home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


Вісь добра та зла

Під час нашої мандрівки історією ми неодноразово зустрічалися з кардинальним питанням, чи виплатиться взагалі робити добро; чи це «економічно» поводитися чемно, й чи отримає людина від цього певну користь чи економічну відплату. Почнімо з короткого огляду економічних систем добра й зла. До основних моральних шкіл, які взагалі колись займалися «економікою» добра чи зла (тобто відплатою за неї), ми включимо й сучасну мейнстрімну економіку. І хоч доведеться балансувати на самій межі припустимого спрощення, усе одно для наочності розмістимо окремі школи на уявній шкалі відповідно до того, наскільки, за їхнім вченням, виплатиться робити добро. Ми поступово віддалятимемося від ідейних течій, які найрадикальніше відділяють мораль і корисність і які лишаються найбільш скептичними до економіки добра та зла, у напрямі тих, що ставлять знак рівності між мораллю та корисністю.


Суворий Іммануїл Кант

Почнімо із найекстремальнішої моральної школи. Кант прагне моралі, яка б засуджувала будь-яку (економічну) винагороду на цьому світі, а сам прецедент вважався би деградацією моралі цього вчинку.

Кант вважає моральними лише такі вчинки, за які не можна отримати винагороду. Якщо ми врятуємо комусь життя, ризикуючи життям власним, і наш вчинок буде винагороджено, чи людина просто діяла з розрахунку на прибуток чи якусь іншу користь, цим самим анулюється моральність нашого вчинку. Цим самим Кант наближається до загального християнського розуміння винагороди за мораль, яке найкраще розкриває притча про Лазаря: багач опиняється в пеклі, тому що на цьому світі він уже зазнав усіх втіх і насолод, а бідняк потрапляє у рай, тому що він страждав на землі.

Моральний вчинок для Канта — це лише те, що ми робимо безкорисливо, тобто суто з обов’язку чи поваги до морального імперативу. Етика Канта — повністю протиутилітарна. Відповідно до цього, моральній людині йдеться передусім не про збільшення власного зиску; навпаки, якщо вона хоче зробити моральний вчинок, то повинна, так би мовити, іти проти своїх кривих байдужості, повинна, за словами Канта, «переконати себе саму» та йти проти диктатури «тваринної» погоні за максимізацією корисності. Так Кант у цьому напрямі стає найсуворішим моральним учителем.


Академічні стоїки

Кант видається нам ще суворішим, аніж стоїки, які не відмовляються від винагороди за хороші вчинки — винагорода просто не може бути мотивом учинку. Стоїки лишаються індиферентними щодо результатів своїх учинків; їм не залежить на тому, отримають вони натомість винагороду чи покарання. Їхній обов’язок — діяти відповідно до правил, без огляду на всі можливі статуси, і де-факто не цікавитися навіть результатом своїх вчинків. Їм ідеться лиш про мотив, про сам вчинок. Економічний вплив на індивіда, збільшення чи зменшення зиску лишається поза ігровим полем стоїків і не варто взагалі цим перейматися.

Дуже близькі до стоїків також Платон та Аристотель. І хоча між цими двома панували суперечності щодо того, чи насолода — це завжди погано (як нібито стверджував Платон, за словами Аристотеля), обидва зійшлися на тому, що найважливіше — це жити по-доброму. Як стверджує Аристотель, насолода — це не обов’язково погано, але вона б мала підпорядковуватися хорошому життю, тобто добру.

Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

Християнство

До стоїчного ідеалу байдужості до корисності, радощів і смутків упритул наблизилося християнство в своїй аскетичній формі. Воно так само зневажливо ставиться до сенсуальних мотивів, змальовуючи їх як характеристики зледащілого людського тіла — тілесність, яку потрібно приборкати, підкорити й (використовуючи християнський словник) розіп’яти. Проте християнство розходиться зі стоїками в питанні того, як цього досягти. Християнство стверджує, що людина сама не здатна досягти цього ідеалу. Християнський ідеал усе ж дещо складніший від ідеалу стоїків, оскільки християнство бачить гріх і в думках та бажаннях (нагірна проповідь Ісуса), а не лише в тілесному вимірі, як було в стоїків). Тому для чесного життя нам потрібна не лише хороша сила волі та самозречення (у чому бачимо повну згоду зі стоїками), але й допомога згори, де відбувається зміна самого бажання, а не лише проявів бажання, тобто вчинків. На відміну від стоїків, тут все ж додається новий трансцендентальний вимір.

Фома Аквінський відводить розуму схожу роль. Він ставить розум на рівень з доброчесністю, оскільки Бог для нього — це чистий інтелект. Людина може бути настільки доброчесною, наскільки вона вміє дослухатися до свого розуму, а згодом діяти відповідно до його вказівок. Аквінський показово карає всіх, хто боїться послуговуватися розумом, бо «незнання — це гріх».

Інший, більш емотивний напрям у християнстві веде вірян до глибокої внутрішньої переміни, після якої всі мотиви й бажання автоматично підлаштовуються під категорію добра. Біблія у цьому контексті говорить про «змінене серце» і «нову людину».


Вчення давніх євреїв

З погляду корисності та моралі може здатися, що вчення стародавніх євреїв перебуває десь посередині між вченням стоїків і утилітаристів. Йому дещо ближче позитивне сприйняття корисності, ніж ми бачили в християнстві. Старий Завіт оцінює втіху однозначно позитивно, людина повинна «радіти своїм дням». Учення Старого Завіту не має нічого проти максимізації корисності чи самого багатства. Однак максимізація не повинна виходити за межі певних (даних Господом) правил. Тобто євреї вірили в максимізацію корисності у певній обмеженій кількості. Дуже влучно це передає (уже одного разу наведена тут) цитата з книги Еклезіяста: «Тішся, юначе, своїм молодецтвом, а серце твоє нехай буде веселе за днів молодощів твоїх! І ходи ти дорогами серця свого й видінням очей своїх, але знай, що за все це впровадить тебе Бог до суду!»[863]

Тобто євреї не мають нічого проти втіхи. Вони зовсім не засуджують хороший вчинок лише тому, що за нього було отримано винагороду. Вони не поділяють зі стоїками (більш чи менш щиру) байдужість до корисності. Вони не переміщають винагороду за свої вчинки (тобто і втіху з корисності) повністю в загробне життя, як це роблять християни, а лишають дещо й у світі цьому. Однак, на відміну від гедоністів, вони підпорядковують утіху певним правилам, тож гонитва за корисністю набуває своїх чітких обрисів.


Утилітаризм

Перш ніж ми на нашій уявній осі дійдемо до Епікура, треба було би більше зупинитися на утилітаризмі. Він хоч і керується досить подібними принципами, однак у поданні Дж. С. Мілля намагається перебороти людський егоїзм, заснувавши інститут відстороненого спостерігача. Справжній утилітаризм — не егоїстичний, він надає перевагу добру людства загалом і ставить його (відсторонено) понад добро конкретної людини. І якщо зменшенням корисності для особи Y більш ніж пропорційно зросте корисність для усього людства (або іншої особи), тоді особа Y сама (радісно й добровільно) погодиться на зниження своєї корисності в інтересах цілого людства (або ж іншої особи). Бджілка де Мандевіля ніколи б нічого подібного не зробила. Втім, де Мандевіль набагато менший егоїст у своїх пошуках моралі корисності, ніж гедоністи. Різниця дуже проста. Для гедоністів summum bonum — це максимізація приватної корисності, тоді як максимізація Мілля — це максимізація цілої системи. Мілль переконаний, що людина, виконуючи певний вчинок, повинна перейматися не максимізацією своєї корисності, а тим, яку корисність принесе її вчинок людству.


Епікур

Епікурейці (гедоністи), нібито запеклі інтелектуальні суперники стоїків, оцінюють моральність своїх вчинків лише згідно з отриманою корисністю. Тож вони стали першопрохідцями відомого гасла «мета виправдовує засоби». Тому тепер ми переходимо на нашій уявній осі добра та зла в площину, де на зло й недоліки можна заплющувати очі. Однак і в епікурейців застосування грішних засобів вимагає для виправдання цього кроку певної мети. Якщо це добра мета, яка максимізує благо людства більше, ніж всі інші альтернативні способи, такий засіб стає легітимним. Епікурейці — це в нашому списку перша школа, яка уникає потреби встановлення зовнішньо, екзогенно визначених правил. Це чимала аргументаційна вигода, тому що обґрунтувати універсальність абстрактних, для всіх і назавжди однакових правил було найбільшою перешкодою для кожної школи, від стоїків до Канта. Гедонізму (як і його сучасному варіанту — утилітаризму) не потрібні жодні абстрактні системи. Добро можна виявити, чи навіть вирахувати, ендогенно, тобто зі самої системи, з ситуації.

Проте ми образимо Епікура та його послідовників, якщо не наголосимо, що й вони прагнули мінімізувати зло — на відміну від де Мандевіля, який вважав зло просто необхідним, до того ж у тій формі, у якій воно є. Він не намагається його мінімізувати, тому що цим самим поставив би під загрозу стабільність і процвітання свого гнізда.


Мейнстрімна економіка

Якщо ми в наш список включимо й економічне вчення основного напряму, тоді доведеться сучасну економічну науку в загальному розумінні мейнстріму поставити аж за гедоністів. Адже й Епікур визнавав, що аж ніяк не всі наші починання ґрунтуються на любові до себе. Для прикладу він розповідає про дружбу, яку якраз і вважає не егоїстичною. Сучасна економіка в своїй актуальній антропології хоче бачити любов-до-себе і в любові материнській, і в стосунках між закоханими тощо.

Намагання сучасної економіки звести все до любові-до-себе й розрахунку такі сильні, що навіть Епікур не наважився й припускати щось подібне. До того ж, хоч сучасні економічні школи й перейняли утилітаризм Мілля, проте не погодилися з його основним принципом особистої моралі, тобто відстороненого спостерігача. Принцип добровільної відмови від корисності (що правовірний утилітарист Мілля таки повинен зробити) заради більшого блага для суспільства — абсолютно чужий сучасній економіці. Сучасна економічна антропологія — доволі дивна суміш. Її не цікавить особиста мораль, тому що невидима рука ринку переплавлює приватні вади в загальне благо для людства, тому від особистої моралі загалом особливо нічого й не залежить.


Де Мандевіль

Де Мандевіль — у кращому випадку — перемістив мораль на сусідню аварійну колію. Проте зробив він і дещо більше: вперше ввів приховано реверсивний, тобто непрямо пропорційний зв’язок між мораллю та економікою: що менш чесними будуть люди в конкретній державі чи системі, то краще для суспільства. Йдеться про найекстремальніший погляд на відносини між економікою та етикою. Приватні вади впливають на загальне благо. З цього погляду де Мандевіль вірить, що хоча й існує залежність між вигодою і мораллю, проте вважає цей зв’язок протилежним: на відміну від інших шкіл, він постулює, що чим більше вад, то більше щастя для суспільства.

Тут і закінчується наша уявна вісь пошуків економіки зла: від Канта, який вимагає від людей лише безкорисного добра, аж до де Мандевіля, який вважає, що всюдисуще добро призводить хіба що до суспільного занепаду.


10. Вісь добра і зла та біблія економіки | Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи | Біблія економіки -від Сміта до Самуельсона







Loading...