home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


Літо милості, підбору, десятин та милостині, або як уникнути содому

У Старому Завіті знаходимо вражаючий комплекс соціально-економічних положень, які не так часто зустрінемо в інших народів того часу. Адже окрім індивідуальної корисності, в єврейському вченні вперше проглядаються і натяки на концепт максимізації корисності загальносуспільної, що втілена в талмудичному принципі Kofin al midat S’dom, який можна перекласти як «не потрібно поводитися на спосіб Содому» і не забувати піклуватися про слабших членів суспільства. У цьому розділі ми говоритимемо про десятини, милостиню, роки милості та інші обов’язки, які мали формувати стабільніше суспільне середовище та базове соціальне страхування.

Шабат — літо милості

Один із таких соціальних заходів — це інститут милосердного літа. Про цю систему більш-менш детально пояснює, зокрема, 25-й розділ Книги Левит:

Промовляй до Ізраїлевих синів, та й скажеш їм: Коли ви ввійдете до землі, що Я даю вам, то святкуватиме земля та суботу для Господа. Шість літ будеш засівати своє поле, і шість літ обтинатимеш свого виноградника, і збиратимеш урожай його, а сьомого року субота повного відпочинку буде для землі, повний відпочинок, субота для Господа: поля свого не будеш обсіювати, а виноградника свого не будеш обтинати. Саморослого колосу жнив твоїх не будеш жати, а ґрон з необрізаних виноградин твоїх не збиратимеш, рік повного відпочинку буде для землі[237].

Через кожні 49 років[238] настає літо милосердя, коли вся нерухома власність повертається в руки її перших власників (згідно з початковим планом, відповідно до якого країну було розділено між окремими племенами, які прийшли в Ханаан)[239]. У ювілейному році треба було прощати борги[240], а ізраїльтяни, які через свої борги опинилися в рабстві, мали вийти на свободу[241]. До речі, на цей рік також скасовували обов’язок сплачувати податки.

На ці положення можна дивитися як на тогочасний антимонопольний та соціальний запобіжний захід. Очевидно, економічна система вже тоді мала тенденцію до нагромадження багатства, а отже, й сили. Здається, такі положення мали би перешкоджати цьому процесу (без необхідності в регуляційному органі). П’ятдесят років приблизно відповідає середньому віку тогочасних людей, тому, очевидно, мало би йтися про ліквідацію проблеми заборгованості, що переходить з покоління в покоління. Нащадок бідного батька чи батька, що вліз у борги, отримував назад свою ділянку та міг почати господарювати заново. Огріхи батьків (погане господарювання) уже не звалювалися на голови їхніх синів та доньок. Так само й успіхи не успадковувалися лінійно, як у звичайній економічній системі. У шумерському Кодексі Хамурапі була схожа практика: регулярно прощалися борги, до того ж кожні три роки[242]. Це дуже цікаве спостереження, тому що здається, що в найстарших суспільств, які (з легкою підозрою) схвалювали позику під відсотки, разом з тим були й інструменти милосердя, які анульовували борги (через певний час)[243]. Тобто коли потрібно було «продати» землю, це був не продаж, а оренда. Ціна (оренда) нерухомості залежала від того, через скільки років буде милосердне літо. Отже, тогочасні люди усвідомлювали, що вони можуть обробляти землю, але в останній інстанції ми все ж усього лиш «гості та зайди», які тільки на деякий час орендують цю землю. Значить, усю землю й багатство нам дає Господь. «Господня земля, і все, що на ній, вселенна й мешканці її»[244]. Тому людина на землі — лише орендар, а весь маєток — тимчасовий. За оренду потрібно розраховуватися, платячи десятини та дотримуючись законів, визначених Господом. Літо милосердя — це нагадування про те, що земля насправді не належить її людським власникам.

У році того ювілею вернетесь кожен до своєї посілости. А коли продасте що своєму ближньому, або купите з руки свого ближнього, не обманюйте один одного. За числом років по ювілеї купиш від ближнього свого, за числом років урожаю він продасть тобі.

За многістю літ побільшиш ціну тієї купівлі, а за малістю літ зменшиш ціну тієї купівлі, бо він продає тобі число літ урожаю[245].

На всю продану землю чи людей, яких продали в кабалу, поширювалося правило, що новий власник зобов’язаний перепродати назад землю чи раба, як тільки в початкового власника чи в проданого в рабство з’являлася можливість відкупити втрачене самому чи з допомогою родичів. А якщо ж він не здатен цього зробити, тоді раб повинен чекати п’ятдесят років і в милосердне літо його відпустять на волю безкоштовно. «А земля не буде продаватися назавжди, бо Моя та земля, бо ви приходьки та осілі в Мене»[246].

Ця фраза дуже точно передає переконання, що нікого з ізраїльтян не можна назавжди позбавити свободи й спадку. І не в останню чергу ця система нагадує нам, що ми не будемо вічними власниками, і поле, яке ми оремо, не наше, а Господа. Літо милосердя ще раз наголошує, що ми тут лише подорожні, і ніщо матеріальне з цього світу нас не врятує, ми нічого з собою не візьмемо, і все, що в нас є, — це лише певний тип оренди. Ми лиш проходимо через цей світ. Матеріальні багатства тут залишаться, тоді як нас уже тут не буде.

Підбирати залишки

Важливою частиною соціального устрою того часу було також право підбирати залишки, що в часи Старого Завіту забезпечувало найбіднішу верству населення принаймні основною стравою. Будь-хто, у чиїй власності було поле, мав за обов’язок не збирати врожай до останньої зернини, а залишити рештки на полі для бідних.

А коли ви будете жати жниво вашої землі, не дожинай краю поля твого, а попадалих колосків жнива твого не будеш збирати, для вбогого та для приходька позоставиш їх. Я Господь, Бог ваш![247]

Або ж:

Коли будеш жати жниво своє на своїм полі, і забудеш на полі снопа, не вернешся взяти його, він буде приходькові, сироті та вдові, щоб поблагословив тебе Господь, Бог твій, у всім чині твоїх рук[248].

Десятини й рання соціальна мережа

Обов’язком кожного ізраїльтянина було віддавати десяту частину зі всього врожаю. Він мав розуміти, від кого отримав усе своє майно, і цим самим віддячити йому. Якщо мова йшла про врожай, Богові належали перші збори врожаю. Усе, що ізраїльтяни продукували, вони не вважали лише своєю власністю, а кожен десятий сніп віддавали Господу. Ці десять відсотків ішли на храм. А кожного третього року ці десятини розділялися між левитами, вдовами, сиротами та приїжджими[249]. Згодом і в християнській ері церковні інституції багато століть поспіль виконували функцію соціальної мережі.

Тож таким чином в ізраїльтян ми можемо знайти корені не лише традиційно поширеного на заході перерозподілу багатства на користь найбідніших, але й добре обґрунтований концепт економічного регулювання, тісно пов’язаний зі соціальною політикою. Адже в юдаїзмі благодійність сприймається не як прояв доброти, а як обов’язок. Таке суспільство має право регулювати свою економіку так, щоб вона могла компенсувати обов’язок милосердя. «Якщо перед суспільством стоїть обов’язок забезпечити нужденних їжею та речами першої необхідності, дати дах над головою, значить, воно має й моральне право та обов’язок збирати з цією метою у своїх громадян податки. Для виконання цього обов’язку також може регулювати ринок, ціни та боротьбу конкурентів таким чином, щоб захистити інтереси найслабших своїх членів»[250].

Ще один фактор, який посилював соціальну мережу, — це інститут подання милостині та інші прояви жалості щодо бідних. Господь неодноразово нагадував своїм людям через пророків, чого він хоче: «Бо Я милости хочу, а не жертви»[251]. Йшлося про добровільні внески, донор безпосередньо контактував з отримувачем, а отже, знав, кому він дає гроші, кому вони і як потрібні, як він їх використає.

За Мойсеєвими законами, члени родини повинні були попіклуватися про тих, у кого помер годувальник (вдови, сироти). Брат повинен був взяти за дружину вдову по своєму небіжчику-брату. Перший син, який у них народжувався, вважався сином покійного чоловіка, і він догодовував матір на старості. Що цікаво: вдови нічого не успадковували від небіжчиків-чоловіків, і часом їм доводилося після овдовіння повертатися до своїх батьків. У воєнні часи у вдів було право на частину військових трофеїв, а їхні гроші в період загрози зберігалися в храмі, де вони дуже часто й працювали помічницями левитів. По всьому Старому Завіті, і зокрема в книзі Повторення Закону, є згадки про вдів та сиріт. Вони перебувають під особливим Божим захистом і тим, хто до них погано ставиться, загрожує Божий суд.

Підіймає нужденного з пороху,

підносить убогого зо смітників,

щоб посадити з вельможами

й престол слави їм дать на спадщину,

бо Господні основи землі,

і на них Він поставив вселенну[252].

Хто тисне нужденного,

той ображає свого Творця,

а хто милостивий до вбогого,

той поважає Його[253].

Хто вухо своє затикає від зойку убогого,

то й він буде кликати, та не отримає відповіді[254].

А приходька не будеш утискати та гнобити його,

бо й ви були приходьками в єгипетськім краї.[255]

Окрім вдів та сиріт, Старий Завіт бере також під свій соціальний захист і переселенців[256]. На них мали поширюватися ті самі правила, що й на ізраїльтян — не можна було їх дискримінувати за їхнє походження: «Суд один буде для вас, приходько буде як тубілець. Бо Я Господь Бог ваш!»[257]. В іноземців було таке саме право підбирати залишки, як і в будь-якого ізраїльтянина. Що також цікаво, у Біблії іноземці жодного разу не називаються приходьками чи чужинцями, чи будь-яким іншим неприємним словом[258]. Усюди вони згадуються як гості. І в цьому контексті досить часто звучить нагадування для ізраїльтян, що й вони колись були рабами в Єгипті. Вони ще пам’ятають про свої найгірші часи, а тому повинні люб’язно ставитися до своїх рабів, а тим більше до гостей. «А виноградника свого не вибереш до решти, а попадалих ягід виноградника свого не будеш збирати, для вбогого та для приходька позостав їх»[259].

Усі описані вище правила свідчать про те, що спільнота та її співдружність відіграють центральну роль у єврействі. Однак маючи стільки обов’язків, досить складно добитися їх реального виконання. Тому в тих випадках, де це можливо, виконання обов’язків відбувається поступово, шар за шаром. У Талмуді благодійна діяльність ділиться відповідно до кількох цільових груп з різним ступенем пріоритетності, які розміщаються, можна сказати, згідно з правилом субсидіарності.

Юдаїзм розрізняє різні ступені відповідальності щодо нужденних.

При тлумаченні обов’язку позичати гроші нужденним (Вихід 22:24) з Талмуду випливає, що перший обов’язок кожної людини — забезпечити фінансово членів своєї родини. Забезпечивши їхні потреби, людина повинна попіклуватися про потреби свого міста. І лише потім, забезпечивши потреби свого міста, людина повинна піклуватися про інші міста (Baba Mezia 71a)[260].

Найяскравіше ці відмінності проглядаються на прикладі обов’язків щодо по-різному суспільно віддалених груп, зокрема у випадку позичання під процент, де лінією розмежування є (не) приналежність боржника до єврейської спільноти.


Свобода номадів та зв’язаність міст | Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи | Абстрактні гроші, заборонені відсотки й наша бо(р)гова епоха







Loading...