подругу й тихо розплакалась. Після цього була довга ніч, та в кінці Марта знала про Домініку все. Призначення для переслідування Нейта, дядько Ваня, школа горобців, француз Делон, навіть Устинов. Слова лилися з Домініки рікою. Вона не думала ні про виявлення, ні про маніпуляцію. І згодом дві жінки стали подругами.

Вечір за вечором, спокійно й зібрано, Марта слухала й міркувала. «Божечки, як ці vlastiteli, ці великі боси змучили бідне дівча за такий короткий проміжок часу». Та Марта бачила в Домініці силу і щось іще. Марта підозрювала, що відкритість Домініки перед добродушним молодим американським офіцером ЦРУ створювала також і глибший емоційний зв’язок. Можна було сказати Домініці, але це автоматично означало б, що вона не може оперувати правильно, тож Марта змовчала.

— Не знаю, — сказала Домініка. — Він зарозумілий, несерйозний, не любить Росію чи, принаймні, не сприймає нас як належить. Дядько Ваня вважає, що він відчайдушний оперативник.

— Здається, він людина неприємна, — сказала Марта. — Але з таким легше працювати — навіть спати — ти зможеш отримати, що хочеш.

Вона закурила сигарету й подивилася на Домініку, відкинувшись на стінку кабінки. Вони допивали по третій склянці вина.

— Ні, він не неприємний, скоріше, просто дивний. Але милий.

Вона зітхнула.

— Я мушу сказати Волонтову, коли зрозумію, що він займається операцією, коли почне відволікатися. Вони хочуть упіймати його з агентом.

Домініка відчувала, як вино б’є в голову.

— А ти достатньо добре його знаєш для цього? — запитала Марта. — Зможеш зрозуміти?

Домініка змахнула з чола пасмо волосся.

— Гадаю, я вже розу… вже зрозуміла, — сказала вона.

— І ти одразу ж побігла й відзвітувала полковникові Волонтову, — сказала Марта. Вона чудово розуміла, що відбувається.

— Не зовсім, — мовила Домініка. — Я лише сказала, що стежитиму за ним.

— І ти навмисне не повідомила про те, що запідозрила свого молодого американчика в активній зайнятості?

— Він не мій «молодий американчик», — сказала Домініка, заплющивши очі.

— Але ти таки запідозрила його в оперативній роботі? Волонтов спитав тебе напряму, і ти ні слова йому не сказала, так? — запитала Марта, нахиляючись ближче до Домініки. — Розплющ очі, поглянь на мене.

Вона розплющила очі.

— Так. Я не сказала й слова.

Очі знову заплющились.

Марта ковтнула вина, відзначивши з певною безпристрасністю, що Домініка не тільки вчинила державну зраду — «зрадила Думу» звучало смішно, — не відзвітувавши і збрехавши, але того ж вечора зробила Марту співучасницею, розповівши про свій злочин. Вона потяглася і взяла Домініку за руку.

— Ти маєш бути обережною, — сказала вона.

Марта присвятила життя державі, роками ігнорувала її непоміркованість і зробила значний вклад у падіння чоловіків, єдиним гріхом яких була слабкість до плотських утіх. Та всередині вона вже давно порвала з цими виродками. Вона розуміла, в якій ситуації опинилась Домініка. «Тварини, — думала вона, — вони вичерпають цю прекрасну розумну дівчину до дна і викинуть». А якщо те, що вона робила, хоч віддалено дійде до Володимира Путіна, справа стане смертельно небезпечною. Знання Домініки були мов мішок зі зміями — на певний час безпечний, та навіть не думай вдарити ним об стіну.

***

Короткий візит МАРБЛа до Гельсінкі вселяв радість із кількох причин. По-перше, МАРБЛ зустрівся й дійшов значного прогресу з міністром торгівлі Транком, таким чином встановивши беззаперечну потребу в подальшому опрацюванні цього канадського жевжика. По-друге, нічні зустрічі з Нейтом з півночі до світанку в готелі «ҐЛО» вже вилилися у вісім високоякісних розвідувальних звітів (з коментарями на тридцять сім потенційних) з приводу операцій СВР у Європі та Північній Америці. По-третє, МАРБЛ надав ім’я помічника комісара з Управління стратегічної політики та планування КККП19, який зустрічався з російською нелегалкою (танцівницею у стриптиз-клубі «Бер Факс» в Оттаві). І, нарешті, старий агент повторив з пам’яті — він не мав прямого доступу до інформації щодо Китаю — зміст трьох шикарних звітів із Пекіна, які в деталях описували боротьбу за владу в Постійному комітеті політбюро, протягом двох років після відходу від справ Бо Сілая, на початку 2012 року. «Вичерпні коментарі» МАРБЛа з приводу зацікавленості президента Путіна — «доволі обсесивної», як він сам казав, — у роз’єднаності Комуністичної партії Китаю були високо оцінені аналітиками.

Та це були лише позитивні розвіддані від МАРБЛа. Найгарячішою новиною була чутка, яку МАРБЛ підслухав у Москві, — про те, що існувала «директорська справа», якою керували на четвертому поверсі Ясенєва. І стосувалася вона настільки важливого для Росії активу, що керівництво СВР мало над ним ексклюзивний контроль. Для контррозвідки ЦРУ такий особливий підхід міг означати лише мегакрота. Якийсь уряд в якійсь країні мав величезну проблему, в нього проникли по самі вуха, і всі дивилися одне на одного, гадаючи, чи йдеться не про Вашингтон. Ця пікантна новина була відокремлена від решти звіту МАРБЛа, її опрацьовували індивідуально.

Ніхто не збирався казати старому шпигуну, що з цим слід робити. Він сам сказав їм, що зробить. Він знав, як натискати на струни пальцями, як ставати павуком на павутині, чекаючи, доки затремтять ниточки. За можливості, він збиратиме — дуже і дуже обережно — більше інформації. А на цей час слова «кріт СВР», «директорська справа» і «Ясенєво» розлетілась крейдою по дошках десятків контррозвідувальних аналітиків у штаб-квартирі ЦРУ. Вони вміли чекати і готові були чекати місяцями, навіть роками, щоб отримати відсутні елементи мозаїки.

Останнього вечора МАРБЛ сказав Нейтові, що Ентоні Транк за шість місяців відвідає економічну конференцію в Римі, а також Генеральну Асамблею ООН у Нью-Йорку, чим надасть дві додаткові можливості МАРБЛові для подорожей за межі Росії з правдоподібним прикриттям — обробкою Транка для СВР.

Штаб був задоволений цією серією зустрічей з МАРБЛом і роботою Нейта загалом. На секретний банківський рахунок МАРБЛа було переведено бонус, а Нейту підвищили зарплатню до $153 за платіжний період, з вирахуванням податків.

— Непогано, — сказав Ґейбл, дізнавшись про підвищення ступеня Нейта. — Сто п’ятдесят три долари. Платитимуть доти, доки, трясця, не знецінять твій вклад. Ти знаєш, що отримуєш ще й купон на шість безкоштовних відвідувань автомийки?

***

Наприкінці серії зустрічей, перед тим як МАРБЛ повернувся до Москви, Нейт обережно поцікавився загальною безпекою. МАРБЛ досить безтурботно зізнався, що відтоді, як вони з Ней­том ледь не попалися на засніженій московській вулиці — здавалося, ніби пройшла вже сотня років, — у штаб-квартирі СВР в Ясенєві проводиться серйозне полювання на крота. Його старий товариш, перший заступник директора Єгоров, був переконаний, що хтось із верхівки російської служби шпигує для ЦРУ.

— Іншими словами… я, — сказав він, розсміявшись. Хвилювання Нейта відобразилось на його обличчі.

— Слухай, — сказав МАРБЛ. — Я звик до ризику. Я знаю, як влаштована моя служба. Знаю, як той zhulik, як той старий шахрай Єгоров думає і працює. Немає причин бити тривогу.

Він подумав про чотирнадцять років роботи агентом Ленґлі, про безсонні ночі, коли вслухувався в кроки на сходах, чи про відчуття страху в грудях, коли телефонував до Москви «по консультації». Він пригадав невимовну хвилю полегшення, коли бачив повну залу для засідань, коли його викликали на зустріч. Інші, до нього, заходили в порожню кімнату з ubijca, з громилами, які чекали за дверима.

Старий посміявся над напруженим молодим оперативником, і вони переглянули свої імовірні плани на найважчу і найризикованішу справу в забороненій зоні. Ексфільтрація. Витягання на волю. З Москви, під постійним переслідуванням, з сім’єю або з коханкою, захованим в багажнику автомобіля або нахабно проходячи паспортний контроль. Через сорок хвилин МАРБЛ підняв руку.

— Натаніелю, гадаю, досить на сьогодні. Ти дуже скрупульозний.

Нейт почервонів, зніяковівши, і вони розпрощалися.

***

Тепер МАРБЛ був у безпеці, вдома, а Нейт із задоволенням читав безкінечні похвали зі штаб-квартири за безпечні та продуктивні зустрічі з агентом. В телеграмі звіти Нейта характеризували як «добре сприйняті на найвищих рівнях», що означало Білий дім та Раду нацбезпеки.

Форсайт поплескав його по плечу за добру роботу, а Ґейбл купив йому пива.

— Ти отримуєш всі почесті, але ніхто не думає про агента, — сказав Ґейбл. — Тож твоя відповідальність — ніколи про нього не забувати. Зрозумів?

Натхнення зникало з думками про нагальну проблему Ней­та. Домініка. Куди їх вела ця справа? Що означало її зізнання про роботу на резидента? Якщо найближчим часом не буде досягнуто певного прогресу, зі штаб-квартири почнуть надходити скарги.

— Та пішли вони, — сказав Ґейбл, беручись за нове пиво. — Відпочинь ще пару тижнів, покупайся в променях слави після такого небезпечно-відмінного виконання, а там вирішимо, що робити далі.

Нейт уже встиг добре пізнати Ґейбла.

— Насправді ти ж маєш на увазі: «Вставай з крісла і шкандибай негайно на вулицю, бо я зараз сам викину тебе в ті двері»? — спитав Нейт.

— Так, так, насправді, я саме це й маю на увазі, — сказав Ґейбл. — Сходи до басейну. Знайди свого молодшого офіцера СВР. Подаруй їй квіти. Скажи, яким ти нещасним був без неї, як сумував. Запроси її на вечерю.

— Кажучи по правді, Марті, я і справді трохи за нею скучив, — сказав Нейт, дивлячись на килим. Він підвів погляд на Ґейбла.

— Ісус плакав, — сказав Ґейбл і вийшов.

Ікорний торт

Збити обсмажену цибулю-шалот, вершки та натертий сир ньошатель і влити у форму для торта. Посипати нарізаними вареними яйцями. Викласти тонкий шар дрібної ікри (осетра або севрюги) на верхівці торта й заморозити. Розморозити та намазувати на млинці, хліб чи інші закуски.

18

Друге головне управління.

19

Канадська королівська кінна поліція.


14


Марта таємно допомагала Домініці, чим могла. Підробляла її робочі журнали та показники відвідування, аби ті демонстрували активність. Разом вони обговорювали, як Домініці слід писати звіти про контакти, демонструючи обнадійливий прогрес, і водночас, як не розбудити сплячого ведмедя в Центрі. Вона писала про приємні, але малокорисні зустрічі з американцем у музеї, за обідом, за кавою, даючи завуальовані натяки на майже повну відсутність реакції з його боку.

— Складається враження, що він просто жахливий тип, — сказала Домініка. — І я такою ж здаюся. Ми з тобою лишимось двома старими дівами.

— Гадаєш? — спитала Марта, закурюючи сигарету. — Я думаю, ми скоріше будемо, як ті дві дівчини, що купують сосиски. У м’ясника немає здачі, тож він дає їм ще одну сосиску. «Що ми робитимемо з третьою сосискою?» — шепоче одна дівчина. «Мовчи, — відповідає їй подруга. — Цю ми з’їмо».

Домініка розсміялася.

Волонтов весь час метушився, відчуваючи тиск із Москви й передаючи його далі. Він бачив неприховану дружбу між двома жінками, старіючою колишньою горобчинею та її молодою подругою. І Єленова явно підбурювала Єгорову. Хронічна недостача поваги та поступливості Єленової лише зростала і ставала все помітнішою з кожним днем.

Стояв похмурий день, злива все накочувалася хвилями з півдня, з Естонії. Домініки в посольстві не було, коли Волонтов викликав Марту до свого кабінету. Марта сіла, не чекаючи запрошення, і розправила плечі.

— Ви хотіли бачити мене, полковнику?

Волонтов подивився на Марту. Його очі оцінююче пройшлися по ній від ніг до обличчя. Марта глянула йому у вічі.

— Чого вам треба, полковнику?

— Я помітив вашу близьку дружбу з молодим офіцером Єгоровою, — сказав Волонтов. — Здається, ви з нею проводите багато часу разом.

— У цьому є якась проблема, полковнику? — спитала Марта. Вона закурила сигарету, підняла голову й випустила дим під стелю.

Волонтов витріщився на неї, мов селюк.

— Що ви говорили Єгоровій?

— Не впевнена, що розумію ваше запитання, полковнику, — сказала Марта. — Ми зустрічаємося за келихом вина, говоримо про сім’ю, подорожі, кулінарію.

— Про що ще ви розмовляєте? — спитав Волонтов. — Ви говорите про чоловіків, про коханців?

Світло флуоресцентних ламп в кабінеті відбивалося від лацканів його болгарського костюма.

— Вибачте, полковнику, — сказала Марта, — з якої причини ви ставите такі особисті питання?

Sookin syn! — Волонтов грюкнув рукою по столу.

— Мені не треба для цього причини! — гримнув він. — Що б ви не говорили Єгоровій, я хочу, щоб це припинилося. Ваш знаменитий цинізм та ледаче ставлення до служби погано на неї впливають. Її продуктивність упала. Вона помітно відстає в своїй роботі. Її письмові звіти незадовільні. Дайте їй спокій. Або я вживу заходів.

Призвичаєна до флегматичних рявкань совєтської бюрократії, Марта спокійно нахилилася вперед і загасила сигарету в попільниці на його столі. Його очі ковзнули вниз, до декольте на її блузі. Вона поклала руки на край столу й нахилилася далі, щоб дати йому краще роздивитися.

— Полковнику, — сказала Марта, — я маю вам дещо сказати. Ви огидний. І це вам слід залишити Єгорову в спокої. Годі зачіпати її у своїй відразливій манері. Вона не зробила нічого поганого.

— З ким ви, по-вашому, говорите? — лементував Волонтов. — Ви всього лише перезріла хвойда, blyadischa! Я можу відіслати вас додому цієї ж миті, зв’язану, мов свиноматку, якою ви є. Працюватимете в регіональній службі відряджень у Магнітогорську, де днями будете перевіряти дозволи на виїзди за кордон, а ночами смоктати беззубим хокеїстам.

— О, так, полковнику, які знайомі погрози, — сказала Марта. Вона добре знала цей тип виродків, цей тип боягузів.

— А як щодо такої погрози, полковнику? Я звернуся до вищих інстанцій. Я створю для вас стільки проблем у Москві, що це ви стоятимете на колінах у Магнітогорську. Ваня Єгоров буде неприємно вражений, дізнавшись, що ваша резидентура — це svalka, звичайнісінька купа сміття, а ваші досягнення — пустий звук. Йому буде цікаво дізнатись, як ви витріщаєтесь на його небогу і мрієте пірнути носом їй між ноги. Mudak.

Це була просто колосальна непокора. Це була зрада. Волонтов став біля столу й закричав на Марту.

— Пакуйте речі. Я хочу, щоб завтра до ранку вас тут уже не було. Мені не важливо, як: потягом, човном, літаком. Якщо ви не поїдете звідси до завтра…

Zhopa! Недоносок! — вигукнула Марта, повернувшись спиною до Волонтова і попрямувала до дверей. Трясучись від гніву, Волонтов відкрив ящик столу, покопирсався в ньому й дістав маленький пістолет Макарова, який тримав поруч протягом усієї своєї кар’єри. Він жодного разу не стріляв із нього на стрільбищі, ніколи не стріляв у нападі люті. Тепер, тремтячою рукою, він звів затвор. Біля дверей Марта почула клацання й повернулася. Пістолет Волонтова був націлений прямо на неї.

— Я вам не Дмитрій Устинов, полковнику Волонтов. Ви і ваш вид не можете знищувати кожну річ, яка вам непідвладна.

Серце Марти калатало, вона не знала, чи зможе Волонтов натиснути на курок.

Устинов? Убитий олігарх? Замордований у своєму пентхаусі, відра крові? За чутками, то була вендета мафії. Волонтов і гадки не мав, про що говорить ця сучка, але радянські вакуумні трубки зразка 50-х років в голові нагрівалися. Інстинкти водяного жука підказали йому, що там, глибоко під поверхнею, щось ховається, можливо, щось дуже важливе. Він опустив пістолет. Марта повернула ручку дверей його кабінету і вийшла. Колеги зібрались у коридорі; вони чули крики.

Сидячи у своєму кабінеті, Волонтов курив сигарету й намагався заспокоїтися. Він потягнувся до захищеного бежевого телефона з наліпкою VCh, що означало vysokochastoty, високочастотний.

— З’єднайте з Москвою, — сказав він оператору. Після тридцяти секунд очікування він розмовляв з першим заступником директора Єгоровим. За дві хвилини йому було надано конкретні інструкції. А саме: ігнорувати те, що розповіла йому Єленова, і нікому, абсолютно нікому не переповідати. Більше нічого не робити. Волонтов збирався було запротестувати, що таке порушення субординації підірве його авторитет. На скрипучому кінці лінії Єгоров наказав йому пильнувати.

Yest’ chelovek, yest’ problema. Nyet cheloveka, nyet problemy, — сказав Єгоров. Мурашки пробігли по тілу Волонтова. Він це знав здавна. Один з афоризмів товариша Сталіна: «Є людина — є проблема. Немає людини — немає і проблеми».

***

Нейт і Домініка сиділи на дивані в його квартирі. Світло із затоки просочувалося у вікно, і з темряви за островами в затоці чулася басова мелодія гудка корабля.

Команда зачистки перевірила квартиру Нейта, щоб він зміг запросити Домініку на вечерю. На цьому етапі жоден з них не знав, хто має оперативну перевагу. І жоден не знав, куди приведуть його чи її потуги розвинути справу. Жоден не розумів до кінця ставки в Грі. Все, що їм обом було відомо, це те, що вони чекали зустрічі. Маленька вітальня Нейта була тьмяно освітлена двома лампами. Тихо грала музика. Балади Бенні Море.

Нейт готував вечерю, vitello picatta, телятину скалопіні з лимонно-каперсовим соусом. Домініка стояла, обпершись об кухонний стіл, і дивилася, як Нейт злегка обсмажує тонкі м’ясні медальйони в олії та вершковому маслі. Вона підійшла ближче до плити, доки він підливав у сковорідку лимонний сік та вино, готуючи соус, після чого поклав шматочки лимона та каперси. Потім повернув на сковорідку м’ясо, щоб розігріти. Вони вечеряли на дивані, з тарілками на колінах. Домініка допила вино й налила ще один келих.

Вони відновили свої стосунки після перерви кілька тижнів тому й відтоді проводили час разом. Прохолодної неділі, гуляючи навколо старої фортеці, вони завели стару добру пісню.

— Ти прожив у Москві цілий рік, Божечки, — сказала Домініка, — та взагалі не знаєш росіян. Для тебе світ чорно-білий. Ти нічому не навчився.

Нейт усміхнувся і простягнув руку, щоб допомогти переступити зарослий травою парапет, частину стін замку. Домініка не взяла руки й перейшла насип самостійно.

— Слухай, націоналізм — це добре. Ви маєте багато приводів пишатися, — сказав Нейт. — Але світ не заселений вашими ворогами. Росія має зосередитися на тому, щоб допомагати власному народові.

— Ми й так добре вправляємось, дякую, — сказала Домініка.

Вони продовжили суперечку в квартирі після обіду.

— Я лиш кажу, що Росія майже не змінилася з давніх часів, що вона не використовує того величезного потенціалу, яким володіє. Старі погані звички нікуди не поділися.

— Які це звички? — запитала Домініка. Вона витирала тарілку над раковиною.

— Корупція, репресії, ув’язнення. Совєцькі методи досі діють, тому в Росії й занепадає демократія.

— Здається, ти отримуєш неабияке задоволення, повторюючи цей список, — сказала Домініка. — Я припускаю, в Америці нічого такого немає?

— Звичайно, у нас є проблеми, але ми не моримо дисидентів до смерті у в’язницях і не вбиваємо політичних опонентів.

Нейт помітив, як вираз обличчя Домініки змінився.

— Є ті, хто цінує людяність, хто вважає, що всі мають рівні права і неважливо, з якої вони країни. А є люди, які, здається, взагалі не піклуються про своїх співгромадян, в яких немає совісті, такі люди, які були в колишньому Радянському Союзі, в старому КГБ. Дехто з них і досі на місцях.

Домініка не могла повірити, що вони про це говорять. З одного боку, це було образливо — сидіти тут, слухати, як її вичитує цей молодий американець. З іншого, Домініка розуміла, що багато чого ним сказаного було правдою, але визнати це було просто немислимо.

— То виявляється, ти в нас фахівець, — сказала вона, поклавши одну тарілку і взявши іншу, — з КГБ.

— Ну, знав одного чи двох із них, — сказав Нейт.

Домініка продовжувала витирати тарілки.

— У тебе були знайомі з КГБ? Не може бути. А хто саме? — запитала вона. «І що ти робитимеш, як він скаже?» — думала Домініка.

— Ти з ними не знайома. Та, для порівняння, я віддаю перевагу знайомствам з офіцерами СВР. Вони набагато приємніші люди.

І знову ця усмішка, цей насичений пурпур.

Домініка не зреагувала, натомість поглянула на годинник і сказала, що час уже пізній. Ображено. Нейт допоміг їй одягнути пальто та прибрав волосся, щоб підняти комір. Домініка відчувала його пальці на своїй шиї.

— Дякую за вечерю, Нейте, — вона тримала себе в руках, хоч і заледве.

— Дозволь провести тебе додому, — сказав він.

— Ні, не варто, — відповіла Домініка.

Вона пройшла до дверей та повернулась, простягнувши на прощання руку, але він уже стояв прямо за нею, поклав руку їй на плече й ніжно поцілував у губи.

— Добраніч, — сказала вона і вийшла з квартири, відчуваючи поколювання на губах.

Нейтова піката з яловичиною

Відбийте невеликі медальйони з телятини. Приправте і швидко обсмажте в маслі та олії до золотистого кольору. Дістаньте зі сковорідки, покладіть у посудину й накрийте кришкою. Влийте в сковорідку сухе біле вино та лимонний сік, прокип’ятіть. Зменшіть вогонь, додайте тонкі скибочки лимона, каперси та холодне масло. Обережно протушіть (не доводячи до кипіння). Поверніть медальйони, щоб змішати з соусом та нагріти.

15


Уже за північ, сніг у Гельсінкі поступився дощам раптової весни, які розливалися тротуарами, скрапували з голих гілок дерев і з силою дріботіли у вікна. Нейт лежав у ліжку, не знаходячи собі місця. За дванадцять кварталів лежала Домініка, слухаючи звуки дощу і все ще відчуваючи поколювання від прощального поцілунку Нейта. Вона була рада, що врятувала його, і вирішила, що зробить це знову.

Слава Богу, в неї є Марта. Річ не тільки в тому, що підтримка подруги допомогла їй визначитися і прийняти рішення. Іронічні коментарі Марти про життя вигострили її мислення, особливо в питаннях, що стосувалися секретів від Служби. Марта не вірила в сліпу відданість. Вона навчала Домініку, що не слід бути в’язальницею, треба бути чесною з собою й насамперед давати клятви самій собі, а вже потім, якщо лишиться місце, Росії. Домініка лежала в ліжку, не знаходячи спокою.

За п’ять кварталів на схід Марта Єленова відчинила двері своєї квартири в житловому блоці, зарезервованому для співробітників посольства Росії. В коридорі висів важкий аромат вареного м’яса й капусти, що нагадало їй житлові райони Москви. Вона струснула краплі дощу зі свого плаща та повісила його на гачок біля дверей.

Її квартира була маленька, з однією кімнатою та відокремленим кухонним куточком, за яким містилася крихітна ванна кімната. Квартирою користувалися покоління працівників російського посольства, вона була брудна й занедбана, меблі подряпані й хиткі. Марта зашпорталася, знімаючи свої мокрі черевики, й засміялася сама до себе. Вона була напідпитку, провівши довгий вечір на самоті в маленькому кафе. Там Марта замовила пітіпанну, популярне скандинавське рагу з яловичини, цибулі та картоплі. А потім вийшла з бару та пішла додому під дощем. Після перепалки з Волонтовим минуло трохи часу, а очікуваного відкликання до Москви, догани, звільнення зі служби так і не сталося. Резидент настирливо її ігнорував, та, крім цього, не відбувалося взагалі нічого.

Марта бачила, що останніми днями Домініка намагалась розпланувати оперативні зустрічі з Натаніелем якомога частіше, передовсім тому, що це заспокоювало Волонтова, але також, як помітила Марта, бо Домініка не могла дочекатися кожної нової зустрічі з молодим американцем. Волонтов викликав до свого кабінету і її, та Домініка повернулася за стіл, підморгнувши Марті.

— Він був дуже спокійний, ледь не вибачався, — сказала Домініка за келихом вина після роботи. — Він закликав мене продовжувати працювати, за можливості спробувати прискорити темп.

— Не довіряю я тій медузі, — сказала Марта. — Моя тобі порада, Домі, кажи йому, що ти працюєш дуже старанно, та справа просувається повільно, хоча прогрес тебе й заохочує до подальшої активності. Усім хочеться звітувати Центрові про успіх, тож Волонтов намагатиметься підтримувати видимість вдалої роботи.

Пізніше того вечора, прямуючи додому, вона на п’яну голову сказала Домініці, що якби в них обох була хоч крапля здорового глузду, вони давно б перебігли на інший бік. Який жах.

Марта зайшла до своєї спальні. Впала на ліжко, зняла з себе вогкий одяг і скинула на підлогу. Вона одягла коротку шовкову нічну сорочку. Індійську, світло-бежеву, розшиту золотими та зеленими нитками. Маленькі зелені ґудзики тягнулися від шиї до подолу. Вона стала перед старим облущеним дзеркалом на стіні й поглянула на себе. Ця сорочка була подарунком від генерала ГРУ, її надіслали до радянського посольства в Нью-Делі. Він зустрів Марту під час операції, медової пастки, спрямованої проти індійського міністра оборони. Вісім тижнів тривав їхній бурхливий роман, та, зрештою, закінчився. Одна річ було спати з Королевою Горобців задля відпочинку від московської суєти, і зовсім інше — жити разом «з такою, як ти».

«З такою, як я», — подумала Марта, дивлячись на своє відображення в дзеркалі. Вона розстебнула сорочку й оглянула своє оголене тіло. «Вже кілька років, як за п’ятдесят, а все ще у формі», — відзначила подумки. Трохи зайвого на талії, кілька зморщок навколо очей, та груди ще не зовсім обвисли. Напів­обернувшись та піднявши сорочку, вона побачила, що її сідниці мали все ту ж ніжну округлу форму, яка значною мірою вплинула на молодого французького офіцера розвідки, коли той 1984-го року забув про свої обов’язки і проводив кожну неділю протягом місяця з нею в ленінградському готелі. Іноді вона згадувала його без будь-якої на те причини.

Марта пішла босоніж на кухню налити склянку води, яка б очистила думки та допомогла заснути. Вона повернулася до спальні та відчула, як чиясь рука стиснула її шию з-за спини. Вона нічого не чула. Чоловік міцно тримав її за горло. Вона схопила його лікоть обома руками, намагаючись зменшити натиск. Людина за спиною не здавалася великою; навпаки, складалось враження, що це хтось досить худий. Дихання на її шиї було рівномірним; він не боявся. Він не намагався її задушити, просто тримав. Марта подумала, може, якийсь збоченець вирішив таким чином до неї підкотити. Вона приготувалась нахилитися і викрутити йому яєчка.

І лише коли він трохи пройшовся з нею в такій позі, боком, до дзеркала, вона зрозуміла, що це не фінський кур’єр з вологою плямою на фартуку. Вона відчула запах аміаку та поту. А потім ще щось. Голос у її вусі, мов комашка, що повзе на рисовому папері. Одне слово російською, «Molchat». Мовчати. Зі спалахом жаху вона зрозуміла. Це були Вони.

З-за її плеча у дзеркалі показалась істота. Їхні очі зустрілися. Точніше, її очі зустрілись з одним з його очей. Інше, шмат блідуватого мармуру в очниці, дивилося вбік. У тьмяному світлі своєї спальні Марта не бачила його тіла, лише його руку та понівечене, пошрамоване обличчя, що висіло, мовби саме по собі, над її плечем. Його голос знову зашурхотів:

— Доброго вечора, товаришу Єленова. Можна називати вас Мартою? Чи краще «мій маленький горобчику»?

Нічна сорочка Марти трохи закотилася. Золоті нитки на ній вібрували разом з тремтячим тілом. Між складками сорочки виднівся її лобковий трикутник. Монстр трохи підняв свою руку. Марта стала навшпиньки.

— Мій маленький горобчику, — прошепотів чоловік. — Що ти робила?

Він підштовхнув її, все на кінчиках пальців, ближче до дзерка­ла. Марта поглянула в люстро й побачила, як на неї витріщаються власні нажахані очі.

— Ти розділиш зі мною своє ліжко, горобчику? — спитав чоловік. — Я приїхав здалеку.

У другій руці, схованій у чорну рукавицю, він тримав довгий ніж з викривленою ручкою. Цією рукою він обійняв її за талію. Чоловік відкинув один бік її сорочки кінчиком ножа. Її груди нажахано здіймалися. Голова за її плечем посміхнулася, притислась підборіддям до вигину її шиї та посилила хватку. Марта бачила, як її відображення у дзеркалі починає тьмяніти. Різкий шум у її голові все гучнішав. Вона почула, як диявол промовив: «Pokazat gde raki zimuyut». Я покажу тобі, де раки зимують. Марта знала цю фразу й те, що вона могла означати. Потім шум у вухах став ще голосніший і вона відключилася.

Вона отямилася швидко, немов виринувши у світло з темного виру. Лежала гола на спині, на своєму вузькому пошарпаному маленькому ліжку. Марта відчула, що її рот заклеєний скотчем. Її руки були зв’язані позаду і зап’ястками впивалися в спину. Знайомий нічник з тонким рожевим абажуром кидав м’яке світло на її ліжко. Ноги були зв’язані на рівні щиколоток. Вона перевірила на міцність кожен з вузлів, та вони не піддавалися.

Раптом почула звук, повернула голову, і її серце похололо. Нічого жахливішого вона в житті не бачила. На цьому чоловікові була її індійська нічна сорочка. Він танцював посеред маленької кімнати, хитаючись назад-вперед. Ніж досі був у його руці, і чоловік час від часу крутив ним над головою, присідаючи в піруетах. Марта почала тихо схлипувати.

Сергій Маторін був за чотири тисячі п’ятсот кілометрів звідси, в уявній мандрівці до Панджшерської ущелини. Він споглядав тіні, які відкидала маленька рожева лампа в спальні Марти, та перебував у бункері своєї групи «Альфа», побудованому з мішків із піском на схилі пагорба, і шипучий газовий ліхтар відкидав зелене світло по кутках їхнього сховку. Зв’язане тіло Марти перетворилося на тіло дружини голови селища, яку захопили під час світанкового нальоту, як покарання за те, що в селі надавали притулок повстанцям. Дощ у Гельсінкі, який дріботів у вікно, став для нього завиванням вітру сотні ночей, який підіймав піски з пустелі на півночі й ніс хмарами понад горами Гіндукуш, гойдаючи гофровані двері бункера. Хайбер знову був удома.

Афганка померла десь під вечір. Перехвилювалася, а може, не витримала, коли його солдати почергово її обробляли, а може, армійський ремінь, прибитий до фанерної стіни і зав’язаний на її шиї, надто сильно затягнув їй горло. Вона була вертикально притиснута до стіни, її підборіддя, висунуте з коміра, було високо задерте, ніби від пихи, а її мертві очі блищали під зеленим світлом ліхтаря. Вона складала Хайберові компанію. Він сидів, хитаючись під афганську музику з касетного програвача, але батареї потроху сідали, і музика то вповільнювалася, то прискорювалася.

Марта крутилася з боку в бік, сподіваючись вивільнити одну руку, розплутати ноги, щоб мати можливість опиратися йому. Її рухи привернули його увагу, і він здерся на ліжко в її ногах, повзучи на руках та колінах. Сорочка обліплювала його тіло. Він зависнув над нею, дивлячись униз, притискаючи її своєю вагою. Вона продовжувала крутити руками, м’язи на її шиї напружено випиналися. Маторін наблизив своє обличчя до неї й поглянув у вічі, слухаючи, як швидко вона дихає. Він зірвав стрічку з її рота, насолоджуючись цим нажаханим панічним диханням. «Bozhe», — прошепотіла вона.

Його очі уважно стежили за її обличчям, у той час як невидима рука занурила кінчик хайберського ножа під невеликим кутом їй під діафрагму приблизно на дев’ять дюймів і протягнула через серце прямо в горло. Марта вигнула спину, забившись у конвульсіях. Її відкритий рот не міг видати й звука, а тіло напружено звивалося, зв’язане мотузками. Маторін спостерігав за тремтінням її тіла, відчуваючи, як прискорюється її хрипке дихання, і дивився, дивився, дивився, як світло покидає її очі, що почасти закотилися. Цівки крові витекли з її ніздрі і з кутика рота. Марта помирала три хвилини. Вона не встигла почути, як Маторін прошепотів: «Bozhe? Ні, Бога тут сьогодні бути не може».

***

Наступного ранку Домініка увійшла до резидентури й поглянула на порожній стіл Марти. «Мабуть, допізна засиділася за аквавітом», — подумала вона.

Коли Марта не з’явилася й до обіду, Волонтов висунув голову зі свого кабінету й заволав:

— Де сьогодні Єленова? Вона телефонувала, що захворіла?

Ніхто не знав, де вона була.

— Молодший лейтенанте Єгорова, зателефонуйте до її квартири. Спробуйте з нею зв’язатися.

Домініка дзвонила кілька разів, та ніхто не відповів. Волонтов викликав офіцера охорони й наказав відвідати її квартиру, постукати у двері й скористатись офісною копією ключа, щоб увійти всередину. Той повернувся за годину й повідомив, що квартира порожня, але виглядає нормально. Одяг у шафі, посуд у раковині, ліжко застелене.

— Напишіть коротку телеграму в Центр, — гаркнув Волонтов охоронцеві, який дивився на Волонтова, мов ротвейлер, чекаючи на команду. — Повідомте, що адміністративний помічник Єленова Марта не з’явилась на роботу, місце її перебування невідоме. Про відсутність дзвінком не повідомляла. Проінформуйте їх також, що ми її шукаємо й надсилаємо запит до фінської національної поліції, щоб розпочала розшук. Перекажіть, що посольство вимагає термінових дій і повної секретності. Все.

Волонтов покликав до кабінету свого контррозвідника й зачинив двері.

— У нас може бути проблема, — сказав він. — Марта Єленова не виходить на контакт.

Він поглянув на годинник, випущений СВР, що висів над дверима.

— Уже майже п’ять годин, — сказав він.

Його людина з Лінії КР, позбавлена інтелекту в’ючна тварина, колишній працівник Управління прикордонної служби КГБ, поглянув на свій годинник, ніби щоб звіритись із озвученим Волонтовим часом.

— Відправляйся в СУПО20, — сказав Волонтов. — Попроси про зустріч із Сунквістом. Розкажи йому про Єленову, скажи, ми вважаємо, що її могли викрасти. Попроси, нехай перевірять усі термінали: аеропорт, залізницю, річковий вокзал.

— Викрали? — спитав контррозвідник. — Хто міг викрасти Єленову?

— Ідіот. Ми ж не скажемо фінській розвідці, що, скоріше за все, вона дезертирувала? Просто скажи, хай перевірять. У них є її фотографії з візи. І повтори, хай затямлять, що нерозголошення — обов’язкова умова. І сам тримай рота на замку.

Упродовж наступних шести годин поліції не вдалося досягти жодних результатів, але СУПО надіслало фото жінки, яка віддалено нагадувала Єленову і яка перетинала кордон зі Швецією в пункті Гаапаранта, біля Ботнічної затоки. На жінці був шарф та темні окуляри, які ховали півобличчя, але ніс та підборіддя були схожі. СУПО повідомили, що жінка минула фінський імміграційний контроль з фінським паспортом на ім’я Рити Вірен, і наразі вони перевіряли це ім’я. Її супроводжував невизначений чоловік в окулярах та бейсболці.

— Це все підтверджує, — сказав контррозвідник. — Американці. Вона перейшла на бік ЦРУ.

— Імбецил. Звідки ти це взяв? — спитав Волонтов.

— Гляньте на кепку, полковнику, — сказав контррозвідник, вказуючи на фотографії СУПО, які росіянам надіслали факсом. — Тут написано «Нью-Йорк».

Волонтов наказав йому забиратися геть.

Офісом поповзли чутки. Убивство? Викрадення? Слово, яке ніхто не наважувався вимовити. Дезертирство? Всі знали, що кілька тижнів тому між Мартою та Волонтовим сталася серйозна перепалка. Але щоб дезертирувати? Домініка була сама не своя. Марта не стала б дезертирувати, а якби й стала, то обов’язково попрощалася б. Вона лиш жартувала, що їм слід дезертирувати разом. Ні. Трапилось щось погане. А тоді вона застигла. Можливо, вони якось дізналися, що вона, Домініка, не звітує, а лише описує фальшивий прогрес із Нешем? Можливо, зникнення Марти було попередженням? Маячня. Існувало простіше пояснення. Марта поїхала на тиждень до Лапландії з білявим інструктором з йоги. Що завгодно. Та все ж Домініка не могла себе переконати.

Пошуки Єленової тривали п’ять днів — безрезультатно. Волонтов шаленів від того, що зникнення однієї з його людей позначиться на його особовому файлі в Центрі. Досить іронічно, враховуючи, що тридцятирічна кар’єра Волонтова й без того була позначена лінню, неуважністю і кар’єризмом. Посольство рапортувало міністерствам закордонних справ та внутрішніх справ Фінляндії про злочинне викрадення одного з дипломатичних співробітників, чия безпека, нагадували вони збентеженим фінам, була прямою відповідальністю уряду Фінляндії. Спеціальний московський слідчий прибув з Управління К для допиту офіцерів і резидента посольства, а також для консультування фінських слідчих. Він поїхав за чотири дні, урочисто заявивши, що пані Єленова зникла.

Домініка підозрювала правду, лежачи обличчям униз на своєму ліжку в наданій СВР квартирі, і плакала за подругою. Вона була справжньою подругою — старшою сестрою, якої Домініка ніколи не мала, — і те, що Вони могли їй нашкодити, було жахливо, немислимо. Але чому? Перебираючи думки, вона згадала, як розповіла Марті про Устинова, і завмерла. Вони про це дізнались? Марта розповіла комусь? Невже її невміння тримати язика за зубами призвело до зникнення колеги, офіцера Служби, з сонного маленького Гельсінкі, у двадцять першому столітті, у свідомому, цивілізованому світі? Вона заплющила очі й відчула, як обертається, вона була в любовному гніздечку Устинова, на його заляпаному кров’ю ліжку. Копирсаючись у спогадах, вона згадала, як на обличчі Волонтова проступив страх, ним був просочений весь його помаранчевий ореол.

Домініка підвелася, підійшла до вікна й поглянула на нічне небо. Вона себе зневажала. Тренований офіцер розвідки. Справжня оперативниця. Безжальна спокусниця. Вони використали її і все ще використовували як дрібну шахову фігуру, як пішака. Хто б не був Нейтовим агентом, тепер вона краще могла зрозуміти цю людину, відчути ненависть, яка її живила.

Домініка більш, ніж коли-небудь раніше, упевнилась у своєму рішенні не звітувати про Нейта. Її немов обдало холодним повітрям. Та ці маленькі ігри були пасивними, хіба ні? Вона бачила обличчя Марти на склі. Як змусити Їх заплатити за те, що Вони з нею зробили? Як їх знищити: Волонтова, дядька Ваню, всіх інших?

Сльози текли по її щоках. Вона плакала за Мартою, за своїм батьком і, мабуть, за собою теж. Плакала за Росією, хоч і розуміла, що більше не вірить. Вона відвернулась від вікна, заплющила очі. У неї всередині щось зламалось, і вона змела рукою маленьку керамічну вазу, яку Марта купила для неї на недільному ринку, з краю столу, стиснувши зуби та кулаки.

Повернувшись до резидентура, сповнений страху Волонтов чекав офіційного осуду. Натомість він отримав співчутливий дзвінок по «Vey-Chey», VCh -телефону, від Вані Єгорова, який запевнив, що робота в полі, на лініях фронту, сповнена ризиків. Дезертири були в минулому, будуть і в майбутньому.

— Ми їх засуджуємо, — сказав він, — і нам слід бути пильними, але всіх їх ми вирахувати не в силі.

Єгоров попросив Волонтова зосередитися на управлінні безпечними операціями, а особливо — на «спеціальному проекті» з його небогою й молодим американцем.

— Звичайно, генерале, — сказав з полегшенням Волонтов. — Я певен, ми добре прогресуємо на цьому фронті.

«Chush’ sobachya. Маячня», — подумав Єгоров і закінчив дзвінок. Ваня знав, що його небога розповіла цій жінці, Єленовій, принаймні частину історії про Устинова. Серйозна помилка, та він мав передбачити її заздалегідь. Насправді їм дуже пощастило, що та Єленова проговорилася в присутності ідіота Волонтова, якому, слава Богу, вистачило кебети одразу ж зателефонувати йому. Лишалося тільки залучити Маторіна, потім відносно проста konspirаtsia — відправити слідчого для виду, обрубати кінці. Боже, якби дізнався президент… Єгоров не хотів про це навіть думати.

На фінсько-російському кордоні, за три кілометри на захід від Вяртсіля, Росія, уздовж незаселеної смуги густих соснових лісів та пагорбів, совєти після Другої світової створили інфільтраційний маршрут повз вежі, прикордонний дріт та розорані смуги. Фінський бік завжди патрулювали недбало. Десятиріччями обізнані прикордонники КГБ періодично отримували призначення в цю область і допомагали агентам переходити кордон непоміченими. Техніки змінювались, та маршрут лишався той самий — стежку через мінні поля в 1953-му позначали палицями зі шматками тканини, які стирчали зі снігу. З 2010 року маршрут через поле позначали пластмасові стовпчики, оснащені інфрачервоними стробоскопами, видимими лише крізь окуляри нічного бачення.

За тиждень до цього Маторін проник до Фінляндії, використавши цей маршрут, після чого на сільській дорозі номер 70 його підібрала група підтримки з Управління С, потім зустрів нелегальний агент і відвіз за чотири сотні кілометрів на південь «Шостим сільським маршрутом», і звідти, нарешті, державною магістраллю E75 він потрапив до міста. Кілер-­спецпризначенець одразу ж поїхав до квартири Єленової, вбив її опівночі та сховав тіло в гумовий військовий мішок для трупів. Він очистив та продезінфікував квартиру, подав сигнал нелегалу, і вже рано вранці Маторіна й тіло Марти відвезли назад на північ до сховку у Вяртсіля. По цьому нелегал повернувся до Гельсінкі. Наступного ранку, використовуючи справжні фінські документи, нелегал та його злегка замаскована дружина покинули країну в Хаарпаранті, нібито для приємної відпустки у Швеції. Вони ніколи не повернуться до Фінляндії, чим ще більше ускладнять розслідування того, що сталося з Мартою Єленовою. Вся операція зайняла трохи менше сорока годин.

Сонячне світло сходило над сосновими лісами Вяртсіля, відкидаючи довгі акуратні тіні, що тягнулися сніговими пагорбами. Прикордонники Федеральної служби безпеки стояли на вежі B30, спостерігаючи за лінією лісу в біноклі. Сонце вийшло з-за вежі, над вершинами сосен, заливши все навколо золотим світлом.

Vot, поглянь, — сказав один з прикордонників.

З лісу вийшла тонка постать чоловіка. Він був одягнений у білий зимовий комбінезон з капюшоном, на ногах мав снігоступи. Прикордонники спостерігали, як він упевнено пробирається крізь снігові замети, його довга тінь тягнулася за ним. На прив’язі за собою він тягнув санки. Продовгуватої форми об’єкт лежав на них, укритий білим нейлоном. Марта Єленова повернулась на Батьківщину.

Остання страва Марти — Піт-і-панна

У вершковому маслі на сильному вогні підсмажте окремо порізану кубиками яловичину, картоплю та цибулю. Поєднайте інгредієнти в сковорідці з більшою кількістю масла, підігрійте. Всередині сформуйте отвір і розбийте в нього сире яйце. Перед подачею змішайте яйце з рештою інгредієнтів.

20

Поліція державної безпеки Фінляндії (скор. від «Supo»).


16


Нейт сидів із Ґейблом у ресторані «Індіа Пранккарі» в районі Калліо, у самому кінці залу, дивлячись у вікно. Ресторан був майже порожній. Ґейбл наполіг на замовленні роган джоша — запашного, гострого, жирного яскраво-червоного рагу з тушкованої баранини. Вони їли його з ніжним хлібом та пекучою приправою з помідорів та імбиру, щедро запиваючи пивом. Скуштувавши першу ложку, Ґейбл порівняв страву з непальським роган джошем, який він куштував біля багаття в Дхахрані цілу вічність тому, на аеродромі біля Пілатуса, допомагаючи чотирьом тибетцям непомітно проникнути в Китай.

— Кляті скандинави не вміють готувати страв індійської кухні, — сказав він, жуючи. — Їм аби тільки оленина, ягоди з вершками, варена картопля. Шеф-кухар тягнеться до петрушки, і все, у них інфаркт.

Їжа, як завжди, зникала в Ґейбловому роті з неймовірною швидкістю.

— Чотири маленькі хлопці, шерпи, міцні, мов горіхи, я навчав їх цілий місяць, мали заскочити й вискочити, повернутись магістральною лінією, що тягнеться вздовж кордону, буквально в тіні Евересту та Канченджанґи. Сраний кінець світу. Вони полетіли над горами, мали вийти… але так ніколи й не повернулися. Їх, певно, схопив китайський патруль.

Якусь хвилину він мовчав, потім махнув, щоб принесли ще приправ, і вони почали говорити про справу ДІВИ, про те, як її краще почати. Нейтові не вдавалося її обробити, вона не піддавалась, тож він просто марнував свій час. Ґейбл перестав жувати й поглянув на нього, почувши, що Нейт справді починає відчувати до неї прихильність.

— Вона готова виходити, брати участь у дискусіях, ми багато про що дискутуємо, та вона нічого не розкриває, — сказав Нейт.

— А ти не думав, що вона тебе обробляє, а не навпаки? — спитав Ґейбл, жуючи.

— Можливо, — сказав Нейт. — Це їй нецікаво. Ніякої кар’єрної маячні, погоні за грішми, нічого такого.

— Ага, а що б ти зробив, якби вона прийшла повністю гола під своїм плащем? Не назвав би це вербувальним прийомом?

Нейт роздратовано поглянув на Ґейбла.

— Не думаю, що вона вдалась би до подібного підходу. Інтуїція підказує.

— А ти б точно був не проти. Що ж, здається, ви, голубки, застрягли. Я пропоную вам подумати, як краще зрушити справу з мертвої точки. Розбурхай її, розбуди, виведи з рівноваги.

Він допив своє пиво й замовив ще два.

— Вона не реагує на стандартні методи, Марті, — сказав Нейт. — Я намагався змусити її поговорити про Росію, про проблеми, не тиснучи, а просто даючи можливість відкритися. Щось є в її очах, але поки що воно сховане.

— Подумай про інші можливі важелі. Забезпечене життя на Заході. Предмети розкошів. Рахунок у банку.

— Неправильний напрямок, — сказав Нейт, — вона не така. Вона ідеалістка, націоналістка, а не бездумна совєцька дівка. Вона зростала, займаючись балетом, музикою, книжками, мовами.

— Ти говорив про Кремль? Про все лайно, що твориться за його стінами?

— Звісно ж, говорив, — сказав Нейт. — Та вона занадто фанатична. Для неї це все — частина Rodina.

— А це що за хрінь? — спитав Ґейбл.

— Увесь національний міф — Батьківщина, земля, хвалебні пісні, переслідування нацистів у степах.

— О, так, деякі з тих російських дівок у Червоній армії справді були гарячі, — сказав Ґейбл, дивлячись на стелю. — Їхні уніформи й чоботи, вони мали такий вигляд…

— Це якось стосується операції? Ми обговорюємо ДІВУ чи що?

— Гаразд, ти мусиш знайти щось, чим зможеш похитнути її оборонні позиції.

Він відкинувся на спинку крісла, трохи похитуючись, склавши руки на потилиці.

— Та не ігноруй її почуттів до себе, — сказав Ґейбл. — Можливо, вона захоче допомогти, посприяти твоїй кар’єрі, зробити подарунок. Це їй не здаватиметься державною зрадою. А може, вона адреналінниця. Взагалі-то, деякі агенти справді п’ють адреналін.

***

Тієї ночі задзеленчав дверний дзвінок Нейта. На порозі стояла Домініка — обличчя бліде, очі червоні. Вона не плакала, але її губи тремтіли, і вона приклала руку до рота, ніби ось-ось розридається. Заштовхнувши її до квартири, Нейт поспіхом перевірив коридор. Вона не опиралася, коли він заводив її всередину. Він зняв її плащ. Домініка була в білому стрейчевому топі й джинсах. Він м’яко посадив її на диван. Вона сиділа на краю подушки, дивлячись на свої руки. Нейт не знав, що сталося чи що робити. Її відсилають додому раніше, у неї неприємності. Перше, про що він подумав. Втрата офіцера СВР до вербування.

Варто її заспокоїти. Що б не трапилось, вона засмучена, вразлива. Склянка вина, скотчу, горілки? Коли вона робила ковток, було чути стукотіння зубів об скло.

— Я знаю, що ти говориш російською, — сказала раптом російською Домініка, глухим, виснаженим голосом. Голова все ще схилена, волосся звисає з обох боків її обличчя.

— Ти єдиний, з ким я можу поговорити, хлопець із ЦРУ, здуріти можна, еге ж?

«Хлопець із ЦРУ?» — подумав Нейт. Що за хрінь відбувається? Він непорушно сидів, кліпаючи очима. Домініка зробила ще один нервовий ковток.

Вона повільно, тихим голосом почала розповідати. Розповіла про Марту, про її зникнення. Коли Нейт спитав «чому», Домініка розповіла йому про Устинова. Коли Нейт спитав «як», розповіла про свою підготовку. Ці чутки про Четверту державну школу, Господи.

А тоді вона поглянула на нього, намагаючись оцінити його реакцію на почуте, на те, що вона навчалась у школі горобців. Не було жалю, не було зневаги, він поглянув їй у вічі. Він завжди був таким. Фіолетова мантія навколо його голови пульсувала. Їй відчайдушно хотілось йому довіряти. Він налив ще одну склянку.

— Що тобі потрібно? — спитав він англійською. — Я хочу допомогти.

Вона проігнорувала питання, перейшовши на англійську.

— Я знаю, що ти не американський дипломат, який працює в економічному відділі посольства. Я знаю, що ти офіцер ЦРУ. І тобі чудово відомо, що я працюю в резидентуру у своєму посольстві офіцером держбезпеки. Принаймні ти мав би це зрозуміти, коли я сказала, що Волонтов — мій начальник. Гадаю, ти також знаєш мого дядька, Ваню Єгорова, першого заступника голови служби.

Нейт намагався не виявляти емоцій.

— У Москві, після АВР, я працювала в п’ятому відділі, брала участь в операції проти французького дипломата. Операція не увінчалась успіхом. Потім мене призначили в Гельсінкі.

Домініка поглянула на Нейта. Її обличчя було заплакане. Вона допитливо на нього дивилася, а він потягнувся та взяв її за руку. Вона була холодною на дотик.

— Марта була моєю подругою. Вона все своє життя вірно служила, їй вручили медалі, пенсію, закордонне призначення. Вона була сильною, незалежною. І ні за чим не шкодувала, вона насолоджувалась життям. За той час, що ми були знайомі, вона відкрила мені, хто я насправді така.

Вона злегка стиснула руку Нейта.

— Не знаю, що трапилося з Мартою, та її нема, вона не лишила жодної звісточки, і я впевнена — вона мертва. Вона ніколи нічого поганого їм не зробила. Мій дядько боїться розголошення. Він захищатиметься. Є один чоловік, koshmar, жахливе створіння, яке належить моєму дядькові. Він міг скористатися ним для такої справи.

— Ти в небезпеці? — спитав Нейт. Думки шалено вирували в голові. Вона говорила про колишні операції, політичне замовлення, ліквідацію одного з членів персоналу резидентури, скандал серед керівництва СВР. Надиктовувала інформацію принаймні на дюжину розвідувальних звітів, прямо тут, на дивані. Він не насмілився робити записи, треба було тримати її на хвилі.

— Ти була замішана у справі Устинова, — сказав Нейт, — тож твій дядько може хвилюватися через тебе.

Вона захитала головою.

— Дядько знає, що я не можу йому зашкодити. Моя мати в Москві. Він використовує її як zalozhnica, заручницю, мов у старі деньки. Більш того, він вивчив мене, відправив до школи, а потім — за кордон. Я його креатура, така ж, як і той монстр. Мене надіслали до Гельсінкі зустрітися з тобою й завести дружбу, — сказала Домініка. — Мій дядько каже, що вважає мене одним зі своїх оперативних офіцерів, але дивиться на мене він, як на свого маленького горобця, прямо з 60-х. Їм не подобається той рівень прогресу, який я показую в роботі з тобою. Вони хочуть почути, що я вклала тебе в ліжко.

— Тут я з радістю тобі допоможу, — сказав Нейт. Вона поглянула на нього й тихенько схлипнула.

— Жартуй і далі, — сказала вона. — Та подивимось, як ти сміятимешся, коли дізнаєшся, що я маю вивідати в тебе інформацію про твої колишні операції в Москві, про крота, з яким ти зустрічаєшся. Дядько Ваня прислав мене сюди стежити за тобою, перевірити, чи займаєшся ти операцією, чи активний, яким ти, власне, і був два тижні поспіль минулого місяця.

«Про крота, з яким ти зустрічаєшся?» — Нейт почувався, мов дитина, що стоїть біля колій, якими мчить вантажний поїзд, за кілька дюймів, і ось-ось його знесе. Він намагався не реагувати, але Домініка все прочитала на його обличчі.

— Я нічого не сказала тому слимаку Волонтову, — сказала Домініка. — Марта була ще жива. Вона знала, яке рішення я прийняла.

Нейт намагався зосередитись на її словах, одночасно міркуючи про близьку зустріч із МАРБЛом. Вони навіть не підозрювали про небезпеку. Рішення Домініки не звітувати, скоріше за все, врятувало йому життя.

— Відтоді, як я випадково зустріла тебе в басейні, я намагалася встановити дружні стосунки, — сказала Домініка. — Багато в чому ми взаємно робили одне й те саме. Я знаю, що ти намагався визначити мою слабкість, ujazvimoe mesto, як це англійською, вразливість? Твої чарівливі методи роботи привели лише до того, що ми проводили разом більше часу. Гадаю, це було частиною плану дядька Вані. Мене дивувало те, що я й надалі дозволяла опрацьовувати себе, позаяк — мене осінило — я справді хотіла, щоб ти продовжував. Мені подобалось бути з тобою.

Нейт сидів непорушно, все ще тримаючи її за руку. Господи Боже, вона обробляла його, як Ґейбл і припускав. СВР полювала на МАРБЛа. Слава Богу, вона вирішила саме так. «І, — подумав Нейт, — благослови, Боже, Марту, де б вона зараз не була».

Він розумів, що Домініка досягла критичної точки. Її безбарвний голос був дистилятом гніву, страху, її бажання атакувати. Після усіх цих слів він міг би завербувати її з головою. Настав неймовірно делікатний момент — або ж вона відступає і негайно йде геть, або ж приймає рішення стати джерелом ЦРУ.

— Домініко, — сказав він, — як я вже сказав, я хочу тобі допомогти. Я вже питав, що тобі потрібно. Що ти плануєш робити далі?

Домініка забрала свою руку, її щоки спалахнули рум’янцем.

— Я ні про що не жалкую, — сказала вона.

— Я знаю, — сказав Нейт. У кімнаті стояла тиша.

— То що ти робитимеш далі? — спитав він спокійно.

Здавалося, вона читає його думки.

— Ти дуже розумний, правда ж, містере Нєйт Неш? — спитала вона. — Я приїхала поплакатись на твоєму плечі, розповісти про свою місію, спрямовану проти тебе, сказати, що я тобі допомогла.

— Я дуже тобі за це вдячний, — сказав Нейт, не бажаючи показувати, яке неймовірне полегшення відчував. Та Домініка все одно бачила це на його обличчі.

— Але ти не просиш мене працювати з тобою, щоб помститися за Марту моєму дядькові чи Волонтову або спробувати реформувати мою любу країну.

— Я не маю казати тобі нічого такого, — сказав він.

— Звісно ж, не маєш, — відповіла вона. — Ти для цього надто обережний.

Нейт дивився на неї, не промовивши ні слова.

— Ти лише питаєш, що мені потрібно.

— Так, — сказав Нейт.

— Натомість скажи мені сам, що я маю робити.

— Гадаю, нам слід почати працювати разом. Викрадати секрети, — одразу ж відповів Нейт. Його серце вискакувало з грудей.

— Заради помсти, заради Марти, заради Батьківщини, заради…

— Ні, не заради цього, — втрутився Нейт. Йому згадалися слова Ґейбла. Домініка поглянула на нього. Його фіолетова мантія ширилась, мов промені світанкового сонця. — А тому, що це потрібно тобі, Домініко Єгорова, тому що це допоможе тобі втамувати свій внутрішній голод, тому що це буде щось твоє власне, раз і назавжди.

Домініка пильно на нього поглянула. Його широко розплющені очі не рухалися.

— Це дуже цікаво, — сказала вона.

***

«Найкраще вербування — це коли агент вербується сам», — казав його інструктор з Ферми. «Запам’ятай це — жодних сюрпризів, природний розвиток», — казав він. Що ж, це важко було назвати природним розвитком поетапного вербування. Нейтові здавалося, ніби він долає пороги четвертого рівня, сидячи у ванній.

Минула година, а Домініка досі не промовила: «Так, я буду цим займатися». Жоден агент не ухвалює рішення, просто поставивши підпис чи потиснувши руку. Натомість Нейт просто сказав їй:

— Яким би не було твоє рішення, обіцяю, ми працюватимемо в цілковитій безпеці, — що було стандартом при вербуванні агентів. Можна було казати це щиро, але всі — як агенти, так і оперативники — знали, що тривале виживання агента, особливо в Росії, малоймовірне. Проте цей коментар викликав необхідну реакцію.

— Для того, щоб виконувати свою роботу якісно, нам доведеться ризикувати. Ми обоє це розуміємо, — підступно мовила Домініка.

«Вона сказала “ми”», — подумав Нейт.

— І почнемо ми неспішно, обережно… якщо взагалі вирішимо почати, — сказав він.

— Саме так, — сказала Домініка. — Якщо вирішимо.

— І рухатись будемо так швидко чи так повільно, як захочеш ти, — сказав Нейт.

— Твоя сторона може на дозвіллі перевірити мою motivaciya. Якщо наша співпраця виявиться незадовільною, я тобі повідомлю й ми домовимось про okonchanie, про скасування наших відносин.

Безсумнівно, вони обоє добре зналися на вербувальній термінології СВР.

Вона пройшла першу стадію. Було вже пізно. Домініка підвелася й пішла по свій плащ. Нейт допоміг їй одягнутися, стежачи за її очима, за куточками її рота, за її руками. Невже все справді мало спрацювати? Якусь мить вони стояли, дивлячись одне на одного. Вона повернулась до нього на порозі, простягнувши руку. Він потиснув її і сказав: «Spokoinoi noci», на добраніч, після чого вона квапливо пішла, беззвучно спускаючись сходами.

***

Після того як Домініка покинула його квартиру, Нейт не спав, він записував усе, що вона йому розповіла. Він опирався ідіотському бажанню податися в посольство, розбудити всю резидентуру, почати строчити телеграми в штаб-квартиру. Вербування. Офіцер СВР, горобець, її дядько керує всіма операціями, всіма вбивствами. Це якесь шпигунське кіно, трясця. Він не міг дочекатися ранку, щоб прийти до резидентури.

Та згодом його піднесений настрій мов розчинився. Він крутився в ліжку, розкидаючи постіль. І те, що здавалося справжнім проривом, тепер викликало самі лише хвилювання. Він мав гарантувати безпечне вербування, упевнитись в її готовності; вона могла передумати, агенти часто так робили. Щойно вона опиниться в його упряжці, штаб-квартира дихатиме йому в шию. Яка її мотивація? Яка зарплатня? Який рівень доступу? Як це, вона не підписала угоди про нерозголошення? Все сталося раптово. Можливо, це провокація?

Результати. Вони чекатимуть на результати, і якнайскоріше. Спочатку вони запросять найкращу інформацію, яку тільки вона зможе дістати, а це буде небезпечно. Маленькі чоловічки в маленьких кабінетах з очима-намистинами захочуть упевнитись у її відданості. Такою буде перевірка, вони не заспокояться, доки її інформація не підтвердиться, доки вона сама не пройде поліграф. Варто натиснути на неї надто сильно чи не в тому напрямку, і вони її втратять, Нейт це чудово розумів. А якщо він її втратить, перед цим повідомивши про вербування, штаб-квартира однозначно вирішить, що все з самого початку було підставою.

Та це лише початок. Якщо СВР викриє Домініку, вони її вб’ють. Не мало значення, як саме її спіймають: як крота штаб-квартири, як оперативника, який помилився в роботі, як ворожого розвідника чи просто як дівчину, якій не пощастило, — вона стоятиме у світлі прожекторів з беззаперечними доказами своєї зради в руках. Нейт перевернувся в ліжку на інший бік.

Почнуться допити, суд, та на факти їм буде начхати. Дядько Ваня її не врятує. Її відведуть, босу, в тюремній робі, до підвалу Луб’янки, Лефортова чи Бутирки. Волочитимуть її коридором зі сталевими дверима уздовж стін, до кімнати з водостоком у похилій підлозі, з гаками під стелею та з вощеною картонною труною, скріпленою скобами, прямо в кутку кімнати. Вони вистрелять їй у голову, за правим вухом, ще до того, як вона ступить кілька кроків кімнатою, без попере­дження, після чого поглянуть, як вона лежить обличчям на підлозі, піднімуть за зап’ястя та щиколотки й кинуть у картон­ну труну. Так просто. Отакий фінал.

Роган Джош

Перетовкти нарізану цибулю, імбир, перець чилі, кардамон, гвоздику, коріандр, червоний перець, кмин і сіль у ступі до однорідного стану. Додати лавровий лист і корицю та розігріте топлене масло. Злегка обсмажити. Покласти порізану кубиками баранину, змащену сумішшю йогурту, теплої води та перцю. Випікати на середньому вогні дві години. Посипати коріандром.

17


Вербування Домініки важко назвати звичною справою. Тренований офіцер розвідки, тепер вона мала вчитися бути шпигункою. Така трансформація не була природною. «Закріплюй зв’язок», — казав Форсайт.

Отже, першим кроком резидентури були надзвичайно обережні спроби дізнатись про місце перебування Марти, щоб продемонструвати свою стурбованість. Ґейбл домовився про зустріч з кооперативним координатором із СУПО. Жодного сліду росіянки. Відео з камер спостереження можливого перетину кордону в Гаапаранті було непереконливе. Втомлена від сліз Домініка подякувала Нейтові за спробу.

Список BIGOT вони намагались тримати подалі від цієї справи, про деталі майже ніхто не знав, хоча зі штаб-квартирою мало що могли вдіяти. Інформацію у справі вже передавали зашифрованими каналами, що, за словами Ґейбла, було маячнею, позаяк телеграми читало не більше ста чоловік. Вони все ще намагалися обмежити шляхи поширення. Форсайт і Ґейбл робили таке й раніше і розуміли, що чим обережніше вони розпочнуть справу, тим довше зможуть отримувати розвіддані. Нейт відчував, як зростає рішучість — захистити її всіма можливими засобами. Не підведи, не підведи її.

Нейт знайшов двокімнатну квартиру в районі Мунккініемі, поруч із пристанню, і щуропикий зв’язковий повернувся й винайняв її на дванадцять місяців, представившись данцем, якому потрібне помешкання, де можна буде час від часу жити під час ділових поїздок до Гельсінкі. Задоволений орендодавець не ставив зайвих запитань.

Дощова весняна ніч, світло фар відбивається від мокрої бруківки. Домініку освітило цим сяйвом, коли вона вийшла із зелено-жовтого тролейбуса № 4 на Тіілімакі. Нейт наздогнав її за два квартали, взяв за руку. Навіть не привітавшись, у жорсткому стилі операцій СВР, серйозний, знервований. Її перша зустріч у конспіративній квартирі як агента, боротися доводилося не стільки зі страхом, скільки із соромом. Вони мовчки йшли вузькими вуличками, минаючи житлові квартали, срібне світло від телешоу сяяло у вікнах. Вони поспіхом зайшли до свого будинку, в обличчя вдарили запахи із кухонь — варена оленина та вершковий соус, — піднялися на другий поверх, ступаючи якнайтихіше.

Перший вечір із тисячі майбутніх. Кілька увімкнених ламп і Ґейбл, який чекав на них та одразу ж підійшов, забравши її плащ. Домініка не могла відвести погляду від його жорсткого, мов сталевий дріт, волосся. Їй сподобався його вигляд, його очі, пурпуровий колір навколо голови. «Ще один глибокий purpirnyj», — подумала вона. З кухні вийшов Форсайт, з окулярами за лобі, завзято борючись із корковою пробкою. Елегантний, мудрий, спокійний, повітря навколо нього мало лазуровий колір. Lazurnyj. Чутлива людина. Домініка сіла на диван і поглянула на трьох чоловіків, що ходили кімнатою. Вони були природні, невимушені, та все ж постійно дивилися на неї і вона знала, що її оцінюють.

Сидячи разом з ними в кімнаті, знайомлячись, Домініка розуміла, що тепер усе по-справжньому. Нейт був молодим офіцером, єдиним, кого вона до цього знала з ЦРУ, але ці двоє були спокійними, серйозними, досвідченими, вона почувалася з ними, як з генералом Корчним удома. Ґейбл підняв склянку й виголосив zdorove, на що Домініка відповіла стриманою усмішкою, лишаючись серйозною та зібраною.

Сьогодні — жодної роботи, прості розмови, більшість часу говорив Нейт, такі вони хороші — все слухали й слухали. Після завершення вона пішла першою — це також був установлений стандарт конспірації, як вона запримітила, — і пройшлася уздовж берега; на весняну воду спустили ще не всі човни, і вона вже не почувалася такою присоромленою, як раніше. Ось наскільки професіоналами вони були.

Друга зустріч, у Домініки з’явився час краще роздивитися квартиру. Галерейна кухня з плитою на дві конфорки, достатньо, щоб закип’ятити води, і холодильник з гумовими лотками, з яких можна було видавити кубики льоду. Як і водилося в мебльованих конспіративних квартирах, диван, стільці і столи були тонкими, дешевими й позбавленими смаку, відтінків «авокадо» і «врожайне золото», «Усе ще на піку моди в Скандинавії», — казав Ґейбл. На дешевих принтах на стіні зображено бурхливі хвилі та лося в місячному світлі, килимки на підлозі були, мов щойно з Лапландії. В одній кімнаті стояло подвійне ліжко, займаючи ледь не весь її простір, і щоб лягти на нього, треба було перелазити через бильце. Друга кімната була порожня, за винятком підвісного світильника з яскравого червоного скла. У ванній кімнаті була ванна та біде, яке Ґейбл одного вечора прийняв за туалет, чим до сліз насмішив Домініку, і відтоді вона почала називати Ґейбла Bratok.

Працювати з тренованим офіцером розвідки в ролі агента набагато важче, ніж керувати спітнілим відчайдушним банкіром, голодним до грошей, бо дружина в нього Кінг-Конг, машина — потриманий БМВ, а коханка — Ґодзілла. Домініка була випускницею АВР. Вони єхидно сперечалися щодо конспірації («Повірити не можу, що ти вирішив, ніби це місце нам підійде»), безпеки («Ні, Домі, якщо килимок на перилах — значить, усе добре, невже вас не вчать позитивних сигналів?»). Нейт гадав, скільки разів за день йому доводиться повторювати: «Зробимо по-моєму», — і щулитись щоразу, коли вона в драматичній манері лізла йому під шкіру зі своїм «Закладаюся, ти помиляєшся».

Хлопці з ЦРУ швидко зрозуміли, що в Домініки надзвичайна інтуїція. Вона закінчувала за них речення, швидко кивала при найтонших натяках і вміла слухати, як ніхто. «Розумна жінка, тренована розвідниця», — думав Форсайт, та було ще дещо, чого він не міг помітити. Ясновидіння — не зовсім підхоже слово, але близьке.

Частина Домініки спостерігала за процесом здалеку. Вона бачила, як вони її поважають, оцінюють її навички, та вони нічого не приймали на віру. Вона знала, що її перевіряють, хай і своїми ледь помітними методами. Іноді вони погоджувалися з нею, а іноді наполягали на своєму. «Які скрупульозні», — думала Домініка.

Щотижневі зустрічі на конспіративній квартирі, їхня спільна робота, усе це почало її полонити. Страждання через рішення співпрацювати з ЦРУ забулося, воно стало палаючим коштовним каменем у її голові. Домініка насолоджувалася ним, особливо коли розмовляла з Волонтовим. «Угадай, чим я займаюся?» — думала вона, доки спітнілий резидент бубонів про її роботу. Нейт мав рацію. Це було те, чого вона хотіла, сама.

Форсайт повернувся, коли настав час із надзвичайною обережністю обговорювати, які таємниці Домініка може викрасти з резидентури. Вони будували іґлу, великі блоки знизу, починаючи з документів, до яких вона мала особистий доступ, потім ті, які можна було безпечно викрасти, потім скарби, про існування яких вона знала, та не мала доступу. Їй сказали не напружуватись. Агенти, що мають шпигунську підготовку, спочатку надто стараються. Домініка запитала, чи дадуть їй камеру та прилади для зв’язку. Їй хотілося показати, скільки в ній витримки й спокою, та цим вона їх лиш наполохала. Домініка помітила, як змінилися їхні ореоли й вирази облич, та зрозуміла, що зробила помилку. «Поговоримо про обладнання пізніше», — сказав Форсайт і наступного дня написав телеграму, запросивши екзаменатора; їм давно хотілося з цим покінчити.

Поліграф. Флаттер21. Нейт лишився в маленькій кімнаті, слухаючи приглушені голоси з вітальні, один глухий, інший дзвінкий. Домініка сиділа на ясеневому стільці, відповідаючи «так» або «ні» тонкопалому екзаменатору з вусами, якого Ґейбл знав із попередніх сесій і якого недолюблював.

— Чувак упав так низько, як тільки міг, ще двадцять років тому, а тоді почав копати глибше, — казав Ґейбл.

Домініка розуміла, що для неї це важливий тест, і намагалася не реагувати на чоловіка, не бути милою, не гратися з ним. Вона зосереджувалася на його запитаннях, які дрейфували, різнокольорові, повз її щоку.

Цілу годину Нейт не знаходив собі місця, та зайшов до вітальні тільки коли почув, як вони збираються. Домініка кивнула йому, а Великі Пальці й оком не моргнув. Вони завжди так роблять, затримують результати, доки не «звірять із графіками», позують, мов незайманки. Зрештою Форсайт відвіз його назад у резидентуру, всадовив і сказав, що йому начхати, результати потрібні прямо зараз, бо це дуже й дуже важливо. Заметушившись, екзаменатор заявив, що задоволений Домінікою, вона і справді була тим, за кого себе видавала, мала звання молодшого лейтенанта в СВР і, що найголовніше, не була подвійним агентом, підісланим СВР для дезінформування ЦРУ, для викриття підпільних офіцерів чи для виявлення поточних вимог американської розвідки.

Відчувши себе довіреною особою, екзаменатор також зауважив Форсайтові, що на діаграмі було видно незначні гальванічні стрибки щоразу, як вона відповідала на запитання, в яких згадували її вербувальника Неша. Він поважно сказав, що знадобиться ще одна серія перефразованих запитань, щоб упевнитись, чи немає доказів класичних чеських або кубинських поліграфних контртехнік — що не застосовувався контроль дихання, не було збитих кулаків або стиснутого анусу. Ґейбл, почувши від Форсайта про коментарі екзаменатора з приводу реакції Домініки на Нейта, лише сказав: «Оргаспазм», — і вийшов із кімнати.

Маючи в кишені результати перевірки, вони могли просувати операцію далі, тож із Домінікою почали обговорювати її безпеку, прикриття, поведінку, манеру триматися, ходу.

— Ти маєш стежити за своїм профілем, — сказав лазуровий Форсайт. — І далі звітувати про контакти з Натаніелем у резидентуру, доповідати про скромний прогрес. Раз на місяць — замало. Раз на два тижні або щотижня — це вже краще. Це надаватиме тобі свободу пересувань

— Я розумію, — сказала Домініка. — У мене в голові вже написані телеграми. Від сьогодні і аж до зими.

— Ти маєш писати їх сама, — сказав Форсайт. — Ми можемо допомагати, та це мають бути твої звіти, написані твоїми словами, з твоїми деталями.

Домініка кивнула. Форсайт розумів, що вона добре орієнтується у Грі. Мов риба у воді.

— Я змалюю портрет Нєйта. Пихатий, хвалькуватий, але обережний. Легко йде на маніпуляції, але підозріливий, відволікається.

Вона повернулася, щоб глянути на Нейта, піднявши брову.

— Важко повірити, що, аби зрозуміти це, треба чекати аж до зими, — сказав Ґейбл, сидячи на дивані поруч із Нейтом, який показав йому середній палець.

— Не знаю, чи довго ми зможемо це прокручувати. В Ясенєві рано чи пізно втратять терпіння, — сказав Форсайт. Він уже думав про день, коли Домініку відкличуть до Москви. Чи буде вона готова до співпраці з території Росії? Чи встигнуть вони її до цього підготувати? Якщо в них і виникнуть проблеми, то не через неї, а через графік.

— Є один спосіб продовжити контакт, послабити їхню пильність. Треба вигадати щось таке, що переконає Ясенєво дати мені більше часу, — сказала Домініка. — Таке, на що дуже очікує дядько Ваня.

— І що це? — спитав Форсайт.

— У слушний час, якщо я доповім, що ми з Нєйтом стали коханцями, Москва буде в захваті; це задовольнить їхні очікування. Для них це матиме сенс — вони згадають Четверту державну школу.

Ґейбл підвівся з дивана з гримасою болю на обличчі.

— Коханцями? Боже, я не можу просити когось робити таке з Нейтом. Це занадто.

***

Стояла вітряна неділя, і маленькі ялики та парусні човники хитались на хвилях біля понтонних доків у бухті. У конспіративній квартирі Домініка трохи поговорила про Марту, але зупинилася й розповіла Нейтові свої новини. Яйцевидний Волонтов нещодавно зрозумів, що лишився без адміністративного помічника, і попросив Домініку взяти на себе низку адміністративних обов’язків. Вона хотіла відмовитися, щоб дискредитувати його в очах Центру, та подумала про Нейта, Форсайта і Bratka й відповіла, що з радістю допоможе. Її коштовний секрет палав тепер ще яскравіше. Вона вчилася шукати можливостей і годувати свій зростаючий апетит.

Службовцям її резидентури видали картки для контролю робочого часу та підшивки оперативних обліків. Останнє ховало в собі додаткову перевагу. Нейт здогадається, яку, чи ні? Кожна витрата мала бути прив’язана до звіту або оперативної телеграми з описанням активності.

— Волонтов і його службовці мали робити це самі, але вони все поскладали мені на стіл, — сказала Домініка. — Ніхто, крім резидента, не може читати чужих телеграм, є чітке razdelenie, розподіл.

Блакитні очі Домініки горіли.

— Та річ у тому, що їм потрібна я, щоб зв’язати їхні витрати.

Вона розтягувала слова.

— А отже… Волонтов надав мені доступ до всіх оперативних файлів. Усіх без винятку.

Розвіддані почали надходити шматками, і вони стежили, особливо Форсайт, намагаючись виявити фальшиву ноту, щось надто розумне, надто підхоже. Вона запам’ятовувала історії з неймовірною точністю, переповідаючи одну, пов’язуючи з іншою, потім з третьою. Вона почала використовувати зашифровані позначки, бездоганно користуючись шифром.

Вона запам’ятала майже повний текст місячного звіту про допоміжну діяльність референта Лінії Р, де йшлося про трьох нелегалів Лінії С в Гельсінкі, сплячих агентів, які жили у Фінляндії, як фіни, десятиліттями. Один уже полишив країну через пропускний пункт Гаапаранта, ставши димовою завісою після зникнення Марти. Двоє інших жили неподалік, у муніципалітеті Еспоо, та їх лишили на місцях, для захисту Домініки.

***

Під час наступної зустрічі вона всіх дуже злякала, розкривши оригінал документа, який поцупила із вхідної скриньки Волонтова. Вона запхала його, зібгавши, собі до кишені, замість того щоб разом з іншими знищити у шредері. Sovershenno Sekretno, цілком таємно, від Лінії ПР, чотири сторінки про естонський та латвійський уряди. Вони тепер були партнерами НАТО, тож з Ленґлі той документ передали до Овального кабінету та Ради нацбезпеки. Ґейбл кричав на неї, щоб ніколи більше такого не робила.

Штаб-квартира погоджувалась із Ґейблом. Більше ніяких крадених документів, видайте їй приховану камеру. Нейту це не сподобалось, здалося надто ризикованим, та Форсайт сказав, що вона має звикати і, на його думку, з нею все буде гаразд.

— А я не думаю, що вона готова, — сказав Нейт.

Кожен шпигунський пристрій підвищував ризик, і йому не хотілося, щоб справа роздувалася, не хотілося ставити її під ще більшу загрозу.

— Що ж, трясця, в такому разі тобі треба краще її підготувати, — сказав Ґейбл. — Якщо її завтра відкличуть додому, справу буде закрито.

— А щодо цього, гадаю, слід розпочати підготовку до операцій у Москві, — сказав Форсайт Нейту. — Це твоя спеціалізація.

***

Розпочалася конспіративна підготовка Домініки до роботи в забороненій зоні. Літо осіло на загострених дахах та мідних куполах Гельсінкі, а на зміну присмерку прийшли безкінечні сутінки, і натовпи похмурих фінів спускалися на ескалаторах до платформ метро. Домініка в хустині, Домініка в береті, Домініка в плащі, рахує кроки, прямує з натовпом у бік турнікета. Вона пройшла, і в проході, за поворотом, він її підхопив, у малиновому повітрі вона відчувала його запах, відчувала рукав його светра, тримаючи в цей час пачку цигарок між двома пальцями і притиснувши руку до талії. Він схопив пачку — бездоганна передача — і зник у натовпі.

Літній дощ, свіжий та легкий, автомобілі на дорогах повільні і мляві, світло відбивається від бруківки. Вона перевірила годинник біля вітрини магазину. За нею ніхто не стежив, вона почувалась упевнено і знала, що встигне вчасно. Коли Нейт розповів, що вони збираються зробити, вона розсміялася.

— Ми до такого цирку не вдаємось, — сказала вона йому, на що він відповів:

— Це тому, що СВР працює в демократичних країнах.

Її це зачепило, та вона продовжила уважно слухати.

Домініка йшла біля гранітної стіни, поруч мокрою дорогою пролітали машини. Вона звернула за ріг і зупинилася в тіні будівельного риштовання на критому пішохідному переході. Машина Нейта під’їхала в тридцять вісім хвилин, квапливо завернула за ріг і почала повільно рухатись уздовж тротуару, пасажирське вікно було опущене, вона зійшла з тротуару й засунула руку у вікно, відпустивши пластиковий пакет, який упав на сидіння, взяла з його руки замінну касету й повернулася під риштовання, а він поїхав геть. Він не дивився на неї, але вона бачила, як його рука стискає ручне гальмо, ніяких гальмівних вогнів, «передача з машини на ходу». «Такий цирк», — подумала вона.

Вони нарощували темп, усі вони, і невдовзі над ними неминуче почали кружляти канюки зі штаб-квартири. Вона була контрольованим агентом, добре посадженим в резидентурі СВР, тож їм хотілося «розглянути інші можливості». Форсайт не відповідав кілька тижнів, та все ж, зрештою, було отримано наказ. Ґейбл хотів сісти на літак і злітати прямо в штаб-квартиру, та Форсайт не дозволив.

І почалось божевілля. Інженери з Управління науки й техніки хотіли, щоб ДІВА завантажила всю комп’ютерну мережу в резидентуру, зламала криптосистеми, розмістила в офісі аудіо та відео. Техніки безтурботно визнавали, що «деякі з пристроїв можуть, повторюємо, можуть вплинути на енергомережу південного Гельсінкі», а в іншому пасажі від ДІВИ вимагалося встановлення радіоактивного джерела на даху російського посольства. Пізніше штаб-квартира порадила, що за «правилом шісток», яким керувались у роботі з будь-якими новими технологіями, краще відкласти розгортання будь-якого обладнання в полі: правило шісток для пристрою вимагало шість додаткових років очікування, шість мільйонів доларів додаткових вкладень, і, на підставі випробувань, один пристрій мав важити шістсот фунтів. Божевілля.

Підпільна сторона операції розширювалась, а Нейт з Домінікою продовжували свої неквапливі контакти на втіху Волонтова та Центру. Обіди, подорожі за місто, концерти. Нейт розкривав про себе особисті дані, які Центр міг незалежно перевірити, аби продемонструвати, як добре Домініка відкрила цю устрицю. Та як Форсайт і передбачав, Волонтову потрібен був значно активніший і швидший прогрес, тож із завзятою допомогою Ґейбла Домініка склала план такої очікуваної телеграми, в якій звітувала про початок фізичних стосунків з Нейтом, щоб виграти більше часу. Ґейбл хотів дописати в сценарії телеграми «можлива еректильна дисфункція», запевняючи, що так вони виграють ще більше часу, але Форсайт відхилив цю пропозицію. А Нейт знову послав Ґейбла жестом під три чорти.

Домініка почала фотографувати засекречені російські документи з офісу резидентури, використовуючи різні приховані камери, вмонтовані в сумочки, ключі, губні помади. Їй вдавалось фотографувати лише найкращі документи, вона вміла обрати слушний час та знала, коли слід почекати. Ґейбл хвалив її, але Нейт усе походжав стурбований і похмурий, роздумуючи про ризики, під які підставляють Домініку.

Одного недільного ранку в конспіративній квартирі Домініка не витримала його нарікань.

— Ти хвилюєшся за мене, за свою справу чи за свою репутацію? — спитала вона.

У кімнаті настала тиша, Ґейбл прочистив горло.

Нейт повільно повернувся до неї, зніяковілий та розлючений.

— Я переймаюся через розвіддані, — сказав він, дивлячись, як похмурніє її обличчя. — І гадаю, тобі треба збавити темп.

— Якщо ти справді так вважаєш, — сказав Ґейбл, — наступний етап тобі сподобається.

***

Зі штаб-квартири надійшла телеграма на п’ять сторінок. Вимагалося, щоб Домініка підключила спеціально підготовлену флешку до комп’ютера в резидентурі, бажано до того, що стояв в архіві, але це міг бути й комп’ютер на столі Волонтова. Чотирнадцять секунд завантаження — і Ленґлі отримували доступ до чистого тексту всіх зашифрованих телеграм СВР за маршрутом Ясенєво-Гельсінкі, які передавалися комерційними телефонними лініями. Читати повідомлення en claire22 було значно простіше, ніж намагатися зламувати постійно змінювані шифрувальні алгоритми. Але це був найризикованіший план з усіх попередніх. Форсайт побачив вираз обличчя Нейта й наказав пропустити зустріч на конспіративній квартирі. Цього разу операцією мав зайнятися Ґейбл.

Два дні по тому Домініка штовхала до архіву вагонетку з розхитаними коліщатами, повну файлів, пакетів, що підлягали знищенню, та гросбухів. Дяка Богові, вона могла триматися за ручку вагонетки, позаяк її ноги трусилися. Керівник архіву очікувально на неї поглянув. Це був чоловік середнього віку на прізвище Svets, який носив велетенські окуляри та широку вовняну краватку, що сягала лише середини його живота. Він щовечора чекав на Єгорову, яка приходила замінювати файли перед закінченням робочого дня, бо любив спостерігати, як вона навшпиньки намагається дістати до найвищих ящиків. Його жучині оченята стежили, як вона з останніх сил протягує вагонетку крізь поріг.

Домініка обговорювала цей момент з Ґейблом, який сказав: «Не зупиняйся, хай летять». Вона зачепилася вагонеткою за край столу, та перекинулась, і папери розлетілися по підлозі, тож Svets нахилився й метушливо почав їх збирати, а вона стала на коліна біля його столу, побачила порт з миготливою зеленою лампочкою, переконалась, що правильним боком тримає флешку, вставила її й почала рахувати, збираючи далі папери, дев’ять, десять, одинадцять, і коли Svets випростався, Домініка вказала ще на один файл на підлозі, в дальньому кутку, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, флешка знову була у неї в руці, вона звелася на ноги, заправляючи пасмо волосся за вухо, і от маленький шматок пластику вже в кишені її спідниці, б’ється, мов зрадливе серце23. Вона зібрала файли й порозкладала їх до висувних ящиків, і цього разу не просто стала навшпиньки, а ще й підняла одну ногу для більшого ефекту.

За дві години до кінця робочого дня здавалося, що кожна пара очей дивиться на неї, кожен знає. Потім лоббі й нетерпляча черга працівників посольства, що вишикувалися біля подвійних дверей головного входу, поруч з якими стояв стіл, а біля нього — два бурлаки на Волзі, охорона посольства з коричневими хмарами навколо голів, перевіряли сумки й кишені. Боже-світе, вибіркова перевірка сумок, і мене обирають саме сьогодні. По спині пробіг струмочок поту, вона відчувала, як він стікає все нижче, вона опинилась затиснута в черзі, без змоги втекти назад, нагору, вони за цим слідкували, тож вона міцно притиснула плащ до себе і вкинула флешку собі за пояс, прямо в трусики. Від охоронця тхнуло горілкою, і його червоні очі знали, мали знати, що в неї щось у трусиках, та він лише перевірив вміст її сумки, відсунув на кінець столу й махнув, щоб проходила.

Коли вона розповідала їм про той вечір, адреналін усе ще віддавав жаром у її животі. Нейт стояв осторонь, на порозі маленької кухні, а Форсайт тихо слухав, тримаючи окуляри на лобі. Ґейбл відкрив пиво й випив одним махом.

— Гадаю, всім нам пощастило, що флешки настільки маленькі, — сказав він і, протиснувшись повз Нейта, почав готувати сирне фондю, трясця його матері. Домініка ніколи не куштувала фондю, навіть не знала, що це таке, і коли він закінчив готувати, вони сіли за стіл і вмочали хліб в ароматний плавлений сир, відчуваючи в ньому запах вина, говорили і сміялись.

По обіді Форсайт і Ґейбл пішли додому. Нейт налив два келихи вина, і вони перейшли до вітальні.

— Те, що ти сьогодні зробила, було надто ризиковано. Я не мав дозволяти цього тобі, — сказав Нейт.

— Все пройшло добре, — сказала Домініка, повернувшись до нього обличчям. — Ми обоє розуміємо, що ризик існує завжди.

— Є допустимий ризик, є неминучий, а є дурний.

— Дурний? Glupyj? Не хвилюйся, Нєйт, — сказала Домініка, — ти не втратиш своєї зіркової шпигунки.

Слово «дурний» розпалило її. Він уже тлів.

— Ти просто маєш навчитися отримувати кайф від чогось іншого, а не від адреналіну, — сказав він.

— Від чогось на кшталт вина? — спитала вона й кинула келих об стіну. — Ні, дякую, я віддаю перевагу адреналіну.

У кімнаті чувся лише звук рідини, що крапала на підлогу. Нейт схопив її за руки над ліктями.

— Що з тобою не так? — прошипів він. Вони дивилися одне на одного, між їхніми обличчями було всього кілька сантиметрів.

З тобою що не так? — спитала вона пошепки. Кімната розпливлася в її очах. Нейт був фіолетовим і розмитим. Вона поглянула на його губи, благаючи, жадаючи, щоб він наблизився. Ще секунда, і ця мить зникла, розчинилась у повітрі.

— Будь ласка, відпусти мене, — сказала вона, і він відпустив її руки. Вона взяла свій плащ і, не дивлячись на нього, відчинила двері — кинувши автоматичні, обережні погляди в коридор та на сходовий майданчик, — потім вийшла й тихо за собою їх зачинила.

Нейт дивився на зачинені двері, в роті йому пересохло, серце вистрибувало з грудей. Господи, він усього лиш хотів, щоб справа просувалася без перешкод. Він лиш хотів, щоб вона була в безпеці. Він усього лиш хотів…

Сирне фондю Ґейбла

Змішати біле вино та подрібнений часник, додати тертий сир грюєр та емменталь, нагрівати на середньому вогні до розплавленого стану. Додати кукурудзяний крохмаль, ще вина за смаком, потім знову нагріти (не кип’ятити), доки фондю не загусне й не підніметься. Подавати зі злегка підсмаженим, нарізаним кубиками домашнім хлібом.

21

Кодове слово ЦРУ, що означає «поліграф».

22

В незашифрованому вигляді (фр.).

23

«Зрадливе серце» («The Tell-Tale Heart», англ.) — оповідання Едґара Аллана По.


18


Прийшло тепло, пора коротких рукавів, і фіни на узбіччях, чекаючи, доки зміниться колір світлофора, повертались обличчями до сонця, мов соняшники, і заплющували очі. Широкі галявини та лавки парку Кайвопуйсто були поцятковані секретарками, що вийшли на обідню перерву прийняти сонячні ванни у своїх ліфчиках, поглинаючи світло задертими підборіддями.

До його дверей було приклеєно записку, тож Нейт зайшов до кабінету Форсайта. Ґейбл сидів на дивані. Форсайт передав йому коротку телеграму зі штаб-квартири, в якій ішлося про те, що новий директор ЦРУ, нещодавно призначений на посаду, прибуде інкогніто з Копенгагена до Гельсінкі на шість годин для контрольної зустрічі і знайомства з ДІВОЮ, з метою висловити вдячність агентства за її службу. Нейт поглянув на Форсайта, потім на Ґейбла.

— Як він може подорожувати інкогніто? — спитав Нейт. — Його ж показували по всіх каналах на телебаченні.

— Він прибуде до Копенгагена на ту хрінь, з НАТО, — додав Форсайт. — Як він втече від данців непомітно, я не можу второпати. Так робив Аллен Даллес, і Енґлтон теж, сідали на літак, нікому не казали і з’являлися без попередження.

— Так, у сраному 1951-му, — сказав Гейбл. — Усі ті чуваки подорожували самі, виходили собі з аеропорту, сідали в таксі й заселялися в готель прямо за стійкою реєстрації. Але ті милі капелюшки на стюардесах, так…

Форсайт не звернув на нього уваги.

— Минулої ночі я ввічливо відповів «ні-дякуємо», а за півгодини директор Європейської штаб-квартири зателефонував мені по зеленій лінії і дав прочухана. Це не прохання. Директор хоче зустрітися.

— Ще одна роздута куля, клятий директор Європейської штаб-квартири, — сказав Ґейбл. — Гадає, він капітан корабля на Трафальгарській битві. Читали коли-небудь його різдвяне привітання військам?

Форсайт продовжував його ігнорувати.

— Контролювати ситуацію ми зможемо лише з того моменту, коли він зійде з літака. VIP-ворота, покатайте його, упевніться, що немає хвоста, хай його охоронці сидять у машинах унизу, а самі з ним підніміться сюди, потиснемо руки, і хай забирається. Будемо молитися, щоб ФАПСІ — Російська служба, відповідальна за радіоелектронну розвідку, — не розвідало план його польоту.

Форсайт знову поглянув на телеграму.

— Мабуть, нещодавно йому доповіли про ДІВУ. Що ж, принаймні це гарна реклама для нашої справи.

— Реклама? Через нього її вб’ють, — сказав Нейт. — Було б безпечніше запхати її в багажник і відвезти до Швеції на довгі канікули. Чому ми не скажемо, що вона наразі недоступна?

— Не можна, — сказав Форсайт.

— Можемо сказати, що вона відмовляється.

— Ні. Підготуй її, скажи, хай усміхається. Ті блакитні оченята довершать справу. Треба підняти сюди трохи їжі й напоїв.

— Я дам розпорядження, — сказав Ґейбл.

— А як щодо Домініки? — спитав Нейт. — Хто їстиме сраний сендвіч, якщо все піде під три чорти?

— Ти, — сказали Ґейбл і Форсайт.

***

Кроки на сходах, двері відчинилися, і Домініка звелася на ноги, коли директор Центрального розвідувального управління зняв своє пальто, перетнув кімнату й затрусив її рукою вгору-вниз, кажучи, який він радий зустрічі. Потім потиснув руку і Нейтові, сказав, що з цією юною леді він виконує дуже гарну роботу — сяюча усмішка в її напрямку — і вони обоє можуть пишатися тим, що роблять для США. На цих словах Домініка злегка схилила голову. Коли всі сіли, Домініка з директором розташувалися на дивані, і він одразу ж увімкнув увесь шарм своїх законодавчих деньків, поплескував її по коліну, а іноді його рука так і лишалась лежати на коліні за звичкою із сенатської роздягальні.

Він був високий і худорлявий, з очима, мов у білки, впалими щоками та блискучим волоссям, пофарбованим у чорне. Домініка вирішила, що він схожий на Koschei, міфологічного лиходія, про якого їй читав батько, коли вона була маленькою. Домініка пильно на нього дивилася, та його аура була слабка, бліде зелене світіння навколо обличчя та вух. «Зелений, емоційний, не такий, яким він намагається себе показати, актор», — подумала Домініка. Геть не такий, як дядько Ваня, та все ж такий самий, різні служби, одна й та ж yashyeritsa, той самий ящур.

Він запитав Форсайта про «оперативне середовище» в Скандинавії, та всі вони розуміли, що тут нема чого обговорювати в присутності агента, тож вона встала й принесла тарілку pelmeni, паруючих пельменів, щойно з горщика, начинених ароматним фаршем та спеціями і приправлених сметаною. Домініка наполягла на тому, щоб власноруч щось приготувати за російською традицією вшанування гостя. Нейт вважав, що можна обійтися крекерами, näkkileipä, та теплою содовою.

— Просто фантастика, — сказав директор зі сметаною в куточку рота.

Директор обтер губи й поляпав рукою по подушці, тож Домініці довелося повернутися і знову сісти поруч із ним. Нейт, Ґейбл і Форсайт сиділи у кріслах навпроти, обличчями до Домініки, підтримуючи її, доки директор питав, звідки вона, ніби перевіряючи, чи справді вона на їхньому боці. Ґейбл згадував далекі й безстрашні ночі у смердючих готельних кімнатах зі спітнілими агентами, маленькими чоловічками, що підставляються під немислимий ризик і збираються з силами, щоб вийти на зустріч, уважно слухають, як говорить Ґейбл, повільно і без пауз, спостерігають за його обличчям, наливають горілку, маотай, або арак. Це було давно. Тут, у залитій сонцем квартирі, вони весело проводили час на зібранні старих агентів.

Говорити про майбутній успіх для росіян означає накликати невдачу. Краще мовчати. Директор підсунувся ближче до Домініки, та вона не відсторонилася. «Гарна вистава, — думав Нейт, — вона з таким уміє працювати, хіба ні?» Директор розповідав, як усі вони захоплюються її сумлінністю, що він виявляв особистий інтерес до її діяльності й що вона може звертатись безпосередньо до нього, у будь-який час, хоч вдень, хоч вночі. Нейт стримався, аби не попрохати його домашній телефон у Бетесді. Форсайт прочитав його думки й непомітно вдарив ногою його крісло, натякаючи, що слід заткати пельку. Пляшково-зелений та балакучий, директор Koschei щось розповідав про таємний банківський рахунок. Певна сума грошей була покладена на рахунок Домініки як бонус за вступ, щомісяця буде надходити ще сума. Рахунок перебуватиме під її цілковитим контролем, та, звісно, зняття коштів, як і надлишкові витрати, були небажані. Він продовжував, сказавши, що додаткові кошти будуть перераховані, коли вона почне працювати з Москви. Домініка поглянула на Нейта й повернулася, щоб подивитися на Форсайта. Вони обоє не виказували емоцій. Koschei не зупинявся.

Після закінчення дворічної внутрішньої служби в Москві, бубонів він, додатковий бонус у розмірі чверті мільйона доларів буде переказаний на її рахунок. Нарешті, в спільно узгоджений день виходу на пенсію, ЦРУ переправить її на Захід, у місце, обране з огляду на її безпеку, і надасть будинок, розміром не менше трьох тисяч квадратних метрів.

У кімнаті настала тиша. Обличчя Домініки перемінилося, і вона оглянула кожного, а тоді повернулася до гостя. Вона усміхнулася своєю сліпучою усмішкою. Нейт подумав: «О, трясця».

— Сер, дуже дякую вам за те, що подолали таку відстань, аби зустрітися зі мною, — сказала Домініка. — Я вже розповідала містерові Форсайту, містерові Ґейблу й містерові Нешу — називаючи імена, вона вказували пальцями на кожного з них, — що готова допомагати вам будь-яким можливим способом. Я намагаюся допомогти своїй країні, допомогти Росії. Я ціную все, що ви мені запропонували. Але, будь ласка, вибачте. Я роблю це не через гроші.

Вона пильно поглянула на цього nekulturny пугало.

— Ну звісно ж, — сказав Koschei, ляскаючи її по коліну. — Але всі ми розуміємо, наскільки корисними можуть бути гроші.

— Так, сер, ви маєте рацію, — сказала Домініка. Нейт бачив, що вона засмучена, на рівні її ключиць з’явилися червоні плями. Форсайт також це помітив. Ґейбл почав збирати куртки й плащі, походжаючи кімнатою.

— Містере директор, на жаль, ми мусимо витратити ще півгодини, виїжджаючи звідси, перш ніж повернемо вас на літак, — сказав Форсайт, підводячись на ноги.

— Гаразд, гаразд, — сказав той. — Приємно було з тобою познайомитись, Домінік. Ти відважна жінка, адже працюєш в умовах страшного ризику.

«Господи, скажи ще, скільки їй лишилось жити», — подумав Нейт.

— Не забувай, — сказав директор, обіймаючи її, тримаючи одну руку на рівні її грудей, — за необхідності ти можеш подзвонити мені в будь-який час.

«Так, щоб він узяв тебе за руку, провів по розораній смузі біля колючого дроту на кордоні, поміж протипіхотних мін і з собаками на хвості», — подумав Ґейбл.

Форсайт допомагав Koschei одягнути пальто й капелюха, доки Ґейбл спускався сходами, щоб попередити охоронців. За ним пішов директор. Форсайт зупинився біля дверей і підморгнув. «Скоро поговоримо», — сказав він і зник. Домініка і Нейт стояли на порозі квартири, мов молодята, що прощаються зі сварливим дядечком, який приїздив на недільний обід.

Нейт зачинив двері. В конспіративній квартирі стояла мертва тиша, їм було чути, як бахкають двері, заводиться двигун і машини від’їжджають.

— Що ж, — сказав Нейт, — тобі сподобався директор?

***

Сутеніло, світло машин плавно ковзало уздовж набережної, а щасливі голоси, відлунюючи від води, долинали крізь відчинене вікно. Два келихи вина стояли, повні, на столі, доки вони сиділи в темряві, Домініка на дивані, Нейт у кріслі. Розсіяне світло падало їй на волосся та на вії на правому оці. Вона була вбрана в літню сукню з тугим поясом та черевики на високих підборах. Мов на співбесіду. Вона не хотіла розмовляти, і Нейт не знав, що говорити, переймаючись, що їхні суперечки, а тепер ще й цей візит, надто на неї тиснули і вона ось-ось скаже, що виходить із гри. Вона була Нейтовим агентом. І майбутнє справи лежало саме на його плечах.

«Дідько, — подумав він, — агенти втрачаються постійно, зникають у контррозвідувальній дробарці, їм просто не щастить або ж вони неправильно розраховують час: запізнився на потяг на тридцять хвилин — і все змінюється. Та хто втрачає агента через те, що той вважає вас усіх шматками лайна?» Він уявляв, як у кафетерії в штаб-квартирі за столом схилилися голови. Так, це Неш, із Гельсінкі. Його одразу ж відкличуть додому. З Ленґлі напишуть телеграму, час повертатися в CONUS24, посидь трохи, поговоримо про твоє майбутнє. Напише його батько, «Ласкаво просимо додому, синку, залишмо образи в минулому». Чорна, мов ніч, вугільна шахта, крута та задушлива. Він помітив, що Домініка підвелася та рухається в його бік.

Темна кімната якось дивно на неї впливала, кокон, невидимість, вона сама не знала, тож стала перед ним, дивлячись згори вниз. Звичний насичений пурпур був на місці, і вона здивувалась, відчувши тепло, що від нього виходить, слабке й рівномірне. Вона знала, що він страждає, як серйозний професіонал він переймався своєю кар’єрою, та під цією професійною серйозністю ховалася вразливість. Що б він особисто про неї не думав — вона цінувала його турботу. Вона й сама відчуває напругу, живучи в постійній крижаній таємничості. Спочатку підбурювана гнівом, тепер вона мала інші мотиви, геть інші. Вона співпрацювала з американцями, бо довіряла їм, вони дбали про неї, вони були професіоналами.

Та особливо через Нейта. Домініка усвідомила, що почасти робила це заради нього. Якби він її спитав, вона сказала б, що навіть не думає задкувати. Вона була впевнена в собі й зосереджена.

Та зараз їй було потрібно дещо більше, аніж просте задоволення від обману, від усвідомлення того, що її воля сильніша за волю інших, що вона завдає поразки Сірим Кардиналам. Вона хотіла бути необхідною. Йому. Вона відчувала, як її таємне «я» відчиняє свій бункер та виходить назовні. Домініка поклала руки на крісло Нейта і поцілувала його в губи.

Цього вона передбачити не могла. (І була певна, що він теж.) У своїй службі, як і в його, Домініка знала, що фізичний контакт з агентом zapreshchennyi, суворо заборонений. Емоційні ускладнення означали смерть підпільної роботи. Горобця не без причини виганяли з кімнати одразу ж після завершення медової пастки, і до роботи приступав «Дядя Саша», позаяк пристрасті стають на заваді й неможливо домогтися пристойних результатів з агентом, який думає про свій khuy, як казали старі інструктори, регочучи й намагаючись її засоромити.

Вона була в його обіймах, цілувала його, не нестямно, а повільно, ніжно; його уста були теплі, і їй хотілось випити їх до дна. Вона відчувала, як в її тілі зростає напруга, в її черепі, в її грудях, між її ногами. Його руки притискали її спину, і вона почувалася солодко й схвильовано, ніби вони були друзями дитинства, що через багато років відкрили одне одного як дорослі. Він дихав глибоким пурпуровим теплом їй на вухо, і вона відчувала, як це тепло подорожує її хребтом.

— Домініко, — сказав він, бажаючи спинитися. Вони ще кілька днів тому так сперечалися, було безглуздо робити щось подібне, реалізація справи вимагала…

Zamolchi, — прошепотіла вона, замовкни, дурню, і провела губами по його щоці, міцніше до нього притиснувшись.

У його голові паморочилось від нерішучості, від тривоги, від нестримної хіті, що зростала в його животі. Нейт відкидав, що хоче її; це було божевільно, безрозсудно, заборонено. Він не міг пригадати, що сталося далі.

Вони стояли оголені й збуджені в маленькій спальні, і Домініка злегка вхопила нігтями його між ніг, ведучи за собою — їй подумалось, що, можливо, вона щойно вигадала нову техніку контролю, — і вони незграбно перелізли через бильце на ліжко, затиснуте між стінами кімнати. Вона не відривала своєї руки, трохи міцніше стиснувши пальці, і розсміялася, в її роті пересохло від бажання. Вперше відчувати його шкіру, проводити губами по його животу було так нереально, так запаморочливо. Він здивовано на неї поглянув, коли вона відкинула його на спину, тримаючи руку на його грудях. Похітлива і ніжна, сором’язлива і розпусна, вона спробувала його на смак, і смак їй сподобався, здавалося, вони були коханцями вже цілу вічність. Домініка не думала ні про школу горобців, ні про сотні технік. Вона просто хотіла його.

Хіть ставала все нестримнішою, її таємне «я» зростало й запов­нювало голову, здавлювало горло, і, слава Богу, тієї миті Нейт перевернув її на спину, вона задерла свої тремтячі ноги догори, і світло набряклого місяця розлилося понад островами в затоці, запливло у вікно й било прямо їй у вічі. Вона сліпнула від ночі, сліпнула від місяця, і Нейт перетворився на силует, що схилився над нею, а тоді навалився своєю вагою. Домініка відчула раптовий солодкий біль, місячне світло ставало все яскравішим за її заплющеними повіками, і вона сподівалася, що він зможе втримати її неспокійне тіло й не дасть йому відлетіти, мов маленькому папірцю. Вона відчула, як всередині з’являється тривожна порожнеча, а тоді з самих глибин прийшла хвиля, більша за інші, зависла й витка, вона шалено промовила: «Bozhe moj», і благодать закочених очей прокотилася її тілом, мов вітер, що колише поле пшениці.

Вони лежали поруч під яскравим світлом місяця. Домініка почекала, доки її стегна перестануть тремтіти, а тоді повернулась і поглянула на його спітніле тіло.

Dushka, а ти справді знаєш, як слід працювати з агентами, — прошепотіла вона.

Нічне повітря ще не встигло осушити їхні тіла, коли в замку конспіративної квартири клацнув ключ, і вони миттю вилетіли з ліжка, Нейт надягнув сорочку, штани й черевики, Домініка вхопила в’язку свого одягу й побігла до ванної. Нейт вийшов до вітальні й побачив, що на кухні стоїть Ґейбл, схилившись над відкритим холодильником.

— Вирішив, що варто повернутися та оцінити збитки після такої тяжкої вистави перед директором, — сказав Ґейбл. Він повернувся, знову заглянувши в холодильник. — А ще лишилися ті смаколики?

— На нижній полиці, — сказав Нейт. — Так, я говорив з Домінікою про цю хрінь. Гадаю, вона зрозуміла різницю між нами й бюрократами.

— Я думав, живота надірву від сміху, коли вона розізлилася на старого павича. Дівчина з характером, — сказав Ґейбл. Він поставив каструлю з пельменями на стіл. — То ти її заспокоїв? — спитав він.

— Так, Bratok, — утрутилась Домініка, виходячи з ванної. — Тепер я спокійна.

Вона була повністю одягнена, волосся причесане, макіяж бездоганний. Нейт поглянув на обличчя Ґейбла.

— Давай-но я розігрію тобі пельмені, — сказала Домініка. Вона запалила плиту, поставила сковорідку.

— Вони ще смачніші, коли їх розігріти, — сказала вона, — особливо якщо робити це так.

Вона висипала варені пельмені в сковорідку з маслом та обсмажила, доки вони не вкрилися з усіх боків золотистою кіркою.

— Але смажені краще смакують з оцтом, — додала вона.

Ця небезпечна світська гра тривала, доки вони стояли нав­коло кухонного столу і їли з глибоких тарілок. Ніхто не говорив, і Ґейбл час від часу переводив погляд з Домініки на Нейта й назад. Нейт старанно не відривав очей від своїх пельменів, а Домініка безтурботно відповіла на погляд Ґейбла, спостерігаючи, як навколо його голови квітнуть кольори. Покінчивши з пельменями, Ґейбл пустив воду в раковині, а Домініка одягла свій плащ і побажала на добраніч. Спускаючись сходами, вона не озирнулася, щоб глянути на Нейта. Нейт зачинив двері й повернувся, тривожно, до Ґейбла, який ішов до дивана у вітальні, тримаючи між пальцями однієї руки два келихи, а в другій — пляшку скотчу.

— Що ж, Пріапе, — сказав Ґейбл, ставлячи келихи на стіл, — налий, доки я принесу нам льоду.

Пельмені

Розкачайте тонкі дводюймові пласкі диски з тіста, зробленого з борошна, яєць, молока й солі. Змішайте яловичий, свинячий та курячий фарш, натерту цибулю, давлений часник і воду. Покладіть невелику кількість маси в центрі кожного диска, змочіть краї, заверніть і зліпіть. Добре затисніть всі чотири кути. Варити в підсоленій киплячій воді, доки пельмені не спливуть на поверхню. Подавати зі сметаною.

24

Суміжні штати (Contiguous United States, CONUS) — територія США, що включає в себе 48 штатів та Федеральний округ Колумбія.


19


— Ти що, ніяк не второпаєш? — спитав Форсайт, спираючись на свій стіл. — За словами штаб-квартири, ти керуєш однією з найперспективніших російських справ в оперативному управлінні за останні десять років, і тобі не стало дисципліни, щоб не заскочити до неї в ліжко?

— Шефе, я розумію, сталася помилка, я цього не планував, просто так сталося. Вона була сама не своя після розмови з директором. Він назвав її «Домінік». Вона все ніяк не могла заспокоїтися, їй потрібен був емоційний зв’язок, вона була під таким тиском.

— Їй потрібен був зв’язок? — спитав Ґейбл зі свого звичного місця на дивані за спиною Нейта. — Це так тепер ваше покоління називає «шпокання»?

Обличчя Форсайта, зазвичай добре, аристократичне, тепер спохмурніло; його очі невідривно дивилися на Нейта, доки той не опустив погляду.

— У таких випадках ти маєш надавати їй те, що потрібно. Ти розмовляєш з нею, підтримуєш. Але не…

— Але не скачеш на ній, як той тхір, — сказав Ґейбл.

— Так, тхір — сказав Форсайт. — А що, як вашим стосункам настане кінець? Що, як одного дня ви посваритесь і вона вирішить, що більше не терпітиме тебе?

— А це не так уже й важко уявити, — сказав Ґейбл.

— Вона й далі працюватиме на ЦРУ? Чи, може, вона працює з нами лише тому, що без тями в тебе закохана…

— Мачо-гаспачо, — сказав Ґейбл.

— Що ти, трясця, мелеш? — спитав Форсайт, глянувши на Ґейбла, який розвалився на дивані. Потім повернувся до Нейта, який розсміявся з Ґейблового коментаря.

— Годі тобі, Нейте, — сказав він. — Попри всі дані, які вона нам уже встигла надати, ДІВА — це новий агент. Ми маємо пересвідчитись, що вона продуктивно працює, перш ніж упевнимось, що вербування спрацювало. Чи значить це, що їй не можна довіряти? І так, і ні; ніколи не можна повністю довіряти агентові. Росіяни марніють, починають сумувати за домівкою. Сходять з розуму. Пам’ятаєш, як Юрченко махав на прощання на трапі літака Аерофлоту? ДІВА сильна, та ми прекрасно розуміємо, що вона імпульсивна, з характером.

Він поглянув на Ґейбла, вчасно не допустивши нового інфантильного коментаря.

— Твоя робота полягає в збиранні розвідданих, гарантуванні безпеки свого агента й сублімації власних емоцій. Ти маєш зробити з ДІВИ найкращого агента, якого тільки зможеш.

— Сублімація, — сказав Ґейбл. — Це значить — не трахатись.

— З першого ж дня в резидентурі ти все нудиш про велике вербування, про те, що не можна втратити це діло, про свій файл. Що ж, дідько, візьмися за цю росіянку як професіонал. Остуди голову.

— Ту, що на твоїх плечах, — сказав Ґейбл.

— І подумай, як ця любовна інтрижка може вплинути на операцію, на неї. Слід починати готуватися до її повернення до Москви. Ми не знаємо точного часу. Вона може відмовитись працювати з Росії, так що змусь її добре все обміркувати, підготуй її.

— Так, сер, — сказав Нейт, дивлячись на Форсайта.

— Ми порозумілися? — спитав Форсайт, нахилившись востаннє.

— Так, так, так, — сказав Нейт. — Я все зрозумів. Дякую за напутні слова, тепер я повернусь до роботи.

— Приємно це чути, — сказав Ґейбл, встаючи з дивана. — Тепер з конспіративної квартири можна забрати ті чотири камери.

Нейт поглянув на нього широко розплющеними очима. Обличчя Форсайта було серйозне.

— Та просто жартую, Ромео, — сказав Ґейбл. — Мені б не вистачило сил дивитися повтори.

***

Форсайт та Ґейбл могли й далі глумитися над Нейтом через його інтрижку, та не стали, бо наступного дня від Домініки надійшов сигнал: уранці Нейт, оторопівши, не міг відірвати руки від дверцят свого авто, коли відчув зсередини на пальцях густий вазелін. Вона намазала ручку вночі. «Сигнал про небезпеку, — подумав він, — плюс дванадцять годин». Ніч була холодна, наближалася скандинавська осінь, памороззю вкриваючи лобове скло, а з вентиляційних отворів уже сочилася пара. Вони чекали в конспіративній квартирі, обдумуючи можливі варіанти надзвичайної ситуації. Вона втекла, її переслідували? Нейт проглянув розклади поромів та літаків. Ґейблова людина з СУПО була на зв’язку. АРЧІ та ВЕРОНІКА сиділи біля телефона. Всі три офіцери ЦРУ мусили чекати, від чого нестримно крутило в животі.

Ніхто не перевірив його годинника — вони були надто хороші для цього.

Нейт підскочив, коли в замку повернувся ключ, і вони зрозуміли, що все добре, бо її холодні блакитні очі іскрилися, а щоки палали червоним — не тільки через СВР, але й з іншої причини.

Ґейбл приготував їй чашку гарячого чаю, і вона дмухала на нього, розповідаючи свою історію, швидко та вправно, в деталях, бо саме так їх усіх і вчили. Вона хотіла їх вразити, приємно здивувати. Попереднього дня невідомий чоловік прийшов до радянського посольства, попросив про зустріч з «охоронцем» і передав конверт з надрукованими на ньому словами: ДОСТАВИТИ НЕРОЗПЕЧАТАНИМ М. ВОЛОНТОВУ. Чоловік вислизнув з посольства, і тупоголовий охоронець не встиг навіть запитати його імені, тож взяв і відніс листа нагору, резидентові Волонтову, який знайшов всередині того листа ще один. Волонтов рявкнув, щоб Домініка зайшла до нього, і його помаранчева хмарка ширяла й вирувала, доки Домініка перекладала лист з англійської. Друкованими літерами було написано, що пред’явник може передати СВР засекречений американський технічний посібник за суму в $500,000 і пропонує зустрітися за п’ять днів у готелі «Kӓmp».

Домініка перевела погляд із Нейта на Форсайта, потім на Ґейбла, відпила чаю і продовжила. В конверті була й друга сторінка, з трьома акуратно вирваними рядками. ЦІЛКОМ ТАЄМНО/УМБРА згори і знизу сторінки, напівжирний заголовок Національна комунікаційна мережа США, верхній кут обрізаний по діагоналі. Волонтов нервував і двічі просив прочитати попередження під заголовком: «Несанкціоноване розповсюдження», «Повернути до управління координації», «Зловживання підлягає кримінальному переслідуванню».

З посірілим обличчям Волонтов гаркнув, щоб вона зробила копію. Сповнений совєцької підлабузницької пихи, він поважно повідомив їй, що збирається передати оригінальну титульну сторінку безпосередньо першому заступникові директора Єгорову, це найвищий пріоритет, так буде безпечніше. Форсайт поглянув на Ґейбла, і той уже підвівся та одягнув свою куртку, коли Домініка задерла светр, дістала зім’ятий шматочок паперу з-під паска спідниці й передала Форсайту — вона зробила другу копію. Американці скупчилися над папірцем; Ґейбл узявся пальцями за відірваний діагонально куток і пробубнів: «Виродок вирізав серійний номер», а тоді поглянув на Домініку й сказав: «Я думав, що казав тобі більше ніколи не робити цього», після чого нахилився, поцілував її в маківку й вийшов. Засекреченим каналом NIACT телеграма з резидентури надійде до Вашингтона за тридцять хвилин. Ґейбл любив надсилати такі телеграми й будити тих любителів пончиків у Ленґлі.

Домініка розповідала, що Волонтов мучився решту дня. Викликав її до себе в кабінет з півдюжини разів, помаранчеве чортове колесо очікування витало навколо його голови. Навіть йому було зрозуміло, що це колосальне розвідувальне везіння. Ближче до закінчення дня він вирішив, що зателефонує Вані Єгорову напряму й повідомить про секретну й потенційно важливу розробку, а також про отримання листа. Хай заступник директора побачить, як він, Волонтов, особисто керує цією операцією.

Волонтов зачинив двері свого кабінету, щоб зробити дзвінок по VCh-телефону, і Домініка почула безпричинний сміх та улесливе й гаркітливе «Da, da, da». «Справжній l’stets, як там ви кажете англійською, задоцілувальник?» «Майже», — сказав Форсайт. Волонтов викликав її вдесяте за день і лукаво повідомив, що заступник директора, звісно ж, затвердив його пропозицію, тож Домініка, і лише Домініка, допомагатиме резидентові в цій справі. Вона мала приготувати гроші — було сказано зняти лише $5,000. Їй наказали винайняти номер у «Kӓmp». Вона мала перекладати під час зустрічі з американцем. «Починай зараз», — сказав він, махнувши їй рукою. Потай від Домініки Волонтов також викликав свою людину з Лінії КР, колишнього прикордонника-вундеркінда.

— Ти маєш попрацювати для мене під час зустрічі, яка відбудеться наприкінці тижня. В лоббі готелю «Kӓmp». Просто сиди і спостерігай.

— Зустріч? — спитав офіцер контррозвідки. — Скільки людей знадобиться? Звісно ж, ми будемо озброєні.

— Ідіот. Лише ти. Ніякої зброї. Просто сиди в лоббі. Стеж за тим, як я проводитиму контакт. Лишайся там. Потім простеж за тим, як я піду. Зрозуміло? — спитав Волонтов.

Чоловік з КР кивнув, хоч і був розчарований.

Нейт виштовхав Домініку з конспіративної квартири за годину. Віднині «московські правила»: жодних непотрібних зустрічей. Жодних денних зустрічей. Шукаємо ознак спостереження й перебуваємо постійно напоготові. Скорочуємо показові соціальні контакти. Лишайся в посольстві, аж доки не закінчиться ця зустріч у готелі «Kӓmp». Волонтов буде нервувати, може залучити людей, стежити за всіма. Вони не ризикуватимуть.

— Кобра в унітазі, — сказав Ґейбл після повернення до резидентури. — Треба поводитись дуже обережно. Якщо станеться хоч щось, що зірве цю зустріч, що завгодно — цього американського вилупка заарештують, СВР не отримає посібника, — Домініка буде єдиною особою в СВР, хто знав про цього добровольця.

Форсайт надіслав телеграму з обмеженим числом отримувачів, у якій нагадував про ризик для ДІВИ. Голова Європейської штаб-квартири спочатку був шокований, прочитавши рекомендації Форсайта щодо того, щоб особу зрадника просто встановили й дозволили ФБР вхопити його за зад після повернення до США. Голова Європейської штаб-квартири просто не міг підтримати план, який вилився б у значну втрату інформації з національної безпеки, — принаймні доки він залишається за кермом Європейського відділення.

Коли юридичний аташе посольства США, п’ятдесятидворіч­ний спеціальний агент ФБР на ймення Елвуд Маратос, за­йшов до кабінету Форсайта, аби узгодити «затримання», вони зрозуміли, що штаб-квартира коротко проінструктувала в цій справі увесь Вашингтон. За двадцять п’ять років своєї кар’єри у відділі розслідувань пограбувань банків на Середньому Заході Маратос неабияк себе проявив, тож отримав підвищення й тепер сидів в офісі, крутив підошвами перед Форсайтом і Ґейблом та доводив, що це явний шпіонаж, вчинений громадянином США, а тому операція має проводитись під суворим наглядом ФБР.

— Сраний придурок, — сказав Ґейбл, коли Маратос пішов, — думає, що еспресо — це швидкісний експрес іспанською.

Можна було бути певними: якщо їм дозволити, то дюжина спецагентів ФБР висадиться в Гельсінкі в камуфляжних штанях, армійських чоботях та кепках «Нью-Йорк янкіз». Усе, що могла зробити резидентура, — це намагатися тримати федералів під контролем. Форсайт сказав Нейтові розробити план ексфільтрації ДІВИ. Можливо, доведеться вивозити її звідси, якщо трапиться якась хрінь і росіяни почнуть шукати винного.

А тоді в штаб-квартирі щось трапилось. Мабуть, провели велике зібрання й вирішили приділити увагу небезпеці, яка чатувала на ДІВУ. Пізніше хтось сказав, що Саймон Бенфорд, голова управління контррозвідки, висловив один зі своїх добре знаних театральних афоризмів, попередивши, що недостатня увага до контррозвідувальних загроз, що нависли над цим агентом, призведе до «повного й безповоротного колапсу». Тому на третій день надійшло дві телеграми, за два дні до зустрічі в «Kӓmp». У першій зазначено: «Від голови Європейського відділу, безпосередньо голові резидентури». Другу телеграму написав сам Бенфорд, з характерною йому стислістю, що межувала з грубістю. У цій телеграмі пропонувався оперативний гамбіт, який вразив навіть Марті Ґейбла, старого сучого сина, у кабінеті якого стояла попільниця, зроблена з людського черепа, чи то з Камбоджі, чи то з Маямі — він стверджував, що не може точно пригадати.

Зміст першої телеграми:

1. Будь ласка, обмежте майбутній трафік довідкової інформації цим каналом. ШК приділяє першочергову увагу запобіганню потенційній незаконній передачі секретних матеріалів США до рук СВР. Резидентура має координувати діяльність з посольським представником ФБР, якого коротко проінформовано представниками ШК ФБР у Вашингтоні. ШК підтверджує, що ФБР має першість у всіх слідчих і правоохоронних питаннях, які включають загрози національній безпеці та стосуються громадян США, підозрюваних у федеральному злочині, за розділом II Закону про реформування розвідки від 2004 року, наказом 12333 та 50 USC 401.

2. Від Резидентури вимагається повна підтримка розслідування ФБР, за необхідності. Звісно, ШК усвідомлює, що будь-який арешт може вплинути на безпеку агента Резидентури GT ДІВА. Таким чином, Станція повинна збільшити кількість заходів, спрямованих на гарантування оперативної безпеки ДІВИ.

3. Прохання доповідати про розвиток справи терміновими телеграмами, включно з NIACT. ШК готова надати допомогу в міру необхідності. Попутних вітрів і щасливого плавання.

Зміст другої телеграми:

1. Отримано довідковий звіт по GT ДІВА. ДІВА розвивається у виняткове джерело.

2. Будь ласка, висловіть їй комплімент з боку ШК.

3. Зверніть увагу, що навіть незначні помилки в роботі з т.з. добровольцем поставлять ДІВУ під загрозу. За невдалого результату, будь ласка, переконайтеся, що існує план дій у надзвичайній ситуації. ШК готова надати підтримку для переправлення та розміщення перебіжчиці.

4. Незалежно від правоохоронних акцій ФБР, завдання ШК наступні: визначити особу добровольця, вплинути на його арешт без відома СВР і дозволити, повторюю, дозволити СВР отримати посібник, не викликаючи підозр у російської КР. ФБР буде ознайомлене з можливістю роботи під прикриттям і слідуватиме в обраному Резидентурою напрямку, щоб досягти колективної мети.

5. Для прикриття Резидентури скористайтесь торішнім модифікованим посібником секційної програми (GT СОЛАР), ідентичним тому, що запропонований для продажу в Гельсінкі. Засекречена природа документів сприятиме технічній дезінформації та неправильному наведенню.

6. Іден ОСВР, науковець, що керує проектом посібника СОЛАР, вирушає з Вашингтона увечері 17-го і прибуде вранці 18-го. Будь ласка, зустріньте та розмістіть.

7. Подайте якнайшвидше план, за яким можна підмінити посібник СОЛАР. Не звертайте уваги на попередню телеграму.

Вони все влаштували, викликали техніків і зустрілися ще раз із ДІВОЮ за ніч до контакту. Показали їй замальовки, плани, зробили копію ключа від її готельного номера, детально розписали всі етапи. Змусили ще раз проглянути плани. «Усе добре, Нєйт», — сказала вона. Голос трохи надривистий, нервовий. Поговорили про ризик, про її викриття, та вона не хотіла цього чути. Її блакитні очі уважно стежили за його обличчям, коли він розгортав карту, відзначав місце, де її мали підібрати, якщо їй доведеться втікати. Вона чула з його голосу, як сильно він хвилюється.

То справа була в ній чи, може, в операції загалом? Нейт-куратор повернувся, його ореол лишився незмінним.

Усе було серйозно, тож вони зробили паузу на пізню вечерю, і настала черга Форсайта готувати. Він рідко куховарив, тому Домініка здивувалась, побачивши, як він, у фартусі, з рукавицями, дістає з печі соусницю. Форсайт умів готувати лише одну страву, субіз — тушкований у маслі рис із карамелізованою цибулею. На випадок невдачі, щоб ніхто не помер з голоду, Ґейбл приніс із ресторану кебабів з баранини. Всі їли мовчки. Потім поглянули на годинник; їй час було йти додому.

Вона не відчиняла дверей, трохи почекала, підіймаючи комір.

— Щасти тобі завтра, — сказала вона.

«І це їй завтра йти на такий страшенний ризик», — подумав Нейт.

— І тобі, — сказав він. — Все буде добре.

— Побачимось за кілька днів, — сказала вона, надіваючи рукавиці, готова вже відчинити двері. Чекання. Звук посуду в раковині. Вона поглянула на нього з усмішкою Мони Лізи.

— Я хочу, щоб ти була обережною, — сказав він. Вона глянула через його плече в бік залитої місяцем спальні, та він і оком не моргнув, і вона відчула в серці укол.

Spokoinoi nochi, Neyt.

Домініка завжди спускалася сходами безшумно.

Вони пройшлися квартирою, вимкнули всі лампи, готуючись іти додому. Завтра вже настало. Форсайт говорив, доки вони зачищали квартиру.

— Жодних завтиків, жодних необдуманих кроків, ніякого геройства, зрозуміло? — Ґейбл зашторив вікно й пішов вимкнути світло у ванній кімнаті.

— Зрозуміло, — сказав Нейт.

— Я маю на увазі, якщо завтра щось піде не так, ми не біжимо воювати, — сказав Форсайт.

— Гаразд, я зрозумів, — сказав Нейт, розуміючи, що могло статися, і намагаючись не сперечатися з шефом.

— Якщо будуть проблеми, що ми робитимемо? Ми ці проблеми оцінимо. Потім приймемо рішення діяти. Та критично важливо, щоб Домініка зіграла свою роль, щоб провела підміну. Як щось піде не так, неважливо, з яких причин, операції кінець.

Ґейбл повернувся до кімнати.

— Завтра в цей час чуваки з СВР дрочитимуть одне одному, радіючи, що дістали справжнє золото. Я вам кажу, чиста радість у Москві.

Усі одягли свої куртки. Якщо хтось мав щось сказати, то тільки зараз, позаяк на вулиці вони розійдуться в різні боки, без обіймів на прощання.

— Отже, з того, що я почув, я розумію, що ми дамо їй зануритись у це лайно, щоб прокрутити оборудку, — сказав Нейт, намагаючись тримати голос спокійним.

— Прокрутити оборудку? — спитав Ґейбл. — Це тобі не Лас-Вегас. Ми захищатимемо її всіма відомими нам способами.

— Ти маєш охолонути, хлопче. Зосередься, справа буде нелегка.

Вони розійшлись у холодному морозному повітрі. Нейт пішов до своєї машини, тролейбуси в такий час уже не їздили. Він відчув усе той же шматок вазеліну під дверною ручкою, сів за кермо, дивився на приборну панель і не бачив, що відбувалось навколо, припаркував авто під вікнами її квартири, постукав у двері, і вона опинилась в його обіймах, нічна сорочка облягає її, вона цілує кожен сантиметр його тіла, а тоді його марення розтануло, він струснув головою, завів авто й поїхав додому, петляючи павутиною міста й дивлячись у дзеркала.

Субіз Форсайта

Відварити рис у солоній воді протягом п’яти хвилин. У окремій французькій соусниці злегка карамелізувати приправлену цибулю в маслі. Змішати з рисом, накрити та запікати в печі на середньому вогні, іноді помішуючи, до золотистого кольору. Перед подачею додати вершки й тертий грюєр.

20


Форсайт, Нейт і технік на ймення Ґінзбурґ сиділи в червоних вельветових ампірних кріслах у вишуканому номері готелю «Kӓmp». Вони скептично розглядали шовкові шпалери й атласний балдахін над ліжком. Шум машин з Норра Еспланаланден слабко доносився крізь запнуті високі скляні двері балкона. Три офіцери ЦРУ сиділи за низьким позолоченим столиком, на якому лежало два ноутбуки, мобільний телефон, мініатюрний ресивер та зашифрована «Моторола» SB5100 — громіздка радіостанція, куди безпечніша за звичайні мобільні телефони, особливо за умови, що під час зустрічі в номері готелю росіяни можуть моніторити всі канали. На ноутбуках було два зображення: номером один була кімната Домініки в «Kӓmp», ідентична до тієї, в якій перебували вони. Більш того, це був сусідній номер. На ноутбук номер два виводилось зображення великої ванної кімнати в тому номері. Обидва зображення передавались із верхнього кутка, біля стелі, огляд на 270 градусів.

За вказівкою Волонтова, Домініка винайняла кімнату за кілька днів, що дало технікам час встановити обладнання. Резидентура працювала цілу ніч, облаштовуючи бездротові камери, одну прикручуючи в декоративне ліплення під стелею спальні, іншу ховаючи у вентиляційний отвір у ванній. Камери передавали закодований сигнал на ресивер, а звідти він записувався на ноутбуки. Кожна з камер на дистанційному керуванні (розміром із запальничку) була обладнана мініатюрним мікрофоном, забезпечуючи звук.

Ґейбл лишився на вулиці, у припаркованій вантажівці перед входом у «Kӓmp», з ЛЕҐАТТОМ Маратосом і трьома спецагентами з відділу протидії шпіонажу у Вашингтоні.

Маратос заледве приховував свій гнів, позаяк Форсайт заборонив будь-яку присутність ФБР у номері готелю, частково, щоб тримати федералів в одному місці, для контролю, але здебільшого, щоб не дати їм побачити Домініку. Вони не збирались розкривати свого агента перед федералами.

Федерали у Вашингтоні грали жорстко. Вони не погодились, аби волонтер, ким би він не був, покинув територію Фінляндії та повернувся до США, перш ніж його схоплять. «Надто ризиковано», — казали вони. Та насправді це означало, що вони не витримають політичної віддачі, якщо невідомий суб’єкт утече. Любителі пончиків зі штаб-квартири погодились за умови, що перш, ніж почнеться операція його захоплення, росіяни мають покинути зону. Вони сказали: «Звісно, звісно», коли ЦРУ наполягло, що Форсайт, і тільки Форсайт, має право давати дозвіл на арешт.

— Усі ж розуміють послідовність дій, так? — спитав Форсайт в офісі за день до цього. Він запитально дивився на Маратоса.

— Так, ми зрозуміли. Ми не перший день працюємо, — сказав Маратос. — Повідомите нас, щойно дізнаєтесь ім’я цього маленького членососа.

— Елвуде, я хочу підкреслити, що ви маєте чекати мого сигналу. Якщо ви почнете операцію надто рано, то поставите під загрозу життя мого джерела, — сказав Форсайт.

Маратос роздратовано поглянув на Форсайта.

— Я ж сказав, що зрозумів, Боже. Я зрозумів.

Ґейбл говорив Нейту, що його завданням на цю операцію буде заткати пельку й слухати, та Нейт все одно сказав, дивлячись прямо на федерала:

— Якщо ви, хлопці, все, нахрін, зіпсуєте, щоранку проситимете дружину заводити вашу машину.

Кричуще порушення етикету.

— Ти, гівнюк малий, — сказав Маратос. — Це що, погроза федеральному офіцеру?

Нейт уже був готовий відповісти, коли втрутився Форсайт.

— Заткайтесь, обоє.

Маратос хотів ще щось додати, та все ж змовчав.

Рація на столі клацнула двічі, сигнал від Ґейбла з машини про те, що Волонтов і Домініка увійшли в лоббі готелю. За три хвилини пізніше на першому ноутбуці відчинилися двері, і Волонтов, Домініка та невисокий молодий чоловік увійшли до кімнати. Домініка несла з собою кейс. Волонтер був смаглявий, мав неслухняне чорне волосся та густі брови. На ньому була блакитна вітрівка, а на плечі він тримав чорну спортивну сумку. Але камера не могла записати того, що бачила Домініка. Повітря навколо нього світилося жовтим, мов перед торнадо. Вона знала, що Волонтов збирається з ним зробити, розуміла, що хлопцеві кінець. Вони сіли в крісла навколо низенького столу. Почувся звук, Волонтов говорив російською, Домініка перекладала. Було дивно чути голос Домініки з динаміків ноутбука.

Волонтов наполіг, і хлопець представився як Джон Пол Буллард, аналітик середньої ланки з Національної служби зв’язку. Він описав свою роботу і потребу в грошах. Підставив сумку ближче і повторив свою вимогу — Волонтов платить йому півмільйона доларів за посібник, титульну сторінку якого він уже надав. Знову заговорив Волонтов, і Домініка спитала молодого американця, звідки їм знати, що документи справжні.

Буллард розкрив сумку й передав Домініці посібник, розміром з телефонний довідник. Вона дала його Волонтову, який три секунди погортав сторінки, перш ніж повернути його Домініці. Він сказав щось Булларду, і Домініка переклала. Їм необхідно було перевірити документ, щоб визначити його реальну ціну. Буллард сказав:

— Він справжній, гаразд? Це оригінал.

За кивком Волонтова Домініка підвелася з крісла з документом у руці та з кейсом і вийшла до ванної кімнати.

Згідно з його детальними настановами в переддень зустрічі, резидент хотів, щоб посібник було сховано під подвійним дном кейса, якомога скоріше, на випадок, якщо це була провокація Заходу, пастка. Ванна кімната без вікон була для цього бездоганним місцем.

Форсайт прошепотів у рацію: «Все нормально, прийом». На другому ноутбуці відчинилися двері ванної кімнати й екран затулила голова Домініки. Вона зачинила двері й поклала кейс на туалетний столик. Поспіхом нахилилась до підлоги та штовхнула запобіжну пластину столика, яка відкрилась всередину. Домініка дістала з секретної порожнини в столику ідентичний посібник, скрупульозно спроектований під мікроскопом командою яйцеголових і ретельно підготовлений — аж до відсутньої титульної сторінки — та поклала замість нього оригінальний посібник Булларда. Відтак закрила пластину й натиснула на дві заклепки на кришці кейса. Піддавшись натиску, внутрішня підкладка кейса відкрилась, і під нею ховалось фальшиве дно, куди Домініка поклала підробний посібник. Вона поставила на місце фальшиву підкладку і з гучним клацанням закрила кейс.

На кілька секунд Домініка зупинилась подивитися на себе в дзеркало, пригладила волосся, а тоді поглянула вгору, на вентиляційний отвір, у невидиму камеру. Нейт минулого вечора сказав їй, що за нею стежитимуть, аби впевнитись, що все пройде гладко. Домініка висунула язика на камеру і, востаннє кинувши погляд на себе в дзеркало, вийшла до спальні.

— Господи, — сказав Форсайт, — неймовірно. Якою операцією ти керуєш? — спитав він, глянувши на Нейта.

— Де я можу взяти її номер телефону? — спитав технік Ґінзбурґ.

— Замовкніть, обоє, — сказав Форсайт.

Домініка знову сіла, а Волонтов поліз до кишені свого пальта й дістав товстий конверт. Він поклав його на стіл і пересунув до Булларда. Домініка сказала Буллардові, що вони можуть заплатити йому тільки $5,000, доки не впевняться в достовірності посібника. Здивований погляд Булларда наткнувся на кам’яне мовчання Волонтова.

— Що він робитиме, — спитав Ґінзбурґ, — звернеться до влади?

Гострий погляд Форсайта змусив його замовкнути. Домініка сказала Булларду, що вони вийдуть перші. А він має почекати в номері п’ять хвилин і лише тоді покинути готель. Молодий американець відкинувся в кріслі, приголомшений. Волонтов підвівся, застебнув своє пальто і вийшов з кімнати, Домініка пішла слідом за ним. Опинившись на самоті, американець зігнувся, сховавши обличчя в долонях.

Форсайт заговорив у рацію, двічі повторивши ім’я Булларда.

— Вечірка закінчилась. Гість досі нагорі. Нікому не рухатись. Не вчиняти жодних дій.

У відповідь почулось подвійне клацання. Раптом Буллард випростався та підвівся.

— Сиди, чорт тебе забирай, — сказав Форсайт екранові ноутбука. — Не рухайся, виродку.

Буллард підійшов до дверей та вийшов із кімнати. Форсайт схопив рацію.

— Гість переміщається. Синя вітрівка, чорна спортивна сумка. Всім сидіти на місцях, не рухатись.

Волонтов і Домініка вийшли з готелю й сіли в посольську машину, яка чекала на узбіччі. Люди з ФБР простежили за тим, як росіяни зникають вдалині й відкрили фургон.

— Так, хлопці, стояти, — сказав Ґейбл. — Згори ніхто не давав команди.

— До сраки, — сказав один з агентів ФБР. — Росіяни поїхали. Давайте пов’яжемо цього козла.

Ґейбл схопив одного з агентів за руку.

— Ніхто нікуди не піде, доки не отримаємо дозволу, — сказав він.

— Заберися, курво, з дороги, — сказав Маратос, протискуючись у відчинені двері вантажівки. Агенти ФБР вийшли з машини й забігли в готель. Двері ліфта відчинилися, і Буллард вийшов у лоббі у своїй синій вітрівці, прямо в руки трьох агентів ФБР, які вклали його на підлогу, заламали руки за спиною й начепили наручники. Навколо агентів ФБР зібрався натовп гостей готелю та туристів. Булларда підняли на ноги і протягнули до виходу. В усій цій метушні ніхто не помічав контррозвідника з російського посольства, який стояв позаду натовпу. Він повернувся та залишив готель через боковий вихід.

Форсайт збирав обладнання, доки Нейт діставав посібник з ванної кімнати сусіднього номера, а технік поспіхом знімав камери з-під стелі та з вентиляційної труби. Всі зібралися разом в резидентурі.

— Чорт забирай! — кипів Форсайт. — Я відірву цьому Маратосу яйця. Надто рано! Надто, трясця, рано!

— Доведеться зачекати, доки він повернеться в місто, — сказав Ґейбл. — Вони одразу ж попрямували в аеропорт. На них уже чекав літак, щоб доставити хлопця назад до Вашингтона. У тих виродків, в усіх поголовно, були стояки, такі вони раді були. Вони вже бачили перед очима свої підвищення.

— Як гадаєш, у росіян хтось стежив за лоббі? — спитав Нейт. Він намагався побороти нудоту, йому крутило живіт.

— Неможливо сказати, — мовив Ґейбл. — Арешт бачило багато людей. Якби на його місці був я, то відправив би когось тинятися навколо і стежити.

— Прекрасно, — сказав Нейт. — Я піду до конспіративної квартири, почекаю Домініку. Зателефонуйте, як щось дізнаєтесь. — Він підвівся, готовий іти.

— Стривай, — сказав Форсайт. — Сядь на секундочку.

Нейт сів.

— Я хочу, щоб ти зберігав спокій, зрозуміло? Не йти до її квартири. Не телефонувати, ні разу. Не лишати сигналів, не перевіряти місць. Якщо я побачу тебе в районі п’яти кварталів від російського посольства, то відірву яйця, одразу ж після того, як відірву їх Маратосу.

Він пильно поглянув на Нейта.

— Ти мене зрозумів, Нейте?

— Так, я йду в конспіративну квартиру чекати. І все.

— Ми обговорювали таку ситуацію. Ми не знаємо, що бачили росіяни й чи бачили вони взагалі щось. Я просто зараз надішлю телеграму до Вашингтона, опишу всю картину і сподіваюсь, вони відправлять Маратоса до Топіки, де він розпихатиме заявки по ящиках до кінця свого життя.

Нейт устав, на обличчі — злість і страх.

— Сядь, я не закінчив, — сказав Форсайт. — Тепер найважча частина, чекати звістки від агента. Зробиш надто поспішний рух — можеш її підставити, навіть якщо вони нічого не підозрюють. Треба просто почекати.

— А може, приставити АРЧІ та ВЕРОНІКУ до її квартири? — спитав Ґейбл, радше задля Нейтового спокою, ніж для чогось іще.

— Ні, не хочу ризикувати навіть так, — сказав Форсайт. — Але, Марті, нехай твій хлопець із СУПО погуляє біля вулиці Техтаанкату, поспостерігає за росіянами. Про будь-що незвичне в посольстві чи за його межами нехай повідомляє тобі. Пообіцяй йому бонус.

Нейт підвівся, зібравшись іти.

— Не гарячкуй, — сказав Форсайт.

Щойно зайшовши до конспіративної квартири, Нейт відчув запах Домініки в повітрі, суміш мила та пудри, поверх чогось природнішого, ароматного, живого. На якусь мить йому здалося, що вона вже приїхала, але всередині нікого не було. Їй наказали триматися якнайдалі протягом доби. Волонтов був на сьомому небі, розсилав телеграми, робив дзвінки. Вона була потрібна йому поряд. Нейт пройшов до спальні й ліг на ліжко. Він заснув у одязі й прокинувся посеред ночі, щоб накритися покривалом. Запах її тіла на постелі наповнював його легені. Сонце його розбудило.

На кухні Ґейбл готував каву.

— Усе спокійно, — сказав він. — Нічого дивного, нічого незвичайного. Не кажи Форсайту, але я відправив ВЕРОНІКУ минулого вечора подзвонити у її двері. Ніхто не відповів. Мабуть, вона там не спала. Росіяни, певно, працювали в нічну зміну.

Нейт пішов до раковини та вмив обличчя. У грудях тиснуло. В холодильнику стояла каструля з одним пельменем. Він поглянув на маленький шматочок тіста, який вона складала своїми пальцями. Ґейбл готував на плиті омлет, та Нейт був надто схвильований, щоб їсти.

— Ніхто не знає, як готувати справжній омлет, — сказав Ґейбл. — Ти не просто смажиш яйця й загортаєш їх. Це дурня. Слід трусити сковорідку й розтирати суміш — ти мене слухаєш? — а потім зібрати яйця скраю сковорідки. Ось так.

Він злегка посунув яйця виделкою, взяв ручку сковорідки з-під низу, стукнув нею об плиту й перевернув на тарілку. Омлетом Ґейбла була блідо-жовта купа недосмажених яєць.

— І срана середина має лишатися рідкою, — сказав Ґейбл, надрізавши омлет виделкою. — Хочеш?

— Господи, Марті, — сказав Нейт.

— Слухай, ми можемо лише чекати, доки стане відомо, що сталося. І більш нічого. Буквально.

Він закинув ще омлету собі до рота.

— Дозволь запитати. Який найважливіший аспект усього цього концерту?

— Ти маєш на увазі посібник, підміну? — спитав Нейт. — До біса посібник, як щодо нашого агента? Можливо, зараз її тримають прив’язаною до стільця в якомусь підвалі, а ти собі їси омлет.

— Я переймаюсь її безпекою не менше за тебе, — сказав Ґейбл, — та треба почекати, впевнитись, що росіяни вірять у справжність посібника. Слід чекати, доки вони почнуть вітати одне одного з перемогою. Форт25 стежитиме за трафіком в резидентурі в режимі реального часу. Завдяки флешці, яку Домініка завантажила на їхній комп’ютер, у нас є все, хлопці з нацбезпеки все перехоплюють. Повне радіомовчання, та це може означати, що вони просто стали надзвичайно обережними.

— А якщо ми втратимо агента? Воно того варте?

— Сам подумай. Ми змушуємо більшовиків марнувати сім років на планування кібератак проти того, що вони вважатимуть нашою інфраструктурою, просто так. Що може бути важливішим?

Нейт пильно поглянув на Ґейбла:

— Насолоджуйся своїм клятим омлетом.

***

Опівдні Форсайт відірвав погляд від документів на своєму столі. Ґейбл щойно повернувся від своєї людини, яка провела весь ранок, стежачи за посольством. Нейтові не подобався вираз його обличчя.

— Сьогодні о дев’ятій годині ранку з російського посольства виїхав фургон. ДІВА і двоє інших. У них із собою була сумка для дипломатичної пошти, і прямували вони в бік аеропорту.

— Щодня опівдні є рейс Аерофлоту до Москви, — сказав Ґейбл, дивлячись на свій годинник. — Це за дев’яносто хвилин.

— І все? — спитав Нейт. — Що ми робитимемо?

— Абсолютно нічого, — сказав Форсайт. — Фургон, який їде до аеропорту, звичайний. Перше, що вони зроблять — і чим вони, власне, займалися минулої ночі, — це скопіюють кляту хрінь. Тепер вони везуть оригінал у сумці на полуденний рейс. Домініка і два співробітники посольства. Волонтов десь так би і вчинив, відіслав би її, а сам би лишився цілувати зади й збирати всі почесті.

— Ми цього не знаємо, — сказав Нейт. — Що, як вони везуть до Москви її? Що, як у неї неприємності?

— Навіть якщо це правда, що ти пропонуєш? — спитав Форсайт. — Той посібник дістанеться до Москви.

— Пустіть мене в аеропорт, — сказав Нейт. — Я хріні не робитиму. Просто простежу. Може, вдасться зрозуміти, що відбувається. Нам слід дізнатися, яка склалась ситуація, хіба ні? Нам же потрібні деталі для звіту?

— І не подумаю, трясця, — сказав Форсайт. — Ти будеш, мов той Ромео, кричати, щоб Джульєтта вийшла на балкон.

Нейт поглянув на Ґейбла.

— Я вже не витримую, — сказав Ґейбл. — Цей членоголовий будь-якої миті розридається. Томе, я поїду з ним. Не дам йому наступити на власний член. Подивимось, з ким вона летить, спробуємо глянути, що й до чого.

Ґейбл поглянув на Форсайта й кивнув.

Коли Форсайт нічого не відповів, Нейт і Ґейбл накинули свої куртки й полетіли сходами на вулицю. Нейт сів за кермо, і вже незабаром вони були на місці. Пройшлися заскленим оглядовим майданчиком, який виходив на залу вильоту. Ґейбл помітив Домініку, вона сиділа біля виходу до рейсу аеро­флоту. На ній був той самий блакитний костюм і та ж біла блуза. Волосся було перев’язане стрічкою. По обидва боки від неї сиділи два співробітники посольства. Між ногами одного з них, на підлозі, лежала жовта сумка для дипломатичної пошти. Домініка здавалась маленькою й тихою, вбрана, мов старанна канцелярська працівниця, яка повертається до Москви й до Центру.

Ґейбл схопив Нейта за комір і потягнув за широку колону.

— Стій тут. Не махай. Не рухайся. Якщо вона тебе побачить, невідомо, яка в неї буде реакція. Якщо хрінова, ти можеш її вбити.

Домініка сиділа між охоронцем резидентури та посольським «шестіркою», адміністратором, який, почувши, що слід збиратися для безкоштовної поїздки додому й назад, напакував валізи банками лосося та музичними CD, які можна буде продати сусідам і друзям у Москві. Він навіть не знав, хто ця пишногруда молода цукерочка, що сидить біля нього, та йому було й начхати. Охоронець, що сидів з іншого боку, отримав кілька небагатослівних інструкцій з приводу подорожі. Йому сказали лиш, що молодшого лейтенанта Єгорову зустрінуть в аеропорту офіцери і що цим самим офіцерам він має передати сумку. Він мав отримати розписку за сумку й за два дні повернутися до Гельсінкі. Крапка.

Домініка була затиснута між всепоглинаючим подвійним душем з одеколону охоронця й нудотного смороду вареної капусти від лінивого адміністратора. Щось привернуло її увагу, і вона підвела погляд на майданчик нагорі. За скляною стіною, за колоною, стояв Нейт. Він дивився на неї — руки по боках, скло, тоноване пурпуровим. В неї перехопило подих; вона силою втримала себе на місці. Їхні погляди зустрілися, і вона непомітно захитала головою. «Ні, dushka, — вона хотіла, щоб її думка долетіла до нього крізь скло. — Відпусти мене». Нейт поглянув на неї та кивнув.

Правильний французький омлет Ґейбла

Збити яйця з сіллю та перцем. Коли масло в сковорідці на високому вогні перестане пінитися, влити яйця. Смажити, з силою помішуючи та одночасно рухаючи сковорідку. Нахилити сковорідку вперед, щоб зібрати страву в одному кінці. Провести виделкою з країв, загорнувши їх на рідку середину, упевнившись, що краї омлету сходяться. Взяти ручку сковорідки з-під низу, злегка вдарити дном об плиту та вивернути на тарілку. Омлет має бути блідо-жовтим та рідким усередині.

25

Форт (скорочено від Форт-Мід, штат Меріленд) — військовий форт, в якому розташована штаб-квартира АНБ, Кіберкомандування США та Агентство з оборонних інформаційних систем.


21


Волонтов не дивився на Домініку, коли казав, що хоче, аби вона підготувала реферативний переклад посібника Булларда, однак повітря навколо його голови було залите темно-помаранчевим світінням. Омана, недовіра, небезпека. Вона це відчувала. Їй доведеться залишитися в посольстві на ніч, зможе лягти на дивані в кімнаті для відпочинку біля архіву. Головоріз із КР ні на мить не випускав її з поля зору. Вона не знала, що він cтежив за тим, як гурт чоловіків повалив Булларда на мармурову підлогу «Kӓmp», розштовхуючи туристів, та інтуїція підказувала їй, що тут щось геть не так.

Волонтов поглянув на неї з іншого кінця кімнати, і вона відчула пекучий подих минулого, погляд сталінських катів — Дзержинського, Єжова, Берії, — порожній, безкровний, яким чоловіків і жінок відправляли до карцеру. Домініка знала: щось сталося, і боролася з припливом паніки, що здіймався всередині. Вони тримали дистанцію, а це завжди поганий знак, увімкнулася машина недовіри. Домініка вирішила діяти так, ніби нічого не сталося, прибрати невинного вигляду. Подумала про конспіративну квартиру, про Нейта і Bratka, а тоді наказала собі припинити думати про них і підготуватися до того, що насувалося. Почала замуровувати пам’ять, ховаючи секрети так глибоко, як тільки могла. У жодному разі їм не можна дізнатися про її таємницю, хоч як глибоко вони копатимуть.

У Шереметьєво їх зустріли двоє сивих чоловіків, що стояли пліч-о-пліч посеред терміналу. Вони забрали жовту торбину в охоронця, який потому полишив термінал в окремій машині. Сказали, що її викликають на бесіду, оточили з обох боків і повели до машини, що вже чекала надворі. Вона мовчки їхала крізь призахідне сонце до безіменної будівлі на східному кінці міста. Все, що могла бачити, — це що була вона за Рязанським проспектом, скрипучий ліфт, довгий коридор із зеленими стінами, і, коли сутінки поглинули світло, її посадили в кабінеті. Вже два дні вона нічого не їла й не перевдягалась. Чоловік в окулярах відчинив двері й жестом наказав зайти до кімнати, яка була схожа на чийсь кабінет, от тільки що був він якийсь несправжній, як постановочний, аж до вази з трояндами на тумбі.

Той чоловік мав тонкі руки піаніста. Він був лисий, із вм’ятиною з одного боку голови, як від трепанації, що, на подив, вигнула й викривила і жовтий ореол навколо. Zheltyj, знайомий жовтий колір зради й підступу. Він привітав Домініку з поверненням до Москви, завжди приємно повернутися до Москви, еге ж? Він сказав, що вони задоволені її роботою в Скандинавії, особливо її курируванням добровольця. Ні, не zheltyi, zheltizna — той чоловік сам був тією жовтизною. Це був обман, небезпека, смертельна небезпека, вона відчувала її нюхом.

Їй слід було прибрати відповідного вигляду — зацікавлена, дещо спантеличена, втомлена з дороги. А понад усе, заради Бога, жодного натяку на страх, жодного натяку на розпач. «Мали місце якісь непорозуміння?» — спитала вона. Чи можна дізнатися його ім’я, ранг, з якого він управління? Вона припустила, що він її колега зі Служби. Полковник Дигтяр, Управління К, так, авжеж, із Центру. Дигтяр. «Українець», — подумала вона. Лампи кидали тінь на западину в його черепі.

Вона переповіла перебіг операції від моменту, коли зайшла на зустріч до готелю. Ні, вона не в курсі про інцидент, їй нічого не відомо про арешт, який відбувся згодом, як тільки вони з резидентом покинули «Kӓmp». Резидент Волонтов не казав, що щось пішло не так. Дигтяр нічого не занотовував, не посилався на жодні документи. Все записувалось на плівку, вони спостерігали за її обличчям, руками. Вона опиралася спокусі подивитися, де встановлені камери. «Не дивись, не думай, тобі ніхто не допоможе, ти маєш впоратися самотужки, ти сама в цій мандрівці».

Вони забрали її паспорт і відпустили додому. Її мати відчинила двері в самому халаті, спершу здивувавшись, та вже менш ніж за секунду її обличчя заспокоїлось, погляд спорожнів.

— Домінушка, яка несподіванка, заходь, дай подивитися на тебе. Я й не знала, що ти приїдеш, — спокійно сказала мати.

Обережно.

— Це була незапланована поїздка, — сказала Домініка якомога невимушенішим тоном. — Добре повернутися додому, мамо, побачитися з тобою.

Небезпека. Мати з донькою обійнялися, тричі поцілувалися в щоки і знову обійнялися.

Домініка не наважилась стиснути її, не можна зриватися. За ними можуть стежити, слухати. Мати з донькою не лягли одразу, Домініка розповідала їй про фінів, про життя за кордоном. Треба було виспатись, завтра зранку було багато роботи. Ще один поцілунок, мати погладила її по щоці й пішла спати. Вона знала.

Її забрали зранку і знову відвезли на Рязанський, де вона ще раз розповіла всю історію, цього разу трьом чоловікам, що сиділи за столом з вазою троянд перед собою, вірогідно, між квітками був схований мікрофон. Жоден з них не говорив, однак вони весь час гортали сторінки якогось непідписаного документа — невже та свиня Волонтов так швидко надіслав звіт? Вони вийшли, лишивши її саму, тоді повернулися, і вона знову переповіла історію, слово в слово. Вони ж бо шукали змін, суперечностей. На Домініку ще ніколи в житті так не витріщалися, ще гірше, ніж у балетній школі, навіть гірше, ніж чоловіки, що дивилися на неї в школі горобців. Вона відчула, як їй стиснулось горло, відчула, як наростає лють, однак стрималася й дивилася на них рівним поглядом. Вона не дозволила їм наблизитись до крижаного секрету у своїх грудях.

Це тривало весь день, а потім їй дозволили піти додому. Мати нагріла shchi — наваристий м’ясний суп — і квартиру наповнив запах дачі й овочів та спогади про зимові ранки. Домініка їла тремтячими руками, мати до їжі не торкнулася, просто сиділа навпроти й дивилася. Вона знала.

Її мати не грала професійно вже п’ятнадцять років, але встала й повернулася на кухню з футляром. Це була звичайна скрипка, зовсім не те, що її Гварнері, та вона сіла за столом біля доньки, приставила інструмент до підборіддя й неквапно заграла, Шумана чи Шуберта, Домініка точно не знала. Скрипка вібрувала, ноти були щільні, насичені й червонясто-пурпурові, як у ті давні часи у вітальні з татом.

— Твій батько завжди дуже пишався тобою, — сказала мати, граючи.

Невже вона свідомо грає, щоб заглушити мікрофони? Неможливо. Її мати?

— Він завжди сподівався, що твій ентузіазм і патріотичний обов’язок надаватимуть тобі снаги.

Її очі були заплющені.

— Він дуже хотів розповісти тобі про свої почуття, він, хто пережив систему. Та не насмілився. Не казав, бо хотів захистити тебе.

Вона розплющила очі, але продовжувала грати, ніби у трансі, пальці цупко і впевнено бігали по грифу.

— Він зневажав їх, про це б він сказав тобі зараз, коли прийшло лихо.

Про що вона здогадалася, звідки вона знає?

— Усе своє життя. Він хотів сказати тобі. А тепер скажу я, — прошепотіла мати. — Чини їм опір. Бийся з ними. Ти мусиш вижити.

Сказавши останнє слово, вона припинила грати й поклала скрипку на стіл, встала, поцілувала доньку в чоло і вийшла з кухні. Музика й досі бриніла в повітрі, скрипка була тепла в тому місці, яким мати прикладала її до підборіддя.

Наступного дня була ціла черга кабінетів, з одним чоловіком, двома, трьома, а то й з жінкою в костюмі й зібраним у пучок волоссям, тьмяно-чорним і лиховісним, яка обійшла стіл і сіла біля неї, чи з полковником Дигтярем з жовтим прогнутим черепом, який просив її описати візерунок на килимі в номері готелю «Kӓmp», двері подеколи зачинялися за нею м’яко, подеколи ними гахкали так, що аж трусився одвірок, — «Ми тобі не віримо». А далі — щось неймовірне, страхітливе, неможливе, незворотне.

Хитка поїздка в мікроавтобусі без вікон, луна в підземному гаражі, й вони опинилися у в’язниці, скоріше за все, в Лефортові, не в Бутирці, бо справа політична. Її проштовхали тьмяно освітленим коридором до смердючої приймальні. Чоловік і жінка дивилися, як вона виступила зі спідниці, струсила туфлі й розстебнула бюстгальтер. Вони очікували, що вона потупить голову, відвернеться від їхніх поглядів, прикриє соски і лобок, та вона була натренованим горобцем, пройшла курс в АВР. Хай ідуть до біса. Гола-голісінька, вона стала рівно й дивилася на них, доки вони не кинули їй заляпану бавовняну тюремну робу. Роба шурхотіла об матрац у темній камері без вікон, з двома нарами, і вона подумала про матір, яка чекає на неї з вечерею, і стиха покликала батька, а тоді, на власний подив, Нейта.

Аби зламати її дух, Домініку водили коридорами, але так і не дозволили побачити жодного іншого ув’язненого. Охоронці клацали сталевими ключами, і коли двоє ключів одночасно клацали срібним «клац-клац, клац-клац», її заштовхували до дерев’яної шафи, які були в кінці кожного коридору, міцно замкнені, чорні, сповнені важким духом колишніх ув’язнених, і тільки тоді проводили когось іншого. Небо вона бачила лише чорним або блідо-жовтим, ніч змінювала день, та лампи в її камері повсякчас гули, а знадвору регулярно доносились сигнали машин.

За нею скрізь слідував її батько, а усміхнений Нейт чекав на неї в різних кімнатах, якісь були натоплені, якісь — холодні, якісь темні, якісь яскраво освітлені. Вона змахувала волосся з очей, коли її обливали водою і вмикали вентилятори. Нейт сидів біля неї, тримаючи за руку, прив’язану до підлокітника крісла, поки вона тремтіла. Вони не розмовляли з нею, та їй було достатньо знати, що вони поруч, відчувати їхню присутність.

Слідчі кричали або ж сміялися, наблизившись до її обличчя, і питали про її закордонні контакти — француза Делона та американця Неша. Вона працює з американцями? В наші дні це не проблема, така собі політична розрядка тощо. Казали, що хочуть дізнатися її погляд на всю цю історію, потім били її й казали, що Марта Єленова мертва, що це Домініка вбила її й вони відправлять своїх людей зробити те саме з її матір’ю. Її били по обличчю й воно було все в синцях і боліло, але ж усі маленькі горобчики люблять це, еге ж?

Вони чергували вдень і вночі, продовжували кричати на допитах, а подеколи прив’язували її до столу з іржостійкої сталі. І байдуже, чи лежала вона рівно, чи голова звисала з краю столу, Домініка опиралася всіма своїми силами, всією своєю волею. Ненависті не було, інакше вона б зламалася. Натомість у ній зростала зневага, вона так просто цим тварюкам не здасться, не дозволить їм нав’язувати свою волю.

Здавалося, вони не настільки розумні, аби знайти всі нервові вузли — в основі куприка, над ліктем чи на підошвах ніг, — одначе світло, набридливі пальці ніколи не хибили, і крики болю зринали з глибин її тіла, вона чула в горлі власне нерівне дихання.

Біль у нервових закінченнях відрізнявся від болю в сухожиллях, який, натомість, відрізнявся від болю, спричиненого дротом, затягнутим довкола її голови, через відкритий рот. Домініка розуміла, що очікування болю, очікування того, що буде далі, було куди гіршим за ті агонії, які спричиняли їхні дії. Грудка провідникового ланоліну, розмазана між її сідниць, лякала її більше за перший поштовх заокругленого алюмінієвого кілка, який вони запихали в неї, лякала більше за відчуття електричного струму, скаженого, пульсуючого болю, з яким нічого не вдієш, який аж вигинає спину й від якого вона обм’якала, коли подачу струму припиняли.

Одна з жінок-тюремниць практикувала ще й особистий інтерес під час проведення офіційної процедури. Її сильні руки й товсті зап’ястя були поцятковані вітиліго, їм бракувало пігменту. Прив’язана до сталевого стільця, обтягнутого брезентом, Домініка дивилася, як ті рожеві руки нескінченно бігають її тілом, натискаючи, здавлюючи, щипаючи. Очі тієї матрони — вони були овальні, як у кота, — спостерігали за обличчям Домініки. Одна рука ковзнула вниз по животу Домініки, й губи матрони несвідомо розтулилися від збудження.

Матрона нахилилася ближче — її обличчя було за кілька дюймів від Домініки, очі запитували, шукали відрази, жаху, паніки. Домініка спокійно заглянула в ті гострі очі, затим розвела стегна.

— Давай, garpiya, — прошепотіла їй в обличчя Домініка. — Ну ж бо, не соромся, промочи рукав.

Матрона випрямилась і ляснула Домініку по обличчю. «Вибач, що зламала тобі твою маленьку вологу гру», — подумала Домініка.

Ключі брязкали, її замикали, штовхаючи об стінки шаф у кінцях коридорів, у камерах не вимикали світла, доки їй не починало різати очі, хрипкий мегафон звучав подібно до Шумана чи Шуберта, вона точно не знала. До її камери закинули бліде дівча з синцями на ногах і раною в кутику рота, шпурнули обличчям на підлогу, і їй захотілося проговорити з нею всю ніч, а залякана співкамерниця, ридаючи, казала їй, як вона ненавидить їх, вона ж бо не зробила нічого поганого. Маленькій жовтокрилій kanarejka — канарці — хотілося друга. Дівча лизнуло ранку на губі й поглянуло на Домініку на нарах, виставило руку і сказало, що їй самотньо. Домініка відвернула обличчя до стіни й проігнорувала її скрипучий голос.

Вони не знали нічого. Чекали чогось попереду, що щось станеться, та вона міцно трималася за свої секрети. Вони повернулися до американців, хотіли знати про її завдання зблизитися з Нешем. Ти з ним трахалась? Огорнула його khuy своїм маленьким горобиним дзьобиком? Щодня було дві години, без прив’язувань, без криків чи ляпасів по обличчю, від яких її голову кидало то ліворуч, то праворуч і розмивало зір. Безіменний полковник — в офіційній уніформі з синіми погонами, що пасували до його ореолу, чутливий, як і Форсайт, художник — сідав перед нею за стіл. З ним треба обачніше, не втрачати пильності.

Він розмовляв тихо, спокійно, на початку кожної зустрічі питаючи, чому вона зрадила свою країну. Вона відповідала, що нічого такого не робила, а він продовжував, мовби не чуючи її, м’яко питаючи про причини, через які вона вирішила зробити це, коли саме вона вирішила піти на цей крок.

Полковник був такий спокійний, такий упевнений у собі. Його питання походили з теорії — її провини, — та вже починали ставати реальністю. Поговорімо про розчарування в житті, казав він, про ті розчарування, які спонукали тебе зробити це. Логіка, фантазія і плутанина почали підкорювати її виснажений розум. Хочеш почитати стенограму суду над Синявським? Вона не знала, хто це такий, — дисидент, якого засудили 1966 року. Почитай, як заперечення еволюціонує у прийняття, як воно звільняє, сказав полковник. Його голос був м’який, мелодійний, блакитне світіння, здавалося, огортало її. «Зберігай свідомість».

Старезна, ядуча, безпристрасна стенограма загіпнотизувала її; здавалося, вона фізично перебувала на тому показовому суді. Відчувала, що здається. Знесилене відкидання особистих звинувачень наближали її до того, аби погодитись із всеосяжним прийняттям провини. Все просто, дуже просто, казав він, всього лиш треба визначитися з тим, як вона зрадила, коли і наскільки сильно.

Він майже зламав її, цей чемний полковник у випрасуваній формі, однак вона пручалася й не давала затягнути себе в ту чорну діру. Її ж бо звуть Домініка Єгорова. Вона була балериною, офіцером СВР, горобчиком, натренованим маніпулювати свідомістю інших. Вона кохала, і її кохали у відповідь. Заплющила очі й високо знеслася над Москвою, летячи уздовж річки, високо понад полями й лісами, змахнула крилом над Бутово, над вузькою могилою, в якій лежала Марта Єленова, засипана замерзлою землею.

Марта надала їй сили, й вона вирвала свій розум із провалля, пошукала в собі, віднайшла все, що вони дали їй для спротиву їм самим, включно з галюцинаціями, яким Домініка зраділа. Вона лежала у своїй камері, але це було ліжко в Гельсінкі, а болюче світло, що лилося їй у вічі, було місяцем Фінляндії, вона лежала рівно, відчуваючи на собі його вагу. Лихоманка й озноб були його ласками. З її запаленого ока текли сльози кохання, які він збирав своїми поцілунками. Вона перевернулася на матраці, поклавши кулаки під живіт, щоб спинити біль.

Хай навіть руки їй німіли від пасків, вона однаково почувалася сильнішою. Доторкнулася до секрету всередині себе, він був глибоко захований, та вона все одно відчула його. Вона могла думати про нього, знаючи, що їм не вдасться накласти на нього своїх лап. Мати сказала їй Опиратися, Битися, Вижити. Вони слабшали, а вона, на противагу, сильнішала. Їхні кольори миготіли, все вмикались і вимикались.

Вона повторювала їм, знову і знову, що не зробила нічого поганого, вона не може нічого сказати, бо нема чого казати. І що гучніше вони кричали, то веселіше їй було від того. Так, вона раділа — вона полюбила цих чоловіків і жінок, що мордували її, полюбила осяяного бірюзовим полковника. Вони знали, що не зможуть продовжувати вічно, в них закінчувався час. І вони нічого не отримають, хіба що вирвуть із неї зізнання.

***

Високо понад зубчастими дахами Лефортова, Луб’янки і Ясенєва ефір повнився шифрованими повідомленнями, питаннями й відповідями, пріоритетами й термінами. З Вашингтона надходила інформація про випадок з Буллардом. Вашингтонська резидентура наставила антенки, водила контакти на обіди, зустрічалася з налаштованими на співпрацю американцями в підземних гаражах, на стежинах національного парку «Чизапік і Огайо» чи на темних, мощених бруківкою вулицях Джорджтауна та Александрії. Чутки, що надходили з Мін’юсту США, вказували на те, що до контакту з російською розвідкою в Гельсінкі Буллард перебував під підозрою вже рік. Його арешт у Вашингтоні вже був спланований, проте неочікувана закордонна поїздка змусила їх відкрити карти.

Офіційні американські джерела недооцінили втрату посібника — не так уже й багато чого потрапило в публічний доступ, однак витік від «високопоставленого джерела з уряду» описав цей випадок як «непоправну втрату інформації стосовно національної безпеки». Затим послідували вимоги з Конгресу розпочати дослідження звітності. Вся ця метушня, ці взаємні докори і звинувачення були частиною багатошарового окозамилювання, підготовленого й розповсюджуваного полчищами джерел, які й самі ні про що не здогадувались, а також відбірних базік, а керував усім цим начальник контррозвідки Саймон Бенфорд, маючи на меті запевнити росіян, що посібник, який вони отримали, був справжній. А як на додачу виявиться, що це допоможе захистити агента ДІВУ — якщо вона й досі жива, — тим краще.

Управління СВР Р (аналіз) та Т (наука) подали звіти. По­передній аналіз документа Національної служби зв’язку США, переданого Буллардом, показав, що документ справжній і не підроблений. Офіцери Управління Т, експерти з комунікацій ФАПСІ та науковці з Санкт-Петербурзького університету інформаційних технологій взялися за вивчення посібника, консультуючись із Міністерством оборони, аби визначити вразливі місця в обширній американській мережі. З бюджету на оборону попросили фінансування на розробку програмного забезпечення, кібер-додатків та інших інструментів для потенційного використання проти оцінених слабких місць системи.

Позаяк вони хотіли вірити, knyaz’ki, князьки з Кремля досягли консенсусу. Матеріал автентичний, і це неабияка удача, хай навіть американцям і відомо про його втрату. Викрасти інформацію з-під носа в американської розвідки стало тактичним тріумфом, демонстрацією російської майстерності й таланту. А те, що Булларда заарештували, — це вже його власна невдача, вочевидь, результат тупості, неакуратності й жадоби. Кремлю плювати на його подальшу долю. Тепер він морока американців, і йому світять три довічні ув’язнення.

Дума похвально оцінила роботу резидента Волонтова і всієї гельсінської резидентури. На вечірній церемонії в позолоченій Андріївській залі Великого Кремлівського палацу, оздобленій двоголовими орлами там, де колись висіли червоні зірки, першого заступника директора СВР Єгорова нагородили другою зіркою генерал-лейтенанта. Президент Путін особисто вручив Єгорову довгастий, обшитий фетром футляр з двома зірками, тричі поцілував і обдарував фірмовою крокодилячою усмішкою, якою президент висловлював підбадьорення і схвалення. Церемонія підвищення в рангу збіглася з вихідними й на два дні затримала звільнення Домініки.

У понеділок після сніданку Ваня нарешті зробив необхідні дзвінки. В КР, в Управління внутрішніх розслідувань і, зрештою, у ФСІН — психів зі Служби виконання покарань, демонічне сíм’я гулагів. Він представлявся, послуговуючись уже новим званням — генерал-лейтенант Єгоров, — і наказував їм закрити справу. Бо виглядає це все вже надто недобре, вона ж бо, Господи прости, донька його брата. Ні, він не хоче, щоб вони перейшли на Другий рівень. Ні, він не дає дозволу на використання наркотиків, курс сенсорної депривації чи сильніший електричний шок. «Що з вами не так, люди? Таке роблять з падлючими зрадниками, як той кріт, що й досі гуляє на волі, — подумав він. — Якщо вона ні в чому не зізналася, значить, нема чого визнавати», хоча біс його знає, що там робиться в Гельсінкі, коли справами керує той sliznjak— слизень — Волонтов. «Відмийте її і пришліть до мене, її мати непокоїться, вона потрібна мені на роботі», — сказав він з батьківською турботою.

Полковник Дигтяр особисто приніс у камеру картонну коробку з її одягом і лишався там, поки вона роздяглася, повернула робу — державну власність — і одяглася перед ним, її гомілки й стегна вкриті синцями, нігті аж пурпурові, ребра просвічують. І всього цього досягнуто за такий короткий час. Її вивели нагору, до ґратчастих дверей, вона вийшла на засніжену вулицю, заповнену шумом трафіку й вихлопами від автобусів, і трохи пройшлася пішки, щоб відчути землю під ногами, над головою їй клубочився пар її дихання. Накульгування зараз було помітніше, і в неї тремтіли ноги, та вона зосередилась на тому, щоб піти звідти, випрямивши спину й помахуючи руками. Під манжетами пальта все одно виднілися сліди на зап’ястях.

***

Домініці снилася в’язниця, коли вона спала у своєму ліжку або в кріслі у вітальні, доки її мати прала простирадла, просякнуті отрутою, що виходила з її тіла. Вона зайшла у шафу в коридорі, зачинилася в ній і стояла в темряві, заново переживаючи ті часи в ув’язненні — запахи і звуки, клац-клац, клац-клац — і відчуваючи задоволення від усвідомлення, що може вийти на світло, коли їй заманеться. Вона зв’язувала собі руки колготами й міцно затягувала вузол зубами, щоб відчути власний пульс. Коли всі ці страхи покинули її, вона тихо заплакала, сльози зрошували її щоки. Мати грала на скрипці кожен день, по півгодини, в той час як Домініка сиділа на підлозі й робила розтяжку, піднімала ноги до болю в животі й відтискалася від підлоги, доки не починали труситися руки. Першого вечора мати скупала її, сидячи біля ванни, але зараз Домініка вже стояла у ванній кімнаті сама, дивлячись, як поволі зникають сліди, спостерігаючи своє зцілення. Вона кивнула своєму відображенню в дзеркалі. Їй кращало, і разом з цим відчуттям звільнення в ній раз по раз здіймалася брунатна фуга, червона лють. Це була глибинна злість, яку можна легко контролювати, тривка, якою вона може живитися.

***

Домініка Єгорова сиділа в кріслі перед столом свого дядька, в його кабінеті на адміністративному четвертому поверсі штабу СВР у Ясенєві. За вікном, куди сягав зір, простягався засніжений сосновий бір, а далі — голі поля й рівний горизонт. Крізь панорамне скло струмувало сонячне світло, підсвічуючи половину дядькового обличчя, але більшу частину занурюючи в тінь. Половина його скотинячої жовтої аури була поплямована тінню, інша половина підсвічувалася сонцем. Ваня Єгоров відкинувся, запалив сигарету й поглянув на свою небогу. Вдягнена вона була у просту білу блузу, застебнуту під шию, і синю спідницю. Її темне волосся було ретельно зачесане. Була вона схудлою і блідою.

— Домініко, — сказав Ваня, наче вона щойно повернулася з круїзу по Волзі. — Я був радий чути, що неприємність закінчилася. Розслідування в гельсінській справі завершено.

— Так, — сказала вона, дивлячись в одну точку на стіні за ним.

Ваня пильно поглянув на неї.

— Тобі не треба хвилюватися. Кожен офіцер, що бере участь в операціях, в якийсь момент своєї кар’єри проходить розслідування. Така вже суть нашої роботи.

— А щодня по чотири години сидіти прив’язаною і облитою холодною водою перед вентилятором — це також суть нашої роботи?

Вона сказала це спокійно, без запалу.

Ваня, скривившись, глянув на неї.

— Тварюки, — сказав він. — Я вимагатиму перевірки.

«Перевірки перспектив своєї кар’єри», — подумала Домінка. Вона кивнула на нову грамоту на стіні:

— Вітаю з підвищенням, дядьку.

Ваня поглянув на підпис і стрічку й пробігся пальцем по розе­тці на лацкані.

— Так, дуже дякую. Але як щодо тебе? Що мені робити з тобою?

Наче їй дають вибір, подумала вона. Однак мала дещо на думці.

— Ну, оскільки я повернулася, то готова відправитися, куди тільки ви мене відправите. Звісно, рішення лише за вами, але я б дуже не хотіла повертатися у «п’ятий». Чи можливо мені перейти на посаду, запропоновану генералом Корчним в Американському відділі?

— Я спитаю в нього, — сказав Ваня. — Впевнений, він погодиться.

— І ще дещо, — сказала Домініка.

Вона подумала про всіх них, про свою тюремну камеру, відчула, як стискається горло, і знала, що обличчя й шия в неї зашарілися. (Пункт 47: напружте шию й обличчя, аби надати природності емоції чи оргазму.) Ваня чекав.

— Я хочу продовжити роботу над справою Неша, — зненацька сказала вона, утримуючи його погляд своїм.

Ваня сперся на спинку крісла й замислено поглянув на неї.

— Оце так проханнячко. Сама знаєш, полковник Волонтов вважав твій прогрес в операції проти того американця надто повільним.

— З усією повагою, та полковник Волонтов скотина, — сказала Домініка. — Йому геть байдуже до операції. Він нічого не робить для сприяння як твоїм інтересам, так і інтересам Служби. А зараз, коли я далеко від його брудних поглядів, мені байдуже до його думки.

Ваня відвернувся й поглянув у вікно.

— А що там з Нешем?

— Я розвинула з американцем тісні стосунки, — сказала Домініка. — Ми часто бачились, як ви й передбачали. А до мого від’їзду з Гельсінкі ми… зблизились.

— І ти вважаєш, що тобі вдалось визначити, чим він займається?

Він продовжував дивитися у вікно, його жовта корона ставала дедалі насиченіша. «Він погодиться, — подумала Домініка. — Для нього це аж надто важливо».

— Безсумнівно, — сказала Домініка. — Попри нездоровий інтерес полковника Волонтова, Нешева pylkyi — палкість — лише зростала. — Домініка не зводила очей із дядька. — Та, на жаль, в’язниця й допити дещо розладнали наш роман.

Ваня обмірковував цю ідею. Йому було вкрай потрібно упіймати крота. Його небога знає Неша краще за будь-кого, і тепер вона точно мотивована. Однак вона все одно змінилася — безсумнівно, перебування в Лефортові вплинуло на неї, — вона видавалася одержимою, заведеною. Невже вона закохалася в Неша? Чи хоче проводити більше часу поза Москвою, на Заході чи?..

— Дядьку, мені поставили до відома, — м’яко кинула Домініка, прочитавши його думки. — Мене відновили на службі, моє досьє чисте. Я найкращий офіцер, найкраща нагода вийти на американців і дізнатися, хто цей російський зрадник. Ця операція стала моїм особистим викликом. Я хочу знову зіграти проти них.

— Говориш ти доволі впевнено, — сказав Ваня.

— Так і є. І так має бути. Це ж ти створив мене, — сказала Домініка.

Вона побачила, як Ваня аж роздувся від цих слів, його марнославство роздалося над його головою, як жовта кулька.

— І як ти це зробиш? — спитав Ваня.

Домініка знала, що тут треба легенько смикнути за одну ниточку.

— Я покладатимусь на твої поради й настанови, а також на керівництво генерала Корчного.

— З генералом Корчним у цій справі ще не говорили, — сказав Ваня.

— Я лише припустила, що логічніше починати роботу з його відділу, — сказала Домініка. — Якщо маєте якісь інші ідеї…

— Я подумаю над залученням Корчного, — сказав Ваня.

«Дядечко подумає над тим, що вже й так давно вирішив», — подумала Домініка.

— Яким би не було рішення, ми триматимемо все у суворому розмежуванні, razdelenie. Кожен крок я обговорюватиму з вами або з кимось, призначеним вами.

— А ти знаєш, що Неш завершує своє завдання в Гельсінкі? — сказав Ваня.

Він оглянув її обличчя, шукаючи якоїсь реакції, та нічого не знайшов.

— Я не знала, — сказала Домініка. — Але це не важливо. Він ніде не сховається.

***

В Ясенєві почали ширитися чутки. Пішов поголос, що небога Єгорова повернулася з Фінляндії і вже знову працює; саме в тій країні Служба досягла великих успіхів, але нікому ні слова. Єгорова якось причетна до цього? Що кажуть про розслідування? Звичайне зловживання службовим становищем чи щось іще? Виглядала вона так само, але якось трохи інакше, схудла. Якось інакше дивилася на людей божевільними, незмигними очима. Зараз працює в особистому кабінеті в американському відділі Корчного. Спеціальна робота для небоги заступника директора, не дивно, але це не лише semeystvennost’, не лише звичне кумівство. Ви тільки гляньте на ті очі, це очі лускунчика — і не того, що в балеті.

Вона звернулася до генерала Корчного з проханням взяти її до свого відділу. Він спинився й поглянув на неї з-під кошлатих сивих брів, його пурпурове світіння величне.

— Я схиляюся перед вами за вашу незламність у Лефортові, — тихо промовив він.

Домініка зашарілася.

— Ми більше не говоритимемо про це, — сказав Корчной.

Того дня Корчной сидів із заступником директора, вони попивали коньяк і розмовляли про Ваніну операцію з відновлення стосунків між Домінікою й американцем для продовження пошуків крота. Корчной висловив зацікавленість, попросив Ваню затвердити переведення Домініки до Американського відділу.

— З цього місця найкраще починати роботу над нашою проблемою, — сказав Корчной.

— Володю, — сказав Ваня, вся глибина і протяжність їхньої дружби проглядалася в цьому зичливому звертанні, — в роботі над цією проблемою мені потрібна твоя фантазія. Потрібен якийсь новий підхід.

— Між нами кажучи, я сам здивуюся, якщо ми нічого не придумаємо, — сказав Корчной.

Ваня наповнив чарки.

— І все це слід тримати в суворій таємниці, — сказав він, відпиваючи. — Нам не треба, щоб кріт злякався, відчувши, як навколо його шиї затягується зашморг.

SHchi — Російський капустяний суп

Варити яловичину, нарізану цибулю, селеру, натерту моркву й голівку часнику у воді дві години. В окремій каструлі залити окропом і жирною сметаною квашену капусту й півгодини тушкувати на середньому вогні. Зварити картоплю, корінь селери і гриби. Змішати всі інгредієнти; злегка приправити сіллю, немеленим перцем, лавровим листом і майораном і варити двадцять хвилин. Накрити каструлю рушником і поставити в піч на півгодини. Подавати зі сметаною і кропом.

22


Натаніель Неш безцільно брів світло-зеленим коридором штаб-квартири ЦРУ. Перехід був порожній, витягнувшись у довжину навощеної підлоги коридору D, біля якого він переходив у коридор E та УР26. Для оперативного офіцера минати територію Управління розвідки було чимось на кшталт подолання таємничих джунглів. З-за кутків визирали голови й засмикувались назад, двері прочинялися на дюйм і з грюкотом зачинялися. Ревучий регіт, мавпячі крики попід лісовою завісою, лункий стукіт палиць об порожню тикову колоду на тому березі річки.

Гельсінкі було спогадом, мукою. Домініку засмоктало, вона зникла, статус невідомий, що з нею — невідомо, «зв’язок з агентом втрачено», чекай, коли вона знову з’явиться, можливо, офіцер з резидентури зустрінеться з нею на перекурі десь за півсвіту звідси, може, за десять років, а може, й ніколи. Або ж чекай на звістку від іншого агента про те, що її заслали в lagerya— табори, — чи поки московські спостерігачі прочитають у «Правді», що вона загинула. Ненастанний зв’язок з гельсінською резидентурою нічого не відкрив про її долю.

За місяць після звістки від Домініки Нейт спитав у Форсайта, чи можна взяти відпустку за власний рахунок. Простодушно сказав, що поїде до Москви, приватно, аби розвідати, чи можна щось дізнатися про те, що з нею трапилось. Зазвичай незворушний Форсайт не стримався:

— То ти хочеш поїхати до Москви, га? — заволав він. — Офіцер ЦРУ, який знає про московські операції, хоче приїхати до Росії як приватна особа, без дипломатичного імунітету? Офіцер ЦРУ, про якого в СВР знають, що він шпигував у їхній столиці? Ти це хотів сказати?

Нейт не відповів. Почувши крик, до кабінету зайшов Ґейбл.

— То який у тебе план, Нейте? — запитав Форсайт. — Плануєш взяти штурмом Луб’янку, висадити двері камери, прорватися на дах і полетіти на захід на дельтаплані?

— Далеченько буде летіти з Москви, — сказав Ґейбл. — Але в усьому іншому це збіса гарний план.

— Більше повторювати не буду, — сказав Форсайт. — Ти не отримаєш дозволу ані від мене, ані від Центрального розвіду­вального управління взяти відпустку за власний рахунок, покинути цей запилюжений пост чи бодай задуматись про поїздку до Російської Федерації. Нам невідомо, чи ДІВА справді потрапила в халепу, де вона тепер і в якому статусі. Чекаємо, доки обізветься. Збираємо розвіддані.

Нейт посунувся в кріслі.

— Якщо її спіткало лихо, ми зрештою про це дізнаємось, — сказав Форсайт. — У цьому нема твоєї відповідальності; ти все правильно зробив. ДІВА була агентом, ми захищаємо агентів, ми діємо на власний страх і ризик, ми керуємо ними, керуємо, попри мізерні шанси. І, буває, втрачаємо їх, попри всю нашу методику й обачність. Ти мене зрозумів?

Нейт кивнув.

— Коротше кажучи, Нейте, — вже пізніше сказав Ґейбл у своєму кабінеті, — заткайся нахрін. У нас купа справ. Повертайся до роботи, заради Бога. Годі вже тинятися без діла. Наче в якомусь романі Джейн Остін.

***

У штаб-квартирі для Нейта був сенс у тому, щоб перевестись до ВОРЦЄ — Відділу операцій в Росії та Центральній Євразії, «ВОРи», як їх звали на російський манір, — слоняче кладовище для офіцерів, що повернулися з Москви і яких досі тіпає через постійне спостереження. Також там працювали агенти, які свого часу цілились, та не влучили в росіянина в Малайзії, Преторії чи Каракасі, а ще зелені салаги, які готувалися до Москви, всі такі набундючені й серйозні — вони ще не куштували очкостискувального страху через залежність агентового життя від уміння користуватися дзеркальцем.

Шеф ВОРЦЄ сидів у своєму кабінеті в Ленґлі із запечатаним подвійним вікном, що виходило на склепінчастий дах кафетерію між старою й новою будівлями штаб-квартири. Йому було за п’ятдесят, це був тендітний чоловік з пігментними плямами на щоках і ріденьким сивим волоссям, зачесаним через його майже повністю лису голову. Жорсткі сиві вуса й окуляри в масивній оправі надавали йому вигляду професора; підставка з люльками на його столі посилювала це враження, хоча шеф був ким завгодно, тільки не педантичним академіком.

Він був старою шльондрою з дюжиною закордонних завдань за плечима. Закріпився на посаді, працюючи з Кубою, а в середині кар’єри перейшов до роботи з Росією, коли виявилось, що вся когорта кубинських агентів ЦРУ — півсотні з тих, яких завербували, наставляли і які три десятиліття проводили розвідку, — за винятком двох, були подвійними агентами, цілком підконтрольними Генеральному управлінню Розвідки в Гавані. Це відкриття назавжди деморалізувало ту дюжину ветеранів, що присвятили все своє професійне життя операціям на Кубі, а для УР це стало кращим способом знищити кубинський відділ ЦРУ, ніж якби вони підірвали його.

Наразі шеф ВОРЦЄ опікувався російськими справами по всьому світу. Керував нинішніми агентами — двома десятками найкращих, надійних виконавців. МАРБЛ і досі був незамінним у когорті ВОР, та на прикметі були й інші кандидати, що гарно розвивалися.

Кожного ранку він перечитував «щоденний звіт» — колись це була тридюймова пачка друкованих телеграм, а нині — каскад каблограм, що мерехтіли в нього на екрані, — від молодих офіцерів з резидентур по всьому світу про їхні «напрацювання». Глобальна палітра подій від самого Ріо до Сінгапура чи Стамбула, описання контактів, зав’язаної дружби, п’яних вечорів, проведених, повзаючи навкарачки, з російськими другими секретарями аташе або, що ще потішніше, з підозрюваними офіцерами розвідки з СВР чи ГРУ.

Остання каблограма навіяла на нього спогад. Молода й товариська дружина офіцера розвідки ЦРУ, призначеного до однієї курної африканської столиці, поділилася бабусиним рецептом дерунів з сиром із новою нареченою доволі таки видного майора ГРУ. Жінки заприязнилися, коли молода росіянка розридалася над тарілкою золотистих дерунів. Вона тужила за батьківщиною і згадала власну бабусю. «Добряче нагодуй її дерунами, і вона сама перекинеться», — подумав шеф ВОРЦЄ.

На такому тлі раз, двічі, а то й п’ять разів на рік десь у світі когось вербували. Людина у скрутному становищі казала «da», хай це була м’яка, непряма, братня чи й просто ділова пропозиція. А далі обіг каблограм зростав, бо штаб-квартира і резидентура, про яку йшлося, поринали в таїнства виробництва, затвердження, методології і, в кількох смачних, виняткових справах, внутрішнього облаштування — повернення кадра до Москви.

Як завжди, існували й проблеми. Об’єкти вербування втрачали впевненість із першими ж променями похмільного світанку. Інші не могли — нізащо в світі — набратися духу кинути виклик своїй системі. Дехто зникав із поля зору, просто повідомивши своє начальство про пропозицію американців, і, найближчим же рейсом Аерофлоту, їх забирали назад до Москви, де до них було не дістатися.

Існував ще й темний бік Гри, нагадування, що противник не завжди перебуває в захисному режимі. Нагла каблограма, одна на рік, а бувало, що й цілий потік їх, повідомляла, що десь у світі молодий агент ЦРУ ставав чи ставала об’єктом спроби вербування росіянами, зазвичай, бо Центр через щось упирався або ж намагався експлуатувати їх вразливість. Останній шквал припав на рік, коли Конгрес заморозив зарплати ЦРУ і росіяни кинулися розпитувати: «Кому тут треба гроші?» чи «Хто тут у нас розчарований?»

На додачу до цього світу припливів та відпливів, шеф ВОРЦЄ мав ще й іншу, нагальну проблему. Він розмірковував, як би це відчинити ворота зоопарку й вигнати Нейта Неша під три чорти в поля. Відповідь трапилася в засекреченому повідомленні, що надійшло минулого вечора.

Нейт подобався шефу, який прекрасно знав його послужний список. Він побачив у ньому внутрішній вогонь, здогадався про емоційну складову, з першого погляду впізнав особисті сумніви замисленого куратора операцій, сумніви, що забарвлювали собою успіхи й сприяли осмисленню невдач. Він знав про випадок з ДІВОЮ і чим той сповнював Нейтові дні й ночі. Шеф підвівся й підійшов до дверей кабінету, сперся на одвірок. Марті Ґейбл гукнув би Неша. Шеф же ВОРЦЄ повівся інакше. Дочекався, поки Неш спіймав його погляд, і кивнув головою зайти до себе.

— Озвався МАРБЛ, — сказав шеф, вставляючи в рот захололу люльку. — Їде до Нью-Йорка, на Генасамблею ООН на кілька тижнів.

Нейт виструнчився в кріслі, як насторожений мисливський пес.

— Ми вже давненько його не бачили; треба буде багато чого розвідати. Ти можеш почати підготовку зараз? — Шефа потішив вираз Нейтового обличчя. — Але спершу піди познайомся з Саймоном Бенфордом з КР. Він попросить тебе уважно вивчити інструкції, вже не кажучи про обстановку з безпекою МАРБЛа.

Нейт кивнув і встав, щоб піти.

— Стривай, — сказав шеф. — Коли побачиш Бенфорда… не кажи й не роби ніяких дурниць, о’кей? Постарайся. Я розмовляв з ним про цю майбутню зустріч з МАРБЛом. Зацитую тобі його слова. «Скажи куратору, хай здивує мене своєю майстерністю влаштувати ці зустрічі з МАРБЛом».

Нейт повернувся і глянув на нього.

— Ти вловив суть?

Нейт ще раз кивнув і пішов геть. Шеф ВОРЦЄ побачив, що його обличчя, вперше за багато місяців, проясніло.

Деруни з сиром

Натерти картоплю й цибулю на великій терці, вичавити і зцідити всю рідину. Змішати тертий сир грюєр, борошно і чавлений часник зі збитими яйцями, після чого додати картоплю й цибулю до утворення густої маси. Підсмажити тридюймовими кружечками в олії до золотистого кольору, перевернути і повторити. Подавати з соусом із меленого шпинату, вершків та сметани.

26

Управління розвідки.


23


МАРБЛ був надто делікатним контактом, аби підключати нью-йоркську резидентуру. ВОРЦЄ обійшли місцевого очільника — дратівливого коротконогого підлабузника, відомого виключно своїм умінням плескати всіх по спинах і циганити квитки на будь-яку спортивну подію в місті. Його обійшли, а він про те й не здогадувався. МАРБЛ мав зустрітися з Нейтом увечері після закінчення засідань в ООН.

Москва, Гельсінкі, Нью-Йорк. Продовжуєш з того місця, де спинилися інші; на повторне вивчення внутрішніх агентів завжди бракує часу, треба просто починати говорити. Нейт сидів з МАРБЛом у невеличкому готельному номері в Мідтаун-Іст. Стіл, два стільці, за ними спальня, їхні пальта лежать на ліжку. За вікном стояла ніч, і крізь вікно долинав слабкий гомін трафіку з ФДР27. Горіло дві лампи, й чоловіки підсунули до невеличкого столу два стільці. МАРБЛ палко схопив Нейта за руку.

Вільною рукою Нейт налив води з карафки у склянку й запропонував МАРБЛу.

— Маєте гарний вигляд, — сказав він, заохочуючи того до розмови.

На серванті стояла таця з тарілками, на них були розкладені сендвічі, трохи салату й контейнер із соусом вінегрет. До їжі вони не торкнулися.

МАРБЛ усміхнувся і стенув плечима.

— Робота просувається, — сказав він. — У Центрі ми заявляємо про успіхи, щоб догодити одне одному. Насправді ж це просто myshynaya voznya — мишача метушня. Не так багато з того варте зусиль.

Він відпустив Нейтову руку, сів, відпив води й поглянув на свій годинник.

— Сьогодні маю не більше ніж півгодини. За два дні, може, буду вільний. Утім навіть зараз є доволі цікаві напрацювання, дозволь розповісти тобі про них, — сказав він. — Здається, Управління С опікується одним нелегалом у Сполучених Штатах. Ним керують із Нью-Йорка, але, думаю, він діє в Новій Англії, бо зустрічі відбуваються в Бостоні. Я не повинен знати про цю справу, але віднедавна до мене почали звертатися за порадами щодо локацій для зустрічей. Сама справа гарно відпрацьована, агент живе тут уже років з п’ять, здається.

— А ще є якісь деталі для його ідентифікації? — спитав Нейт.

— Жодних. Проте є ще одна річ, яка може мати стосунок до цього. Щоправда, це лише припущення, — сказав МАРБЛ. — Віднедавна пішов новий потік звітів. В ГРУ дуже ним зацікавились. Хтось проник у вашу програму розробки балістичних ракет для субмарин.

— Новий потік? Якої інформації? Маєте на прикметі якесь джерело?

— Припускаю, це хтось із відділу технічного обслуговування. З’явилася інформація про переоснащення старих човнів. Класу «Посейдон», а ні — «Трайдент». Деяка інформація дуже щільна.

— Щільна. Маєте на увазі детальна? — сказав Нейт.

— Так. Я читав резюме звіту. Судячи з вигляду, джерело залучене до програми. — МАРБЛ зробив іще один ковток води. — Але є одна дивна річ. Будучи головою Американського відділу, я не маю жодних відомостей про те, що на моїй території діє активне джерело й надає військову інформацію. А судячи з інтересу ГРУ, вони також не керують цим контактом. Ця інформація нова для них.

— І що про це свідчить? — запитав Нейт.

МАРБЛ перерахував на пальцях:

— Полився новий потік звітів. Я особисто не маю жодної інформації про зареєстроване джерело, щоб пояснити це. Залучено агента. Тож я припускаю, що джерелом інформації про субмарини і є той агент, яким керує Управління С, — сказав МАРБЛ.

— Звіти пішли віднедавна, але ж ви кажете, що наш агент живе у цій країні вже п’ять років, — сказав Нейт.

— Саме так, — сказав МАРБЛ. — Упродовж п’яти років він діяв обачно і створював собі легенду, а тепер нарешті отримав доступ і почав активно звітувати. Просто бездоганна комбінація: невидимий, гарно законспірований кріт, що проліз на важливу посаду, — сказав МАРБЛ.

Нейт кивнув, записуючи в невеличкому блокноті.

— А що там зі справою Директора, про яку ви казали в Гельсінкі? — спитав Нейт. — З’явилося щось іще?

— Нічого. Я знаю, наскільки це важливо, тож слухаю і дивлюсь щодня. Є одна річ, яку можна сюди прив’язати. Якось я був у кабінеті Директора, сидів у закутку кімнати. Прийшов Єгоров і сказав Директору: «Обізвався ЛЕБІДЬ, має новини». Він не знав, що я все чую.

— ЛЕБІДЬ? — спитав Нейт.

— Так, lebed — лебідь.

— Оперативний псевдонім крота?

— Саме так, — сказав МАРБЛ.

— Щось іще? Якісь зачіпки?

— Лише те, що я тобі сказав. ЛЕБІДЬ має займати якусь дуже високу посаду в уряді, щоб ним опікувався сам Директор. Про таку справу в моєму департаменті немає жодних згадок. Ніяких протоколів чи каблограм.

— А ви як вважаєте? — спитав Нейт. — Які ваші висновки?

МАРБЛ відпив ще води.

— Мої висновки такі, dorogoy drug — любий мій друже, — що не було б воно справою Директора, якби не відбувалося у Вашингтоні, у вашому уряді.

— То гадаєте, ЛЕБІДЬ десь тут?

МАРБЛ кивнув.

— Як нам знайти його?

МАРБЛ знизав плечима.

— Я подвою зусилля, щоб вичислити його. А тим часом придивіться до резидента Гóлова у Вашингтоні. Він у тому статусі, щоб зустрічатися з керівниками. А ще він справжня britva — небезпечний, як ніж у вуличній бійці.

Він встав, підійшов до вікна й виглянув надвір, понад вулицею.

— Стільки ігор, — сказав він до міста, що розкинулося знизу, — стільки небезпек. Я дуже радітиму, коли це все скінчиться.

— Оскільки ми вже заговорили про небезпеку, — сказав Нейт, — який ваш статус? Ви в безпеці? Що вони роблять, щоб знайти свій витік?

Нейт уникнув слова krot — кріт — з усіма його конотаціями.

— Прибережу це для нашої наступної зустрічі, — сказав МАРБЛ, поглянувши на годинник. — Це не терміново, тож може почекати.

МАРБЛ повернувся, підійшов до ліжка й одягнув пальто. Нейт розрівняв перекручений комір старшого чоловіка, поплескав його по плечу. Їм більше не треба хвилюватися через metka… МАРБЛ тепло поглянув на нього.

— Найзахопливішу тему — тобто мене — ми зможемо обговорити за два дні. Конференція закінчується ополудні. Зможемо повечеряти й розмовляти хоч цілу ніч.

Він знову виглянув з вікна.

— Люблю це місто. Хотів би колись оселитися тут.

— Колись так воно і станеться, — сказав Нейт, думаючи, що навряд чи МАРБЛу дозволять переїхати сюди. Все залежатиме від того, як він вийде на пенсію, точніше — чи доживе він до пенсії.

МАРБЛ підійшов до дверей під руку з Нейтом. Нейтові відчайдушно хотілося спитати, чи МАРБЛ чув щось — бодай що-небудь — про Домініку, але не можна. Через сувору конспірацію він ніколи не казав МАРБЛу про вербування Домініки, як і про її місію розкрити крота через Нейта. Агенти просто не знали інших агентів.

Натомість Нейт сказав:

— Ми чули, що Ваню Єгорова нещодавно підвищили.

— Ваня відчайдушний, — сказав МАРБЛ. — Я знаю його вже двадцять років. Він хоче керувати Службою, але не має достатньої підтримки у Кремлі, від сам-знаєш-кого. Йому потрібна успішна операція, щоб oboroten — його хазяїн-перевертень — лишився задоволений. Якщо все вийде з ЛЕБЕДЕМ, це може допомогти йому, але знадобиться щось іще, щось драматичне.

— Як що? — спитав Нейт.

— Спіймати мене, наприклад. — МАРБЛ засміявся. — Не бажатиму йому успіху.

МАРБЛ тепло стиснув Нейтову руку. Він щось замислив, Нейт відчув це.

— Є щось іще?

— Маю прохання, повідомлення, яке хочу передати, — сказав МАРБЛ.

— Атож, — сказав Нейт.

— Я хочу поговорити з Бенфордом, якщо він зможе приїхати до Нью-Йорка через два дні. Маю дещо з ним обговорити.

МАРБЛ заглянув Нейту у вічі.

— Хочете, щоб я передав йому повідомлення?

— Нейте, не хочу ображати тебе, але мені треба поговорити з Бенфордом напряму. Розумієш?

МАРБЛ оглянув Нейтове обличчя, та не побачив нічого, крім прихильності й розуміння.

— Звісно розумію, Дядьку, — сказав Нейт. — Він приїде.

МАРБЛ відчинив двері; Нейт помітив інстинктивну, невловиму тривогу старого, поки той оглядав коридор.

Spokoinoi nochi, — сказав МАРБЛ.

Vysypat’sja, — сказав Нейт. — Гарних снів.

***

Бенфорд наполягав на зміні готелю, тож Нейт чекав у Браянт-парку, щоб повідомити МАРБЛу номер кімнати. Базальтово-золоті зубці муру навколо колишньої штаб-квартири «Американської радіаторної компанії» купалися в молочному світлі рамп на тлі вогнів вечірнього міста. Ведмежі обійми біля дверей — минуло вже чотири-