Книга: Забавки з плоті та крові



Лариса ДЕНИСЕНКО

Забавки з плоті та крові

Новела з десяти частин

Втілити у життя свої п`яні обіцянки на тверезу голову. Це навчить вас тримати язика за зубами

Ернест Гемінґвей

Усі дати, назви, імена та обставини вважати виключно вигадками Авторки , які не мають нічого спільного з

реальністю.

Частина перша

Забавки

Ерік

Я з дитинства ненавиджу англійців. Тобто не зовсім ненавиджу, просто мені здається, що вони завжди щось

до мене мають, прискіпливо ставляться до всіх моїх дій, навіть найневинніших; їм не подобається моє

виховання, не подобається, як саме я вживаю їхній традиційний чай, вони обурюються з того, що я не

витримую навіть запаху вівсяної каші, а про те, що її треба їсти, я й думати не можу. Інакше зіпсую собі весь

ранковий настрій. Я не опанував мистецтво верхової їзди. Я не вмію носити циліндра. Часто не маю в

кишені носовика. Та що там, я взагалі ніколи не маю в кишені носовика. Така поведінка, як на англійців, нікого до добра не доведе. Це сором: не мати при собі носовика. «Зараз пошматую на англійський стяг», —

ось що мені постійно кортить їм сказати. Я їх дратую, тому вони дратують мене. Можливо, в такому

протистоянні за схемою: «я версус англійців, англійці версус мене», — винна моя мати. Це вже я трохи

кокетую. Насправді, я впевнений, що саме вона, моя свята матінка, в цьому винна, ну ще, може, Стариган

Хем, то такий, але про нього трохи згодом.

Моя мама, заслужена вчителька англійської мови, котра у своєму професійному англійському світі славетна

тим, що винайшла нову хитру методику, яка має допомогти дітям (бідні діти, в наш час їх постійно

змушують вчити іноземні мови) краще опанувати англійську граматику; скільки я її пам'ятаю (звісно, що

маму, а не граматику, граматику я не те, що не пам'ятаю, я її ніколи й не знав), завжди була й залишається

прихильницею постаті та творчості Старигана Хема. Це такий видатний американський письменник. Якщо

ви є культурною людиною, яка народилася у вік технічного прогресу і яку не минули одна чи дві культурні

революції, то ви не можете не знати про Ернеста Гемінґвея. Саме так звати Старигана Хема. Такий собі

Ернест Гемінґвей. От уже ті американці. Понавигадують бозна-яких імен. Але якщо ви цього не знаєте, то, як на мене, це невелика біда; як на мене, це навіть не вада, це характеризує вас як оригінальну та щасливу

людину, людину не без шарму.

Стариган Хем був маминим Богом. Напевне, для мами він був навіть більше ніж Бог. Я роблю такий

висновок з того, що Бога вона згадувала набагато рідше. Стариган Хем у такий спосіб допомагав моїй матері

дотримуватися заповіді «Не згадуй ім'я Господа нашого всує». Цікаве слово «всує», на мій погляд, погляд

сучасного, вільного від комплексів чоловіка, у слові «всує» прихований сексуальний підтекст. Тут багато

чого залежить від наголосу. Я давно підозрював, що Бог — найвідоміший жартівник у Всесвіті. І все моє

подальше життя переконує мене в цьому.

Але повернімося до моєї мами. Мама назвала мене Ернестом. Не треба натякати на честь кого? Вона ніколи

не скорочувала моє ім'я, наприклад, до Еріка, хоча всі її/мої знайомі робили саме так. Мені подобається ім'я

Ерік. Є в ньому щось привабливе, щось таке, що дуже мені пасує. «Ернесте», — гуркотіла моя мати, відверто смакуючи оте саме «р». «Ерррнесте». Мама примушувала мене вчити англійську мову, любити

яйця, зварені «у мішечку» (це, напевне, тому, що більше нічого вона готувати не вміла і не мала ніякого

бажання). «Еррнесте, припини викаблучуватися перед дзеркалом. Ти вивчив паст перфект, мій друже? А

презент контініус? Ти зробив вправи, ти вивчив неправильні дієслова, сину?»

А я дуже любив викаблучуватися перед дзеркалом на відміну від сумлінного виконання англійських вправ.

Я викаблучувався голим, я викаблучувався у яких-небудь чудернацьких лахах, вигадував собі ролі та

знаходив підходяще вбрання. Я відпрацьовував ідіотський вираз обличчя, примоцовував на голові, наприклад, кудлатого капелюха. Мама зривала капелюха, заламувала свої смагляві руки, зривала срібні

перстені з величезними каменями. Під час цього різкого руху, коли перстені з гуркотом летіли на підлогу, мені здавалося, що моя тендітна мама от-от перетвориться на боксера середньої ваги і саме зараз, без зайвих

слів, завдасть мені якогось знаного боксерського болісного вдару.

Я відмовлявся вчити англійську, бо ненавидів цю мову, до того ж я ненавидів англійців, американців, усіх

носіїв англійської мови, у тому числі й найвидатнішого письменника 20 сторіччя Ернеста Гемінґвея, на

честь якого мене назвали. Можливо, я був роздовбаєм. Цілком можливо, але я не буду з піною у роті

відстоювати версію щодо свого роздовбайства. Думайте, як хочте. Якщо вам взагалі кортить про мене

думати.

Однак, якщо замислитися над тим, що я вже встиг повідомити, можна дійти висновку, начебто я закидав

Ернеста гнилими томатами чи навіть тухлими яйцями. Тепер треба віддати Ернестові трохи належного. Не

дуже багато, але дещо треба віддати. Інколи Ернест допомагав мені зрозуміти, який у мами настрій. Коли

вона залітала в кімнату, викрикуючи: «Свято, яке завжди з тобою!», я розумів, що день у неї складається

вдало, тому, можливо, вона не буде чіплятися до мене: зробив я уроки чи ні. А ще, ймовірно, візьме мене в

суботу до театру, а в неділю до бабусі. Коли ж мама волала: «Прощавай, зброє», так, що літера «з»

каменюкою відлітала від її зубів, то я здогадувався, що мама полаялася із завучем чи директором, чи якоюсь

учителькою, а можливо, з продавщицею в нашому гастрономі. Мама відрізнялася вмінням сваритися з

незнайомими людьми, близьких вона просто знищувала. У неї був безжалісний та невгамовний язик. Я хочу

сказати, що вона завжди мала на прикметі особу, з якою не завадить трохи полаятися з користю для

маминого здоров'я.

Варто наголосити, що мама пробачила б мені, якби я забув про день народження бабусі або навіть про її

день народження, але ще з отакенького я мав чітко знати точну дату, коли народився клятий Стариган

Ернест. Я й зараз це пречудове пам'ятаю, а от таблицю множення порівняно з датою народження Хема я

пам'ятаю ледь-ледь. Єдине, що залишилося в пам'яті щодо таблиці множення, — це ті приклади, які

помістилися в пісеньку «Дважды два четыре, дважды два четыре, это всем известно в целом мире». Пісні я

хапаю на льоту. Більшість людей після цієї моєї заяви кажуть: «Краще б ти запам'ятовував на льоту щось

інше». Зазвичай я вдаю, що недочуваю або не зовсім розумію, про що вони. Про що це ви, га?

Отже, дещо про Ернеста. Було б нечемно стільки теревенити про нього й забути повідомити його

біографічні дані. Ернест народився 21 липня 1899 року в Оак Парку, штат Іллінойс, США. Всі мамині

знайомі милувалися, коли такий трирічний янгол, як я, хитаючись навшпиньках у центрі килима, виразно

розповідав біографію Старигана Хема. У дорослих такі дивні забавки. Що в моєму виступі було кумедного?

Нудота. Як на мене, самісінька нудота. Як взагалі можна милуватися тим, що якесь мале патякало у деталях

вантажить тебе, дорослу, зморену працею людину, біографією нікому не потрібного американського

письменника? Важко зрозуміти логіку дорослих.

Судячи з дати народження Ернеста, він був Раком. Моя мама народилась 21 червня, за місяць до народження

Ернеста, тобто відповідно до класичних астрологічних карт вона була Близнюком. Та що там, моя мама була

типовим Близнюком, у неї настрій змінювався сто разів на день, але вона вважала себе Раком. Це й

зрозуміло, це поєднувало її із Стариганом Хемом. Я ніколи не говорив з мамою про її приналежність до

табору Близнюків, тому завдяки своєму вмінню тримати язика за зубами цілком спокійно дожив до своїх

двадцяти дев'яти років. За чим поки що не шкодую.

Якби Ерні не був Раком, то я зробив би із нього Рака, коли б моя воля. Маю на увазі, що зробив би зі

Старигана Хема Рака в суто астрологічному сенсі. Мені здається, що Рак — найкращий знак не лише для

Ернеста, але й для всіх носіїв англійської мови. Ненавиджу цей знак, мені здається, що всі Раки легко

пасталакають англійською, всі вони тюхтії, схильні до розпачу, сліз та каяття. Це ж ким треба бути, щоб усе

це спокійно терпіти? Особливо оте каяття. Треба бути іконою. А мене ніколи не приваблювала роль ікони.

Бо вона мовчазна, велична і терпляча. Тому я спілкуюся переважно з представниками більш нахабних, але

менш схильних до скиглення знаків Зодіаку. Як на мене, то краще ототожнювати себе зі стіною ліфта, на

якій надряпано простого, як стусан, матюка, ніж відчувати себе святою іконою, яка чула стільки фальшивих

покаянь, що остаточно зневірилась у людстві. Якщо ти подряпана стіна ліфта, то нічого доброго від людства

й не чекаєш, тобі не загрожує зневіра.

Коли мама схилялася до мене, щоб побажати доброї ночі, вона шепотіла: «На сон грядущий, малеча», — і

лагідно посміхалася в очікуванні. Я так само мав їй посміхнутися і «вгадати» (тут я поставив лапки, бо, як

на мене, вгадати чи не вгадати можна лише тоді, коли чуєш загадку вперше, а з кожним повторенням ця гра

у вгадування перетворюється на ритуальний фарс), що «На сон грядущий» — це назва якогось геніального

творіння Старигана Хема. От спритний усе ж таки стариган, писав лише геніальні речі. Втім, я любив

мамині загадки, тому що вони стали звичаєм, традицією. Бо саме звичаї, навіть якщо вони дикі, брутальні, смішні чи незрозумілі для більшості сторонніх, роблять зі спільноти чужих людей те, що я називаю

родиною.

Зараз я згадав про білих слонів. Білі слоники. Вся наша квартира була заставлена ними. Мені ці табуни

слонів здавалися дивними, тому що моя мати терпіти не могла міщанства, а так само і його символів.

Слоники були однозначним символом міщанства. «Сім слоників, поставте на буфеті — і у вашій домівці

запанує родинне щастя», — так казали люди, котрі любили усілякі забобони. Мама ненавиділа забобони, ненавиділа людей, що переймаються забобонами. Та й родинне щастя, якщо вже бути відвертим, не було їй

до вподоби. Вона ненавиділа родинне щастя, бо ніколи його не мала. Важко любити те, чого не маєш, набагато простіше це ненавидіти. Відверто кажучи, важко любити і те, що маєш. У будь-якому випадку

ненавидіти взагалі простіше.

«В Ернеста є геніальне (!) маленьке оповідання про білих слонів, — замріяно казала мати, поліруючи

тонкою шовковою хусткою чергове маленьке слоненя з порцеляни.—Тому в нас удома стоять ці слоненята, вони чудові, еге ж, мій друже?» Я тоді сказав мамі, що, як на мене, то це оповідання, власне, не про слонів, а

про аборт. Про такий собі пересічний, можна сказати, побутовий аборт, а не про пагорби, схожі на білих

слонів. «Яка ти зіпсована дитина», — сказала мама. «Ернесте, звідки у мене взялася ця дитина? Навіщо й за

що ці муки?» — зверталася мама до стелі, ніби Стариган Хем ось так чув її краще.

Уже вкотре мама порушувала питання, яке мене дуже цікавило й збуджувало, але яке мені було ніяково

ставити перед нею чи перед бабусею. Важко бути інтелігентною дитиною. Дуже важко. Я так само, як і

Стариган Хем, не знав, звідки я взявся у мами, жодної інформації про мого батька не було. Я нічого про

нього не знав. Як і він про мене. У цьому, мабуть, і полягає гармонія. В обопільному незнанні.

Чому, власне, в моїй голові затовклися ці спогади про моє дитинство? Що спонукало мене згадати про те, що я ненавиджу англійців? А вже ненависть до англійців потягла за собою цілу низку спогадів про

Старигана Хема, про маму і про моє дитинство золоте? Мабуть, це через те, що мене колола англійська

шпилька. Саме англійська, ти бач! Це було неприємно, навіть боляче, крім того, змушувало мене крутити

стегнами, наче повія. Так, навіть ця мала англійська потвора мстилася мені за ненависть до її англійських

предків. Я смикався наче наречена у радянському кінофільмі «Солом'яний капелюх», їй так само заважала

гостра англійська шпилька. Англійська шпилька робила з порядної французької дівчини нервовий

пошкоджений механізм. Це, мабуть, через те, що англійці ненавидять французів. Так було завжди.

Подумалося мені. В історії людства неодмінно хтось когось ненавидів.

Мене називають модником. Я дуже люблю епатувати представників людства. Власних громадян, іноземців і

ще тих, «хто самі люди не місцеві». На мене завжди хтось дивиться. Інколи я думаю, що я досконалий і що

на мене приємно дивитися. Вчора я надумав собі вбрання. Чорні вузькі штанці у мене були. Черевики з

тракторною підошвою також. На ліжку чекала чорна шкіряна куртка, яка була модна за часів співу

бунтівника Віктора Цоя. «Перемен требуют наши сердца-аааа». Головним убором мені мала б слугувати

бандана. Вона була така само чорна, як моя рідна земля, на чорному тлі невідомий хлопчак недбало

розкидав сірі черевики на тракторній підошві.

Чогось бракувало для довершення композиції, не вистачало металевого блиску. І я відразу згадав про

англійські шпильки, бо вони дешеві, їх можна купувати практично вагонами, і це суттєво не позначиться на

моєму бюджеті. До того ж ними можна обвішатися рясно. Так рясно, що аж.

І я поїхав їх шукати. Ви думаєте, що в наш кібернетичний час так легко знайти примітивні витвори

радянської промисловості? Такі, скажімо, як англійські шпильки? А от і ні. Спочатку я подався до

помпезних центральних магазинів — «Ґудзики», ще краще — «Європейські ґудзики», а ще є такий собі

«Світ ґудзиків». Швендяв по них я довго.

Коли чую словосполучення «Світ ґудзиків», моя фантазія малює цікаві картини ґудзикового життя. Ось

школа для маленьких ґудзенят, яких використовують для манжетів. Ось Інститут підвищення кваліфікації

ґудзиків, там сидять сині та обтягнуті драпом набурмосені ґудзики, вчаться вирішувати важливі ґудзикові

справи. Ось помпезне прийняття, на ньому поважно виступають ґудзики-перли, клубні ґудзики та інші

ґудзячі представники вищого світу. Мені здається, що світ ґудзиків не є демократичним світом, скоріш за

все, це буржуазне, таке собі замкнене класове суспільство, в якому не дуже люблять іноземців. З іноземців

там лише англійські шпильки, ну, може, ще якісь запонки. В принципі, я мало знаю світів, у яких би

шаленіли від іноземців.

Я так легко відволікаюсь від теми, жахливо, однак нічого не вдієш, бо це мені притаманно з дитинства.

Отже, продовжуватиму. В якомусь центральному магазині я натрапив на шпильки зі слонової кістки, срібні

шпильки і навіть шпильки із білого золота. Я відразу зрозумів, що це для мене занадто. На мій погляд, неінтелігентно обвішуватися золотими англійськими шпильками і в такому вигляді чимчикувати в метро, щоб уводити в ступор гегемон з електричок, державних службовців середньої ланки та офісних людей. Це

не гуманно, а я вважаю себе гуманістом, ну, звичайно, не рівнею Камю чи там Сартра, але напрочуд

гуманною людиною.

На огляд центральних ґудзикових магазинів я вбив півдня. Аж потім мене осяяла геніальна думка. Я згадав

про галантереї. Ці невиразні крамнички все ж таки потроху ще жевріють у місті, на них можна натрапити у

спальних районах, якщо ти непогано знаєш місто. Я знаю місто дуже добре. Якби ж воно мені ще й

допомагало, це знання.

Галантереї, ці пам'ятки жіночих будуарів СРСР, досі існують, але чого там тільки не продають, у тих

галантереях. Навіть алкогольні напої. Бігме, я сам купив там невеличку пляшечку такого собі рожевого

«шмурдяку» (суміш підозрілої горілки з чимось таким, що вони видають за сік журавлини; тільки останній

бовдур може повірити в те, що натуральний сік журавлини плюс горілка можуть коштувати трохи більш ніж

2 гривні, а щодо мене, то я давненько перестав вірити у такі дарунки життя). Англійських шпильок я там не

знайшов. Однак побачив шпильки жіночі — такі чорні металеві скоби, схожі на те, як перукар олівцем

малює жіночу голівку з довгим волоссям, чи як діти малюють гори. Про всяк випадок я купив собі три

пачки. По 10 штук у кожній.

Аж потім я припинив цю мандрівну кампанію «У пошуках втрачених шпильок» і вирушив на базар. Треба

було відразу так зробити. Вже там я став власником чудових англійських шпильочок, купив у бабусі, котра

спочатку роздивлялася моє довге волосся, приглядалася до шотландського кілту (це така чудернацька



спідниця в червону, зелену та чорну клітину; можливо, занадто коротка для порядного чоловіка), а потім

назвала мене «дорогенькою» та «онукою». Трохи принизливо для мене, як для рятівника бабусі від зграй

англійських шпильок, але хай. Якщо їй подобається, то чого ж.

Щасливо придбані шпильки я повтикав у вільному порядку уздовж чорних штанців. Вийшли такі цікаві.

Надзвичайно цікаві штанці. Пако Рабана (є такий чудопал зі світу кутюр'є, завжди щось вигадує: або одяг з

консервних бляшанок, або щось ще більш відчайдушне) помер би від заздрощів, що не йому першому

стрельнула така геніальна ідея.

Тепер я їду в метрі. На мене дивляться люди. Я смикаюсь, тому що мене кусає якась підступна англійська

шпилька, що розкрила свій металевий писок, — може, хотіла позіхнути чи щось бовкнути (я точно не знаю, які вона мала наміри, в мене немає часу здогадуватись щодо намірів англійських шпильок) і роззявила рота, а тепер не може закрити свою щелепу. Тому з горя покусює мене. Наче блоха. Я привертаю все більше

уваги. Доведеться вийти, люди бояться стати поруч. Думають, що я хворий або скажений. Вони знають про

життя англійських шпильок набагато менше за мене, то що з них візьмеш?

Мені все одно, де виходити. Місто завжди пригостить мене питвом, їжею, музикою, де б я не вийшов. Я

добре знаю місто, про це я вже казав, тому знайти якийсь ґенделик для мене раз плюнути. Я навіть не

прислухався до незадоволеного голосу метро-дядька, котрий проголошує, яка буде станція, кому треба

поступатися місцем (начебто хтось на нього зважає, на цей вичавлений з космічного харчового тюбика

голос), де буде перехід на іншу лінію метрополітену, що можна відразу побачити, коли вийдеш з метра на

цій станції. От наприклад: «вихід до річкового вокзалу та фунікулеру», котрий він вимовляє як «хунікулер».

Я припускаю, що дядько говорить нормально, а це я так чую: «хунікулер», бо я зіпсований, мені часто

маряться такі частки як «бл», «пі», «ху» у звичайнісіньких літературних словах, ну, і все таке інше.

Філологічні особливості сприйняття мови.

Голос дядька штучний, звісно, це запис, я знаю. Я ж не який-небудь тупий провінціал (це я задля красного

слівця сказав, бо не маю нічого проти провінціалів), я тут народився, корінний киянин. Голос дядька стає

живим тільки тоді, коли якийсь незграба не відпускає двері. Мені важко собі уявити тверезу людину при

здоровому глузді, котра чіпляється за двері вагона й не відпускає їх від себе чи себе від них. Прямо липне до

тих дверцят, як до чарівного гусака з андерсонівської (чи кого це?) казки. Але голос оживає та басує

(баритонує, тенорує): «Пасажири, відпустіть двері!» Інколи з «будь ласка», інколи без цього вияву

формальної ввічливості. Як можна бути ввічливим з людиною, котра вчепилася в двері?

Я б волав: «Відпусти двері, ану відпусти двері, козел!» Усім відомо, що потяги в метрі курсують за точним

графіком, зупинка на станції дві хвилини, це — щонайбільше, а я, водій, не бажаю ставати порушником

графіка руху тільки через те, що якийсь козел щось має до дверей вагона. Я не хочу ганьбити славу

метрополітену, який зарекомендував себе як найзручніший, найпотужніший, найнадійніший вид транспорту

мого міста, тільки тому, що комусь, ти бач, закортіло не відпускати двері. У себе вдома не відпускай двері, козел.

Я так розпалився своїм справедливим обуренням, що не відразу почув це влучне слово «козел» стосовно до

себе. Я вже виходив, уже було оте попереджувальне «обережно, двері зачиняються», і, мабуть, тільки тому

вчасно не зреагував на «козла» на мою адресу. «Козел». Так сказали про мене аж два дівчиська, мабуть, студентки, які хихотіли й продовжували розглядати мене і мої штанці у вікно.

В однієї з них були препогані зуби. Як можна в наше бурхливе сторіччя, у сторіччя зубних паст «три-в-

одному», можна сказати, у сторіччя «зубних паст для всього рота», а ще за шаленої кількості спеціальних

антикарієсних жувальних гумок, до того ж у нашому європейському місті, де на один мікрорайон припадає

щонайменше п'ять стоматологічних клінік (я колись рахував, п'ять — це середнє число, буває й більше) мати

такі жахливі зуби? Та це неприпустимо для більш-менш освіченої людини. На її місці я дуже рідко розтуляв

би рота. Хіба що під загрозою смерті. Не частіше. А вона дозволяє собі роззявляти рота, коли їй заманеться, еге. Інша волоока, симпатична. Закриває рота маленькою ручкою. Може, так само щось не те із зубами? Я

показую їм брутальний американський жест, — використовується усього один палець з п'яти, що є на руці

(американці дуже практичні. Те, що я ненавиджу американців, не означає, що я не маю користуватися

надбаннями американського народу).

Я показав їм того пальця не з хуліганських мотивів (насправді мені здається, що найкращий хуліганський

мотив — це циганочка чи, може, «Мурка», чи «Гоп-стоп», — такий уже я невиправний романтик). Я показав

їм пальця із суто виховною метою, треба, щоб вони зрозуміли, поки ніхто не пояснив їм фізично, що

поводитися з чоловіками треба обачно. Та й зі словом «козел» так само. За «козла» можна ще й як

відповісти. Перед дорослими пацанами. Я їх попередив, цих двох дуреп. За образу чоловічої гідності можна

отримати добрячих стусанів. Мій показаний палець — це всього-на-всього превентивний захід, натяк на те, щоб вони у подальшому контролювали власні слова. Ніколи не знаєш, на яке злісне лайно натрапиш на

своєму життєвому шляху. Краще бути попередженим. Я завжди опікуюсь майбутнім інших людей, так уже

влаштований. Але годі патякати, все, бувайте, я вистрибую в темряву. Ще побачимося.

Частина друга

Забавки

Міра

Я сліпа не з раннього дитинства. Точніше так: я сліпа не з народження. Не знаю, чому саме з цієї фрази я

почала розповідати про себе. Мабуть, тому, що звикла вгадувати в зрячих очах інших людей саме це

запитання. Найперше запитання. Воно виникає відразу після того, як люди розуміють, що я — сліпа.

«Бідненька, як же це сталося?» — соло, дуетом, тріо чи хором, залежно від їхньої кількості, думають люди.

«Бідненька сліпа дівчина, як їй кепсько жити в цьому жорстокому світі. Біда за бідою йде чередою». Від

їхнього співчуття мені з кожним роком усе більше хочеться вити. Як собаці. Я люблю вити. Якщо вже

чесно, то більше та голосніше за мене скиглить тільки сусідська німецька вівчарка з іменем зірки естради —

Діана, котру тримає наш сусіда, хронічний алкоголік, дядя Алік. Чудове та влучне ім'я для алкоголіка, чи не

так? Батьки наче серцем чули, коли називали. А може, у такий спосіб запрограмували йому життя?

Діана може вити кілька діб поспіль, вона породиста сука і не дозволить собі випорожнювати шлунок та

сечовий міхур у квартирі, де мешкає, але її ніхто не виводить «до вітру». Тому що дядя Алік також може по

кілька діб валятися десь у кущах, п'яний, як свиня, він мочиться під себе й не переймається такими

дрібницями, як правила поведінки. Втім, у нього ніколи не було такого родоводу, як у Діани, тому він і

дозволяє собі напиватися, як свиня. От якби він був бордоським догом, тоді, можливо, поводився б інакше.

Хоча я б не поставила на це останню гривню. Чому так кажуть: «п'яний, як свиня»? Жодного разу не бачила

п'яну свиню (хіба що чула про таке в радянських та американських комедіях). Але це, може, тому, що я

сліпа. Через те й не бачила. Жарт. Я можу підвивати Діані лише тоді, коли я вдома. Коли не беру гітару, щоб

вирушити на Андріївський узвіз і співати для туристів. Коли я вдома, то прокидаюся і, не вмиваючись, похитуючись на ліжку, по-товариському підхоплюю її виття. Відразу хтось починає довбати по стінах та

батареях. Я ж прикидаюся перфоратором, наче десь роблять ремонт, а я — перфоратор. А перфоратору

байдуже: подобається комусь його виття чи заважає. Йому, перфоратору, фіолетове, він нічого не чує, ніяких людських обурень та стуку по стінах і батареях. Ще б пак! Так вити. Й не можна нічого почути, до

того ж, наскільки мені відомо, у перфоратора з дитинства немає вух. Бідненький глухий перфораторе.

Інколи мені здається, що для мене краще частіше залишатися вдома і вити разом з Діаною, — ці вправи-

скиглення адекватно замінюють добрячий хоровий розспів. «Ма-ме-мі-мо-му, ма-ме-мі-мо-му». Наш

хормейстер Жанночка мала жваві губи, тому за нею завжди було смішно спостерігати, тоді я ще могла це

робити і була напрочуд спостережливою дитиною. «Я пойду гулять в поле на лужок, я сорву цветок, милый

мой дружок...»

Я народилася зі слабким зором. Дуже слабким, але тоді це не здавалося настільки безнадійним. Мій зір

добили звичайні хвороби, на які зазвичай плюють як діти, так і батьки, не плюють на такі хвороби лише

бабусі, бо вони (принаймні справжні бабусі) фізично не здатні плювати на хвороби онуків. Називаються ці

недуги по-різному, але їх можна об'єднати в одну групу під кодовою назвою ГРЗ. В роки мого дитинства у

лікарів районних поліклінік це був найпопулярніший діагноз. ГРЗ. Бронхіти, запалення легенів, грипи, ангіни, застуди — все це було нічим іншим як ГРЗ. «Суворе і зле ГРЗ, що горло, дитино, твоє гризе».

Справний вийшов віршик. Наче Корній Чуковський написав. Варто було б запропонувати його замість

застережливого плаката перед педіатричним кабінетом.

Діти щиро раділи ГРЗ, тому що можна було не ходити до школи. Майже всі мої однокласники, за винятком

відмінників та зануд, люто ненавиділи школу, до того ж прогулювати було модно. Діти провокували ГРЗ.

Наприклад, мій брат Рудий (звісно, що це не є його справжнє ім'я, це — прізвисько, як у Леніна або в

Емінема; Рудий настільки обережно ставиться до оприлюднення свого справжнього імені, що взяв з мене

слово не кидатися ним, як м'ячиком для пінг-понгу, тому в моїй розповіді він буде Рудий) восени змочував

холодною водою простирадло, голим замотувався в нього й виходив на балкон виглядати ГРЗ. ГРЗ потирало

волохаті рученята, але не поспішало, бо розуміло, що нікуди Рудий від нього не подінеться, а помучити

чеканням братика не завадить.

Судячи з частих навідувань мене з боку ГРЗ, воно мене просто-таки обожнювало. Ще б пак! Я годувала його

смачним курячим бульйоном. Моя мати була впевнена, що курячий бульйон сприятиме одужанню. Я поїла

його чаєм з малиною, калиною, гарячим молоком з медом, содою та маслом (оце, до речі, рідкісна гидота, однак ГРЗ подобалося, але хто сказав, що наші з ГРЗ смаки мали б збігатися?). На десерт ГРЗ пропонувався

лимон, нарізаний тонкими кружальцями, який морився не менш ніж півдоби у цукровому сиропі. Мама

ховала сльози, ГРЗ пригощалося, зір псувався.

Я тоді мало що розуміла, а може, і не хотіла розуміти, у дітей міцний нервовий імунітет. Але одного разу

мене поглинуло сіре світло. Це так дивно, навіть сам собі не віриш, ти ще пам'ятаєш барви вечора, літніх

сутінок, а радісний липневий ранок тебе зустрічає тими самими барвами, сонце не торкається тебе осяйним

промінням. Ні, не так. Воно ніжним дотиком торкається твоєї щічки, ти відчуваєш тепло, що йде від нього, щічка теплішає, але самого променя ти вже не бачиш, хоча розумієш, що він ніде не подівся. Ти не віриш

такому стану речей, струшуєш головою, намагаєшся придивитися, і — нічого. Темне марево. «Темрява —

друг молоді» — в ті часи це був популярний жарт, а ще був такий: «Да будет свет, — сказал монтер и

перерезал провода». Мама не ховала сліз, бо розуміла, що я все одно їх уже не побачу. Вона навчилася

плакати безгучно. Це був найстрашніший плач, плач без жодного звуку, плач без жодної надії.

Саме тоді я почала скиглити, а коли підросла й увійшла у смак, то й вити. Крок за кроком, завдяки візитам

ГРЗ, моє вміння бачити стало нагадувати чай, який виходить зі старої заварки. Спочатку чай темний, насиченого кольору, тепер (увага!) стару заварку не викидаємо, а знову заливаємо окропом, чай тьмяніє, знову заливаємо водою — він перетворюється на жовтувату рідину, ще раз заливаємо •— і, нарешті, чай

остаточно перевтілюється у воду. Прозору, як мамині сльози. Остаточна перемога води: 6.0, 5.9, 6.0,6.0.

На відміну від Рудого, я не приховую своє ім'я, тому що воно в мене має власну родинну легенду. Мене

звати Міра. Переважна більшість людей упевнена, що я — єврейка, до того ж колір мого волосся — рудий, що свідчить на користь семітської версії мого походження. Але це не зовсім так. Дехто впевнено пише моє

ім'я як «Мірра», самочинно подвоює літеру «р». Таке свавілля насамперед демонструють спеціальні тітки

(це не жінки, я наполягаю, що вони саме тітки), котрі працюють у різноманітних державних та комунальних

установах і яким довіряють (чи зобов'язують) видавати, складати, друкувати, вимагати та інші «ати-ити-яти»

якісь довідки. Усі різновиди довідок, квитанцій та форм. Коли людина доживає до дієздатного віку, вона

змушена розпочати активне й довге спілкування з такими тітками і, відповідно, псувати собі нервову

систему. Я називаю походи по довідки не інакше як «ходіння по суках», хай вибачить мені один із великих

російських письменників Толстих, а також ті з тіток, котрі не є тітками.

Отже, коли я тільки розпочинала свій дев'ятимісячний марафон у череві моєї матері і до фінішу було ще

далеко, мій батько мріяв, що в нього буде дівчинка. «Моя чаклунка, моя перлина, моя ластівка». Мій батько

— дуже сентиментальний чоловік, але трохи не від світу цього. Мама (а згодом і Рудий) називає батька

Тюхтій. Тому що батько любить м'ятися, ніколи не поспішає, все плутає і забуває, така собі млява риба.

Звісно, якщо можна уявити собі мляву рибу, котра постійно забуває в громадському транспорті та

різноманітних установах і організаціях парасольки чи рукавички. Батькові завжди важко відразу сказати

людям, що саме він од них чекає, що сам хоче до них донести і таке інше. Батько завжди чогось соромиться, навіть свого тюхтійства. До речі, в тюхтійстві він не винен, воно дісталося йому у спадок від його мами, надзвичайно делікатної пані, котра, коли чула фразу: «Нахабство — друге щастя», — могла зомліти від

обурення.

От і настав цей казковий червневий день. День мого народження. Я народилася гарненькою дитинкою, у

мене були великі чорно-сині очі і довге руде волосся. «Мамка, готуй «чесало», бач, яке в дівки шикарне

волосся», — жартувала із знесиленою мамою весела, завжди трохи напідпитку, няня.

Розпочався процес вибору імені. Як будь-який вибір, він давався моїй родині нелегко. Серед своїх не було

згоди. Мама зовсім не хотіла вмикати мозок і підбирати мені ім'я, вона вмикала його тільки тоді, коли

потрібна була її критична думка. Спочатку мене хотіли наректи Софією (пропозиція батька), але мама

сказала, що рудоволоса дівчинка на ім'я Соня — це вже занадто для простої української радянської родини.

Потім дебатувалося ім'я Ольга (альтернативна пропозиція батька), яке досі мені подобається, напевне, через

те, що мене так не назвали. Знов-таки мама вперлася і сказала, що нізащо не назве рідну дитину іменем

батькової тітки Олі, котра (на глибоке переконання мами) була неохайною хвойдою і ніколи не вичищала

бруд з-під нігтів. «Я постійно думатиму, що в моєї доньки під нігтями бруд, це для мене занадто», — писала

мама в листі до батька та Рудого. Рудий не лишався осторонь. Він запропонував чудове ім'я Анжеліка, тому

що потайки дивився французький серіал про «Маркізу янголів» і був закоханий у надзвичайно вродливу

французьку акторку Мішель Марсьє. Мама відкинула розкішну «Анжеліку» з тих самих єврейських мотивів, як ото раніше бідну «Соню».

Ось так збігав час, а мене всі називали дитинкою. Просто дитинка, дитинка без імені. Тоді мама сказала, що

в цьому домі, як видно з усього, чоловік — вона і що вона тягне на своїх тендітних плечах усі сімейні

клопоти, а тому приймає ось таке рішення: «Ти зараз підеш до відповідних органів і назвеш дитину простим

радянським ім'ям, яке і впишуть у її свідоцтво», — з повчальною, можливо, трохи зверхньою інтонацією

мама сказала таткові своє останнє слово. Батько завжди прислухався до жінок, йому здавалося, що жіночими

вустами рече сама мудрість, хоча я припускаю, що батько просто не любив, не хотів, не був здатний щось

вирішувати самотужки.

Отже, батько вирушив у «ходіння по суках». Він розповідав, що довго ніяковів у коридорі, перед дверима, перебираючи «прості радянські імена»: Олена, Світлана, Лариса, Марина, Людмила, Віра, Надія, Любов, Леся, Тетяна, Тамара, Катерина, Анастасія, Оксана, Наталя, Антоніна, Галина, Валерія, Олександра, Ірина...



Нарешті, він стомився від тайфунів лагідних жіночих імен, зітхнув і вирішив зупинитися на Ірині. «Бо це

ім'я означає мир, а жінка не повинна бути агресивною» (на цьому місці мама з підозрою дивилася на тата, бо

то, як на мене, був камінчик у мамин город, хоча батько ніколи не був чемпіоном з кидання камінчиків у

мамин город).

Батько підійшов до столу. Поважна пухка дама кинула на нього оком і відразу поставила запитання: «Ну?»

Батько миттєво зашарівся. Тітка вирішила допомогти йому; напевне, вона була непоганою людиною, ця

тітка, бо вона витягла новеньке, поки що незаповнене, свідоцтво бридкого зеленого кольору, перевірила, чи

є чорнило в ручці, покрутила носом, потім знов очікувально подивилася на батька. «Ну? То як, татусь, визначився? Як будемо писати дитину?» Батько почав м'яти руки, крутив пальці, складав губи у трубочку й

нарешті вичавив звуки: «Мммм... Іра». Тітка прискіпливо гмикнула, уважно подивилася татові в обличчя, ще

раз гмикнула, щось бовкнула собі під картопляний ніс і зробила відповідний запис у свідоцтві. Батько

полегшено зітхнув.

Коли мама розгорнула свідоцтво і побачила «просте радянське ім'я» Міра, їй забракло повітря. Мама

ненадовго замислилася, що краще: вдавати, що це ім'я її вбило, чи просто взяти й убити тата? Вона

затримала дихання для того, щоб потім годину відчайдушно волати про її бідне, занапащене життя. Вона

вчинила такий галас, що стіни нашого будинку ледве встояли. «Яка ти потвора, яка ти потвора», — крізь

вуаль сліз звинувачувала вона батька. «Ти зіпсував життя не лише мені, Бог зі мною, я вже пожила на цьому

світі. Але своїм тюхтійством ти зіпсував життя цієї малої дівчинки, власної доньки. Ким треба бути, щоб

таке зробити? Ким, я питаю тебе, тебе, потворо, ким треба бути?!!»

Через два місяці усі в родині так чи так, але призвичаїлися до мого імені. Мене називали Мірка. Таткова

мати, гостюючи в нас, поводила гарними плечима, відставляла від себе на безпечну відстань чашку з

гарячим чаєм, одночасно з жалістю та материнською гордістю дивилася на батька і казала моїй матері:

«Добре, що він не назвав її Лінійкою. Ох, ці математики, моя люба, такий складний народ, незрозумілий для

нас, гуманітаріїв». І моя мама сміялася кришталевим сміхом. Як я любила її кришталевий сміх! Мама вже не

сміялася, а він ще довго бринів у повітрі.

Коли я зрозуміла, що зір не повернеться, хоч як лікуйся, я проревіла коровою зо два тижні, рідко вставала з

ліжка, довела до істерики всіх членів родини, потім схаменулася, вибачилася перед усіма, і всі мені

пробачили. Я заспокоїлася і замислилася над своїм майбутнім. Мені конче потрібно було над чимось

замислитися. Краще над чимось глобальним. Майбутнє бачилося мені річчю глобальною. Мені було 16

років, випускний клас, настав час вирішувати, як у подальшому заробляти на хліб насущний, зважаючи на

«особливості мого зору». Так висловлювалася мама. «Особливості твого зору». Для мами неприпустимим

було назвати мене сліпою. Ні, її дитина не сліпа, її донька має особливості зору. Тільки так. Рудий, той міг

називати мене як йому заманеться. Я не ображалась, мені навіть здалося, що з якогось моменту я виявилася

нездатною на когось ображатися (звісно, що це було не так). На невизначений проміжок часу я стала

апатичною. Збайдужіла до всього, я себе жаліла, ховала, тому що була така молода.

Врешті-решт це минулося, я гідно довчилася в школі, вчителі пішли мені назустріч. «Дирекція школи із

задоволенням піде вам назустріч». От мені цікаво, про яке задоволення йшла мова? А як же, цілком

природно, що вони пішли нам назустріч. «Така трагедія, така розумна дівчинка, і вже...» Що «вже» ніколи

ніхто не домовляв. Мені було то сумно, то смішно, то все здавалося таким безглуздим чи, навпаки, таким

чудовим. Але ж я була така молода!.. І в мене на руках був непоганий атестат про закінчену середню освіту.

Ще я вміла грати на гітарі. Завдяки заняттям у музичній школі, а потім завдяки батькові — це він

продовжував мене вчити, незважаючи на «особливості мого зору». Мама кривила рота і називала мою гру

«бреньканням», а от Рудому подобалося. Він кликав мене до своїх хлопчачих компаній, називав «у дошку

своїм хлопцем» і завжди ділився зі мною плітками. О, він був неперевершеним майстром у мистецтві

пліткарства.

На відміну від мене, кому завжди вистачало його товариства (я ніколи не мала «справжніх подруг», про яких

пишуть у жіночих глянцевих журналах), Рудий збирав біля себе натовпи однодумців, їх було багато, цих

людей, вони постійно мінялися, конфліктували, мирилися. Хлопці, дівчата, дорослі, малі, навіть тварини.

Рудому завжди було мало. Йому необхідна була публіка, оточення, він чах без спілкування. Пригадую, як

мама, нарешті, дала згоду на придбання домашньої тварини. «Добре. Купіть пару рибок», — відмахнулась

від нас мама. Ми з батьком щасливо усміхнулися, мама виявила повагу і добре до нас ставлення, аж тут

пролунав крик Рудого: «Рибок? Німих Рибок?!! Та як я зможу з ними спілкуватися? Сліпа у нас вдома є, тепер ще куплять німих, о боги, о носороги», — почав волати Рудий і відхопив маминого фірмового ляпаса.

Ми купили морську свиню. Вона була така руда, як я, тому Рудий, звісно, хто б сумнівався, захотів назвати

її Мірою. І дістав чергове зауваження: «Ти вже проїв мені печінку, Рудий, — спокійно зауважив батько. —

Мій терпець от-от увірветься». Рудий серйозно поставився до батькових слів щодо «терпцю». Якщо вже так

каже батько, то «терпець» справді може лопнути.

Рудий розумів, що наш батько не такий темпераментний, як мати, котра швидко запалюється, але так само

швидко й відходить. На відміну від мами, батька важко розлютити, та якщо вже розлютиш, то потім ховайся

хто може. Тому морську свиню було названо не Мірою, а Анжелікою.

«Якщо вже не вийшло так назвати тебе, — Рудий про всяк випадок злегка косував на батька, — то хай

принаймні так зватиметься ця свиня...» Вночі ми влаштували «подушкові бійки», я шипіла: «То ти маєш

мене за свиню?» — і штовхала його у бік. Рудий скрикував, тикав пальцем мені під ребра, потім ми билися

подушками і смачно хрюкали. Мені здавалося, що у своєму житті я нікого не буду так міцно любити, як

зараз Рудого.

Коли в мене був кепський (скигливий) настрій, Рудий обіймав мене і шепотів, що я найкраща у світі дівчина, що я — справжня красуня, що в мене прозорі, блакитні, величезні очі, розкішне вогняне волосся, що мене

замкнули в підземному царстві злі люди, але він мене врятує і витягне на волю, і покаже, який чарівний цей

світ. Він цілував мій прохолодний лоб і заплющені очі, гладив неслухняне волосся.

Я любила уявляти, буцімто я — справді красуня. Але, як могла, уникала порівнянь зі сліпою та

порцеляново-гарною героїнею роману Віктора Гюго «Людина, котра сміється». Мене часто з нею

порівнювали, навіть чужі люди, і це було боляче. Для мене це чомусь було боляче. Куди веселіше було

уявляти себе міс Підземелля. Чи як любив казати Рудий: «Міс Шахта». От я виступаю така велична, темношкіра королева (чи то засмага, чи бруд), а в моєму лобі сяє вмонтований шахтарський ліхтарик, що

замінює собою казкове: «а во лбу звезда горит». Уявляти таке було настільки смішно, що я не втримувалася

від реготу. «Корисні позитивні емоції, необхідний елемент терапії сміхом». Так називав це Рудий.

Несподіваний розвиток ринкової економіки та кінець холодної війни забрали у нас із Рудим батьків. Татові

запропонували очолити дослідницьку лабораторію в Канаді, зацікавили роботою та, якщо чесно, грішми, і

вони з мамою подалися «у наймити», як казала таткова мама. «Там, маючи роботу, достатньо грошей, я буду

менше за вас хвилюватися і, можливо, трохи пізніше, ніж очікувала, з'їду з глузду», — промовляла наша

мама на прощання.

І ми залишилися вчотирьох. Рудий, морська свиня Анжеліка, я та моя вірна гітара на ім'я Жітана. Авжеж, моя гітара, як і кожний порядний музичний інструмент, мала своє власне ім'я. Ми жили пристойно. Рудий

закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, у професійних

колах його відзначали як здібного режисера, «не без хисту», а сам він вдавав із себе режисера-

постмодерніста. Я заробляла на життя тим, що грала на гітарі, виспівуючи свої пісні на Андріївському

узвозі. Я могла не робити цього. Батьки регулярно надсилали нам гроші та речові передачі, але Рудий

наполягав на необхідності моїх виступів на узвозі. «Тобі потрібна соціальна адаптація, ти маєш

соціалізуватися», — переконував мене Рудий. — Твої публічні співи — це найкращий шлях до твоєї

соціалізації, до спілкування з різними людьми». Я слухала Рудого і співала майже щодня. Морська свиня

знай собі хрумала солодку моркву і вперто нехтувала буряком. І все наше життя було спокійне та

впорядковане, аж поки я не зустріла Еріку, і все пішло шкереберть.

Частина третя

Забавки

Як Ерік зустрів Міру,

Або як Міра зустріла Еріку

Сьогодні у погоди був добрий настрій, вона сонячно посміхалася до нас, людей. І більшість із нас, людей, тепло відповідали на її посмішку. Тому я вирішив, що мені не завадить походити парком. Погодувати білок, я люблю годувати білок, тому що вони, як на мене, набагато приємніші за голубів. У мене напружені

стосунки з птахами миру, мушу визнати, що порівняно з дитинством ці стосунки поліпшилися; такий

висновок роблю з того, що в дитинстві я гасав за голубами, щоб влучно плюнути їм на спину, а зараз я таке

роблю дуже рідко, можна сказати, що взагалі припинив це марне заняття: плювати на голубів. Білки —

зовсім інша штука. Вони симпатичні, спритні, пухнасті. Та що там казати, білки — дуже приємні тваринки, тому треба купити чогось смачненького і почастувати їх.

У житті багато несправедливості. Одна з них полягає в тому, що про голубів складено багато пісень, радянські композитори і поети, як змовилися, знай собі складали пісні про голубів, а от про білок — ні.

Наприклад, я знаю кілька пісень про голубів, а про білок — жодної. Ось лише декілька з них: «Летите, голуби, летите, нигде для вас преграды нет»; «Голуби летят над нашей зоной, голубям нигде преграды нет, как бы мне хотелось с голубями на родную землю улететь»; «Где бы ты ни был, чтоб ты ни делал, милый, я

прилечу голубкою сизокрылой». Ну, і все таке інше. Ліричні, романтичні, блатні пісні про голубів, багато, виявляється, у них прихильників. Це крає мені серце, серце, яке з дитинства віддано білкам. Треба написати

якусь пісню про білок.

Ще я люблю київські парки. Дерева завжди вищі за тебе, набагато вищі, дерева — казкові велетні, і ти

відчуваєш себе у парку малою дитиною, незважаючи на те, скільки тобі років. Час у парках спливає

повільніше, тільки тут почуваєшся вільною людиною, такою, в якої немає ніяких справ, окрім прогулянок

парком. У дитинстві я губився в Голосіївському лісі і зовсім не хотів, щоб мене знаходили. Я роздивлявся

лебедів та качок, кидав їм хліб. Збирав квіти, які ми, діти, називали «годинниками»; якщо крутити їхні

голівки, то пелюстки крутяться наче стрілки. У мене були улюблені дерева, що мали власні імена. Чи

впізнаю я їх зараз? Мабуть, що ні. Якби впізнав, то заревів би, слово честі, захлюпав би носом, як

неврівноважене дівчисько.

Ватутінському парку не дуже пощастило з сусідами. Маю на увазі, по-перше, парламент, сіру похмуру

будівлю. Біля парламенту дуже погано ростуть квіти, я це помітив ще минулої осені. Усюди буйно квітнуть

різні квіточки, а біля парламенту в'януть, засихають, одне слово, сумують. Колись, уже не пам'ятаю якого

року, мене занесло до Канади, я потрапив до Оттави, маленького, хоч і столичного, містечка, в якому також

є парламент. У будь-якому столичному місті є парламент, якщо країна взагалі дозволяє собі таку розкіш, як

парламентаризм. Так от. Біля їхнього, канадського, парламенту мешкають кицьки. Багато кицьок.

Люди побудували їм хатки, щодня підгодовують, ніхто їх звідти не виганяє, живуть собі смугасті кицьки, оточили парламент, де кращі уми Канади вирішують долю їхньої вгодованої, точнісінько як ті кицьки, держави. І всім добре, і ніхто нікому не заважає, і жодних претензій до того, що з котячого поселення

неприємно тхне, що там постійно гомонять натовпи туристів, які іноді вчиняють справжнісінький галас. А

біля нашого парламенту не виживають навіть непримхливі квіти, можу собі уявити, що сталося б із

кицьками, які б вирішили там оселитися. От і маємо те, що маємо, не пам'ятаю, хто сказав.

Другий сусіда парку — резиденція Президента — Маріїнський палац, творіння архітектора Растреллі.

Цікаво, що я, людина далека від архітектури, відразу впізнаю творіння архітектора Растреллі за кольором

(практично завжди блакитний) та чудернацькими візерунками. Бароко, здається, це так і називається —

бароко. Я погано ставлюся до резиденцій президентів узагалі та нашого президента зокрема. Мене дратують

резиденції, зрозуміло, що не так, як англійці або голуби, однак теж помітно дратують. Якась я дратівлива

людина, якщо замислитися, багато речей викликають у мене подразнення. Треба щось із цим робити.

Зараз біля Марийського палацу я помітив жваву бабцю, вона сиділа на ящику, скручувала пакетики з

виборчих листівок і насипала туди горішки. Сиділа вона під «партійною» блакитною ялинкою. Не бабуся, а

казкова Пушкінська білка. (Ось воно! Великий російський поет так само, як і я, обожнював білок, приємно

знати, що ти не самотній у своїх симпатіях). Я купив у неї пару пакетиків з горішками для звичайних, не

казкових, а паркових білок. І з неабияким здивуванням помітив, що пакетик — така собі опозиційна

листівка, в якій надруковано багато гидоти про Президента держави.

Може, воно і правда, те, що надруковано про Президента, не знаю, я не люблю встрявати у політичні бійки, слава Богу, вже не знаю, чиїми це стараннями, але я не політолог. Не Почєпцов, не Полохало і не

Павловський. Хоч у цьому мені пощастило. Але ситуація сама по собі не залишила мене байдужим. Бабуся

продає горішки, які загортає в опозиційні листівки, прямо під стінами Марийського палацу. І хтось ще каже, зазвичай це невгамовні буржуазні журналісти, що Україна не демократична країна. Та ви подивіться, подивіться уважно, де ще можна таке побачити? Не знаєте? Ото ж бо й воно.

Дерева своїми золотистими верхівками торкалися синього неба, до того насиченого, що було трохи боляче

очам. Мені подобається осінь, мабуть, десь у мені причаїлися гени російських поетів. Краєчки жовтого

листя стали бурими, та коли сонце прониже їх своїм світлом, вони здаються рожевими пуп'янками на тлі

блакиті неба. Наче жовті дерева цвітуть рожевими квітками, що коливаються від обережного осіннього

вітру. Квітками ніжними, як ранкові поцілунки. Мабуть, що такий вигляд має справжнє щастя.

Я вирішив, що для мене було б непогано чогось попоїсти, їжа завжди посідала важливе місце в моєму житті.

До того ж білки вже ситі, тому я з чистою совістю можу зайнятися собою. Я вийшов з чарівного парку й

відразу потрапив у реальність не такого вже великого, у чомусь провінційного, але досить урбанізованого

міста. Мого улюбленого міста Києва. Якщо парки — це обійми Києва, то центр міста можна порівняти з

діловим потискуванням рук або з розштовхуванням ліктями.

Біля стін парламенту, а я ніяк не міг його обминути, раптом побачив свою маму. Вона була вдягнена у

просторий, грубо зв'язаний светр кольору слонової кістки і сірі фланелеві штанці, її сиве, коротко стрижене

волосся було трохи скуйовджене. Якби ще наклеїла собі бороду, то була б викапана Стариган Хем. Точніше, Стариганка. Мама тримала в руці величезний плакат, де трьома мовами—українською, російською та

англійською (аякже!) було написано таке: «Кати! Заступіться за пересічного громадянина! Скажіть «так»

зброї. Узаконену зброю — кожному громадянину!» У цьому вся моя мама. Спочатку вона обзиває потрібних

людей катами, а потім звертається до них же (у цьому випадку — до катів) по допомогу. Таке от. Ви бачили, щоб кат комусь допоміг? Доведеться трохи зупинитися на одержимості моєї мами.

Коріння цієї одержимості, звичайно, можна знайти у біографії Ернеста Гемінґвея. Воно, це коріння, лежить

на поверхні, звісно, якщо знати мою маму та її забавки. Мамин кумир — Стариган Хем скінчив своє плідне

життя самогубством. Через пару тижнів після цієї події йому мало б виповнитися 62 роки, так от їх він

вирішив не чекати. Він пустив собі кулю в лоб (чи куди там?). Будемо вважати, що саме в лоб, бо так вважає

моя мати, а в мене немає підстав їй не вірити. Особливо щодо Старигана Хема.

Отже, Хем пустив собі кулю в лоб. Рішуче. Хем, він такий, рішучий чолов'яга, так. Мама намагалася

наслідувати йому в усьому, але тут вона зіткнулася з неабиякими труднощами. Мамі страх як кортіло

скопіювати сцену його самогубства. Ви тільки уявіть собі. У головній ролі—сама мама в старому

витягнутому светрі; мамин лоб — чоловіча роль другого плану; ну і «вірний кольт» — чоловіча роль

першого плану. І хоча насправді Стариган Хем убив себе з мисливської рушниці, мама, прихильниця

прогресу, вважала, що замість банальної рушниці вона має використати пістолет. До того ж «рушниця —

жіночого роду, тому й убиває чоловіків, а жінок має вбивати щось чоловічого роду, наприклад, кольт. Кольт

— це чудово!». Аж тут з'ясувалося, що рядовий громадянин України не може просто так узяти й купити собі

«металевого дружка». Думаєте, це змусило маму повернутись обличчям до рушниці? А от і ні. Нормальні

герої завжди ускладнюють чиєсь життя, насамперед своє. Отже, тільки пістолет. Але це виявилося занадто

складним. Мама впала в розпач, визвірилася на всіх, на кого можна було взяти і визвіритися, а вже потім, наче в лихоманці, почала шукати вихід. «Где мой чёрный пистолет? На Большом Каретном» (В.Висоцький, совість російської нації).

Мамі було 60 років, і певний запас часу вона мала (два роки — це багато, за два роки юнаки встигають

перетворитися на чоловіків, я маю на увазі службу в армії, не знаю, про що ви подумали. А армія, на мій

погляд, це як літо, тобто маленьке життя). Отже, час у мами був, але моя мама не була б моєю мамою, якби

негайно не почала рішуче діяти. Вона така, не менш рішуча, ніж Стариган Хем. Мама з'ясувала, що

пістолети є у представників правоохоронних органів. Вона періодично проглядала телевізійні серіали, тому

знала, що в міліціонерів, агентів служб безпеки тощо обов'язково є дозвіл на до смерті жаданий нею

пістолет.

Мама почала обдзвонювати знайомих і незабаром заповнювала анкети відділу кадрів Міністерства

внутрішніх справ. Яким же було її розчарування, коли вона усвідомила, що перекладачам (а маму, як

видатного викладача англійської мови, взяли до центрального апарату міністерства на посаду перекладача) зброї «не положено». Так, саме це, російське: «не положено». Мама обклала всіх матюками, розірвала свою

заяву про вступ на роботу і пішла геть у настрої, наближеному до істеричного. Вдома вона поворожила собі

на книзі «Старий та море» і начебто трохи заспокоїлася.

Але моя мама завжди була і залишається прихильницею всебічного наукового підходу. Отож вона розпочала

ходіння по бібліотеках, зокрема, до наукової бібліотеки ім. Вернадського, вишукуючи всі матеріали про

дозвіл на придбання зброї, про зброю як таку і про законодавство країн світу щодо продажу зброї. Вона

листувалася з усілякими помічниками народних депутатів і закидала рекомендаційними листами

Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції та Міністерство оборони. Вона зверталася до

Адміністрації Президента, до Голови Верховної Ради, до Генерального прокурора особисто і навіть вела

таємне листування з Американською асоціацією продавців зброї, представники якої надсилали мамі яскраві

буклети й висловлювали їй моральну підтримку. А торік надіслали дві листівки — поздровлення з Днем

Подяки та Різдвом. Не вистачало тільки отримати від них індичку, яку власноруч застрелив хтось із

активних членів Асоціації на честь мами та свята. Повне Алілуя.

Науковий підхід укупі зі спілкуванням із компетентними органами мамі не допомогли. Питання самогубства

провисало, питання з пістолетом залишалося відкритим. Ні, їй відповідали, спочатку навіть чемно, а вже

потім мама їх достала остаточно, мама вміє діставати, вона класик з діставання, адже в принципі робиться це

просто. Один і той самий лист надсилається ще раз, потім ще, «многа-многа-многа раз» і перетворюється на

лист щастя (це відома шкільна забавка: листи щастя. Коли тобі приходить лист щастя, ти маєш переслати

його п`ятдесятьом друзям, тоді в тебе буде щастя, а якщо не перешлеш, то щастя тобі не буде, а буде

суцільне нещастя. Однак, якщо п`ятдесятьом друзям ти все ж таки цього листа надішлеш, спокусившись

ефемерним щастям, то цілком можливо, що всі ці п`ятдесят друзів добряче натовчуть тобі пику).

Коли відповіді перестали надходити, мама почала розігрувати сцени громадського обурення з плакатами в

руках. Комсомольське минуле може встругнути з вами ще й не такий жарт, воно не відпускає: «любов, комсомол і весна». Мама виготовляла агітаційне приладдя: підбирала картон відповідної форми, старанно

виписувала на ньому літери, прибивала спеціальні дощечки. Це бів цілий процес, яким вона

насолоджувалася, приказуючи, мабуть, на адресу компетентних органів: «По кому б`є дзвін, по кому б`є

дзвін? По вас, по вас». Майже кожного ранку мама виходила під стіни парламенту і вчиняла там показові

акти громадянської непокори. Незабаром до наї звикли, почали впізнавати, познайомились, особливо нею

переймалися хлопці з відомчої охорони, називали її по батькові, сварили по матері, однак впоратися з

мамою було неможливо. Вона дуже неслухняна людина.

От і зараз у моїй країні ранок, і моя мама, як завжди, під стінами парламенту. Чудова зустріч. Вона мене не

впізнала, власне кажучи, вона давно перестала мене впізнавати. Точніше, мама впізнавала мене

фрагментарно. Жити з нею було важко, дивитися на неї було боляче, допомоги вона цуралася, порятунком

нехтувала, могла вчинити бійку, починала дряпатися, як хижа тварина, видирати волосся, звертаючись до

мене: «Хто ти, опудало, і що ти робиш у моєму домі? У нашому з Хемом домі? Що, що ти шпигуєш, вишкварок? От зараз я тобі покажу, нишпорка!» Я намагався тихіше за мишу сидіти в комірчині, яку

перетворив на кімнату, і не показував носа; в принципі, я там лише ночував, і то не завжди. Але сьогодні

мама не могла мене впізнати ще й через те, що я бів зодягнений, як жінка. Як трохи така вітряна жінка. Це

варто описати.

Своє довге волосся я пофарбував нестійкою фарбою в колір буряка, навів пурпурові тіні, вдягнув фіолетову

коротку спідницю, картаті панчохи кольору бордо, заледве втиснувся в шкіряний піджачок; мої замшеві

черевики, глибокого чорного кольору ніжили мої втомлені ніжки, а закінчувало цей ансамбль кашпо

насиченого бузкового кольору. Джулія Робертс (це така відома американська акторка, до речі, вона заробляє

до біса грошви) в ролі повії з кінострічки «Красуня» виглядала менш переконливо, ніж я.

Бувай, мамо, я люблю тебе, але фактично не можу жити з тобою, якби я отримував хоча б частку тих

грошей, що отримує вже згадана мною Джулія Робертс, тоді б я знайшов, де мені подітися, а так з

грошенятами в мене істотні проблеми. Чи в грошенят зі мною великі проблеми, не знаю, чорт нас усіх

забирай. Я знаю одне: в найблищому майбутньому цього не вирішити, не впоратися, не розбагатіти, отаке

нескінченне «не». Я вирішив почимчикувати на Андріївський узвіз. Настрій зіпсувався як у мене, так і в

погоди, небом мандрували хмарки, збирались докупи, звинувачували одна одну, от зараз хтось із них когось

штовхне — і почнеться дощ, як наслідок їхніх сварок.

Я йшов і розмірковував на тему, чому мені подобається вдягатися так, як вдягаються жінки? Я не завжди

перебуваю в образі жінки, але це один із найулюбленіших моїх образів. У жіночому одязі багато

несподіваних деталей, цікавих дрібничок, у жіночому одязі є що акцентувати. Насправді мені подобається

так вдягатися, щоб мій образ був яскравим, мав якесь значення, щоб запам'ятовувався, щоб свою зустріч з

такою нестандартно вдягнутою персоною, як я, обговорювали за родинними вечерями, щоб подружки

повертали голови і обмінювались думками, щоб старі розпочинали своє буркотіння, щоб чоловіки просили

номер мого телефону, який я, як усяка порядна дівчина, чорта лисого їм дам.

Одного разу в ресторації «Текіла-хаус», що на Подолі, я випадково зустрів свого однокласника. Микола

Дашко завжди був таким правильним хлопцем. У його щоденнику ніколи не було сварливих нотаток, погроз

та попереджень для батьків. Його зошити прикрашали самісінькі п'ятірки, він залишався старостою класу всі

10 років, тобто впродовж усього нашого славетного навчання. Його завжди ставили в приклад на

батьківських зборах. Навіть схибнутий військовик Василь Васильович Скляренко, який поміж нас називався

«здравияжелаютоварищподоконник», казав нам добряче поставленим в армії голосом (консерваторії

відпочивають): «А от Микола Дашко ніколи б так не зробив. Беріть приклад з рядового Дашка, нікчеми».

Розумієте, як ми всі любили Дашка? Ще можна додати, що він був проти списувань і завжди за всіма

нишпорив. Але самим нишпоренням він не обмежувався, кінцевою метою нишпорення було «закладання»

своїх братів та сестер.

Треба сказати, що це був саме той випадок, коли я зустрів свого давнього знайомого, однокласника Миколу

Дашка, а от Микола Дашко зустрів незнайому шльондру. Це була фатальна для нього зустріч. Коли я

підкотив до нього, Микола Дашко спокійно пив текілу і вже був п'яний у дупу. Мабуть, у нього був важкий

день. Я до того дня навіть не підозрював, що однією текілою можна так наклюкатися. Напевно, Микола

Дашко був талановитий у всьому, навіть у пиятиці.

Ми приємно провели час, але я все зробив для того, щоб Дашка забрали у витверезник. Відомий витверезник

Подолу, який схожий на фінський епос «Калевала» тим, що він такий само мовчазний, майже нерухомий і

дуже холодний. Інколи посеред цього мертвого мовчання лунають раптові жахливі крики, які сковують твоє

тіло і розривають тебе навпіл. Утім, сподіваюся, що з Дашком там поводилися чемно. Зрозуміло, що він

мене не впізнав, ліз мацати, пропонував випити на брудершафт, присвячував мені пісні та пропонував гроші.

О, то був великий день, того разу я заснув щасливим, із почуттям чесно сплаченого боргу. Ще хочу додати, якщо комусь цікаво, совість мене не мучила. Анітрохи.

Коли я нарешті виповз на узвіз і застиг коло Андріївської церкви, дощ уже почався. Митці та торгаші

заметушилися, почалася біганина, вони прибирали речі, натягували на себе дощовики та пакети, у кого що

було. Лише церква стояла спокійно, вона була взірцем спокою. Бані Андріївської церкви після реставрації

змінили колір, я пам'ятаю їх зеленими, а зараз вони набули лазурового відтінку. Дощ дужчав, продавці

розбігалися, церква залишалася врочистою, як генерал, що приймає парад; ще їй бракувало кудись бігти, вона витримала стільки дощів, до того ж дощів із свинцевих куль, що ця людська метушня здавалася їй

смішною. Мабуть, так думала церква. Ні, скоріш за все, вона всіх жаліла. Бідні люди, завжди потрапляють у

халепу, завжди такі вразливі, закатовані проблемами, завжди намагаються від когось чи від чогось утекти.

Я звернув увагу на цю дівчину тому, що вона стояла. Нікуди не бігла, нерухома і майже така само велична, як церква, вона стояла під дощем і співала. Дощ котився її обличчям, гітарою, але вона мовби й не помічала

цього. Я підійшов до неї ближче тому, що побачив хлопчака, котрий мав очевидний намір вкрасти у неї

зароблені співом гроші. Я схопив його за комірець. Він куснув мене, вислизнув і побіг. Спритне дитинча

вулиць. Дівчина продовжувала співати. Я поклав невеличку валізку з грошима туди, де вона лежала. Коли я

наблизився до дівчини, побачив, що в неї руде, зібране у хвіст волосся, здаля воно видавалося темним, такого кольору буває пиво. Цікаво. Співає собі, наче це її не обходить. Нічого її не стосується, ні цей дощ, ні

маленький крадій, ні я, така собі гарна пані. До речі, я врятувала її заробіток. Де «дякую», алло, дівчино

зачарована, наче Десна, де твоє «Дякую, тьотю»?

Перестала співати. Дивиться наче на мене і наче не на мене. Дивина. Я намагаюсь привернути її увагу. На її

обличчі розгублений вираз. Та що це таке? Вона що, сліпа? Здається, сліпа, до того ж емоційно тупа. То

сліпа вона чи ні? Зазвичай до мене швидше доходить, але тут я не був упевнений. Це, мабуть, через те, що я

не так уже й часто бачу в місті рудих сліпих вуличних співачок. А ще вона мені чимось подобалася. Ніколи

не знаєш, чому саме подобається тобі людина. А щодо жінок, то тут уже й сам диявол не розбереться, чому

одна тобі до вподоби, а інша викликає відразу.

Я не хочу помилитися, тому про всяк випадок вирішую її перевірити. Я починаю плескати в долоні прямо

перед її обличчям. Вона не сахається, вона несміло посміхається чи то до мене, чи то взагалі, і затягує нову

пісню. Отакої. Може, подумала, що я захоплююся її співами? Ні, не те що вони погані, її співи, але ж не в

такий дощ на вулиці. Не найкраща погода для виступів просто неба. Дівчина вся тремтить. Мабуть, змерзла.

«Алло, подруго, це не оплески вдячних слухачів, це не шалені оплески, це я перевіряю: сліпа ти чи ні?» —

виривається в мене. Я буваю таким невитриманим, жах. Буває навіть, ви не повірите, соромно за себе.

«То ви цього відразу не помітили? Не помітили, але стали на заваді крадіжці? Дякую». Отакої! Сліпа, але те, що треба, вона бачить. «Це не кидається в очі. Я маю на увазі те, що ви сліпа. Я не дуже розбираюся у

сліпих, — чесно зізнаюсь я. — Зі сліпих я знаю тільки Гомера і ще такого негра-музиканта, не пам'ятаю, як

його там. Ще знаю штучних сліпих. Це Паніковський, а також Кіт Базиліо. Бачте, у мене невеликий досвід».

Я — балакучий хлопець, саме так.

Вона сміється і незграбно торкається моєї спідниці. «То ви — дівчина? У вас такий глухий приємний голос, але незрозумілої чоловічий він чи жіночий?». Гарне запитання, поєднане із компліментом. Вона вміє

ставити влучні запитання, мабуть, у школі розбирала і збирала автомат Калашнікова за 45 секунд. Я ніколи

не вкладався. «Так», — відповів я. Та що я ще мав відповісти? Може, якби сказав, що хлопець, але ношу

спідниці, то вона б злякалася, вона ж така беззахисна, слабка. Принаймні, має такий вигляд. «Вибач, але ти

не могла б провести мене додому, це недалеко?» — переходить вона на «ти». На «ти» легше просити. Я її

добре розумію. Якщо просиш на «ти», то це наче просиш друга, близьку тобі людину, а не сторонню особу.

Це треба бути останньою наволоччю, щоб відмовити у допомозі, якщо до тебе звертаються на «ти».

У її домі панує тиша. Чути лише, як цокотить годинник. Так, ось і він, старовинний, висить на стіні в кухні і

наче всміхається. У нього дуже кумедний вигляд. Боже мій, а це що?? Старигане Хем, ти це бачиш?

Венеційська лялька. Ні, я не збираю ляльок і не бавлюся ними, щоб ви про мене такого не думали. Але ця

лялька — викапаний я. Бурякове волосся, фіолетова сукня, шкіряний піджак, замшеві черевики, бузкова

хустка на плечах. Надміру нафарбоване обличчя, як у шльондри. Жахливо таке побачити, підвішене на стіні.

Картину свого власного повішення.

«Як тебе звуть?» — втім, питає моя сліпа знайома незнайомка, відволікає мене від містичної ляльки.

«Еріка», — кажу я обережно. «Рідкісне ім'я, у мене також рідкісне ім'я, мене звуть Міра». Отже, її ім'я —

Міра. Добре. «Мирослава?» — уточнюю. «Ні, якби ж то. Просто Міра. Міра з одним «р». «Я так само з

одним «р». Ми сміємося. Сміх єднає людей. «У тебе такий сумний сміх, з тобою все гаразд?» Дожилися, сліпа дівчинка питає у такого здорованя, як я, чи все у нього гаразд.

Невже так помітно, що не все? Не знаю, чому я не збрехав, я ж так люблю брехати. «У мене все зле, — кажу

я. — У мене все зле, мені нема де подітися в цьому місті. Моя мати з'їхала з глузду і хоче мене вбити».

(Пробач, бідна мамо). Ні, я таки не втримався, збрехав. Що я за людина? «Ти можеш залишитися тут. Я

живу з братом, але його зараз немає вдома. До речі, мій брат — режисер. Чекай-но, сядемо, вип'ємо чаю і все

вирішимо. Тільки не плач, добре?» Отак просто я залишився в домі Міри. Міри та Рудого. Але я трохи

втомився, тому про Рудого йтиметься згодом.

Частина четверта

Забавки

Ваш вихід, пане Рудий

Коли Рудий теревенив про те, що улюбленою книжкою його дитинства була і залишається казка «Маша та

ведмеді», я здебільшого йому не вірила і вважала, що він каже так навмисне, щоб побачити, яка в людей

буде реакція. Рудий запевняв, що «ця казка вчить поважати приватну власність». Тут варто сказати, що

Рудий поважає приватну власність, особливо ту, що належить йому. Але сьогодні ввечері я вперше

переконалась в тому, що, можливо, він не брехав, коли співав дифірамби казці про негостинних ведмедиків.

Звісно, що Рудий, який вирізняється глобалізмом, волав на всю хату не банальні: «Хто спав у моєму ліжку?»

чи «Хто їв з моєї миски?», він брав ширше, він не зосереджувався на таких дріб'язкових речах; він волав:

«Хто оселився в моїй хаті? Що це за шльондра?» Так, він назвав Еріку шльондрою. Саме так він сказав. І

мені це не сподобалося. Я побоювалася, щоб Еріка не почула нашої сварки, але вона й не чула, принаймні її

початку, тому що Еріка, привітавшись із Рудим, швидко зникла за дверима ванної кімнати. Мені здається, що в неї дуже розвинута інтуїція. Так, скоріше за все, Еріка — типовий інтуїт. Це добре. Рудий тим часом

тикав пальцем на венеційську ляльку, яка висіла на стіні нашої затишної кухні, і продовжував волати: «Це

ти її, я маю на увазі цю хвойду, вбрала, як цю ляльку, чи вона такою була до того, як вдерлася в нашу

домівку? До речі, ця лялька, яку люб'язно подарувала нам мати, ніщо інше як венеційська повія початку

минулого сторіччя, точніше, це іграшкова копія венеційської шльондри, мама вміє вибирати подарунки, еге

ж?

Взагалі, от скажи мені відверто, яка нормальна людина поїде на відпочинок до Венеції? Там усюди вода, живеш у самісінькій воді, вона ліворуч, вона праворуч, вона внизу, вона вгорі (це вже він загнув — «вода

вгорі», хоча, може, він мав на увазі дощ), у неї тебе можуть легко зіпхнути, зачепити веслом і втопити. Жити

у Венеції все одно, що жити в метрополітені. Уяви собі (Рудий розійшовся), як це воно, жити в

метрополітені, постійно озиратися, щоб хтось не скинув тебе під потяг (тут Рудий на хвилину заплющив очі, мабуть, переживав мить, коли на нього наїжджав потяг, відчув себе Анною Кареніною, але швидко

схаменувся, щоб продовжувати). Як на мене, то однієї повії вдома цілком досить. Я не хочу, щоб одна повія

висіла на стіні моєї кухні, а друга, точнісінько така сама, вешталася по моїй хаті». «Це й моя хата», —

зауважила я категоричним тоном. «Тобі не пасує такий тон», — відразу відгукнувся Рудий і схрестив свої

режисерські руки на грудях. Як я не люблю сварок.

«Давай поговоримо спокійно», — сказала я Рудому. І він начебто погодився, недовірливо подивився на

мене, я це відчуваю, мені не потрібно це бачити, але погодився. Бо він так само не любить сварок зі мною.

«Ти колись казав про те, що я маю стати соціальне активною людиною, так чи ні?» Рудий одразу відчув

небезпеку. Напружився, як тигр. «Так, я таке казав, але, знаєш, люба сестро, я не мав на увазі, що ти маєш

соціалізуватися за допомогою повії, тим більше, я не казав тобі, що ти маєш притягти цю хвойду в дім, так

чи ні?» Рудий — фахівець у тому, що стосується перехоплення та використання чужих прийомів. Я мовчала, він вирішив, що моє мовчання означає мою слабкість, тому вирішив, що мене треба дотиснути. «Міро, ти

хочеш, щоб наша хата перетворилась у притулок «Ла Стради?» Я так і бачу, як він морщить свого

класичного носа.

З «Ла Страдою» у Рудого пов'язані неприємні спогади. Це така європейська організація, яка займається тим, що допомагає жінкам. Особливо жінкам, які мешкають у Східній Європі. Жінкам, які зазнали насильства від

власних чоловіків, жінкам, котрих продали в будинки розпусти, жінкам, котрі не можуть знайти свого місця

під сонцем і таке інше. Колись Рудому замовили фільм про «Ла Страду», а також декілька соціальних

роликів на «жіночу тему». Обіцяли, що добре заплатять, інакше б Рудий не взявся, бо він вважає себе

режисером художнього кіно, а не документалістом, тим більше не «кліпмейкером».

Фільм Рудий зняв, я його прослухала, і мені здалося, що вийшов чудовий фільм. Однак керівництво «Ла

Стради» його не схвалило. Рудий переконаний, що несхвалення фільму прямо пов'язано з тим, що він

відмовився вступити в інтимний зв'язок з однією шведською дамою. Шведська дама була відповідальною

особою і мала приймати роботу Рудого. «У мене все одно не вийшло б із нею, — жалівся та пояснював

Рудий. — Її підборіддя було схоже на п'ятку. Можеш собі уявити жінку з п'яткою замість підборіддя?

Можеш собі уявити, як така жінка може викликати бажання?» Відверто кажучи, мені було важко таке

уявити, але саме звідтоді всі жінки Швеції уявляються мені з п'ятками замість підборідь. Окрім Астрід

Ліндґрен, матусі Карлсона, вона не може такою бути, в таке я вже нізащо не повірю.

Я сказала, що не хочу, щоб наша квартира перетворилася на притулок. «Вона не дозволила, щоб у мене

вкрали гроші, — нагадала я Рудому обставини, за яких ми познайомилися з Ерікою. — Ти розумієш? Вона

не дозволила, щоб у мене вкрали гроші, і сказала, що вона дуже самотня, що їй нема куди подітися, як я

мала вчинити?» Я спіймала себе на тому, що почала виправдовуватися, Рудий це так само помітив. «Ти дуже

добра, моя люба. Але знаєш, що я хочу тобі сказати? Це як з кошеням. Пам'ятаєш? Я приніс кошеня, дав

йому молока, а потім випустив його на вулицю. Бо ти сказала, що воно може подряпати меблі та нові

шпалери. Ти ж так сказала? А воно було безпорадне й маленьке, це кошеня, на відміну від цієї хвойди. Та

вона ж як телеграфний стовп. От і тепер ти мусиш прийняти таке рішення. До речі, зараз навіть не зима».

Рудий замовк.

«Нікуди вона не піде, якщо сама не захоче піти, — рішуче сказала я. — Люди — не кицьки, вона не

подряпає шпалери. Крім того, мені потрібна подруга. Можливо, вперше в житті я відчула, як мені необхідна

подруга. Спробуй мене зрозуміти». Рудий мовчав, але з його мовчання я зрозуміла, що він не зробить

жодної спроби мене зрозуміти, а також те, що Еріка матиме з ним клопіт. Величезний клопіт. Це як

ворожити на картах і витягти валетів. Валети — це клопіт. Чоловіки. Від них самий клопіт. «Ти вирішила

товаришувати з повією? Цікава, прогресивна ідея», — Рудий криво всміхнувся. Ви думаєте, що сліпа

людина не зможе розрізнити щиру та криву посмішки? Я вас запевняю, може, ще й як.

Утім, Рудий вів далі: «У тебе не вийшло дружби з жодною із моїх дівчат, і ти думаєш, що в тебе щось вийде

із цією?» Рудий наривався, мені не хотілося йому нагадувати, що в нього так само не склалися стосунки з

жодною із його постійних дівчат. Але я думаю, що він правильно зрозумів моє мовчання. «Кицька здохла —

хвіст обліз, хто промовить, той і з'їсть», — знов криво посміхнувся Рудий і пішов до своєї кімнати. Це він у

такий дитячий спосіб оголосив мені бойкот, натякаючи на те, що я нерозумна дитина. Хай собі. Я його знаю, довго він не витримає. У Рудого — постійна потреба вести теревені, вести нескінченні теревені. Базікало

нещасне.

Мати і батько завжди говорили нам, що кохання не треба чекати, воно само вас знайде. І наводили свій

приклад. Мама й тато познайомилися тому, що в мами був анальгін, який не був їй потрібний, а батькові був

украй потрібний анальгін, якого в нього не було. Через ліки оці двоє і здибалися. «Для того, щоб продати

щось непотрібне, треба купити щось непотрібне», — полюбляла казати мама. Батько мовчки посміхався.

Час плинув, але ми з Рудим залишалися самотніми. Батьки почали хвилюватися, за Рудого — менше, за мене

— більше. Чоловіки за тридцять, навіть за сорок, вважаються цікавою партією, мало хто називає їх

«одинаками», навпаки, такі чоловіки розцінюються як помірковані, надійні, такі, що багато чого досягли у

кар'єрі. «Одинаки» — це надія, а не розчарування. Тим часом дівчата вже після двадцяти п'яти вважаються

залежаним в лабазі товаром. «Стара діва» — яке ж бридке словосполучення. Діва не може бути старою, діва

завжди залишається дівою. На мій погляд, це несправедливо, таке різне сприйняття суспільством

тридцятирічного чоловіка та двадцятип'ятирічної жінки. Неподобство якесь. Втім, мені ніхто не обіцяв, що

життя має бути справедливим, ніхто, крім, здається, Карла Маркса, але то в нього був такий імідж.

Але я про дівчат Рудого. О, їх не було замало. Вони постійно змінювалися, і кожна з них намагалася мені

сподобатися, а також стати мені подругою. Кожна з них думала, що я таке примхливе дівчисько, котре

вирішує, з ким буде жити та спати її брат. Усі його подруги наділяли мене непритаманними мені рисами

характеру, а також умінням впливати на брата, і намагалися причарувати. Дурниці це все. Я була б рада

отримати подругу в особі дівчини свого брата, я завжди мріяла, що братова наречена, дружина буде

близькою мені людиною, але поки що моїм мріям не судилося збутися. Особливо я запам'ятала трьох із

братових наречених, мабуть, тому, що вони вважалися постійними дівчатами, були винятково активними та

наполегливими.

Щоб ви краще зрозуміли мене та мого брата, а так само і наше життя, треба замовити пару слів щодо його

дівок. Саме так: дівок. Ось я й виказала своє справжнє ставлення до них. Погано, виявляється, я до них

ставилася, а може, це в мене залишилися такі негативні спогади. Спогади, що схожі на використаний

пакетик чаю. Кому ж він може сподобатися? Та нікому. Гіршою за використаний пакетик чаю може бути

лише розчинна кава «Нескафе», саме ота кава, яка щоразу змушує відкривати себе. Не знаю, де її фасують, але це що завгодно, тільки не кава. Не може бути справжня кава таким гидким пійлом, а якщо це так, то я

уже вкотре відчую себе ошуканою.

Першою мені спала на думку Леся. Якщо зважати на хронологію, вона й була першою постійною подругою

Рудого. Знов-таки на перший погляд, вона була чарівною. Тонкі риси обличчя, — вона дозволила мені

пройтися по її обличчю пальцями, а в мене надзвичайно чутливі пальці. Вона мала вишуканий вигляд, але, незважаючи на тендітну зовнішність, мала сталевий характер — він у неї загартувався, як сталь. Вона була

майбутнім архітектором. Закінчувала КІБІ (Київський інженерно-будівельний інститут). З цього приводу

вона казала таке: «Це дуже естетично. Чоловік — режисер, дружина — архітектор. Справжня інтелігентна

родина. Навмисне таке не придумаєш. Ти бачиш, любий, який збіг життєвих обставин?» Вона брала бика за

роги. Рудий ніяковів, тому що одружуватися не входило в його найближчі плани, але кивав головою: він не

любив сперечатися з Лесею.

Леся почувалася в нашій хаті господинею, вела протокольне листування з нашою мамою, яка вважала її

«знахідкою для Рудого», і навіть записала текст на телефонний відповідач: «Леся та Рудий удома, але вони

займаються коханням; якщо вам щось потрібно від когось із нашого подружжя, то залиште своє

повідомлення після довгого сигналу». Пам'ятаю, що Рудий за цей запис влаштував їй перший грандіозний

скандал.

Ще в неї були підозри, багато підозр. Чи не є Рудий наркоманом, тому що всі творчі люди так чи так нарко-

манять? Чи не спимо ми з Рудим, тому що є в нас «якийсь підозрілий зв'язок, незрозуміле на чому

замішаний»? Чи, взагалі, були в мене чоловіки? Це її дуже хвилювало. Ще вона непокоїлася тим, що я можу

виявитися фригідною. «Я не переживу, якщо ти виявишся фригідною», — саме так казала Леся. І починала

нервово ходити по кімнаті. Вона вважала, що її прямий обов'язок — пробудити в мені пристрасну жінку.

Вона тягала до нашої хати якихось хлопців, показувала мене і шепотіла: «Ну зроби це заради мене, Дмитре-

Василю-Олеже, вона ж симпатична, чи не так? Розворуши її, га? Щоб вона відчепилася від свого брата. Це ж

неприродно — спати з братом. Хоча я жінка з прогресивними поглядами, але мене це бентежить». Про ці

підозри я не розповідала Рудому, та якось вона сама йому зізналася, що її хвилюють наші стосунки. «Те, що

ти спиш із Мірою, — це збочення. Це збочення, з яким я не можу миритися». Він не розмовляв з нею більше

місяця, а потім вона знов «з дощами і туманами» повернулася в наш дім.

Приводом для їхнього остаточного розриву прислужилися гіпсові обличчя військових на фасаді Будинку

офіцерів, хоч як це смішно. Ми гуляли на Печерську, неспішно, в принципі, у всіх був чудовий настрій. Аж

поки ми не дійшли до Будинку офіцерів. І Леся показала на обличчя солдатів у будьонівках. «Дивися, який у

них натхненний вираз обличчя», — промовила Леся. «У кого? У цих одрубаних голів?» — спитав Рудий. І

вони розпочали лайку.

«Ти нічого не тямиш в архітектурі, у тебе застиглий мозок, ти не бачиш виявів мистецтва, ти заздриш цьому

скульпторові, бо в тебе так нізащо не вийшло б», — розпочала сварку Леся. «Яке тут мистецтво? —

гарячкував Рудий. — Теж мені мистецтво: зробити одну маску і наліпити це зображення кілька разів, калькування, а не мистецтво». «Це різні обличчя, — не здавалася Леся. — Придивися, але ж у тебе немає

очей, навіть ця сліпа курка бачить набагато більше за тебе», — це було останнє, що сказала Леся перед тим, як отримати ляпаса. Рудий був розлючений. Більше я її не бачила. Рудий бачив її на вечірках із моїми

колишніми потенційними коханцями Дмитром-Василем-Олегом. Подейкують, що за когось із цих паничів

вона нарешті вийшла заміж.

Коли Рудий розійшовся з Лесею, наша мати чомусь подумала, що його не тягне до жінок, натомість його

дуже тягне до чоловіків, тобто мама була переконана в тому, що Рудий має так звану нетрадиційну

орієнтацію. Втім, може, Леся взяла фінальний акорд і написала мамі фатального листа, в якому звинуватила

Рудого в цьому гріху. Материні дзвінки були тривожними, а потім у нашому домі з'явилася Христина

Стеців. Емігрантка з Канади. Канадійка українського походження. З привітом від матусі, вітанням від батька

і повідомленням: «Я у вас трохи поживу, поки знайду придатне житло». У неї було гладке обличчя й лагідна

посмішка. «Придатне житло» знайти було важко. Незабаром у Христини та Рудого зав'язались стосунки.

Христина була старша за Рудого, я достеменно не знаю, яка в них була вікова різниця. Втім, це було не так

важливо, все одно, хоч би скільки було Рудому років, він завжди залишався хлопчиком, а Христина мала

яскраво виражені материнські риси. Треба визнати, що вона обожнювала Рудого. Вона називала його генієм, вона присвячувала йому все своє життя, сплачувала всі його рахунки. Вона переймалася усіма його

справами, проблемами, займалася його одягом, занотовувала його геніальні думки. Завжди заглядала йому в

рота, я так думаю, що їй вдалося побачити його славетні гланди, через які Рудий у дитинстві постійно хворів

різноманітними ангінами. Вона називала Рудого коханням її життя. Мені здається, що це жахливо — бути

коханням усього життя іншої людини. Це неабияка відповідальність.

На її погляд, я стояла на заваді їхнього всепоглинаючого почуття. Я втручалася у ланцюг, що мав би, на

думку Христини, складатися лише з двох ланок: вона й він. Ще одна ланка, його сестра, не збігалася з її

планами. Ні, вона ставилася до мене добре. Можливо, занадто добре. Аякже, вона мала про всіх піклуватися, тому піклувалася і про мене. Піклувалася, чи сподобалася мені їжа, чи не заважає мені її музика, одне слово, Христина опікувалася мною. Незважаючи на це, вона мені не подобалася. Більше того, вона мене лякала.

Взяти хоча б цю її турботливу звичку — щовечора пропонувати мені «випити трохи молока». «Молоко

містить у собі багато кальцію, а кальцій конче необхідний твоєму зору. Зроби хоч ковток, Міро, треба

стежити за тим, щоб твій зір не погіршувався». На перший погляд, нічого поганого в цій пропозиції не було.

Вияв турботи, не більше. Але Христина дуже добре знала, що в мене хронічний панкреатит і після ковтка

молока я почуватимуся, як рогалик, так мене може скрутити. Цілком вірогідно, що одного разу цей ковток

молока може мене вбити. На мій погляд, на кожному пакеті чи пляшці з молоком мав би бути напис:

«Міністерство охорони здоров'я попереджає: ковток молока вбиває хворого на панкреатит». Я не

здивувалася б, якби дізналася про намір Христини мене отруїти. Безпечне молоко, ніяких підозр, я тихо

помру, і вже тоді ніхто не відволікатиме її від Рудого та Рудого від неї. Я припускаю, що саме так вона

могла думати. Хто її знає, цю Христину Стеців. Бог їй суддя.

Я й не думала їх розлучати, мені ще бракувало втручатися в особисте життя брата. Я намагалася бути з

Христиною приязною, завжди вислуховувала її, але ніколи не була з нею відвертою. Це вже занадто. Втім, Христині моя відвертість була непотрібна, їй був потрібний лише Рудий. Приборканий Рудий — як

підтвердження її жіночості. Злі язики подейкували, що з Христиною щось не те, тому вона не змогла знайти

гідного нареченого в Канаді, а приїхала обкрутити когось із наших хлопців. Я не хвилювалась через те, що

Христині вдасться обкрутити Рудого, ну, може, трохи і хвилювалася. Але я добре знала Рудого, знала, що

воля для нього понад усе, а Христина, старий мисливець Христина Стеців, уже обкладала Рудого червоними

прапорцями. І Рудий упізнав їхні коливання, коливання маленьких червоних стягів. Вони коливалися, як

маки в полі. Рудий, старий вовк, відразу впізнав, що це вони і є, червоні прапорці — небезпека його

чоловічої волі. Одного ранку я прокинулася і зрозуміла, що Христина більше з нами не живе. Я нічого не

питала в Рудого, хоч йому і кортіло щось розповісти, але мені чомусь не вистачало мужності вислухати

історію цієї розбіжності в характерах.

Останньою постійною дівчиною Рудого була Една. Една була литовкою, литовським режисером, як сказав

Рудий: «безмежно талановита жінка». Една виявилася дуже нервовою. У неї було нервовим усе: обличчя, волосся, пальці, руки, ноги, живіт, рухи. Абсолютно все. Рудий казав, що ця нервовість свідчить про її

талановитість. А ще він повідомив мені, що «цього разу я закоханий до нестями». Всі друзі Рудого вважали, що Една дуже гарна. Чого б я мала їм не вірити? Я знала, що в Едни були великі зелені очі, які вміли

змінювати свій колір від сіро-зеленого до блакитно-зеленого. Рудий називав її очі відьмацькими та

морськими. Ще він називав їх «очі, як у русалки». Я не пам'ятаю, щоб чиїмсь очам він приділяв стільки

уваги і не шкодував стільки епітетів.

Една не могла всидіти спокійно. Вона завжди давала роботу і клопіт своїм занепокоєним рукам. Якщо вона

щось не крутила, то щось плела. Бахрому скатертини вона сплітала в коси, будь-яку мотузку вона сплітала в

косу, ковдра так само страждала від рук Едни, але найгірше те, що косички вона плела й мені. Вона тихо

підходила до мене, мовчки. Зненацька торкалася мого волосся, ледь чутно віталася саме з ним, не зі мною, і

розпочинала плести косички. Мене така поведінка бентежила хоча б тому, що мені було боляче, і я

відчувала себе ковдрою в зелену клітину, що лежить на ліжку Едни.

Я довго терпіла, але не витримала й одного разу подарувала їй ляльку Барбі з чудовим довгим та пухнастим

волоссям. Барбі мала б слугувати Едні чотками. «Едно, — лагідно почала я. — Едно, відтепер ти можеш

робити їй будь-які зачіски, можеш хапати її за волосся, як і коли тобі заманеться». Але Една не зраділа

подарунку, вона сховала обличчя в долонях, кинула ляльку на підлогу й зайшлася в риданнях. «Ти мене не

розумієш, ти мене не розумієш, ти мене не розумієш. Ти мене ненавидиш, ненавидиш з самого початку, ти

це навмисно. Ця лялька — це навмисно, ти не підпускаєш мене до себе, ти думаєш, що я хвора. Адже це ти, це ти хвора. Це — ти». Вона насилу заспокоїлася.

Рудий був наче засліплений нею. Я думаю, що Едну він щиро кохав. Една була практичною особою. Я не

вважаю практичність вадою, тим більш, що й Рудого важко назвати непрактичним молодиком, але

практичність Едни була надмірною. Наприклад, якщо їй дарували щось таке, що їй не подобалося (не

підходило чи було відвертим лайном) і що вона ніяк не могла продати, Една швидко передаровувала це

мені; якщо це не підходило мені, то вона сплавляла непотріб комусь із подружок. «На тобі, Боже, що нам не

гоже». Не знаю, чи є якесь спеціальне литовське прислів'я на цю тему, але наш народ придумав на такі

випадки ось це: «Їжте, їжте, куме, все одно свиням віддавати». Можливо, я несправедлива до Едни, цілком

можливо, що вона намагалася зробити мені щось приємне. Може, на її розсуд, це й було приємне. То й нехай

собі. Хто їх знає, цих литовців.

Незважаючи на те, що Рудий кохав Едну і вона начебто була закохана в нього, Рудий не припинив

вештатися по вечірках. Майже щовечора він десь швендяв і міг припхатися п'яним уранці. Едні це не

подобалося. По-перше, кому б із жінок це подобалося, а по-друге, вона любила сама влаштовувати вечірки, де поводилася як королева. Якщо займатися вечірками їй було лінь, то Една віддавала перевагу посиденькам

у колі родини. Читанню та світським бесідам. Одного разу Една взяла всі колекційні краватки Рудого, сплела їх у величезну косу і заявила йому, коли він, похитуючись, явився перед її «морськими» очима, що

якщо йому спаде на думку її здихатися, якщо він ще раз розчиниться у нічних розвагах, то вона відразу

повіситься на цій косі. «Це буде художньо і лежатиме цілком на твоїй совісті».

Рудий сказав, що, мовляв, він нікому не дозволить собою керувати, що його життя — це його життя, його

звички — це його звички, а якщо комусь не подобається він сам чи його спосіб життя, то цей хтось може

забиратися до біса. Една мовчки вислухала його обурення, пішла до кімнати, зібрала валізу, а коли він, втомлений від випитого та безсонної ночі, заснув, подалася з дому. Ніяких цидулок вона не залишила.

Незважаючи на вимолювання пробачення та обіцянки Рудого надалі бути слухняним хлопчиком, вона до

нього так і не повернулася. Сувора скандинавська дівчина. Якщо не брати до уваги плетіння косичок (у

будь-кого з нас є якісь дивацтва), Една мені подобалася, я мушу визнати, що інколи мені її не вистачає. Я

впевнена, що Рудий досі її кохає.

Отже, з одного боку, я хотіла бути подругою Едні, а вона не хотіла бути моєю подругою. А з іншого боку, товаришувати з Христиною та Лесею я не могла фізично, хоча вони були й не проти цього. Єдиним моїм

приятелем був Рудий. І тільки зараз з'явилася Еріка, незграбна, чесна і смішна Еріка, котрій до того ж не

було де жити, і вона подобалася мені. Тому я не збиралася здаватися щодо Еріки, Рудий це розумів і дуже

злився через це розуміння.

Тієї ночі ми гомоніли до ранку з перервами на каву, миття посуду та туалет. Рудий переконував мене, що

Еріка — повія, злодійка, збоченка й витрішкувата. Я наполягала на тому, що мені потрібна подруга і що

Еріка — саме та подруга, яка мені потрібна. Еріка не виходила з кімнати. Цікаво, у неї такі міцні нерви чи

вона зовсім нас не чула? Може, вона глуха? Така само глуха, як перфоратор, яким я люблю прикидатися, коли починаю вити? Бідна глуха Еріка. Дружба сліпої та глухої, — напевно, це припало б до вподоби

Віктору Гюго. Може, і його мій брат вважає за збоченця. Хто зна. На цьому етапі я відстояла Еріку та її

перебування в нашому домі. Але Рудий успадкував характер нашої мами, і тому я маю підозри, що він не

здався. Рудий дуже вперта людина.

Частина п`ята

Забавки

Страховиська Ерики(а)

Я так зрозумів, що якщо Рудий вночі не заходиться в істериці (як може чоловік так високо резонансувати, йому цілком до снаги замінити на оперній сцені Валентину Степову, у мене вуха від його галасу болять, а

доводиться прикидатися глухим; не вилазити ж із кімнати, до того ж у його піжамі, щоб сперечатися), то він

все одно не мовчить, він давить хропака. Я десь вичитав, що майже всі люди хроплять після того, як їм

виповниться тридцять років. Приклад Рудого дуже переконливий, тепер залишилося почекати рік, поки і я

стану тридцятирічним, відтак прислухатися до себе вночі.

Приклад Рудого не може не засмучувати і не може не сприяти народженню цілих зграй лячних думок. Так

самодостатньо хропіти здатна тільки людина, в якої немає совісті. Я знаю, про що кажу. Як можна дожити

до тридцяти років, щоб не зробити комусь або собі якоїсь гидоти, яка змушує совість ворушитися і заважає

смачно давити хропака? Та це неможливо, тому Рудий совість кудись подів, я так підозрюю, що він її

комусь вигідно штовхнув. І хтось відчуває на собі тиск двох совістей, а Рудого не катує жодна. Непогано

влаштувався.

Визнаю, що коли не зважати на погляди Рудого та на його слова, жити мені тут подобається. Тут немає

матері, я не ходжу на роботу, бо мені здається, що я живу чужим життям, у якому немає місця моїй роботі.

Роботі того Еріка, котрий ще позавчора розпочав ранок ерекцією, а відтак уже цілих два дні поспіль її не

дочекався. У дівчат ерекції не буває, шкільні книжки з анатомії в цьому сенсі нам не брехали. Це так

зворушливо: відчувати себе дівчиною, до того ж подругою такого небесного створіння, як Міра.

Мабуть, так ще буває в Едемі, хоча мені важко уявити собі Едем, по якому постійно вештається Рудий. Він

не спускає з мене ока, хоч замість цього радо спустив би курок, щоб здихатися мене раз і назавжди. Я його

розумію, він дбає про Міру, він не може бути впевненим у тому, що я її нізащо не скривджу, він навіть не

може бути впевненим у тому, що я врешті-решт не вкраду його улюбленого рушника помаранчевого

кольору. Добре, що я прихопив із дому одну сукню і пару спідниць. Це дозволяє мені не ходити з ранку до

вечора у джинсах чи в штанах. А то Рудий, ще, чого доброго, розгледить у мені чоловіка, бо я стаю

необачним. Так, Міра — сліпа, але цей молодик має гострий зір, до того ж він сам по собі дуже доскіпливий.

Хоча це я вже занадто перестраховуюся (з віком ми стаємо безпідставно полохливими), адже в наше рухливе

сторіччя дівчата віддають перевагу штаням. Я це перевіряв експериментальним шляхом. Колись я розсівся у

ресторації, і, поки чекав замовлення, — а тамтешні офіціанти з ярличками-цінниками «Павло», «Дмитро» та

«Тетяна» не звикли поспішати, — я вирішив підрахувати, скільки жінок пройде у спідницях (сукнях), а

скільки в штанях, штанях-капрі, бриджах, шортах (як ви бачите, потяг до використання наукового підходу

— це в мене від матусі). Отже, за час мого чекання на замовлення повз мене пройшло двадцять сім жінок.

Лише три з них були в сукні (спідниці). Одна бабуся у квітчастому сарафані. Одна жінка похилого віку в

сучасному діловому костюмі шоколадного кольору. І ще одне замріяне створіння в замалій спідничці, але в

того створіння були ноги, наближені до ідеалу. Звісно, що та малеча про це знала і усвідомлювала свою

грізну, безсоромно голу зброю. Всі інші дівчата віддали перевагу джинсам, елегантним штаням-капрі, в які

насилу втиснули апетитні сіднички. Більшість моїх співвітчизниць не дурні попоїсти, тому цицьки й сідниці

в наших дівчат те, що треба. На мій, звісно, хижацький погляд. Звичайно, багато чого ще залежить від

форми, наприклад сідниць, але це вже довга розмова. Іншим разом.

«Доброго ранку, Еріко». Визнаю, що цей голос спроможний повернути мене до життя. Це — Міра.

«Привіт», — посміхаюсь до неї і відразу помічаю, що в неї червоні очі. «Ти плакала?» — прямо питаю в

своєї подруги. «Нічого страшного. Просто наснилися жахи. Тобі сняться жахи?» — цікавиться Міра. Ще б

пак, мені сняться жахи, от хоча б сьогодні, наприклад, мені наснилося, що я став імпотентом.

Я тільки-но заходився доводити дівчині (мені здається, то була манекенниця Лінда Євангеліста), який я

міцний красень, як усе зникло. В буквальному сенсі цього слова. Все кудись зникло. І Лінда сміялася, копнула мене стрункою ногою, а поки я безпорадним снопом валявся під ліжком, вона надзвонювала своїм

топ-подругам і встигла ославити мене на весь модельний світ. Таке вже стерво, тепер я розумію, чому її

кинув Кайл Маклахлен (це такий американський актор, він грав федерального агента Дейла Купера в

культовому серіалі «Твін-Пікс»). Але ж я не можу таке розповідати Мірі! Дівчина, якій наснилося, що вона

імпотент, це вже саме по собі — страхіття.

Які жахи сняться дівчатам? Може, їм у страшному сні мариться, як хтось лізе їм у трусики? Але ж це не

завжди жахливо, може, цей хтось — сексуальний хлопець із їхніх дівочих мрій. Чому, чому я ніколи не

цікавився снами своїх подружок? Байдужий пень. Тепер розплачуватимуся за своє недбале до них

ставлення. Я пробухикався. Я сказав, що так, мені постійно сняться жахи, найжахливіші жахи, які тільки

може уявити собі людство. Міра пожвавішала. «Які саме? Які саме ці страхи, скажи мені, і буде не так

моторошно. А потім я розповім тобі про свої». Як це мило з її боку, виявляти зацікавленість та втішати мене.

Цього разу я вирішив не брехати. Ну, може, трохи, але не більше. «Я розповім тобі про реальні страхіття, котрі увіходять у мої сни», — сказав я. А що таке? У мене до біса страхіть, які лякають мене на кожному

кроці мого життя. Вона зробила уважне обличчя. Вчепилася за стільця, приготувалася мене слухати.

Отже, як у будь-якої дівчини та й у будь-якої людини взагалі, у мене є страхи. Свої викохані страховиська.

Вони є в усіх. Не всі, але багато хто має мужність зізнатись в тому, що деякі жахи переслідують його

постійно. Першим моїм жахом є товсті тітки. «Товсті тітки?» — питається Міра. Я бачу, що вона

збентежена. «Атож, саме вони. Товсті тітки». Вони мене не люблять, я дуже їх дратую, особливо вони не

люблять мене в метрі. Вони завжди чекають, коли я поступлюся місцем, але я того не роблю, і вони

починають дивитися на мене так, щоб я перетворилася на попіл. Вони завжди обсипають мене всілякими

лайливими словами. А коли виходять мені назустріч із ліфта, намагаються розчавити мене своїм великим

пузом. Я відчуваю сморід їжі, сморід шлунка, яким вони дмухають на мене, відчуваю метаболізми, які вони

спрямовують мені в обличчя. Вони спеціально це роблять, щоб я отруїлася.

«Мені здається, що ти боїшся товстих тіток тому, що тебе лякає перспектива стати такими, як вони, —

виважено каже Міра. — Але це стандартний жіночий жах, боятися погладкішати. Ти цим не переймайся, мені здається, що в тебе худорлява конституція». Міра намагається мене заспокоїти. Насправді, я колись

замислювався: чому мене лякають товсті тітки, і дійшов думки, що це страх перед тим, що моя майбутня

струнка дружина може перетворитися на такого товстезного монстра.

«Ще я боюся велосипедів», — веду я далі. Сьогодні наче день відвертості. В дитинстві моя рука застрягла у

велосипедному ланцюзі, її там добряче скрутило. Ось залишився шрам. Протягую Мірі руку, щоб вона

відчула рубець на моїй шкірі. Вони, велосипеди, не слухаються своїх власників і постійно на мене

наїжджають. Усе життя. Немає від них спокою. Якщо шлях широкий, вони все одно наближаються до мене і

погрожують кермом як рогами. У мене постійно від них синці. Особливо на стегнах, вони тикаються в мої

стегна із задоволенням, як те оленя, що шукає материної дійки. Одного разу мене ледве не збила машина, тому що мене під неї штовхнув велосипед, керований п'яним велосипедистом. Коли я бачу велосипед, мої

руки починають тремтіти, а очі бігають, шукаючи безпечне місце.

«Який жах. Особливо ця історія з падінням під колеса машини, — каже Міра. — Може, тобі спробувати не

зважати на них, тоді й вони дадуть тобі спокій? — Міра пропонує мені вихід. Начебто я не намагався не

зважати на велосипеди. «Це не допомагає, — кажу я приречено. — Я не можу побороти дитячий страх, а

велосипедам про це відомо, від мене, мабуть, чимось таким привабливим для них пахне, я випромінюю

якийсь найкращий для велосипедів аромат». «Хіба аромат можна випромінювати?» — питає Міра. Я

ствердно киваю головою. Звісна річ.

Але більш за все мене доводять до запаморочення та нервових зривів кроки за спиною. Кроки когось

невідомого та страшного. Особливо моторошно, коли йдеш з якоїсь вечірки, вже пізно, людей немає, будинки стоять темні, жодний із них не посміхається світлим віконцем, дзвенить тиша, а хтось крадеться

позаду. І ти боїшся обернутися, щоб не побачити, наприклад, маніяка, який шкіриться на тебе. Йдеш, пришвидшуєш ходу, аж і він, невідомий, наддає ходу, в тебе вже холодні ноги, руки, серце, ти вже

відчуваєш, як він готує ножа чи кастета. І ось уже ти починаєш бігти, жах свистить у твоїх вухах, і він, маніяк, також біжить, і невідомо, хто з нас двох прудкіший. Уже спітніла спина, заплітаються ноги, плутаються думки, ти стаєш наче ватною. А він залишається свіжим, як Орбіт Супер-мінт. Зараз наздожене,

— і все. Порубає на шматки.

«І зґвалтує, розірве одяг», — здавлено каже Міра. Про зґвалтування я, відверто кажучи, ніколи не думав.

Ніколи. Навіть у найсміливіших думках я не заходив так далеко. Аж поки зрозумів, що ніхто ж не каже, яка

в цього покидька, що поспішає за мною, орієнтація, цілком можливо (зараз панує така тенденція), що він

надає перевагу чоловікам. Тобто є переконаним гомосексуалістом. Я починаю скиглити від цієї думки. Міра

підхоплює моє скиглення. Я чую, що паралельно ще хтось скиглить. «Що це?» — якось не мужньо

підхоплююсь я. «А, не зважай, то Діана, вівчарка нашого сусіда, п'янички. Ми з нею часто виємо разом». Я

дивлюся на Міру з повагою. Ти бач. Вона виє разом із німецькою вівчаркою, зі злющою вівчаркою, з

розумним службовим собакою. Це ж треба таке втнути. Я на таке нездатний.

«Я думала, що ти такого не боїшся. Ти ж сліпа, як ти можеш жахатися кроків за спиною? Для тебе ж

незрозуміле: чи вони за спиною, чи то хтось іде поруч, хтось дружній до тебе», — виривається в мене. «Я

панічно боюся кроків за спиною, я відразу впізнаю їхню криваву ходу», — відповідає Міра, і ми заходимося

у відчайдушному скигленні.

«Ти ще чогось жахаєшся?» — питає Міра вже після того, як ми добряче навилися. Навіть Діана втомилася

вити, хоча вона трималася довше, ніж ми. Така собі собача Монсерат Кабальє, перевиє будь-кого.

Талановитий собака. «Угу», — похмуро відповідаю. Трохи більше, ніж кроки за спиною, мене лякають

цвинтарі. Принаймні так було доти, поки я не зрозумів, що кроки за спиною погрожують мені зґвалтуванням

(звісно, що це я думаю, а не кажу вголос). «Ти боїшся небіжчиків?» Ні, власне кажучи, небіжчиків я не

боюся, зрозумійте мене правильно, не те, що я шаленію від небіжчиків. Звісно, що борони Боже від таких

зустрічей. Хай собі лежать, чи там літають, чи ще щось роблять, трусять яблука в Раю, смажать яєчню у

Пеклі, але якось без мене. Багато людей чудово живуть без мене, чому б так не жити небіжчикам?

Я до нестями боюся похоронів та цвинтарів. Особливо боюся похоронної музики. «Але ж вона така сумна, спокійна і врочиста, чи не так?» — запитує Міра. Може, для когось воно й так, а в мене зуби зводить від

жаху, коли чую похоронну музику. Вона може бути скільки завгодно врочистою, врешті-решт, цю музику

підібрано для небіжчика, вона не мусить подобатися мені. Бо коли чую ці рулади, то здається, що в моєму

животі хтось використовує мої кишки як струни арфи. Так і тягне, наче кицьку за хвіст.

Хоча я все одно не розумію, навіщо небіжчикові така музика. Він же її не чує. Добре, навіть якщо він її чує, то як вона може йому подобатися? Може, за життя небіжчик був рокером чи любив «Бітлз», то як можна

людині, котра обожнювала «Бітлз», на прощання ставити похоронний марш? Ось якби я був на місці

небіжчика (тричі пфуй, тричі «стук» по дереву, але не по столі, бо коли стукаєш по столі, не допомагає), то

розцінив би таке музичне замовлення як вияв неповаги до мене та моїх прижиттєвих смаків. Коли чую перші

ноти похоронної музики, я затуляю вуха, відкриваю рота і намагаюся глибше дихати або кричати. Я можу

качатися по землі, аж доки ця музика не затихне.

А на цвинтарі мені взагалі стає зле. Бо вони на мене дивляться. «Хто?» — Міра починає штовхати свого

стільця до мене, їй лячно. «Звісна річ, що небіжчики». Вони дивляться на мене зі своїх надмогильних

пам'ятників. Холодними очима. У них чорно-білі німі погляди. Це як німе кіно, але ж німе кіно майже

завжди було комедійним, чи занадто екзальтованим, а їхні чорно-білі фільми інші. Це фільми жахів із

психологічним підтекстом. Можливо, що вони, ті обличчя з овальних рамок, звертаються до мене, але якщо

я хоч раз почую, як мене кличуть на цвинтарі на ім'я, то впаду нерухомий, такий само чорно-білий, як вони.

Це несправедливо. Може, комусь із них самотньо, хтось хоче щось спитати, хтось хоче мене попередити, розсмішити чи втнути щось більш-менш люб'язне, а я їх не чую, не хочу чути, бо мені шлунок скручує від

жаху.

«Це тому, що коли-небудь ми всі помремо, а хтось так само буде відвертатися від наших чорно-білих

застиглих облич. Це так сумно, нестерпно болісно», — Міра зітхає, це зітхання непомітне, як зітхання

привида. Я помічаю його лише тому, що вона притулилася до мене, на моєму плечі холоне її гарячий подих.

«Я не хотіла завдавати тобі смутку, лякати тебе». Мені потрібно сказати щось таке бадьоре, щось

оптимістичне.

«Та ти що, Еріко. Не верзи дурниць. Знаєш, яка я рада, що ми поговорили. Я ні з ким не вела таких розмов, навіть з Рудим, думала, що він почне насміхатися. Він такий, знаєш, любить посміятися над чимось. Крім

того, чого чекати від чоловіка? Розуміння та співчуття? Чи, може, зізнання у своїх власних жахах? То вже

нізащо. Добре, що ти в мене є. Хочеш, зараз я розповім тобі про мої страховиська? Про всі-всі страховиська?

Це буде чесно, до того ж надійшла моя черга».

Я нетерпляче чекаю на її розповідь. Хоча вона щойно образила чоловіків, сказала, що ми, чоловіки, ніколи

не зізнаємося у своїх страхах і кепкуємо з дівчат. Чи зізнався б я у своїх страхах, якби не був перевдягненим

у жінку? Не знаю. Чого доброго, я міг би зізнатись, я такий. Мені дедалі більше кортить почути її історію.

Але, щоб не видаватися в її очах цуценям, яке виглядає господаря, тому що боїться, що господар забув про

нього, я кажу, що спочатку треба щось перехопити. Щось смачненьке. Міра радо погоджується. Ще б пак!

Ми з'їли стільки несмачних страховиськ, що зголодніли.

Частина шоста

Забавки

Страховиська Міри

Ми поласували канапками, Еріка чудово готує, краще за все у неї виходять канапки та салати. Сьогодні це

були канапки з часником і тертим сиром. Вона так легко порається з господарськими справами, наче дихає.

Спочатку нарізала білого хліба. Не дуже тонко. Потім терла твердий сир. Вичавила пару зубців часнику.

Змішала часник та сир, вбила туди яйце, додала трохи солі. Потім намастила хлібці сумішшю й поставила їх

у духовку. Я тим часом зварила каву. Мені подобається варити каву. Рудий каже, що в мене кава виходить

запашною, міцною, такою, якою і має бути справжня кава.

«То зараз твоя черга розповідати», — нагадує мені Еріка, я бачу, що їй дуже кортить познайомитися з моїми

страховиськами. Я зволікаю, бо мені завжди бракує рішучості для того, щоб щось розповісти. Рудий каже, що в моєму стані треба пильнувати за кожним словом. «Слова завжди використовуються проти людей, так

було вчора, так є сьогодні, так буде завтра. Тому твій рот, як і державний кордон, повинен бути на замку»,

— так каже Рудий. Але я ж не прикордонник, мені важко постійно стежити, щоб не бовкнути чогось

зайвого.

«Я боюся дощів», — розпочинаю я. «Це тому ти тоді стояла і тремтіла? Тоді, коли ми вперше побачилися?

Не тому, що тобі було холодно, а тому, що ти боялася?» — відразу відгукується Еріка. Вона дуже уважна до

людей. Саме так, я тоді тремтіла тому, що йшов дощ. Величезний піднебесний водоспад. Він б'ється

краплинами об моє обличчя. Дощ тикається в обличчя, як мільйони цуценят мокрими носами. Сухе повітря

наповнюється вологою, і невідомо, як від нього сховатися.

Якщо побігти, наприклад, до переходу, все одно відчуватимеш його мокру присутність. Він прудкіший за

людину. Найгірше те, що я не можу нікуди бігти, мене наче паралізує, дощ мене водночас лякає і

причаровує, як удав кролика. Дощ жорстокий, йому байдуже кого відлупцювати, він не бачить ніякої

різниці: жінку, чоловіка, дитину, зовсім безпорадну комаху. Він — найжорстокіше природне явище у всьому

світі. Я так і бачу: ось я стою, мала і безпорадна, а мене поглинає вода, так само, як ми зараз поглинаємо ці

смачні канапки із сиром.

Цей страх перед дощем оселився в мені з дитинства. Я вже майже нічого не бачила, але твердо знала, чи піде

сьогодні дощ, чи ні. Для цього мені не потрібно було слухати прогнозів, не потрібно були визирати з вікна, вже не кажучи про те, щоб слідкувати за польотом ластівок. Я заздалегідь знала про дощ. Батьки зі мною

радилися, чи брати з собою на роботу парасолі, чи сьогодні погода обійдеться без дощів. Родичі дивувалися, як це в мене виходить. А для мене все було дуже просто: дощ пах так само, як мої страхи. Мені легко було

його впізнавати. Я звернулася до Еріки з проханням не коментувати й не перебивати мене. Так мені було

легше висловлювати свої думки.

На другому місці я б поставила м'ячі. Так, звичайні дитячі м'ячі, улюбленці всіх дітей, а також дорослих.

Колись я теж хотіла, щоб у мене був м'яч, червоний із синьою широкою смугою. Я мріяла про нього і бачила

дивовижні сни. За все моє життя жодний предмет не завдав мені стільки каліцтв, як м'ячі. Вони кривдили

мене постійно. Одного разу, коли ми грали у волейбол, м'яч, зламав мені пальця.

Ще одного разу хлопчик, який грав у футбол, влучив м'ячем мені в око. Прямісінько в праве око. Пам'ятаю, як ми з Рудим бігали й шукали щось холодне, щоб прикласти до ока, щось схоже на лід або холодну

металеву ложку, але нічого не могли знайти, було спекотне літо. Нарешті ми знайшли фонтанчик з

прохолодною водою, я схилилася, щоб вода остудила моє око. А я так боялася води, не просто води, а тієї, що ллється униз, для мене вона була тим самим дощем.

Щовесни хлопці з нашого двору здіймали пилюку, вони грали у вуличний футбол, для мене було

справжньою, нестерпною мукою проходити біля імпровізованих спортивних майданчиків, я так і чекала, що

ось-ось м'яч влучить мені в спину, скочить на голову, відіб'є нирки. Мене нудило від його веселого

стукотіння по асфальту. Серце вистрибувало з грудей. М'яч ледь чутно котився по землі, а мені здавалося, що це змія тихо підкрадається до мене. Сезон гри з м'ячем тривав довго: весна, літо, осінь. Лише зима

дарувала мені відносний спокій, я була їй щиро вдячна за це. Втім, годі вже про ті м'ячики. Я ненадовго

замовкла. Еріка так само мовчала. Вона поважає чужі прохання, а я просила її не коментувати.

«Ти помітила, що я ніколи не їм риби?» — вирішила я спитати в Еріки. «Ми знайомі не так давно», —

дипломатичне відповіла вона. Звісно, ми майже не знайомі, це правда, але мені здається, що Еріка дуже

близька мені людина. Однак мені ніяково таке їй казати, ніяково освідчитися Еріці в своєму ставленні до неї, бо я хочу, щоб вона почувалася вільною від мене, моїх забаганок, моїх сподівань, я не хочу навантажувати її

своїми сентиментальними почуттями до неї.

Я не їм риби тому, що панічно боюся риб'ячих кісток. У мене фобія щодо риб'ячих кісток. Навіть у філе

оселедця, яке сумлінно обробляють прибалтійські рибалки, я шукаю риб'ячі кістки і коли знаходжу навіть

найменшу кісточку, відразу задихаюся, як від нападу астми. Звісно, що народження цього страху відбулося

в моєму дитинстві. Все, якщо дуже захотіти, можна відшукати в дитинстві, тільки б не зраджувала пам'ять.

Мій батько — рибалка, завзятий рибалка. Найкращий відпочинок для тата — з вудочкою десь на березі

річки або в гумовому човнику посеред озера. Картинкою на стіні я бачу його нерухомий силует. У роті

цигарка, на голові старий фетровий капелюх, у руках бамбукова вудка, за його спиною засинає або

прокидається сонце. І я змалку обожнювала ловити рибу. Першу свою рибину, маленького карасика, я

спіймала, коли мені було три рочки. Батько нанизував мені черв'ячка, я закидала вудку, й одного разу

витягла на берег маленького карасика, який жадібно хапав ротом повітря.

Треба сказати, що ловити рибу я любила, а от їсти — ні. Я не любила ні риб'ячу юшку, ні тараню, ні

тушковану-варену-парену-смажену рибу. Я не любила рибу ні в якому вигляді. Батькові, який любив їсти

рибу, дуже не подобалося моє негативне ставлення до рибних страв. Мені ж було украй неприємно

порпатися в риб'ячих кістках, вибирати ці кістки, я й риби не бачила, а що вже казати про дрібні кісточки.

Мама й бабуся вибирали їх неуважно, після них можна було знайти десятки гострих кісток. Батько їв рибу

разом із кістками і не розумів, чому хтось зважає на таку дрібницю, як кістки.

Одного разу він змусив мене скуштувати карасів, запечених у сметані. «Це — смакота, хоч покуштуй, інакше будеш жалкувати усе життя», — наполягав він. Щоб не засмучувати його, я почала мордуватися з

однією рибкою. Я була дуже обережною, але незабаром відчула, як якась кістка вп'ялася в мою горлянку.

Мені було боляче дихати, та я знала, що треба робити. Відламала черству скоринку чорного хліба, стала

жувати її і різко ковтати. Скоринка мала б проштовхнути кісточку. Але в мене нічого не виходило, єдине, чого я досягла —загнала кістку ще глибше. У мене почалася лихоманка. Я злякалась, мені було вже не до

жартів.

Я увімкнула голосову сирену. Всі збіглися. Стали радитися, що зі мною робити. Я вже втомилася тримати

рота широко відкритим, мама, Рудий, батько, бабуся намагалися побачити кістку та якось із нею

домовитися. Все закінчилося тим, що мене потягли до лікаря. Лікарка була стара, погано бачила, вона так

само змусила мене розтулити рота якомога ширше, взяла гострі ножиці, ще якісь гострі металеві штучки і

більш ніж півгодини без знеболювання дерла ними мені горло. Шукала кістку. Майже місяць після цієї

операції я не могла їсти. Вже минуло стільки років, але я пам'ятаю все напрочуд добре, і ніхто ніколи не

змусить мене скуштувати рибної страви.

Я прислухалася до Еріки, намагалася зрозуміти, чи не нудьгує вона від моїх розповідей. Але Еріка мені

щиро співчувала. «Я ніколи не приготую тобі рибної страви, присягаюся», — вона була дуже серйозна. Ці

слова пролунали так по-дитячому і так щиро, що сльози набігли мені на очі, я відвернулася від Еріки, щоб

вона не помітила чергової ознаки мого сентиментального ставлення до неї. «Я постараюся, щоб тебе не

кривдили м'ячі, ось із дощами — це складніше, тут треба добряче подумати. З дощами складніше впоратися, ніж із злодійкуватими кроками за спиною, кістками та м'ячами», — Еріка мала стурбований вигляд.

«Стривай, я ще не розповіла тобі про янголів».

«Янголи — це діти, які вмерли ще дітьми. Ти знала про це?» — знов звернулася я до Еріки. «Щось таке

чула», — так вона мені відповіла. Я повела далі. Більшість думає, що янголи — добрі створіння, та сама

більшість думає, що діти — доволі злі створіння. І ніхто тут не бачить суперечностей. Але ж вони є. Якщо

янголи — це померлі діти, а діти — злі створіння, то як янголи можуть бути добрими? Це неприродно для

них: бути добрими. Звісна річ, що вони злі.

Вони кепкують, глузують, передражнюють людей, а ті начебто нічого не помічають, знай собі складають

романтичні пісні про янголів, називають янголами коханих людей і всетаке інше. Чому люди не звертають

уваги на вираз обличчя янголів на картинах? Це показові вирази обличчя, вони неприязні. Тим часом люди

завжди чекають від янголів допомоги, розуміння, захисту. Дзуськи, не дочекаються. Янголи можуть тільки

хизуватися. Уявляю собі, як вони сміються, коли хтось стає перед ними на коліна.

Я дізналася про те, що янголи — це померлі діти, під час шкільної екскурсії до музею. Я дізналася про це від

нашого екскурсовода, яка була елегантною, трохи похмурою, досить молодою жінкою. А мені з Рудим тоді

було приблизно вісім та дванадцять років. Вона не розповідала нам про картини, вона тягала нас залами і

розповідала про своє бурхливе особисте життя. Я всього не пам'ятаю, але в її розповіді фігурував її

підступний чоловік, який змусив її зробити аборт. Навіть кілька абортів, після яких вона не могла народити

дитину. «Ні, я вагітніла, але в мене постійно були викидні. Хоч як я берегла себе, все одно через місяць-

другий — викидень, що ти тут будеш робити, доля є доля», — бідкалася нам екскурсовод.

Раптом вона зупинилася біля однієї з картин. Я не пам'ятаю, що там було зображено, але точно пригадую, що там було двійко янголів. «Подивіться на цю картину, діти. Придивіться до янголів, пухких малюків з

крилами, бачите? Отже, діти, ви вже дорослі, тому, мабуть, знаєте, що янголи — це померлі діти. Багато

дітей помирає малими, ніхто не може гарантувати, що одного дня цього не станеться з вами». Ось що вона

нам сказала. Дехто заревів уголос. Але їй було байдуже. Чому вона таке сказала? Мабуть, у неї були

проблеми куди важливіші, ніж охорона нашої дитячої психіки. Мабуть, вона згадувала свої аборти й

викидні.

Ми повернулися додому, і Рудий спитав у батьків, що таке аборт і викидень, він любив в усьому розібратися

та й взагалі мати кебету. За вияви цікавості він був нагороджений однією, але дуже довгою нотацією щодо

правил поведінки, а також кількома короткими ляпасами по сідницях. Про мертвих дітей, янголів та нашу

незагайну смерть того вечора він вирішив не теревенити. Більш за все я боюся, що мене коли-небудь

помітять янголи. Вони миттєво знищать мене. Розмірковувати вони не будуть, вони не надаватимуть мені

останнього слова, вони знищать мене, тому що я розгадала їхню таємницю. Вони — злі померлі діти, діти, в

яких забрали всі забавки.

Інколи мені здається, що найжахливіше страховисько шукає мене, полює на мене. Це — дощ, який замість

краплин кидає на землю пружні м'ячі. М'ячі, якими граються янголи. Вони жбурляють їх у мене, граються в

«п'ять імен», пам'ятаєш таку гру? Ти відбиваєш м'яча долонею, приказуючи: «Я знаю п'ять дівочих імен.

Світлана — раз, Олена — два, Оксана — три, Катруся — чотири, Христина — п'ять». Не переводиш подих, продовжуєш: «Я знаю п'ять хлопчачих імен. Сергійко — раз, Андрійко — два, Микола — три, Павло —

чотири, Володимир — п'ять. Я знаю п'ять міст. Київ — раз, Львів — два, Івано-Франківськ — три, Чернівці

— чотири, Тернопіль — п'ять. Я знаю п'ять диких тварин. Тигр — раз, лев — два, вовк — три, лисиця —

чотири, вепр — п'ять. Я знаю п'ять домашніх тварин...».

Еріка обіймає мене. «Міро, тихіше, вгамуйся, будь ласка, Міро, заспокойся, все минеться». Я починаю

скиглити. Потроху, неголосно. Ці діти стільки всього знають по п'ять, для них не проблема загадувати нові й

нові теми, бити, бити мене по потилиці наповненими дощовою водою м'ячами. «Я знаю п'ять людських

почуттів. Кохання — раз, довіра — два, ненависть — три, невпевненість — чотири, страх — п'ять». Коло

замкнулося?

Еріка гойдає мене на стільці, наче дитину в колисці. Дивно, як я досі не впала. «Знаєш, я тут подумала... —

каже вона, прислухаючись, чи припинила я скиглити. — Виходить, що найбільший мій страх — це товста

тітка, яка тихо їде за мною на велосипеді вночі на цвинтарі і насвистує похоронний марш». Спочатку ми

разом верещимо, а потім відверто регочемо. Крізь сміх та сльози я помічаю, що сьогодні був день

відкриттів. «Ех, люблю відкриття», — продовжує мою думку словами з рекламного ролика горілки

«М'ягков» Еріка. У неї виходить дуже смішно, така само інтонація, як і в героя ролика. Ми заходимося в

новому нападі реготу.

«Дві баби вдома, а жерти нема що». Цей голос розігнав наш сміх, сміх розвіявся по кухні — так річкові

мальки кидаються врізнобіч від ноги людини, яка несподівано занурюється в їхню зграйку. Авжеж, це був

Рудий. А Рудий завжди поводиться як Рудий. Така стала натура.

Частина сьома

Забавки

Дещо про Рудого

Вчора я остаточно зрозумів, що з Рудим треба щось робити (я не маю на увазі, що його варто було б залити, наприклад, бетоном, хоча...), він — непередбачувана та небезпечна людина, зовсім без гальма, некерована. А

я навіть не знаю, як його ім'я. Я, врешті-решт, беззахисна дівчина, яка має право знати, з ким вона ділить

помешкання, з ким вона живе в одній хаті? Я цукрово називаю його Руді і бачу, як його, бідаку, від цього

тіпає, скручує, рве на шмаття. Я ж намагався бути приємним, намагався налагодити з ним дружні стосунки, і

що я отримав? Щось на кшталт вдячності таргана. Рудий похмуро мене оглядає, що змушує мене сіпатися й

нервово поправляти спідницю (чесне слово, він привчить мене до штанів), і гуде наче «свекруха лихая» з

наших народних пісень. Усе йому не так. Усе не подобається, хоч би що я робив, хоч би що казав. Якби я

нічого не робив і постійно мовчав, це так само йому б не подобалося.

Вчора, наприклад, я з найкращими намірами пригостив його «косячком». Ну що мала б зробити чемна

людина? Сказати: «Дякую, люба Еріко, ти врятувала мою віру в життя і людство». Я був упевнений, що

Рудий, як творча людина, має поважати і цінувати «косячки» за їх служіння творчим людям, за

стимулювання творчого натхнення. Принаймні творчі люди, на мій неупереджений погляд, повинні

ставитися до «косячків» щонайменше із симпатією. А що зробив цей хворобливий доморощений спілберг-

мащенко-кончаловський? Вирвав із моїх рук «косячка» так різко, що зламав мого випещеного штучного

нігтя і, наче сміття, викинув малого, безпорадного, скрученого оцими руками «косячка» з балкона. От

якомусь байдикарю повезе. Так і бачу. Ось повзе він, зневірений, обліплений злиднями, наче тумба афішами

російських гастролерів, аж тут раз — і клаптик щастя, нічий «косячок» (він же не знає, що той «косячок»

мій і що є такі люди, яким бракує клепки, тому вони скидають «косячки» з балкона). Бідний травмований

«косячок».

Рудий же розпочав вичитувати мені нотації. Як мені ото не соромно, як я наважилася ТАКЕ йому

запропонувати, що я собі взагалі думаю (от про бетон краще йому не знати, еге, добре що я про це нікому не

сказав) і як поводжуся в його домі? Ну, не цінує людина приязного до неї ставлення, як із цим боротися?

Поки він виказував мені, я робив уважний вираз обличчя, потім зробив чемний кніксен і спробував піти з

кухні. Рудий мене не випускав.

Часу думати було мало, я вирішив, що нічим не ризикую і пристрасно потягнувся до нього. Але ж цей

Іллєнко відсахнувся від моїх обіймів наче від привида і так шарпнувся убік, що забився головою об кахлі. Я

пригальмував про всяк випадок і питаю: «Хочеш, я вгадаю, як тебе звуть?». Вирячився і мовчить. Він що, не

дивиться реклами по телебаченню? Як може культурна людина в наш час не дивитися реклами? Якщо вона

(ця абстрактна культурна людина, я не маю на увазі Рудого, в нього якраз із культурою велика проблема) не

хоче дивитися рекламу, то її змусять, до неї знайдуть належний підхід, її обов'язково нагодують рекламою, а

то ж як, рекламний бізнес не дасть спокою культурній людині, ні, йому необхідне стовідсоткове покриття.

Усі повинні дивитися рекламу. До речі, з реклами можна дізнатися багато чого цікавого, особливо це

стосується хлопців. Якби я не знав, що існують щоденні прокладки «Олдейз» чорного кольору для трусиків

«танго», то неодмінно перелякався б, коли б побачив таке у трусиках однієї моєї подружки. А так — нічого, я відразу второпав, що це чорніє, тому що я — культурна людина й уважно дивлюся рекламу.

«Я ворожок з дитинства ненавиджу», — нарешті вичавив із себе Рудий. Кіношні хулігани на цьому місці

справно пускають слину з щілини між зубів, і камера спостерігає її безперервний політ. Я не став

посвячувати Рудого в тонкощі своєї ненависті до англійців та Старигана Хема і дав йому спокій, бо я

поважаю чужу (навіть ворожу) ненависть. І це сценарне одоробало, мабуть, завважило мою повагу до його

почуттів, бо заходилося готувати вечерю (варених раків) і припинило свої заморалізовані напади.

Наприкінці нашої естетської бесіди я зауважив, що, як на мене, у нього щось не те з головою, і навіть

погодився збігати за цитрамоном. Він так на мене вирячився, наче не він зварив раків, а раки зварили його, все не міг збагнути: чи я дурепа, чи глузую, чи, може, (таке неможливо навіть припустити) з нього

знущаюся.

Нарешті цей емоційний телепень (тут вони з сестрою дуже схожі одне на одного, майже як цицьки Памели

Андерсон. Хоча ні, Міра змінюється, кожного дня я відкриваю в ній щось нове, свіже, привабливе; та й

взагалі, Міра — це одне, а от Рудий — зовсім інше) оговтався і поблажливо порадив мені зайнятися власною

головою. «Бо цитрамон тобі навряд чи допоможе, люба». От козел.

Але то було вчора. А сьогодні цей бог сценічних рухів уже хлюпнув через край. Я стояв, нікого не чіпав, мирно палив «Ґолуаз» і обережно струшував попіл у попільничку з написом «Саскачевань» (чи як там це

пишеться, не знаю, але сприймаю на слух як «саскачевань», це така канадійська провінція), яка була

оздоблена помаранчевими ліліями. Мабуть, братові і сестрі прислали цей витвір канадійського мистецтва

батьки. Специфічний подарунок. Ті ще чудопали, ці батьки, хіба вони не знають, що їхні діти не палять

цигарок? Втім, може, батьки цієї парочки просто гостинні люди і піклувалися про гостей, тобто про мене.

Якщо це так, то ґречно дякую.

Міра якраз готувала до столу. Ми збиралися повечеряти. Отже, як я вже казав, Міра готувала до столу, я

палив і переймався долею попільнички, а цей Карабас-Барабас дивився, як я палю, трохи покрутив своєю

дупою на стільці, аж потім видав отаке: «Ти стільки палиш і так бухикаєш вранці, люба, що незабаром

помреш, захлинешся сухотними мокротами», — саме так розпочав Рудий свою промову за вечерею. Мабуть, перечитався на ніч «Дами з камеліями». Міра відразу розгубилася і впала в розпач. Міра — тонка людина, вона непристосована до цього життя; коли когось ображають, то вона робиться безпорадною дитиною.

Якби на Страшному Суді мене спитали: «Еріку, небіжчику, відповідайте, ви навмисне такого-то жовтня

такого-то року вивалили попіл із попільнички з написом «Саскачевань» на голову Святого Рудого?» — Я не

певен, що зізнався б у своєму злому намірі. Я б відповів, заздалегідь схрестивши пальці (це моя дитяча

звичка — схрещувати пальці, коли збираєшся трохи бреханути. Спочатку схрести пальці, аж потім можна

брехати собі на втіху, нічого тобі не буде, це наче страхування за пільговими умовами): «Це випадковість, ваші честі, це прикра випадковість». На Страшному Суді мені б не повірили, не повірив мені і Рудий, він

струсив із себе попіл, схопив ножа і став ганятися за мною по кухні. Я ж казав, що він абсолютно

неадекватний. Міра ледве заспокоїла його.

Мені було прикро, що його заспокоюють. Міра його заспокоює. Ти бач, гарно влаштувався Рудий. Він

бажатиме мені жахливої смерті від сухот, замахуватиметься на мене ножем, —а може, я так налякався, що

після цього у мене ніколи не буде діточок? Хтось колись замислювався над такими наслідками? Може, я

надзвичайно вразлива та полохлива особа? А його ще й заспокоюють. І хто? Міра. Міра гладить його по

коротко обстриженій голові, а що я? Я почуваюся використаним не за призначенням презервативом. Як

Міра може так поводитися зі мною, я ж її подруга! Ось ти яка, жіноча дружбо, от яке твоє справжнє

обличчя. Правду пишуть у моєму улюбленому журналі «Космополітен»: жіночої дружби не буває, усі

подруги — стерво і хвойди. Тільки про себе і думають. Якщо хтось лащиться до тебе чи підлизується, то цій

зміюці щось від тебе потрібно, не інакше. І я починаю тіпатися в риданнях.

Я ридаю, в мене почалася гикавка, Рудий злісно дивиться на мене зміїними очима, Міра шмульгає носом.

Зараз теж розпочне ридання. Дві баби, що заходяться у сльозах, бідний Рудий, співчуваю тобі, брате. Це

неприємне видовище. «Еріко, але, але навіщо ти це зробила, Еріко?» — «Я випадково, — втискую пару слів

у свої щирі ридання. — Я випадково, але ж ти не віриш мені-іііі». Це я навмисне так сформулював: «Ти не

віриш мені». Вона вже почала жаліти мене, отже, зараз буде активно запевняти мене в тому, що вона мені

вірить. «Я вірю тобі, Еріко, адже я твоя подруга». Рудий тільки й того, що не пихкає вогнем від обурення.

Ку-ку, моя крихітко Руденький, ти свідок того, що заведено називати жіночою солідарністю і розумінням

одне одної. Це тобі не просто так, це страшна штука, жіноча солідарність. Про неї також писалося в

«Космополітені», «Ель» та «Жіночому журналі», але ж ти, пихате чоловіче створіння, не читаєш цих

журналів. Авжеж, де там! Ти ж у нас постмодерніст, ти ж поважаєш лише Подерв'янського, Проханова та

Буковськи. Тебе нудить від жіночих журналів, от і отримуй підбором у пах.

Рудий оскоромився, його переможено, він схопив куртку і вибіг з хати. А ми залишилися удвох, якщо не

брати до уваги морську свиню Анжеліку, сподіваюся, що вона, оскільки певною мірою жінка, радіє за нас.

«Чому ви не можете вжитися разом?» — питає мене Міра і запарює мені каву. «Він приховує від мене своє

ім'я, тобто він відверто не довіряє мені, це засмучує мене, я починаю дратуватися і вдаюся до ідіотських

вчинків, — намагаюсь пояснити Мірі специфіку моїх стосунків з Рудим. — Я маю знати, з ким живу», —

спокійно додаю я. «Але ж він мій брат, тобі мало мого слова? Ти живеш з моїм братом, він складна, але

добра й порядна людина», — Міра підперла рукою щічку і через це зараз схожа на малу дитину.

Цей козел — «добра людина»? Зрозуміло, чому вона так каже і захищає його. Вона ж його сестра. Навряд чи

сестри визнають своїх братів козлами задля того, щоб підтримати когось стороннього. Хай вона має його за

добру людину, припускаю, що він не робив їй зле. Хоча він за часів моєї присутності в цьому домі і

поводиться як козел-рецидивіст, та, може, для неї він робить винятки і не поширює на свою рідну сестру

свій неприхований «козлізм». Це я так думаю, думаю про себе, але ж мені потрібно щось сказати і я кажу:

«Мені важливо знати, як звуть людину, інакше в мене не налагоджується з нею контакт. Усі мої добрі

наміри вилітають у трубу». Я зітхаю. Взагалі вигляд у мене, як у обпаленого вогнем метелика, який

припхався до лікаря Айболіта на консультацію.

«Розумієш, Еріко, — Міра наближає до мене своє виразне обличчя і шепоче: — Рудий по-особливому

ставиться до оприлюднення свого імені. Ну, така в нього примха. А ще у нього проблема з фотокартками».

— «Що, нефотогенічний? Через це скиглить наш відомий Квентін Тарантиненко?» — цікавлюся я. «Ні, —

хитає головою Міра. — Хочеш, розповім тобі про нього?» Ще б пак, люба. Як же мені кортить наблизитися

до таємниць цього відчайдушного створіння на прізвисько Рудий.

Виявляться, що Рудий вірить у вуду. Якщо ви не здогадуєтесь що це, то я поінформую вас, я, на відміну від

сучасного покоління ледарів, дуже начитаний хлопець. Це такий африканський культ. Таке собі чаклунство.

Діє простіше, як кажуть росіяни, за парену ріпку. Зараз навчу. Береш фотокартку свого ворога чи робиш

ляльку, схожу на твого ворога, і встромляєш в око фотокартці чи в серце ляльці голку. Треба ще щось

замовляти, здається, а може, й не треба, достатньо тупо злитися. Голка протикає плоть, от і все, твій ворог —

небіжчик або каліка (здається, я попався, на кухні, на стіні, висить ота венеційська лялька, до мурашок по

шкірі схожа на мене в жіночому втіленні, треба сховати, поки не пізно... а може вже пізно?)

«Міро, як ти думаєш, а Рудий не міг, ну, він не міг щось наговорити на цю ляльку, венеційську ляльку, адже

вона трохи схожа на мене, а ми з ним у сумнівних стосунках, трохи таких напружених...» Міра закрутилася

по кухні дзиґою. «Припини таке казати про мого брата, Еріко, мої друзі, а ти — моя подруга, для нього

святе!». Ти бач, яка сувора. Святе для нього, її друзі. Боже мій, яка Міра наївна, дівчисько. Прости мені, Господи, який усе ж таки Рудий — козел. Я живу в домі зі скаженим вудистом та його сліпою сестрою, може, то він її зачаклував, а тепер забирає її іграшки і бавиться на самоті, підхихикуючи (що я верзу, нісенітниця якась). «Люди, ви — тварини», — здається, що так звучатимуть у перекладі українською слова

нині емігрантки, а колись відомої російської актриси з вічно готовим до плаксійства ротом Олени Соловей.

«Люди, ви — тварини». Рудий абсолютна тварина, бо він — козел. І не треба плутати козла із цапом. Це —

різне.

Моя мама поведена на езотериці. Це ціла наука, щось схоже на астрологію, але не зовсім. Мама вірить в

погану енергетику, у добру енергетику, в упирів, які жеруть позитивну енергетику і можуть випити усе до

останньої енергійної краплини (до речі, непогано було б перевірити в цьому сенсі Рудого, у мене є певні

сумніви щодо нього). Мама крутить рамку, щоб вирішити — ставити тут ліжко чи ні, і в який бік класти

ноги, коли засинаєш, і де має стояти обідній стіл. Люди зі Сходу називають таку поведінку «Фен-Шуй».

Який простір дає це слово для моєї забави з пошуку в простих словах матюків та матюкливих часток. Треба

здибати Рудого з мамою, я бачу, їм є що сказати одне одному. Вони обоє належать до світу схибнутих.

Чудова парочка: бик та ярочка.

Але що каже Міра? Треба заспокоїтися і зосередитися, можливо, Міра знає протиотруту від злодійкуватих

вчинків братика. «Рудий що, розуміється на вуду?» — недбало так цікавлюся, щоб вона не зрозуміла, який я

наляканий. «Не зовсім», — каже Міра, і мені трохи легшає. Виявляється, Рудий також начитаний хлопець.

Він начитався про вуду і тепер боїться називати будь-кому своє ім'я, а також слідкує, до яких рук

потрапляють його фотокартки. «Він ніколи не дозволяє себе фотографувати, серед режисерів його

називають диваком». Ну, краще вже називатися диваком, ніж мудаком. Різниця всього в двох літерах, але

який різний зміст. Це я так думаю, а вголос кажу, що кожна людина має право на власні жахи. Міра

погоджується, ми з нею вже обговорювали власні жахи, виявилося, що в нас їх багацько. Ми трохи мовчимо.

«А що? — питаюсь, — у нього вже були інциденти?» «Інцидентів у нього було до біса», — трохи втомлено

каже Міра. «Ееее, — заїкаюся я. — Але ж він, ееее, начебто більш-менш живий, і цього, еееее, в міру

здоровий, ну голова його повна волошок, але ж волошки — то таке, у всіх вони є. У кого більше, у кого

менше. У Рудого, звісно, що забагато, але це питання ставлення», — відразу виправляюся я під загрозливим

поглядом Міри.

«У нього немає закордонного паспорта», — чомусь каже Міра. «Двісті доларів — і завтра буде», — радісно

кажу я, бо відчуваю, що тут можу бути корисним. «Ти не розумієш, Еріко, — каже Міра. — Ти не

розумієш». Вона мовчить і вдивляється у темряву за вікном. Що я верзу, для неї за вікном завжди темрява, як і всюди. «То поясни мені, чому в Рудого немає закордонного паспорта?» — прошу я.

Виявляється, що Рудий перейнявся культом вуду ще за часів школярства. Ти бач, який вимогливий у нього

розум, це ж треба було знайти в ті часи інформацію про вуду. «Він такий. Він знайшов, — не без гордості

каже Міра. — Він не вступив до комсомолу тільки через те, що потрібно було здавати фотокартки, а Рудий

не був упевнений, що ці фотокартки потраплять у добрі руки». — «Кому зараз потрібний комсомол? Він

нічого не втратив», — кажу я. Міра погоджується, що член комсомолу це не те саме, що член Академії при

Каліфорнійському університеті. «Але ж тоді були інші часи», — зауважує вона. Я погоджуюсь, так, часи

були інші, але ж минулося? Міра киває. Минулося.

«Зі вступом до комсомолу це був прикрий випадок, не більш. Гірше було з отриманням паспорта

громадянина СРСР», — продовжує свою розповідь Міра. Можу собі уявити. Як параноїк Рудий поставився

до того факту, що він має здати фотокартки, одна з яких зберігатиметься в архіві МВС. А дозволити собі

таку розкіш, як не отримати паспорта, він не міг. Бо немає паспорта — немає людини. Я так і уявив, як його

підкинуло. «Трясця вам, а не фотокартку! — ось що подумав Рудий. — Дзуськи! Зі мною ці витівки не

пройдуть!» — ось таке ще подумав Рудий. Ти диви, а я його можу уявити більш-менш привабливою

людинкою. Цікаво. Я посміхнувся сам до себе.

«Довелося йому здавати фотокартки, не було іншого виходу, це не класна групова віньєтка, знімки для якої

можна проігнорувати. Паспорт — він і в Африці паспорт. До того ж мама на нього тиснула, не розуміла, навіть давала лупки. Відтоді він постійно бачить жахливі сни, де фігурує його архівна фотокартка», — Міра

до чогось прислухається, може, відчуває, що я посміхаюсь сам до себе. «Ти посміхаєшся?» — наважується

спитати вона. Я аж здригаюся від несподіванки, від влучності її здогаду. Як вона тонко все відчуває. «Так»,

— зізнаюся. Вона теж посміхається. От ми вже і сміємося вголос. Разом.

«Тепер розумієш, чому в нього немає закордонного паспорта?» Так, я все розумію. «А як щодо посвідчень?»

— «Він краде свої фотокартки у всіх відділах охорони і кадрів, а коли співробітники цих органів

спохоплюються, то він каже, що ненормальні прихильники його таланту постійно крадуть його фотокартки, тому він відмовляється за свій рахунок поповнювати чиїсь архіви». Ми знов регочемо. «Але наша мати не

здається, вона хоче висмикнути Рудого до Канади, може, у неї щось вийде, мама у нас боєць», — каже Міра.

«Так», — погоджуюсь крізь сльози сміху я.

«Те саме з ім'ям. Рудий вірить, що ім'я перебуває у безпосередньому зв'язку з особою. Не можна всім казати, як тебе звуть, щоб нікому не спало на думку маніпулювати тобою через ім'я. Тому більшість знайомих

називає його Рудий, не згадуючи про ім'я. Можливо, що дехто взагалі забув, як звати Рудого». — «А він, еееее, часом не збирається повбивати тих рідкісних щасливців, котрі знають, як його звати?» — виривається

в мене. «Ну, що ти таке кажеш, Еріко. Як тобі таке спало на думку?» Міра, виявляється, вміє сердитися. Так

кумедно зводить брови. Я знизую плечима. Не буду ж я їй казати, що в мене великі сумніви щодо глузду

Рудого. «Та це я так, бовкнула, не подумавши», — заспокоюю я Міру, не хочу, щоб вона засмучувалася

через моє ставлення до послідовника Довженка.

«Та зрозуміло, що ти не навмисне», — відгукнулася Міра. Так, я знаний майстер прикидатися. Якби ти

знала, Міро, Міро.

«Ти знаєш», — вона торкається моєї руки так довірливо, що крає мені серце, моє брехливе серце. «У тебе

все гаразд із гормонами?» — несподівано питає вона. Принаймні я приготувався вислухати чергову

таємницю Рудого, а не таке безпардонне запитання. «А що таке?» — відступаю я про всяк випадок. Може, потягло чоловічим кремом для гоління? Ти бач, який у неї нюх. «Ти не образишся?» Яка ж вона делікатна, як цей... як його, імпортний рекламний відбілювач, який «делікатно очистить вашу найтонкішу білизну».

«Ні, що ти. Ми ж подруги», — нагадую я їй про нашу близькість. «У тебе дуже волохаті руки», — нарешті

каже Міра. Ну що ж, Еріку, вперед, бреши, ти ж так це любиш!

«Справа в тому, — починаю свої побрехеньки (пальці за спиною хрестом); — що я раніше зовсім нічого не

знала про те, що якщо виголити волосся, то воно починає сильніше рости і стає густішим. Ну от. І одного

разу я вирішила собі поголити руки, тобто зробити їх такими гладенькими, як ноги після епіляції, розумієш?» Міра шепоче, що розуміє. «Я ж не знала, що цього краще не робити. Потім мені сказали, що це

велика помилка, але було вже пізно, на руках виросло ось таке волохате волосся. Не голити ж постійно

руки? Бо якщо голити, то воно буде колоситися ще рясніше. Знаєш, як я через це страждаю?» Міра відразу

почала вибачатися за те, що вона акцентувала на моїх волохатих руках свою увагу. «Та нічого, ми ж

подруги», — втішаю я Міру. Який класний девіз: «Та нічого, ми — подруги». Цим можна виправдовувати

будь-які ганебні вчинки, образливі слова та інше неподобство. От уже ці жінки!

Вже глибока ніч. А Рудого все немає. Ти бач, який вразливий. Подумаєш, висипали йому на голову попіл, знав би він, скільки й чого висипали на мене. Теж мені, цяця. Міра запропонувала випити ще по чашці кави.

«Кава на мене не діє, від неї у мене не буває безсоння, а в тебе?» Я теж кажу, що в мене не буває безсоння

від кави. Міра прикушує губу. Так, з кожним днем ми час від часу помічаємо, що в нас є щось спільне. У нас

багато спільного. Це — приємно.

«А ще в Рудого є одна ідея фікс», — Міра прибирає зі столу, ми вирішили готуватися до сну і не чекати

Рудого. «Яка?» Ця новенька «полуничка» щодо її брата змусила мене прибрати позу мисливського собаки.

«Він непокоїться через те, що міг потрапити на плівку до когось випадкового, наприклад, на плівку туриста, вони ж блукають містом і все фотографують, і, відповідно, можуть сфотографувати Рудого. А тоді покажуть

свої фотокартки ще комусь із поганою енергетикою, і цей хтось помітить Рудого і щось не те зробить». От

Рудий запалює вогні! От же ж запальний хлопчак! Це ж треба до такого дійти у своїй параної. Боже, як мені

кортить щось встругнути, використовуючи ці його побоювання. Аж руки сверблять. Ернесте, чи чуєш, га, Старигане? Це ж наша людина. Еге-гей, Рудий — цілком наша людина. Мені стало страшенно весело.

«Фотография девять на двенадцать с наивной подписью на п-а-а-мять» (Ірина Алєгрова, така собі білявка).

Коли я вовтузився в ліжку, намагаючись заснути, і прокручував цей день (а він же був такий чудовий, цей

день), мене також навідала ідея. Ідея фікс. І я написав Рудому записку, таку собі невеличку записочку, яка б

мала трохи його підбадьорити, адже у нього сьогодні був важкий день, та й взагалі.

Ось такою була моя записка до Рудого: «Слухай. Я несподівано згадала, де тебе бачила. Мене постійно

мучила думка, що я тебе десь бачила, і сьогодні я згадала, де саме. Ти не повіриш. Я бачила тебе на

фотокартці у таких собі австралійців, які не без дивацтв. Наприклад, за домашню тварину в них вважається

скелет рідкісної риби. Вони недовго мешкали в місті, завзяті туристи, розумієш? Цікавляться архітектурою, пам'ятками давнини. І на знімку, де розкинувся Ватутінський парк, я і побачила твою постать. Я не могла

помилитися, бо бачила на тобі той самий одяг, який ти носиш зараз, до того ж добре тебе запам'ятала, ти ж

такий красунчик. Не знаю, чому тобі про це кажу, просто мені здалося, що в цьому є якийсь містичний збіг, правда? Це так прикольно. Добраніч, вибач за попіл. Еріка».

Ви б чули, як він ричав, наче тигр, наче лев. Кепські його справи, не береже себе хлопець, зовсім не береже, почуття гумору розгубив, сердешний. Найнеприємнішим було те, що він учинив галас о п'ятій ранку. Де

можна вештатися цілу ніч, якщо ти порядна людина? Я впевнений, що ми з Рудим приречені бути

товаришами-нерозлийвода, їй-Бо.

Частина восьма

Забавки

Розмірковування Міри

Ранки рідко бувають добрими. Частіше за все вони, наче зголодніли за ніч собаки, хапають за голі п’яти

обеззброєних, ще застиглих в обіймах сну людей, змушуючи їх пожвавлювати свої рухи, вмиватися, вдягатися, вливати в себе каву, чай або сік і вирушати на роботу, де так само треба вливати в себе каву, сік, і

намагатися працювати. Я ж вирушила не на роботу, я з тих щасливців, яким не потрібно вранці нікуди

поспушати, я почовгала на кухню. Там панувала тиша, я причаїлася за дверима, вслухаючись у неї. Тому що

абсолютна тиша буває лише в оповіданнях, а в житті абсолютна тиша настає лише тоді, коли тобі

надзвичайно лячно.

На кухні вже товклися Рудий та Еріка. Якщо не бачити, чим вони займаються, уявляється досить мирна

картина. Рудий, який завжди встає зарані, оскільки не любить поспішати на роботу, не любить

похапцемзаковтувати їжу та питво водночас, мабуть, сидів за столом, наминав яєчню з беконом, запивав цю

страву кавою, смакував ранкове життя, а також гортав тижневик «Дзеркало тижня», інших вітчизняних газет

Рудий не визнавав. Він зазвичай швеняє з кутка в куток, вмикає телевізор, радіоприймач, музичний центр і

насолоджується звуками, що наповнюють квартиру. Сьогодні все ж таки панувала відносна тиша, повітря

було насичене гіркуватим запахом кави. Еріка, мабуть, сиділа на підвіконні, курила і мовчала. «У нас не

курять, скільки можна тобі про це нагадувати?» — розпачав балачку Рудий. Еріка не відповідала, невже

кинула цигарку? Сумнівно.

Я увійшла. «Доброго ранку, сестро», — привітався Рудий, відкинувши газету на стіл. «Привіт, також не

спиться?» — питає Еріка. «Привіт, я виспалася, як не дивно. Чи є трохи кави?» — «Авжеж», — енергійно

відповідає Рудий, підхоплюється, щоб налити кави в моє улюблене горнятко.

Потім він прикінчує яєчню, я п’ю каву, Еріка щось наспівує собі під ніс. «Чи не час тобі на роботу?» —

питаю в Рудого, тому що в кухні висить напружене мовчання, яке мене нервує. Еріка мовчить (її тихі співи

звучать захисним фоном), наче її немає, наче вона фігура в музеї мадам Тюссо. «Зараз-зараз, — відмахнувся

від моїх слів Рудий, як від набридливих комашок. — Еріко, я можу в тебе щось спитати?» Так, почалося.

«Авжеж, Руді, залюбки тобі відповім». Еріка говорить з Рудим спеціальним гидотним голосом, зі мною вона

так ніколи не поводиться. «А чи не скажеш ти нам, люба Еріко, чим ти займаєшся? Я маю на увазі, ким і де

ти працюєш, я уточнюю своє запитання, щоб не почути твою люб'язну відповідь, що ти сидиш на підвіконні

і тобі не дають палити». Еріка зістрибує з підвіконня. «Розумієш, я займаюсь індивідуальною трудовою

діяльністю».

Рудий, як мені здається, кидає оком на венеційську ляльку. «А, цілком зрозуміло. Знайомишся з іноземцями, в яких розглядаєш фотокартки (Рудий робить наголос на слові «фотокартки», це болісна для нього тема, до

того ж Еріка щось таке встругнула із фотокартками, Рудий не каже що саме, навіщо я їй розповіла про

проблему Рудого з фотокартками?), прогулюєшся біля готелів. Я одного не розумію: якщо ти працюєш, люба, то скажи мені, коли? Кожного вечора я бачу тебе у нас, ти така незмінна, як ось цей стіл (Рудий стукає

по столі, хоч би не забився, він такий запальний, коли з'ясовує стосунки). Що сталося? Може, чимось

допомогти? Може, з кимось поговорити?» Рудий розпочав знущання.

Еріка насвистує якусь пісеньку, вона любить насвистувати чи наспівувати пісні. «Це що ти свистиш, це що, Belle?» Рудий відволікається, він намагається впізнати мотив. У Рудого непоганий слух. Еріка починає

співати йому прямо в обличчя: «Стій, не кидай мене, моя мріє схибнута, лайно з хлопця робить врода

молода, і після смерті я не матиму спокою, я душу дияволу віддам за ніч з тобою». — «Українська версія

мюзиклу? Несподівано. Цікаво-цікаво. То ти ще й перекладачка?» Рудий, здається, трохи вражений.

«Авжеж, кмітливий ти хлопець, Рудий. За ніч з тобою, я, звісно, душу дияволу не віддам, бо ти хропеш як

супер-бізон. Душу не віддам, не кажучи вже про гроші. Але твоє запитання я не забула», — Еріка перестала

співати. «Розумієш, я не працюю вечорами темними, бо відмінили усі вечорниці, тому що в нас карантин.

Ну, я маю на увазі, що в наш час, час поширення СНІДу, різне трапляється: не встигнеш оком кліпнути, як

причепиться якась хвороба. Це страшне, життя стало таким небезпечним, але ти не хвилюйся, тобі нема чого

хвилюватися. Коли я п'ю з твоїх горнят, то потім їх мию, ну, не завжди, а тільки тоді, коли не забуду.

Рушники твої я взагалі рідко хапаю, звісно, що й таке буває». Все ж таки вони варті одне одного. Еріка та

Рудий.

Рудий скинув зі столу своє горнятко, підхопився, сказав, що вже півгодини як він має бути на знімальному

майданчику і побіг до дверей. Еріка вийшла за ним. «Може, подати щось, нічого не забув, Руді?» У неї

лагідний голос, такий солодкий, наче слина після льодяників. Рудий хапає куртку і хутко вибігає за двері.

«А де прощальний поцілунок? — штучно обурюється Еріка. «Пішла ти під три чорти!» — лунає за дверима.

«О, це слова справжнього чоловіка. Біжи, біжи, запізнишся на репетицію, козел», — радісно відгукується

Еріка.

«Чому ви з Рудим не можете нормально спілкуватися?» — уже вкотре я порушую цю тему. Тему їхніх

стосунків. Еріка саме почала готувати нам сніданок, вона зітхає. «Ой летіли в день осінній дикі гуси до

самотньої верби, там, де двоє — там весілля, а де троє — перші ягоди журби». Проспівала і замовкла. От і

думай, Міро, що вона мала на увазі. Дивна пісня, дивна Еріка, щось із цією піснею не те, щось і з Ерікою не

те. Але ще щось, щось вагоміше і дуже обачне, стримує мене від запитання: «Що ти мала на увазі, коли

заспівала мені цю пісню, Еріко»? Щось мене стримує, смикає за рукав, гальмує. «Ти не хвилюйся, врешті-

решт, усе налагодиться, так не буде завжди, завжди ніколи нічого не буває. У цьому світі мало сталих

речей». — «Таких сталих, як моя сліпота?» — «Таких, так. Таких сталих речей мало. Все минеться. Все

минає, минеться й це».

Еріка кудись пішла. Я не стала допитуватись, куди саме. Мені не можна влазити у кожний закапелок її

життя, у неї воно було до мене, є своє життя зараз і буде своє життя незалежно від того, чекатиму я її у

якомусь закапелку, чи ні. Хоча мене лякає думка, що в мене може не бути Еріки, що її може не бути в моєму

житті. Дивно, за кілька днів ми дуже зблизилися, я розповідала їй такі речі, яких не розповідала нікому, навіть Рудому, навіть мамі. Адже Рудий, мама, батько — це найближчі для мене люди, яким я можу

розповісти майже все, за винятком дуже особистісних речей чи дитячих дурниць, за які трохи соромно.

«Майже все» — це багато, насправді це дуже багато. Еріці я розповіла більше ніж «майже все», щось поміж

«майже всім» та «всім». Я переконана, що «все» не розповідаєш навіть собі.

Простіше розповісти «все» про когось, от як я розповіла Еріці про Рудого. Так, але Рудий уб'є мене, точніше, захоче вбити, коли дізнається, що Еріці відомо про його дивацтва. Він уже почав мене підозрювати. Та

борони Боже! Із цією думкою я пішла з кухні, щоб зайнятися творчістю, з'явилося натхнення написати

пісню, я іноді пишу пісні.

Еріка повернулася і вже щось розставляла на підвіконні, щось важкувате. Щось у кількості п'яти штук

(сьогодні я зловживаю словом «щось», та біс із ним). «Гей, сонна царівно, чим займаєшся?» Я чую, як Еріка

перевіряє кімнати, чи є Рудий, чи ще немає. «Пишу пісню, чекай, майже вже дописала, а що ти принесла та

ще й в такій кількості?» — запитую в неї. «Пісню? Отже, ти пишеш пісні? Це цікаво, а які? Ті, що я чула на

узвозі?» Я посміхнулася. «А я не пам'ятаю, що саме тоді співала. Того дня, тієї хвилини, я могла співати

будь-що, могла своє, могла народне, могла співати щось авторське. Я пишу пісні, які схожі на народні». —

«Тим самим займаються Ігор Поклад та Юрій Рибчинський, як мені здається. «Ой летіли дикі гуси» та

«Чарівна скрипка» стилізовані під народні пісні, багато хто думає, що вони і є народними». Виявляється, що

Еріка багато знає про пісенну творчість. «А ти багато чого знаєш про пісенну творчість», — вимовляю

вголос свою думку. «Так, цікавлюся трохи, — каже Еріка. — То ти мені заспіваєш свою нову пісню?»

І я заспівала Еріці свою нову пісню. Це було вперше, коли мою нову пісню хтось почув раніше за Рудого.

Ось вона:

Я вплету, вплету в вінок червоний мак,

То є сором мій, зашарілась я,

А для парубка це буде знак:

Закохалася, я влюбилася.

Я вплету в вінок барвінкову блакить —

Мої сльози це, настраждалася,

Хай коханому він говорить:

Я влюбилася, закохалася.

Ой, вплету я соняховий квіт,

То розлука є... Схаменулася.

Хоч єдиним є він на весь світ,

Не кохає він, не милується.

Я вплету, вплету в вінок червоний мак,

Як те марево, коли віддалася,

Не кохає мене, матінко, юнак,

Я ж влюбилася, закохалася.

«Гарна пісня, дуже гарна пісня, слова мелодійні, — каже Еріка. — А ти талановита, як на мене, ти дуже

талановита». Еріка проспівує перші рядки пісні. «Чудово». — «А ти коли-небудь писала пісні?» — «Ні, —

відповідає Еріка. — Майже ніколи не писала, втім, я їх завжди запам'ятовую, будь-які пісні. Мені достатньо

почути один раз пісню, і вона засідає в моїй голові». — «До цього також треба мати хист, — кажу я. — А

невже ти ніколи не писала пісень? Мені здається, у тебе мало б вийти». Еріка замислилася. «Ні, по-перше, я

не знаю нотної грамоти, тому писати музику не змогла б, а по-друге, вірші у мене також виходять дуже

специфічні. Останнього вірша я написала ще в школі, підготувала його на шкільний вечір, то мене мало з

піонерів не турнули». Еріка поринула в спогади. Я люблю, коли вона поринає в спогади.

Еріка розповіла, що то був вечір, присвячений творчості Агнії Барто. «Наша класна керівниця сказала, що

ми мусимо вибрати такі вірші, які б розтлумачували велич піонерії та комсомолу й оспівували їхню

важливість для кожної молодої людини, народженої в СРСР. Вірші мали бути ідейні». Еріка зовсім забула

про поетичний вечір, але їй про це нагадали, до того ж попередили, що вона мусить на вечорі виступити.

Саме тоді вона зрозуміла, що книжки Агнії Барто в неї немає, у сусідів так само немає, а вечір невблаганно

насувається. Треба було щось робити, Еріка не любила зазнавати поразок. Безвиході не буває. Тому Еріка

вирішила власноруч написати вірша і видати його за вірш видатної дитячої письменниці Агнії Барто. «Та

хто ж знає усі вірші поетів? Ніхто цього не знає, тому ніхто й не помітить. Головне, щоб вірш був ідейний».

Приблизно так розмірковувала Еріка. Ще вона думала, що скласти вірш — невелика праця, багато хто їх

пише, то й вона зможе. Вірш вийшов приблизно таким (Еріка не пам'ятає дослівно, багато збігло часу, тож

тут наводиться лише той фрагмент, який запам'ятала Еріка):

В одной московской школе

Училась Егорова Оля,

Оля была комсомолкой,

Умной была и бойкой.

Белый воротник, манжеты

Всегда накрахмалены и надеты.

Выучен Пушкин, Некрасов,

Ученица лучшая в классе.

Только директор не знал,

И даже отец не подозревал,

Что только наступит ночь —

Как сразу меняется дочь.

Она надевает короткую юбку,

Ярко красит пухлую губку,

Идет под Интурист

Зарабатывать на жизнь.

Давали в валюте Оле,

Но узнали про это в школе.

Позор ей и экзекуция!

Комсомолка — и вдруг проституция!!!

Нужно комсомолкой быть утром,

днем й ночью!

Нужно партию любить, Оля,

это точно!

Після врочистого декламування цього вірша Еріці було скрутно, її цькували усі: мати, яку терміново

викликали до школи, вчителі (особливо обурювалася вчителька російської мови та літератури), директор, одна особа з таємничого «райвно», а також піонерські лідери та комсомольське керівництво школи. «Як ти

взагалі додумалася таке написати?» — крізь сміх спитала я в Еріки. «Не знаю, — відверто відповіла вона. —

Коли я його написала, мені здалося, що в мене вийшло щось близьке до шедевру. Дуже близьке. Щось таке, як писав Володимир Маяковський, соціальне гостре. І я пишалася цим віршем. Але після скандалу

припинила свої творчі муки». — «Жаль. Щось у тому віршику було. Тобі варто продовжувати писати, вдосконалюватись», — сказала я. Еріка пообіцяла подумати над цим. Я їй нагадала, що обіцянки-цяцянки.

«Але ми трохи відволіклися. То що ти розставила на підвіконні?»

«Розумієш, Міро, у мене змалечку хворі нирки, тому я мушу вживати деяких профілактичних заходів». —

«Ти принесла до хати профілактичні заходи?» Мене чомусь злякали слова «профілактичні заходи», п'ять

профілактичних заходів на моєму підвіконні — це наче жахливий сон. «Певною мірою», — сказала Еріка. І

почала співати: «И Родина щедро поила меня березовым соком, березовым соком». — «Щось не розумію»,

— сказала я. Еріка зробила ще одну спробу, наче змінила платівку. «Я в весеннем лесу пил березовый сок, с

ненаглядной певуньей в стогу ночевал. Ну??? — вимогливо звернулася вона до мене. — Хвилина пішла!»

Втім, не буду вдаватися до тортур. Це — березовий сік, я мушу його пити, до речі, він корисний для всіх, ти

також можеш його пити. — Еріка трохи замислилася. — Навіть Рудий може його пити, хоч я не впевнена, що це йому допоможе». — «То тепер у нас наставлено банок з березовим соком?» — я вимагала уточнень.

«Еге ж. П'ять банок, я купила його у селян ще навесні, він зберігався в одному місці, а зараз я вирішила, що

він тут нікому не завадить». «Авжеж, не завадить», — сказала я, розмірковуючи над тим, як відреагує Рудий

на п'ять банок з березовим соком, що примостилися на його улюбленому кухонному підвіконні. Думаю, він

розлютиться. Думаю, що він ще й як розлютиться!

Увечері нам зателефонувала мама. «Привіт, повітруля! Ну, скажи мені, ти вже з кимось зустрічаєшся? А

Рудий? Він з кимось почав зустрічатися?» Мама була в своєму репертуарі. Завжди розпитує про таке.

Традиційне перше запитання. Мама цим розігрівається. Цікаво, як би мама відреагувала на те, що з нами

живе Еріка. Кому б вона її приписала: мені чи Рудому? Що б їй здалося природнішим: те, що я лесбіянка, чи

те, що Рудий зустрічається із шльондрою. Щось мені підказує, що мама може повірити геть усьому, краще її

не перевіряти, а то накличеш на свою дупу пригод. Я відповіла, що Рудий сумує за Едні, тому ні з ким не

зустрічається, а зараз він на роботі, знімає якийсь серіал про правоохоронні органи. А якби був удома, то із

задоволенням відповів би мамі на всі запитання. Щодо себе я обмежилася словами: «У мене нічого нового».

Мама сказала, що, на її думку, вона заслуговує на більшу відвертість. «Я ж ваша мати, я маю знати про вас

усе». Якраз сьогодні я думала про межі саме цього «усе». Втім, мама продовжувала говорити. «Ти стаєш

замкнутою, доню. Ти як замкнута система для мене. До речі, ви не купили цуцика?» Мама вміє загнати

людину в глухий кут. «Кого-кого?» — перепитала я. «Буцімто зв'язок нормальний. — Мама стала дмухати в

слухавку. — Ти мене що, погано чуєш? У тебе псується слух?» Мама любить трагедії. «Ні, я почула про

цуцика, ти питала щось про цуцика?» — «Так, — поважно сказала мама. — Я справді питала про цуцика.

Добре, що ти нормально чуєш». — «Я не зрозуміла, якого дідька ти питала про цуцика, тому не відразу

відреагувала», — виправдовувалася я. «Що за простонародні вислови? Слідкуй за мовою, дитино, в тебе

інтелігентні батьки. В неї інтелігентні батьки, а вона використовує такі слова, як «дідько». Сором який!» —

«Я більше не буду», — сказала я. Ненавиджу сперечатися з мамою.

«Про цуцика я бачила сон. Наче ви підібрали десь цуцика, чи купили, не пам'ятаю. Так от. Ви думали, що

цей цуцик — дівчинка, а воно насправді — хлопчик. І ви були дуже здивовані, ти начебто зраділа, а от

Рудий зніяковів чомусь». — «Нісенітниця якась», — промайнуло в моїй голові. «А я уві сні вам кажу: «Діти, навіщо ви купили цуцика, він же зжере нашу морську свинку, ви про неї подумали?» Я забухикала, щоб не

розреготатися: мама так серйозно ставиться до своїх слів та снів, що мені краще бути трохи стриманішою, бо сміху вона не вибачить нізащо.

«То ви не купили нічого такого?» Мама повертає мене до реальності. «Ні, заспокойся, ми нічого такого не

купували, хоча цуцик — не така вже й погана ідея. Я могла б з ним гуляти, я ж часто сиджу вдома. А якщо

це не мисливський собака, наша Анжеліка не повинна його цікавити, його більше цікавитиме вівсяна каша

та м'ясо. Але ми тобі обов'язково сказали б, мамо, якби наважилися придбати цуцика». — «Звісно, батьки

мають право першими дізнаватися про плани власних дітей. Я пошукаю в Інтернеті й книжках, чи може

малий собачка з'їсти свинку, а потім подзвоню, — каже мама. — Якщо ви вже так сильно захотіли собаку, то

треба все добряче обдумати», — додає вона. Я погоджуюся. Так, думати — воно взагалі не зайве.

Рудий затримувався на зйомках, принаймні він так сказав мені по телефону. Я сказала, що дзвонила мати.

«Що ти їй відповіла щодо того, з ким я зустрічаюся?» — «Сказала, що ти сам усе розповіси». — «А про цю, про цю ти щось сказала?» — «Ні», — відповіла я. «Зрозуміло», — не без єхидства сказав Рудий. «Ще мама

питала, чи не купили ми цуцика, їй наснилося, що ми купили цуцика». — «О, наша мама! Впізнаю нашу

маму, вона те, що ніколи не змінюється, хоч би де мешкала і чим би не займалася. Як же ми купили б того

цуцика, як, на її думку, ми могли таке втнути? У нас же Анжеліка, мама що, не розуміє, що цуцик може

зжерти нашу морську свиню?» От і маєш! Напевно, після цього в жодної людини не виникне сумніву, хто

чий син і хто чия мама. Дивина та й годі. «Ти коли будеш вдома?» «Пізніше». Ось так я поговорила з Рудим, а мені ж дуже кортіло в нього щось поспитати.

Еріка зайшла до мене в кімнату. «Це твоя іграшка—такий величезний тигр — у кімнаті, де мене оселили?»

«Моя, — зізнаюся я. — А що таке?» — «Нічого, просто він збирається подряпати мені обличчя. Він сидить і

вичікує, коли я засну, щоб накинутися на мене і подряпати обличчя. Тому краще його десь подіти».

«Яничар? Яничар хоче подряпати твоє обличчя?» — «Може, і Яничар, я не знаю, як його звуть, нас не

представили одне одному. Хоча, якби він дізнався моє ім'я, це для нього нічого не змінило б. Він же хижак, йому байдуже, як саме звати його жертву. Еріка, Іванко, Спіноза чи ще якось. Навіщо йому перейматися

такими дрібницями, дізнаватись, як кого звуть, якщо його хвилює лише нагода когось задерти? Це ж

марнування часу, в нього терпець урветься стільки чекати, відбувати всі ці нікому не потрібні церемонії

знайомства. Ми ж не в Японії живемо, де знайомство є обов'язковим, як чайні церемонії. Такий собі атрибут

східної культури. Вони там, на Сході, усі такі ввічливі, що інколи здається, начебто з тебе знущаються. Ні, твоєму тигру незалежно від того, де його зроблено, достатньо часу лише для того, щоб приготуватися, стрибнути і поласувати мною». Інколи Еріка мене лякає, як оце зараз. «Ееее, Еріко, ти дуже здивуєшся, але

Яничар — іграшка. Розумієш?»

«Звісно, що розумію, я ж не хвора на голову. Але бачила б ти, як він дивиться на мене, як стежить своїми, схожими на листя верби, зеленими очима. Мені варто на хвилину забаритися, відволіктися, втратити

пильність, як він відразу скористається цим. Роздере моє обличчя». — «Він — іграшка, звичайна іграшка»,

— наполягаю я. Еріка налаштована по-войовничому. «Прибери його десь, це єдине, що я прошу. Я ж не

кажу, щоб його вигнали, я не люблю, коли тварин випихають за двері. Хай собі живе, але в іншій кімнаті.

Хто їх знає, цих іграшок, що у них коїться в голові? Вони ж мовчазні, вони відмовляються входити в

контакт, вони не люблять балачок, тому що найчастіше спілкуються з дітьми, а діти занадто балакучі. Краще

нам пожити нарізно. Я маю на увазі цього твого Яничара і себе». Я обіцяю Еріці забрати Яничара, йду до

кімнати, гладжу його по голові, тепер він буде жити у мене.

Мабуть, Еріка вже спить. Я на самоті сиджу в кухні, п'ю чай, мені трохи сумно. В руках я гойдаю

венеційську ляльку, яку зняла зі стіни. Я звикаю до Еріки, однак мене не полишає думка, що вона може піти.

Одного дня вона може покинути мене, покинути мій дім, покинути Рудого. Мені здається, що Рудому, незважаючи на його показову агресивність, подобається Еріка. Точніше, він визнає, що вона дотепна. Я чую, як відчиняються вхідні двері. Рудий посміхається до мене. Я чую, що від нього йде тепло, це означає, що він

посміхається до мене.

«Щось голова болить, мабуть, перепив червоного вина, у мене проблеми саме з червоним вином, — каже

Рудий. — Дивно, після горілки не болить. Після коньяку не болить, навіть після пива нормально. А після

сухих червоних вин завжди болить». — «То, може, тобі пити тільки коньяк?» — «Ні, мені подобаються саме

червоні вина, краще потерпіти, воно минеться. У болеві є і щось позитивне. Це позитивне полягає в тому, що біль минає і тобі здається, що ти любиш увесь світ». Рудий перебуває в доброму гуморі. «І навіть Еріку, навіть Еріку любиш?» — «Ну, повинні бути якісь розумні винятки. Це просто так мовиться, що ти любиш

увесь світ, а насправді не можна любити увесь світ, не можу ж я визнати, що разом зі світом, люблю, наприклад, Михайла Поплавського, Мілошевича, віденського Хайдера, паризького Ле Пена, Джорджа Буша-

молодшого чи це шведське стерво з «Ла Стради?» Це вже точно. Я також не розумію, як можна разом зі

світом любити Джорджа Буша-молодшого. Звісно, що ні.

Рудий виходить, щоб скинути куртку, потім повертається. «Хочу чайку на ніч», — голосом вередливої

дитини каже Рудий. Я підхоплююся, щоб зробити йому чай. Рудий помічає банки на підвіконні. «Що це за

каламутна рідина на підвіконні? Чиїсь аналізи? Нічого собі аналізи. Домашня лабораторія аналізу сечі? Нова

професія Еріки?» Рудий коротко гигикнув. «Це березовий сік, в Еріки хворі нирки». Рудий позіхнув, перепив, тому його хилить на сон. «А, до біса, хай робить, що хоче. Ти ж на її боці, а я не можу вести

справедливі війни з двома жінками. Я вже старий і слабкий. Краще пожалій мене». Я сідаю, Рудий кладе

голову мені на коліна. Я співаю йому колискову.

«Слухай, Рудий, а тобі не здається, що в Еріки дуже розвинуті м'язи, особливо на ногах. Чоловік може

позаздрити таким м'язам. Може, нам зробити з неї другого Андрія Шевченка? Таку собі Андріану

Шевченко, в нас же є жіночий футбол?» — «В принципі, непогана ідея, так можна на ній заробити трохи

грошенят. Але краще віддати її в Суворовське училище, там її навчать, як поводитися зі старшими, покажуть, що таке дисципліна, надають по руках, а може, й по губах, за куриво», — каже Рудий крізь сон. —

Не розумію, як вона збирається вийти заміж, якщо зовсім не вміє поводитися із чоловіками?» З цими

словами Рудий чалапає до своєї кімнати. Він що, закохується в Еріку? Чому його хвилює її жіноча доля? Ну

й ну!

Частина дев’ята

Забавки

Розмірковування Еріка

Сьогодні я прокинувся із думкою, що я маю щось зробити для Міри. Певна річ, щось приємне, незвичайне, цікаве. Може, кудись її повести, щось показати? Проблема в тому, що поки що мені важко уявити, куди саме

ми підемо. День начебто видався непоганий. Погода не те, щоб весела, але грайлива. Отже, що любить

Міра? Куди водять порядних дівчат порядні хлопці? Не вести ж її вранці до театру чи філармонії. Хоча це

порядно й інтелігентно. Але ж ранкові вистави, мабуть, бувають лише в Театрі юного глядача («Малюк і

Карлсон» — в кращому разі) та в Ляльковому театрі («Вінні Пух та усі-усі-усі», мені довелося це бачити, було весело, але я не впевнений, що це буде до вподоби Мірі), а у філармонії в ранковий час можуть

виспівуватися дитячі хори, такі як «Сонечко», чи як там зараз називаються дитячі хори? «Струмочок»,

«Криниченька», «Лелека». Хоча так, здається, зараз називаються цукерки. «Схопи цукерку сьогодення —

«Лелеку». Непогане гасло, еге ж?

Чи, може, запропонувати їй походити церквами? Так і запропонувати: «Міро, як ти дивишся на те, щоб ми

сьогодні повешталися київськими церквами?» До речі, на вулиці Лютеранській, наприклад, я побачив цікаву

церкву, я тоді ще подумав, що вона протестантська, але досі ні до кого не прискіпався з цим питанням, просто бракувало часу. Треба когось розпитати: вгадав я чи ні? В костелі можна послухати орган. Мені

подобається орган, хоча я його трохи боюся. Трохи. Але він величний. Небагато в наш час залишилося таких

величних речей, як орган. Майже нічого не залишилося. Орган, крейсер «Аврора», перший київський

трамвай і таке інше. Можна було б згадати хмарочоси. Але хмарочосам у наш час не дуже щастить. Ні, мушу визнати, що пропонувати гуляти церквами не найкраща думка, Міра ще подумає, що я ненормальний.

Вчора якось незручно з її тигром вийшло, але це його провина: не треба було на мене так дивитися. Я гостро

реагую на погляди.

Міра до мене придивляється, вона дуже цікава. Міра така само цікава, як синиці. Вона нагадує мені синицю, котра заглядає у вікно. «Гей, чоловіче, ти чому не вивісив мені трохи сала? Чи ти сам його з'їв, ненажеро?»

Я дуже люблю синиць, тому що вони симпатичні пташки. По-перше, вони маленькі. По-друге, їхнє пір'ячко

на животі жовтого кольору, а я люблю жовтий колір, бо він теплий і радісний. Від нього трохи теплішає на

душі, а взимку, коли частіше помічаєш синиць, це ще приємніше. Теплий жовтий колір. По-третє, це

справжні українські пташки, а я — патріот.

Ви спитаєте, чому синиці справжні українські пташки? Чому не горобці, чому не ворони, не голуби, хай їм

трясця, тим голубам? То я вам відповім. А яка ще пташка так приязно ставиться до сала? Я жодної такої не

знаю. А вони їдять сало, вони чекають на сало, вони захоплюються салом. Може, вони навіть співають оди

салу, я не знаю, тому що кепсько розбираюся в мові синиць. Я від них у захваті, бо синиці — правильні

пташки.

Міра — жінка, але вона трохи не схожа на тих жінок, з якими я зустрічався, яких домагався, з якими

пробував жити разом. Не те, що краща чи гірша, просто вона інакша. Можливо, це через те, що вона нічого

не бачить. Чого вже там, я ніколи не зустрічався із сліпими дівчатами. Хоча деякі, з ким я мав справу, не

бачили далі свого носа, якого щодня з любов'ю розглядали в дзеркалі. Міра не може побачити себе у

дзеркалі. Але вона здатна бачити багато інших речей, тих речей, на які люди, що годинами можуть

розглядати себе у дзеркалі, ніколи не звертають увагу.

Я інколи згадую тих дівчат, з котрими був близьким. Не постійно, але час від часу. Жінки мене інтригували

змалку. Вони входили в моє життя, починаючи з дитячого садка. Тоді я надавав перевагу брюнеткам, білявок я вважав плаксійками, які не підходять на роль мужніх і мудрих індіанських скво, а над руденькими

я кепкував. «Руда, руда, конопата, вбила діда лопатою». Не найдотепніший жарт, але що було, — те було, хоча й загуло.

Я не любив білявок і руденьких, бо мені, жвавому хлопчикові з яскравою фантазією, конче потрібні були

саме скво, з якими я завжди міг би погратися в індіанців, піратів, розвідників, шпигунів і таке інше. Які б

поділяли мої захоплення і не верещали, коли здирали об асфальт коліна. Моєю улюбленою подружкою в той

час було в'єтнамське дівча на ім'я Лю. Не треба бути медіумом, аби зрозуміти, що Лю була брюнеткою.

Пам'ятаю, моя мама не була в захваті від Лю, тому що казала своїм подругам: «Ви бачили цю дівчинку? Ви

бачили, які в неї очі та шкіра? Звісно, що Гемінґвей також любив екзотичні штучки, але для мого сина це

трохи занадто. Я сподіваюся, що в нього зміняться смаки. Ці вузькі очі, звідки в нього пристрасть до таких

невиразних вузьких очей?»

Мама мала рацію, смаки в мене справді змінилися. Бо ще в школі мені почали подобатися пухкенькі білявки.

Треба вміти визнавати, любити і поважати свої дитячі примхи, смаки, пріоритети і потреби. Років у

чотирнадцять, а може, й раніше, у мене з'явилася потреба когось помацати. До того ж помацати хотілося

щось м'яке, піддатливе, щось таке, до чого приємно торкнутися, потримати в руці. Мацати щось тверде

зовсім не хотілося, бо якби хотілося, то я міг би помацати парту, стола, стовп, дерево чи якусь залізяку.

Тверді речі мене не вабили. Якби хотілося чогось твердого, то можна було б зайти до ванної кімнати і

мацати там спочатку м'якувате, а потім твердіше й так далі. Своє, власне, яке завжди з тобою, як свято у

Гемінґвея. Я маю на увазі займатися тим, від чого, за словами моєї бабусі, у хлопчиків стають волохатими

долоні. До речі, щось я не бачив хлопчиків з волохатими долонями, це ж треба, які всі у нас сором'язливі, про мастурбацію як таку пишуть лише письменники та лікарі-сексопатологи, а вони знані збоченці. Все

інше чоловіче населення країни, виходить, ніколи в своєму житті не зачинялося у ванних кімнатах, туалетах, ніколи не мацало оте, що спочатку досить м'яке, а потім стає твердим. Ти бач, які ми всі витримані та

терплячі.

Не можу ж я підозрювати свою бабусю в брехні. А чоловіків із волохатими долонями я не зустрічав, ось із

волохатою спиною — скільки завгодно. Боже, який це жах, бідні люди. А з волохатими долонями я бачив

лише Чудовисько у кінострічці «Красуня та Чудовисько» (росіяни це називають чомусь «Аленький

цветочек»). Ну, з ним усе якраз зрозуміло, жило собі самотиною, жінок не було, поки не з'явилася та Настя

(чи Олена, чи Маруся?), та й щодо неї в сексуальному плані ще невідомо: вийшло у нього щось чи ні? Казка

це замовчує. Отже, до появи Насті Чудовисько могло наодинці ще й не таке собі дозволяти. Треба ж було

чимось заповнювати вільний час.

Отож мені кортіло когось мацати і мені подобалися пухкі білявки. І першою моєю жінкою стала офіціантка

Людмила, старша за мене. Не знаю, скільки їй було років, але думаю, що далеко за двадцять. Для мене, п'ятнадцятирічного капітана, вона була недосяжною мрією. Гонориста білявка, яка завжди високо зачісувала

своє волосся. Вона була схожа на смачний кондитерський виріб. На торт. Висока, пишна, солодка. Вона

здавалася солодкою. А ще в неї були димчасті очі. Я їй сподобався, чи, може, їй захотілося відчути, як це

буває з молодими хлопцями, такими, які ще нічого не вміють. Такими, у яких ще молоко на губах не

висохло. Та й взагалі про таку пригоду (переспала з таким свіжим хлопцем!) можна потім розповідати

подружкам всеньке життя. Оближіться.

Коли я скотився з Людмили, знесилений, не розуміючи, щасливий я чи ні, чи було мені добре і як взагалі все

відбулося, — першою моєю думкою було таке: невже п'ятнадцятирічний капітан із роману Жуля Верна так і

не спробував місіс (як там її, забув, у неї ще була дитина і дядечко, який любив комах, ну, може, не любив, любити — це трохи інша гама почуттів, але постійно за цими комахами ганявся), яку він протягом усього

роману супроводжував? Невже він ніколи не хотів її, а вона не хотіла його? Не може такого бути, хитрун

Жуль просто не захотів про це розповідати, можна сказати, навмисне приховав найцікавішу сторінку життя

п'ятнадцятирічного капітана, я вже не кажу про цю місіс. Втім, хай це залишається на його жуль-вернівській

совісті. Більшість дитячих письменників саме так поводяться з дітьми. Пишуть свої твори, а потім старанно

прибирають всі натяки на секс. Марні старання — діти уміють читати між рядків.

Потім я закохався у Валерію, спочатку я закохався в її ім'я, аж потім придивився до неї і вирішив, що й сама

вона нівроку. Вона не звертала на мене ніякої уваги. Валерія Вікторівна була викладачем латини в тому

університеті, де я навчався. Я добряче вчив латину, потім перестав учити, щоб вона звернула на мене увагу.

Та їй було байдуже: вчу я латину, не вчу я латину, тому що їй взагалі було до одного місця все наше

навчання та процес втовкмачування в наші голови «мертвої мови». Вона нервово курила під час пар, потім

відчиняла кватирку, щоб сапнути кисню, давала нам якесь завдання, як домашню роботу, виходила з

авдиторії, смоктала сигарету тепер уже під університетським корпусом, а потім сідала в свою «Волгу», і ми

її тільки й бачили.

Зовні Валерія була схожа на вороненя. На маленьке худеньке вороненя, якому в дитинстві не завжди

вистачало черв'ячків. У неї було коротко стрижене чорне волосся, жовто-зелені очі, що завжди дивилися

куди завгодно, аби лиш не на співрозмовника. Ще вона любила прикраси. Різноманітні бранзолетки, каблучки, кульчики, ланцюжки. Типове вороненя. Як бачте, у мене знов змінилися смаки. З нею у мене так

нічого й не вийшло.

Коли терпець мій урвався, коли бажання мати Валерію повністю затьмарило мій мозок, я зайшов до

жіночого туалету, де наша викладачка курила, і вишуканою латиною запропонував їй вступити зі мною в

інтимний зв'язок. Вона дмухнула мені в обличчя цигарковим димом, уважно подивилася на мене, мабуть, уперше вона так уважно подивилася на мене (на жаль, і востаннє) і так само сказала мені латиною: «Чудове

знання мови, юначе. На залік можете не приходити, я виставлю вам його автоматом. А тепер пішов (тут була

не латина, на жаль), щоб я тебе не бачила, мале одоробло».

Десь на курсі третьому я зрозумів, що для того, щоб подобатися дівчатам, мені не потрібно робити чогось

надзвичайного. Щоб подобатися дівчатам — цілком досить моєї статури. Природа, Бог, Дарвін, мама, невідомий батько, не знаю вже хто там (може, Ернест? Ні, це вже навряд), але подбали, щоб я народився і

виріс високим красенем (ну, не таким уже красенем і не таким уже високим, але нівроку). А ще я вмів

жартувати, інколи, правда я цим зловживав. Почуття гумору в мене було специфічним, але дівчата реготали

як скажені, їм подобалися навіть мої старі брутальні анекдоти.

Тим часом вони, мої подружки, не бавили мене жартами. Майже всі дівчата, які мали себе за інтелігентних, а таких була переважна більшість (воно ж приємно вважати себе інтелігентною людиною, а не, припустимо, маляром другого розряду Марійкою Вибийоко, хоч особисто я нічого не маю проти малярів), намагалися

здивувати мене цитатами з роману панів Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців» і навіть називали мене

Ернестулею. Цікаво, якби Міра знала, що я не Еріка, а Ерік, точніше — Ернест, чи також могла б запитати:

«Ернестуля, поїдемо на таксо?» Сподіваюся, ні. Треба вишевкуватися зі світу своїх спогадів про жінок, інакше можна так заблукати, що й не повернешся. Це як в Інтернеті.

Я завжди згадую своїх жінок, коли зустрічаю нову. І коли я ще не знаю, ще не певен, не маю уявлення, чи

буду щось з нею мати, чи ні. Деякі чоловіки знають відразу: вийде у нього з тією або тією жінкою чи ні. А я

не знаю цього ніколи. Для мене завжди починається нова гра. Спогади про колишніх подруг лежать в одній

із моїх хлопчачих коробочок. Коли я зустрічаю нову жінку, то витягую декілька спогадів про тих, із ким уже

розлучився давно чи недавно. Зазвичай для того, щоб порівнювати.

Вирішено. Ми з Мірою прогуляємося по супермаркетах. Думаю, що такого їй точно ніхто не пропонував.

Вона трохи замислилася, очі наче розширилися (це вже я вигадую, мені просто дуже хотілося б, щоб у неї

розширилися очі), прогулянка по супермаркетах — це вам не просто так вештатися вулицями, але

погодилася, що це не така вже й погана думка. Вона постійно, наче випадково, торкається до мене, напевне, їй подобається до мене торкатися. Мені б ще бракувало, якби вона виявилася лесбіянкою. Ні, я проти

лесбіянок як таких нічого не маю, врешті-решт я добре їх розумію, мені жінки також подобаються набагато

більше за чоловіків. Я лише проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра. А це, погодьтеся, різні речі: бути

категорично проти всіх лесбіянок чи бути проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра.

Міра сьогодні тиха, як українська ніч. Йде поруч, тримається за мене. Я сьогодні вдягнувся як чоловік. На

мені джинси, куртка, грубий сірий светр, мої улюблені черевики «Доктор Мартін». Навіть не нафарбувався.

Мені захотілося, щоб поруч із Мірою йшов чоловік. Ні, не так, мені хотілося, щоб поруч із Мірою йшов я.

Адже я — чоловік. Такий, яким мене було народжено двадцять дев'ять років тому. Звісно, не зовсім такий, яким мене було народжено. По-перше, я трохи підріс. По-друге, зараз я був зодягнутий. Навряд чи я

народився в одязі, якби так було, то мама неодмінно б мені розповіла. Ну, може, не мені, але подругам —

сто відсотків, а я б підслухав.

Блукати в супермаркетах було весело. За нами постійно йшли охоронці, бо ми мало що купували, але весь

час дуже голосно реготали. До того ж чоловік із довгим волоссям, якого називають жіночим ім'ям, та сліпа

дівчина — уже самі по собі підозріла парочка, еге ж? Такі собі сучасні кицька Базиліо та лис Аліса. Двічі

мені вдалося провезти Міру в продуктовому візку. Вона верещала: «Не розбий мене, обережно, тут же

пляшки, банки, мабуть, вони вже хитаються, ти все поб'єш, нас заметуть, навіжена Еріко!» — а я іржав і

навмисно підвозив її близько-близько до полиць із продуктами. Отримав за це догану від хлопця із

бейджиком «Тарас Бовт (справжнє чоловіче прізвище), менеджер з продажу»: «Тут вам не цирк», — суворо

сказав він, тримаючи мене за рукав. «Авжеж, у цирку я так ніколи не поводжуся», — заспокоїв його я.

В одному із супермаркетів я дійшов геніальної думки. От усі зараз говорять про те, що молодь не цікавиться

літературою, мистецтвом, знай собі їсть гамбургери або чіпси, п'є пиво чи кока-колу та цілими днями й

ночами сидить в Інтернеті. Діти не читають книжок, діти не хочуть знати про своє коріння, не знають

народних пісень, ненавидять вірші, не люблять читати нудно-злободенні романи. Так, діти всього цього не

люблять. Сучасних дітей не примусиш, як колись нас, радянських дітей, щось любити чи робити таке, що їм

не подобається, їм уже не скажеш: «Якщо ти, бовдуре, не прочитаєш «Кайдашеву сім'ю» і не відповіси на

мої запитання, якщо ти не вивчиш вірша «Каменярі», то залишишся на другий рік. І буде тобі сором, і буде

батькам твоїм сором, і батькам батьків твоїх так само буде сором». Тепер дітям начхати на сором. «Та пішов

ти разом зі своїми погрозами до дідька. Ніхто не залишить мене на другий рік в тому ж класі навіть із

двійками (чи зараз вони шестірки?)» — Так думає сучасний школяр.

Замість того, щоб репетувати на трибунах, рюмсати у телевізійних передачах, ховати національну культуру

та цькувати молодь, яка відбилась від рук, нічим не цікавиться й не хоче вчитися, придумали б краще акцію.

Чому б не придумати акцію? Діти люблять акції, до того ж всілякі компанії постійно запроваджують акції, але, як на мене, то ті їхні акції дуже тупі. Хоча я не фахівець із акцій. Не розуміюся на цьому, проте моє

нерозуміння — це ще не привід, щоб я не висловив своєї думки.

Так от, на мій погляд, можна ж зробити трохи інакше, інші за змістом та наслідками акції, чи не так? От, наприклад. Три запитання про творчість Тараса Шевченка під кришечкою кожної пляшки кока-коли (краще, звісно, під кожною кришечкою напою «Живчик»), на етикетці кожної пляшки пива, на клаптику паперу в

кожному пакунку чіпсів, — відповідаєш, надсилаєш, і ти можеш виграти Інтернет-карту на місяць, поїздку з

друзями по українських містах, наприклад, до Чернігова (адже там такі цікаві церкви, такі гарні ікони) чи до

Львова (які ж там таємничі замки, чудова кава, та й сам уже швидкий потяг № 91 чого вартий!) Але ні. Ніхто

цього не робить. Може, колись. Завжди оце непевне «колись».

Ми повернулись додому. Радісні. Міра називає мене великою зачинателькою національної культурної

революції, їй сподобалася ідея з акцією «Творчість Шевченка». «Це — супер, — каже вона. — Це

сподобається навіть Рудому». Рудий ходить у неї в авторитетах. Хай там і ходить, добре, що вдома його

немає. Несподівано Міра звертається до мене: «Еріко, ти, часом, ти... не лесбіянка? Тільки не ображайся.

Розумієш, від тебе йде запах. Своєрідний запах. Запах самця. І ще мене хвилює те, що мене тягне до тебе.

Мене ніколи не тягло до дівчат. А до тебе дуже тягне, я навіть втомилася із цим боротися. Я починаю

думати, що зі мною щось не так, розмірковую, коли це зі мною трапилося? Звідки узявся цей потяг до

жінок? Коли мені стали подобатися жінки? Аж потім я подумала, що ти можеш мене провокувати, навіть не

спеціально, може, воно виходить так саме по собі, а може, ти вмієш закохувати людей у себе?»

От і маєш, я те саме хотів спитати у неї. Чи не лесбіянка Міра? Тому що мені не хотілося б, аби Міра

виявилася лесбіянкою. А тепер вона питає про це у мене. Вона випередила мене. Жінки через свою

природну цікавість дуже часто випереджають чоловіків, котрі вважають, що це не по-чоловічому — бути

цікавими, тому чоловіки гальмують свої почуття, запитання, інтереси. Отже, на її думку, від мене тхне

самцем, аякже, так і має бути. В принципі, усе своє життя я думав, що я — самовпевнений самець, і лише

сліпий не може цього побачити. А виявилося, що сліпа це якраз і побачила. Життя любить викидати отакі

штуки. Грається з людьми.

Я вже наголошував на тому, що Міра вміє ставити влучні запитання. Раптові запитання. Вона як рушниця, що протягом усієї п'єси спокійно висить на стіні, може, навіть на тлі перського килима, а наприкінці

обов'язково вистрілює. Рушниця обов'язково вистрілює.

У мене є трохи часу. Брехати і далі, що я дівчина (можна навіть погодитися із тим, що я лесбіянка), чи

сказати їй правду? Чи потрібна їй така правда? Чи не нашкодить вона їй? Правда частіше шкодить людині, ніж будь-яка брехня. Я пересвідчився на собі. Брехня може зачепити боляче, може пройти повз тебе, може

посварити тебе з людиною, може відкинути тебе на багато кроків назад, але тільки правда може зламати тобі

все життя. Брехня — це ж несерйозно, до неї ставишся трохи зверхньо, а правда завжди була останньою

інстанцією. Треба бути обережним із правдою. Я прислухаюся до себе, Міра напружена, але не наполягає на

негайній відповіді, вона також боїться моєї відповіді, як і я сам.

Я наважуюсь, передовсім тому, що я — егоїст. «Міро, я — чоловік. Не лесбіянка, а звичайний чоловік». —

«Не вірю», — відчайдушно каже Міра і відступає від мене. Перелякане бідне дівча. «Чому ти не хочеш

сказати правду?» Ще один парадокс. Ніхто не хоче вірити правді, бо кожний заздалегідь придумує якусь

підходящу для себе брехню. Правда випадає із будь-яких схем. «Але я можу довести, що належу до

чоловічої статі. У найпростіший спосіб». Мені треба, щоб вона дізналася про те, що я чоловік. Хай їй буде

ніяково, хай вона розлютиться чи не захоче мене бачити. Вона заслуговує знати правду, хоч би якою

болісною ця правда була, хай мені грець! Буду відвертим, я — егоїстичне створіння, і мені, як нікому

іншому, потрібно, щоб Міра дізналася правду. Я хочу, щоб вона оцінила, як я можу зіграти непритаманну

чоловікові роль жінки (звісно, що є такі чоловіки, котрі все життя відчувають себе жінками, але я кажу не

про них, я кажу про чоловічий загал та про таких, як я, котрі вдягаються жінками задля забавок), навіть

Рудий не має сумнівів щодо моєї статі, він сприймає мене як жінку, більш того, як розпусну жінку. Я хочу, щоб вона зрозуміла, що, крім блазнювання, в якому я майстер, я ще можу бути відвертим. А ще я хочу, щоб

вона зрозуміла, що не байдужа мені. Я боюся сказати більше. Жодного слова про кохання, жодного. Але те, що людина тобі не байдужа, — це багато про що свідчить.

«Як ти хочеш це довести? Як можна таке довести? Паспортом? Я не побачу жодного слова в твоєму

паспорті». Вона стоїть серед кімнати, розгублена, в розпачі, але нікуди не йде. Я вже перебуваю на тій

стадії, з якої немає вороття. Тому я починаю говорити до Міри: «Я роздягнувся. Я абсолютно голий. Ти

можеш торкатися мого тіла, вивчати його стільки, скільки тобі потрібно. Ти — доросла жінка, і все

зрозумієш. Для того, щоб перевірити, усвідомити, зрозуміти, чоловік я чи хтось інший, тобі не потрібні очі, для цього цілком достатньо рук». Я стою перед нею такий беззахисний, голий, сиплю в свою промову до

біса дієслів, щоб в останню хвилину не повернути назад, не перелякатися, не вдягнутися, не загиготіти, що я

«пожартувала», що насправді я — жінка, а ніякий не чоловік.

Вона підходить до мене. Торкається. Мені стає важко дихати. Мене то кидає в жар, то холод стискає мене в

своїх крижаних обіймах. Вона торкається того, чим я звик бавитися ще з дитинства у ванній кімнаті, — мого

німого, але слухняного друга. «Немалий», — каже вона. У мене пашать щоки. Кожному чоловікові приємно

чути такі слова. Хай навіть це каже сліпа дівчина, ще той знавець розмірів чоловічих членів. Мабуть, якщо

взяти до уваги «нижній ніс» маленького братика Руді, мій член був другим, до якого вона торкалася. Втім, я

нічого не знаю про її статеве життя. Але не думаю, що вона дуже досвідчена. Все одно, таке приємно чути.

Хоча, Боже ж мій, якщо вдуматися, теж мені: Міра чоловічих членів.

«Ти знаєш, це якесь дуже незграбне приладдя. Таке незручне», — несподівано каже Міра. Вона не припиняє

мене мацати, вона не зупиняється, не відсмикує руки. В мене підібрався живіт, я стиснув зуби. А вона

безсоромна, ця Міра, не знаю, як би я поводився на її місці, але я стриманіший, мене взагалі виховували в

дусі суворого та чіткого дотримання моральних правил поведінки. Немає у неї міри, в цієї Міри. До того ж

вона балакуча, може, всі сліпі такі балакучі, може, балаканиною вони компенсують зір? «Чекай. Якщо воно

таке немале, то як і куди ти ховаєш його, коли вдягаєш джинси? Чи коли оце ти вдягав вузькі спідниці?

Воно отак весь час стирчить? Як сучок якийсь». А Міра невгамовна.

О, Старигане Хем, ти бачиш? Жінки, завжди ці жінки, які заганяють нас у глухий кут, які лякають нас своєю

відвертістю, які дратують нас своєю несміливістю, які можуть заплакати, коли смішно, а засміятися, коли

боляче. Неповторні створіння. Жінки. «Розумієш, еее... Міро. Воно не завжди ТАК стирчить», — ледве

мимрю я. Тому що усвідомлюю, от зараз я цілком усвідомлюю, хоча свідомість уже прощається зі мною, що

я не в змозі більше стриматися. Міра, як мені здається, теж відчуває, що я не в змозі більше стриматися, і не

хоче стримувати мене. Я торкаюся її плечей, вона довірливо пригорнулася до мене. Мені не треба більше

стримуватися. Гей, Старигане, мабуть, ти радий за мене, так? Звісно, радий, мій любий, мій розбещений

старий.

Я дивлюся на годинник, і мені відразу приходить на згадку героїня кінострічки «Закоханий за власним

бажанням», яку талановито зіграла Євгенія Глущенко, пам'ятаєте? Вона лежить у ліжку з Олегом

Янковським, між ними уже все відбулося, вона стримує своє дихання і дивиться на годинник, який наче

застиг, аж потім вона починає дихати, а годинник продовжує свій хід. Я так само зупиняю своє дихання і

дивлюся на Мірин настінний годинник, командую йому: «Стій, і раз, і два». Міра може не дивитися на

годинник, вона все одно його не побачить, але Міра здатна зупиняти час подумки. Я сподіваюся, що вона

зупинила час подумки, як це зараз зробив я, гіпнотизуючи її настінний годинник.

«У тебе ще є якісь таємниці?» — тихо питає Міра і ніжно цілує мої очі. Знову вона влучила куди треба.

Снайпер, а не жінка. У мене повно таємниць, але я вважаю, що на сьогодні їх досить. Я мовчу, наче думаю, наче намагаюся згадати, чи є в мене таємниці, чи не залишилося жодної. «Мовчиш? — Міра посміхається.

— Стривай. Отже, ти став чоловіком, і все, більше ніякої відвертості? Відтепер ми належимо до різних

таборів, так? Ми граємо у військову гру, і ти ніколи не розповіси мені, де штаб вашого чоловічого світу? То

ми більше не подруги? Бо справжні подруги так не поводяться». Міра висипає мені на голову жіноче

обурення. Веселе таке обурення, схоже на новорічне конфеті.

«В мене є одна таємниця, але я скажу її тобі, якщо ти потім скажеш мені». Все ж таки у мені багато чого

залишилося дитячого. От, наприклад, бачите, як я формулюю? Наче в дитячому садку, наче я кажу Лю:

«Лю, покажи мені своє, те, що під трусиками, а я потім покажу тобі своє». Але Міра радо погоджується.

«Розповідай», — каже вона і з задоволеним виглядом поправляє собі, а потім мені подушку. «В мене є одна

забаганка, дуже дурна забаганка. Я знаю, що цілком зможу її задовольнити, в будь-який час, самотужки, але

так само знаю, що нічим добрим це не закінчиться. Але мені час від часу дуже кортить це зробити». — «Що

це?» — нетерпляча Міра смикає мене за руку, зараз відірве.

«От ти чула, може, коли їдеш на ескалаторі в метрі, як сувора тітонька забороняє сидіти на сходах або бігти

по ескалатору, забороняє заступати за обмежувальні смуги, радить стежити за дітьми, каже, що вона не

радить засовувати руки, пальці (та що там ще в вас є) під рухомі частини ескалатора?» — «Звісно, я таке

чула, вони постійно таке повторюють». — «От мені з дитинства кортить встромити руку під рухому частину

ескалатора, аж пече десь усередині, наче напад виразки, так мені кортить узяти і засунути палець під

поручень, що рухається. Та я чудово розумію, що тоді настане капець моєму пальцеві, ескалатор ним чудово

поласує, і я стримуюсь. Але кожного наступного разу, коли я ступаю на ескалатор, мені так само кортить

підсунути палець під рухому частину і побачити, що воно буде, побачити, як саме ескалатор його

розчавить». Міра говорить, що поважає мене. «Нічого собі забаганка, не кожний на таке відважиться. У тебе

сильний характер». Звісно, що не кожний на таке відважиться, бо нема дурних. «Ну?» — вимогливо

дивлюся я на Міру. Вона не може бачити, як я на неї дивлюся, але розуміє, що треба зізнаватися. Вона

вовтузиться, мовчить, намагається зручніше влаштуватись у ліжку. «Якщо в тебе немає дурних забаганок, ти

можеш так і сказати. Не в усіх людей є дурні забаганки, воно й не потрібно їх мати». Може, їй нема про що

розповідати? «У мене є. У мене є одна забаганка, але вона дуже дурна. Мені кортить засунути в рот

електричну лампочку. Я бачила, що таке цілком можна зробити, можна навіть не порвати собі рота, якщо

поступово і обережно її туди засунути. Адже засунути лампочку не важко, важко її з рота витягти. Тобто

витягти її може лише лікар, людина нізащо не зможе сама собі витягти лампочку, і ніхто з друзів не зможе.

До лікаря треба доїхати із лампочкою в роті, рот починає боліти, сльози заливають обличчя. Але лампочка у

тебе в роті, тому ти пишаєшся собою, лампочка — річ радісна, і ти з нею, такою радісною, у роті теж чомусь

радий. Насамперед тому, що ти зміг це зробити! Адже це майже цирковий трюк, і не кожному він під силу».

Не знаю, що крутіше: засунути лампочку в рот чи засунути палець під рухому частину ескалатора, але ми з

Мірою варті одне одного. «Може, ми колись це зробимо, га? Я встромлю пальця, а ти засунеш лампочку в

рот. Тільки, щоб хтось був поруч, хтось допомагав, підтримував, фіксував результат, потрібні свідки цих

героїчних вчинків». Міра каже, що ні, краще ми будемо про це завжди мріяти, бо забаганки мають

залишатися забаганками, а не перетворюватися у каліцтва. «Забаганка куди приємніша за каліцтво». Саме

так мені сказала Міра, і в мене не було підстав їй не вірити.

«Цікаво, а що з цього приводу скаже Рудий?» — ми промовили цю фразу майже одночасно. Цього разу ми

не розсміялися, хоч завжди, коли ми з Мірою помічали ось такий збіг, то сміялися. Але зараз просто взяли

одне одного за руки і довго не відпускали (чи мені просто здалося, що ми не відпускали руки довго). Рудий, авжеж, той самий Рудий, але про нього потім. Не зараз. Згодом. Може. Колись.

Частина десята

Забавки

Міра та Ерік

Рудий

Мій шалений Руді, привіт! Сподіваюся, що ти стримався і не потрощив, перемагаючи свій темперамент та

гонор, усі мої банки з березовим соком, корисним навіть для твого здоров'я. Я трохи скучив за тобою, за

твоєю пикою, мушу визнати це, мій вогняний герою. Якщо я знайду в цій місцевості дику ружу, то зірву

квітку, засушу її, вкладу пелюстки поміж аркушів паперу, складу вірша на твою честь і надішлю тобі листа, мій хоробрий лицарю.

О, ледве не забув. У мене до тебе вималювалося одне запитання. Маленьке, нескладне запитаннячко. Вчора

мене непокоїв мій шлунок, я згинався навпіл, то хочу запитати тебе, мій друже, чи ти часом не поклав щось

важкеньке на мою фотокартку? Тільки відповіси мені відверто, як це ведеться серед чоловіків. Чорт, мене

відволікають, тому я мушу прощатися з тобою, мій любий. Цілую ніжно, твій пустунчик Ерік — Оксамитові

пальчики.

Р.S.І не вдягай мої спідниці! Неодмінно помічу, якщо ти їх чіпав, бо в жінок, знаєш, є свої таємниці.

Рудий, привіт! Прошу, не сердься на цього блазня та й взагалі не дуже на нього зважай. Він не може не

блазнювати навіть тоді, коли сам на сам відливає в кущах, вибач за натуралізм, але з ким поведешся, від

того й наберешся. Він виразно прочитав мені частину листа, який написав тобі в нашому спільному

«дядяфедірському» посланні, бачив би ти його задоволену пику, він упевнений, що ти визнаєш його витвір

дотепним та високо оціниш його літературні здібності.

Вчора ми побилися об заклад: чи розтрощив ти банки з березовим соком? Бачиш, це означає, що ми сумуємо

за тобою, наша люба руда бестіє. Мені тебе не вистачає, я люблю тебе, брате. Ще вчора я міркувала над тим, що мене оточують люди (це насамперед ти, Ерік, а також батьки), які так багато бачили в цьому житті, що

ваше знання, ваше бачення істотно компенсують «особливості мого зору». Я просто хочу сказати тобі: дякую. Бачиш, я вже це сказала. Ти хоч трохи скучив за нами? Сподіваюся, що так.

Бо незабаром ми повернемося, в Еріка розпочинаються лекції, новий навчальний рік. Я досі не можу

повірити, що він викладає господарське право. Господарське право він називає мертвою наукою, називає

себе викладачем мертвої науки, наполягає на тому, що господарського права як такого не існує, що воно

мертве. Ти знаєш, у нього так завжди: науки — мертві, натомість іграшки — живі. Та щоб він там не

буркотів, я все одно знаю, що він любить своїх студентів і з неабияким задоволенням повернеться до

роботи. Усе минає, все колись закінчується, завершується й наша відпустка. Все минає, щоб розпочатися

знов.

Ми нічого не обіцяємо одне одному, як заповів великий Стариган Хем, і, мабуть, саме тому відчуваємо себе

вільними, щасливими та близькими людьми.

Я люблю тебе, брате. Твоя і тільки твоя Міра.

Жовтий намет (справжній, снусмумрячий)

Півострів Забавок

Дніпровська затока (вже, до речі, починає цвісти)

Провінція Оболонь

2002 рік

Частина перша. Забавки.

Ерік 7

Частина друга. Забавки.

Міра 19

Частина третя. Забавки.

Як Ерік зустрів Міру, або як Міра зустріла Еріку 31

Частина четверта. Забавки.

Ваш вихід, пане Рудий 45

Частина п’ята. Забавки.

Страховиська Еріки(а) 59

Частина шоста. Забавки.

Страховиська Міри 69

Частина сьома. Забавки.

Дещо про Рудого 77

Частина восьма. Забавки.

Розмірковування Міри 89

Частина дев’ята. Забавки.

Розмірковування Еріка 103

Частина десята. Забавки.

Міра та Ерік. Рудий 119

Лариса Денисенко

Коли ти народжуєшся влітку, вважай, що тобі поталанило: "Ха, та тільки четвертій частині людей дароване

таке щастя!" Бо не дуже весело народжуватися взимку, хоч би тому, що взимку, як на мене, взагалі не

хочеться кудись назовні вилазити, тим більш з такого теплого місця, тим більш — голим. Міжсезоння також

не додає тепла, весна схожа на осінь, осінь на початок зими, початок зими може радувати тільки тих, хто

шаленіє від зимових свят, ну і пінгвінів з моржами. Ей, тільки зимові, восеневі та весняні люди, без образ, добре?

Звісно, що у літньому народженні можуть бути й мінуси, от наприклад, не всі друзі можуть потрапити до

тебе в гості, літо — пора відпусток та канікул. Тому, вважай, тобі вдвічі повезло, якщо ти народився 17

червня, на початку літа, як я. Якщо в тебе так розпочалося життя — Доля глянула на тебе й буде

пильнувати. Так, та сама Доля, як хрещена мати, може дати тобі пару-трійку стусанів, але вона має на це

право. Без стусанів нецікаво жити, без стусанів може жити льодяник, а не людина, може це й справне життя, але льодяника швидко зжирають.

Коли ти читаєш та дивишся фільми й переносиш на себе образи героїв, то ти схожий на мене. От, наприклад, у бажанні стати таким як полковник Павло Павлович Знаменський з відомого радянського серіалу "Слідство

ведуть знатоки" підштовхнуло мене до вивчення юриспруденції, про що я поки що не пожалкувала. В нашій

країні кожному не забракувало б бути трохи юристом, бо дуже багато шахраїв навколо, і ти мусиш знати, як

з ними усіма впоратися або самому стати вправним шахраєм (я цього тобі не говорила, о'кей?). І взагалі, диплом — дуже корисна штука, Бігме. Тим більш, диплом такого класного ВУЗу як національний

університет імені Тараса Шевченка. Це моя, можна сказати, Мати на ім'я Альма.

Якщо тобі подобається життя — це добре. Якщо ти не у захваті від життя — це теж непогано. Чому? Тому

що ти не байдужий до життя, а це — головне. Байдужість не дасть тобі помітити основного. Що основне?

Кохати і бути коханим. Працювати так, щоб було цікаво не тільки тобі, хоча якщо ти працюєш так, що

цікаво тільки тобі, це теж — непогано. Це значить, що ти — письменник, наприклад. Я люблю життя, тому

що вмію знаходити смішне в будь-яких, навіть гидотних, ситуаціях. В усьому можна віднайти щось смішне.

Можеш мені повірити, як людині, котра зазнала втрат, операцій, смертей та розлучень, з три відра

суперечок, образ й всього такого іншого. Несмачно? Авжеж що. Але якщо хоча б один раз на місяць ти

виходиш з дому, вдихаєш залишки кисню, посміхаєшся і починаєш щось наспівувати, — в тебе все добре.

Я можу теревенити про себе нескінченно, тому що про себе завжди є що сказати. Ще більш я можу

пліткувати про когось, бо про когось набагато цікавіше говорити. Але, по-перше, я не переконана, що всі в

світі шаленітимуть від отриманих про мене знань. По-друге, мені більше подобається чути інших. А по-

третє, якщо я буду теревенити нон-стоп, то хто буде писати всю цю карколомно-прекрасну маячню? Отож.

Ну, бувайте.

Соломія Зінчук

Народилася у прекрасній столиці дивовижної Країни У під знаком Водолія.

Батьки-філологи виплекали зі своєї єдиної доньки теж філолога.

Сіяла зернятка української мови у душі студентів Київського та Краківського університетів.

Побувала у багатьох країнах світу, побачила чимало, але ще не все.

Любить: родину, хрещених дітей, друзів, тварин, квіти, а також читати, подорожувати, танцювати, слухати

музику, малювати і, звісно ж, фотографувати. Про останнє захоплення свідчать світлини, зроблені до цієї

книги.

Літературно-художнє видання

Лариса Денисенко

ЗАБАВКИ З ПЛОТІ ТА КРОВІ

новела з десяти частин

Відповідальна за випуск — Галина Завалій

Редактор — Василь Шкляр

Коректор — Валентина Шкляр

Художній редактор — Діана Клочко

Фото — Соломії Зінчук

Дизайн обкладинки — Кості Сачека

Видавець: «Кальварія», м. Львів, вул. Глінки, 1а.

ДК № 676 від 16.11.01 р.

Для зауважень, побажань та замовлень:

а/с 328, м. Львів. 79000. Україна

Тел./факс: (+38-0322) 98-00-39. 40-32-15

Е-mail: [email protected]

http://www.calvaria.org

Обкладинка та кольоровий друк: ТОВ «Оранта»

Україна. 03037. м. Київ, вул. М. Кривоноса, 2-Б

Тел./факс: (044) 248-89-14. 248-89-31 Е-mail: [email protected] Друк і палітурка: ТОВ «Книгодрук»

Україна. 81136, Львівська обл.. Пустомитівський р-н,

с. Кротошин. вул. Січових Стрільців. 35

Денисенко Лариса

Забавки з плоті та крові: Новела з десяти частин.

— Львів: Кальварія. 2003. — 128 с. ІSВМ 966-663-103-2

Якщо Ви гадаєте, що історія, яку оповідає у своєму романі-дебюті Лариса Денисенко, хоч у чомусь схожа на

ті, що ви чули до цього, — Ви дуже помиляєтесь. Карнавал, який мимоволі дарує добрий усміх. Забавки з

кумедним перевдяганням та химерною «зміною статі». Сила-силенна гомерично смішних рефлексій на тему

стереотипів, які ми витворюємо щоденно: наївних, вульгарних, сентиментальних, історичних, культурницьких, вікових, «тусовочних» — кожен читач може продовжити список або й укласти свій. Однак

попри все — це зворушлива love stori…

ББК84.4 УКР6-44


на главную | моя полка | | Забавки з плоті та крові |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу