home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


Емпірик Аристотель

Ми б могли представити Аристотеля як першого скрупульозного й систематичного дослідника: «Парменіда й Платонового Сократа вважають прихильниками містичної релігії. Аристотелів філософ — це, навпаки, той, кого б ми могли назвати професіоналом»[395], а можливо, й першим академічним науковцем. У цьому розумінні його моральне вчення позбавлене першопланованих відсилань до релігійних текстів чи аргументів звідти (на відміну від Платона, де ми могли бути свідками певного перехідного стану між міфом та аналізом). Досократи використовували як носії правди естетику та мнемотехніку (наприклад, ритм і риму). Платон шукав правду в діалозі й абстракції, тобто, у певному розумінні, акцентував на фантазії. Аргументація та стиль Аристотелевих робіт майже не поступалися теперішнім наративним науковим дискурсам. Саме Аристотель став першим, хто почав поводитися як науковець у сучасному значенні слова.

Проте його розуміння філософії та науки було набагато ширшим, ніж ми їх розуміємо сьогодні. По-перше, він не розділяв чітко науку й філософію (як сталося пізніше), по-друге, він вважав наукою те, що сьогодні ми б до неї ніколи не зарахували. На думку Аристотеля, «кожне мислення [наука, dianoia] тяжіє або до домовлянь, або до створення, або ж до прийняття рішень»[396]. До науки він також долучає написання поезії та практичні галузі. Під практичними галузями Аристотель розуміє етику й політику; поетичні науки — це вивчення поезії та інших мистецтв; теоретичні науки — це, на його думку, фізика, математика, метафізика. Багато його наукових робіт були якісними, а не кількісними, математику він вважав дуже близькою до теоретичної філософії, метафізики.

Саме Аристотель, образно кажучи, скерував увагу дослідників на земні речі. Саме він стверджував, що «нам потрібна філософія, яка нам покаже дорогу назад до того, що є звичайним»[397]. Замість того, щоб поринути з головою в світ ідей, він плавав з рибами на острові Лесбос і спостерігав за поведінкою тварин у лісі. Він стверджував, що форма яблука існує в яблуку, а не у світі ідей. Тому він досліджував яблука й взагалі розділяв усе створене на роди й види. Аристотель був емпіриком, як ми сказали би сьогодні, тоді як Платона радше зарахували б до засновників раціоналістичної традиції.

Для тих часів це все було аж на диво «неприродним» і навіть дратувало: «Аристотелеві слухачі намагалися боротися з його захопленням усім звичайним і земним, вимагали замість цього речей піднесених і надзвичайних»[398]. За Аристотелем, світ земних речей стає в центрі уваги, а світ платонічних ідей нібито відтісняється на задній план. Аристотель займався саме тими речами, які в Платона — пафосно кажучи — були лише грою тіней. Так урешті й економіка дочекалася належної до себе уваги, як «найбільш шановане з умінь ... уміння у військовій справі, господарюванні та красномовстві»[399].

Якщо ж підсумувати вчення Аристотеля в кількох реченнях, тоді, окрім його приземленості, не можна не помітити його розуміння призначення речей, telos. На відміну від Платона, він аж так не досліджував незмінність, а зосередився на змісті, цілі руху, тому що «бажання (boylesis) спрямовано на ціль»[400]. За аналогією до інших античних шкіл (і точно так, як євреї чи християни), він дуже високо ставить мораль, а конкретно — етику честі, яка зараз знову опинилася в центрі популярності[401]. А хороше життя, тобто те, про що й ідеться економіці (життя, сповнене корисності), він нерозривно пов’язує з добром і злом.

Наведімо практичний приклад: те, що матеріальні речі падають униз на землю, Аристотель пояснює природністю. Камінь походить зі землі й хоче туди повернутися, його призначення — бути в землі. Так само газ, вогонь і душа хочуть бути вгорі. Цього пояснення довгий час було достатньо, доки його не замінив закон всесвітнього тяжіння.

Власне, у дуже багатьох підручниках історія економічної думки починається з Аристотеля. Аристотель захищає приватну власність[402], критикує лихварство[403], розрізняє продуктивну й непродуктивну економічну активність[404], категоризує роль грошей[405], звертає увагу на трагедію спільних пасовищ[406] чи займається проблематикою монополій[407].

Хай там як, а дуже багато спостережень, які були ключовими для розвитку господарства, економіка минула не помітивши. Наприклад, Аристотель дуже детально аналізує не тільки корисність та її роль у житті, а й функцію максимізації, якою сучасна економіка буквально одержима, з однією лише відмінністю — зараз ми використовуємо цю функцію лише в її математичній версії, яка часто глибшу філософську дискусію.

Аристотель не оминав й інших важливих сфер, як ми сказали би зараз, мета-економіку. Тобто те, що вважається «домостроєм», але при цьому відшуковує смисл і цілі (telos) цього прагнення.

Eudaimonia — щастя як наука

Аристотель запитує про те, що, мабуть, цікавить кожного: як жити щасливим життям? Що для людини означає жити так, щоб досягти того рівня життя, якого вона прагне? Питання щастя — eudaimonia — не лише теоретичне: «Таким чином, оскільки нинішні [наші] заняття не існують, як інші, задля споглядання (адже ми проводимо дослідження не для того, щоб зрозуміти, що таке доброчесність, а щоб стати чеснотливими (ауабоі)»[408]. Так само він починає і свою другу книгу про етику «Евдемова етика»: як прожити хороше життя, коли «щастя — водночас одна з найкрасивіших і найкращих речей у світі»[409], — як пише автор у першому абзаці книги. Наскільки сильно щасливе життя пов’язане з добром і як його досягнути («щастя як наука»)[410], ми побачимо далі.

По-перше, варто сказати, що Аристотель бачить приватне добро лише в контексті добра суспільства загалом. Крилатою стала його фраза, що «людина (за своєю природою) є істота політична»[411]. До того ж він наділяв суспільство не механістичним характером, як це пізніше утвердилося в економіці, а органічним: тобто одна частина не лише повністю втрачає будь-який смисл, а просто так не може жити[412]. Також люди не об’єднуються в суспільство тільки заради власної вигоди, але тому, що це закладено їхньою природою[413].

І при цьому корисність — дуже складна річ, яка нібито постійно змінюється. Однак лишається питання — що найбільше впливає на корисність. Аристотель сприймає корисність не як річ, що спочатку є, а потім її немає, а як стан, який людина може, але не повинна усвідомлювати. Він також помічає, що існує певна ієрархія корисності, тобто що ми не помічатимемо корисності від вищих потреб, доки не будуть задоволені основні (природні) потреби. Він також зауважує, що корисності витісняють одна одну, тобто діє певний crowding-out (ефект витіснення). «Задоволення від однієї діяльності перешкоджає іншим діяльностям. ...діяльність, що приносить більше задоволення, витісняє іншу ... так, скажімо, [глядачі] у театрі особливо старанно що-небудь гризуть, коли ті, що змагаються, погані»[414].

MaxU versus MaxG

Питання про те, чи робить людина все для того, щоб максимізувати корисність, насолоду, для Аристотеля було повністю іррелевантним. Адже насолода для нього всього лише «довершує діяльність», що він неодноразово повторює. «Питання про те, що в ім’я чого ми вибираємо: життя в ім’я задоволення або задоволення в ім’я життя, у цьому [дослідженні] можна поки що відкласти, — пише Аристотель. — Очевидно, що ці речі пов’язані між собою і не допускають розділення: справді, без діяльності не буває задоволення, а задоволення робить усяку діяльність довершеною»[415]. Проте поняття насолоди невідривно пов’язане з уявленнями про досконалість і добро: найбільшу насолоду дає найдосконаліша діяльність, насолода — це всього лиш винагорода, «це задоволення довершує діяльність»[416]. Тобто насолода — наче вишенька на торті досконалості та діяльності, що до неї наближає[417]. Вона — не сенс діяльності, а лише її побічний прояв. Сенс же будь-якої діяльності (telos) — це добро.

У сучасній економіці ми якось автоматично звикли до того, що людина діє відповідно до формули Махи, тобто максимізує свою корисність. На цю тему існують сотні й тисячі математичних вправ, у яких потрібно максимізувати корисність, оптимізувати корисність і через похідну знайти граничну корисність, або ж знайти відношення граничної корисності до граничної ціни, чи прибутку до витрат. І при цьому ми майже ніколи навіть не здогадуємося про величезну філософську й етичну бурю, яка розігрується під цією оболонкою. Саме уявлення про корисність як про добро (а отже, й ціль) стали основною причиною суперечок між епікурейцями та стоїками. Аристотель, як і Платон, більше схилявся до стоїків. Але при цьому Аристотелеві відомий і певний прообраз максималізаційного завдання. Тільки замість корисності він максимізує добро — МахО. Уже у першому реченні «Політики» він говорить:

Адже всі діють заради того, що вважається достойним життям, тож вочевидь усі об’єднання прямують (у своїй діяльності) до певного щастя[418].

Так само як і в першому реченні «Нікомахової етики»:

Вважається, що всяке мистецтво і всяке вчення, так само як дія і свідомий вибір, прагнуть до певного блага; тому вдало визначали благо як те, до чого все прагне[419].

У десятій книзі «Нікомахової етики» автор детальніше розбирає питання насолоди та пише у вступі: «Після цього належить так само розказати про задоволення. Вважається ж бо, що воно особливо тісно з’єдналося з нашим родом...». Так, це вже більше схоже на вступ до підручника економіки. Проте Аристотель продовжує: «Дійсно, одні визначають задоволення як властиве благо, інші ж, навпаки, як щось виключно погане... Боюся, однак, що таке міркування неправильне»[420].

Коли, наприклад, наприкінці «Нікомахової етики» він веде суперечку з гедоністом Еудоксом, який «вважав, що насолода — це добро, бо, мовляв, ми бачимо, що всі дії, нерозумні й розумні, спрямовуються саме на нього», він говорить йому: «Здається, що ці пояснення всього лиш демонструють, що насолода теж є добром, проте не більше, ніж будь-які інші його частини»[421]. Тобто Аристотель не заперечує, що насолода — це частина добра, проте насолода й добро — зовсім не одне й те саме, як стверджували гедоністи.

Зрештою, для нас, економістів, і досі лишається нез’ясованим питання, яке колись поставив Аристотель: «[Люди] вважають, що бути блаженним — це те саме, що добре жити, коли справи йдуть добре. Проте на запитання, що таке насолода людини, у чому її сутність, здебільшого не можуть відповісти, також різняться погляди з цього приводу в загалу та в освічених чоловіків»[422]. І сьогодні ми будь-якого економіста поставимо в глухий кут одним запитанням: «Якщо люди максимізують корисність, що вони розуміють під цим поняттям? Це набагато складніше питання, ніж може здатися, детальніше ми розглянемо його в другій частині книги. А тут дуже стисло.

Власне, ми можемо вслід за Аристотелем стверджувати, що насправді людина не максимізує корисність (МахиШіґу), що вона максимізує добро (МахОооії). Людина просто робить те, що вона вважає добром. А якщо кожен уявляє собі під поняттям добра щось інше? Зрештою, під корисністю так само. Якщо ми серйозно поставимося до теорії Аристотеля, що «всі роблять все можливе заради того, що їм здається хорошим»[423], тоді досить таки можливо, що корисність — це лиш підмножина «того, що ми вважаємо хорошим»[424]. З дечого ми не отримуємо взагалі ніякої корисності (або хіба що можемо тільки дуже незугарно й невміло її обґрунтувати) та нам би було простіше захистити свою позицію, якби ми говорили, що ця людина це зробила, оскільки вважала це чимось хорошим, замість того, щоб стверджувати, що «вона намагалася максимізувати те, що їй корисне». Наприклад, набагато природніше сказати, що Франциск Ассизький роздав усе своє майно, тому що вважав це хорошою справою, а не корисною, що Сократ вирішив не відмовлятися від свого вчення або не втекти й випити отруту не тому, що очікував посмертної корисності, але через те, що вважав це доброю справою. Тобто набагато простіше обґрунтувати МахО, до того ж і в дискусії це набагато корисніший концепт, ніж Махи, як ми це покажемо згодом.

А після прийняття цієї поправки нам вже набагато легше побачити, наскільки тісно чи навіть невіддільно наше сприйняття пов’язане з економікою добра й зла.

Корисність добра та зла

Тобто за допомогою МахО ми можемо пояснити ті самі явища, що й у випадку Махи, проте до того можна ще й пояснити ширший контекст такої поведінки. Якщо ж ми хочемо вважати теорему МахО абсурдною (якою вона до певної міри справді є, тому що її неможливо спростувати, як ми побачимо в другій частині книги), тоді абсурдною має бути й теорема Махи. Просто в припущенні МахО це краще видно. Можливо, саме тому економіка ховалася за Махи: щоб це не аж так впадало у вічі.

Те, що ми не робимо певні речі заради миттєвого й однобокого Махи, на позначення чого Аристотель використовує термін «насолода», можна продемонструвати на одному прикладі. «Водночас чимало справ ми робитимемо старанно, хай це й не принесе жодного задоволення, наприклад, дивитися, згадувати, знати, володіти доброчесностями. І не має жодного значення, чи супроводжується це з необхідністю задоволення чи ні, тому що ми обираємо ці речі, навіть якщо задоволення від них не виникає»[425]. Ми хочемо ці речі просто тому, що вони хороші, а хороші вони тому, що належать людськості. Тобто людина — більше людина, коли вона бачить, пам’ятає, знає, є доброчесною.

Ми відчуваємо корисність, тобто відчуття насолоди чи радості у нас буває, якщо нам вдається досягти хорошої цілі. Корисність саму собою доволі складно назвати ціллю, ціль — це добро, а корисність — це його побічний продукт, екстерналія. Те, що людині потрібно, — це також джерело насолоди та щастя (наприклад, їжа); так влаштовано наш світ. Ми їмо не заради насолоди, але насолоду за трапезою все одно відчуваємо.

Аристотель точно б протестував проти сучасного підходу, коли ми максимізацію корисності автоматично сприймаємо за властивість людської природи. Простіше кажучи, найбільшою чеснотою Аристотель вважає стриманість, «бо зло... належить безмежному»[426], і навпаки, «благо — конечному.., надлишок і недостача властиві зіпсутості, а дотримування середини — доброчесності»[427]. Тобто йдеться не про максимізацію корисності, як стверджують епікурейці; і навіть не про мінімізацію, а про дотримування середини. Ціль — десь посередині. Наведімо приклад: «Що стосується давання майна і його придбавання, то дотримуватися в цьому середини — щедрість, а надлишок і недостача — марнотратство і скупість»[428]. Або ж у більш загальній площині: «Так само і з розсудливістю... зазнавши всякого задоволення і від жодного не утримуючись, стають розбещеними, а сторонячись, як неотесані, усякого задоволення, — якимись нечутливими. Отже, надлишок і недостача згубні для розсудливості і мужності, а середина — благотворна»[429]. «Тому надлишку і недостачі всякий знавець уникає, шукаючи середини і обираючи для себе [саме] її, причому середину не самої речі, а середину для нас»[430]. Тобто не максимізацію будь-якою ціною, але рівняння на середину!

У кожному [окремому випадку] середину знайти важко, як і середину кола не всякий [визначить], а той, хто знає [як це робити]. Подібним же чином, і гніватися для всякого легко, як і легко [роз]дати і розтратити гроші, а ось витрачати на те, що треба, стільки, скільки треба, коли, задля чого і як треба, здатний не всякий, і це не легко. Недаремно досконалість і рідкісна, і похвальна, і прекрасна[431].

До цього можна додати, що таку точку (середину) пізнати нелегко. «Ось чому важко бути доброчесним. А значить, у кожному [окремому випадку] середину знайти важко»[432]; доводиться шукати її навпомацки. Bliss point просто так не знайти[433].


Платон: утримувач вектора | Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи | Стоїки versus гедоністи







Loading...