home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


Економіка шабату

Рішення, яке ми так гарячково шукаємо, — це зовсім не аскетизм, а лише шабатна економіка. Відпочинок — це дуже приємна програма. Хай як парадоксально, але саме закон про шабатний відпочинок зараз порушується найчастіше з усіх десяти заповідей. Людство перебуває у пастці між тенденцією змінювати реальність навколо себе на краще й лишатися задоволеним тим, що є, з прогресом, якого воно досягло роботою своїх рук. Відповідно до Тори, людина повинна шість днів змінювати світ навколо себе, а на сьомий день — відпочивати. Людина мала б відпочивати, спостерігати й насолоджуватися плодами роботи власних рук. Парадокс полягає в тому, що з цього довелося зробити закон; здавалося б, достатньо було б людині порекомендувати відпочинок, а не (часто під загрозою смерті)[859] забороняти працювати. Проте нам від природи дано тенденцію працювати постійно — саме тому, здається, заповідь повинна була стати заповіддю.

У Старому Завіті було передбачено, що відпочивати повинна й земля, а саме один раз на сім років. Такий крок, ясна річ, ніс за собою сприятливі аграрні наслідки, однак сенс цієї заповіді набагато глибший. Раз на сім років звільняли також боргових рабів, тобто євреїв, які заборгували настільки сильно, що потрапляли в рабство. Раз на 49 років пробачалися всі борги, а землю повертали першим власникам, родинам засновників. Одним словом, раз за певний час анульовувалося накопичене багатство — і ціла система перезапускалася.

Якщо ми озирнемося, то за останні десятиліття ми справді досягли дуже багато. Чеська Республіка звільнилася від комуністичної спадщини й стала більш-менш стандартною економікою «західного типу». Сам Захід за останні двадцять років з головою занурився в швидкий прогрес техніки й добробуту. Однак при цьому ми нібито до смерті загнали свого коня. Економічний і суспільний імператив перебуває під владою максимізації, не допускає задоволеності. Максимізуй продуктивність, максимізуй споживання. І хоч нові сучасні технології приходять з обіцянкою заощадити нам час, проте можливості відпочити в нас немає (ми самі її собі не даємо).

Питання, що з цією манною, тобто з енергією зростання, робити? Здається мені, що весь заощаджений час ми інвестуємо назад у виробництво. Ми не насолоджуємося манною, але знову повертаємо її в систему, щоб вона принесла нам ще більше манни. Ми не займаємося собою. Іншими словами, свої технологічні інновації за останні двадцять років Америка би могла спрямувати, наприклад, на заощадження часу, що теоретично (якби ми використали цей ганебний трюк ceteris paribus) означало б лишатися на тому самому рівні, але працювати на сорок відсотків менше) — тобто три дні замість п’яти, точнісінько, як сімдесят років тому прогнозував Кейнс.

Схожа ситуація із різницею конкурентоспроможності Сполучених Штатів і Франції. Америка є набагато продуктивнішою у показниках за рік (середньостатистичний американець заробляє більше, ніж француз), проте в показниках за годину (тобто в перерахунку на час, коли обидва справді працювали) француз встигає набагато більше. Така різниця обумовлена передусім тривалістю відпустки та вихідних. І тут бачимо американо-європейський trade-off. Ми хочемо мати вищий ВВП? Тоді приберімо половину вихідних днів і проблему вирішено. Лишається питання, чи нарощування економічної продуктивності цього справді варте.


Йосип, фараон і Кейнсів бастард

З давніх-давен наша економіка розвивається циклічно. Взагалі перший зафіксований текст про економічний цикл в історії нашої цивілізації пригадає, мабуть, кожен, хоч ми його й знайдемо у місці, на перший погляд, не надто правдоподібному. Приблизно чотири тисячі років тому в єгипетського фараона був сон, у якому йому де-факто наснився макроекономічний прогноз на чотирнадцять років уперед: він бачив сон про сім корів товстих і сім худих. У сні йшлося, як би ми сказали сьогодні, про передбачення економічного розвитку так, як ми його сьогодні знаємо зі слів та цехів Світового банку, ОЕСР, банківських аналітиків та інших архітекторів економічних моделей: на країну чекають сім років достатку, після чого прийдуть сім років бідності. На що також варто звернути увагу, що в Біблії немає жодної причини (моральної чи іншої), жодного пояснення, жодної підстави для такого розвитку подій (хоча загалом це досить типово для Тори). Цикл (достатку й голоду) не був ані покаранням, ані нагородою. Йшлося радше про випробування. Випробування мудрості, того, як людям вдасться впоратися з пастками господарювання: з надлишком і нестачею.

Йосип, який таким чином витлумачив фараонові його сон, заодно запропонував йому цілком кейнсіанське рішення. Порадив робити резервні запаси під час багатих років і не споживати відразу все, що за цей час виросте, а приберегти для бідніших часів. Такий підхід допоміг забезпечити Єгипту процвітання і підкорити багато навколишніх народів (разом з нащадками Йосипа). Принаймні так говориться в біблійній притчі в сорок першому розділі книги Буття.

Краса цієї притчі — у її простоті, завдяки чому її зрозуміє і маленька дитина. Можливо, саме тому про неї говорять, мабуть, тільки в недільній школі (на жаль, на вищих рівнях уже ні, так ніби це притча тільки для дітей). Однак справді страшно, наскільки далеко ми відійшли від основної думки цього тексту. Перемістімося тепер швидко через ціле тисячоліття назад у наш час. І хоч наша епоха створила (і вірить) прекрасні математичні моделі, які вміють вималювати найменший завиток маржинальних деривацій, проте при цьому упускають головне. Під час глобальної фінансової кризи відбулося воскресіння ідей Кейнса і його ліків від слабкої економіки. Якщо падає пропозиція з боку окремих людей і фірм, замість них споживає держава — у борг. Проте економічна політика, до якої ми сьогодні звикли, не має в собі й краплі кейнсіанського. Ми взяли лиш одну частину з учення Кейнса (дозволивши дефіцит), зовсім забувши про другу (імператив формування надлишку в роки добробуту), тож таким чином ми толеруємо і схвалюємо (потребуємо) дефіцит і в роки добробуту. Внаслідок цього виникає щось на кшталт Кейнсового бастарда, який надто сильно відхилився вліво від початкового вчення. Ми не просто не будуємо засіків, де б ми могли запасатися зерном на чорний день — єдине, що ми старанно складаємо на майбутнє, — це облігації.

При зародженні євро було визначено «стелю» для річного дефіциту бюджету в розмірі 3% ВВП. Та тільки правило, що задумувалося з кращих міркувань, досить швидко мутувало: і правило «три відсотки — це максимум» скоро перетворилося на правило «три відсотки — це нормально». Психологічно ми перемістили відчуття збалансованого бюджету на рівень тривідсоткового дефіциту, і коли в нас було три відсотки чи й менше, ми лишалися задоволеними, мовляв, результат виконання бюджету — збалансований. А коли бюджет опускався нижче трьох відсотків, це відразу ж святкувалося як успіх[860].

Та як далеко ми дійдемо з такою позицією? І чому всі говорять про зменшення дефіциту, якщо насправді варто було б обговорювати бюджетний профіцит? Зменшення дефіциту у більшості випадків означає лише повільніше залізання в борги. При цьому те, що нам справді потрібно, — це не повільніше поглиблення заборгованості, а її зниження, і якомога швидше. Тільки так нам вдасться сформувати принаймні якісь фіскальні резерви ще до того, як нас накриє наступна криза — ми не знаємо, коли вона настане, але настане точно. У майбутньому нам доведеться пожертвувати частиною зростання ВВП та штучно сповільнити економіку, пустивши енергію росту на погашення боргів. Саме так виглядає фіскальна політика. Здається, ми забули, що якщо хочемо стимулювати економіку до більшого зростання (фіскальна експансія), ми повинні бути готовими й розплачуватися за це зростання (фіскальна рестрикція).

Поки що нема правила, яке б змусило уряди країн діяти далекоглядно й в успішні роки створювати запаси на чорний день. І хоча тільки дотримуючись цього правила (і не роблячи більше нічого іншого), нам не вдасться не допустити рецесій і криз, проте так ми бодай забезпечимо собі можливість маневру у вирішенні питань. Ми також не можемо запобігти всім пожежам, єдине, що ми можемо, — це запастися водою в цистернах. Саме цих запасів нам не вистачає і потрібно їх швидко поповнити.

Для управління державними фінансами в контексті боргової кризи напрошується простий проект динамічного фіскального правила: сума бюджетного дефіциту та росту ВВП повинна бути рівною чи меншою, ніж константа (скажімо, 3). Іншими словами, якщо прогноз зростання економіки становить 6%, тоді цього року ми повинні згенерувати щонайменше тривідсотковий профіцит бюджету. Якщо ж економіка впаде на три відсотки, дефіцит може досягти шести відсотків ВВП. Дефіцит може виникнути й в погані роки, проте він би мав компенсуватися надлишками в роки хороші.

Таке правило наблизить сучасну практику до Кейнсових принципів і діяло б навіть у притчі про Йосипа й фараона. За останній період зростання у 2001-2008 рр. (тобто протягом семи років) ми досягли неймовірного багатства, і все одно ми відклали дуже мало (тобто здебільшого взагалі нічого) на покриття старих боргів чи на формування запасів на чорний день (який, зрештою, на забарився). Більшість країн, навпаки, продовжували нарощувати свої борги, замість того, щоб робити запаси на чорний день. Така цивілізація обов’язково має змінитися, якщо ж ні — тоді нехай не дивується приходу семи худих корів.


Тільки повільно

Те, що варто би було відкласти й ретельно приберегти до гірших часів (дефіцитна фіскальна політика), ми проїли в часи добробуту. Влітку, коли дерево сухе і його просто заготовляти, розумно було б зробити запаси на зиму. Однак ми всі дрова спалили влітку — а нових на зиму не назбирали. Тобто нам потрібне правило, яке пропонував Йосип фараонові: робімо запаси, коли віє приємний вітерець економічного росту, щоб було з чого доповнювати недостачу в злі часи. А коли вже сформуєш дефіцит, швидко його виплати (найкраще в межах одного виборчого циклу — звучить це наївно, але так було би справедливо). Поки що ця криза не знищила нас як ціле (хоча деякі країни де-факто збанкрутували), проте якщо наступна криза застане нас у великих боргах, її наслідки можуть виявитися справді смертельними.

Нам потрібно змінити основне спрямування економічної політики — і перейти з МахВВП на МіпВВП. Мантрою нашого часу стало максимальне зростання за будь-яких умов та за кожну ціну, хай вже це означало заборгованість, перегрів чи перепрацювання. Замість того, щоб намагатися досягти максимального ВВП, ми б мали шукати такий темп для подальшого розвитку, який будемо здатні утримати. Розвинені країни мали би прагнути до економічного росту в розумних межах, а якщо умови все-таки дозволять нам пришвидшитися, нам не завадило б фіскально об’єднатися і використати отриману енергію для формування фіскальних надлишків, які знизять рівень старих боргів. Ключовий посил звучить так: змінити стиль водіння і не їздити на максимальній швидкості, натомість перейти на мінімальне споживання і поспішати досягти мінімальної заборгованості.

Поспішай робити добро й побачиш, що щастя скоро тебе наздожене.

\ Джейм Фрімен Клерк


9. Прогрес, новий Адам і економіка шабату | Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи | 10. Вісь добра і зла та біблія економіки







Loading...