home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


Приватна власність: хто є власником землі?

З роботою тісно пов’язаний і заробіток, який вона передбачає, тобто приватна власність. Чи завжди можна говорити про приватну власність? У дещо екстремальному розумінні, у періоди екзистенціальної кризи християнство піддає сумніву абсолютне право на приватну власність. І хоча Фома Аквінський свідомий того, наскільки сприятливо впливає приватна власність на спокій у суспільстві, хороший порядок та мотивацію, він робить одну дуже важливу заувагу, яка стосується права на приватну власність: «У часи кризи все майно стає спільною власністю»[551]. Він виходить з переконання, що всі земні статки за своєю природою перебувають у спільній власності всіх. І його думка була популярною не лише в часи схоластики, але й у період класичної економіки. Схожої думки дотримується і Джон Локк, один із батьків євро-американської економічної традиції. І аргументує свою позицію і розумом, і вірою:

Якщо ми розглядатимемо природний розум, який говорить нам, що люди, які одного разу народилися, мають право на самозбереження, а значить, на їжу і воду та інші подібні речі, які природа надає для підтримки їхнього існування, або ж якщо ми детальніше подивимося на об’явлення, у якому говориться про земні блага, які Бог подарував Адамові та Ною і його синам, то стає досить чітко зрозуміло, що бог, як говорить Давид (Пс. 113, 24), «землю віддав синам людським», дав її всьому людству загалом[552].

І навіть представник класичної економіки Джон Стюарт Мілль роздумує подібно: «Ніхто з людей не створив землю. Це спільна спадщина всієї людської популяції»[553].

Ані людське право, ані інституції ніколи не повинні виходити за рамки природного закону[554]. Навіть закон приватної власності не може вивищуватися над людиною як членом людського суспільства. Іншими словами, інститут приватної власності зазнає краху, коли йдеться про життя людини.

І хоча Фома Аквінський не вбачає у власне багатстві нічого поганого (чи навіть навпаки — Аквінський, як ми ще покажемо, ставить під сумнів традиційну схильність до аскетизму), проте неможливо уявити його в умовах екстремальної нестачі ближніх (його погляд на суспільство як на суспільство близьких йому людей частково наперед визначає саме таке розуміння). З іншого боку, він усвідомлює, що людей у скруті надто багато й неможливо наситити їх усіх. «Однак якщо скрута настільки гнітюча й очевидна, то ясно, що в неочікуваній скруті потрібно допомагати з того, що маємо під рукою... тут уже дозволяється кожному допомогти собі у скруті з чужих речей — чи то відкрито, чи таємно віднятих. І це не матиме характеру крадіжки чи пограбування»[555]. Така екстремальна потреба знижує чи й повністю скасовує відповідальність за гріхи[556]. Цю ж думку повторює в трактаті First Treatise on Civil Government і політичний філософ Джон Локк, відомий захисник (майже абсолютних) прав власності[557].

Багаті мають бути готові поділитися з іншими у разі потреби[558]. Аквінський як приклад наводить правило зі Старого Завіту, згідно з яким не вважалося крадіжкою, якщо хтось наситився плодами з виноградника, який йому не належить. Фома Аквінський аргументує це так, що такий вчинок не суперечить закону суспільного блага (тобто приватної власності), оскільки закон би мав бути написаний так, щоб «учив людей звикати бути готовими давати зі свого багатства іншим»[559].

У схожому ж дусі написано і вже згадувану настанову про жебрацтво. Багатому було заборонено посилати на поле другу команду женців, які б дозбирали рештки після першої групи[560]. Усе, що лишилося на полі, належало бідним, удовам та сиротам[561]. Кожен, хто читав Старий Завіт, мав би помітити, наскільки часто текст встановлює певні правила, покликані захищати соціально найменш захищених людей — удів, сиріт та чужинців.


Робота як благословення, робота як прокляття | Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи | Мала любов: комунітаризм, благодійність та солідарність







Loading...