Книга: Твоя дитинка
Твоя дитинка
Подяки
Олександрові Гаврошу - за підтримку; Степану Процюку - за розуміння; Оксані Луцишиній, Людмилі Таран та Галині Пагутяк - за читання та зауваження.
Моїм найкращим у світі батькам - за те, що завжди люблять.
Золота моя дiвчинко!
Як тобi доїхалося? Я забув у твоєму кульку свою шапку. Тож матимеш ще одну згадку про мене. Можеш у нiй спати, якщо буде зимно i снiжно. Вона добре захищає вуха.
Iшов щойно вулицею i згадував, як ми вчора ще тут гуляли. Не думав, що буде так тяжко. Але не бiда! Ти вивчишся i приїдеш. Правда?
Чекаю вiд тебе листа з усiма подробицями. Менi дуже цiкаво! Пиши, кицько, побiльше!
Я тебе цiлую i люблю.
Ти зможеш думати. Думати багато i про все. Ти зможеш дивитися, спостерiгати, зіставляти. Ти зможеш побачити найбiльший у свiтi собор, але вiн тебе не вразить.
Ти хоч пам'ятатимеш, що тебе востаннє вразило?
Це було давно, правда?
Коли ти востаннє мрiяла?
Твоє серце закам'янiло. I воно реагувало тiльки на подразники, що робили тобi боляче…
Аякже… Коли людина весь час сконцентрована лише на собi, то важко побачити щось, що могло б вразити.
Ти стоятимеш на великому автовокзалi.
Гарний чоловiк середнього вiку пiдiйде до тебе.
- Гало! Вартест ду ауф мiх? Iх бiн Томас Кваст. (Привiт, ти чекаєш на мене? Я - Томас Кваст.)
- Ах зо! Гало! (Ах так! Привiт!) - запосмiхаєшся ти. - Iх варте ауф дiх. (Я чекаю на тебе.)
Тебе обiйматиме й цiлуватиме незнайомець, мов рiдну. Досi ти бачила тiльки одну-єдину його фотку. Ти дивитимешся на нього, усмiхатимешся, думатимеш, можливо, хвилюватимешся. Що завгодно, тiльки не мрiятимеш. Ти забула, що таке мрiя.
Так само, як забула сьогоднi зранку, що таке кохання. Воно проводжало тебе до автобуса, подарувало камеру, щоб ти могла надсилати йому вiдеоролики зi свого життя. Воно подарувало тобi цiлунок на прощання, але чи оцiнила ти його? Воно подарувало тобi багато прекрасних хвилин, а ти не мрiєш.
Бо те твоє кохання…
Ох! Не треба, - захочеш ти виправдатися у власних очах, - бо справжнє кохання не повинно вiдпускати! Воно має за мене триматися! Хiба нi? - накручуватимеш себе.
- Мейне лiбе! Iх бiн зо фро! (Моя дорога! Я дуже радий!)
- Iх аух! (Я також!)
- Мохтест ду унзере Колна дом зеєн? (Хочеш подивитися наш кельнський собор?)
- Я. Натюрлiх. (Так, звичайно.)
- Дан ком раус. (Тодi виходь.)
Ти вийдеш з авто. I ви стоятимете удвох із цим чужим усмiхненим чоловiком. Ти розглядатимеш з цiкавiстю його, а вiн - тебе.
В нього буде вiдкрите i добре обличчя. Дивлячись на нього, ти подумаєш: «Iнтелiгент».
Ой, а де ж собор? Адже ви вийшли, щоб на нього подивитися…
Томас розповiдатиме тобi про своє мiсто. Але, окрiм слова «Кельн» i ще кiлькох iнтернацiональних, ти мало що зрозумiєш…
Бiля бiлого триповерхового будинку ти стоятимеш, роззявивши рота:
«Невже я житиму у цiй красi?» - усмiхнешся до себе.
Назустрiч вам вийде струнка жiнка в окулярах.
- Гало, майне лiбе! Гаст ду гут гефарен? (Привiт, моя дорога! Ти добре доїхала?) - виспiвуватиме вона, розтягуючи останнi слова чисто на кельнський манер.
- О, я! Данке (О так! Дякую), - озвешся ти, вiдповiдаючи мiцними обiймами на її поцiлунки.
Ось i твоя кiмната.
«Вау!», - вiдзначиш подумки, а вголос захоплено промовиш:
- Вi шон! (Як гарно!), - розтягуючи слово «шьо-о-о-о-он» саме так, як це роблять нiмцi.
- О! Iх бiн фро, дас ду дiзес цiммер шо-о-о-о-н фiндест. (О! Це мене дуже радує, що тобi подобається). Вiр габен фюр дiх айнер компютер гекауфт. Ду вiрдс аух костенлосе iнтернет габен. (Ми купили для тебе комп'ютер. Також ти матимеш безплатний iнтернет).
- О! Данке! Дас iст зер вiхтiг фюр мiх! Зер-зер! (О, дякую! Це для мене дуже важливо! Дуже-дуже!)
А далi спокiйна родинна вечеря i розмова, яку ти не зрозумiєш.
«Оце, мабуть, i є - отой розрекламований мовний бар'єр», - подумаєш ти.
Намагатимешся про щось говорити з цiєю чарiвною жiнкою, але ти все одно не з ними. Ти десь, не знати де. Ти не зможеш себе знайти, як i не вмiтимеш мрiяти.
Що потрiбно для того, аби людина набула втрачену здатнiсть? Повернутися?
А чи хочеш ти цього?
Чи хочеш ти мрiяти?
Стоїть самотня маленька дiвчинка бiля малесенької рiчки, нi, бiля малесенького канальчика, i плаче. Тато казав, якщо хочеш купатися, потрiбно попросити маму, аби нагрiла воду в каструльцi, а потiм вилити її в канал. Бо ж осiнь i холодно…
А дiтям iнколи так хочеться купатися! Навiть якщо холодно. Навiть якщо осiнь. Бо дiтям байдуже, що холодно. А ще бiльше їм байдуже вiд осенi. Бо дiти вмiють мрiяти. Дiти живуть мрiями.
Iнколи дiтям буває важко. Але це тiльки тодi, коли вони комусь дуже сильно повiрять. I коли вони не кажуть мамi, для чого їм потрiбна тепла вода, а несуть її триста метрiв у двох маленьких горнятах аж до старого дуба. I ручки мерзнуть через вiтер. I стареньке пальтечко вже скинуто на пожухлу траву. А тато стоїть i смiється. Тато заливається смiхом.
Але його потрiбно любити. Бо тато - дорослий. Тато - поважний. Тато навчає. Тато може покарати. Може навiть побити. Адже вiн - ТАТО, i вже тiльки тому його варто любити бiльше за всiх. Принаймнi так каже вiн.
А ще вiн каже, що його потрiбно називати не татом, а татком. Але вiн також наставляв, що маму не потрiбно називати мамкою. З неї досить i мами. Вiн колись навiть повчав, що маму можна нiяк не називати, бо тiльки вiн для дiтей є справжньою мамою i татом. Особливо, коли мама допiзна на роботi. Ну i як не слухати батька?… Якщо вiн так каже… Якщо вiн так думає… Якщо вiн так вважає…
Авжеж, татку, ви правi. Правi тiльки тому, що на тридцять рокiв старшi вiд свого дитяти. Навiть, коли не розiбравшись нi в чому, караєте невинне створiння. Ви завжди правi, бо ви - ТАТО.
Поруч з ними на березi каналу стоять iншi люди i також смiються. А вона от повiрила, запалилася. Мрiяла вже кiлька днiв, як купатиметься. А що тут такого? Адже дитина - це сумiш вiри, надiї й любовi. Це зародок мрiї, яку конче потрiбно лелiяти. Бо якщо вiн не проросте, то згниє i, мов хробак, у дорослому вiцi, нищитиме вас iзсередини…
Вони сидiли в затишному старенькому барi. Вiн - вродливий, видний чоловiк з доглянутими руками та обличчям. З найпрекраснiшою на свiтi усмiшкою. З найпрекраснiшим на свiтi усiм. Принаймнi так вважала вона. Але усвiдомлення цього настало лише згодом. Правду кажуть: цiнуємо тiльки те, що втрачаємо…
Вiн заглядав до її веселих, усмiхнених оченят, якими вона водила туди-сюди, щоб не дай, Боже, чогось не пропустити, когось не побачити!
Вiн смiявся з цiєї дитячостi, а подумки гладив її неслухняну русяву голiвоньку…
Вiн кохав…
Власник бару про щось гучно розповiдав, кудись їх запрошував.
Вона ж водила оченятами: а чи нема тут когось, до кого можна приревнувати?
Вона вiдчувала себе з ним спокiйно тiльки тодi, коли поруч не було суперниць.
Бо жiнка будь-якого вiку пробужувала у нiй дикi ревнощi. Тодi вона кам'янiла, спiдлоба вивчаючи кожен порух його звабливих губ чи чорної брови. I в усьому бачила загрозу…
Старша офiцiантка, вся в золотi, тушi й помадi, сидiла бiля власника бару. А той дивився на неї з неприхованою нiжнiстю. Схоже, мiж ними щось таки було. Бо щойно Нiнчин супутник почав мило розмовляти з розмальованою жiнкою, як її шеф одразу надув червонi вiдвислi щоки i зовсiм недоречно ляпнув:
- У неї - троє дорослих дiтей. Старшiй - двадцять два.
«Донька майже така, як я, - подумала дiвчина. - А мама на вигляд значно молодша за свої роки. Доглянута».
- Та менi просто цiкаве ваше життя, - вiдказав хлопець. - Я - журналiст.
«I психолог-аматор», - подумки додала дiвчина, iронiзуючи з його улюбленої фрази.
Старий нiби заспокоївся, але втратив iнтерес до розмови.
Зате Нiнка не вгамовувалася. Ревнощi робили її злою i нестерпно впертою. Вона ставала нестерпною навiть до себе. Але вiн кохав її i таку. Вперту, вередливу, брехнющу. Яка безпричинно годинами плакала, коли починалися мiсячнi. Любив її сльози, що так рясно омивали його чоловiче «я».
Кажуть, тiльки так кохають по-справжньому. Це все одно, що любити себе. Приймати себе таким, який ти є. Бо не люблячи себе, хiба можна полюбити iншого?
Вiн себе любив i цiнував. I це було його великим плюсом.
Вони мовчки йшли додому. Чоловiк намагався помиритися, але ревнивиця затялася.
«Вередливе оленяточко», - радiючи своїм почуттям до коханої, думав вiн. А вголос сказав:
- Я сьогоднi вперше розгледiв, який у тебе гарний профiль… Якийсь незвичайний. Наче давньої кочiвницi з азiйських степiв.
- Ти хочеш сказати, що досi вважав мiй профiль, а разом iз ним i мене, бридкими? Дякую за щирiсть! - знову знайшла привiд «визвiритися» дiвчина.
- Я хотiв би тобi дещо подарувати, - «психолог-аматор» витягнув iз потаємної кишенi малесеньку рiч.
Нiна в темрявi не могла нiчого розгледiти. Хоча видивлялася аж до болю в очах. Водночас намагалася продемонструвати, що це її зовсiм не цiкавить!
Коли вони пiдходять до лiхтаря, чоловiк кладе їй на долоньку маленький брелок зi своїм зображенням. Чомусь зеленим. Вiн - майстер вигадок.
Набурмосена Нiна сердито тицяє йому подарунок: «Не треба до мене пiдлизуватися!».
Вiн умовляє її не гнiватися, але нiчого не допомагає.
Їх примиряють тiльки нiчнi любощi - пiсля тисячi її докорiв i одного-єдиного його щасливого зiтхання: «Господи, як божевiльно кохає мене це вереднюще дiвчисько!»
Але вголос вiн цього не скаже. Вiн украй рiдко виявляє свої почуття.
Привiт жабунцю! Чекав на твого листа, але: Як там твоя нiмецька? Ферштейст ду етвас?
Сьогоднi у нас дощить. Настрiй у зими похоронний, як i в мене. Чекаю на весну, як дехто воскресiння мертвих.
Багато думаю про нашi стосунки. Про цi пiвтора року - цiкавi й болючi. Головне, щоб ми не охололи одне до одного. А ще мене лякає життя на самотi. Адже я нiколи сам не жив.
Мила моя дiвчинко! Так хочеться, щоб усе закiнчилося, як у казцi.
Твоє цвiтiння.
- А чому ти не зелена? - спитає маленька бiлява Дебора.
Ти дуже здивуєшся. Адже з якого дива ти маєш бути зеленою?
Та брак нiмецьких слiв заважатиме прояснити ситуацiю. Тому вiдповiси фразою, завченою на тримiсячних курсах:
- Я не знаю.
- А твої батьки теж зеленi?
- Нi! - ще бiльше округлиш очi. Але не запитуватимеш нiчого. Бо не зможеш.
Увесь час думатимеш про дивне запитання дiвчинки.
За вечерею Дебора запитає маму:
- Ма, а чому в Українi люди зеленi?
- Нi, дитинко, не зеленi. Хто тобi таке сказав?
- Нiхто. Просто я бачила в неї (показуватиме поглядом на тебе, бо незвичне для нiмцiв iм'я поки що вимовляти важко) брелок з фоткою її хлопця. А вiн у неї - зелений. А в Прiї, попередньої нашої виховательки з Iндiї, хлопець був чорний. Бо там усi - чорнi.
- Дитинко, ти, певно, неякiсну фотку бачила.
- Ма, коли я виросту, то також стану вихователькою. Я знаю, це називається «опер» («au pair»)! Це дуже класно! Це супер! - пiдскакуватиме мала.
Батьки обмiняються поглядами. Їхнi очi свiтитимуться нiжнiстю та теплом.
Того вечора ти почуватимешся надзвичайно затишно. Уперше притулиш до себе непосидючого, як ртуть, шестирiчного Габiто.
- Як гадаєш, тобi в нас не буде важко? - запитає тебе через кiлька днiв «гастфатер», твiй «гостьовий тато» Томас, за трьома дiтьми якого ти тепер доглядатимеш
- Важко? - здивуєшся ти.
I подумаєш: «А що може бути важкого в тому, що я цiлими днями сиджу в своїй кiмнатi й передивляюся українськi сайти?»
- Нi. Думаю, що не важко. Навпаки - таке враження, наче в мене розпочалася вiдпустка. I триватиме цiлий рiк.
- Ого! - щиро зрадiє Томас. - Бо в нас були такi «опер», що вiд нас тiкали.
- Чому? - здивуєшся.
- Нарiкали, що важко працювати. Казали, що доглядати трьох дiтей їм не пiд силу. Але з українськими дiвчатами, слава Богу, в нас поки що серйозних проблем не було.
Ти ж мiркуватимеш про те, що цi дiти - напрочуд гарнi й добрi. Що ти таких нiколи не бачила. I знаючи їх усього три днi, вже пройнялася нiжними почуттями. Ти любитимеш їх. Оцього маленького Габiто, милу Дебору i трiшки вередливу Юдiт.
Коли ти сюди їхала, тобi здавалося, що конче потрiбно мати людей, яких зможеш любити. Щоб не вiдчувати себе в далекiй країнi самотньою. Нiби кочне потрiбно мати людину, до котрої можна пригорнутися.
Ти принесла у старому зошитi кiлька нiмецьких номерiв, щоб зателефонувати, коли буде самотньо.
Але не будеш самотньою довгими вечорами у своїй пiдвальнiй затишнiй кiмнатi. Будеш щасливою. Хоча поруч бiля тебе не буде нiкого…
- Завтра в тебе день народження, - каже за столом тато.
Вона мрiяла про ляльку Барбi або хоча б про її дешеву китайську копiю. Усього за кiлька гривень. Усього за кiлька пив. Адже вона нiколи не мала ляльок.
- Тиждень тому в мами теж був день народження. Що ти їй подарувала?
Вона пригнiчено мовчить. Можливо, про щось думає чи згадує.
- Ти їй нiчого не подарувала!
- Я спекла для неї млинець зi смородиною i пудингом. Великий млинець! Майже, як торт.
- Це - дурня! Не рахується. Тому i ми тобi не подаруємо нiчого.
Ображена дитина хотiла вийти. Хотiла пiти до своєї кiмнати, але в цьому домi нiхто не мав права вiдлучатися без батькового дозволу.
Вона думала про те, що нiчого навiть не просила вiд нього, нi на що не сподiвалася… Нi про що навiть не думала просити!
Мати, як завжди, мовчить. З неї досить власних трагедiй.
Але ж все-таки! Все-таки!
Уже в усiх дiвчат з вулицi є Барбi. Це дуже гарна лялька. У неї бiле волосся, осина талiя i довгi ноги. А ще їй можна власноруч пошити одяг.
Дiвчинка могла б погратися з Барбi у Маринки, котра живе навпроти. Але хто її пустить до сусiдки? А якщо й втече непомiтно на хвильку, то нiхто їй не дасть ту ляльку додому.
То ж майже немає сенсу, бо вона завжди хотiла, аби в її кiмнатi ще хтось спав. Тiльки не тато. I не мама. I не два старшi брати. Їй набридло боятися вночi клоуна, який часто ввижався у єдиному вiкнi. Воно було манюсiньким, найменшим у будинку, розмiром із невелику картину. А свiтло до кiмнати вмикалося аж у коридорi.
Одного разу страх примусив її поговорити з клоуном. Пiсля того витвiр власної уяви перестав бути страшним. Принаймнi йому одному можна було бодай щось розповiсти, не боячись бути висмiяною або, не приведи Боже, покараною.
- Клоуне, а коли в мене буде лялька Барбi?
- …
- Я теж хочу таку ляльку. Уже всi сусiдки її мають.
- Невже всi?
- Ну… Леська має, Анюта також. Навiть Маринка з Тарасом мають.
- А от Володька не має!
- Але ж вiн хлопець!
- А його двоюрiдна сестра також не має.
- Але вона живе не на нашiй вулицi.
Це була не проста дитяча розмова, а жахливе порiвняння себе з iншими. I коли воно завжди не на твою користь, то ти мимоволi перетворюєшся на людину-порiвняння. Котра тiльки те й робить, що шукає з ким себе можна порiвняти. Ясна рiч, не на свою користь. Бо це вже смертельна звичка. Така людина бачить образу в усьому, що її оточує.
Вони пiднiмалися на вершину, аби побачити краєвиди. В його наплечнику - плед. У неї за плечима - великий, як на юнi лiта, сексуальний досвiд. Вiн старший на тринадцять рокiв. Вона - ще студентка. Його звуть Алоїз.
(- Алоїз? - ледь не зареготала пустунка пiд час знайомства.
I чоловiк пояснив, що колись вичитав це iм'я з улюбленої нiмецької книжки. На роботi чомусь часто, нiби смакуючи, повторював його уголос. Доки зрештою iншомовне прізвисько мiцно не зачепилося за ним).
Її звали Нiна. I в них схожi характери: впертi.
Вони не пiднiмаються навiть до середини гори. Для чого їм це, коли поруч похилилася старенька хижка, в якiй давно нiхто не живе?
Спочатку Алоїз зазирає крiзь розбиту шибку. Далi грайливо пiдкликає Нiну. I вона усмiхнено йде за ним туди, де пахне сiном, спекою i любощами.
Коханець обiймає її, мiркуючи, що саме його приваблює в цьому дiвчиську.
Адже це тiльки початок їхнiх стосункiв. Вiн ще не розгледiв у нiй свою мишку. Але вже кохає її такою, якою вона є.
Бо не можна не кохати дiвчину, котра стане колись твоїм продовженням. Не можна не любити свiй найкращий твiр.
- Колись ти вийдеш замiж i народиш дiтей… - каже замріяно чоловiк, граючи iз пасмом її неслухняного волосся.
- Коли? - лащачись запитує вона. А в очах скачуть веселi бiсики, за якi вiн ладен багато чого вiддати.
- Не знаю… - пiддразнюючи, зiтхає спостережливий журналiст. - Колись…
- Чому колись? - починає сердитися вперта i самовiльна студентка. - Я хочу вже. Я хочу тепер!
- Тепер не можна… Та й хто тебе вiзьме? - заграє вiн, бо любить трiшки подражнити її.
- Ах так! - не розумiє вона, що з неї кепкують. - Гаразд. Я йду додому! А ти залишайся тут i спи в цiй хижцi зi смердючою козячою лапкою пiд сiном.
I падає, надувши губи, в його обiйми.
У долину вони спускаються аж попiд вечiр. Вiн - щасливий i усмiхнений. Вона - якась втрачена, сумна i нiби самотня.
Вечiр зустрiв їх танцями i купою незнайомого народу за довгим столом. Алоїз дивиться на веселу, i, здавалося б, щасливу Нiну, i думає, як можна так швидко змiнювати настрiй. У неї - непросте життя, але дивлячись на це смiшливе обличчя нiколи не подумаєш, що ця жiнка- вибрик буває засмученою.
«А чи, бува, не вдаваний її смiх?» - уважно вивчає вiн кутики її пiдпухлих губ.
Алоїз ще не навчився розпiзнавати, коли вона грає, коли вдає, що грає, а коли є сама собою. I чи не тому вiн так захопився нею, що не може збагнути це незрозумiле навiть для самої себе боже створiння?
- Ну що, малеча? Гайда танцювати! - тягне вiн її за руку.
Але вона не вмiє танцювати. А зiзнатися в цьому, тим паче йому, не зможе нi за що:
- Я зараз не хочу… - кпилить вона губи. - Iди, танцюй з тою дiвкою, на яку щойно п'ялився. Вона сподобалася тобi, еге ж?
- Дитинко, ти здурiла?… - смiється вiн. I думає: «Кепська маленька власниця! Схоже, вона мене таки кохає. Хоча хто її знає? Ми ж знайомi усього кiлька тижнiв».
Невiдь-чому вiн бере за руку бiлявку, котра сидить поруч, i веде до зали. Вони танцюють недовго. Пiд ображено-гнiвнi, нiби ненароком кинутi погляди Нiни, обоє повертаються до столу. Вiн у душi усмiхається до неї. Але присiвши, раптом каже: «Давай сьогоднiшнiй вечiр я проведу з Мариною, а ти з отим хлопцем, що сидить навпроти».
Чи це був жарт? Цього вже нiхто не знав. Згодом вона десятки разiв запитувала його про причини дивної пропозицiї, але вiн вiдповiдав завжди по-рiзному.
- Ах так! - її оченята засвiтилися злими вогниками помсти. - Давай! Мiй хоча б гарнiший за твою бiлу пампушку!
I одразу ховає злi iскри кудись вглибину ще не пiзнаної себе. I звабливо схиляється до юнака навпроти, аби вiн вiдзначив випуклiсть її напiввiдкритого бюсту.
- Ти танцюєш? - о, це дуже важко сказати дiвчинi, яка зовсiм не вмiє вихилятися на танцмайданчику.
- А твiй хлопець хiба нi?
- Чому «нi»? Ще й як танцює! Але я хочу саме з тобою. Ти такий славний…
Хлопець здивовано глипає на Алоїза:
- А вiн менi нiчого не зробить?
- Ти що - боягуз? - кепкує вона, i той здається…
Привiт, кицько!
Як тобi класно: все довкола нове, цiкаве, непiзнане! А у нас - сiро i брудно.
Учора почув неприємну новину. Двi знайомi студентки поїхали до Нiмеччини за програмою «au pair». Й обидвi там тепер сидять i страшенно хочуть замiж за нiмцiв. Причому в Українi залишили хлопцiв. Ось такi вони - нашi славнi українськi роксолани. Аби лише матерiальна вигода!
А я тепер ламаю голову: чи добре зробив, що тебе вiдпустив? Менi тут дуже самотньо, а ти хоч би одне тепле словечко написала. Якась така одразу стала холодно-нiмецькою.
Цiлую тебе, рiдна, у вологу вiд слiзок щiчку. Принаймнi такою я тебе запам'ятав на автовокзалi. Може, тепер ти вже зовсiм не така, як ранiше…
Твiй снiжно-нiжний Алоїз Алоїзович.
Ти вийдеш у мiсто, в якому зустрiнеш свою самотнiсть i будеш щасливою.
Мiсто-собор. Собор, вiд висоти якого паморочитиметься в головi. I ти боятимешся знепритомнiти, стоячи на самому вершечку з широко розкритими обiймами. Отак i зустрiнеш свою самотнiсть. Втрачаючи свiдомiсть вiд висоти, але вiднаходячи себе, дiвчино без мрiй!
Згодом бiля пiднiжжя собору тебе смiшитимуть люди-статуї. Спочатку ти навiть не допетраєш, що вони - живi. Але потiм помiтиш, як одна iз скульптур веде оком за тобою. Ти усмiхатимешся, адже усмiшка - найкраща твоя вiзитка. Статуя усмiхнеться у вiдповiдь. Бо добро творить добро.
Ти вiдчиниш собор для всiх, бо вiн - справжнiй. Ти побудуєш його без фальшi, не поставивши до фундаменту нi краплi брехнi. Коли це збагнеш - навчишся кохати по-справжньому.
А коли навчишся кохати, знову почнеш мрiяти. Оця лiкувальна здатнiсть тоненькими i ще жовтими паростками (мов прокладаючи собi шлях крiзь камiнь) пробиватиметься крiзь тебе, аби вiдкритися свiтовi.
Ти тепер iншими очима глянеш на цю величаву середньовiчну готику, бо зрозумiвши себе, почнеш глибше розумiти свiт довкола.
До цього дня ти бачила тисячi храмiв. Бо жила зовнiшнiм i вважала, що знаєш цей свiт. Але ти не знала себе. А тому - не знала нiчого.
Надвечiр'я поволi переллється у нiч. Тобi телефонуватимуть нiмцi-сусiди, бо на цiй вулицi бiльше не буде слов'янок. Вони перехоплюватимуть тебе бiля дверей, бiля школи, будь-де, тiльки аби поговорити з тобою. Але ти тiкатимеш вiд них. I їм цього не зрозумiти.
Бо хтось народжується зi собором у серцi, комусь його допомагають будувати батьки, а бiльшiсть нiколи в життi його не пiзнає. Але хто хоче зiйти на нього сам, має докласти титанiчних зусиль.
Саме тому нiмцi тебе не цiкавитимуть.
Ти бiльше не реагуватимеш на дзвiнки з агенцiї «au pair», бо вони знову нав'язуватимуть тобi в подруги україно-росiяно-бiлорусо-казашок!
А якщо ти не хочеш нiкого? Якщо тобi вперше добре самiй?
Ви сидiтимете з дiтками за одним столом та триматиметеся за руки. Ти вiдчуватимеш м'якеньку долоньку хлопчика i нiжнi пальчики дiвчинки. Дiти дивитимуться на тебе, i очi їхнi смiятимуться. Тi iскринки будитимуть у твоїм серцi радiсть. Ти захочеш цiлувати цi маленькi ручки, але потiм, бо спочатку потрiбно помолитися.
- Господи, дякуємо тобi за цей прекрасний день. За те, що ми прожили його в мирi i злагодi. Дякуємо тобi за наших батькiв. Що вони нас провели до школи i поцiлували на прощання. Дякуємо, що ти їх цьому навчив. Дякуємо за нашу подружку з України, яка сидить з нами за столом.
Дякуємо!
Усi подякують усiм. Бо всi - щасливi. Коли ти щасливий, то можеш дiлитися будь-чим. Коли ж нещасний, чим тодi подiлишся? Адже в тебе немає головного. А без присутностi у твоїй душi найважливiшого не може виникнути i думки про дари оточуючим.
А люди, якi пiклуються про iнших, - пiклуються про себе. Цей же «гастфатер», наприклад, люблячи своїх дiтей - любить себе. А разом з тим i тебе, хоч ти йому i чужа. Та вiн поважає тебе, бо без поваги до iнших не буде любовi до себе.
Боже, дякуємо тобi за смачну вечерю. Амiнь! Поцiлунок матерi на прощання. Поцiлунок батька.
Дiтки проситимуть тебе розповiсти їм на нiч казку. Ти смiятимешся, адже майже не знаєш нiмецької. Але, розчулена, пiдеш до їхньої кiмнати.
Малеча облiпить тебе, мов мед. Наймолодший залiзе на живiт. А ти лежатимеш на спинi i читатимеш сто разiв прочитану їм батьками книжку. Тодi й зрозумiєш суть почутої колись фрази: «Щастя - це коли по менi скачуть дiти».
Вона сидить з усiма на кухнi. Мовчать. Бо що сказати, коли присутнiй батько? Вони бояться вимовити бодай слово, аби не бути виставленим на посмiховисько. Навiть мати стулила ледь блiдi вуста. Багатостраждальна мама. Усiх любляча. Скорботна.
Вона мовчки розкладала тарiлки. Нiмуючи подавала їжу. I тiльки батько усмiхався сам до себе: ось який я всемогутнiй! Без мого дозволу нiхто навiть не пискне.
Їдять мовчки, наче чужi. Старший хлопчик неприязно зиркає на дiвчинку i показує язика. Це, щоб вона захникала. Тодi батько обов'язково нагримає. Можна буде тихцем посмiятися. Cтрах за себе не навчив цих дiтей згуртовуватися, стояти одне за одного. Кожний боявся за себе.
Хлопчик усе дражниться язиком, i мала таки запхинькала вiд образи.
- Хiба я тобi не казав, що за столом сидять мовчки? Хiба ти не така, як усi? Ану заткнись!
Мала давилася гречкою, зрошеною сльозами, а хлопчик щасливо посмiхався. Вiд прикростi дитина зарюмсала ще бiльше.
- Геть звiдси! - заволав батько. - Показуватимеш свiй характер в iншому мiсцi.
- Але вона ще не доїла, - несмiливо пробувала захистити вселюбляча мати.
Та щаслива дiвчинка, що її нарештi «вiдпустили», вже хутко кинулася до дверей. Батько зрозумiв це. I йому здалося покарання замалим.
- Стiй! - рiшуче наказав вiн. - Сидiтимеш тут. Але щоб навiть не думала доторкатися до гречки.
Та вона й не хотiла їсти. Хiба можна ковтати власнi сльози?
Усi принишкли. Нiхто не виявляв спiвчуття: боялися навiть жестом проявити емоцiї. Iнакше:
- Ти що - жалiєш її?
Або:
- Чого зуби сушиш? З неї смiєшся?
Будь-яка поведiнка могла викликати в батька найнесподiванiшу реакцiю.
Вiн мiг сказати:
- Правильно! Посмiйся з неї! Смiйся ще! Сильнiше регочи! Аби знала, як за столом поводитися.
А мiг утнути протилежне:
- Чого iржеш, як кiнь? Диви, аби зуби не збирав…
Нарештi батько вийшов у коридор i донька благально глянула на матiр:
- Мамо, можна я пiду?
- Цить! Чого мене питаєш? Сама знаєш, що зась, доки батько не вiдпустив. Помовч краще. А то зараз почує. Дiстанеться i тобi, i менi.
- Але я не хочу тут сидiти! Я ж i так не маю права їсти.
- Потерпи, дитино. Буде легше всiм.
На кухню зайшла бабуся, батькова мати. Зиркнувши на переляканi обличчя, запитала:
- А де кат?
Хлопцi перезирнулися.
- У коридорi! - випалив середущий.
- А ти, дитино, чого не їси?
- Їй не можна, - тихо вiдповiв за неї старший.
Вони ночують у рiзних кiмнатах. Час вiд часу ображений чоловiк пiдходить до скляних дверей i нiби випадково зазирає до неї. Вона буцiмто не звертає на нього уваги. Вiн пише думки в потаємний блокнот i вiджимається вiд пiдлоги. А потiм шукає їжачка, якого вони вчора знайшли у лiтньому саду i занесли до хати.
Але їжачка нема, вiн утiк. Алоїз сумно походжає по кiмнатi.
«Як вона могла це зробити? - думає вiн. - Як? Цiлуватися на моїх очах iз тим… тим… дебiлом!»
Ревнивець згадує, як знайомi нiяково опускали очi, коли зустрiчали його спантеличений погляд. Вони не знаходили слiв. А вiн не мав слiв для неї. Адже знав її всього кiлька тижнiв. Але його почуття були нiжними i щирими. Але нi! Це не та Нiна, яку вiн уперше запросив на пиво. Це якесь курвеня з дитячим обличчям.
«Що робити?!» - обступали невтiшнi думки…
- Я за мiнералкою, - каже вiн ображено i вiдчиняє дверi.
- Угу, - незворушно вiдповiдає дiвчина. I позiхнувши, вiдвертається до облупленої стiни.
- Ти не хочеш менi нiчого сказати? - запитує вiн.
- Нi. Я хочу спати.
- Можна бiля тебе?
Мовчанка.
Чоловiк лягає бiля коханої i огортає своєю великою рукою її пiддатливе м'яке тiло. Пестунка нерухомо лежить, вдаючи сонну.
У душi Алоїз кипить з її впертостi. Тому хоче, щоб маленька артистка промовила бодай слово, щоб як-небудь захотiла виправдатися. Але це чортеня не здатне вiдчувати свою провину. Воно буде звинувачувати всiх, лише не себе.
- Не хочеш менi щось пояснити, попросити вибачення?
- Для чого? - таке враження, що Нiна тiльки й чекала, коли вiн заговорить. - Адже ти сам мене спровокував.
- Чим?!
- Ти ж сам запропонував!
- А може, я лише випробовував твою вiрнiсть?
- Та не потрiбно мене випробовувати! Наступного разу будеш розумнiшим! - її личко сяє, бо дiвчина розумiє, що коханий усе майже вибачив. Тому повертається до нього й цiлує в обличчя.
Алоїз усмiхається, загрiбає її в обiйми, заплющує очi i через кiлька хвилин вже спокiйно i глибоко дихає…
Вона ж легенько погладжує його долоню, аби краще спалося. I тихенько мугиче щойно вигадану колискову.
Гутен таг, майне лiбе фройлян!
Золота моя, я радий, що ти освоюєшся.
Менi вже трохи краще. Якщо наше кохання переможе цю розлуку, то воно переможе ВСЕ!!!
Пиши менi, коли матимеш вiльну хвилинку. Тодi не вiдчуватимеш себе самотньою.
P. S. Моє серце нинi в Нiмеччинi. Знаєш, як це жити без серця?
Твоя українська половинка.
Надворi - злива. Тобi на гадку спаде порiвняння: мов стiна.
Ти дивитимешся на почорнiлi вiд води дерева, якi видно з вiкна твоєї гарної, впорядкованої кiмнати. «Маленька в'язниця» - називає її хтось тобi рiдний.
I єдине, що ти у нiй не зможеш осягнути - це час. Ти житимеш поза ним. Ти спiлкуватимешся з кимось через Інтернет, але час буде втраченим. Бо ти спiлкуватимешся зi своїм минулим у теперiшньому часi.
Дiтки спатимуть пiсля легкого iгрового дня.
У нiмцiв усе пiдпорядковується часовi, i вони намагатимуться нав'язати його й тобi.
У коридорi висiтиме план на тиждень, мiсяць, рiк. I ви всi будете змушенi вписувати туди себе навiть на 12 мiсяцiв наперед!
Але як тодi перемогти час? Як стати незалежною вiд нього, коли тебе втискають у його рамки?
Ти не пiдеш гуляти мiстом. Бо що таке мандрiвка ним, навiть неймовiрно цiкавим, у порiвняннi з твоєю ДУШЕЮ? Що таке подорож вулицями, нехай i такими стерильно вилизаними, коли перед тобою вiдкривається ДОРОГА ДО СЕБЕ? I ти пiдеш нею. Зрозумiвши, що в тобi є бiльше вражень, темних куточкiв i забутих облич, нiж у цiлiй країнi.
Падатиме густий проливний дощ.
Опускатиметься стiною на твої тендiтнi дiвочi плечi, але вiн не впливатиме на тебе. Бо що тобi дощ, що тобi шторм, про який триндять по радiо два днi (чи придiляли б йому таку увагу в Українi?), коли ти сама собi - i шторм, i сонце. Ти робиш настрiй, а не вiн тебе.
Прокинуться дiтки. Вони запитають у мами, чи можна їм дивитися телевiзор. Вона, заглянувши в план, вiдповiсть:
- Юдiт i Дебора - так. А ти - нi. Ти вже дивився цього тижня аж двi години.
Малий заллється сльозами i тобi стане його шкода, бо ти знову не розумiтимеш їхньої нiмецької логiки.
Дiвчатка дивитимуться мультики, а малий стоятиме за скляними дверима i жалiсливо i голосно плакатиме…
Але план є план. Так думає його мама. Так думають дiвчатка. Так зрештою думає i малий. А плаче, бо йому прикро. Вiн, мабуть, не сiв би перед телевiзором, коли б його навiть упустили. Бо порядок - є порядок!
Густий проливний дощ валив стiною на серце.
Вона йшла додому зi школи. Її нiхто не зустрiчав на дорозi. Її нiхто не чекав бiля ворiт. I нiхто не пiдiгрiв обiд.
Мама була на роботi.
На вулицi ще день. Клоун спав. Його нiчних обрисiв ще не можна було розгледiти.
У тiй кiмнатi, де було найменше вiкно - завжди темно i лячно. Школярочка нiколи не могла там довго залишатися, коли нiкого не було вдома. Дiвча не мало мужностi довго залишатися навiть у хатi. Страх завжди малював в її уявi свої химери. Старанно розкидав їх по кутках, мовби запрошуючи до гри в «жахи». А видива тiльки те й робили, що чатували на неї. Вiдчинити дверi й зайти до iншої кiмнати було надзвичайно важко, докладаючи надзусилля. У таких випадках вона краще залишалася на дворi. Сидiла на схiдцях. Бавилася з кiшкою чи псом. Це якщо нiкого не було вдома. Бо коли вдома хтось був, окрiм мами, то хiба їй би таке дозволили?
- Марш до кiмнати!
Або:
- Марш допомагати матерi!
Або:
- Ану, чи додумаєшся погодувати кота?! (собаку, курей, качок, телят… Будь-кого, тiльки аби зайняти роботою. Аби вивищитися за рахунок iншого. Реалiзувати прагнення власної значущостi.)
У цiй хатi нiхто не мав права сидiти, склавши руки. Усi мали бути зайнятими, навiть якщо створювали видимiсть роботи. Дiвчинка пiдмiтала схiдцi, двiр, вулицю десятки разiв на день. Бо якщо її побачили без дiла, то одразу сiкалися:
- А чому це ти, лiнюхо, розсiлася? Хiба не бачиш, що схiдцi (двiр, вулиця) неметенi? Що хата брудна? Що одна-єдина тарiлочка не помита? Що кури вже десять хвилин, як не їли?! Не сип їм так багато, хiба не чуєш? Ти що - глуха? Не сип їм, вони ж десять хвилин тому їли! Просто трошки понови, просто пройдись бiля них iз мискою, нагадай їм про їжу! Чому ти їм так мало сиплеш? Шкодуєш, чи що? Хай курочки їдять. Хай жирнiють, ти ж потiм будеш їх їсти. Хто ж, окрiм тебе, такої маленької, такої худенької, їстиме куряче м'ясо? Дивися, скiльки розсипала зерна! Аж два зернятка бiля миски! Тепер позбирай, бо кури в нас слiпi i можуть не побачити, а горобцi з'їдять.
Коли нiкого не було вдома, вона любила ловити горобцiв. Робити для них пастку, потiм сидiти, вичiкуючи. Дiвча не спiймало ще жодної пташки. Але мрiяло її мати. Бодай одну, ту, з якою б можна побавитися, нагодувати її, залишити в кiмнатi бодай на нiч.
Бо ночi бувають дуже довгими. А дощi - густими, проливними i стiноподiбними.
Її однокласницi, тодi коли вона пiдмiтала все, що можна пiдмести, дивилися «Санчо Панду». Маленька трудiвниця так любила слухати в школi, як дiти обговорюють цей мультик. Навiть уявляла собi всiх героїв, нi разу їх не бачивши. Вона пiзнала б їхнi голоси, нiколи їх не чувши, бо носила в собi свiй малесенький свiт самотностi…
Увечерi, якщо вдома було спокiйно, вона читала. В її кiмнатi не було вимикача, лише в коридорi. Тому, коли батько проходив поруч, то обов'язково свiтло вимикав. Тодi не залишалося нiчого, окрiм розмов iз клоуном…
Нiна готується на роботу: мугикаючи пiсеньку, пiдфарбовувала хитрi оченята. Вона це робить уперше за останнi кiлька мiсяцiв. Дiвчина усмiхається своєму вiдображенню i бiжить взувати чобiтки…
- Гей, мавпеня, ану дуй сюди! - кричить Алоїз iз лiжка.
Вона сердито пiдходить до нього. Мовляв, чого тобi знову?
- А поцiлувати мене на прощання?
Дiвчина схиляється, аби чмокнути його в носик, але напiвсонний коханий помiчає її нафарбованi губки.
- Ану-ану, покажися… Ти що - губи нафарбувала?
- А що, менi не можна? Коли ми тiльки познайомилися, я завжди їх пiдмальовувала! Навiть носила накладнi нiгтi!
- Бо ти була сучкою!
- Якщо й була, то що? Хiба тодi не вона тобi сподобалася?
- Ти була сучкою, - повторює вiн насуплено. - Хотiла дико кохатися! Я, мабуть, нiколи не зможу цього забути!
- Ну все, злюко, я побiгла на роботу.
- Стривай! Ану глянь на мене своїми пiдступними оченятами! Що ти червонiєш, га? У чому рiч?
- Та що ти причепився? Пусти, я зараз плакатиму… Аааааааааааааааааа…
- Поплач-поплач… Тобi не зашкодить.
- Пусти мою руку, ааааааааааааа…, - хникає.
- Ти що - когось маєш?
- Ти дурень? У тебе знову починається параноя?
- Ну i чому ми не вiдповiдаємо на запитання? Чому червонiємо? Чому ховаємо погляд? Такi всi нафарбованi… Спiваємо перед дзеркалом, взуваємо високi чобiтки, коротку спiдничку… Сучка прокинулась, так? Тiчка починається? Я що - кохаюся з тобою мало? Тiльки день i нiч це й роблю! Тобi мене замало?
- Пустииииииииииииииии… ааааааааааа… Дурень дурний!
- Ану подивись менi в очi, якщо це все не так! Тобi що - емоцiй не вистачає, вражень?
- Поцiлуй мене…
- Нi, вiдповiдай!
- У мене нiкого немає, крiм тебе.
- Давно?
- Пiвроку.
- Ти брешеш.
- Не брешу. Чесно.
- Чому ж ти сьогоднi раптом намалювалася?
- Пустииииииииииии! Менiiiiiiiiiii на робоооооооотуууу!
- Ти вже й так запiзнилася! Давай, давай! Ти менi подобаєшся заплаканою! До речi, ти розкiшна у цих чобiтках.
- Чекай, я напишу СМС, нехай мене хтось пiдмiнить.
- Потiм напишеш. Ти мене кохаєш?
- А кого я ще можу кохаааааааатииииииии?
- Хто тебе знає, брехуху!
- Дурееень дурниииий!
- Якого ти так любиш.
- Ти в цьому впевнений?
- Ну принаймнi, якого так хочеш.
- Зараз не хочу!
- Хiба? А що це на моїй долонi таке мокре? Що це, мавпочко моя брехлива?…
Привiт, мавпеня!
Бачиш, яка ти? Я тобi - про кохання, а ти менi - про собори, iнтерв'ю, нiмецьких хлопцiв та їжу. Вiдчуваєш рiзницю? Ти живеш зовнiшнiм, а я - внутрiшнiм. Але не бай! Якось то воно буде.
Про рудого нiмецького хлопця дуже цiкаво. Що ти хочеш менi цим сказати? Ти хотiла мене заспокоїти? Оригiнальний спосiб. Це таке, якби я тобi почав писати про дiвчат. Цiкаво було б побачити твоє личко з хитрющими оченятами, якби я сказав, що мене дiвки на вулицi перестрiвають? Будь розумною! Навiщо тобi нiмцi?
За фотки дякую. Кiмнатка в тебе кльова. Як маленька тюрма. А лiжко розкладається? Де я тебе буду ДЕРТИ?!
Надсилай ще.
Твiй Алоїз.
P.S. До речi, ти менi сьогоднi снилася.
Ти вiдвiдуватимеш мовнi курси. Спостерiгатимеш за iноземцями-одногрупниками. Намагатимешся з'ясувати, хто для чого вивчає мову. Праворуч сидiтиме китаянка Джоко, лiворуч - бразилiйка, iменi якої ти так i не зумiєш вимовити.
Уперше ти зайдеш в аудиторiю, де пануватиме повна тиша.
- Гей, народе, - скажеш ти через кiлька хвилин, - давайте знайомитися! Давайте про щось балакати.
Вони тiльки нiяково знизуватимуть плечима.
- Що таке? Чому ви всi мовчите? - знову запитаєш.
- Ми вже пробували, та нiчого не виходить - вiдповiсть майже на мигах японець Пiнк.
- А-а-а-а-а! - розумiюче протягнеш.
Потiм гулятимеш мiстом iз дiвчиною з Казахстану. Вiдвiдаєш блошиний ринок. Побачиш перший у своєму життi хмарочос. Першого гея. Першого трансвестита. Перший пам'ятник нетрадицiйнiй орiєнтацiї.
Дiзнаєшся, що авiаквиток iз Мюнхена до Берлiна можна придбати всього за один цент!
Але тебе це не вразить.
Вузькоокий Пiнк чомусь здаватиметься тобi кумедним у своєму незнаннi мови. Iталiєць Александр - молодий спiвак оригiнальної зовнiшностi - крадькома зиркатиме на тебе. Ти вiдзначиш, що в нього модна зачiска i дурна нiмецька звичка пiсля кожної фрази вставляти «но-о-о-о-и-и-и» з питальною iнтонацiєю. Вiн поїдатиме тебе очима, але ти байдуже дивитимешся крiзь нього, час вiд часу позiхаючи.
Бо що таке чоловiки, коли ти носиш у собi всiх чоловiкiв, жiнок i трансвеститiв разом узятих!
Увечерi ти не знати чому пiдеш до бару, де збираються «голубi». Розглядатимеш їх, посмiхаючись, просячи у них зрештою запальничку, щоб когось розговорити. Але тобi дуже ввiчливо принесуть сiрники на пiдносi й попросять бiльше нiкого не зачiпати. Бо ти тут - єдина дiвчина. Єдина натуральна жiнка. Iншi ними просто себе вiдчувають.
I ти дивуватимешся з людей, якi збираються для того, щоб вiдчути себе тим, ким хочуть бути насправдi. Вони намагаються будь-яким способом скинути з себе тягар виховання!
Вона спала недовго. Знову цей клятий сон! Знову - жах! I коли вже вiн скiнчиться?
На думку спала хороша iдея - втекти з дому. О, як би цьому здивувалися батьки! «Невже в нас погано?», - думали б вони.
Але втекти з дому - все одно радiсна думка. Принаймнi є про що думати затяжними вечорами.
Тодi виникло запитання - куди i як? Вiдповiдь знайшлася сама собою. В газетi «Кримiнал» з'явилася стаття про малолiтнiх повiй. Йшлося про тринадцятирiчне дiвча, яке розповiдало про свiй сумний життєвий досвiд: приблизно сiм партнерiв на день; ночi, проведенi на вокзалi; душ - раз на два-три тижнi; переслiдування мiлiцiї i, як приз за приниження, - майже сотня гривень на день i купа солодощiв!
«Та це ж цiле царство! - думала дiвчинка. - Але як я робитиму те, чого нiколи не робила? А якщо я якась не така?»
Це сумна iсторiя про маленьку дiвчинку, яка завжди гралася сама. I завдяки цьому дуже рано навчилася аналiзувати i фантазувати водночас. Одного разу, коли їй було всього шiсть рокiв, вона знайшла в шафi батькiв порножурнал. Коли нiкого не було вдома, вона носила його на вулицю сусiдським дiтям. Аж доки їй вистачило розуму показати його власному дiдиковi й чужому дядьковi, якi разом на лавицi пили з пляшок тепле пиво. Тi ж, ясна рiч, розповiли батьковi. Той (теж, ясна рiч) дiвчинку вiдлупцював. Але журнал вона цупила й далi багато разiв. I багато разiв була спiйманою й нещадно битою.
- Ти що, - кричав батько, - на голих баб хочеш витрiщатися? Дам я тобi голизни! От попроси матiр хай роздягнеться, та й дивись на неї, доки очi не повилазять!
Розлючений, а тому некерований, вiн у перервах мiж жорстокими екзекуцiями, такими, що вже й мовчазна мати намагалася видерти дитину, яку вiн тримав за ноги, мов кроленя, кричав щось уже несусвiтнє. Бо втратив вiд лютi навiть дар думати. Намагався вигадати щось нове, чим би можна принизити власну доньку.
Люди, котрi не люблять себе, не люблять нiкого. У них зароджується ненависть до всього особистого. Як можна любити маленьке тiло власної дитини, соромлячись свого? Чи можна розгледiти душу в синовi чи доньцi, боячись власної?
«Татко» примусив її роздягнутися i пiти в сад, де брати збирали яблука, а бабуся згрiбала пожовкле листя.
- Татку, не бийте мене, не бийте! - благала не своїм голосом. - Татку-у-у-у-у!!! Тiльки не бийте бiльше…
I зробила б будь-що, що вiн накаже. Страх був настiльки великим, що, не задумуючись нi на мить, страждалиця зняла з повнiстю посинiлих литок i сiдниць маленькi дранi штанцi i, зажовуючи слiзьми, пiшла…
Нiхто не пiдiйшов закрити голеньке тiльце вiд холодного вiтру. Нiхто не прикрив своїм фартухом те, що всi так соромляться виставляти напоказ.
А вона все йшла i йшла. I пiшла б так всiєю вулицею. Хоч селом! Тiльки, аби бiльше не хитатися вниз головою в цих великих могутнiх лапах…
Хлопцi смiялися i кидали в неї гнилими яблуками. Що їм ще залишалося? Їх змалечку вчили нiкого не жалiти. Батько часто казав їм:
- Ти гляди тiльки себе! Що таке баби? Їх трахати треба, а не любити.
Бабуся зиркнула на неї, нiби не бачачи її оголеного посинiлого тiла, запухлих очей i до смертi переляканого погляду, рота, який, здавалося, нiколи бiльше не складеться в усмiшку…
- Так їй i треба, - фiлософськи прорекла стара. - Нiчого, пореве та й перестане.
I байдуже вiдвернулася.
Вона, мабуть, сама так виховувала «екзекутора».
Коли батько пiшов на роботу, новоспечена школярочка знову потягнула журнал. Тепер це вже було зробити важче. Спочатку потрiбно було знайти ключ вiд шафи, далi мiж горою паперiв вiдшукати журнали.
Тепер бунтарка вже не виносила їх на вулицю. Навiть сама не переглядала. Що там дивитися - вона вже все знала напам'ять. Просто посидiла бiля них, порозповiдала щось своєму вигаданому спiврозмовнику, усмiхнулася i поставила все на мiсце, свiдомо надiрвавши першу сторiнку.
Коли вже зачиняла шафу, в кiмнату несподiвано заскочив середнiй брат.
- Ага, знову лiзла! - закричав вiн, давши потиличника. - Ха-ха! Ось тепер ти вiд тата дiстанеш! Будеш ще не так верещати, як тодi. Ха- ха!
«Скаже, знаю, що скаже, - думала вона. - Навiть не сумнiваюсь».
I було страх як лячно. Але вона знала, що робитиме це знову i знову. Чому їм, батькам, - можна, а їй - нi? Чому?! Тодi вона ще не знала…
Уперше Нiна назвала його так, коли вiн не на жарт образився.
- Скiлька можна тинятися ночами бозна-де i бозна в яких тупих компанiях! - не вгавав Алоїз.
- Я не тиняла-а-а-а-сяяяяяяяя! Ми сидiли в Денiя вдома. В нього мама чкурнула на сесiю.
- Звiдки я можу знати, в кого ти була. А може, ти брешеш?
Вона лежить на лiжку, нервово сопучи i час вiд часу глипаючи на хлопця, аби вловити момент для примирливого поцiлунку. Але момент не наставав. Хлопець налягає на Нiну всiєю вагою i, притиснувши колiнами руки, бере в долонi її голову.
- А тепер розповiдай правду! Чуєш? Де була?
- У-у-у Денiяааааааааа! Ми пили вино.
- Ага, вино. П'ять хвилин тому вина ще не було. Стає цiкавiше.
- Пустииииииии, дурень дурний. Боляче! Аааааааааааа! Боляче, не розумiєш? - i вона заливається крокодилячими сльозами. Такими невинними, такими чистими, що вiн вкотре думає над тим, що оце паскудне чортеня, котре отак плаче, ось так легенько висмикуючись, не може брехати. I вiн вiдпускає її руки. А вона починає розмащувати кулачками сльози по обличчю.
Ревнивець думає, чому так скажено любить Нiнку саме тодi, коли вона плаче.
Хитрунка ж пiдiймає до нього набухле вiд слiз обличчя i, мiцно притиснувшись усiм тiлом, торкається рожевими, мов рана, губами його губ. Але так легенько, так нiжно, що вiн не може не вiдповiсти на її дотик своїм чоловiчим владним цiлунком.
- Заплакана брехухо, ти - моя, чи не моя?
- Чияааа яааа ще можу буууути?
- Не кричи, сiльська дiвко, ти не в себе на обiйстi, а в квартирi, де за стiною люди живуть. Лю-ди!
- Ха-ха-ха! - заливається смiхом вона. Та таким рясним, як нещодавнi сльози.
«Як я люблю її оцi перепади!», - думає щасливий коханець. А вона куйовдить його темне волосся.
- Мишко моя… - шепоче примирливо Алоїз.
- А ти - мiй маленький миш.
- Оленяточко, ти завжди називаєш мене моїми словечками. Придумай щось своє!
Вона довго вовтузиться, накриваючи себе пледом, поправляє подушку. Не можна ж так легко взяти й зiзнатися, що не знає, що вигадати.
- Ти мiй чупа-чупсик! - врештi озивається Нiна. - Бо в тебе найсолодшi на свiтi вушка i носик, i ротик, i пальчики… - перераховує вона, торкаючись до всього губами.
«Пiдлабузниця! - думає вiн. - Як вона вмiє робити приємно».
Привiт, моє заплакане дiвчатко!
Пам'ятаєш, як перед твоїм вiд'їздом я заснув в Оперному театрi? Як ми перепаковувалися на вокзалi? Як переплутали автобус на Кельн i бiгали з торбами, як навiженi? Навiть зараз це важко згадувати.
Я радий, що у вас сипле снiжок. А в нас навпаки - суцiльнi дощi. Я серйозно задумуюся над тим, що навiть клiмат не витримує цих людей.
Я все ще в емоцiйному шоцi вiд твого вiд'їзду. Як вийти з цього настрою? Увесь вигаслий, нiчого не хочеться. Думаю, це випробування Нiмеччиною буде корисним для нас обох. Особливо для ТЕБЕ!
Менi весь час хочеться спати. А може, просто не вистачає тебе?
Твiй розмоклий Алоїз.
P. S. Забув розповiсти, що їздив у село. Як-не-як, воно - теж наша iсторiя, до того ж невесела. Я, до речi, про це думав, коли стояв бiля славнозвiсного клубу, де ти на другому поверсi у барi так усiх шокувала своєю розпустою… А головне, що причин не було нiяких. Просто включився твiй «механiзм». Того хлопця звали Геною. Пригадуєш? Чи ти з ним потiм ще бачилася, мавпо дика?
Найменший кiлька разiв назве тебе «товстою й цицькатою росiйською бабою». Спочатку ти з цього смiятимешся. Але потiм тобi набридне, тому вирiшиш поговорити з його батьком. Той дуже здивується:
- Де вiн мiг таке почути? Вiд кого навчився?… - бiдкатиметься Томас. - О моє бiдне дитятко, моя овечко! - нарiкатиме вiн. I попросить тебе нiколи нiкому цього не розповiдати.
Пiсля вечерi Томас пiдiйде до тебе i знову попросить нi за яких обставин не розповiдати цього його дружинi, бо вона, бiдолашна, й так весь час ходить нервовою. А це ж її вб'є! Вона не зможе цього пережити. Адже її син так добре вихований! Майн Гот! Хто мiг його цьому навчити? Потрiбно простежити всi канали поганої iнформацiї.
- Я ж їм телевiзор дозволяю вмикати усього кiлька годин на тиждень. I то тiльки з DVD, аби бути впевненим, що мої дiточки дивляться тiльки кориснi фiльми. А Інтернетом цим малесеньким невинним дiткам взагалi можна користуватися лише пiвгодини на тиждень… О мiй iнтелiгентний синочок!…
Пiзнiше, перед вечiрньою казкою, яку батько зазвичай читає дiткам, вiн вiдкличе Гобiто. Сiвши з ним на м'який червоний шкiряний диван, скаже:
- Мiй любий синку! Я не можу повiрити в те, що ти, такий добрий i розумний хлопчик, мiг назвати нашу «au pair» «цицькатою, товстою росiйською бабою»… Невже ти це сказав?
- Так, - помовчавши, скаже малий правду. Бо дiти завжди чеснi. Завжди, коли дорослi показують їм приклад.
- Ти попросиш в неї вибачення?
- Так…
- А ще, синку, я хотiв тебе попросити, щоби ти її бiльше так не називав. Бо вона навiть не росiянка.
- А хто вона?
- Вона - українка.
- Але ж розмовляє так само, як росiяни i казахи! I, я сам чув, розумiє нашу прибиральницю!
- Так, синку, розумiє… - вiдповiсть батько, погладжуючи малого по голiвцi. - Розумiє, бо їхнi мови схожi. Але українцi мають свою державу. Вони кращi за росiян.
- Вони не п'ють горiлку?
- Не п'ють, синку.
- Нiхто, нiхто? Так, як i ми?
- Ну… Хiба що в святковi днi…Так, як у нас.
- А-а…
Пiзнiше, коли з роботи повернеться Андрея, ти запитаєш її, чи є у Кельнi українськi квартали.
Вона здивовано на тебе гляне. Потiм вiдповiсть, що не знає. «Але є росiйськi», - додасть вона, хоча не радитиме туди ходити.
- Чому? - здивуєшся ти.
- Бо нормальнi люди туди не ходять.
- Але я пiду, подивлюся… Може, щось цiкаве сфотографую.
- Нi, - знову заперечить вона. - Там усi пропащi. Там злодiї й п'яниці. О, ти ще росiян не знаєш, якщо маєш бажання туди ходити! Це зрадники! Вони залишили свою країну, батькiв, дехто навiть сiм'ї i маленьких дiтей. Уявляєш? Маленьких дiток! Таких, як мої! Як можна покинути свою малечу?! I приїхали сюди. Нi, моя дорогенька, я не раджу тобi туди йти. Ми з Томасом одного разу випадково заїхали i такого надивилися! А нашi колишнi сусiди заїхали в мiстечко, де живуть самi лише росiяни. Так їм дорогу перекрили! Вимагали грошей! Казали, що вiдберуть авто!
Ти довго мiркуватимеш над її словами. А наступного дня знову самотня i щаслива збиратимешся в дорогу. Ти, мабуть, уже й не навчишся виходити з цього стану. Ти пiдеш прогулятися мiстом… Заблукаєш, бо без карти важкувато. А потiм пiдiйдеш до чоловiка звичайної зовнiшньостi i промовиш:
- Ентшулдiгунг, кан iх фраген… (Вибачте, можу я запитати…)
- Да брось! Говори спокойно по-русски!
- О, - щиро зрадiєш ти. - Як класно! А я вже думала, як на мигах вас розпитувати?
- Ой, девчонка, расслабься! Куда тебе нужно? Давай подвезу!
- Та нi, дякую. Менi би дорогу знайти… А там уже я сама дiйду.
- Да чо ти паришься! Садись, подвезу! Мне не тяжело.
«Широка росiйська душа, - подумаєш ти. - Все таки Андрея не права…» Але в авто не сядеш. Проте невiдомий, зiславшись на самотнiсть у цьому великому мiстi, проведе тебе аж до самого порога. Ти слухатимеш його розповiдi про круте життя за кордоном. Вiн скаже, що нiзащо не повернеться в Росiю. На прощання попросить дозволу поцiлувати тебе в щiчку. Але ти не дозволиш до себе навiть доторкнутися, бо доторки незнайомих чоловiкiв мають здатнiсть перетворюватися на мiцнi обiйми.
А ти лише так недавно пiзнала цiну самотностi. I зрозумiла, що самотнiсть - це найвищий стан осягнення себе. I ти не зможеш так легко вiдмовитися вiд так важко набутого. Хай воно все ненадовго - рiк-два - трохи бiльше: але це i є саме те головне, що має вiдчути кожна людина на шляху до формування себе як особистостi.
Ти зайдеш до вашого будинку, навiть не озирнувшись. Тихо кинувши «до побачення» цьому самотньому диваковi…
У хатi на тебе нiхто не чекатиме. У твоїй кiмнатi пануватиме iдеальний порядок. Як нiколи ранiше. Ти поглянеш на своє вiдображення в дзеркалi й привiтно усмiхнешся. Бо любов до себе починається з любовi до свого тiла…
Батько приходить з роботи втомлений i на диво спокiйний. У хатi все нiмує. Усi ходять навшпиньки, боячись перечепитися об якусь рiч. Бо як то: батько ж зi змiни прийшов! Вiн, мабуть, захоче спати… Вiн їсть снiданок, розпитуючи кожного, хто i що вчора робив. Це обов'язковий ритуал. Цьому пiдкоряються всi, навiть мати. Хоча чому я тут написала «навiть»? У неї не було «навiть». Навiть нiчого…
Перелякане маля благально зиркає: а раптом сьогоднi пронесе?
- Ну, а ти що вчора робила? - запитує вiн, сиво цiлячись з-пiд своїх кущуватих брiв.
- Мила посуд, пiдмiтала схiдцi, годувала курей, поїла телятко, помила долiвку в коридорi…
- Так мало? Та це можна було зробити за пiвгодини!
Вона винувато мовчить. А може, вiн має рацiю? Адже вiн - БАТЬКО.
- Ну гаразд. Я йду спати i щоб жодного звуку не чув! А то ви мене знаєте…
Щойно вiн вийшов, як хлопчик почав одразу зачiпати сестру, знаючи, що вона може розплакатися. Вiн тодi хутенько сховається або втече, бо спочатку ж пiдiйдуть до зарюмсаної дiвчинки… Адже винним є той, хто порушив тишу.
Хлопчик виявився правий. Щойно вiн висмикнув вiд дiвчинки паперову ляльку, яку вона малювала три днi, i вiдiрвав їй голову й ноги, як почався шалений плач.
Малий прожогом кинувся з кiмнати.
Дещо пiзнiше прочинилися дверi.
- Я хiба не казав сидiти тихо? - пролунав роздратований голос.
- А вiн менi ляльку подер… - виправдовувалася налякана дiвчинка.
- Та начхати менi на твою ляльку! Я казав бути тихо! - i трошки подумавши, знайшов вихiд. - Ходи, будеш спати зi мною. Аби нiхто нiкого не чiпав…
Приречено опустивши голову, без жодного слова, мала попленталася за ним. Хiба вона мала вибiр?
Це була сiм'я без вибору. Родина, де всi говорили батьковими фразами. Бо говорити iнакше заборонялося. Нiхто не мав права зробити крок без дозволу. Навiть до родичiв не можна було йти. Навiть коли мати кудись виходила, батько одразу йшов за нею й горланив:
- Куди вже пiшла? Ану вертайся! Одразу!
I тiльки, коли вiн сiдав у червонi «Жигулi» i вiд'їжджав на роботу чи на пиятику, всi дихали вiльнiше. Кожен мiг робити, що хотiв. Хлопчик, зазвичай (копiюючи поведiнку свого дорослого прототипа) збиткувався з дiвчинки…
Вона йшла до кiмнати, думаючи, що сьогоднi знову доведеться робити масаж… Невже знову?… Але батько цього разу, як не дивно, масажу не просив. Точнiше - не наказував робити. Просто бiля нього спати.
Чотири години лежати iз заплющеними очима i слухати, як вiн сопе. Чотири години боятися поворухнутися, бо ж його не можна розбудити. Чотири години думати, лежачи на одному боцi…
Коли вiн прокинувся, то ненароком вiдтягнув простирадло з нiг малої. Вони були вкритi синцями.
- Що це? - звiв вiн здивований погляд. - Звiдки в тебе синяки? Де ти, дитино, так забилася?
Вона ж тiльки мовчала, час вiд часу глипаючи на нього…
Схоже, вiн уже зовсiм забув iсторiю з журналом. Але нiхто б йому не насмiлився її нагадати.
У цей час з роботи повернулася мати. Тiльки-но вона зайшла до спальнi, чоловiк здивовано її запитав:
- Чуєш, ти? А чому в нашої дитини такi ноги побитi?
Та теж потупила погляд. На дитину навiть не глянула…
- Ти чуєш мене? - вже напористiше озвався вiн.
- Чую.
- То чому не вiдповiдаєш?
- А ти що - сам не знаєш?
- Та чому я маю знати? Хто їхня матiр - ти чи я?
- Не знаю я чому!
- Ось така ти й мати! Мачуха! Зозуля! Тьху! Наплодила їх, а я маю годувати. Я прийшов з роботи стомлений, хочу спати, а повинен ще й за дiтьми дивитися. Спати їх укладати! Може, ще їм цицьку дати?!.
Вiдрядження було настiльки довгим, що вона вже не мала сили бiльше чекати. Сюрприз для Алоїза цiкавий та iнтригуючий. Навiть для неї самої. Цiлий день Нiнка пришиває до лiжка шкiрянi ремiнцi. Аж чотири - для рук i для нiг. Вона обписує тiло брудними фразами, проханнями й словами, якi вiн так любить вимовляти, а вона - чути.
Студенка-випускниця кохає його вмiння вичавлювати з її пiдсвiдомостi бруд, при тому залишаючи її цiлком переконаною у власнiй чистотi.
Вона чекає на нього вже третiй день. А останнiй - дається нестерпно важко.
- Рiдний, - телефонує Нiна йому всоте, - рiдний, ти де? Коли ти вже приїдеш? Коли?
- Не журися, кохана. Я - скоро. Ми вже вирушаємо.
«Чому вiн не приїхав ранiше? Адже була купа автобусiв», - думає чекальниця, але головною її думкою залишається сюрприз… Тому не дуже переймається автобусним сполученням.
Вона чекає НЕЙМОВIРНО довго… Вже одинадцята година. Нiна не хоче телефонувати ще раз, бо тодi Алоїз може щось запiдозрити i сюрприз не вдасться.
Але коли стрiлка перевалює за пiвнiч - вона не витримує… Їй так хочеться його здивувати!
- Зайчику, ну коли ти вже прийдеш? - хникає вона в слухавку.
- Уже, мишко, вже. Не турбуйся. Лягай спатоньки. Тiльки ключа з дверей вийми, аби я мiг вiдiмкнути.
- А ти можеш менi зателефонувати, коли будеш бiля будинку?
- А це ще чому? - насторожується «подорожник».
- Просто так… Щоб я знала… - вiдповiдає вона, не вловивши його тону…
- Спи, жабеня. Спи.
Сонна дiвчина прокидається вiд скреготу замка. Уже давно накрита пледом, iз розтертим макiяжем - а мав же бути ТАКИЙ сюрприз!
- Чекай, не заходь! - кричить-смiється Нiна. - Не заходь, будь-ласочка!
- Нi! - вiдповiдає Алоїз щось аж занадто твердо i рiшуче. - Я мушу зайти! Я мушу подивитися!
- Чекай, котику, ще немає на що дивитися!
- Нi, пусти мене! Кажу тобi, пусти!
- Чекаааааааай! - вона впирається спиною у зачиненi дверi кiмнати.
Чоловiк стоїть у коридорi й намагається її вiдтiснити. Дiвчина прожогом скаче до лiжка.
Вiн заходить до кiмнати усмiхнено-насторожений.
- Кого ти тут, мавпо, ховаєш?
- Ховаю? Що ти маєш на увазi?
- Я тебе знаю… - насуплюється ревнивець. По його очах Нiнка бачить, що Алоїз захмелiлий…
- Гей! Так ти ж п'яний! Ха-ха! Поросятко, де ти напилося?!
- Не переводь стрiлок. Признавайся: кого тут ховаєш? Я дуже добре знаю твої можливостi.
- Ну ти й дурень дурний! До речi, п'яничко, з тебе 10 копiйок! Ти забув мене поцiлувати, - вона швиденько одягає халат, стоячи до нього спиною.
- Їсти давай, жабко! - не вгаває вiн - Я дуже голодний! Коня з'їв би!…
«Дивно, - думає вона, - вас же там мали годувати… Зазвичай о дванадцятiй годинi ти хочеш їсти хiба що пiсля…»
Але вголос нiчого не каже…
Її страшенно мучить образа. «Але ще не все втрачено», - втiшає вона себе. Попереду пiвночi. Тому розiгрiває вечерю, приносить її до кiмнати i терпеливо чекає, доки вiн поїсть, час вiд часу голосно смiючись над його нетверезими реплiками.
Алоїз йде до вбиральнi. Нiна ж тим часом швиденько роздягається, туго затягує шкiрянi ремiнцi на ногах, потiм, накривши себе ковдрою, - i на руках. Алоїз заходить ситий, п'яний i стомлений. З горем пополам роздягається, вимикає свiтло й лягає до Нiнки.
- Ану посунься, малеча! Ти що на мою половинку перебралася?
Прив'язана дiвчина лежить посерединi лiжка, стиха смiючись i стiкаючи бажанням. Її рот привiдкритий i вона неголосно пхинькає:
- Жабко моя рiдна, де ти так довго ходив?
- Мишко, я такий стомлений пiсля цiєї клятої поїздки, - цiлує вiн її, намагаючись вiдсунути до стiни. - Давай спатоньки.
- Але ж ми не бачились три днi-i-i-i-i!… - вже не на жарт заводиться вона.
- Завтра, моя маленька, все завтра… Сунься, жабко, бо я дуже змучений…
Привiт!
Сьогоднi мiсяць, як ми з тобою розлучилися. Один мiсяць. Усього мiсяць. Уже мiсяць. Тiльки мiсяць. За цей мiсяць ти не написала менi жодного слова про свої почуття. Тiльки про бажання, емоцiї, враження. Тобi - добре. Ти - щаслива.
Ти вже вiдписуєш менi в листi й повiдомлення для iнших. Ясна рiч, що тут скажеш iнтимного?
Зер гут.
Я не хочу бути одним iз… Скiльком чоловiкам ти ще пишеш?
Ранiше вiд тебе приходили великi листи. Тепер - кiлька рядкiв. У тебе нема часу? Звичайно, доки всiм напишеш… Уже можна й дублювати.
Чи є сенс жити менi з болем цiлий рiк?
Кожний мiй похiд в iнтернет закiнчується болем. Тим, вiд якого я вчуся вiдходити в промiжках листуванням з тобою.
Розумiю, що треба перебудовувати своє життя. Треба коректувати свою фiлософiю. Знову вчитися легко ставитися до життя. Побажати собi можу тiльки залiзної витримки.
Але ти пиши. Пиши, бо це важливо насамперед для тебе.
P. S. Не втрать того, що з такими муками здобула.
Один дядько, з яким ти провела пiвтора року.
Одного дня тебе навiдає туга. Не за мiсцями, де ти жила ранiше… Тебе навiдає туга за Ним. Бо самотнiсть iз собою насправдi може так легко перерости у самотнiсть iз кимось, хто буде присутнiм у твоїх думках. Туга прийде миттєво, але тiльки тодi, коли ти дозволиш їй увiйти, вона вiдчинить дверi.
- Ти до мене? - запитаєш смiло.
- …
- Ти за мною?
- Нi…
Ти розмовлятимеш з нею, як з найкращою подругою. I зрозумiєш, що туга - це також рiзновид щастя. Збагнеш, що все, що тебе оточує, все, що спадає на думку, що тебе турбує чи не турбує - це щастя. Кожен твiй рух, дiя чи думка - це Воно, оте найпрекраснiше i трепетне. Все! I ти також - суцiльне щастя, бо зумiла це осягнути.
Коли приходитиме туга за Ним, ти думатимеш про нього. Ти телефонуватимеш йому i писатимеш листи. Вiн буде присутнiм у твоєму життi, а разом з тим - i в твоєму щастi. Вiн допомiг тобi зрозумiти щось дуже важливе. Бо тiльки щаслива людина хоче зробити iншу такою ж. Вiн вiдпустив тебе, попри все. Бо коли любиш, ти - щасливий. Коли любиш по- справжньому, то вiдпускаєш.
З такими думками ходитимеш мiстом. Потiм, нiби мiж iншим, вдома скажеш Томасовi:
- Тур до Парижа у вас коштує всього 89 євро.
- А ти поїдеш сама чи з друзями? - запитає вiн.
- Мабуть, сама.
- О, як жаль… - похитає вiн головою.
- Чому? - здивуєшся ти. - Так це ж супер!
- Ну… якщо так… - знизає вiн плечима.
Потiм твiй гастфатер сяде в авто i поїде на концерт. Ти залишишся з малюками, якi радiтимуть тобi, як нiколи, i розповiдатимуть казки про нiмецьку попелюшку. I в цих дiтей не буде злості. Вони складуватимуть мозаїку. I на кожне запитання:
- Подивися, що в мене вийшло! Гарно? Подобається? - якi вони задаватимуть одне одному, самi ж вiдповiдатимуть:
- Так, гарно! Просто супер!
Вони страшенно хвилюватимуться, якщо в когось iз них випадково розсиплеться мозаїка. У них навiть думки не буде сказати:
- Нi, це не гарно. У тебе нiчого не вийшло. Ти не вмiєш.
Нiхто не зiпсує гру iншого… Це будуть дуже хорошi дiтки. Квiти країни достатку. В країнi, де батькам живеться добре, - не може бути погано дiтям. У їхньому свiтi буде менше пиякiв i наркоманiв. Бо коли людинi добре - в неї мало проблем, вiд яких вона хоче сховатися.
Коли батьки не стають свiдками краху своїх мрiй та iдеалiв, коли вони реалiзовують себе - тодi позбуваються злостi. Чи навiть просто її не набувають. I це позначається на їхнiх дiтях. Бо хiба можуть щасливi люди робити нещасними своїх дiтей?
Коли вони дивляться на сусiдiв, до них не пiдкрадається заздрiсть, бо вони так само мають усе.
Дiтки щасливо обсядуть тебе. Мала, хитро усмiхнувшись, запитає:
- А ти знаєш, що таке секс?
- Нi, - вiдповiси ти, ховаючи веселу усмiшку. Тобi так хочеться почути, що скаже оце голопузе дитя.
- Як? Ти не знаєш? Ти ж маєш хлопця! Ти менi сама це казала! Невже вiн тобi нiчого не розповiв?
- Не розповiв, - запевниш ти. Та будеш не впевнена, що робиш правильно.
- Гм… Дуже дивно… Мiй менi вже давно розповiв. Ну добре, - зробить вона дуже розумне личко, - бачу, мушу зробити це сама. Отже, в хлопцiв є… хвостик. Знаєш? Може, ти випадково бачила у свого хлопця?
- Нi, не знаю… Не бачила… - усмiхатимешся ти.
- Братику, - зрадiє вона, що може подiлитися досвiдом зi старшими, - ану покажи їй свого «пiпiмана».
Той одразу встане i без зайвих балачок, опустивши штани, заусмiхавшись до вух, покаже тобi все, що вiд нього просять. Потiм ще довго стоятиме й розглядатиме його сам, нiби вперше побачив. До нього приєднається й сестричка. Вона, смiючись, смикатиме його за «хвостик».
Ти смiятимешся також, але думки заборонити їм це робити - не виникне.
- Ну i що далi? Що далi робити з цим «хвостиком»? - з непiдробленою цiкавiстю запитаєш ти.
- А далi його потрiбно вставити в «мушлю», - i, знявши штанцi, вона покаже тобi те, що в неї пiд трусиками. - Ось сюди. Ну твiй хлопець i дурень, що тобi цього не показав!
- А може, вiн i не знає цього, - доповнить малий, не вiдриваючись вiд мозаїки.
- Гм… Хто його знає, - погодиться мала. - Може, в них, в Українi, це все робиться й не так. Хто його знає. Ну, але в нас так. А ще «хвостик» може робити вершки. I їх можна їсти. Вони дуже смачнi.
- А-а-а-а-а-а… - розумiюче тягнутимеш ти.
- А ти хочеш займатися сексом?
- Ну… поки що не знаю…
- А дiтей хочеш мати?
- Хочу, звичайно.
- Ну, тодi будеш змушена зайнятися.
- Гм… Може, й так… - погоджуватимешся ти.
- А скiлькох дiтей ти хочеш мати? - запитає малий.
- Двох або трьох.
- Тодi мусиш зайнятися сексом тричi за життя, - констатує малий.
- Нi, - заперечить йому сестра, - досить один раз. Далi вони самi робитимуться!
- А-а-а, - здивується малий i знову вiзьметься за мозаїку.
Якось, коли нiкого не було вдома, дiвчинка попросила сусiдського хлопця-однолiтка зiмiтувати те, що вони бачили на заборонених картинках. Той у свою чергу дiлиться враженнями з iншою малою сусiдкою, якiй теж кортить попробувати цих витiвок. Потiм вони «кохаються» всюди - у виноградниках, у кукурудзi, в хатi, коли нiкого нема вдома, i навiть у фундаментi ще недобудованої церкви. Це тодi, коли була її черга пасти овець. Але кохалися не по-справжньому, адже їм було всього по вiсiм-десять рокiв. Сусiдський хлопчик бавився то з однiєю, то з другою. Аж доки сусiдка не розповiла про це своїй матерi. Та заборонила дiтям гратися разом i розповiла все батькам дiвчинки, а заодно, маючи довгий язик i куций розум, i цiлiй вулицi.
Саме тодi був популярним фiльм «Дiти кукурудзи». Тож брат, знаючи про кукурудзяно-винограднi пригоди сестри, почав дражнити її «дитям кукурудзи». Але вона й далi наперекiр батькам таємно зустрiчалася iз сусiдським хлопчиком. Доки вiн це не перерiс. Бо дiтям будь-яка забавка набридає швидко.
Ще багато разiв дiвчинка кликала сусiда, манячи його рiзними обiцянками i найкращими iграшками… Вона не знала, чому це робить, але їй подобалося. Можливо, це була своєрiдна втеча вiд самотностi?
А вечорами мала «розпусниця» читала книжки. Сусiдськi дiти у той час сидiли на вулицi, бавилися в гумки, аж доки зовсiм не темнiло, спiвали пiсень, голосно смiялися. Усi цi звуки долiтали до її малесенького вiкна. Вона слухала й iнодi плакала. А потiм знову бралася за читання. Що ж їй ще залишалося?
А ще вона дуже хотiла мати ляльку Барбi. Легенько натякнула матерi, але це нiчого не дало, бо та не могла приховати вiд батька жодної копiйки.
Тодi дiвчинка придумала план. Кiлька тижнiв повсюду вона визбирувала копiйки. А в їхнiй хатi просто так нiчого не валялося. Вечорами тiкала до чайної i шукала там, чи хтось не загубив копiйчину-другу. I так щодня. Далi купила три жуйки i в школi їх продала. Тодi купила чотири. Потiм п'ять.
Коли в неї стало трохи бiльше копiйок, купила двадцять п'ять вафельних стаканчикiв i одну упаковку морозива-порошка. Коли батькiв не було вдома, власноруч здоїла корову i, збивши молоко з порошком, зробила морозиво. Дуже довго накладала його в стаканчики. Адже надати йому форму справжнього - дуже не просто. Потiм заморожувала, ховала в морозильну камеру пiд м'ясо, щоб нiхто не помiтив. Далi спокiйно розповiла дiтям у школi, що наступного тижня батько привезе з мiста дуже смачне морозиво на продаж.
I коли знову нiкого не було вдома, почала робити свiй бiзнес. Так тривало довго, i вона вже майже назбирала грошей на Барбi. Аж доки хтось зi школярiв не похвалив братовi «татове» морозиво.
Хлопчина одразу насупився:
- Наш тато не возить морозива! Вона сама зробила! Iз молока коров'ячого!
- Ой! - зойкнули розчарованi дiти.
- Наступного ранку, коли повернувся батько, брат розповiв йому про «бiзнес».
- Що?! - загорланив батько. - За моєю спиною! У моїй хатi! Тобi що на життя не вистачає? Ти гола?! Боса?! Не маєш, що жерти?!
Вона тiльки винувато мовчала.
- Вiддай менi грошi, що наторгувала! - це мало бути покаранням.
- Я майже нiчого не заробила… - захникала вона.
- Неправда! Заробила! - загукав брат. - Я бачив, як у тебе вчора купили три порцiї.
- Так тiльки їх i купили, - боронилася дiвчинка. - Iнше я з'їла сама.
- Ах так! Сама! Нi з ким не подiлившись! Хiба я тебе цьому вчив? Ану марш в кiмнату за грошима!
Вона мовчки пiшла i принесла частину грошей. Батько взяв їх i вiддав синовi.
- Це тобi на цукерки. Щоб усi знали, що таке справедливiсть. А ти на покару маєш пiшки пiти в сусiднє село за хлiбом. Бо я забув купити.
Пiсля роботи вона чекає на коханого у своєму офiсi. А чоловiк усе не йде i не йде.
Нарештi дверi рипають i дiвчина встає назустрiч Алоїзовi.
- Котику, я так довго на тебе чекаю. Де ти вештався? Йдемо додому?
- Так, рiдна.
Їхня квартира була малесенькою i затишною. Двi кiмнатки: його кабiнет i їхня спальня. До них не приходять гостi, їм рiдко телефонують друзi.
Вiн кохає її. Щоправда, в цьому вона постiйно сумнiвається.
Вiн зраджує їй. Принаймнi, так вона думає. Чи це правда - не дiзнається нiхто.
Вона носиться з ним, як iз вередливим прирученим ведмедиком. А вiн i справдi весь час вередує. Йому завжди щось не до вподоби.
Нiна часто плаче, аби привернути увагу «бойфренда». Йому подобається, коли вона рюмсає. Коли дiвчина це робить, вiн покриває її личко поцiлунками. Вона ж тулить заплаканi очки до його широких грудей.
Бо ми є тiльки тим, ким себе вiдчуваємо.
Вона - його жабка. Вони вiдчувають це обоє. Тому Алоїз так її i називає. «Жабка» любить проводити з ним ночi. Але не секс робить їх цiкавими (хоча жодна нiч не минає без любощiв). Вночi вони нiколи не розтуляють обiймiв. Вiн пригортає її мiцно-мiцно. А вона, яка так завжди не любила, коли хтось бiля неї спить, приймає його руки, як щось найкраще на свiтi…
Їхня квартира крихiтна. Але якщо б вона була ще втричi меншою, вони б цього навiть не помiтили…
Вони кохають одне одного, але страждають самотнiстю, ревнощами та iншими страхами, якими їх нагородило життя у процесi набування досвiду.
Алоїз постiйно вiдчуває якесь невдоволення життям. Часто ввечерi, коли Нiнка стоїть бiля плити, Алоїз каже:
- Кицю, така спустошенiсть всерединi. Така незрозумiла туга…
Вона мовчить, але думає так само. Просто не озвучує. Жiнки в цьому сенсi набагато розумнiшi за чоловiкiв.
«Звiдки береться той сум?», - думає вона, i чомусь не говорить, що її серце часто безпричинно б'ється занадто швидко.
Для того, аби збудувати правильнi стосунки, потрiбно, щоб мiж людьми була довiра.
Коли Нiна розповiдає Алоїзовi про вечiр проведений не з ним, вiн ображається, бо не вiрить, що вона нi з ким бодай не поцiлувалася.
Коли Алоїз розповiдає про вiдрядження, вона також не вiрить у його чеснiсть. Кожного разу, коли хлопець повертається з дороги, Нiна плаче, привертаючи до себе увагу. Хоче, щоб вiн вдесяте, всоте казав, що йому потрiбна тiльки вона, його мишка, його оленяточко. Що Нiна - це все, що в нього є. Аби вiн покривав цiлунками заплаканi очi. I вже не важливо, чи мав чоловiк у тому вiдрядженнi жiнку, чи нi - головне, що зараз вони разом.
Коли Нiна розповiдає про вечiр його вiдсутностi, тепер уже ображається Алоїз. Ясна рiч, вiн не плаче. А вона так само його голубить, обiймає, запевняє. Нiна називає його тими словечками, якi вигадав для неї вiн.
Але пестунка щедрiша на лагiднi прозивки, тому завжди їх говорить. Алоїз часто робить вигляд, що йому не подобається, коли дiвчина бiгає до нього кожну хвилину, особливо, якщо вiн працює.
Вiн кривиться:
- Менi потрiбнен абсолютний спокiй! Не заважай.
I тiльки-но вона виходить із кiмнати, ображена неувагою, як вiн одразу бурмоче собi пiд нiс, але так, щоб почула Нiнка:
- Щось в хатi зимно… Що б тепленьке накинути на плечi? Ти не пiдкажеш?…
Привiт, кицько!
Уночi погано спав. Усiляка дурня в голову лiзе. З'явилися манiї. Наприклад, що можу стати iмпотентом. Уявляєш?
А на твоє запитання моя вiдповiдь така: ми будемо разом. От тiльки, чи надовго? Зрештою про це взагалi не варто думати. Треба просто ЖИТИ. Жити, як хочеться нам.
Знаєш, сьогоднi я подумав, що, можливо, це випробування потрiбне. Це як пiст перед Великоднем. Аби його оцiнити, треба за нього перестраждати. Але скiльки вже можна страждати?
Менi чомусь думається, що ми будемо незвичною парою.
Я скоро стану безстатевим, як янгол.
Цiлую тебе.
Твiй задивлений у майбутнє Алоїз.
Мине деякий час i тобi зателефонує Владiмiр. Ти дуже здивуєшся, бо номера твого телефона майже нiхто не знає.
Пiсля довгої мовчанки i копошiння в пам'ятi ти нарештi запитаєш, чого йому треба. Вiн вiдповiсть, що хоче з тобою прогулятися. Ти, трохи подумавши, вирiшиш пiти заради того, аби пояснити йому, що не прагнеш, аби хтось розбавляв твою самотнiсть.
Ви гулятимете мiстом, i вiн запрошуватиме тебе в усi нiчнi клуби, пропонуватиме поїхати з ним в грецiї-францiї-iталiї- швейцарiї… Ти ж тiльки втомлено зiтхатимеш.
Потiм вiн глипне на твої чобiтки i скаже:
- Так-так. Завтра ми должни пойтi на ринок i купiть тєбє новиє сапожкi.
- Нi, - скажеш ти, - менi i в цих добре.
- Та ти чо! Кагда дают - нада брать.
Ти пошкодуєш, що погодилась на зустрiч, але змовчиш.
- А какiє тєбє духi купiть? - знову недоречно запитає вiн.
- А для чого?
- Давай пайдьом на дiскотєку!
- Нi, дякую…
- В рєстаран… - його рука весь час намагатиметься обiйняти твою талiю. Тебе струсоне: чому, ну чому має знайтися хтось, хто висмикує тебе зi стану спокою!… I тодi ти почнеш розмiрковувати над новою фiлософiєю. Фiлософiєю пристосування. Вчитися бути щасливою попри те, що тобi заважають.
- Я так хачу женiться, iмєть дєтєй… Мнє так адiнока… Я хачу iмєть трьох-чєтирьох дєтiшек. Чтоби в домє всєгда било шумно, чтоби дєтi бєгалi i називалi меня папой…
А ти милуватимешся старим Рейном, кораблями й казковим небом, на тлi якого так виблискує вода. Ти полюбиш цю спокiйну воду, цi бiлi пароплави, високе небо i навiть цього Владiмiра, що несе тут казна-що, аби вкласти тебе до лiжка…
- Я так люблю сматреть на звьозди… - почне вiн третю безуспiшну атаку. - Нєбо i звьозди… Рамантiка… А кагда єщьо
любiмая дєвушка рядом… О, какоє ето счастьє! Душа трєпєщєт…
Ти ж згадуватимеш набережну рiдного унiверситетського мiста. Мiста, де ти вперше побачила стежку до свого щастя. Хтось iз провiнцiйних лiтописцiв писав, що тут найдовша липова алея в Європi… Але тобi все одно: довша вона чи коротша. Яке це має значення, коли ти її любиш? Але так само ти любитимеш i цю рейнську набережну. На твiй стан крадькома, нiби боячись бути вiдкинутою, знову ляже наполеглива рука. Ти нiби ненароком вiдсунеш її, аби нiкого не образити. Але рука не зрозумiє натяку.
Тодi ти зупинишся, подивишся у вiчi Владiмiру i скажеш:
- Послухай. Якщо ти хочеш заманити мене в лiжко, то так i скажи. I я дам тобi свою вiдповiдь. Тодi ми будемо чесними. Для чого ця гра? Я не хочу грати… - i спокiйно простуватимеш далi, спостерiгаючи за рудою баржою, навантаженою вугiллям. Бо перша ознака щастя, це коли тобi легко казати «нi».
- Ти мнє просто очєнь нравiшься… Я гатов повторять ето снова i снова.
- Володя, я не буду з тобою кохатися. Бо не хочу цього.
- Да пошла ти на фiг! - несподiвано прошипить вiн i, розвернувшись, пiде геть.
Ти навiть не озирнешся. Йтимеш далi, доки не побачиш лавицю. Сядеш, продовжуючи милуватися спокiйною рiкою i високим небом. Бо твоя фiлософiя дуже проста: нiщо не має вiдволiкати тебе вiд стану внутрiшнього щастя…
Ти подумаєш, що варто написати коханому листа i сказати, що йому не потрiбно себе стримувати. Бо хто ти така, щоб обмежувати його свободу?
Головне, щоб людина робила те, що хочеться. Тодi буде гармонiя.
Бачиш, ти теж навчилася вiдпускати! Навчилася не робити пут для близької людини. Твоє его нарештi пiшло геть. Невже, ставши щасливою, обмежуватимеш свободу iнших?
Разом iз его пiшли ще двi речi: вiчне порiвняння i ревнощi.
Тепер ти вже не прагнутимеш, аби вiн був тiльки твоїм…
Одного дня, випадково прочитавши в газетi про вагiтнiсть i протизаплiднi засоби, десятилiтня дiвчинка подумала: «А що як я завагiтнiю?? Що менi скаже тато?»
Тому на перше вересня вирiшила подарувати своєму семикласнику власноруч зробленi презервативи. Її фантазiї вистачило на те, аби вiдрiзати з гумових рукавичок пальцi. Оце вона й понесла до школи у свiй новий п'ятий клас.
Пiсля урокiв вони ховалися в зарослях очерету, який упирався в берег невеличкої рiчечки.
- Ти впевнена, що це презервативи? - розглядав з цiкавiстю хлопець.
- Звичайно! Справжнiсiнькi!
- Ну, тодi менi потрiбен бiльший розмiр!
- Не пiдходять?
- Нi, малi… Завузькi…
- Шкода.
- Слухай, а ти не хочеш попробувати справжнього сексу?
- А хiба в нас - не справжнiй?
- Нi, не справжнiй. Я вже раз пробував, коли був у баби на канiкулах.
- Що ж я маю робити?
- Нiчого, просто нагнутися. Отак.
- Так?
- Ага!
- А звiдки ти знаєш?
- Бо ми дивилися, як собаки це роблять. То й самi за ними повторювали.
- I що далi?
- Тобi має стати боляче. Але потiм буде дуже приємно.
- Боляче? Я не хочу боляче! Давай краще так, як дотепер.
- Але ж ти нiчого не вiдчуваєш!
- … А може, й вiдчуваю! Звiдки ти знаєш?
- Бо ти маєш кричати!
- Кричати? А для чого?…
А далi знову домiвка. Знову - книжки допiзна, напiвреальнi дивнi мрiї про втечу з дому. Про заробiток. I стаття про безпритульну малолiтню повiю вкотре постає перед очима. Знову i знову перечитується…
Так дiвчинка жила, ховаючись вiд усiх, аби нiхто не заглянув до її серця. Та жоден iз родичiв i не збирався, бо нiкому до неї не було дiла. Кожен займався собою. Мати вiчно зайнята роботою та самообороною. Батько - змiнами, пиятикою, сварками та пiзнiми недознаходженнями себе. Старший брат - баночками з-пiд пива. Середнiй - крадiжками та байдикуванням.
Ось так спiвiснувало п'ятеро людей пiд одним дахом. Вечорами вони розбiгалися по рiзних кiмнатах, укрiплюючи свої маленькi фортецi. Iнодi їхнi бастiони з гуркотом падали, коли батько в новому припадку лютi шукав у домi матiр, яка ховалася в найнесподiванiших мiсцях. Дiти тодi трусилися вiд страху i дiвчинка просила найстаршого:
- Зроби щось! Зроби!
Навiть втекти з хати було неможливо, аби не чути цих диких лайок, зойкiв i ридань…
Нiч просякнута сiном i болем. Бо мати ночує на горищi хлiва. Про що вона думає? Про чоловiка? Про дiтей? Про свої 34 роки? Про те, як завтра вибратися непомiченою, прокрастися до хати, переодягнутися i пiти на роботу? Як приховати за широкими сонцезахисними окулярами синцi?
- Олесько! Давай пiдемо сьогоднi на рiчку. Погода така чудова. А ми так давно не ходили кудись разом. Ця робота нас пожирає.
- А дiти? На кого ми їх залишимо?
- Як це на кого? Вiзьмемо їх iз собою!
То було давно, ще пiсля двох рокiв спiльного життя, але мати досi пригадує. У буднi вони не мали часу обмiнятися кiлькома словами за день. Її молодий обранець весь час займався будiвництвом хати. Вона - дiтьми, будинком i роботою, на яку її влаштував вiн. А тепер у них є i будинок, i робота, i дiти. «А що - ще? Що ще? - кричить її внутрiшнiй голос. - Що?! I якщо, навiть, усе це є, то ЩО з того?».
Жiнка засинає на сiнi, згадуючи той лiтнiй день, коли вони з дiтьми i чоловiком ходили на рiчку, пекли картоплю i дивились одне на одного очима, сповненими бажання. Все це було… Було…
У хатi теж вкладаються спати. Старший хлопець у своїй кiмнатi. Середнiй - у своїй. Мала - в своїй. Вона засинає майже спокiйно, бо знає, що сьогоднi вже не буде нi сварки, нi бiйки. А їй, як не соромно, хочеться одного, щоб мати не надумала забратися до хати чи проситися бiля дверей, бо тодi все почнеться спочатку… Дверi кiмнати дiвчинка замкнула на ключ. Так певнiше… Але якщо батько побачить замкненi дверi, ото їй перепаде!
А ось i вiкно.
- Клоуне! Ти тут?
- Тут.
- Ти чув?
- Чув.
- I що?
- Не знаю.
- А що менi робити?
- Не знаю.
- А чому в мене немає нормального вiкна?
- Твоя мама казала, що тут хотiли зробити ванну. Але батько вирiшив, що митися можна i з тазика.
Стара марля на вiкнi продовжує трiпотiти. Вона два роки захищала вiд комарiв i вже давно вiдстала вiд кнопок. Як добре, що її нiхто не знiмає… Як добре, що нi в кого немає на це часу. Всi ж бо заклопотанi оборонами фортець.
Ось так, взявшись за руки, вони подорожують чужим мiстом. Вiн, як завжди, щось бурмоче пiд нiс. Вона, як завжди, цiлує його на кожному кроцi й пригортається. Дивна закохана пара зупиняється в… лiкарнi. Щоб не платити за нiчлiг, Алоїз домовився з лiкарем про двоє лiжок у денному стацiонарi.
Там немає гарячої води, але на вулицi - лiто. Чоловiк знову починає щось оповiдати. А студентка згадує, як три години тому вони зупинялися бiля середньовiчної фортецi i купалися в брудному Днiстрi. Нiна тодi якраз вийняла з наплiчника спiлу жовту диню. Порiзала на шматочки.
- Гей, маля, пригощайся! - кричала йому до рiчки. I тут побачила, як коханий хлюпочеться бiля незнайомої дiвчини.
«Як? Чому?!» - одразу заволало у нiй щось. Та так сильно, що ледь її не оглушило.
Губенята миттю надуваються. Обличчя тускнiє. Погляд стрибає по водi, наче пущенi «жабкою» камiнчики…
«Про що вони можуть говорити? - сердиться ревнивиця. - Ох, як вiн смiється до неї! Боже, вiн пiдпливає ще ближче…»
Нiна сiла на гарячий пiсок i тишком стерла сльозу. Її рiдний залицяльник цього не помiтив, бо саме розмовляв з незнайомкою.
Що це за стан у Нiнки?
Ревнощi?
Чи, може, егоїзм?
Алоїз пiдпливає з повнуватою бiлявкою до берега:
- Де там наша динька? - запитує, усмiхаючись.
- …
- Маля, ти чого? - тихенько до неї. А голосно: - Познайомся, це - Галя. Вона з Мiнська. Уявляєш? Люди їздять бозна-звiдки, щоб подивитися нашi фортецi, а ми тут живемо i не помiчаємо.
- Галя, - простягає руку симпатична дiвчина.
- Нiна, - вiдповiдає Нiна.
- Ваш чоловiк такий смiшний… Виявляється, у нас iз ним однакова професiя.
«Ох! У них ще й спiльнi iнтереси», - ставить Нiна галочку своєму ображеному его.
Коли вона це згадує, хвиля образи знову накриває її. Дiвчина надуває губи i демонстративно його не слухає. Нiна робить усе, щоб вiн звернув на неї увагу, приголубив. Бо їй вже так нудно слухати розповiдь про якiсь розваленi мури.
- Мавпенятко, ти чому рюмсаєш? - запитує здивовано Алоїз, коли бачить, як вона йде i розмазує кулачками сльози.
- Бо так х-о-о-о-чу-у-у-у-у… - хникає вона.
- Що трапилося, горобчику жовторотий? Тебе що - дурна муха вкусила?
- Н-i-i-i-i…
- Ой, ти - хитрюще мишенятко… - розумiє вiн її гру. - Ну i за що ти цього разу образилось? На кого я тепер не так подивився?
- На Гаааалю!!! I не тримай мене за руку. I не цiлуй. Iди до неї! Їдь собi в Мiнськ! Я теж собi знайду iншого, якщо тобi не потрiбна. Ось так! Ти завжди такий! Тобi би лише з чужими кохатися. Добре! Тодi i я буду! Ось так!
- Ха-ха! - щиро смiється звиклий до таких поворотiв чоловiк, обiймаючи дiвчину. - Диви, яке ревниве! Значить, любиш.
Маленька розпусниця ж, схлипуючи, думає про те, як вони спатимуть у цiй величезнiй лiкарськiй палатi: як вона гратиме роль медсестрички, як вiн її пеститиме…
Розпаленi спекою, вони приймають холодний душ. Через годину Нiна лежить з температурою 39,5 на залiзному лiжку, нiкого не граючи. Така, як є - iз розкуйовдженим волоссям, пересохлими губами i гарячим, як сонце, лоном. О, вiн вiдчуває її бажання, мабуть, за кiлометри.
- Що, хворенька мишко, ти вже знову мене хочеш?
- Не хочу! Я хвора-а-а-а-а! - хникає вона. - I взагалi, я - не мишка!
- А хто ти? Ану розкажи менi - хто ти?
- Не просто мишка-а-а-а-а! - розтирає вона долонями слiзки. Мабуть, ще й хвороба спричиняє такий плаксивий настрiй. - Я хво-о-о-о-р-а-а-а-а! Залиш мене-е-е-е!
- Не залишу! Я тобi покажу справжнього коханця! Аби ти знала, що нi з ким не буває краще. Ану повернись до мене! Ти куди?…
Зранку вона не може встати з лiжка. Температура 40, тiло горить, оченята сумнi. Вiн дивиться на неї й не вiрить, що ось так, прозаїчно, може закiнчитись їхня омрiяна вiдпустка! Їхня перша спiльна мандрiвка. Її перша подорож за межi областi.
Алоїз розгублено ходить палатою. Потiм у нього з'являється iдея, адже вони в лiкарнi. Вiн iде до лiкаря!
- Постiльний режим - ось що може допомогти… Температура дуже висока. Значить, застуда серйозна. Не знаю, як ви її допровадите додому.
Збентежений Алоїз проводжає лiкаря в коридор.
«Чому? Чому так тупо? Я стiльки рокiв не був у вiдпустцi. Нарештi вирiшив для чортеняти щось зробити… I ось… Чому така несправедливiсть?» - губиться вiн у думках.
- Рiдна, - заходить вiн до палати. - Ми мусимо їхати до…
Але тут ошелешений чоловiк бачить, що Нiна преспокiйно стоїть собi бiля лiжка i пакує наплічник.
- Мавпеня, що ти робиш? Куди ти зiбралося?
- Як це куди? На екскурсiю!
- З такою температурою?
- Усе гаразд.
- Але…
- Ти зубки чистив? Личко помив?
- Так…
- Ну то пiшли…
Вони йдуть, взявшись за руки. Вона трошки вiдстає. Вiн тягне її легенько за собою. Вона ж крадькома витирає сльози, якi мимоволi раз у раз зриваються з вiй…
Привiт, моє третє цвiтiння!
Ти, як завжди, усе забуваєш. А рiвно пiвтора роки тому я тебе уперше побачив. I почалося…
Я люблю тебе - свою маленьку, карооку, сльозливу i усмiхнену козульку, яка так умiє робити менi боляче й добре водночас.
Твоя Нiмеччина потрiбна i менi. От тiльки не знаю, чи я так довго витримаю.
Твiй пiвторарiчний коханий.
Мiсто, яке поглинатиме тисячi людей. Сiтi-мiльйонник. Штадт, у якому буде кiлька хмарочосiв, один із найбiльших соборiв свiту, найяскравiший карнавал Європи i комп'ютер у твоїй кiмнатi. Але все це ти принесеш сюди сама. Оцей мiльйон людей - вони у тобi. I гомiн їхнiх голосiв не заважає, бо вони спокiйнi: живуть в мирi мiж собою i саме тому з тобою.
Бо ти осягнеш просту iстину: ти - щаслива. I була такою вчора, позавчора, мiсяць, рiк тому, але не помiчала цього за вiчною боротьбою за Його (їхню) увагу, за Його (їхнє) визнання, через призму якого (яких) ти мала визнати себе сама. Ти будеш щаслива i завтра. Попри те, хто буде твоїм партнером, твоїм попутником чи твоїм небом. Твоїм дзеркалом. Бо жiнки часто у чоловiках бачать своє вiдображення. Якщо навiть не цiлковите, то бодай натяк. I чоловiки шукать у жiнках себе. Так створений свiт. Люди допомагають одне одному знайти свою суть.
Ось таке воно - мiсто-мiльйонник-вiдлюдник. Де ти нестимеш у собi мiльйон людей i ця ноша здаватиметься тобi легкою.
Ти гулятимеш з новою камерою, подарованою тобi перед вiд'їздом. Робитимеш фiльм. Про себе. Тобто, про свої мандрiвки. Щоб надiслати на День Валентина невеличкий сюрприз коханому. Щоб вiн подорожував разом iз тобою. Бо будеш настiльки цiкавою, настiльки новою, що захочеш показати свiй свiт i йому. Аби вiн порадiв за тебе!
О, мало хто так умiв радiти за iнших, як вiн! Можливо, вiн давно вже пройшов через мiсто, собор i мiльйони людей? Просто ти не йняла йому вiри. Бо як можна повiрити людинi, яка каже, що любить цей свiт, коли ти ще сама цього не осягнула? Не полюбила… Не сприйняла, таким, як є…
Ти сидiтимеш на розумних лекцiях, слухатимеш викладача-нiмця, думаючи про любощi.
Ох, цей основний iнстинкт людства. Якщо вiн вдоволений, то є все iнше. I багато чого немає. Наприклад, внутрiшнiх комплексiв i нещасливих шлюбiв. Твоя тiтка торочила: «Нi - сексу до весiлля!». А сама зачала дитину на третiй мiсяць знайомства з розлученим чоловiком. Так казали всi дорослi, яких ти знала. Їхнiми вустами говорив народ iз тисячолiтнiми установками. I цей народ був нещасним.
Ти малюватимеш зiрочки й чотирикутники (котрийсь психолог стверджує, що це ознака впевненостi у собi) на цiкавiй лекцiї нiмецького викладача i тобi страшенно закортить кохатися, бо ти за час перебування в мiстi-мiльйоннику не мала сексу.
Просто
ти
знаєш,
що
ТИ маєш право це робити!
З ким завгодно, як завгодно, де завгодно i скiльки завгодно. I не вiдчуватимеш себе поганою, бо ти вiльна у виборi.
I тому, що це все можеш - не робитимеш необдуманих вчинкiв. Бо тепер вже свiдома вибору, який зробила САМА. Тому залишатимешся спокiйною, слухаючи захоплюючу лекцiю сексуального викладача…
Велика iмiтацiя малого сексу проводилась успiшно. Але одного жахливого ранку дiвчинка помiтила на трусиках мокру пляму.
«Боже! Що це? - заговорила у нiй непроглядна прабабкiвська темрява i материнська неуважнiсть до пiдлiткової зрiлостi. - Невже я вагiтна? Чи, може, хвора?»
Почала перечитувати маленьку домашню бiблiотеку.
- Так, венеричнi захворювання: СНIД, сифiлiс, гонорея. Що це може бути? Невже хлопчики заразили? I це на фонi домашнiх сварок i вiчного страху, де не можна було нi в кого нiщо запитати, бо все, що ти зробив - завжди нездале. Бо ти - погана! Бо як можуть бути гарнi дiти у поганих батькiв? У батькiв, яких батьки теж поганили? Дитина - це найточнiше дзеркало сiм'ї.
Дiвчинка мовчки вивчала енциклопедiю i розглядала себе в дзеркалi. Так… почервонiння… Але хiба вона щось у цьому тямить?
Що ще?
Ах так, висипка.
Таки знайшла одну невеличку крапочку. Отож - висипка таки є!
СНIД. З ним довго не живуть. За сприятливих умов - вiсiм рокiв. Вона житиме усього до двадцяти… Чуєш, клоунику?
Ось так у дванадцять рокiв починаєш жити в очiкуваннi смертi.
Важко жити й думати, що ти вже помираєш…
«Усi дiти вчитимуться в унiверситетi, а я - нi», - думала дiвчинка.
Вона ж не така, як iншi. Вона - ПОГАНА.
«Як же так - помирати тут, у цьому домi? - думалося дiвчинцi. - Не пiзнавши нiчого кращого? Не побачивши нiкого, крiм вигаданого клоуна на вiкнi. Не побувавши за парканом…»
Так народжується страх. Нi, так виховується давно народжений страх. Страх бути. Страх виживати. Страх жити.
Вони тiкають iз мiста, в якому нiхто не розумiє їхнього кохання. Де нiхто не хоче з цим миритися. Де дiвчата навiть не мають сили приховати чорну заздрiсть i вiдвертаються вiд Нiнки просто на вулицi. Де жодна дiвчина- колишня-подруга не глянула їй у вiчi. Аякже, такого кента пiдцепила!
Закоханi тiкають із мiста, де вони не можуть залишатися самi собою. Бо думка громадськостi жбурляє каменюками навiть у броньованi дверi.
Вони виходять із потяга i йдуть. Знову. Таке враження, нiби їхнiй роман - одна велика подорож. А може, це так i є? Одна незбагненно-довга подорож двох самотнiх сердець? Таких схожих i таких рiзних.
Вони не вiрять одне одному до кiнця. Бо вiн занадто добре знає себе, а вона - себе.
Стомлена пара крокує вже годину. Нiна щебече, бiгаючи навколо нього, мов дике козеня. Алоїз увесь час усмiхається або розповiдає про забуте Богом село, куди їх занесла нелегка. Їй стає нудно слухати цю «полiтiнформацiю». Нiна починає дути губки.
Коли вони звертають на стежку, iз зеленої гущавини вилiтають ґедзi.
Нiна носиться, як навiжена, аби, не приведи Господи, жодна мерзота на неї не сiла. Алоїз голосно смiється, бо ж ґедзi сiдають на тих, хто бiгає!
Вона плаче, що цi клятi кровопивцi…що вона так не може… що зараз же повернеться додому…
Дiвчина знiмає маєчку i вимахує нею, як дикунка. Вiн продовжує реготати з її танцiв… Смiхунка помiчає струмок, в якому вода не сягає й колiна. Їй конче потрiбно помитися. Бо ж ґедзi летять на пiт!
- Гаразд, - каже розважливий Алоїз. -Тiльки недовго, бо я тебе, жабеня, знаю. А нам ще йти i йти!
А сам поглядом обстежує мiсцевiсть…
Вона присiдає над водою i навiть не думаючи зваблювати його, знiмає шортики. Так i миється бiля струмочка.
- Мавпо, ти не думаєш, що тут можуть бути люди? - намагається вiн прикрити її тiлом, аби не видно було з дороги.
- А що менi люди? Я тут нiкого не знаю. Хай дивляться на здоров'я!
- Тебе що - вставляє, коли на тебе п'яляться? То давай, вигинайся! Що слабо? - знає вiн, як її зачепити.
- Ха! Менi слабо?
Вiн любив її за цей характер. Любив за дикiсть, яку вона пробуджувала в ньому.
Вона стала для нього чимось новим, непiзнаним. Тому пiсля стiлькох жiнок обрав її. Бо коли єднався з нею, все в ньому сягало гармонiї. Це було свято душi i тiла. Вiн був для неї тим, ким i мав бути. Первiсний завойовник, що гнався за жiнками, аби зробити їх на кiлька хвилин своїми, проростав у ньому аж до пiдсвiдомостi. I тодi вiн ставав своїм диким предком.
Дорогою, повз яку тягнеться стежка, проїжджає вантажiвка. Водiй бачить бiля струмка голу дiвчину. I проїжджає, щоб через двi хвилини повернутися. Пустунка ж тiльки смiється. Насуплений Алоїз, спостерiгаючи цю сцену, просто шаленiє.
- Ти що - здурiла? - затуляє її вiд дороги.
Водiй, побачивши поруч мiцного тiлоохоронця, їде своєю дорогою.
Нiнка ж i далi смiється:
- А що тут такого? Я його не знаю. Ха-ха!
- Тiльки не забувай, що тут можуть знати мене! - лютує Алоїз.
- Чого ти на-а-а мене-е-е-е кри-и-чи-иш? - вона одразу пхинькає. - Уже навiть прикольнутися не можна-а-а-а-а? Ти тiльки те й робиш, що постiйно мене повчаєш! Я не хочу з тобою йти в це дурне село! Я хочу додому! Не пiдходь до мене! Не торкайся! А-а-а-а-а-а!
- Мишко! Заспокойся! Ти не думаєш, що у лiсi хтось може гриби збирати? А ти тут свої тiлеса виставляєш! Може, я не хочу, щоб на тебе витрiщалися?
- А я, може, хочу! Це ж моє тiло! А я не твоя власнiсть. А своя-а-а-а-а!
Вiн лагiдно усмiхається i пiдходить до неї.
Вона опускає голову, потирає кулачками очi, з яких уже полилися слiзки:
- Не цiлуй мене. I не обiма-а-а-а-й!
- Добре, жабеня, - говорить примирливо вiн, ловлячи її губи.
Алоїз торкається дiвочих грудей, набираючись вiд них сили. Вiн кладе її на траву бiля стежки. I стає небом. I всi хмари в ньому опускаються блискавками на неї. Оце i є кохання. Кохання як одна велика подорож помiж небом i землею. Коли вiн подорожує нею, в ньому прокидається клич його диких предкiв. I вiн є тим, ким був тисячi рокiв до неї. Та нiхто ранiше не допомiг йому пiзнати себе. Бо таким i є життя, ключ до якого завжди знаходиться в однiй iз людських оболонок колишнiх алюзiй.
Вони приходять у село. Журналiст шукає в записнику адресу знайомого, у котрого проситимуться на нiчлiг. Його здивуванню не має меж, коли у потрiбному дворi бачать вантажiвку, водiй якої так витрiщався на Нiнку. Алоїз iз докором дивиться на неї.
Вона тiльки смiється:
- Ото пригода!
- Дурна єси! - вiдповiдає розгнiвано вiн.
Огрядний дядько з великим животом i такою ж цiкавiстю розглядає прибульцiв.
- А я вас бачив на дорозi, - каже черевань, нiяково глипаючи на дiвчину.
Та тiльки гордо вип'ячує груди у червонiй майцi.
- I що ми робили?
Дядько здивовано зиркає на Алоїза…
Вони оселяються у старiй, покинутiй хижцi.
- Я хотiв би, щоб моє весiлля було тут, - каже хлопець. - I щоб не було жодних гостей. Тiльки я i кохана…
Дiвчина одразу кпилить губки:
А я хотiла б, щоб на моєму весiллi було багато народу. I щоб воно вiдбувалося пiд шатром…
I знову починається суперечка. Тобто, секс. Бо любощi у них майже завжди починаються пiсля примирення.
- Ми хочемо пiднятися на вершину, - каже Алоїз власнику єдиного генделика (вiн же - водiй вантажiвки).
- Звичайно, звичайно… - киває той. - Але ви самi дорогу не знайдете. Кого б з вами послати? О! Васю! - гукає вiн чоловiка, що в куточку повiльно цiдить пиво…
- Шо?
- Проведеш гостей на Плiшку?
- Та чом би й нi!
Привiт, жабко!
Нарештi у нас зима! Всю вулицю замело снiгом. Так гарно, аж настрiй полiпшився.
Нiчим таким особливим похвалитися не можу, окрiм погоди. Решта - все по-старому. Зараз пiду на базар купувати шапку й рукавицi. Бо в голову студено. А вона в мене - другий по важливостi орган.
Пам'ятаєш, як такою зимою ми гуляли стадiоном? Сидiли на заснiженiй трибунi, дивилися безлюдну рiчкову станцiю, вiдбивалися вiд безпритульних собак. А завершили подорож чаєм із бубликами у маленькому генделику. Пам'ятаєш, маленька брехухо?
Як ти умiла своїми гострими копитцями раненої ланi розтрощити сердечко сiрого горобчика! Ти умiєш робити боляче…
Цiкаво, чи люди з часом змiнюються?
Ти як гадаєш?
Зможеш змiнитися?
Цiлую тебе, мишення мишунське, жабеня жабунське, мавпеня мавпунське!
Твiй перегормонiзований Алоїз.
Ось уже кiлька тижнiв ти забиратимеш своїх маленьких найкращих друзiв зi школи-садочка, де вони гратимуться i виконуватимуть домашнє завдання. Ти йтимеш за ними кожен день iз радiстю в серцi, бо тобi приємно спостерiгати за цими маленькими веселими людьми. Тобi подобатиметься сидiти з ними за столиком i бавитися в нову гру. З оцими малими доброзичливими нiмцями. I ти вкотре замислишся над тим, чому в твоїй країнi, коли заходиш до школи - чуєш шалений галас, бачиш дiтей, якi верещать i навiть подекуди б'ються.
Ти розглядатимеш кiмнати, створенi лише для дитячих iгор, i в тебе спiватиме душа.
Дiтки гратимуть у настiльний футбол. Ти приєднуватимешся до них iз завзяттям. Тобi подобатиметься ця гра. Особливо пiд дружнiй i щирий лемент дiтей, якi цiлуватимуть тебе пiсля кожного голу. Не важливо - чийого. Ти дивуватимешся, що малеча, яка програє, радiє так само, як i та, що виграє. Жодної рiзницi. I серце твоє усмiхатиметься до цих малят: дiтей щасливих сiмей.
Але одного разу твою увагу приверне маленька Польдi.
Спочатку ти помiтиш її погляд. Вiн насторожить, бо за днi, проведенi посеред щасливих дiтей, ти навчишся спостерiгати. Адже спостереження - один iз важливих крокiв до себе. Без вивчення iнших самовивчення не буває.
Польдi попросить тебе зiграти з нею на пару в настiльний футбол. Ви гратимете проти твого вихованця Габiто, найкращого гравця на весь садок. I коли разом не зможете його обiграти, вона вигукне:
- Я так i знала! Ти пiдiграла йому!
- Чому?! - здивуєшся, намагаючись увiйти в контакт iз дiвчинкою.
- Бо ти за ним прийшла!
- Але ж це ще нiчого не значить.
- Ти хотiла, щоб виграв ВIН! А не я! Не я! - закричить у нiй прикрiсть поразки.
- Ходiмо, - прошепоче тобi твоя маленька вихованка Дебора, несучи свiй i братiв портфель.
Русява Польдi втече до спортзалу. I тобi не залишиться нiчого, як йти з малими додому. Ти захочеш попрощатися з дiвчинкою, але вона мiцно триматиме клямку дверей, не дозволяючи зайти досередини.
- Бувай, маленька Польдi! - крикнеш їй у шпарку.
Але вiдповiдi не пролунає.
Наступного дня, як завше, прийдеш за своїми маленькими зайченятами. Дебора з подружками накинуться на тебе з радiсними криками i потягнуть дивитися щойно збудовану хатинку.
- О, яка гарна! - усмiхнешся ти. - А хто її зробив?
- Ми! - гордо вигукнуть дiвчата. - Ми зробили її разом. Тобi справдi подобається?
- Так, - вiдповiси на їхнi дитячо-настирливi обiйми.
А потiм обведеш поглядом кiмнату. А де ж Польдi?
Вона гратиметься з молодою вихователькою. Ти знову звернеш увагу на невдоволений вираз дитини.
- Польдi! Ти ж не правильно граєш… - робитиме зауваження вихователька.
Мала й далi мовчки складуватиме квадратики по-своєму.
- Польдi, так не робиться. Це ж нечесно!
- Але я хочу так! - вже наполягатиме маленька настирливиця, зиркаючи своїм дивним поглядом на вчительку.
- Але ж є правила, - м'яко заперечить Рита.
- А хто їх вигадав? Ти?
- Чому я? Їх вигадав той, хто придумав цю гру.
- Тодi ця гра - погана! - насуплено пробурмоче дiвча, змiшавши на столi всi паперовi квадратики i, перестрибнувши через маленького iграшкового понi, побiжить у хатку до дiвчаток.
Через три хвилини звiдти почується плач. Ти пiдеш подивитися, що трапилося. Ображенi оченята Польдi кидатимуть на тебе злi iскри.
- Я це ненароком зробила! - прокричить вона зi сльозами. - Я не хотiла. Мене штовхнули.
Ти побачиш повний безлад у щойно зруйнованiй хатцi. Засмучених дiвчаток, якi стоятимуть i не знатимуть, що дiяти.
- Чому Польдi завжди щось ламає? - розплачеться твоя Дебора.
- Не плач, маленька… - приголубиш її i, побачивши жалiсливий погляд Польдi, зрозумiєш, що саме зараз цього не варто було робити.
Але пiзно. Польдi вже тiкатиме. Перекинувши все на своєму шляху. Нi разу не озирнувшись. Тiльки зло кинувши невiдому нiмецьку фразу.
Ти йтимеш додому зi своїми малими. Хлопчик скакатиме бiля тебе, як щасливе козеня.
- А чому Польдi така зла? - нiби ненароком запитаєш Дебору.
- Не знаю… - здвигне вона плечима. - Вона завжди така. Не вмiє гратися…
- А в неї немає мами, - промовить Габiто, мiряючи чобiтками калюжi. - I тата також.
- Так, нема, - погодиться з ним Дебора.
- А де вони? - запитаєш ти.
- Померли! - хором вiдкажуть дiти.
Незрозумiле вiдчуття помилково назвали б страхом смертi. Насправдi ж це було приховане безсилля, приреченiсть, дитяча безвихiдь…
А пiзнiше була школа. Iнша, в райцентрi. Туди її привела за руку мати. Таку невеличку невпевнену в собi дiвчинку, переповнену страхом перед iншими. I дiти це вiдчули. Вона тривалий час сидiла сама. З нею нiхто не розмовляв. Хiба що скоса глипали.
- Оце наша новенька. - Інколи вони навiть нiчого бiльше й не казали.
«Але вона якась не така…» - нiби носилося класом.
Але дiвчинка так звикла до образ та кепкувань, що досить було комусь засмiятися, як вона починала плакати.
У неї не було гарного вбрання. А мiськi дiти дуже звертали на це увагу. Iнколи їй було соромно перевзуватися в кеди на фiзкультурi, бо в неї - однi-єдинi штопанi бабою старенькi шкарпетки, якi вона кожен вечiр прала.
Мiж дiтьми дiвчинка поводилася дивно.
На перервах мовчала або щось записувала в старенький блокнот. На уроках вiдповiдала боязко.
Така невпевненiсть у собi народжується через брак любовi. Коли дитину не пригортають i не дають їй зрозумiти, що вона бажана i кохана, то як вона може поводитися iнакше? Як вона може вiдчувати себе впевненою мiж iншими?
Уперше школярка побачила справжнє чоловiче сiм'я, коли одного разу повернулась зi школи ранiше, нiж зазвичай. Брат iз сусiдом перед тим дивилися порнофiльм. Коли вона зайшла до кiмнати, там стояв сусiдський хлопець, тримаючи в руцi набубнявiлий член. Вiн показував поглядом додолу. На пiдлозi виблискували великi молочно-бiлi краплi.
- Зiтреш? - запитав спокiйно вiн.
I вона вiдповiла:
- Так.
Перед батьковим приходом брат пiдiйшов до неї впритул:
- Скажеш щось татовi, тобi - пiнкец! - ще й провiв вказiвним пальцем бiля шиї.
Вона змовчала.
Коли приходив батько, починався «допит»:
- Що ви робили вчора?
Потiм було виховання дiтей. Виявляється, старший вже три тижнi не ходить на навчання. Як це так? Хiба ми тебе цьому вчили? Хiба я не казав вам, що потрiбно вчитися? (Казав! Ще й як казав! Сидячи захмелiлий у пивницi й примушуючи дiтей стояти i слухати його п'яне белькотiння). А середнiй вкрав зi школи мiкроскоп i його продав!
Батько люто дивиться на матiр:
- Це ти в усьому винна! Не дивишся за ними! Ходиш до пiвночi бозна з ким! Бо ти - зозуля! А ви всi, - показує на хлопцiв - пiдари! Геть з мого дому! Щоб тут i духу вашого не було! А ти куди, стара? А обiд хто зварить?
Мати слухняно повертається дорiзати цибулю i моркву…
Мала ж пiд загальний шумок також намагається втекти з кухнi.
- Гей! А ти куди? - пролунав батькiв голос. - Тебе хто вiдпускав? Ану назад. Я ще з тобою не говорив.
Вона, приречено опустивши голiвку, повертається.
- А що таке?
- Що-що! Мовчи, доки тебе не спитають! Хто ти така, щоби задавати питання? У моїй хатi тiльки я маю право запитувати! А ви - всi, чуєш усi - це вже до матерi - тiльки слухати! Бо без мене ви - нiхто! Ви - нуль без палички!
Двi жiнки цього дому стоять мовчки. Одна нарiзає цибулю. Iнша не робить нiчого. Тiльки гарячково роззирається по кухнi, чим би зайняти руки, щоб зараз не нагримали за те, що нiчого не робить! Що вона - лiнива!
Хiба може дитина, якiй сотнi разiв на день товкмачать, що вона - нiщо, повiрити нiби вона таки - ЩОСЬ?
- А тепер, коли їм (це про братiв) трохи завдав перцю, треба полежати. У мене був важкий день. Я хочу поспати. Ходи, мишко, - вiн обiймає її тiєю величезною лапою, якою зазвичай лупцює. Обiймає так рiзко, що це рiвнозначно ляпасу. Її пересмикує… - Зробиш менi масаж i розкажеш казочку:
Вона не може вiдповiсти:
- Нi, я не хочу!
Або:
- Менi неприємно це робити!
Або:
- Я не можу вас торкатися!
Або:
- Я хочу до своєї кiмнати.
Вона не може нiчого. Лише пiдкоритися. I всi у цьому будинку можуть тiльки пiдкоритися. Бо вони зламанi. Зламанi бiля самої основи. З таких дiтей, якщо їх не лiкувати любов'ю, виростають наркомани, п'яницi, невдахи, заздрiсники, повiї, або такi ж самi батьки.
I вона сiдає на стiльчик бiля татка. Вiн кладе їй на колiна свою велику, треновану на материнськiм обличчi та дитячих тiльцях, руку. I донька починає її масажувати.
- Не так! - каже батько, не розплющуючи очей. - Нiжнiше. Розкажи менi казку. Про дiда Ой, знаєш?
(Вона вже її сотню разiв розповiдала).
Минає пiвгодини. Сорок хвилин. Година. Батько хропе, лежачи з напiввiдкритим ротом.
- Татку! Таточку! А можна менi вже йти? - сльози на очах вже дуже важко стримувати, бо крiзь вiдчинене вiкно з вулицi долiтає веселий дитячий смiх.
- Га? Що? Куди йти?
- Геть… - несмiло вiдповiдає… - Я вже годину розповiдаю…
- Якi геть? Я ж iще казку не дослухав!
- Але я її вже двiчi розповiла.
- Не бреши! Я її не чув!
- Чесно…
Через 20 хвилин вона не витримує i знову просить батька:
- Татку… А можна я вже пiду?
- Ти що не бачиш, що я сплю? Скiльки разiв повторювати, що мене не будити.
- А можна… менi… вже… йти? Ви ж спите…
- Хто тобi сказав, що я сплю! Знову брешеш!
Сльози котяться обличчям. Їм не можна наказати. Бо вони не бояться нiкого.
- Геть звiдси! - лається батько. - Я навчу тебе, як любити мене! I вiддай менi новi топанки, що мати купила тобi на свято.
Вона, схлипуючи, виходить. Виходить, щоб плакати двi години у своїй кiмнатi. Плакати, знаючи, що нiхто не прийде її втiшити. Нiхто не обiйме й не скаже:
- Не плач, дитинко моя. Ми тебе любимо.
Навпаки, якщо хтось зайде до кiмнати, то тiльки для того, аби вигнати її надвiр, бо що ж вона тут робить в обiдню пору? Чому не годує курей, не допомагає матерi поратися в городi, ледащо таке? Тому якщо хтось зайде, потрiбно одразу вдавати, що вона щось робить. Що вона не просто так…
Вони пiднiмаються на Плiшку. Попереду - провiдник, далi - Нiнка, гордо спираючись на знайдену палицю, а за нею - Алоїз iз донькою власника генделика. Вiн весь час про щось розпитує малу, смiється. I цього достатньо, щоб Нiна вже поводилась, як завжди у такiй ситуацiї: показово не розмовляючи з Алоїзом.
Хлопець не розумiє, що вiн зробив не так. Але те, що вiн помiтив Нiнчин стан, по ньому не скажеш. Вiн i надалi весело розмовляє з малою.
Йому подобаються Нiнчинi ревнощi й надутi губки.
Вони обоє грають у гру, назвавши її життям. Спiльним життям.
Нiнка пiднiмається, сердито гепаючи палицею.
- Мишко, тобi не важко йти? Ти не стомилася? - задирається Алоїз.
- Не важко! Менi добре, - гукає нервово вона i тихо промовляє, щоб не почули iншi. - Спитай свою нову обраницю. А мене не треба. Я не потребую твоєї уваги.
Потiм вони розкладають свої пожитки на найвищiй точцi цього гiрського району. Любуються свiтом, який простерся бiля їхнiх нiг. Мала збирає квiточки, складаючи їх у букетик. Аби потiм подарувати батькам. На її обличчi - невиннiсть i доброта. I Нiна заспокоюється.
«Вона - дiвчинка, i до чого тут взагалi вона? - думає Нiна. - Чому щоразу, коли вiн говорить не зi мною, менi хочеться плакати?»
«О, як ти мене любиш! - мiркує в цей же час Алоїз. - Якi шаленi ревнощi! Навiть до цього дитяти…»
«А може, це егоїзм? Бажання власностi?» - носиться в думках Нiни.
«Яка ти гарна, коли дуєшся», - пестить її поглядом хлопець.
А може, це вiчне порiвняння себе з iншими? Невпевненiсть у собi?
- Рiдна, ти що - знову надулася? - пiдходить вiн до неї.
- Не чiпай! Я збираю яфини!…
Вони повертаються примиреними. I вiн i вона - задоволенi.
Ночують у старенькiй хижцi, де немає навiть свiтла. У цьому селi багато порожнiх хат. Люди тiкають звiдси подалi вiд злиднiв i безвиходi.
Коханцi сплять, як завжди, мiцно обiйнявшись. Нiби боячись вiдпустити. Враз дiвчина прокидається вiд того, що Алоїз сильно її штовхає.
- Що таке, котенятко? - питає вона спросоння.
- Не можу спати, - бурчить вiн.
- Гаразд, але я можу, - смiється Нiна. - То, може, ти менi дозволиш?
- Але ж я не можу заснути через тебе!
- Через мене? Що ж я такого зробила? - вже сердиться сонливиця. Адже мало того, що розбудив серед ночi, та ще й звинувачує.
- Менi наснилося, що ти кохаєшся з iншим.
- Зайчику! - повертається до нього Нiна i легенько цiлує в плече.
Вона знає, що вiн такi цiлунки любить.
Буває, коли Нiнка нагнiвається на нього занадто сильно i потiм вдає холодну й байдужу, коли Алоїз уже не на жарт розтривожиться, вона каже, що вiн їй набрид. Тодi вiн вiдповiдає:
- А згадай, як ти вчора цiлувала мене у плече. Ти кожну нiч мене так цiлуєш. Ще й примовляєш: «Я тебе кохаю, Алоїзику».
Але сьогоднi на нього цiлунок не дiє. Вона мiцно притуляється до коханого, але Алоїз лежить нерухомо. Нiби думає про щось дуже важливе. I дiвчина знову пiрнає у сон. Але через кiлька хвилин прокидається вiд його сердитої фрази:
- Знаєш, як подумаю про твоє минуле! Як згадаю, скiльки в тебе було чоловiкiв, то аж кров менi в голову б'є! Не знаю, чи зможу тобi це вибачити.
- Рiдний, давай поговоримо про це зранку, - цiлує вона лiкоть, яким вiн її обiймає.
- Нi! Давай з'ясуємо тепер. Як думаєш, ти зможеш змiнитися? Чи будеш менi вiрною? Бо як ми житимемо разом? Ти хоч розумiєш, що ти витворяла? Розумiєш, яка в тебе була поведiнка? Та ти - сучка, ось ти хто.
Пiсля цих слiв вона вже розумiє, звiдки вiє вiтер. I їй це подобається.
- Милий, - вицiловує вона його руку, - а хочеш я тобi масаж зроблю?
- Не хочу! - насуплюється вiн.
Але вже по тому, як вiн її притис до себе, вона знає, що ще не все втрачено.
- Ну чого ти? Давай я зробою тобi масажик, а потiм ти заснеш.
- Але спочатку ти маєш вiдповiсти, чи змiнишся…
- Нi, киць, спочатку масажик…
Алоїз повертається, i вона гладить його широкi, тренованi плечi. Вона вдихає запах його сонної шкiри. I усмiхається до себе, згадуючи, як нюхає його пiжамку, коли коханий їде у вiдрядження.
- Рiдний мiй…- пестячись нашiптує вона Алоїзовi, починаючи хникати. - Як я люблю твої плечi! Як я дурiю вiд твого запаху!
- Оленяточко моє довгоноге… - обертається вiн, нiби тiльки цього й чекав. - Ходи до мене. Покажи, чого ти навчилася у тих чоловiкiв…
- Не навчилилася-а-а-а… - пхинькає вона, - ти навчив мене всь-о-о-о-му!
А далi - нестримнi пестощi з неймовiрними фантазiями. На якi здатнi тiльки такi диваки, як вони…
Привiт, кароока зозулько!
Знаєш, я зрозумiв, чого хочу. I це, мабуть, головний пiдсумок твого нiмецького заслання. Я хочу бути з ТОБОЮ. Залишилося тiльки трошки зачекати.
Навiть у тюрмi люди живуть 25 рокiв. Кажуть, що головне у в'язницi прожити перший день. Бо iншi - це вже повторення.
Не плач, моя страждальнице. Кого Бог любить, того випробовує. А це ще навiть не випробування.
У нас буде цiкаве життя. Життя двох творчих особистостей. Це буде спiльна духовна подорож…
Цiлую твоє заплакано-усмiхнене личко.
Твiй Алоїз.
Одного не по-зимовому сльотавого ранку ти прокинешся тiльки для того, щоб витягнути з розетки телефонний шнур. Коли це зробиш - вiдчуєш неймовiрне полегшення. Тепер уже не потрiбно пояснювати всiм, що ти не хочеш на день народження, на прогулянку, в кiно… Що хочеш бути сама. Тiльки сама.
Сама - це коли не потрiбно одягати масок. Адже люди, оцi майстри прокрустових лож, завжди намагаються одягнути тебе в костюм, який вони тобi придумали. I бачать тебе такою, якою вигадали самi. Тому що натовп хоче i вмiє творити тiльки людину натовпу.
Потiм той люд iде разом, думаючи, що - вiльний. Але насправдi не мають волi. А лише невеличку дещицю свободи (крок вправо - крок влiво), яку ладнi вiддати при першiй-кращiй нагодi…
Бо люди не вмiють бути самотнiми. Вони розцiнюють самоту як кару, не розумiючи, що насправдi вона i є свобода. Намагаються сунути свою незалежнiсть в кишеню iншому. Тiльки б не залишитися наодинцi.
Наодинцi з власними думками. Бояться, що їхнi страхи, котрi норують у темних i теплих закапелках пiдсвiдомостi, вилiзуть звiдти i нагадають ПРО…
На самотi люди глипають телевiзор, аби бачити iнших. Грають у шахи на двох осiб. Або просиджують за комп'ютерними iграми чи вiртуальним сексом - новiтнiми симуляторами реальностi.
А ти зможеш сама пiти на прогулянку чи в кiно… Ти це часто робитимеш. Проходжуватимешся вздовж старого Рейна, спостерiгаючи за пароплавами, чайками, людьми, деревами, за чим тiльки захочеш. Тобi не потрiбно бути кимось… Досить залишатися собою… Оцiєю мовчазною дiвчиною, якiй просто подобається спостерiгати.
Адже спостереження - це мистецтво. Наймовчазнiша наука.
Перша ознака того, що ти спостерiгач - байдужiсть до мобiльного.
Два днi пiдряд ти готуватимешся з маленькими до карнавалу. «Гастелтерни» подарують тобi костюм клоуна iз зеленою перукою. Дiти скакатимуть вiд радощiв, коли побачать тебе у яскравому кольоровому вбраннi.
- Ти йдеш з нами на карнавал? Ти справдi йдеш з нами?! Ура!!!
I, взявшись за руки, пiдете. Ви побачите багато дiток, дорослих, якi будуть так само розмальованi й радiснi…
Малюки бiгатимуть бiля тебе, i твоє серце наповнюватиметься теплим усмiхом.
Ти прийдеш на найбiльший карнавал свого життя. Дiти розчиняться в натовпi, шукаючи друзiв. Ти залишишся сама…
I замислишся над тим, що таке карнавал у твоєму серцi?
I враз, неочiкувано, до тебе прийде iстина - найбiльший карнавал твого життя - саме життя.
Хiба нi? Цей натовп чужих людей, розмальованих до невпiзнанностi. Це суцiльне переплетiння костюмiв i твоє купання у власнiй самотностi, як у найтеплiшому морi. Ходiння помiж людей, коли нiщо не проходить повз тебе. Усотування деталей, запахiв, кольорiв, звукiв, рухiв, миготiння чиїхось масок. Твої скарби нагромаджуватимуться вiд спостереження.
Ти ковзатимеш обличчями маленьких, щасливих нiмцiв. Спостерiгатимеш, як дорослi м'яко i тактовно вчать їх любити свою країну. А бути залюбленим у батькiвщину - значить любити батькiв, якi створили свiй свiт за власною подобою. Ти махатимеш нiмецьким прапорцем разом з усмiхненими до тебе обличчями. I радiсно смiятимешся, коли клоун зi сцени закликатиме:
- Дiтки! Махайте прапорцями! Бо вони - символи нашої процвiтаючої країни!
I дiтвора кричатиме, розмахуючи над головою чорно-червоно-жовтими прапорцями. Бо вони вiрять клоуновi. Вiрять батькам. Бо вони справдi вiдчувають, що їм добре.
Одного дня до дiвчинки пiдiйде однокласниця i, показавши малюночок, запитає:
- Дивись! А гарно я намалювала?
- Так, дуже гарно, - нiяково вiдповiсть дiвчинка, захоплено розглядаючи русалку з довгим зеленим волоссям, яка мрiйливо дивиться з каменю в морську далечінь.
- А ти вмiєш малювати?
- Не знаю, - промовить мала, зовсiм забувши про свої малюнки напiвоголених жiнок, які ховала вдома пiд шафою.
- Давай робити комiкси, - запропонує Катя.
- Давай, - несмiло погодиться її залякана спiврозмовниця. - А що це таке?
- Ти не знаєш, що таке комiкси? - здивується худенька бiлявка. Але не засмiється. Вона сяде бiля однокласницi
й почне їй пояснювати.
Мiж ними зав'яжеться дружба, заснована, як здавалося, на спiльнiй любовi до комiксiв. Пiзнiше вони даватимуть одна-однiй домашнi завдання: малювати комiкси на певну тему.
Нiхто не задавався питанням, чому Катька в той день пiдiйшла до тихонi-«новенької»? Чому саме їй довiрила таємницю свого хобi? Але це нiкого iз них i не цiкавило, бо дiвчинка вперше стала щасливою. Вона прокидалася вранцi i, усмiхаючись, йшла до школи. Бо знала: там на неї чекають. Там вона комусь потрiбна. Її вислухать, вiзьмуть за руку, подивляться її малюнки. Дiтям вкрай потрiбно, щоб хтось час вiд часу тримав їх за руку i хвалив їхнi роботи.
Катьчина мама, коли вiтчима (молодшого за неї на вiсiм рокiв заблуди) не було вдома, iнодi дозволяла дiвчаткам ночувати удвох. I це було найбiльшим щастям! Свобода вiд дому. Воля.
В їхнiх комiксах ставало дедалi бiльше еротики. Вони навiть навчилися малювати статевi акти. Отак у родинах, у яких «немає» сексу, виховують одержимих дiтей. Розповiдають їм про капусту i лелек, не розумiючи, що обманюють в самiй основi. Дурячи дiтей, батьки змалку вчать їх брехати.
А кому тодi вiрити, якщо не власним батькам?
Дiвчатам було разом добре. I вони майже не розлучалися.
Однокласники почали прозивати їх лесбiйками.
Та два своєрiднi свiти створили свiй один, в якому все було не схожим на реальнiсть. Вони придумали власне письмо, власну мову, власнi iгри, пiснi, казки, комiкси. Тодi, коли iншi бiсилися в класi, дiвчата тихенько сидiли й щось малювали, писали, складали, вiдгадували. Вони були цiкавi одна однiй.
Але розмови про секс даремно не минають. Спочатку комiски, розглядання. Згодом попросили старшокласницю купити їм еротичну газету. А далi…
Зрештою, це трапилося мимоволi, спонтанно…
Алоїз приходить додому з вiдрядження. Недiля. Вихiдний. Нiна лежить в лiжку i прикидається, що спить. Вона не вiдчиняє йому дверей. Чоловiка це дуже дивує. Адже як це так, його мишка, його кароока жабка, яка телефонує йому сотнi разiв, аби дiзнатися навiть точну хвилину, коли вiн приїде, тепер лежить у лiжку i вдає, що спить!
- Привiт, мишеня! - присiвши на лiжко, гладить її волосся.
- Привiт! - усмiхається дiвчина, не розплющуючи очей.
- Як ти? - його руки вже нишпорять пiд ковдрою. Але долонi не радiснi. Бо вiн в'яне, не бачачи радостi, цiлункiв i слiз. Зазвичай, вона кидається йому на шию i кiлька хвилин просто плаче вiд щастя, що вiн уже вдома. Потiм, зазвичай, випитує про амурнi пригоди. I, не отримавши вiдповiдi, спостерiгаючи тiльки задоволене обличчя свого Алоїзика, заливається сльозами:
- Ах! Як ти мiг?! Для чого ти це зробив? Тобi що - мало мене? Пiшов на три днi й вже одразу з кимось кохався! Фу! Ти гидкий менi! Не торкайся мене, не цiлуй! Не чiпай моїх нiжок!… О, любий! Ти ще кохаєш мене? Як я за тобою скучила-а-а-а-а-а…
А тепер цього нема. Нiнка лежить на лiжку вiдсторонена i вдає, що хоче спати. Йому навiть на думку не спадає, що вона може бути хворою або пережити якусь неприємнiсть.
«Зрада!» - б'ється в мозку страшна думка.
«Iнший!» - калатає серце.
Вiн намагається повернути її голову до себе, легенько нею хитаючи, аби дiвчина розплющила очi. Але Нiна ховає обличчя в його колiна.
- Подивися на мене! - наказує вiн.
- Не хочу… - каже вона сонно.
- Чому? Ти хiба не заскучала?
- Заскучала, але я хочу спати, - вона вперто ховає очi.
- Розплющ оченята! Ти не хочеш на мене глянути?
Вона розплющує їх i примружено дивиться на нього. Сумна дiвчина не тягнеться до поцiлунку. I це починає бiсити Алоїза. Вiн миттю запалюється: встає з лiжка i починає ходити по кiмнатi…
«Чому вона така дивна, така - не моя?»
- Рiдна, ти не хочеш менi нiчого розповiсти?
Чоловiк знову думає про зраду. Сумнiви обсiдають його, мов обридливi мухи. Вiн злиться на Нiнку.
«Як вона могла! - кричить його его, доки вiн розпаковує рюкзака. - Сучку не змiнити!»
- Нiно! Ну чому ти мовчиш?
- Бо я хочу спати.
- Хiба ти не виспалася?
Мовчанка пронизує кiмнату.
Ревнивець пiдходить до лiжка. Розкриває її. Його невтiшний погляд навiть на долю секунди не затримується на оголеному тiлi, а врiзаться в її обличчя, наче скальпель хiрурга.
Пусти! - сердито вiдказує вона, коли Алоїз сiдає на неї i розводить її руки вбоки. Тепер вона перед ним, мов на розп'яттi. I жоден порух не втече вiд його вивчаючого ока.
- Що ти вчора робила? - повiльно запитує вiн.
- Нiчого…
- Ти кудись ходила?
- Нi… - хитає головою. - Пусти! Менi ж боляче.
- Знаю. Але доки всього не розкажеш, я тебе не вiдпущу. Навiть не мрiй.
- Я була вдома! Вiдчепися. Хiба ти не бачиш, що я хочу спати?!
- Не бреши! Чому ти сонна?
- Я писала!
- Я тобi не вiрю.
- I не треба! Менi все одно! У тебе параноя! Ти всюди бачиш зраду.
- Просто я тебе знаю! Тобi б лише покохатися! Я тобi не вiрю!
- Не вiриш менi чи собi? Пiдозрює лише той, хто так робить! Не кохалася я нi з ким, не хвилюйся. Але менi набридло весь час бути пiд контролем! Наче я не можу кроку ступити, аби з кимось не переспати!
- А що - можеш? - його лице починає м'якнути.
«Що це я її знову пiдозрюю?» - думає вiн.
I сердитий бреде на кухню. Вона не йде слiдом. Не готує йому снiданок. Не просить помити руки. Нiнка залишається в лiжку. Блiда, сумна, нiби справдi чужа i нерiдна.
Вiн, поснiдавши, сiдає за комп'ютер. Писати не хочеться, бо доки не настане мир iз Нiнкою, в нього не буде настрою. Тому вiн просто чекає, коли вона запхинькає i покличе до себе. Але цього не стається. Тому Алоїз вмикає музику i слухає, нiчого не чуючи.
Його увагу привертає дзвiнок мобiльного. Вiн заходить до ванної, щоб вийняти телефон зi штанiв, якi лежать у корзинi для брудного одягу, i бачить там голу Нiнку. Вона сидить на краю ванни i нюхає його сорочку. Вiн нiяковiє, зиркаючи на неї:
- Що ти там вишукуєш?
Хапає штани i виходить.
Вiн дивиться на екран i цей номер його тривожить. Алоїз виходить на балкон, щоб Нiна не чула розмову.
Вона не почула нi слова…
Вона навiть не сказала нi слова.
Коли Нiнка знову лягла в лiжко, Алоїз зайшов до ванної i, взявши свою сорочку, понюхав. Вiн усе зрозумiв. I здивувався, чому ж у такому разi не було слiз, обiймiв, дорiкань, пробачень. А потiм шаленого сексу крiзь сльози.
Вiн захотiв пiдiйти до коханої, але не зробив цього. Тому знову сiв за комп.
Вiн вiдкрив папку «Нiнусиковi твори» i, хоча нiколи цього не робив, почав перечитувати написане нею ВЧОРА.
Привiт, моя розумнице!
А що каже Ошо про похмiлля? Бо ми вчора перегостилися.
Повнiстю погоджуюся з твоїм новим духовним батьком (О! Шо?). Завоювання - ось що вабить чоловiкiв i жiнок. Але така потреба самоствердження - теж якась болячка внутрiшня, задавнена, психологiчна.
Хоча для мене iнтим нiколи не був домiнантою у стосунках iз жiнками. Секс просто засвiдчував, що жiнка менi вiддалася. Тобто вiддала себе повнiстю. Перейшла через межу, найостаннiший бар'єр. Тому пiсля любощiв нема таємниць. I зi своїми жiнками я мiг говорити абсолютно про все. Вони ставали цiкавими, живими. Тобто це було пiзнання життя очима iнших людей, якi тобi довiрилися. Це як на сеансi у психолога.
Цiлую тебе, жабенятко, всюди! Чомусь згадав, яка ти була в лiкарнi - вся у крапочках. А я тебе любив i таку…
Твiй Ало-Ало-Алоїз.
У тебе вийде з ладу комп'ютер. Це дуже засмутить, адже комп - це нiби ти сама. Це твої думки. Бо весь час, коли гулятимеш або читатимеш, вiдточуватимеш свої розмiрковуваня, найважливiшi з яких записуватимеш у папку «Думки». А тут враз - i все! Ти не зможеш писати, бо оте шалене гудiння не даватиме змоги зосередитися.
Через годину ти все ж вирiшиш звернутися до «гастфатера».
- Томасе! - промовиш ти, зайшовши до його кабiнету. - Ти можеш подивитися мiй комп?
- З ним усе гаразд! - вiдповiсть той, занурений у свої ноти. - Iди працюй.
I далi щось награватиме, нiби це не ти до нього пiдiйшла, а муза.
- Але ж Томасе! Вiн гуде, як трактор! Вiн зламався!
- Так? Ну гаразд, я гляну, - худий i жилавий нiмець не хотячи встане i поплентається за тобою, наспiвуючи щойно написане:
- О Гот, вiр дагкен дiр! Майн Гот! Майн Гот! Майн Гот: (О Боже, ми дякуємо тобi! Мiй Боже! Мiй Боже! Мiй Боже…)
Ви спуститеся у твою пiдвальну кiмнату. Томас, все ще мугикаючи «Майн Гот, Майн Гот», прислухатиметься до гудiння.
- Справдi, щось вiн пiдозрiло гуде, - скаже вiн, присiвши бiля системного блоку. - Знаєш, у юностi я ремонтував радiо, так що в технiцi розбираюся.
I зробивши серйозний вираз обличчя, щосили двiчi гепне по металевiй коробцi. Комп нарештi занiмiє, i ти довго смiятимешся вiд душi.
Виходить, що нiмцi такi самі, як i ми?
Далi, щаслива, сядеш працювати. Знайдеш у електроннiй скриньцi листа, в якому Маша з Петербурга розповiдатиме про закiнчення вчорашньої вечiрки в кельнському кафе «Острiв»: «рускiє» побили випадкових нiмцiв! Ха-ха!
Ти знiяковiєш, але це не виведе тебе з рiвноваги. Увечерi пiдеш гуляти. Тобi подобатиметься ходити маленькими закрученими вуличками й спостерiгати за життям. Падатиме чи не перший снiг у сiчнi. Ти йтимеш без мети. I раптом зловиш себе на думцi, що спiваєш. I не просто мугичеш собi пiд нiс, а спiваєш голосно!
I вiд усвiдомлення свого щастя тобi стане ще радiснiше. Ти захочеш подiлитися своєю радiстю. Ти йтимеш, весь час усмiхаючись. Це так класно: просто йти i усмiхатися. Люди величезного мiста, де всi звикли не помiчати одне одного, усмiхатимуться тобi у вiдповiдь.
Незнайомi хлопцi пiдiйдуть i запропонують пиво. Ти усмiхатимешся-усмiхатимешся-усмiхатимешся. I навiть якщо на твоєму обличчi не буде усмiшки, ти все одно усмiхатимешся, бо щастя житиме не на обличчi. Воно оселиться глибоко в тобi.
Бо щастя - це i є звичайний стан людини. I народилися ми бути щасливими. Але люди кажуть: «Привiт. Як справи?». I вони нiчого не хочуть чути у вiдповiдь. Цi кiлька слiв потрiбнi лише для того, аби уникнути справжнього контакту! Люди перестали дивитися у вiчi! Вони не тримаються за руки.
Коли ви востаннє тримали за руку свого чоловiка чи дружину? Коли востаннє цiлували його чи її на прощання? Коли вiдчували енергетику одне одного?
Чому, коли ти ранiше плакала, то це було так боляче? Бо ти плакала вiд душi! Чому ж ти не могла бути щасливою вiд душi?
Коли ти йтимеш щаслива, щаслива по-спражньому, люди це вiдчуватимуть.
Хiба в тебе ранiше не було такого, що ти, зустрiвши на дорозi насуплену i злу людину, сама ставала сердитою i замкнутою?
Тепер ти сама заразила цих холодних людей теплом. А якби цiєю вулицею пройшовся з десяток щасливих сердець?
Падатиме снiг. Ти побачиш темношкiру дiвчинку, яка сидiтиме на лавицi й плакатиме. Пiдiйдеш до неї.
- Привiт, - скажеш ти. - Що трапилося?
Вона подивиться на тебе з недовiрою i присуне сумку ближче.
- Що сталося? - знову запитаєш ти.
Вона думатиме, думатиме, доки не вловить тепле коливання твого радiсного серця.
- Я просто вперше бачу снiг. I я - щаслива.
- Чому ж ти плачеш? Я думала, тебе хтось образив.
- Нi…
- Тодi давай смiятися? Давай радiти разом!
- Давай! - схопиться вона на ноги, i, забувши про свою сумку, гаманець, грошi, вiзьме тебе за руку й ви, смiючись, побiжите бавитися з дiтлахами у снiжки.
Бо для чого щасливiй людинi грошi?
Батько вранцi поїхав чи не у перше своє вiдрядження. Мати збирається на роботу, щось наспiвуючи. Хлопцi майструють шпакiвню.
- Можна i менi з вами? - скаче бiля них дiвчинка.
- Нi! - вiдповiдає середущий. - Це я придумав, тож я й буду робити. А вiн менi тiльки допомагає.
- Ну добре, - чи не вперше не ображається дiвчинка. I тут же звертається до старшого брата. - А можна менi погратися з маленькими зайчиками?
- Можна! Тiльки зайчиху не чiпай, бо може вкусити.
- Добре! - бiжить мала до клiтки. Там сидить її нова радiсть. Троє маленьких зайченят. Вони сiрi, майже голубi. Їй подобається тримати їх у руках, бо вони такi пухнастi, м'якенькi, теплi й милi. Тiльки батько не дозволяє цього робити, бо каже, що пiсля зайчиха може їх з'їсти!
Вона сидить бiля клiтки, тримаючи на колiнах зайченя. Мати бере велосипед. Побачивши, що мала грається iз зайчиками, вона вперше цього не заборонила.
- Граєшся? - запитала вона.
- Ага… - насторожено вiдповiла дiвчинка, чекаючи, що зараз їй накажуть повернути вухастого до клiтки.
Але мати змовчала.
- Бувай, дитинко! - каже вона на прощання.
- Па-па.
Загравшись, дiвчинка забула нагодувати песика, якого вчора їм подарувала сусiдка. Коли тьотя Марiя його принесла, батько одразу вiдмовив:
- Нi! Нам не потрiбен дворовий пес.
Але дiвчинка взяла на руки цуценя i поцiлувала його в мордочку.
- Який гарненький… - тихо проказала вона до сусiдки.
- Бачите, дитинi сподобався. Вiзьмiть його! - наполягала сусiдка.
- А як його звати? - запитала дiвчинка, пестячи його на руках.
- Бобик.
Бобик тим часом вiд задоволення заскавучав, помочився на дiвчинку i, позiхнувши, заснув.
- Бачиш, вiн тебе вже полюбив, - правила далi сусiдка.
Батько насупився:
- Ну гаразд! Хай залишається.
Мабуть, йому було соромно вiдмовляти знайомiй.
Дiвчинка пiдхопилася, поклала зайченя у клiтку й побiгла наливати в миску молочко. Але коли вона вже стояла бiля будки, то серце болiсно тьохнуло: вона ж сьогоднi не бачила Бобика!
- Бобику, їсти! Бобику! - покликала вона.
Але нiде нi звуку. Хлопцi пiдозрiло-хитро спостерiгали за нею.
- Бобику! Бобику! - кликала дiвчинка, а в голосi вже з'явився розпач. Вона iнтуїтивно зрозумiла, що трапилося.
- Де Бобик? Ви же знаєте, де вiн! - випитувала вона у хлопцiв.
- Може, утiк! А може, ти йому набридла. Або не сподобалася, - скалив зуби середущий.
- Я не знаю, - сумно промовив старший.
- Нi, ви знаєте! - наполягала дiвчинка. - Ви його втопили! Вам тато наказав! Я знаю, що ви його втопили!
- Я його не топив! - озвався старший.
- Я теж. Що менi - нiчого робити? Тiльки твого Бобика топити? Треба було за ним гледiти! А не спати так довго.
- Його забрав тато, щоб викинути? - вона побiгла на город, до каналу. Але нiяких слiдiв не знайшла.
Сльози - це коли вiд тебе пiдло забирають те, що ти любиш.
Згодом до неї пiдiйшов старший.
- Досить рюмсати! Йдеш з нами горох красти?
- Куди?
- На ферму!
- А хто ще йде?
- Наташа, Вова, Таня i Чiта. Брат i я. Ну й ти, якщо хочеш. Хоч ти ще дуже мала, але ми тебе вiзьмемо. Я їх попрошу. Ну що - йдеш?
- Я не знаю. А якщо зловлять?
- Не зловлять!
- А якщо спiймають, то татовi розкажуть. Або мамi. Нi, я не йду.
- Ну що - йде? - крикнув з двору середущий.
- Нi! Боїться!
- Ти її умов, бо вона розтриндить матерi.
- Та я вмовляю, але вона не хоче.
- Ти що - боягузка? - знайшов слабинку середущий.
- Нi! - вiдповiла.
- Тодi ходи з нами!
- Добре!
- Бачиш, як iз нею слiд розмовляти? - реготнув середущий.
Через годину вони успiшно перебралися на другий берег каналу. А ще через кiлька хвилин так само успiшно були спiйманi сторожем. Той впiзнав дiвчинку, яка тiкала останньою, адже була значно молодшою за всiх.
- Чекай-но-чекай! - погрожував вiн, махаючи рушницею. - Зараз же зателефоную твоїй матерi i все розповiм! Як тобi не ганьба.
Дiвчинка тiкала, голосно ревучи. Коли пiдбiгла до каналу, то не стала шукати мiлкого мiсця, а одразу плигнула у воду. I вона накрила її всю. Отямилася вже на березi, лежачи на холоднiй осiннiй травi. Над нею схилилися переляканi обличчя дiтлахiв.
- О! Очуняла! - крикнув хтось.
- Ходiмо додому, - взяла її за руку сусiдська дiвчинка, допомагаючи пiдвестися.
- А де мiй горох? - запитала мала.
- У водi. Ти ж випустила кульок, коли тонула.
- Але я без нього додому не пiду!… Всi принесуть горох, лише я - нi.
- Але ж ми його вже не витягнемо.
- Ну то йдiть додому, я сама!
- Ти що - здурiла? Ти ж уся мокра!
Пiднялася. Пiшла. Дорогою додому охопив страх. А якщо справдi сторож скаже матерi, або, не приведи Господи, батьковi? Що тодi?
- Гляди, - каже середущий брат вже на подвiр'ї, - аби не зiзналась матерi, що ми горох крали.
- Добре… Тiльки ж у мене платтячко мокре.
- А ти посуши.
- А як?
- Не знаю. Придумай щось. Не дай Боже, мати помiтить - дiстанеш вiд мене.
Вона розклала на подвiр'ї вогонь, роздяглася до трусикiв. На витягненiй руцi тримає голубу сукенку. Матерiал цупкий, тому не легко буде його висушити. Коли вогонь почав пекти, вона додумалася почепити сукню на палицю. Стояла, замислено спостерiгаючи за вогнем, аж доки не помiтила жовтi плями на голубiй матерiї. I аж онiмiла з переляку: «Що тепер скаже мама?»
Саме в цю мить надходить мати…
Алоїз прокидається першим. Нiнка ще спить. Вона завжди довго спить у вихiднi. Зазвичай, вiн будить її ранковими любощами, а далi, востаннє поцiлувавши, йде щось писати. Вилежавшись досхочу, вона готує їсти. Кличе його до столу не словами, а обiдньою сiєстою. Поївши, вони лягають подрiмати на годинку- другу або просто лежать, розмовляючи.
Того ранку Алоїз прокидається щасливий вiд передчуття, що сьогоднi в них буде гарний день. Нiнка мiцно притискається щокою до його долонi й посопує. Вiн починає рухати пальцями, щоб привiдкрити її губи, вона ж вдячно йому посмiхається:
- Добрий ранок, поросятко. Знаєш, що менi снилося?
- Нi…
- А розповiсти?
- Тiльки пiсля французького поцiлунку, - погладжує вiн її.
- Ой, хитрун! Добре, я тобi не розповiм про нього…
- Про кого? - насторожується Алоїз.
- Про того, хто менi снився!
- Нi, розповiси! Тобi вже коханцi сняться? Я знав, що ти - така! I в якiй позi вiн тебе брав?
- Ха-ха!- регоче Нiна.
- Що тут смiшного? Давай, валяй, розповiдай про свiй сон!
- Нi, - лащиться вона, - тiльки пiсля любощiв.
- Хитрунка!
- Така, як i ти! - скаче вона по ньому. - А вiн у моєму снi був такий милий, такий симпатичний. Його звали Пiштою.
- Що ще за Пiшта? Тобi твiй колишнiй снився?
- А не скажу! Не скажу! Спочатку ти мене:
- Не буду я тебе! Тут тебе всякi пестили пiвночi, а тепер я буду…
- Ти - здурiв? - регоче вона, бо ця гра їй надзвичайно подобається. - Хто мене пiвночi?… Хiба я не бiля тебе спала?
Ха-ха!
- Як хто-хто - Пiшта!
- Ну й дурненький, - цiлує його у живiт. - Пiшта - це мiй пес!!!
- Бреши-бреши! Це ж чоловiче iм'я! У мене однокласника так звали.
- Так, розумнику мiй, нецiлований зранку.
- Та й де ти тримала того пса, коли жила в студентськiй «общазi»? Хiба що в своєму лiжку?
Її очi наливаються вологою. Ними промайнуло небо. Вона в'яне, сидячи на його пружному животi.
- Ну що - як я тебе вичислив? Соромно брехати? Га? З кого поцiлунок?
- З тебе, свинтусе дурний! I взагалi - облиш мене! Я хочу спати.
Вiн знає цей прийомчик. Коли вона каже, що хоче спати, значить - ображається.
- Ну що ти вже надулася? Це ж я маю ображатися! Трахалася цiлу нiч з Пiштою, а ще й менi про це патякаєш.
- Але Пiшта - це мiй пес. Чесно! Тiльки мiй! I нiчий бiльше! Я його знайшла, вигодувала! - iстерично схлипує Нiнка. I вiн бачить, як її очима знову проноситься небо, тiльки тепер уже з шаленою швидкiстю.
- Заспокойся, маленька. Ти ж менi нiколи не розповiдала про це… Я ж не знав… Розкажеш?
- Це було пiзно восени. Бiля смiтникiв я надибала пакунок, в якому щось пищало. Я вiдкрила його i на мене аж посипалися блохи, уявляєш? Там було цуценя. Таке кругленьке, вгодоване i ще слiпе! Я була в шоцi. А воно, вiдчувши тепло, почало шукати материнську цицьку. Уявляєш? Ну я i забрала його до себе.
- В общагу?!
- Ага! В кiмнатi, де ми жили четверо, почалася справжня вiйна.
- Уявляю…
- Але я не зважала. Цуценя мало кiлька днiв вiд народження. Його потрiбно було годувати щодвiгодини. Iнакше воно так скавучало, що збiгалися сусiди. А ще воно плакало, якщо не вiдчувало поруч мене. Тому упродовж дев'яти днiв я майже не виходила з кiмнати. Навiть на пари не ходила! А вночi воно спало зi мною на лiжку. Вiд блiх його не можна було лiкувати, бо був ще замалим, тож вони скакали i по менi. Але якби ти знав, яке ми вiдчували щастя з подругою, коли вiн розплющив очi!
Мабуть, щось подiбне вiдчуває мати, коли її дитина зводиться на нiжки. Та це набридло двом iншим спiвмешканкам i вони донесли комендантшi. Та прийшла шалено люта i почала грюкати в дверi. Я вирiшила їй не вiдчиняти. Бо добре знала, на що вона здатна.
Пiшта тодi якраз спокiйно спав на моїй спiдничцi. Але вiд шаленого грюкоту прокинувся й почав скиглити. Я взяла його на руки та песик вовтузився й просився на пiдлогу. Вiн був таким кумедним, таким золотим! Я ж його так годувала, що вiн був схожий на колобка! Тiльки малесенькi нiжки стирчали з-пiд вгодованого черевка. Тож вiн ледве мiг рухатися.
Коли я його опустила, вiн пiдiйшов до дверей i як задзявкотить! Комендантша за дверима остовпiла, а малий ще голоснiше заливається. Але коли вiн почав гавкати й пiдливати пiд дверi, я не витримала i розреготалася на весь голос!
- I що далi?
- Що-що! Наказали, щоб протягом доби його й духу не було.
Ну i?…
- Повiсила на дверях гуртожитку оголошення: «Вiддам породистого пса в добрi руки». А то ж була осiнь. Хто хоче мороки з малесеньким песиком?
- I що - вiддали комусь?
- Та вiддали… Тiльки виявилося, що це - не вiн, а вона. А кому потрiбна дворняга, та ще й сучка? Але зрештою Пiшту прилаштували… Iнодi згадую, як ми разом спали: вiн уткнеться мордочкою менi пiд пахву й сопе. А я боюся поворухнутися, щоб, бува, не розбудити.
Алоїз мовчить. Нiна притуляється до нього, обiймаючи, але вiн не реагує.
- Ти що - образився?
- Нi! - вiдповiдає коротко i далi думає своє.
- А що ж трапилось?
- Нiчого…
Вона тягнеться до його паху.
- Поцiлуєш мене там? - заголює Нiнка свою пiжаму.
- Нi, бо пси тобi дорожчi за людей! Називаєш їх iменами колишнiх коханцiв.
- Твоїм би назвала: свою дитинку. Маленького синочка, який так буде схожий на тебе! - лащиться вона.
- Та тобi ще самiй у садок ходити!
- Добре-добре! - насуплюється вона. - Думаєш, не народила б тобi сина? Ще й якого!
- Та я не сумнiваюся. Тiльки хто його у свiт виводитиме?
Вiн пiдгортає її пiд себе так, як вона любить, мiцно притиснувши вагою тiла.
- Не тисни мене! Дурень дурний! Це ж боляче! - пхинькає вона.
Але вiн i не думає зупинятися, знаючи, як їй це подобається…
Привiт, мишеня!
Уже минуло чотири тижнi.
Уявляєш?
Тобi значно легше. Я залишився на мiсцi, а ти помандрувала в часi i просторi. Але що тут скажеш?
Життя якесь таке одноманiтне.
Де ти, моє свято?
Тепер мiй порятунок - тiльки в роботi. Тому буду нещадно з нею розправлятися…
Твiй нiжний-снiжний Алоїз Алоїзович.
Ти вперше зайдеш у дев'ятий вiддiл собору. Там стоятиме золота гробниця iз мощами трьох волхвiв. Люди падатимуть ниць перед ними. I ти також опустишся на колiна… Аби зрозумiти, що святi - це не просто вигадка.
Колись тобi казали, що Бог настiльки старий, що його вiк є запорукою iстини. А ти була всього лише метеликом, що летiв на схоже на правду свiтло. I тому вiрила…
Ти вперше почуєш бамкання одного з найбiльших дзвонiв у свiтi. I звук цей стане для тебе пiснею.
Коли ти вiриш, то впевнений, що смертi немає. Бо звiдки їй взятися, якщо є Бог iз безсмертною фiлософiєю.
Оце й збагнеш ти. I щаслива пiдiймешся з колiн, аби вийти iз мороку до свiтла…
Одного дня, коли дiвчинка поверталася зi школи, у неї почало болiти лоно. Бiль наростав, i коли дошкандибала додому, став нестерпним.
Вона плакала у своїй кiмнатi й молилася. Зверталася до будь-яких позаземних сил, аби забрали вiд неї бiль. Але нiкому не сказала нi слова. Стимував страх, що її знову покарають.
«Боже, - думала вона, - яка я погана! Погана. Погана. Погана».
I так весь час: «Моя хвороба прогресує. Я помру. Тому що - по-га-на».
Що ще залишається дитинi, якiй вiд народження втокмачують, що вона погана?
Хiба вона не приречена на смерть? Хiба вона могла би взяти вiд життя щось бiльше? Хiба вона заслужила на щось краще?
В її серцi вiдповiдь дуже проста:
- Нi!
Пiсля болю прийшло свербiння. Все почервонiло й розпухло до неймовiрних розмiрiв. Жах має великi очi.
- Усе! Це, мабуть, остання стадiя. Я не доживу й до випускного. Треба тiкати, щоб побачити хоч крихту свiту…
Розглядала себе в дзеркало i плакала.
У школi одразу вiдкликала подругу. Примусила її сховатися за кущi, щоб, не приведи Господи, нiхто не почув їхню балачку.
- Катю! Я хочу тобi зiзнатися.
- У чому? Ти закохалась?
- Нi, я - хвора.
- ???
- Смертельно!
- Брешеш! На що ж ти хвора?
- На СНIД.
- Цього не може бути!
- Може! Пам'ятаєш, на валеологiї нам розповiдали про симптоми.
- Ну?
- Дивись! - опускає трусики.
- Гм… Справдi, дивно… Якщо ти впевнена, що це - СНIД, то тодi…
- Я знаю…
- Стривай, але при останнiй стадiї вiдпадає нiс!
- Ти впевнена?
- Точно. Я щось таке чула. Ану стань збоку, я гляну на обличчя. Чекай, я стисну носа. Ось так. О, вiн хруснув! Мабуть, уже починає вiдмирати. Мiй вiтчим п'яний кричав, що хто багато «трахається», у того нiс вiдпаде.
- Дiвчинка ледве тамує сльози…
- Це ж, напевно, боляче!
- Так! Моя бабка казала, що швидко вмирати легко. А довго - боляче! А ти ж вмираєш потрошку! Слухай, давай, я попрошу маму, щоб ти у нас заночувала? Я хотiла б ще з тобою хоч раз набавитися досхочу. Моїй сестрi купили дитячу швейну машинку, то будемо гратися у швачок.
- Так! - зблиснули очi дiвчинки. - Я так хочу погратися зi швейною машинкою!
- Побiгли, бо вже - дзвiнок!
Вони забiгли до класу. Учитель вже сидiв за столом.
- А ви, дiвчата, хiба не чули дзвiнка?
- Чули… - опустили винувато голови.
- То чому запiзнилися?
Мовчать.
- Бо вони - лесбiянки! - гукнув якийсь розумник.
Клас вибухнув реготом.
Пiсля урокiв Катя пiдiйшла до дiвчинки.
- Ну що робитимемо зi СНIДом?
- Може, пiдемо до лiкаря?
- Але ж там твої родичi…
- Скажу, що однофамiльцi…
- Не повiрять. Може, вигадаємо тобi iнше прiзвище?
Увечерi дiвчинка приходить додому. Вiчно заклопотана мати ще на роботi. Батько читає газету. Дiти вечеряють. Старший сидить зажурений. Понуро дивиться в тарiлку. Коли батько виходить, дiвчинка його запитала:
- Щось трапилося?
- Нi! А тобi яке дiло?! Сиди й помовкуй!
Вона була дуже вразливою. Якщо щось, одразу плакала. Так i тепер, сльози набiгли на очi. А старший брат розповiдає середньому.
- Усi в училищi смiються з моїх чобiт. Я коли зайшов, реготу було на цiлу аудиторiю. Питали, чи часом мiй батько не сам їх зробив? Нiхто не вiрить, що в татка висока посада, що вiн заробляє 700 рублiв на мiсяць i що в нас є авто.
Розмову перервав батько, який надiйшов:
- Що таке? - гримнув вiн. - Ви вже нормально й поїсти не можете? Чого ревеш?
- Нiчого…
- Ну гляди менi.
А потiм прийшла мати. У неї були пiдфарбованi губи, завите волосся i нова голуба курточка. Дiти аж ахнули вiд несподiванки. Вони не звикли бачити матiр красивою.
Батько довго й прискiпливо дивиться на дружину. Йому щось не подобається.
- Марш спати! - гримнув вiн на дiтей.
Тi розбiгаються, задоволенi, по своїх кiмнатах. Нiхто ж не хотiв бути присутнiм під час їхньої розмови.
Дiвчинка одразу лягає у лiжко. I тiльки накрившись ковдрою з голови до нiг, залишивши невеличкий отвiр для повiтря, засинає. Вона завжди спить повнiстю закутаною. Коли вона накрита, їй не так лячно…
Вони знову їдуть. Цього разу в її рiдне село. Але як сказати батькам, що цей, майже на 15 рокiв старший чоловiк - її коханий?
Нiнка телефонує матерi, що до неї приїдуть журналiсти, якi писатимуть про церкву. Та погоджується, але є ще й батько, який впирається i видає рiшуче: «Нi».
Мати дзвонить доньцi. Але вже пiзно, бо дiвчина сидить зi своїм коханим у поїздi. Тодi Нiнка телефонує однокласниковi i проситься на нiчлiг до старої спорожнiлої хижки. Той погоджується. Каже, що залишить ключ на пiдвiконні, бо сам працює в нiчну змiну.
- Гаразд, - каже Нiнка.
- Але там немає свiтла! - попереджає вiн.
- Це нiчого! Ми купимо свiчки.
- Тодi до завтра!
- Дякую, Федю!
На великiй зупинцi вони вискакують, аби купити свiчки. Купують багато, щоб було достатньо на цiлий вечiр.
Перед хатою довго вовтузяться в темрявi, вiдчиняючи ворота, шукають ключа, вiдмикають дверi.
Нiнка забiгає першою, аби в темрявi вiдшукати по пам'ятi книжку й сховати. Книжку, яку їй ще на початку знайомства подарував Алоїз. А вона її вiддала Федi. Нiнка знає, що коханий за таке образився б. Тому поспiшає закинути її пiд лiжко.
- Маля! Що ти там вовтузишся? Допоможи менi, адже я тут уперше! У тебе щось упало?
- Нi! Я просто перечепилася…
- Ходи, запалиш свiчку.
Вiн роззувається i заходить до кiмнати.
Федя розпалив грубку, тому тут тепло i навiть затишно. Вони запалюють свiчки i розкладають пожитки. Потiм вечеряють.
Дiвчина ще хоче погуляти вечiрнiм селом, але Алоїз просить бути обачнiшою.
- Адже це - село! - каже вiн. - Хтось побачить, а потiм донесе батькам. Яке ти ще нерозумне! Думати треба головою!
- Не переживай, киця! Думаєш, я тут вперше ночую? Що-що, а хитрувати я вмiю! - смiється Нiнка.
- А з ким ти тут ще ночувала? Ти що - водила сюди хлопцiв?
- При чому тут хлопцi, рiдний! Ми сюди приходили вiдпочивати у вихiдні.
- Еге ж… - з недовiрою хитає вiн головою. - Знаю я твої вiдпочинки.
Потiм вони сидять на лiжку й дурiють. Їм завжди так добре вдвох, що бiльше нiкого, ну зовсiм нiкого їм не треба. Вони римують слова, щось пишуть. Їхня iдилiя вражаюча. Вони усмiхаються одне одному, а потiм вона легенько б'є його рукою. Вiн знає, що дiвчина починає загравати.
Потiм Нiна розстеляє лiжко й роздягається. Йому дуже подобається її голуба пiжамка, поцяцькована мавпочками i квiточками. Вiн каже, що тодi Нiна така дитинна i мила… Що аж хочеться з нею кохатися. Вона це знає, тому завжди перед тим, як лягти, проходжає кiмнатою. Їй подобається йому подобатися.
У пiжамцi й без макiяжу вона справдi не виглядає на свої роки. А ще коли набере отой невинний вираз обличчя. Що б Алоїз у цю мить не робив, вiн неодмiнно зводить на неї погляд i усмiхається.
Тодi вона пiдбiгає до нього i, мов дика кiзонька, плигає йому на колiна або опускається до нiг. I тiльки пiсля цього ховається пiд ковдру.
Нарештi вона задуває всi свiчки, крiм однiєї.
- Мишко, я спатиму! - мурличе вона. Бо знає, як вiн любить щоразу її завойовувати.
Вiн, почувши про «спатиму», зазвичай каже:
- Не «пойняв»… А я?
Але в їхньому випадку передбачуванiсть не має значення. Бо в них є гра. Велика гра. I вiн вже бiльше не читає, не пише, не бавиться i не думає. Вiн роздягається. I її вкотре веселить його вигляд. Вiн завжди одягає на нiч лише футболку. Алоїз тодi схожий на карапуза, який загубив трусики. I вона вкотре смiється.
- Ах, ти порося мале! - загрiбає вiн її в обiйми. - Ти з кого смiєшся, малеча? З дядi Алоїза?
- Пусти! Дурень дурний! - пирскає вона.
Але вiн ураз серйознiшає.
- Ти що - образився, - запитує вона, покриваючи цiлунками його плече. - Що я вже не так сказала?
- Нiчого, рiдна. Я просто подумав, що значно старший за тебе. Але я про це не жалкую. А ти?
- А що я? Я теж…
- Ану подивися на мене!
- Що таке?
- Зi скiлькома хлопцями ти була на цьому лiжку?
- О Боже! Що на тебе найшло? У тебе знову параноя?
- Вiдповiдай! Бо менi набридло завжди i в усьому, що стосується тебе, бути енним дядьком, розумiєш?
- Розумiю, дурнику мiй ревнивий… - пiдлещується Нiна, засiваючи цiлунками його обличчя.
- Нi, паскуднице! Не переводь стрiлки. Я, здається, про щось запитав, - бере її за пiдборiддя i дивиться просто в очi. - Менi потрiбна правда! Чуєш?
- Ну… З одним. Це було ще у шкiльнi роки. Вiн був моїм першим коханням.
- I першим партнером?
- Нi.
- Я ж казав тобi, що ти - сучка! А хто був першим?
- А може, досить?
- Нi, не досить. Я - твiй коханий, i маю право знати все.
- Чому ж я тебе не випитую про таке?
- Випитуєш!
- Не випитую! Задрав уже! Я така, яка є. Ти мене таку вибрав! Тепер нiчого нарiкати. Я тебе не тримаю, розумiєш?
Вiн чи не вперше бачить її такою. Вона не пiдтримала гру…
Нiнка вiдвертається до стiни, натягує ковдру на голову i вдає, що дуже хоче спати.
- Рiдна, ти хочеш спати?
- Так. Я втомилася з дороги.
- Поцiлуєш мене на нiч?
- Нi… Просто обiйми мене.
- Але ж, киця, ти знаєш, що я не заспокоюсь…
- Я вже сплю!
Вiн лежить i думає. Вiн не ображається. Поведiнка Нiни здається йому дивною.
«Що трапилося? - думає вiн. - Що я зробив не так?» Але вiдповiдi не знаходить. Вiн чує, як вона нервово сопе i, може, навiть схлипує…
Чому?
Чому?!
Чому?!!
Вiдповiдi нема. Запитати? Але ж вона й так не вiдповiсть.
I тут вiн здогадується, що його найбiльше насторожує. Вона накрилася з головою! Таке бувало тiльки на початку їхнiх стосункiв. «Пам'ятаю, - думалося йому, - як я з неї кепкував, мовляв, спить, як ведмедик у барлозi. А вона насуплювалася i вiдмовчувалася. I тiльки через кiлька мiсяцiв почала спати нормально. I ось тепер знову. Що ж трапилося?».
- Диви, до нас залетiв папуга, - раптом каже вiн.
- Що? Який папуга? - здивовано вистромляє голову Нiнка.
- А он - на стiнi!
- Де?!
- Та от: тiнь вiд свiчки бачиш? Це вiн i є: папуга африканський. Ось крила, дзьоб, а це - чубчик.
- Сам ти папуга, дурень дурний!
А вiн її лише мiцно-премiцно обiймає. Так, щоб кохана вiдчула всi його м'язи. Алоїз легеньким порухом голови вiдгортає покривало, щоб торкнутися її шиї. Чоловiк цiлує її нiжно й гаряче, аби вiдчути, як вона перебирає нiжками.
Але Нiнка лежить нерухомо. Тодi вiн цiлує її плече, щоразу далi вiдгортаючи покривало. I Алоїзовi здається, що вона м'якне, пiддається. Досвiдчений коханець це вiдчуває. Чоловiк перевертає її на спину…
Вона кохається пристрасно, але мовчки. Без слiз. Без запевнянь. Без прохань.
Потому щасливий коханець притискає її до себе, намагаючись заснути. Нiна лежить на його руцi. Вже засинаючи, вiн вiдчуває, як щось мокре й тепле покотилось на його долоню. Але не каже нiчого.
Хенде хох, кляйне порося!
Ну чому ти хочеш завжди усе зiпсувати? Що за така видатна риса характеру?
Я розумiю, що тобi важко. I не тiльки за мною, але й за звичним середовищем. Але вже так багато часу позаду. Я часто уявляю наше з тобою спiльне життя. Ми будемо багато мандрувати. Їздити Україною.
Ми будемо дивними, не схожими на iнших, i до дiдька творчими. Це має бути щось фантастичне. Не тiльки гармонiя тiлесна й духовна, а й iнтелектуальна. А ти починаєш хникати.
Не треба бути злим. Це найпростiше. Треба бути добрим. А це набагато важче.
Я чекаю ТЕБЕ! Ти розумiєш це чи нi?
Твiй Алоyes.
До тебе знову прийде сум. Прийде невтiшно, як надходить злива. Ота, котра вже давно нависала, але її вперто нiхто не помiчав.
Ти не радiтимеш новому карнавалу… Ти не танцюватимеш i не пiдстрибуватимеш разом з усiма. Зранку одягатимеш через «не хочу» свiй карнавальний костюм. I оце «не хочу» бахкатиме тебе по головi зливою, яку нiхто не помiчав.
А потiм поплентаєшся за малими на вулицю. Там розкидуватимуть цукерки, танцюватимуть i спiватимуть.
Даруватимуть квiти посеред вулицi й зими. Вродливий чоловiк пiдiйде до тебе й простягне жовтий, поцяцькований чорним, тюльпан.
- Данке… (Дякую…) - усмiхнешся ти.
Але вiдчуєш, що сказала цi слова через силу.
- Вi гайс ду? (Як тебе звати?)
- Еншулдiгунг, iх габе кайне луст цум шпрехен! (Вибачте, я не маю бажання розмовляти).
- О! Вас iст пасiрт? Вiр габен гойте карнавал. Унд зi золлен нiх траурiг зайн, зондерн лустiг. (О! Що трапилося? У нас сьогоднi карнавал i ви маєте бути не сумною, а веселою).
- …
- Я гуд. Фiле шпас. Бiс нексте мал. (Ну гаразд. Хай щастить. До наступного разу).
- Чюс. (Бувайте).
Ти триматимеш в руцi оту жовто-чорну квiтку i тобi чомусь так захочеться плакати.
Навiть почне болiти око.
«Мабуть, продуло», - подумаєш ти i, припинивши збирати з дiтьми цукерки, пiдеш додому.
«Чому? - розмiрковуватимеш ти. - Чому я не радiю, коли iншi веселяться. Що зi мною не так?»
Це все тебе страшенно засмутить, адже на цей карнавал ти чекала пiвмiсяця!
У кiмнатi знiмеш зелену перуку, накладний нiс клоуна i ляжеш. Будеш переповнена кепським настроєм, як твоя торба - цукерками. I вперше тут тебе огорне темний розпач нерозумiння власного смутку.
Лежатимеш нерухомо пiвгодини. I в одну прекрасну мить зрозумiєш, що око вже не болить, i ти цього навiть не помiтила.
Тодi вирiшиш, що не варто пропускати те, на що так довго чекала, i що, можливо, бачиш отаке дiйство востаннє. I якось сумно, нiби аж приречено, знову одягнеш перуку, червоний нiс. Гай-гай, з таким настроєм тiльки клоуном бути…
Вийдеш на вулицю. I чомусь з натовпу одразу винирне отой дядько, який подарував квiтку:
- О, гало! Iх габ дiх гезусхт! Во варст ду? (О, привiт! Я тебе шукав! Де ти була?)
Вiн закрутить тебе в цьому танцi нiмцiв, цукерок i декорацiй. Ти на мить станеш такою ж, як вiн. Бо гарний настрiй, як i поганий, завжди передається.
Але око! Однiєї митi, ти ЗНОВУ зрозумiєш, воно ЗНОВУ тебе дуже! Сильно! Болить! Настрiй вкотре перемiниться…
Знову кiмната i лiжко. Ляжеш i прислухатимешся до себе…
Що сталося?
Звiдки цей стан?
Тодi вирiшиш не вiдкидати свiй сум. Бо смуток, як i щастя, це - стан душi. Чому, коли вже вiн прийшов, не побути з ним? Адже притлумивши його, ти не розв'яжеш проблему, а тiльки заженеш її на дно.
Тодi вирiшиш просто поговорити зi своїм настроєм. Захочеш сама себе запитати:
- Хто ти, дiвчино, що боїшся власного смутку?
Адже по-спражньому живе тiльки той, хто не боїться нiчого. В кого немає страху.
I ти, заплющивши очi, вийдеш за межi тiла (чекай, хiба не звiдси починається медитацiя?), станеш осторонь себе i спостерiгатимеш.
Тодi спостереження поведе тебе за межi кiмнати, на карнавал, на який не хотiлося йти…
А чи не був цей примусовий похiд спровокований для плачу?
Щоб потiм пiдло собi збрехати: я плакала, бо менi не сподобалося на карнавалi.
Чому ж не сподобалося?
I врештi непомiтно пiдкрадешся до головного: чому вранцi тобi було неприємно стояти на зупинцi?
Стоп!
Ти ж насправдi не матимеш вiдповiдi на причину вранiшнього депресивного настрою! I оце незнання ще тодi забило свiй дряпучий цвях. Настрiй, згадаєш ти, погiршився, але ти вирiшила проiгнорувати цей стан. Ти не хотiла в нього занурюватися. Ти не хотiла подорожувати ним. А тепер маєш аж двi неприємнi процедури роздягання.
Ти ще довго стоятимеш над собою, розкладаючи, записуючи й зіставляючи отi «чому». I коли останнє запитання стоятиме навпроти вiдповiдi, ти помiтиш, що нiмуєш. Без слiз, без бажань, без болю…
Бiльшiсть людей не хочуть шукати вiдповiдi на свої «чому», бо бояться побачити себе негарними. Бояться розгледiти свої негативнi риси, якi вони так звикли маскувати вiд стороннiх. Але все, що приховане, насправдi не зникає. Воно стає болючiшим.
Ти знову поєднаєшся з собою. Пiдiймешся з лiжка i пiдеш робити зарядку.
Минулої ночi голубу курточку, куплену за довго заощаджуванi грошi, було порубано на дрiбнi шматочки. Дiти голосили, мов навiженi, але вiдiрвати батька вiд матерi нiхто не наважився.
Вони боялися його, як хвалився той, «мов вогню». I був цим страшенно вдоволений.
- Тiльки я тут - хтось! - казав вiн, сидячи за погаром вина.
I всi справдi вiдчували себе нiким. Бо над ними панував один великий бог - страх.
- Тiльки мене ви повиннi слухатися! - правив далi «татко». - А ти, виблядку, чого так дивишся? Хто тобi дозволяв дивитися менi у вiчi? Сиди собi i сопи у двi дiрки!
У такi хвилини мати десь переховувалася. Iнколи спала в сусiдiв, iнколи - у свекрухи. Але та не завжди пускала її, примовляючи:
- Казала тобi, щоб за мого сина не виходила! Бо ти йому не пара! Тепер йди до нього. Хай тебе б'є, коли ти - курва! Мабуть, гуляєш, тому й лупцює! От я вийшла замiж дiвчиною, не те, що ти - з причепом! Тепер тебе Бог i карає. Забирайся додому!
А насправдi вона, як i всi, боялася сина. Не могла пiдiйти до нього й сказати:
- Синку! Схаменися! Що ти робиш? Хiба не бачиш, як глибоко травмуєш дитячi душi? Що породивши нове життя, вдихаєш в нього всю свою поганющу суть?
Часто, коли дiвчинка прибiгала до баби вся в синцях, стара казала:
- Но, бачиш дитино, знову дiсталося. Так i мiй чоловiк усе бив дiтей… А мене - iще бiльше. Гей-гей, скiльки разiв не ночувала я вдома! Зате на старiсть, коли був уже геть немiчним, я йому вiдплатила сповна!
Двi подружки пiшли в лiкарню. Вони мали план: як зробити так, щоб про їхнi вiдвiдини не дiзналися в школi. Бо директор точно розкаже батькам. А тодi - начувайся!
Вони прийшли пiзно. Пiсля урокiв. Несмiливо проходжувалися коридорами, не знаючи, в якi дверi податися. Такi слова, як «гiнекологiя» чи «жiноча консультацiя» не говорили їм нi про що.
Трохи повагавшись, зайшли, де було привiдчинено. За столом сидiла лiтня жiнка з добрим обличчям.
- Доброго дня! - першою обiзвалася Катя.
- Доброго дня, дiвчатка, - глянула на них жiнка в бiлому.
- Ми шукаємо лiкаря…
- Лiкаря? А що ви хотiли?
Десь заплакала дитина…
- А ми хотiли порадитися, - взяла iнiцiативу на себе Катя.
- Порадитися? Гм… I що ж вас, милi мої, турбує?
- Вона, - киває головою на подружку Катя, - хвора.
- I чим вона хворiє?
- Ми точно не знаємо, але здається, що СНIДом! Принаймнi саме зi СНIДом спiвпадають всi ознаки…
- Що? СНIДом? - розширились здивованi очi жiнки в бiлому.
- Так! Бо в неї там болить i пече! А ще й висипка є!
- Гм… Але ж ви сiдайте… дiвчатка… сiдайте. Не стiйте бiля дверей.
Дiвчата нiяково познiмали з плечей рюкзаки. Посiдали на самий крайчик тапчана, готовi кожної митi дременути.
- А ще що? - питала жiнка. - Що ще турбує?
- Ну… Ми не знаємо…
- Гм… - розмiрковує жiнка в халатi. - Звiдки тут взятися СНIДу? У тебе колись брали кров на аналiз?
- Нi, - видихнула дiвчинка.
- А з хлопцем ти спала?
- Спала! - опустила очi мала.
- Спала?! I коли ж це ти встигла?
- А її зґвалтували, - поспiшила рятувати подружку Катя.
«Зґвалтували? - подумала дiвчинка. - Хiба це входило в нашi плани? I звiдки вона таке взяла?»
- Зґвалтували? - перепитала жiнка. - Так потрiбно заявити в мiлiцiю! Що ж ви тут сидите! Ти хоч знаєш, хто тебе зґвалтував?
- Знає! Аякже! Звичайно, що знає! - брехала перелякано Мар'яна.
«Навiщо ти таке городиш? - запитував погляд дiвчинки. - Що тепер далi? Як ми з цього виплутаємося?
- Мусите заявити! Що ви чекаєте? Так хоч грошi матимете…
- Та нi, нам не потрiбнi грошi. Нам би її вилiкувати:
- Але, дiвчата, скажу вам чесно, вiд СНIДу не лiкують. Вiд нього помирають. Причому доволi швидко. А тобi, дiвчинко, потрiбно зареєструватися в нашiй лiкарнi. Заповнити анкету. Здати кров, пройти обстеження. Можливо, це навiть коштуватиме грошей.
- Нi! Я не можу зареєструватися! Я хотiла б, щоб це все зробили, не засвiчуючи мого прiзвища!
- Гм… А це ще чому?
- Бо ви зателефонуєте до школи!
- Бо в мене тут родичi працюють! I ви їм розповiсте! - в один голос закричали дiвчата.
- Родичi, кажеш? I хто тут у тебе?
- Я не можу вам цього сказати.
- А чому б i нi? Ти менi скажи, а я нiкому не розповiм, не хвилюйся.
- I дiвчинка ледь прошепотiла прiзвище.
- Це та, що в хiрургiї? - задумалася жiнка в бiлому. При цьому її обличчя аж витягнулося вiд цiкавостi. Але не отримавши вiдповiдi, перепитала:
- Та, що на третьому поверсi?
- Так! - вiдповiла дiвчинка i вiдчула, як її боляче вщипнула подруга. Але вже було пiзно.
- Ой, дiвчатка мої… - задумалась жiнка. - Навiть не знаю, чим вам допомогти. СНIД - це дуже страшна хвороба. Тобi потрiбно стати на облiк. А тепер ви маєте пiти, бо я мушу зачинити кабiнет.
Вони вийшли. Через кiлька хвилин, коли вже були на подвiр'ї, вийшла й жiнка в бiлому халатi. Вона поставила бiля себе вiдро й швабру i почала прибирати довгий коридор гiнекологiї.
Дiвчата сiли на лавицю. Що тепер робити? Вiд кого чекати допомоги?
- Я боюся, - захникала Катя, - що я теж хвора. Ми ж iз тобою також цiлувалися. А хвороба ця передається саме через любощi. Я також помру?
- Менi дуже страшно! - схлипнула дiвчинка. - Я не знаю, що робити…
- Є тiльки два варiанти. Перший, це зареєструвася i здати аналiзи. Iнший, гiрший, мовчати i чекати, коли ти помреш… Я вибрала б перший.
- А я не можу! Ти не знаєш, що зi мною зроблять вдома, коли дiзнаються, що я спала з хлопцем!
- А може, ти не спала? Ми ще не вияснили…
- Нi, точно спала. Я чомусь так вiдчуваю.
- Я би все одно розповiла мамi. Вона б допомогла.
- А я не можу, бо вона розповiсть батьковi. I вiн мене вiдлупцює. А потiм вiдлупцює маму.
- З чого ти взяла?
- А я одного разу чула, як вiн казав мамi, що якщо я завагiтнiю, куритиму або матиму погану поведiнку, то вiн її приб'є. Але спочатку приб'є мене!
- Чому ти його так боїшся? Коли ми зустрiлися на вулицi, вiн зi мною так мило розмовляв. Менi здалося, що твiй тато такий приємний! Навiть мене погладив. А ти говориш такi жахливi речi. Краще мати рiдного батька, нiж так, як я - вiтчима.
Вони попрощалися. Дiвчинка йшла додому з подвiйним каменем на серцi. Окрiм невилiковної хвороби, її гнiтило ще й почуття безмежного страху.
Одного пiзнього вечора стомлена i сумна Нiнка повертається пiсля роботи i курсiв додому.
Кiлька днiв тому вона вирiшила розповiсти Алоїзовi про свої плани на наступний рiк, але нiяк не наважувалася. Бо страх бути незрозумiлою часто навшпиньки ходив за нею.
А ще у коханцiв аж два вечори не було любощiв.
«Що трапилося? - думає Нiнка - Це на нього не схоже. Можливо, в Алоїза з'явилася iнша? I вiн кохає ЇЇ? Так-так, адже сьогоднi зранку вiн не так поцiлував мене на прощання. I обiйняв лише легесенько!
А ще вночi Нiна прокинулася вiд того, що спала не на його плечi, а на подушцi! Вона ледь не розплакалася i навiть хотiла його розбудити, щоб запитати, чи вiн її ще кохає. Але потiм вирiшила зробити це вранцi. А коли вiн зранку не потягнувся до неї, вона страшенно образилася i розплакалася.
- Чому ти плачеш? - питає здивований Алоїз. - Мишко, тобi вже час збиратися. Дивися, вже дев'ята година. Знову шеф на тебе нагримає. Чому ти плачеш? Можеш менi пояснити?
- Не-е-е-м-о-о-о-ж-у-у-у! Ранiше ти мене зранку нiчого не питав!
Вiн хоче обiйняти її, але Нiна рiзко встає з лiжка.
- Не хочеш обiймати i не треба! Спи собi. Якщо не кинешся до телефона, тiльки-но я вийду за дверi!
- Що ти, мавпочко, верзеш? - смiється вiн. - Кому я можу телефонувати? Хiба я не весь час проводжу з тобою?
- Ага! Як ти проводиш зi мною час, коли я з 10-ої ранку до 9-ої вечора в мiстi?!
Переповнена спогадами, що цвiрiнькають в нiй розтривоженими горобцями, засмучена дiвчина натискає на дзвiнок. Та дверi їй нiхто не вiдчиняє. Її серце знову налякано тьохкає: «Де вiн?».
Вона вiдмикає квартиру сама. Вечеря нидiє в холодильнику. До неї нiхто не торкнувся.
«Де ж вiн?»
Спантеличена довго думає, сидячи на кухнi. I що тепер робити? Адже це трапилось уперше! Вперше з нею не порадилися i нi про що не попередили.
«Як правильно вiдреагувати?», - думає вона.
Нiна вирiшує чекати. Не може ж вiн десь так довго затримуватися. В її трошки хворобливу уяву розтривоженi горобцi наносять образи темних вулиць, прихованих барiв. I коханок.
Дiвчина лежить на лiжку й вдає нiби читає.
Далi розiгрiває вечерю.
Накриває стiл на двох.
Робить це дуже повiльно.
Весь час чекаючи.
Та Алоїз не приходить.
Коли одинадцята година вистрiлює сумнiвами, коли горобцi, яких пiдпалила її уява, починають запалювати собою все довкола, Нiна вирiшує йому зателефонувати. Вона набирає номер й чекає iз завмиранням серця. Що вона йому скаже? Що запитає? Яким тоном розмовлятиме? Нiщо в ту мить не природне. Тiльки страх.
Але зi слухавки банально повiдомляють:
- Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжностi!!!!!!!
- О! I що тепер?!
Вона чомусь не може не сердитися. Вiдчуває себе надзвичайно ображеною. Її плаксиве «я» повстає проти такого поводження! «Зрада! - кричить воно, надриваючи серце. - Пiдла зрада! Тобi не цiкаво, з ким вiн там? Яка вона i скiльки їй рокiв? Чи вродлива i чи гаряча у лiжку?».
Дiвчина знову бреде до телефону. Як на зло, на мобiльному ще вчора закiнчився рахунок. Набирає його номер, думаючи над тим, що тепер, коли Алоїз увiмкне телефон, у нього виб'є вже двiчi: «Вам дзвонили…»
I це погано! Тепер вiн знатиме, що Нiна йому стiльки разiв телефонувала!
«Ваш абонент поза зоною…»
Вона вимикає свiтло. Вкладається в лiжко, намагаючись заснути. Лежить так не довше п'яти хвилин.
А потiм - сльози, сльози, сльози…
Дикий безутiшний плач.
Але чому вона плаче? Що вiн зробив не так?
Потiм вона накривається з головою i вже так ридає. Через двадцять хвилин це їй набридає i вона телефонує знайомiй. Бо подружок у неї нема. Нiна скаржиться на Алоїза:
- Уявляєш? - розповiдає вона. - Я тепер навiть не знаю, де вiн!
- Я в шоцi! - каже знайома й одразу пропонує. - Приходь до нас. Хоч раз в життi погуляєш. А то через твого розумника я скоро забуду, який ти маєш вигляд.
- Добре! - погоджується Нiнка, бо бути сама тепер не може. Мусить вiдволiктися вiд цих слiз. Має примусити себе усмiхнутися, адже на душi гiрко i розпач.
Дiвчина сiдає у нiчне таксi, так i не збагнувши, чому так невтiшно плакала?
Коли Нiна приїхала, хлопцi й дiвчата вже чекали на неї з пивом. I тiльки-но вона вiдкоркувала пляшку, як зателефонував ВIН.
Нiнка сотнi разiв говорила собi, що коли подзвонить Алоїз, вона не братиме слухавку iз принципу, але тепер одразу до неї кидається.
- Мишко моя! Де ти сховалася? Я зайшов до хати. Сиджу тут вже десять хвилин, а тебе нема й нема! Де ти, маленька?
- Я в подружки. П'ю пиво.
- А що ти там так пiзно робиш? Коли прийдеш?
- Я не прийду!
- Як це?
- Не прийду!!!
- I чому?
- Тому що ти повiвся зi мною пiдло!
- Чому, маленький i дурненький зайчику? У нас була акцiя. А потiм ми з хлопцями завалили на пиво.
- Але ти мiг мене попередити!
- Мишко, я вже був п'яненьким i геть забув! Ходи додому, рiдна!
- Нi.
- То що менi робити?
- А що хочеш!
Насправдi вона ДУЖЕ хотiла додому. Вона ДУЖЕ хотiла до нього. Бо, як не дивно, любила, коли чоловiк напiдпитку. Це траплялося рiдко, але тодi вiн був таким кумедним. Вiн так її тодi любив i пестив! Легкий запах алкоголю та якоїсь кнайпи збуджував Нiну. Але зараз вона не бiжить до нього, бо вибирає дурну й егоїстичну позу ображеної. Нiнка не захотiла стати розумiючою й доброю. Не змогла. Не навчилася.
А ще вона не могла показати свою слабкiсть перед знайомою, яка щойно казала: «Тiльки-но вiн тобi зателефонує, як ти одразу побiжиш. Ти - ненормальна. Хiба не бачиш, що вiн завжди робить усе, як захоче? Перестань над ним трястися. Ти - дiвчина! Хай вiн за тобою бiгає! Думаєш, де вiн зараз сидить? Iз пацанами? Не будь наївною».
«Ну i як тепер зiбратися й пiти? - думала Нiна.
I вона стала в позу. Це був маленький акт самоствердження. Тiльки в чиїх очах?
Його?
Подруги?
Своїх?
Нiнка засинає на одному лiжку з Танькою, весь час чекаючи, що коханий зателефонує знову. Тодi вона пiде, незважаючи нi на що. Але Алоїз не дзвонить, i вона, стомлена чеканням i пивом, провалюється у сон.
Будить її телефонний дзвiнок.
- Мишо! Ти де?
- Як де? Я сплю!
- Куди ти подiлася? Я прокинувся вiд того, що нiкого не обiймаю! Я нiчого не розумiю, - бурчав у слухавцi здивовано-сердитий голос Алоїза.
- Я ж у Таньки.
- Як це у Таньки? Що ти там робиш? Бачила, котра година? Що ти там робитиш о п'ятiй ранку?
- Що-що? Сплю!
- А чому ти не вдома? Я щось нiчого не доганяю. Слухай, я що - вчора напився? Нiчого не пам'ятаю! Ми що, посварилися? Вибач, моє оленяточко. Повертайся додому!
- А вчора? - починає хникати Нiнка.
- Учора? А що було вчора?
- Я прокинулась, а ти мене не обiймав! В тебе є iнша-а-а-а-а-а! Я знаю-у-у-у-у-у! Я все зрозумiла-а-а-а-а-а-а! Але щоб ти знав, можеш собi мати iншу, я й так скоро вiд'їжджаю-у-у-у!
- Куди це ти, моя маленька мрiйнице, збираєшся? - вже смiється вiн з її нової витiвки-привертання-уваги. - Бери таксi й дуй додому, щоб я тебе трошки погриз.
- А я не хо-о-чу-у-у, щоб ти-и м-е-ен-е гриз!
- Добре, жабко, не хочеш i не треба! Але повертайся!
Сонна Танька пiднiмає голову:
- Нiно! Я хочу спати! Май совiсть!
- Добре! Їду… - шепоче дiвчина в слухавку.
А вдома, як завжди, плачi й обiйми. Вона вмiє подобатися цьому чоловiковi. Умiє плакати на його плечi. А вiн умiє любити її сльози.
Оце й є дивом двох закоханих. Вони знайшли i ключ, i шпаринку.
Привiт, жабеня!
Як це на тебе схоже: ще одну справу не вирiшити, як уже замутити iншу. Який Єгипет?! Який ще наступний рiк?! Ти спочатку розберися з Нiмеччиною у цьому роцi!
Тут один мiсяць розлуки годi пережити, а ти вже в нову неволю лiзеш. Менi так вiд цього чомусь важко i сумно. Хрiновий стан. Я тобi це пишу, бо ти казала, що мiж нами не має бути таємниць, а не для того, щоб поплакатися…
Знаєш, наша переписка замiнює щоденник. Але жодний Інтернет не замiнить твiй голосочок. Голос - це майже пiвлюдини. Навiть паузами, зiтханнями чи бринiнням можна так багато сказати! От якби ще й зображення!
Цiлую тебе.
Ти вiдвiдуватимеш найцiкавiшi у твоєму життi заняття. Спiлкуватимешся з рiзною молоддю. Одного разу Оналi розповiсть тобi про цiкаву молодiжну програму, за якою можна майже безплатно поїхати на рiк до Австралiї.
Оналi розповiдатиме тобi про свого хлопця, який у 24 роки вже побував ув Iндiї, Америцi та Австралiї, звiдки повернувся вже з нею.
Потiм до твоїх рук потраплять iнформацiйнi буклети про молодiжнi програми. I тебе шокує, що у твоїй країнi ти про них нiчого не чула. Бо вдома навiть за iнформацiю про «Аu pair» та «Work and Travel» тобi довелося платити шаленi грошi! Це коли тут, за кордоном, бiльшiсть програм безкоштовнi. Платити потрiбно тiльки за дорогу. В Єгипет, наприклад, ще й перелiт забезпечують. Ти замислишся над тим, чому тут молодь зовсiм не така, як у твоїй країнi? А вiдповiдь дуже проста: бо тут про неї дбають.
У тебе засвiтяться очi: ти зрозумiєш, що життя лише починається! Що всi дверi для тебе вiдчиненi.
Знову фестиваль. Знову свято. Народ iз веселими обличчями засiватиме мiсто солодощами. На вашiй «вег» (вулицi) - карнавал. Король i королева кидатимуть з авто цукерками, а щасливi дiтлахi бiгатимуть за ними, спiваючи:
- Колонiя-а-а! Вiва-а-а Колонiя-а-а!!! (Колон - давня назва Кельну.)
Велика лавина свята. Без єдиної пляшки алкоголю. Без жодної сигарети. Без лайливого слова чи бiйки. Тут дiти не сперечатимуться, бiля чиїх нiг упала цукерка i кому вона належить!
Ти будеш безмежно здивована, коли чужi малюки тицятимуть тобi до рук шоколаднi батончики «Баунтi» чи «Снiкерс».
Вуличний король з королевою, розкидавши цукерки, зiйдуть з авто i станцюють чудернацький танець давнiх нiмецьких правителiв. У кожного нiмця цього дня на щоцi буде малюнок: три корони й дев'ять крапель слiз - герб мiста, в якому ти житимеш.
Ти згадаєш, як довго чекала на це свято: початок найбiльшого карнавалу Європи. Адже попереднi були тiльки своєрiдною пiдготовкою. За кiлька днiв на мовних курсах повiдомлять, що на тиждень скасовуються навчання. Ти здивовано запитаєш: «Чому?».
- Бо ж карнавал розпочинається! Вулицi перекриють так, що жодне авто не прошмигне.
- I що - нiхто не працюватиме?
- Так хто ж буде працювати у КАРНАВАЛ? - смiятимуться iз твого невiгластва.
- Справдi, - згодишся ти, - як можна працювати, коли КАРНАВАЛ.
Коли починається карнавал, життя стає суцiльним святом.
Усе набуває дедалi сiрiшого кольору. Мати тепер спить у кiмнатi з донькою. Вони поставили велике лiжко, на якому ночують. I це тодi, коли випускницi так потрiбен свiй простiр.
Тепер вона не може вечорами писати щоденник, плакати на самотi, сумувати чи мрiяти. У неї була одна-єдина радiсть у цьому будинку - кiмната, в якiй можна сховатися. А тепер нема й її.
Вони сплять разом. I мати часто розповiдає, що скоро житимуть без тата. Вона малює картини щасливого життя в мирi й злагодi, i серце дiвчини поволi вiдтаює.
«Невже це можливо? - думає вона. - Хiба я заслужила на таке щастя? Боже, яка я, мабуть, погана, адже мрiю жити без рiдного тата? А ще я мрiю, щоб вiн помер i щоб я його бiльше нiколи не бачила».
Так i текло життя. У переповненiй хатi панувала самотнiсть. Нiхто не хотiв пускати до себе в душу когось iншого. П'ятеро камiнних черепах пiд однiєю стрiхою.
Одного ранку мати почувалася кепсько. Вчора вона не спала з дiвчинкою. I та цiлу нiч пiдозрювала, що мати - в батьковiй спальнi. Донька до пiвночi не могла заснути i навiть не роздягалася. Боялася, що почнеться сварка, тому була готова до втечi. Вона завжди намагалася втекти, щоби десь пересидiти бiйку.
Батько це знав i ховав ключi вiд вхiдних дверей. А коли вона вилiзала через вiкно, то примушував її повернутися.
- Нi! - кричав вiн. - Ти не втечеш! Ти будеш тут! Ти будеш на все це дивитися! Аби боялася! Аби знала, що таке моя сила i влада!
Але її не потрiбно було вчити страху. Вона вже давно навчилася.
Та в той ранок донька зайшла у вiтальню й побачила, що всi квiти, якi мати так любила, якi викохувала роками, вирiзанi пiд корiнь i мертво стеляться килимами.
Її серце боляче тьохнуло. Вона стояла й дивилася на них, не знаючи, що робити.
До кiмнати зайшов брат.
- Я бачив, як татко їх рiзав. Вiн попросив мене принести ножа.
- I ти ПРИНIС?
- А ти що - не принесла б, якби ТАТКО наказав?
А дещо пiзнiше дiвчина почула крик матерi. Вона вибiгла до коридору i побачила, як сходами спускається батько. Через кiлька хвилин угледiла маму. Та йшла з другого поверху, одягнена в халат. Вiн був наполовину розстiбнутим i дiвчинка побачила, що пiд ним нiчого нема.
Донька затиснула долонею рота: мати опускалася сходами повiльно, голосно стогнучи: «Чому? За що?».
(Цi слова, тон, i сама постать матерi, яка спускалася сходами, тримаючи руки мiж нiг, якими стiкала кров, ще довго потiм снилися дiвчинi ночами. Тодi вона прокидалася в холодному потi, а її серце билося в шаленому ритмi. Жах огортав її нутро. I вона була змушена вмикати свiтло. Але коли знову його гасила, то вiдчуття, що в кiмнатi хтось є, i вiн зробить i їй боляче, не покидало…)
А мати все опускалась i опускалась. Дiвчина стояла, затиснувши долонями рота. Бо батько терпiти не мiг крику чи плачу. Вона боялася своїм вереском зробити мамi ще гiрше.
З кухнi вийшов брат. Спочатку вiн побачив сестру. Потім - матiр. Зрозумiв, що зараз має щось трапитись, якщо ще не трапилося. Тому поспiшив кинути на плечi наплiчника i податися з хати.
Батько стояв бiля вiшака й одягав пальто. Вiн навiть не дивився у бiк матерi.
- Допоможи менi… Ти ж лiкар! - просила вона. - Чому ти це зробив?
Але вiн незворушно одягався. Так само незворушно взяв портфель i вийшов за сином. Та через мить повернувся, щоб гримнути на доньку:
- А ти що стовбичиш? Ану геть до школи!
I, грюкнувши дверима, пiшов.
А дiвчина залишилася, щоб допомогти матерi дiйти до лiжка, пiдстелити клейонку, аби не закривавити простирадло, побiгти в пошуках машини, яка б довезла до лiкарнi.
Наступного дня у школi до неї пiдiйшла директриса i запитала, що трапилося з мамою. Виявляється, їй зробили важку операцiю.
- Що сталося? - випитувала Ольга Василiвна.
- Мама впала з драбини! - сухо вiдповiдала школярка.
- Так зрання? - здивувалася директор. - А що вона удосвiта робила на драбинi?
- Не знаю.
Нiхто не вчив дiтей тiєї сiм'ї брехати… Вони проходили цю науку самi.
Кiлька днiв дiвчина не ходила до школи, бо змушена була доглядати за лежачою матiр'ю. Iз родини тiльки тiтка зайшла, аби провiдати хвору.
- Ну що? Як ти тепер? - запитала вона.
- Та, дякувати Богу, лiпше. Вже не так болить…
- А операцiя як пройшла?
- Та як? Вичистили всю… Матку вирiзали…
- Та ти що! А вiн? Що вiн?
- Та хiба я знаю… Не заходить. Навiть у дiтей не запитав про моє здоров'я.
- От скотина!
Мати починає схлипувати.
- А коли йому сказали, що я - у лiкарнi, то дуже зблiд. Але не прийшов…
- От падлюка!
- Так само i свекруха не зайшла… Нiхто мене не любить. Залишається хiба скочити у воду…
- Не розумiю, чому мама тебе не провiдає…
А дiвчинi тим часом пригадався випадок з далекого дитинства. Надворi здiйнявся шалений крик. Вона спочатку навiть не виходила з кiмнати, бо вже звикла до вiчних з'ясовувань стосункiв. Боялася, аби не побачити такого, що буде її мучити ночами. Але крики ставали дедалi вiдчайдушнiшими. Вона не втрималася й вибiгла.
Бiля колодязя стояли родичi i щось кричали в один голос. На превеликий жах у глибинi криницi вона побачила матiр. Та безуспiшно намагалася по мокрому цямринню вибратися нагору. Вона ледве трималася на водi…
Ще трохи побалакавши, тiтка пiшла. Племiнниця вийшла її провести. Бiля ворiт вони зустрiли батька зi старою Монцiєю, його матiр'ю.
- Наша мама - хвора! - сказала дiвчина. - Вона перенесла операцiю, а ви не прийшли її навiть провiдати.
Батько глянув вовком на доньку, але змовчав. Зате у старої обличчя скривилося злобою:
- Так їй i треба! - прогарчала вона. - Аби знала, як гуляти ночами!
- Мама всi вечори вдома! - кинулася захищати внучка. - Вона вже чотири мiсяцi спить зi мною в кiмнатi.
Обличчя батька побагровiло, як буряк. Його очi налилися кров'ю. Але вiн не промовив нi слова. Плюнув до нiг доньки i, розвернувшись, пiшов до хати.
- Тьху на вас, дурних i шалених! Аби я ще з вами мороку мала! - сплюнула i собi стара й пошкандибала геть, спираючись на палицю.
- Ой, мамо-мамо, грiх будете мати, що так чините, - мовила услiд тiтка й теж попрямувала додому.
Дiвчинка залишилася на вулицi. Довго стояла, боячись повертатися. Бо що їй тепер скаже батько? Але тут почула крики з будинку. Тепер вона просто не мала права втекти. Прикута до лiжка мати залишалася сама. Її потрiбно було рятувати. Будь-якою цiною…
- Знаєш, мiй зайчику, що я тобi недавно хотiла сказати?
- Напевно, щось збрехати, - пригортає її, смiючись.
- Нi! Я в Інтернетi прочитала про програму обмiну для студентiв. Називається «Аu pair». Завдяки їй можна побачити свiт.
- А ти що - до Португалiї на заробiтки вже не їдеш? -посмiхається вiн.
- Не смiйся!
- Хiба я смiюся? Просто кiлька мiсяцiв тому актуальною була Португалiя. Ще ранiше - Угорщина. Чим маримо цього разу?
- Але я хочу кудись поїхати! Я ж iще нiчого не бачила!
- Мишко, невже ти думаєш, що Інет розповiдає правду?
- Бачиш, ти менi не вiриш! Ти завжди вважаєш мене безпомiчною!
- Я так не вважаю! Хiба безпомiчна дiвчина давала би собi раду, пiшовши з дому пiсля закінчення школи? Ти хочеш, щоб я тебе вiдмовляв вiд закордонного вояжу?… Я не буду цього робити.
Пiсля розмови вона тихо плаче на балконi, курячи цигарку.
- Хiба вiн так мав вiдповiсти? - схлипує вона. - Хiба це мав сказати?
«О'кей! Якщо йому так байдуже, то я вiзьму й поїду!» - вирiшує вона, роблячи останню затяжку i кидаючи недопалок униз.
Наступними мiсяцями вона оформляє потрiбнi документи, записується на посилений курс вивчення нiмецької мови. Тепер вона не має часу на прибирання хати.
Їхня розмова потрохи забувається, хоча осад залишився. Адже дiвчина, яка хоче вiдчувати себе потрiбною, не може забути, що найближча людина, коханий, так легко її вiдпускає.
Одного дня вони пектимуть картоплю в старому осiнньому парку. Алоїз збиратиме хмиз, а кохана носитиметься бiля невеличкого озерця, намагаючись виловити звiдти жовтий листок. Нiнка вирiшує знову зачепити болючу тему.
- Мишко! - взялася вона допомагати розкладати вогонь. - А ти мене кохаєш?
- Що за дурнi запитання, малеча? Ти сумнiваєшся? Чому ми тодi, по-твоєму, разом живемо?
- Звiдки я знаю? Може, тобi так зручнiше!
- Ха! I в чому? Можеш менi пiдказати?
- Ну, я не знаю… Але я задала конкретне запитання i чекаю на таку ж вiдповiдь.
Вiн бачить, що вона надуває губи, тому поспiшає її пригорнути.
- Та люблю, люблю тебе! Таке пелехате киценятко! Як я можу тебе не любити? Тiльки чому ти в цьому засумнiвалась, маленька?
- А чому ти так легко мене вiдпускаєш? А якщо я бiльше нiколи сюди не повернуся? Тодi ти мене втратиш! Як тодi буде? Бо якщо ти мене кохаєш…
- Ой, як хитро ти все замутила! Рiдна, але якщо ти кохаєш мене i хочеш бути зi мною, то обов'язково повернешся. Правда?
- У життi все може трапитися…
- Ось бачиш, ти не впевнена у своїх почуттях, а не в моїх! Адже я чекатиму на тебе. I не патякаю, що в життi все може трапитися… О, вже сльозки потекли! Мишко, ну чого ти останнiм часом така заведена? Нiчого вже й сказати не можна… Ходи до мене…
- Нi, - вiдходить вiд нього. - Краще вже договорюй, що збирався!
- Я тiльки хотiв сказати, що не боюся тебе втратити…
- Ах так! Ну й не бiйся! - вся розчервонiла, вона розтирає сльози кулачками. - I не треба! Я можу одразу вiд тебе пiти! Хоч сьогоднi! Подумаєш!
- Мишко, чого ти? Спершу дослухай. Якщо я маю тебе втратити, то й так утрачу. А може, ми через кiлька мiсяцiв розiйшлися б i без твоїх вiд'їздiв? А тепер матимемо час про все подумати на вiдстанi…
- А що думати?!! Ти мене просто не кохаєш! Я тобi не по-трiб-на! От i все!
- Рiдна, скажи менi, що ти бачила у своєму життi? Ти працюєш на двох роботах i ледве зводиш кiнцi з кiнцями. А так вивчиш нiмецьку мову, подивишися свiт. Це тебе змiнить усерединi. I навiть зовнiшньо.
- Я знаю, що тобi не подобається моя зачiска! А менi - подобається! I начхати менi на все iнше!
- Маленька, ну чому ти буваєш такою нерозумною? Iнша мова, iнша країна - це твiй шанс. Розумiєш?
- Але ж менi буде важко самiй! А якщо я не приживуся? А як же я без тебе…
- Мавпочко, що ти хочеш вiд мене почути? Ти сама зробила вибiр. Ти ж це все придумала! Чого тепер квилиш?
- Бо ти мене не кохаєш!
Вiн знову пригортає її до себе, намагаючись поцiлувати. Вона показово пручається i плаче…
- Мишко, я кохаю тебе! I ти це прекрасно знаєш. Чому я маю це повторювати що п'ять хвилин?
- Не торкайся мене! Збирай свiй дурний хмиз! Я не хочу тебе бiльше чути.
Алоїз розцiнює це як гру, тому згрiбає Нiнку в обiйми. Розстiбає ґудзик на її штанцях…
- Облиш мене! - плаче Нiнка. - Тобi завжди тiльки одне в головi!
- Маленька, ти пручаєшся?
- Нi! - зло вiдповiдає дiвчина. - Просто кажу тобi, щоб ти мене залишив у спокої!
Вiн вловлює сердитi нотки в її голосi. I розумiє, що це - не гра. Але Алоїз знає iдеальний спосiб примирення - любощi. Тому…
- Залиш! Ти не розумiєш, що я не хочу?
- Я тебе знаю, розпуснице! Ти завжди хочеш!
- А тепер - не хочу!
- Але ж ти знаєш, що менi не можна вiдмовляти…
Ну з ювiлеєм тебе, кiзонько дика!
Адже сьогоднi 24 мiсяцi, як ми з тобою випили перше пиво. I пiшло-поїхало. У цьому є щось знакове, що ми з тобою зав'язалися з першої зустрiчi. Значить, бiотоки були сильними…
Щоправда, ти ще пiвроку крутила кiно i весь час важко думала, з ким бути: зi мною чи з попереднiм, чи - з обома… А я, наївний, повiрив у тебе одразу. За що був битий життям не раз. Я просто звик до НОРМАЛЬНИХ стосункiв мiж чоловiком i жiнкою. Тому ставився до тебе так, як би хотiв, аби ти ставилася до мене.
Отож два роки позаду. Такi рiзнi, такi нелегкi. Кожен наш мiсяць - за три звичайних.
Як це безглуздо прагнути одне одного i роз'їхатися, втрачаючи рiк! Може, це «щастя» не варто так довго терпiти?
Зважай: якщо не вивчиш нiмецьку, я тебе вдома заставлю вчити китайську!
Ми справдi незабаром станемо фантомами, якi пишуть про почуття в космос i отримують звiдти вiдповiдi. Називаючи це коханням у просторi…
Твiй Ало-ало-їз.
Спокiй - це коли все задовольнятиме. Коли маленький Габiто крастиме в тебе солодощi й ти не звертатимеш уваги. А тiльки усмiхатимешся витiвкам бешкетника. Це коли вiн ходитиме до тебе мити руки. I коли одного разу запитаєш:
- Чому ти завжди ходиш мити руки до моєї ванної? Це ж на поверх нижче.
- Бо менi тут бiльше подобається, - злукавить малий.
- А якщо чесно? - покиваєш на нього пальцем.
- Чесно! Ти ж знаєш, що я не брешу! - хитруватиме вiн далi.
- А хто весь час користується моїм милом? Часом, не ти?
- Нi, не я!
- А можна понюхати твої руки?
I ти засмiєшся, бачачи, як вiн ховає їх за спину.
- Маленький, це ж не бiда, що ти миєшся моїм милом. Менi просто цiкаво, чому ти це робиш?
Повагавшись трохи, хлопчик вiдповiсть:
- Бо наше коштує грошей!
- А моє - нi?
- А своє ти привезла з України…
- Ах, ось чому…
Спокiй - це коли ввечерi в лiжку думатимеш про цих дiтей i тобi буде добре. Коли йтимеш на навчання i згадуватимеш їхнi милi обличчя. I розумiтимеш, що нема нiчого кращого, нiж любити iнших. I що любити - не означає грати в любов, аби вiдчути себе комусь потрiбним. Не обов'язково треба бути комусь потрiбним. Коли тебе люблять, це, звичайно, добре. Але коли любиш ти, то це - в сто разiв краще.
Один iз найбiльших урокiв - навчитися бути щасливим усюди.
Це коли ти йдеш коридором i бачиш, як подружня пара, що прожила спiльно двадцять три роки, цiлується, як у молодостi. Коли дружина, проходячи повз чоловiка, нiжно його торкається. Коли увечерi за столом вони п'ють вино, лагiдно дивлячись одне на одного з усмiшкою. I розмовляють очима, адже тут ще дiти i ти. I ти розумiєш, що ця гра поглядiв - лише прелюдiя. Вiчна прелюдiя любовi та краси.
У вечiр Святого Валентина ви повертатиметеся з Андреєю й дiтьми з ковзанки. Буде пiзнiй час, коли малеча, зазвичай, спить, i тiльки дорослi сидять у вiтальнях, запаливши свiчки. Та для ваших малюкiв сьогоднi теж свято.
Ти бачитимеш у всiх будинках святковi столи з вином i квiтами. У ваших бездiтних сусiдiв також накритий стiл i чутно мелодраму. Твої маленькi друзi, побачивши увiмкнений телевiзор, пiдкрадуться до скляних дверей (на цiй вулицi у всiх такi), i захоплено дивитимуться уривок фiльму. Бо для них - це рiдкiсть. Адже батьки суворо стежать, аби в їхнi дитячi душi не потрапляв цивiлiзований бруд.
Ти теж скрадатимешся з ними. Ви побачите п'ятдесятирiчного сусiда, який дарує дружинi величезний букет троянд. Вона вдячно пригорнеться до нього. I вiн поцiлує її в губи так, нiби робить це вперше. А ви стоятимете з розкритими ротами, милуючись чужими почуттями.
Того вечора ти не побачиш удома Томаса. Тебе це здивує. Адже сьогоднi - вечiр кохання!
- А де Томас?
- Вiн поїхав до Бонна до подружки.
Ти здивовано глянеш на Андрею.
«До подружки? - думатимеш. - Як так? На день Валентина?»
- Вiн не приїде ночувати додому, - спокiйно додасть Андрея.
Це приголомшить ще бiльше.
Пiзнiше читатимеш у лiжку. Звикнеш до тишi в цьому домi. Тiльки веселий крик та смiх дiтей, а iнколи - плач (бо хiба буває без цього?), розбавлятимуть атмосферу спокою. Думатимеш про цю щасливу пару, в якої ти оселилася.
I до тебе прийде розумiння iстини, з якою ти в душi нiколи не погоджувалася. Бо не розумiла її правильно.
Любити - означає дати волю.
Любити - означає вiдпустити.
Любити - означає перемогти своє его.
Ти мiркуватимеш, чи змогла б вiдпустити коханого в такий день до IНШОЇ!
Дати волю - це довiряти людинi. Вiдчувати її до самого дна почуттiв.
I раптом почуєш сильний грюкiт. Цей звук уперше виведе тебе зi звичайного на той час стану спокою. Не зрозумiвши, що коїться, твоє серце пiдскочить високо i торкнеться чогось старого, призабутого, давнього… I ти на мить забудеш, що ти - ТУТ, у Нiмеччинi.
Пам'ять зробить довжелезний стрибок. I твоя душа заболить. Ти багато чого роздивишся ТАМ. I вiд цього стане ще болiснiше.
Найбiльше з мистецтв - мистецтво пробачати.
Усвiдомивши це, ти нарештi заснеш. Але спатимеш чутливо й нервово, раз у раз прохоплюючись зi сну. Як у дитинствi.
Одного разу молодi принесли до них запросини на весiлля. Молодята весь час обiймалися. Наречена не випускала руки коханого. Вона навiть не зверталася до нього на iм'я, тiльки - «рибко моя».
Коли вони вийшли, батько плюнув їм услiд i сказав середущому:
- Ти бачив, сину, якi безсоромнi? Що мала курва собi дозволяє - обiйматися i цiлуватися на людях!
Увечерi мати знову плаче. Донька її заспокоює i навiть обiймає! Що трапляється дуже рiдко. Бо в родинi, де нiхто нiкого не обiймав, навчитися цьому важко.
Донька завжди пiдтримувала матiр. Тим паче тепер це можна робити вiдкрито.
Хлопцi прийняли нейтральну позицiю. I часто, коли мати їм дорiкала, чому її не захищають, вони вiдмовчувалися. Але дiвчина, уже випускниця, твердо стояла за матiр. Вiдстоювала справедливiсть.
Тепер мати вiдкрито розповiдала їй про стражденне життя з батьком, про те, що в них роками не було сексу.
А одного разу пiдiйшла до доньки й сказала:
- У мене є хороша новина для тебе.
- Яка? - запитала дiвчина.
- Ми не будемо жити з батьком! Вiн подав на розлучення… Але ти маєш посвiдчити в судi за мене. Мусиш розповiсти про все, що вiн iз нами робить! Скiльки вiн попив моєї кровi! Але скоро це закiнчиться. Молодший син залишиться з батьком, а ми зi старшим пiдемо геть. Житимемо в мiстi, у квартирi моїх батькiв. Ти згодна?
- Так! - аж засяяла вiд радощiв дiвчина. - Звичайно! А коли це буде?
- Думаю, за кiлька мiсяцiв. Коли вступиш до унiверситету, ми вже будемо самi.
- А що я маю казати на судi?
- Усе, що запитуватимуть. Маєш казати правду, - i тихо додала. - Аби всi знали, який вiн насправдi.
Якось до матерi прийшла колега.
- Хочу з тобою поговорити, - таємниче шепнула вона.
I вони з матiр'ю пiшли на город збирати помiдори…
Увечерi мати знову плакала.
- Мамо! Чому ви плачете? Адже ми маємо радiти. Скоро це все закiнчиться. Ми будемо самi й щасливi.
- Мене дуже сильно принизили в очах усього села.
- А що трапилося?
- Твiй батько…
- Що цього разу?
- Розповiдає усiм про мене рiзну гидоту! За що? Хiба я цього заслужила? Скажи менi: чи ходила я хоч один вечiр кудись?
- Нi…
- Чи гуляла з кимось?
- Не гуляла…
- Бачиш, а вiн у чайнiй плiткує, що я гуляю з нашим шкiльним шофером. I через це вiн подає на розлучення.
- З яким шофером? З дядьою Мiшою? Так у нього ж дружина! Вони - така гарна пара…
- Я знаю, що ми зробимо! - раптом вона пiдхопилась. - Ходiмо!
- Куди ви, мамо? - i побачивши, що та по схiдцях спускається вниз, донька зрозумiла, що вона прямує до батька. - Не треба, мамо! Я не йду до нього! Я боюся!
- Хiба ти за мене не заступишся? Скажи йому - тому, хто всi роки знущався з мене, а тепер ганьбить на всю околицю!
- Гаразд… Я йду… Але якщо вiн вас поб'є, то в цьому будете винуватi ви.
- Ходiмо! Я знаю, що робити!
Батько у крiслi читав газету.
- Геть звiдси! - скажено заволав вiн. - Я тобi казав, щоб ти не смiла зi своєю малою сучкою сюди заходити?!
- Чекай! - одразу зiрвалася на крик мати. - Я хочу тобi щось сказати! Чому ти розповiдаєш за мене всяку гидоту?!
Батько почервонiв. Дiвчина стояла за маминою спиною й трусилася вiд страху.
- Мамо, - тягнула її, - ходiмо звiдси!
- Залиш мене! Якщо боїшся, то йди! Тодi я знатиму, що тут нема кому за мене заступитися. I можу одразу вiшатися.
I донька залишилася…
- От! - крикнула мати до батька, показуючи на неї. - Вона тобi може довести, що то все брехня! Не тягалася я з Мiшою. Мала завжди була зi мною.
- Ха! - розлючено закричав батько. - Так ви трахалися втрьох! Хiба я не знаю, що ви обидвi - курви?
- Що? Та ти маєш хоч якусь совiсть?! Хiба я мало вiд тебе натерпiлася? Ти не думаєш, що пiсля твоїх дурних балачок на наших дiтей пальцями показуватимуть? Хто її пiсля цього замiж вiзьме?
- Та вона нiкому й задурно не потрiбна! Бо гонилася разом з тобою в машинi з Мiшою! Скажи, - пiдскочив вiн до доньки, - який у нього член? Га?
А донька вiд iстерики почала блювати.
- Ось бачиш! - зрадiв батько. - Вона вже вагiтна!
Дiвчина вибiгла надвiр. Далi подалася на город. До неї ще довго долинали крики. Вона бачила, як перехожi, пiдходили до їхього паркану i, заглядаючи, смiялися.
Коли вона повернулася, застала матiр у лiжку заплаканою i, як завжди, побитою.
- Чому за мене нiкому заступитися? - тiльки й запитала мати.
- Я ж вам казала, що не варто цього робити!
- От якi ви всi! Тiльки за свою шкуру переживаєте!
Але донька змовчала. Вiдвернувшись до стiни, вона намагалася заснути. I вже коли майже пiрнула в сон, то згадала давнiй епiзод. Як мати стоїть посеред хати. А троє дiтей - перед нею. Батько тримає в руках каструлю з окропом i йде на неї, гучно лаючись.
- Якщо виллєш, - кричить мати, - то обвариш власних дiтей…
Цього вечора вони ночують не вдома. Падає перший снiг. Усе навколо - наче у казцi. Двоє виходять з автобуса i сваряться.
До її вiд'їзду залишився мiсяць. Але нiхто з них по-справжньому в це не вiрить.
Вони вiдчиняють ворота, далi - дверi старої дачi й заходять до холодної хати.
Нiнка сiдає на лiжко й сумно спостерiгає за Алоїзом. Вiн, скинувши куртку, намагається розпалити вогонь. Хоча в нього це не дуже виходить.
Тодi вона лягає на зимне лiжко i, згорнувшись калачиком, починає схлипувати.
- Маля! - дивується Алоїз. - Що таке?
- Нi-i-iч-о-ог-г-о-о-о! Розпалюй свiй дурний вогонь, якщо вiн тобi важливiший за мене.
- Ну що ти вже собi вигадала, кiзочко моя дурненька? Що тепер тобi не до вподоби?
- Я не хочу з тобою розмовляти.
Здавалося, Нiнка негативно реагує на кожне його слово, що б вiн не говорив. Потроху Алоїза це теж починає дратувати. Але чоловiк, розпаливши багаття, стримано каже:
- Мишко! Я йду до крамницi. Може, куплю нам щось випити. А то ти якась заведена. Треба тебе розслабити.
- Скажи краще, що сам хочеш випити. I нiчого мною прикриватися.
Вiн усе одно йде. Дiвчина довго лежить. Чекає на нього. Чи не чекає. Вона вже сама не знає, чого хоче. Потiм бреде на кухню, аби знайти ножа. Але натомiсть знаходить невеличку бочку з вином.
Власник дачi категорично заборонив його пити. Але Нiнi зараз на все начхати. Вона цiдить у горня червоного пахучого кисляку. Спершись спиною до теплої печi, потрохи ковтає. Важкi днi на роботi, домашнi тертя i вино роблять своє. Вона швидко хмелiє. I вiд цього внутрiшня образа i незрозумiлий бiль не притуплюються, а навпаки - стають сильнiшими.
Грюкають дверi й Нiнка ховає горня. Алоїз одразу бачить, що вона напiдпитку. Вiн давно вивчив усi її погляди. Обманути коханого дiвчина може тiльки, коли вiн цього захоче сам.
- Мишко, що ти пила? - розчаровано запитує вiн.
- Нiчого! Ти завжди хочеш мене в чомусь звинуватити! Мене це вже дiстало! - зло шипить вона.
Вiн не думає в ту мить про те, куди подiлася його слiзлива, добра, нiжна дiвчина, яка так любить пригортатися до нього, тисячу разiв на день цiлувати, пеститися, вiддано зазирати в очi…
Вiн просто стоїть ошелешений i вкотре не розумiє, що коїться.
- Невже ти хочеш сказати, що нiчого не пила? - тихо запитує Алоїз.
- Звичайно, що нi! Що, по-твоєму, я могла тут пити?
- Мишко, але ж я бачу, що ти не така, як пiвгодини тому!
- То ти - не такий! У тебе починається параноя не тiльки на моїх мужикiв, а й на випивку! Скоро ти почнеш мене пiдозрювати, що я ще й алкоголiчка?
- Мишко, ну що з тобою? Чому ти останнiм часом така знервована? Я ж тебе люблю, ти ж знаєш!
- Знервована? Не хвилюйся, уже тобi не довго терпiти! Один мiсяць.
Алоїз розумiє, що дiвчина його провокує. Тому пiдкладає дрова у пiч. Бере газету, лягає на лiжко i робить вигляд, що читає. Сам же тихенько за нею спостерiгає. Нiнка стоїть бiля пiчки, потiм виймає зi схованки вино й починає його допивати вiдкрито.
- Бачиш, а казала, що в мене - параноя.
- Що, менi вже й випити не можна? Ти хочеш зробити з мене святенницю? Набрид уже зi своїми повчаннями. Iди повчай iнших дiвок!
- Яких ще iнших?
Вона йде у протилежний куток кiмнати i сiдає в крiсло.
- Думаєш, я не знаю? Можеш менi тут казки розповiдати, але я знаю все.
- Мишко, ти б краще полежала бiля мене, заспокоїлася…
- Не хочу я до тебе! Хай бiля тебе iншi лягають!
Вони замовкають. Алоїз вдає, що читає. Нiна, здавлюючи в собi схлипи, плаче. Плаче, не знаючи чому. Просто так. Iз кожною хвилиною її ридання стають глибшими. Чоловiк розумiє, що це - не гра.
Тодi стелить бiлизну, яку вони принесли з собою, далi переносить Нiнку, яка легенько пручається, на лiжко, обiймає її. Так вони лежать довго. Потрiскує вогонь. Алоїз, слухаючи її схлипування, думає про те, що романтичний вечiр, яким вiн сподiвався розважити Нiнку, не вдався. Вона ж плаче, доки не засинає.
Коли прокидається вiд лихого сну, бачить, що Алоїз, тримаючи її руку, напiвдрiмає. Вона присоромлено роздягається, бо заснула в одязi. Пригортається до його сильних плечей, ховає голову пiд його руку й сопе, надувши губки. Вiн це миттю вловлює, бо також прокинувся i тепер лише вдає, що дрiмає. Його насторожив її неспокiйний сон, бо звик, що вона засинає будь-де i спить мiцно.
«Ох, ти ж моя хитрюща дiвчинко! - думає Алоїз. - Диви, не скаже, чого хоче, а буде отак хмикати, пхинькати, крутитися… А потiм ще й надується по-справжньому i звинуватить, що я її бiльше не кохаю, бо в мене, мабуть, уже є iнша».
I усмiхнувшись, вiдкриває для неї обiйми, зрадiлий, що її кепський настрiй минувся.
Вона довго плаче перед, пiд час i пiсля любощiв. I вiн розумiє, що це - не прелюдiя, не гра. Це йде вiд серця.
Опiсля коханий тихо погладжуює її бiлий, як снiг за вiкном, живiт. Вона ж враз пiдривається й, пiдiйшовши до столу, наливає собi коньяку, який вiн купив у крамницi.
- Гей, п'яничко мала! Ти що - знову хочеш напитися? Навiть не мрiй!
- Облиш мене! - в її голосi не залишилося й нотки нiжностi, якою щойно була переповнена. Її рухи стали рiзкими й нервовими. I де подiлася маленька беззахисна дiвчинка, яку вона так любить грати?
«Тепер вона нагадує радше розлючену фурiю», - думає Алоїз. Але не каже нiчого. Вирiшує дочекатися кiнця.
Вона довго сидить за столом. За годину випиває пiвпляшки. Алоїз дивиться на годинник - четверта ранку. За кiлька годин - додому, а вiн майже не спав! Але й далi терпляче чекає.
Тодi вона пiдходить до лiжка.
- Посунься! - каже. - Я хочу прилягти.
- Але ж ти зазвичай спиш бiля стiнки, - м'яко протестує вiн.
- А зараз я хочу лежати з краю!
- Гаразд, - чоловiк вiдсувається. I мовчки далi за нею стежить.
Нiнка притуляється до нього i чекає, аби вiн її пригорнув. Коханий обiймає. Хоча терпiти не може п'яних жiнок.
Вона, здається, засинає. Вiн - також. Але через годину Нiнка знову схоплюється, нiби чогось налякалася. Тодi сiдає на лiжку, обiйнявши руками колiна, i довго вдивляється у заснiжене вiкно.
- У мене брат зник, - раптом каже вона. Хоча навiть не знає, спить Алоїз чи нi?
- Як зник? - озивається вiн.
- Хiба я знаю - як? Вiн же за кордоном жив…
- Стривай, котрий брат?
- Старший…
- Так ти ж менi розповiдала, що вiн - хлопець спокiйний.
- Доки не нап'ється. От поїхав на заробiтки i зник. Жодної вiстки про нього вже сiм мiсяцiв.
- Хiба вiн не поїхав iз молодшим?
- Так, спочатку вони жили разом. Але менший весь час насмiхався з нього, принижував бiля iнших. От i розiйшлися. Кажуть, що вiн тодi багато пив… Ми з ним розмовляли вдома на Великдень. Вiн мав дуже поганий вигляд. Весь час нарiкав на брата. Навiть плакав! Уявляєш?
- Мишко, давай спатки. Це найрозумнiше, що ми можемо сьогоднi зробити.
I Нiнка слухняно лягла бiля стiнки, обернулася на бiк, i зажавши його великий палець у своїй долоньцi, мирно засопiла…
Привiт, мавпеня карнавальне!
Я стривожений випадком, про який ти менi розповiла. Будь обережною! Не допускай найменшої провокацiї. Одразу давай знати чоловiкам, що нiчого мiж вами не буде. Ба, бiльше - що ти готова до спротиву.
Ходи тiльки людними й освiтленими мiсцями. Якщо виникає конфлiктна ситуацiя: говори голосно, а то й кричи. Привертай до себе увагу. Не бiйся! Боятися має злочинець! Звертайся по допомогу до людей. Демонструй, якщо треба, агресивнiсть! Дiй рiшуче i впевнено!…
А в нас сьогоднi - вже нiби справжня весна. Навiть у повiтрi щось таке вчувається. Як би ми з тобою погуляли нашим парком!!! Я би навiть погодився на печене сало!
Цiлую тебе, моя надiя на нове життя. Життя свiтле, чисте, таке, що аж-аж-аж…
Твiй весняний Алоїз.
О карнавал! Вiн триватиме майже мiсяць. Ти ходитимеш вулицями, втiшена, що знайшла свою фiлософiю. Бо в кожної людини вона - особлива. Тому людям частенько важко зрозумiти одне одного.
Усе мiсто буде оповите п'янкою атмосферою крихкого щастя. На площi бiля собору танцюватимуть щасливi пари, побравшись за руки, а неподалiк, у провулку, малолiтки вириватимуть горiлкою, яка в той день буде дозволена всiм. Ти намагатимешся обiйти їх стороною, бо погляди молодикiв iз модерними рожево-зелено-синiми зачiсками промовлятимуть до тебе двозначно.
Повернувшись на вулицю, пригадаєш, що на тебе давно так не дивилися. Ностальгiя за батькiвщиною пiднiме голову над собором i захитає нею, мов дзвоном. Ти махнеш їй рукою…
А потiм сядеш на тротуар i, безмежно щаслива, напишеш Йому листа. I коли виведеш на паперi слова: «Мiй маленький хлопчику, пишу тобi з центру карнавального мiста слова, в яких немає й краплi брехнi…» небо вибухне феєрверком i замовкне. Люди перестануть спiвати i славити мiсто. Туристи закриють об'єктиви фотокамер.
Усе. Ти перейдеш на iнший рiвень спiлкування. Спiлкування на рiвнi тишi. Коли нiщо не може вiдiрвати твою увагу. I тiльки беззвучнi феєрверки розриватимуть вершину одного з найбiльших соборiв свiту.
Коли тобi буде добре…
А потiм iтимеш додому. Вирiшиш скоротити шлях i вийдеш на безлюдну вуличку. Поодинокi перехожi в масках зовсiм не лякатимуть тебе. Ти голосно спiватимеш гiмн мiста:
- Вi-ва-ко-ло-нi-я! А-а!
А потiм зненацька перейдеш на рiдне:
- Ти моя Україна, i до тебе я лину…
Iтимеш до своєї мети, а на обличчя осiдатимуть феєрверки твого майбутнього. Зрозумiєш: усе, що тебе оточує - краса i щастя.
На твоє, найяснiше мiж усiма обличчя задивлятимуться перехожi. Але це будуть недвозначнi погляди. Хтось iз юрби кине тобi квiтку. I ти спiймаєш її на льоту.
- Данке! (Дякую) - прокричиш удалину.
Любов - це завжди подяка!
До тебе усмiхатиметься незнайомець, що йтиме весь час поруч.
- А чи можна бiля тебе йти? - запитає вiн нiмецькою.
- Чому ж нi?
- О! Ти така мила! Як тебе звати?
- Нiна.
- О! Нiна! Нi-на! - промовить вiн по складах, нiби смакуючи. - Яке гарне iм'я. Звiдки ти? Чи, бува, не з Росiї?
- Нi.
- Дивно! А акцент такий, як у росiян. Тодi, мабуть, iз Чехiї?
- Нi.
- А звiдки?
- З України! Найпрекраснiшої країни на свiтi!
- У чому ж її прекраснiсть? Якби вона була така класна, ти сидiла б удома.
- Вона прекрасна тому, що я там народилася. I якщо ти не любиш свою Туреччину, то це - твоя проблема.
- А звiдки ти знаєш, що я - турок?
- Тому що в тебе турецькi риси обличчя.
- О! Ти така розумна! Така гарна. Нi-на… А мене звуть Омар. Нi-но! Може ти хочеш пива? Соку? Кави? Цигарок? Гамбургерiв? Дьонерiв? Сосисок?
- Нi, не хочу! - i, вiдчувши, як вiн кладе руку тобi на талiю, постараєшся зникнути в натовпi.
О, карнавал! Вiн триватиме й наступного дня. I ти знову окунешся в його води. I пропливаючи невеличкою протокою, раптом почуєш такi рiднi слова:
- Може, десь вдалинi ти чар-зiлля шукала, сонце-руту знайшла i мене зчарувала…
I несподiвано заплачеш.
Твоїх слiз не побачить нiхто. Їх змиватиме вода зi снiгом i вiдноситиме в Україну, щоб через тисячу кiлометрiв потрапити в горнятко твого коханого. Пiзнiше вiн вип'є чай iз твоїх слiз, присмачений малиновим варенням.
А ти все плакатимеш i спiватимеш пiсню, яку вiн надiслав тобi електронкою. Спiватимеш, сидячи на холоднiй брукiвцi далекого нiмецького мiста.
Потiм двiйко молодих спiвакiв встануть, збираючи капелюх iз грошима i нехитрi пожитки. I дiвчина запитає тебе ПО-УКРАЇНСЬКИ:
- Звiдки ти знаєш цю пiсню?
- Це улюблена пiсня мого хлопця. Але це було в iншому життi. Дуже давно…
- Ходiмо з нами на пиво?
- Гаразд!
Ти пiдеш iз Павлiною й Гарiком, кельнськими студентами з України, якi зароблятимуть грошi на наступний, найголовнiший день карнавалу! Карнавалу твого серця.
I ти стоятимеш пiд стiнами величного собору, тримаючи в руках холодне пиво i гарячий спогад про своє кохання.
Собор твоєї душi поєднався iз карнавалом серця. Це i є щастя, якого ти так прагла все життя.
Одного дня, вже пiсля свідчень, якi донька давала адвокатовi, вона прийшла додому ранiше. Занять у школi вже не було, тiльки - iспити. I випускний вечiр, на який дiвчина не йшла, бо не хотiла нi вiд кого просити грошей на сукню. Матерi ж казала, що просто не має бажання веселитися. Адже за своїми клопотами та навiть не здогадалася купити нове вбрання випускницi.
Iз батькiвської спальнi вона чує дивнi звуки. В її уявi одразу постають картини ґвалту чи побиття.
Нажахана дiвчина розчахує дверi.
- Мамочко! - зривається з її вуст слово i тут же в'яне.
Голi батько i мати лежать в обiймах. Уже розлученi чоловiк i жiнка. Тепер вони просто коханцi.
- Ану закрий дверi! - грубо озивається батько. - Чого витрiщилася?
Вона спускається на перший поверх i вiдкриває шафу, де колись лежали порножурнали. Вона не знає, чому це робить. Її увагу привертає розiрваний начетверо аркуш паперу. Складає шматки-обiрванцi докупи, на яких рiвним маминим почерком написано: «Мiй єдиний чоловiче! Я не знаю, чому ти це зi мною робиш. Але як би ти не поводився, маєш знати, що я кохала тiльки тебе. I кохаю. I кохатиму. Навiть пiсля смертi. Сподiваюся, ти подбаєш про наших дiтей».
«Ах, - думає дiвчина, - це вона, мабуть, писала тодi, коли я прийшла вiд тiтки. Тодi мама сидiла в кiмнатi, звiсивши руку в тазик. В однiй долонi вона тримала лезо, в iншiй - папiрчик. Вона здавалася трошки п'яною. Я довго умовляла цього не робити. I вона мене послухала».
Двi години вона сидить нерухомо.
Тодi заходить батько. Обличчя в нього перекривлене вiд лютi. I як можна кохатися з людиною з таким обличчям? I як людина з таким обличчям могла щойно кохатися?
Дiвчина налякано встає з крiсла i вiдходить до вiкна.
Але вiн дiстає її й там.
- Зрадниця! - каже вiн, даючи гучного й болючого ляпаса. - Як ти смiла проти мене говорити всяку гидоту? Тепер пiдеш до адвоката i скажеш, що ти все вигадала! Зрозумiла?
- Так! - каже перелякано дiвчина, в думках вимiряючи вiдстань вiд вiкна до дверей. I тут бачить, що там, спершись на одвiрок, стоїть мати.
- Сука! - знову величезна лапа батька навiдлiг б'є її по обличчю. - I щоб ти бiльше нiколи не смiла показуватися менi на очi! Зрозумiла? Обiдати будеш пiсля всiх. Аби я тебе, не дай Боже, не побачив за столом. I взагалi - краще, якби ти звiдси забралася!
- Мамо! - мовчки просить очима дiвчина. - Я ж вас обороняла!…
Але мати стоїть нерухомо. Закам'янiлим поглядом, звиклим до всього, рiже вона вiру i надiю своєї дитини.
Тодi зрозумiвши глибину слова «САМА», донька робить вiдчайдушну спробу вирватися. Їй це вдається. Батько за нею не женеться.
У кiмнатi вона плаче так довго, що в одну мить їй здається, що вона вже померла.
Але тодi заходить мати. Серце дiвчини одразу пробачило все. Воно так хотiло ласки i спiвчуття. Дiвчина принишкла, чекаючи бодай теплого слова. Бодай лагiдного доторку.
- Перестань ревiти! - крижаним тоном наказує мати. - Прийшов Стас, аби вчити тебе танцювати вальс.
- Ви хiба не бачите мого обличчя?
- То йди вмийся.
- Нi! Скажiть йому, що мене нема.
- Я вже сказала, що ти вдома.
- Хiба ж ви не знали, в якому я станi?
- Звiдки менi було знати, що ти тут ревеш, як корова? Знайшла причину… I взагалi - перестань! Бо тодi менi здається, що ти плачеш через мене. Я йду готувати святкову вечерю. Принесу тобi нагору. До речi, перетягни потiм мою подушку до спальнi.
От i все. Iсторiя дiйшла логiчного завершення.
Напередоднi випускного дiвчину завезли в реанiмацiю лiкарнi, де працювали її родичi.
Дiагноз: отруєння тридцятьма трьома таблетками димедролу.
Мати, прибiгши в лiкарню, голосить:
- Нiно! Нiно! Чому ти це зробила? Чию ти увагу хотiла привернути? Тобi що - чогось не вистачає?
Коли Нiна приходить до тями, то чує, як мати говорить по телефону:
- Так! Приїжджай сюди! Подивися, що ти накоїв. Ти вбив нашу дитину!
Дiвчина ще майже нiчого не розумiє. Але чомусь починає рухатися i пробує розв'язати бинти, якими примотана до лiжка. А прив'язали її, бо вона весь час намагалася витягнути з себе отой страшний довжелезний шланг, яким їй промивали шлунок.
Напiвреальнi марення стають дедалi загрозливiшими. Ось у сестрички падає на пiдлогу пiнцет, а дiвчинi вчуваться, що це батько б'є на кухнi посуд. Потiм хтось голосно покликав лiкаря, а Нiнi здається, що це лається батько.
Коли хтось вiдчиняв дверi реанiмацiї, вона пiдiймала голову й запитувала сестричку:
- Це татко прийшов? Вiн так швидко приїхав?
Або:
- Скiльки хвилин минуло вiдтодi, як мама телефонувала татковi?
Лiкар, який спостерiгав за цим, пiдiйшов до Нiни i, розв'язавши її руку, довго тримав у своїй долонi:
- Чому ти весь час питаєш про тата? - запитав вiн. - Не хвилюйся, вiн незабаром приїде.
- Приїде? - вирвалося налякане запитання i дiвчинка смикнулася. - Коли?
- Достобiса ж вiн її перелякав! - здивовано зауважить лiкар сестричцi.
Мати мовчки знизає плечима…
- Мишко, тепер, коли ми будемо не разом, то зможемо тебе полiкувати.
- Молочницю потрiбно було лiкувати ще в школi.
- Чому ж ти її запустила?
- Бо я боялася комусь розповiсти… I взагалi, я думала, що це - СНIД.
- Ти - навiжена.
- Хтозна.
- Де ж ти її пiдчепила?
- Не з-н-а-ю-у-у-у-у! - надуває вона губки.
- Знаєш-знаєш, зраднице мала!
Вона плаче, поклавши голову на його груди. Вiн погладжує її сiдницi. Алоїз думає, чи зможе це дiвча, яке вiн привчив до гарячих любощiв, бути йому вiрною цiлий рiк.
- Мишко! Вiзьми iз собою свого зеленого друга на батарейках, - пропонує вiн.
- Уже давно спакувала.
- Ох, ти ж моя ненаситнице! Ти його там, мабуть, заїздиш до смертi.
- А яке тобi дiло? - надувається вона. - Ти ж мене свiдомо залишаєш без сексу. А сам, мабуть, кохатимешся тут iз усiма пiдряд! Може, ти мене тому й женеш до Нiмеччини. Чому не сказати про це прямо?
- Жабко! У тебе завжди є куди повернутися. Ти ж це знаєш.
- Ти бре-ш-е-е-е-еш ме-е-е-е-ен-i-i-i-i-i! Я тебе знаю-у-у-у-у!
- Мишко! Я чекатиму тебе, повiр…
- Ага! Чекатимеш! Якби ти мене кохав, то не вiдпустив би!
- Я думаю про твоє майбутнє. I знаю, що це потрiбно тобi. Аби змiнитися.
Двi доби, мов у казцi, вони не випускають одне одного з обiймiв. За кiлька годин перед вiд'їздом, коли вже немає сил кохатися, Алоїз заносить до кiмнати станок для голiння, щiточку i склянку з водою.
- Дурний! - верещить Нiнка, плачучи i смiючись водночас (а їй це так личить!). - Ти що - збираєшся тут голитися? А втiм, я ж тут бiльше i так не прибиратиму.
- Нi, жабеня, - серйозно вiдказує Алоїз, - я збираюся голити тебе.
- Мене-е-е-е-е? А це що за нова мода? - закриває вона руками мiсце, на голiння якого посягає Алоїз.
- Тебе-е-е-е-е! - перекривляє її. - I це не пiдлягає запереченню. Коли повернешся додому, я хочу тебе побачити у первозданнiй красi. А потiм знову поголю.
- Ха-ха! - смiється Нiнка, втiм, розставляючи ноги. - Ти знову хочеш мене обхитрити?
Але раптом починає рюмсати.
- Не плач, мишко, а то я й сам почну…
I виголивши її лоно, припадає до нього губами, аби подарувати їй останнiй оргазм.
Через пiвгодини Алоїз допомагає Нiнцi одягатися.
- Гляди, аби нiчого не забула, - турбується вiн.
Її почервонiлi очi пiдпухли. Закутана теплим зимовим шарфом, вона бреде на кухню, на якiй зготувала безлiч снiданкiв, сiдає на стiльчик i запалює цигарку.
- Що ти робиш? - гримає на неї Алоїз. - Викинь цю гидоту! Звiдки ти її взяла?
- Я Хочу Її Викурити, - повiльно-вперто каже дiвчина.
- Гаразд. Тобi сьогоднi можна все.
Докуривши, дiвчина бере сумку, i повернувши коханому ключа вiд квартири, сухо кидає:
- Викликай таксi:
- Так… Мишко… - ховає вiн погляд.
Нiна виходить, навiть не глянувши востаннє на неприбране лiжко. Лiжко, на якому вона отримала найбiльшi чуттєвi насолоди свого такого ще юного життя…
P. S.
Привiт, мiй нiжний фiлософе!
Я, чесно кажучи, приголомшений. Ти стаєш до дiдька глибокою! А що буде через десять рокiв?
Цей рiк - тiльки тимчасовий перепочинок перед другою спробою.
Менi дуже хочеться, аби у нас з тобою все вийшло. Аби ми утворили гарну пару творчих людей, якi кохають i цiнують одне одного. Котрi живуть не заради добробуту i навiть не заради кохання. Просто це їм цiкаво i потрiбно. Бо дає змогу вийти на такий рiвень, на який сам, поодинцi, не вийдеш.
Усе залежитиме вiд нас. Я згоден з тобою, що це - усвiдомлений вибiр.
Коли ти поруч, то стаєш для мене УСIМ.
Твiй замрiяний Алоїз.
P. P. S
З Алоїзом вона так бiльше i не побачилася. Вiн поїхав в одне зi своїх численних журналiстських вiдряджень i зник. Його даремно розшукували рiднi, друзi, мiлiцiя. Нiна довго оговтувалася вiд шоку, важко перехворiвши на нервовий розлад. Але так i не наважилася повернутися додому.
Єдиною пам'яттю про нього залишилися електроннi листи, якi вiн їй писав майже щодня. Свого старшого сина, котрий вже давно ходить до нiмецької школи у Кельнi, вона назвала Алоїзом.
Коли нiкого нема поруч, вона навчає його найпростiшим українським словам, мрiючи коли-небудь показати йому свою Україну i тiнь папуги на стiнi закинутої хати у рiдному селi.
Iнодi їй сниться дитинство i вона прохоплюється зi сну. Тодi потайки гляне на сплячого Маркуса, котрий на сiмнадцять рокiв старший за неї. Поправить йому ковдру i, важко зiтхнувши, швидко зiтре сльозу.
Бо сталося так, як сталося. Кожне життя - результат прагнень людини, яка його проживає. Не менше й не бiльше. Тому той, хто скаржиться на своє життя - скаржиться на самого себе…