home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


Умовний світ та світ живих

Математику можна використовувати, щоб досліджувати життя, але тільки якщо ми розуміємо її обмеженість. Адже предмети математичного дослідження потрібно спершу умертвити, позбавити їх ознак життя. Як говорить Нельсон: «В останні роки економісти почали розуміти, що в статичного світу дуже мало спільного з сутністю будь-якої економічної ситуації в реальному світі»[1016].

Серен К’єркегор якось написав: «Екзистенція трансцендентує логіку»[1017]. І саме прагнення моделювати реальність нібито утверджує нас у баченні двох світів. Один із них — це світ абстрактних (тобто не-реальних) модельних конструктів, крізь які ми сприймаємо світ, другий — це світ an sich, світ емпіричний, справжній, який не можна змоделювати (тому що він справжній і ним вже не порухаєш так, як з конструктами). Такі ж суперечності проектуються і на економіку. Усе ж є економічні моделі, які намагаються описати поведінку індивіда чи всього суспільства, і в яких усе ідеально сходиться. Втім, зазвичай ці моделі мають нереалістичну основу чи приводять до висновків, які не можна застосувати на практиці. Найчастіше стається і перше, і друге.

Фріц Махлуп усвідомлює всю гостроту цієї проблеми: «Економічна наука — це система апріорних правд, продукт чистого розуму, точна наука рівня таких універсальних законів, як закони математики — це суто аксіоматична дисципліна, система чистих дедукцій з ряду передумов, не відкрита для будь-якої перевірки чи спростування на основі практичного досвіду»[1018]. П’єро Міні йде ще далі й називає цей абстрактний науковий світ так: Весь світ власне ідей — це мертвий світ»[1019].

Науково осягнути можна тільки щось статичне, неспонтанне, передбачуване, тобто не-життєве. Це ціна, яку Декарт, а з ним і всі науковці, повинні заплатити за точність. Даниною за наукову точність і елегантність буде факт, що життя проходить повз науку. Заміною може стати світ логіки та абстракцій, які в цьому світі діють. Так ніби все, що не можна представити математично, втратило право на справжнє (наукове/емпіричне) існування. І в цьому пасивному світі й діє математика, так само як механіка, каузальність і всі наші (внутрішньо однорідні) конструкти. Абстрактні моделі можуть бути елегантними й гармоніювати одна з одною. Проте можуть бути і зовсім відірваними від реального світу живих.

Економіка умертвляє цей світ, наприклад, через уже згадуване закляття ceteris paribus, яким моделі відриваються від реальності. У такому штучному світі ми можемо формувати майже довільні моделі. Часто можемо спостерігати ситуацію, коли економіка є радше наукою про науку економіку, ніж про економіку. Врешті-решт на трюк із ceteris paribus звертає увагу й Гатчінсон, на думку якого, ідеться про один з двох основних способів, як економічна теорія борониться перед емпіричною верифікованістю (другий спосіб — це вже згадане від’єднання логіко-дедуктивних моделей від емпіричного змісту). Тому що в реальному світі ceteris — це не paribus, в економістів широке поле для польоту фантазії, і при цьому реальність не ставить перед ними жодних обмежень[1020].

У середньовіччі сперечалися щодо кількості ангелів, які можуть одночасно танцювати на вістрі голки, у наш час світом правлять маржинальні оптимізації. Проте в цьому світі середньовічна дискусія видається реалістичнішою вже хоча б тому, що супроти таємничих термінів теоретичної економіки, вістря голки все ж реальне, а образ ангела — всім доступний. Хай там як, жоден з обох способів теоретизування не можна виміряти емпірично, тож поза своїм дискурсом вони беззмістовні й непридатні для застосування. Вони набувають якогось значення лиш замкнені в їхньому власному світі.


Мовчання живих та світ 65-го поля

Другий — це світ живих (як опозиція до світу мертвих), світ, у якому наука мовчить. Найкраще його описано в останньому реченні монументального «Трактату» Вітґенштейна, яке також стає кульмінацією всієї його творчості: «Про те, про що не можна говорити, треба мовчати»[1021]. Вітґенштейн де-факто доводить нас до парадоксу поза-змістовності (у жодному разі не без-змістовності!) моделей. Вони — позбавлене змісту, але помічне риштування, по якому ми деремося вгору. Проблеми цього світу являються нам, але ми здатні їх сформулювати, вони не передбачають ані питання, ані відповіді. Справжній світ живих не можна передати абстрактно. Немає моделі, якій би вдалося вмістити в себе весь наш неочищений і необрізаний світ, з усією його живою, пульсуючою і текучою складністю.

Шахівниця складається з 64 клітинок. Вони чорні й білі, квадратні, й на них діють чітко встановлені правила. Гру де-факто можна відтворити й у зворотному порядку, зупинити час, одну партію повторювати до повного виснаження — адже ми розуміємо правила гри в шахи, ми самі їх вигадали. Мої друзі, коли ще грали в шахи, то відставляли бокали пива чи келихи вина на сусідній столик, який називали 65-им полем. Так невдовзі 65-им полем став увесь світ, що був за шахівницею. А що коли з аналітичним підходом та сама ситуація? Ми вміємо належним чином пояснити й чорно-біло проаналізувати шахове поле, яке ми самі й вигадали, однак всі найважливіші речі розігруються на сусідньому полі, на полі шістдесят п’ятому.

Проте речі, про які ми не можемо (ні науково, ні аналітично) розповісти й які нам потрібно просто тихенько перескочити, буквально кричать нам, що ідеться якраз про речі найважливіші, і це саме ті речі, про які ми хочемо й повинні говорити[1022].

Аналітичній науці (якщо вона сумлінна) доводиться обходити мовчанкою цілу низку сфер життя (очевидно, найважливіших). Однак більшість наших життєвих інтересів (а часто і наукових) лежить саме в площині 65-го поля. Тому давати однозначні (наукові) відповіді на реальні запитання складніше, ніж здається.

Тому в економіці панівними є два типи проблем: економіка живе в особливому стані шизофренії. Економіст-теоретик повинен забути про реальний світ (він повинен мріяти, як колись Декарт), інакше йому зі своїми моделями далеко не зайти. У винагороду за це він може отримати висновки, які настільки ж далекі від реального життя та непрактичні, як і сама модель. Якщо ж уже економіст говорить про практичну економіку, наприклад, про економічну політику, він часто забуває про моделі (на практиці вони йому ні до чого), відкидає непотрібний складний теоретичний апарат і говорить зі свого досвіду[1023].

І ще одна остання імплікація для економістів. Економіст повинен бути покірним, усвідомлювати, що ми не вигадуємо і не будуємо економіку. Як я вже намагався продемонструвати, сама економіка існувала задовго до того, як з’явилася наука про неї. Вона така ж архетипальна, як і саме людство. Ми не архітектори економіки, ми всього лиш туристи (які об’їздили трохи більше чи трохи менше), що розглядають прекрасне й величне старовинне місто. Ми нібито дивимося на циферблат і намагаємося зрозуміти механізм дії годинникового механізму, схованого всередині. Через певний час ми б уже змогли передбачити, де знаходитимуться стрілочки в будь-який час у майбутньому. Але якби такий годинник побачив інопланетянин чи людина, яка не знає, як працює годинник, вона б могла вигадати будь-яку теорію на пояснення руху годинникових стрілок. І на основі цих методів та академічних суперечок вона б вибрала найкращу з них, чи то вже відповідно до критеріїв математичної елегантності, простоти, достовірності, політичної вигоди, чи на основі вроджених уявлень про те, як би такий механізм мав діяти тощо. І не факт, що в цьому конкурсі виграє сама та теорія, яка б запропонувала пояснення механізму з допомогою складних взаємозв’язків пружин та великої кількості різних кружечків.

Щоправда, коли годинник зламався б і потрібно було його відремонтувати — тільки тоді ми б дізналися, чи справді правильно розуміємо дію годинникового механізму. Економісти ж дарма що не вміють відремонтувати шестірні, які перестали працювати відповідно до їхніх уявлень, вони навіть не можуть дійти згоди щодо того, що ж привело їх знову в дію.

Та все ж як ми можемо пізнати цей прихований принцип, якщо в нас немає можливості подивитися на нього? Ми до скону схилятимемося в покорі перед живим механізмом, який ми не відремонтували, — як нетямущі учні, що в захваті стоять перед цим колосальним чудом і сподіваються, що воно не зупиниться, оскільки так само, як у легенді про празькі куранти[1024], ніхто їх не зможе відремонтувати, окрім майстра Гануша, який їх змайстрував.


Ода помилкам | Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи | Економіка красива







Loading...