home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


Від міфів до поетів правди

На етапі зародження грецької цивілізації велику роль відігравала поетична традиція, вершиною якої стали епоси Гомера «Іліада» та «Одіссея». Бельгійський історик Марсель Детін у своїй книзі «Майстри правди в архаїчній Греції» вказує на один цікавий факт. Перед початком розвитку грецької софістичної та філософської традицій поетика відігравала набагато вагомішу роль, ніж сьогодні ми собі можемо уявити.

Традиція, що базувалася на усній подачі матеріалу та розвитку складних мнемотехнік, несла з собою геть інше розуміння правди та справедливості — поряд з міфологією та мистецтвом вона містила й філософію. І тільки набагато пізніше писемна традиція «вирвала» правду та справедливість з ексклюзивної власності поетів і вони перекочували у володіння філософів. Наприклад, Платон вважає поетів не «колегами з іншої галузі, які ставлять перед собою інші цілі, а небезпечними суперниками»[299]. Перші філософи намагалися боротися з міфами, позбутися нарації, побудувати пізнання на незмінних константах — щоб таким чином вони самі могли стати «майстрами правди». Пізніше цю роль візьмуть на себе священики та теологи, а ще пізніше — науковці, на яких зараз спрямовані всі запитання про істину.

Як же виглядало «поетичне» розуміння правди в архаїчній Греції? Поетичні Музи самі про себе говорять так:

«Гей пастухи-селюхи, простаки, лиш про черево дбалі,

Брехень ми вміємо много, до правди подібних, сказати,

Та як захочемо, можемо також і правду віщати!»[300].

Музи гордо вимагають для себе привілеїв говорити правду (чи обманювати). До того ж «поетів, як епіків, так і трагіків, насправді вважали головними етичними мислителями та вчителями Греції; ніхто не вважав їхні твори менш важливими, ніхто не стверджував, що вони менше прагнуть правди, ніж спекулятивні прозові розповіді істориків та філософів»[301]. Правда й реальність ховалися в мові, в історії, у нарації. Успішні історії з-під пера поетів повторювалися, переживали своїх творців і своїх головних героїв, постійно існували в думках людей. Поезія — це образ реальності. Дуже влучно це описує цитата, яку приписують поету Сімоніду: «Поезія — це образ, обдарований мовою»[302]. Проте насправді поети зайшли ще далі, і своєю мовою реальність та правду творили. Важливу роль у становленні правдивого відігравали честь, пригоди, великі вчинки та слава, що їх супроводжують. Похвалою з вуст поетів можна досягти слави. Хто славний, того будуть пам’ятати люди. Той стане більш реальним, більш справжнім. Стане частиною історій інших людей — тобто почне реалізовуватися (втілюватися) також у житті своїх співгромадян. Що збережено в пам’яті — то й правда, а що забулося — того й не було.

Правда не завжди мала сучасний «науковий» вигляд. Сьогоднішня наукова правда ґрунтується на точних і об’єктивних фактах, але правда поетична тримається на внутрішній (емоційній) співзвучності з історією чи віршем, «[міф] створювався передусім не для мозку... він промовляв безпосередньо до почуттів»[303]. Антична філософія, так само як і пізніша наука, намагається відшуковувати стабільність, константи, величини, незмінності. Наука шукає (формує?) порядок, занедбуючи все інше, як тільки можна. Проте життя не таке. Це, мабуть, кожен знає зі свого особистого життя, але що як реальність загалом така? Поезія — це галузь, яка набагато вразливіша щодо правди, ніж пізніші методи — філософські чи наукові. «Трагічні вірші через свою тему й суспільну функцію часто перебувають у конфронтації з проблемами, які певним чином пов’язані з людиною та випадком, тоді як у філософському тексті можна їх випустити чи оминути»[304].

Художники, як і сучасні науковці, малювали картини світу, які були заміщувальними, тобто символічними, образними, спрощувальними (а значить і оманливими), як і наукові моделі, які досить часто навіть не ставлять собі за ціль бути реалістичними. Упродовж усієї традиції малярство було й є мистецтвом ілюзії, акцентування, можливо, можна навіть сказати обманом. Як говорить автор Dissoi logoi, це мистецтво, у якому найкращим буде той, хто обманює — «так, що робить більшість речей подібними до правди»[305].

Греки вірили, що Музи можуть відкривати приховану правду та бачити майбутнє: «і духом натхнули мене божественним, Щоб сповіщати я міг і про те, що було, і що буде»[306]. Варто зауважити, що для старих греків роль цього привілейованого часу на споглядання правди виконував, зокрема, й сон. Коли душа відривається від тіла, вона може «бачити минуле, розпізнавати теперішнє, передбачати майбутнє»[307]. Щось схоже ми вже бачили в єврейській думці, наприклад, в історії про сон фараона, якому явилося майбутнє, а Йосип зумів цей сон розтлумачити. Сон чи імітація стану сну стоять також біля витоків наукового методу Рене Декарта. Він використовував сон (відділення від органів чуття) як метод споглядання чистої правди. До цієї теми ми ще повернемося в наступних розділах.

Якщо вже ми зупинилися на Декарті: здається, що він шукав іншої правди. Він шукав правду стабільну, позбавлену всієї проблематики буття й здогадок[308]. Навіть здається, що він сам це й усвідомлював, тому що повна назва його основної праці — «Міркування про метод — як правильно спрямувати свій розум і відшукати істину в науках». Він шукав правду лише в науці. Проте правда поетів, здається, була дещо іншою — вона, навпаки, тлінна, нераціональна, сновидна.

Поети-економісти

Гесіода (одного з найбільших і водночас останніх представників грецької поетичної традиції, який жив за сто років до першого славного філософа Талета) можна вважати взагалі першим економістом[309]. Окрім усього іншого, він займався проблемою невідновлюваності ресурсів та необхідності їх ефективної алокації, з цим пов’язаної. Його пояснення недоліків — абсолютно поетичне: боги зіслали нестатки на людство у покарання за вчинки Прометея:

Скрили безсмертні від смертних джерела життя. А то легко можна було б чоловікові протягом дня роздобути стільки, що мав би на рік споживати, не знаючи злиднів. Зараз над огнищем димним стерно почепив би він зайве і перестали б робити воли та мули терплячі.

Тільки ж Кроніон ховає поживність від людського роду, гнівний за те, що його одурив Прометей хитродумний. Саме тому і придумав він людям згубливі турботи...[310]

Пояснення Гесіода дуже цікаве, в його аналізі ми можемо побачити одну засадничу річ: архетип людської праці. На думку Гесіода, праця — це доля людини, її чеснота та джерело всякого добра. Ті, хто не працює, не заслуговують нічого, окрім презирства. Люди, так само і боги, не люблять категорію лінивих, яка «вік проживає, подібно до трутнів, позбавлених жала, що, не працюючи, бджіл працьовитих з’їдають роботу»[311]. Окрім того, що йдеться про першу спробу проаналізувати працю людини (ми повернемося до цього пізніше), для нас, сучасних економістів, «Роботи й дні» Гесіода цікаві також тим, що критикують лихварство, що кількома століттями пізніше ще раз прозвучить у роботах Платона та Аристотеля, та й не лише в них. Схожий мотив з’являється також у Старому Завіті та в інших культурах, повністю незалежних одна від одної.

Перші філософи

Ані у вченні старих греків, ані в їхній поезії та філософії економічні теми не відігравали основної ролі. Проте Талес, якого прийнято вважати першим грецьким філософом, був торговцем. Про нього говорять як про автора «доказу, що він здатен перемогти і в підприємницькій конкуренції, якщо хоче показати свою [філософську] вищість над нею. Так, мовляв, він зміг передбачити врожай олив і скористався цим для отримання багатства, щоб продемонструвати, як це просто й дріб’язково»[312].

Таким чином, починаючи ще від найпершого філософа в архаїчній Греції, економічні питання, вважалося, підпорядковуються всьому духовному, піднесеному. На відміну від думки філософської, економічна думка вже зі свого визначення містить дуже обмежений предмет інтересів. Тож філософські рефлексії економічних роздумів цілком правомірні й бажані. Це ж хотів довести й Талес своїм «оливковим бізнесом». Філософія — це не просто порожні розмови, а зусилля з дуже широким спектром практичного впливу. Талес цікавився філософією не тому, що не міг більше нічим іншим заробити собі на життя, а тому, що її сутність пропонувала йому найширший горизонт для роздумів. Саме тому філософія в стародавній Греції вважалася королевою наук. Трохи перебільшуючи, можемо стверджувати, що зараз усе точно навпаки. Філософію досить часто розглядають лиш як зайву «вишеньку на тортику», за непотрібні зусилля, які все одно нічого не змінять і не вирішують — на відміну від економіки!

Числові містики

Не можна не зауважити, що економічна наука запозичила багато ключових думок від первісної філософської іонської традиції. Іонська традиція сформувалася навколо пошуків одного пра-принципу всіх речей. Одним із найінспіративніших філософів для нас був Піфагор, який вбачав суть світу в «числових пропорціях його форм». Він стверджував, як бачимо, суголосно з багатьма економістами останнього століття, що «число — це сутність всіх речей»[313]. «І за своєю природою має магічну силу», тому що спекулювання Піфагора про цифри «не просто мали характер інтелектуальний, а були проткані й містичними оцінками»[314]. «Число — це сутність речей: усе — це число. Питання, хто б мав розуміти цю мову в буквальному чи переносному значенні, — це вже справа найбільших авторитетів»[315].

Аристофан, учень Піфагора, пише: «Здається, що Піфагор понад усе цінує науку про числа... він відділив науку про числа від практики й торгівлі й усе на світі прирівнював до цифр»[316]. І на диво нам, економістам, «Аристотель натякає, що саме спостереження, отримане в процесі торгівлі, стоїть біля витоків прагнення знайти справжню «міру» всього... він стверджує, що люди почали все порівнювати з цифрами на основі економічних та торговельних спостережень»[317]. І якщо це все ж таки правда, тоді не математика надихала економістів, а якраз навпаки.

Не можна оминути також факт, що піфагорейці, подібно до євреїв та інших культур, наприклад, вавилонської чи єгипетської, також сформували містику чисел[318]. До речі, саме в комбінуванні містики та науки (у цьому піфагорейці були неперевершеними майстрами) провідний логік та математик минулого сторіччя Бертран Рассел вбачав ключ до досягнення філософської досконалості[319]. Проте в Піфагора число[320] — це не просто кількість, підрахунок, це також якість, з допомогою якої ми зможемо описати принципи гармонізованого світу, космосу.[321] Згодом через Платона вчення потрапило в основну течію пізнішої європейської наукової думки, і це при тому, що сама думка зародилася в містиці й до певної міри все ще несе в собі містичні елементи. «Платон, по суті, розробив ідеї таємних піфагорійських товариств. На їхню думку, світ був раціональною сутністю, яку побудував “Великий Геометр”[322] з основної одиниці, тобто точки чи числа “один”»[323]. Піфагорейці одними з перших задумалися над можливістю зредукувати весь світ до числового запису. Пізніше ми ще продемонструємо, наскільки інспіраційним став цей принцип для економістів двадцятого сторіччя.

На відміну від своїх сучасників, Геракліт трактує реальність нестаціонарно. Затвердлість, неемоційність і статичність були в його часи синонімом досконалості та божественності. Очевидно, аж настільки глибоко корениться прагнення економістів описати змінну реальність абстрактними, незмінними принципами. Світ Геракліта, навпаки ж, тримається купи, хай як парадоксально, саме на тому, що в ньому пнуться одна від другої протилежні сили, як у лукові та лірі.[324] Гармонія виникає з протилежного, негармонійного та реалізовується як рух.

Повною протилежністю до Геракліда міг би стати філософ елейської школи Парменід. І хоча цей священик Аполлона теж вважає світ, який ми можемо сприймати органами чуття, невпинно змінним і плинним, проте він називає його несправжнім. На його думку, реальне — це лише розумові процеси, абстрактні думки, які стабільні й незмінні. За цією точкою зору, правда лежить у площині ідей, тобто теорій. І навпаки — недосконалий емпіричний світ (світ явищ), який перебуває в полоні постійних змін, не веде до правди, вона перебуває у площині абстракцій. Справжній емпіричний світ — не справжній, щоб він узагалі міг бути, його необхідно спершу «умертвити» в абстрактній моделі, ідейно «стабілізувати».

Тож Парменіда можна вважати попередником сократівської та платонівської філософії ідеальних форм, яка, окрім усього іншого, значно вплинула на економіку (а також фізику та інші дисципліни) і сформувала основу для створення моделей як стабільних абстрактних конструкцій, які багато хто вважає реальнішими за реальність. Сучасна наука, власне, постійно коливається між парменідівським та гераклітівським сприйняттями світу. З одного боку, вона створює моделі як реконструкції реальності, тобто все ж притримується твердження, що реальність можна реконструювати, і цим самим принаймні натякає в певному розумінні на її стабільність. З іншого боку, багато науковців сприймають раціональні моделі лише як «неправдиві, нереальні» милиці, які покликані лиш допомогти спрогнозувати майбутнє в мінливому, динамічному світі.


3. Антична Греція [297] | Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи | Ксенофонт — сучасна економіка 400 р. до н. е.







Loading...