Глава сімдесят третя

— Доброго ранку, месьє.

— Так, вітаю. Моє ім’я Артур. Ковальчик. Номер сорок чотири.

— Так, месьє.

— Учора ввечері я просив вентилятор.

— У вашому номері є вентилятор, месьє.

— Він зламаний.

— Месьє, мені дуже шкода.

Пфефферкорн почекав. Адміністратор мовчав. Пфефферкорн дістав банкноту в десять ружі. Адміністратор узяв гроші тим самим жестом, що і його попередник. Уклонився.

— Месьє, пройдіть, будь ласка, до їдальні. Шведський стіл,— улесливо сказав він.

Пфефферкорн попрямував до ресторану. Він так зосередився на пошуках кави, що не помітив, як іззаду підійшов Фйотор і штрикнув його під ребра.

— Вітаю, друже! Як провели ніч? Так? Чи сподобалися вам наші ранкові повчання? Надихають, еге ж? Хоча, між нами, про двадцять два вони набрехали. На термометрі уже під тридцять, а ще і шостої немає. Двадцять ружі підказують, що до обіду буде усі сорок.

Вони разом підійшли до столу. Вибір був невеликий: учорашні пироги і каструля з кашею. Роздавала знову Єлена. Кави не було. Лише кислий брунатний чай.

— Ви не взяли соусу,— сказав Фйотор, махнувши рукою на тарілку Пфефферкорна, коли вони сідали за той же самий столик у кутку.— Соус прикрашає страву.

Пфефферкорн, пригадуючи формулу, що колись давно знав, пробурмотів:

— Сорок градусів — це ж більше сотні за Фаренгейтом.

— Сто п’ять, здається.

Пфефферкорн застогнав і відсунув тарілку з гарячою кашею.

— Але ж, друже, вона смачна.

— Що це таке?

— Ми називаємо її «бішуйния хашх». Схоже на вівсянку.

— На запах — аж ніяк не вівсянка.

— Вона зроблена з коренеплодів,— пояснив Фйотор,— і козячого молока.

— Козяча каша,— кивнув Пфефферкорн.

Фйотор розсміявся і поплескав його по спині.

— Ага. Дуже добра, друже. За ваше здоров’я!

— Дякую. Питиму я краще чай.

— Співчуваю. Але, як кажуть наші найбільш прозорливі партійні лідери, не будемо нічого втрачати.— Фйотор підморгнув і потягнувся за склянкою Пфефферкорна.— За ваше здоров’я. Це доля, що ми знову зустрілися, еге ж?

Пфефферкорн не знав, що і казати.

— Я взяв на себе сміливість зробити кілька телефонних дзвінків від вашого імені,— продовжив Фйотор.

Пфефферкорна ці слова збентежили.

— Хіба так правильно?

— Нехай це буде моїм подарунком, друже. Ми кажемо: «Не можна підстригти самого себе».

Пфефферкорн упізнав стару приказку, запозичену з епізоду «Василія Набочки», де князь намагається сам підстригтися. Мораль історії така: іноді краще попросити про допомогу. Хоча від втручання Фйотора і було якось ніяково, вибору не лишалося: він мав продовжувати. Будь-який розважливий іноземець, що хотів розпочати бізнес у Західній Злабії, був би вдячний за допомогу місцевого мешканця. Відмовитися означало в найкоротший спосіб викрити себе. А Фйотор буквально тримав його під рукою, обнімаючи за талію, коли вони підвелися з-за столу.

— Тримайтеся мене, друже, і матимете стільки лайна, що й не будете знати, що з ним робити.

Першою зупинкою було Міністерство зв’язків із пресою. Ніхто і слова не сказав, коли вони пройшли без черги. Фйотор увійшов до кабінету помічника заступника міністра без стуку і з ентузіазмом почав читати лекцію про важливість добрива для народної революції. Ось, сказав він, піднімаючи руку Пфефферкорна, товариш із-за кордону, який може активно посприяти поширенню колективних принципів, продемонструвавши світу надзвичайну природну перевагу західнозлабійських кіз, які — і це науково доведений факт — виробляють гній, збагачений азотом більше, ніж у інших кіз Північної півкулі. Щоб обґрунтувати свою думку, він помахав статтею, вирваною зі спортивного розділу ранкової газети. Помічник заступника міністра покивав, погмикав і нарешті дійшов висновку, що проект Пфефферкорна дійсно вартий уваги. Він пообіцяв написати про це службову записку. Вони випили за взаємну співпрацю, і Фйотор із Пфефферкорном пішли.

— Швидко,— сказав Пфефферкорн.

Думка про те, що він може закінчити місію, заради якої начебто і приїхав, його дуже стурбувала. Що робити, коли хтось дійсно вирішить продати йому велику кількість добрива?

— Ага,— кивнув Фйотор.— Ото дурень. Він уже про нас і забув.

До обіду сцена повторилася ще чотири рази, під час відвідин Міністерства родючості, Міністерства об’єктів, Міністерства морського перерозподілу і Міністерства бочок повторного використання. Куди б вони не пішли, Фйотора завжди вітали поцілунками, його часто зупиняли на вулиці люди і хотіли потиснути йому руку. Побачивши, що із ним Пфефферкорн, руку тиснули і тому. Пфефферкорн немов у старших класах опинився, в компанії з улюбленим нападником школи.

— Ви нагадуєте мені одного знайомого,— сказав Пфефферкорн.

— Хіба? Сподіваюся, він був вашим другом.

— Був.

Обідали вони стоячи за столиком на ринку на Площі закінчення параду на честь ушанування і світлої пам’яті величності і жертв мучеників славетної революції злабійського народу двадцять шостого травня. Спека була нестерпною, і багато торговців позаносили свої товари і сховалися у вестибюлі Міністерства гнучкого трубопроводу неподалік. Кілька хоробрих, що лишилися, розхвалювали обмежений асортимент хворих на вигляд продуктів. Схоже, в моді були «вузлуваті та вкриті брудом». М’яса, крім козячих тельбухів, не було, та й їх укривав товстий шар мух. Пфефферкорн, зосередившись на мисці супу, намагався не звертати уваги на це огидне видовище, проте уникнути гострого запаху було дуже важко.

На східнозлабійському боці ринку був іще один ринок, жвавий і веселий. Гурт акордеоністів грав американські шлягери сорокових. Були там і атракціони. Каруселі з козами. Зоопарк свійських тварин. Там можна було перевдягнутися в персонажа з «Василів Набочки» і сфотографуватися. Та найголовніше — там була їжа. В чистих кіосках виставили цілу веселку продуктів, глазуровану випічку, атласний шоколад, свіжу рибу на кризі. Пфефферкорн довго дивився на літери кирилиці, доки не розібрав, що там написано: «ТОРТ „МУРАШНИК“». На прилавку стояло багато чудових тортів, і дивитися на них було дуже важко, бо покупців поруч не було. І дійсно, скільки б він не вдивлявся в частину Східної Злабії, крім групи акордеоністів, торговців, добре озброєних солдатів, площа скоріше нагадувала декорації до фільму. На тротуарах не юрбилися люди. Стояли розкішні автівки, але ніхто не їздив вулицями. Було повно кав’ярень, чайних, бістро, бутиків, але всі вони були порожні. Картинка була такою дивною, що Пфефферкорн мимовільно посунувся вперед.

— Відверніться, будь ласка.

Фйотор говорив з нехарактерною для нього квапливістю, не підводячи очей від тарілки з супом. Лише тоді Пфефферкорн помітив групу західнозлабійських солдатів, що за ними спостерігали.

— Ходімо,— сказав Фйотор, не з’ївши і половини порції.— Запізнимося.