Глава чотирнадцята
— Вуаля! — сказала Карлотта.
Пфефферкорн оглянув будиночок.
— Схоже на сарай,— прокоментував він.
— Колись це і був сарай.
— От тобі і маєш!
— Попередній власник був таким собі фермером-джентльменом. Розводив породистих кіз.
Пфефферкорн гмикнув.
— Не смійся,— сказала вона.— Добра коза коштує до п’ятисот тисяч доларів.
— Коза?
— Бідні тут не живуть. Знаєш, на ковпачку кулькової ручки є така штучка? За її допомогою ручку можна кудись причепити? Його винахід.
— Мій майбутній зять буде вражений.
— Біллові тут подобалося,— зітхнула Карлотта.— Він називав це місце своїм сховищем. Цікаво чому? Він ніколи цього не пояснював.
— Гадаю, це в переносному сенсі,— сказав Пфефферкорн.— Знаєш, як воно інколи буває.
— Знаю. Повір мені,— вона недобре посміхнулася,— інколи, присягаюся, я відчуваю тут їхній запах. Кіз.
Пфефферкорн спробував уявити запах кіз, але у нього нічого не вийшло.
— Гаразд,— знизав він плечима.— Подивимося, де народжувалася магія.
Більш за все Пфефферкорна вразила скромність кабінету. Відгородили й обставили лише десяту частину сараю, решта лишилася порівняно вільною. Дивно було навіть і думати, що таке феноменальне багатство, яке щойно побачив Пфефферкорн, народилося в такій простій кімнаті. На хиткому столі розташувалися електрична друкарська машинка, горнятко з олівцями й акуратний стосик рукопису. Від знайомого видовища Пфефферкорн здригнувся.
За тридцять із гаком років майже нічого не змінилося. З’явилося лише м’яке крісло, в якому, схоже, багато спали. Та ще невеличка книжкова шафа, заповнена славетними творами Білла. На стіні над столом висіла світлина Карлотти — офіційний портрет у рамці, зроблений років із п’ятнадцять тому. Під ним — фото, яке Пфефферкорн одразу ж упізнав, бо саме його взяли для запрошення і збільшеного портрету Білла на похорон. Оригінальне фото було зроблено на яхті. Білл стояв на палубі, заваленій мотузками, безтурботно посміхався з-попід свого капітанського кашкета, а сонце сідало в сріблястий океан.
Песик марно шукав ноги свого хазяїна і скоро з нещасним виглядом улаштувався під столом.
— Я мало не попливла з ним,— сказала Карлотта.
Пфефферкорн покосився на неї.
— Того дня. Передумала в останню мить.
— Дякувати богу.
— Гадаєш? Не зрозумій мене неправильно. Не те щоб я хотіла разом вирушити в якесь незрозуміле потойбічне життя... Але все одно. Відчуваю провину.— Вона кивнула на рукопис: — Нова книга.
Величенька. Сторінок п’ятсот, а то і більше. Пфефферкорн змахнув із титульної сторінки пил.
Гра тіней
Детективний роман
Вільяма де Валле
Що б там не думав Пфефферкорн про Вілла як про письменника, побачивши незакінчений роман, він відчув докори сумління.
— Що тепер буде з книгою? — запитав він.
— Якщо чесно, я про це іще не думала. Не така вона вже і важлива, враховуючи обставини.— Вона почесала щоку.— Рано чи пізно доведеться її спалити.
Він здивовано звів очі.
— Знаю,— сказала Карлотта.— В дусі дев’ятнадцятого сторіччя. За нашого комп’ютерного часу це безглуздо. Можеш не вірити, але перший варіант він і досі друкував на своїй «Оліветті». Це єдиний примірник.
Він мовчки дивився на неї.
— Що?
— Ти хочеш знищити рукопис?
— Пропонуєш щось краще?
— Переконаний, видавці з радістю вхопляться за цю книгу.
— Не сумніваюся в цьому, але Білл на таке ніколи б не погодився. Він ненавидів, коли хтось читав його незакінчену роботу. Навіть я, до речі. Колись дуже давно я висловлювала свою думку, але це було не на користь нашому шлюбу.
Запанувала тиша.
— Думаєш, чи не відчуваю я спокуси прочитати зараз? — запитала Карлотта.
— Не відчуваєш?
— Анітрохи. Це немов знову його почути. Не думаю, що зможу витримати.
Він кивнув.
— Якби ж ми могли заманити тебе в гості,— зітхнула вона.— Твоє слово було для нього дуже важливим.
Пфефферкорн винувато опустив очі в підлогу.
— Правда.— Вона підійшла до книжкової шафи.— Дивись.
Серед книжок, написаних Біллом, була лише одна, що належала іншому автору. Роман Пфефферкорна.
Пфефферкорн розчулився.
— Можна сказати,— додала Карлотта,— що саме ти зробив із нього письменника.
— Не перебільшуй.
— Це правда. Ти витяг його з шухляди, так би мовити.
— Переконаний, рано чи пізно він би знайшов свій шлях.
— Не потрібно себе недооцінювати. Він тебе обожнював.
— Карлотто, будь ласка. В цьому немає необхідності.
— Ти що, нічого не знаєш?
Пфефферкорн не відповів.
— Пригадую дещо,— сказала вона.— Це сталося п’ять чи шість років тому, здається. Нещодавно вийшла його книжка й одразу ж стала бестселером. Вілл вирушив у тур. Знаєш, йому ці тури завжди подобалися. Він уже і не мусив їздити, але йому подобалося спілкуватися з читачами... Отже, якось уночі він зателефонував мені з готелю в Нью-Йорку. Там було десь опівночі, а у нас — третя ночі. Я одразу ж зрозуміла, що він п’яний як чіп. «Карлотто,— сказав він,— ти мене кохаєш?» «Звісно, Білле. Я завжди тебе кохала». «Як добре це чути. Я тебе теж кохаю». «Дякую, любий. Чому ти не лягаєш спати?» «Не можу заснути». «Чому?» «Думаю про Артура». «А що з ним?» «У мене з собою його книжка». «Його книжка? У нього вийшла нова книжка?» «Не нова, його перша книжка. Я взяв її з собою. Перечитував. Вона чудова». «Знаю, вона дуже гарна». «Не просто дуже гарна. Чудова». «Гаразд, чудова». «Хочеш, я тобі щось скажу, Карлотто?» «Так, любий, скажи». «Скажу тобі таке, чого нікому не розказував». «Скажи, любий». «Мені важко це тобі говорити». «Усе гаразд, Білле. Я тебе все одно кохаю». «Добре. Отже, кажу. Готова?» «Готова». «Кажу. От. Чи ти знаєш, скільки у мене грошей?» «Навіть гадки не маю». «Більше ніж у Бога. От скільки грошей я маю. І присягаюся тобі, присягаюся всім своїм життям, я б залюбки усі їх віддав би, до єдиного цента, аби писати так, як він».
Вони мовчали.
— Не варто було мені цього казати,— зітхнув Пфефферкорн.
— Не сердься, будь ласка. Я просто хотіла, щоб ти знав, яким важливим для нього був.
— Я не серджуся.
На стіні ворушилися тіні. Уже пізніше, ніж він думав.
— Мені час іти,— сказав він.
Вони повернулися до будинку. Карлотта наказала, щоб подали орендовану автівку. Пфефферкорн подякував, поцілував її в щічку і нахилився сідати за кермо.
— Артуре.
Пфефферкорн так і зупинився зігнутий. Песик спостерігав за ним з порога.
— Чи не можна... не знаю... поміняти твій квиток? — посміхнулася вона.— Якщо в тебе червоні очі, багато не зробиш. Набагато краще почуватимешся, якщо переночуєш тут, а попрацюєш завтра в літаку. Як часто ти буваєш в Каліфорнії? Ми ж щойно почали говорити.
— Маю викладати,— сказав він.
— Скажи, що захворів.
— Карлотто...
— Що вони тобі зроблять? Заарештують?
— Справа не в тому,— відповів він.— Я маю подумати про студентів.
Вона не зводила з нього очей.
— Потрібно зробити кілька дзвінків,— зітхнув він.