home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


Теорія мереж та примирення розуму з почуттями

Розходження між розумом та почуттями на практиці майже не трапляється.

Яна Геффнернанова[1009]

Мене завжди дивувало, що одні ментальні процеси ми приписуємо емоціям, а інші — раціональності. Та чи не висновується одне й інше з одного й того самого принципу, хоч вони й здаються протилежними феноменами? Чи існує спосіб, як побудувати міст над (можливо, лиш уявною) прірвою між розумом і чуттєвістю? Як подолати протистояння між суб’єктивними й об’єктивними фактами? Як остаточно примирити релігію, віру й міф — з одного боку — й науку, доказ та парадигму — з іншого?

На самому початку нашої прикінцевої медитації (за декартівською термінологією) ми облишимо чіткий дуалістичний розподіл на раціональне й емоційне. Облишимо дискурс Г’юма про те, чи «розум — раб емоцій», чи навпаки. Облишимо також конструкт homo oeconomicus, безперервна максимізація корисності якого приводить і до невпинної раціональної оптимізації. Повернімося до homo sapiens.

Чи може існувати система, у якій розум не протистоїть відчуттям, почуттям та емоціям — тобто цілісна система, континуум, який сам себе потребує і доповнює? Насправді в реальності не існує раціонального конструкту без бекґраунду відчуттів. Усе — це лиш частини єдиного, раціонально-чуттєвого континууму. Єдина відмінність між раціональною (чи раціональнішою) частиною цього континууму та її чуттєвим антиподом — це рівень підтвердженої рекурсивності, тобто певне емпіричне чи загальносуспільне підтвердження цього відчуття. Нові, оригінальні й нетривіально класифіковані відчуття здаються нам «м’якими емоціями», тоді як повторювані (суспільно) підтверджені емоції ми сприймаємо як раціональні конструкти. А що як «розум» — це лиш «затвердла» повторювана емоція, а емоція — це лише «м’яка» чи «свіжа» раціональна заувага? Між цими екстремальними точками простягається ціла шкала перехідних, раціонально-емоційних відчуттів, які «твердіють» і «старіють», тобто не можна навіть приблизно визначити, чи йдеться про відчуття, чи про емоційну реакцію, чи про раціональну. Ми можемо сумніватися в емоційному як чомусь нестабільному й про що складно розповідати, тому що новизна вражень — річ екстремально суб’єктивна, а на позначення багатьох свіжих вражень у нас точно ще немає слів.

Тільки з часом цей досвід «об’єктивізується» (якщо він повторювано сприймається багатьма людьми) та стає частиною чого, що ми вважаємо стабільним і об’єктивним. У ранніх культурах, коли ще було мало визнаних усім суспільством рекурсивних, а значить і затвердлих емоцій, ці протиріччя не були такими виразними, як сьогодні, коли людство пішло набагато далі в утвердженні певних історій чи конструктів.

Візьмімо хоча б екстремальний приклад математики як загальновизнаної вершини раціональності (у якої де-факто немає емпіричного змісту, попри те, що навіть у витоків зародження одиниці стояли відчуття, бо математика, зрештою, — це система абсолютно абстрактних символів, у яких немає емпіричних супротивників; свої реальні прив’язки до реальності вона шукає вже ex post, тобто в застосуванні — наприклад, через економіку чи комерційні розрахунки). Рівняння, де один плюс один дорівнює два, здавалося нам при першому знайомстві з цим фактом (у дитинстві чи при відкритті цього конструкту) настільки емоційно неважливим і незрозумілим, як і будь-яке інше сприйняття. А математика спершу була лиш емоцією. І цієї емоції нам потрібно було вчитися (так само, як і сьогодні цього вчаться учні в перших класах загальноосвітньої школи). І лише через постійне повторювання і завдяки успішній суспільній конфірмації цього факту (що один плюс один і справді все ще дорівнює два) ця емоція поступово застигала, аж доки вона не перетворилася на міцну й надійну конструкцію, яку ми навчилися використовувати безпечно й без необхідності повторно її перевіряти. Емоційне враження від повторюваних підтверджень затверділо, раціоналізувалося.

Завдяки наміченій (корисній) абстракції поняття одиниці, знака плюс, двійки та знака рівності набули реального значення, яке ми спостерігаємо в реальному світі, проте світ сам по собі цими термінами не оперує (як не містить і жодних інших абстракцій). Ніхто з нас, власне, не бачив ані одиниці, ані двійки. Ми могли бачити два яблука чи дві груші, і одна з речей, що об’єднує ці множини, це й число два. Але сама двійка в світі не існує. А тим більше інші математичні знаки (спробуйте-но собі уявити мінус два). Це символи, значення та правила, які нам потрібно вивчити. Ми безпечно сприймаємо справжні об’єкти реального світу в термінах абстрактних одиниць, плюсів та знаків рівності (кількість груш чи яблук та їхню кінцеву суму). Таким чином суб’єкт, який сприймає, формує собі інтерпретаційну рамку (у нашому прикладу — математичну), крізь яку він здатен бачити світ, спростити його, а цим самим і вирішити. Раціональність не означає нічого більше, ніж затверділу емоцію.

Приклад з протилежного полюса досвіду представляє щось буттєво конкретне і унікальне, суб’єктивне. Можемо розглянути любов чи дружбу. У перші моменти цієї сильної емоції ми не знаємо, як її класифікувати, особливо, якщо це з нами сталося вперше, тому що ми проживаємо досвід чогось цілком нового й іншого, у нас буквально не вистачає на це слів. (Слова можливі лиш у системі загальносуспільного враження, яке проживають щонайменше двоє членів, при цьому вони з’ясують, що їхнє одиничне враження — подібне, чи має подібні прояви. Слова не виникають для одноразових суб’єктивних досвідів.) Лише згодом ми знаходимо в своєму проживанні елементи, про які ми чули чи читали, і хочемо (чи змушені) узагальнити своє індивідуальне й неповторне враження до рівня терміна, який уже існує і з яким зустрілися й інші члени суспільства. Усі любові й усі дружби — різні й не схожі, суб’єкти, приймачі емоцій, не отримують однакових вражень чи відчуттів (їх не можна порівнювати). Хай там як, якщо люди проживають відчуття, які викликають співпереживання чи розуміння в інших людей, вони здатні знайти абстрактні слова для опису своїх неповторних вражень, які змальовуватимуть дещо подібне. Таким чином суб’єктивна емоція заокруглиться до найближчого вербального загальносуспільного знаменника, загальної емоції. Навіть один захід сонця відрізняється від іншого, всі вони — унікальні, проте ми здатні описати пережите нами одним терміном, який зможе виразити всі заходи сонця, які тільки бачило око людини. Численність події разом з потребою проговорити пережите формує в певних ситуаціях (але не у всіх!) повторюваний досвід, який отримує своє ім’я та стає абстрактним поняттям. Тобто чимось затвердлим, чим можна оперувати. Так відбувається абстрактне (бо йдеться про мову) та об’єктивне заокруглення унікального суб’єктивного пережитого враження. Наша мова — це «лінгвістичне заокруглення» суб’єктивної емоції до найближчого можливого поняття.

Навіть такий емоційний досвід, як любов чи дружба, з часом тверднуть, після багаторазового взаємного підтвердження досвіду вони стають автоматичною частиною нашого життя. Вони застигають до раціональної форми, на яку ми просто розраховуємо. Економіст міг би говорити про інфляцію враження, яке більше не викликає таких самих емоцій, як колись у своєму початковому незайманому вигляді. Місце емоцій посідає раціональна впевненість, на яку ми можемо покластися. Затверділа любов — це не гірше, і не краще, ніж свіжа любов. Вона просто інакша, демонструє свої раціональні характеристики.

Емоція — це молодий досвід, який ще не набув свого раціонального вигляду (це ще попереду). Те щось, що народжується з невідомих вражень та не існує у початковий момент, тому що ми не вміємо знайти для цієї емоції відповідного абстрактного терміна, пізніше стає чимось, що ми можемо класифікувати, описати й чим ми можемо оперувати. З цих вражень потім формується загальноприйнятний (особистістю і суспільством) конструкт світу, мережа, з якої зіткано реальність. З хаосу неназваних окремих вражень народжується порядок, який проявляється у повторюваних характеристиках (які ми називаємо чи вважаємо раціональними).

А що коли розум і почуття мають однакову сутність (праматерію)? Що як вони не походять з двох відмінних сфер, які схрещуються вже тільки в наших думках, і так утворюють реальність? Що коли вони означають лише різні прояви одного й того самого континууму, тієї ж мережі, про яку говорить Геффернанова: «Протиріч між розумом і почуттями на практиці майже не існує; адже в реальному житті ми не висловимо жодного речення, яке міститиме лише оброблену в мозку інформацію й не матиме жодного емоційного забарвлення; за кожною інформацією від мозку ховається якесь відчуття, позиція, оповита позитивними чи негативними почуттями, якісь приховані бажання... У щоденному житті зазвичай одне почуття стоїть супроти іншого, наприклад страх проти співчуття, при цьому страх чи відсутність співчуття наш мозок маскує, пояснює та виправдовує як почуття розумне, правильне й єдино можливе, знаходячи на підтвердження цього свої аргументи»[1010].

Багато хто з мислителів розрізняє емоції стабільні та нестабільні. Стабільні емоції часто бувають такими стабільними, що аж починають вважатися раціональними, і доходить до непорозумінь. Наприклад, економічний інтерес до власної корисності здається нам абсолютно раціональною поведінкою, хоча й ідеться здебільшого лише про стабільну емоцію. Іншими словами, попри те, що Біблія застерігає нас перед любов’ю до грошей, все одно йдеться передусім про любов, тобто емоцію (тим більше емоцію повністю позитивну), та ще й емоцію par excellence (любов!). Звісно, це форма любові, яку ми можемо вважати хибною, спрямовану не туди чи вирвану з людського контексту — однак любов завжди залишиться любов’ю[1011].


Блиск і убогість футуризму | Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи | Ода помилкам







Loading...