home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ VII

Річка в недільному вбранні. — Одяг для прогулянки річкою. — Шанс для чоловіків. — Відсутність смаку в Гарріса. — Джорджева куртка. — День з юними модними леді. — Могила місіс Томас. — Людина, якій не подобаються могили, надгробки та черепи. — Гарріс збожеволів. — Його погляди на Джорджа, банки та лимонад. — Він виконує трюки.

Коли Гарріс розповідав мені про свої пригоди в лабіринті, ми саме проходили через Молсейський шлюз. Це відібрало в нас трохи часу, оскільки наш човен був єдиним, а це — великий шлюз. Я не пригадую, щоб колись раніше мені доводилось бачити у Молсейському шлюзі один-єдиний човен.

Гадаю, цей шлюз — найбільш пожвавлений на всій річці, більше навіть, ніж Боултерів.

Бувало, я стояв на причалі і спостерігав за ним. За розмаїттям яскравих блузочок, чоловічих капелюхів, вишуканих капелюшків, кольорових парасольок, шовкових накидок, плащів, стрічок та елегантних туалетів не можна було навіть розгледіти води. Здавалося, що це велетенська скриня, в яку накидали квітів усіх кольорів і відтінків, перемішали, а потім цю різнобарвну гору розгорнули по всіх куточках.

У погожу неділю таке можна спостерігати протягом цілого дня. Вгору і вниз за течією стоять в очікуванні своєї черги шереги човнів. Човни наближаються і пливуть геть. Від палацу до Гемптонської церкви сповнена веселощів і сонця річка вкрита крапчастим візерунком із жовтих і блакитних, помаранчевих і білих, червоних і рожевих кольорів. Усі жителі Гемптона і Молсі вдягаються в літні костюми, ідуть до шлюзу, прогулюються коло нього зі своїми собаками, спілкуються, курять, спостерігають за човнами. І все це — капелюхи і піджаки чоловіків, красиві барвисті сукні жінок, жваві собаки, човни, білі вітрила, приємний пейзаж, вода, що виблискує на сонці — створює одне з найприємніших видовищ, які тільки можна побачити поблизу старого похмурого Лондона.

Річка надає людям великі можливості показати своє вбрання. Де ще, крім річки, ми, чоловіки, можемо продемонструвати смаки у кольорах? Якщо ви мене запитаєте, я вам скажу: вони у нас досить витончені. Мені завжди подобається, щоб у моїх речах було трішки червоного кольору — червоного і чорного. Річ у тім, що волосся в мене золотаво-рудого кольору. Мені казали, досить гарний відтінок. Тому темно-червоний колір надзвичайно мені пасує. Крім того, я завжди був у цьому переконаний, дуже добре з ним поєднується світло-блакитна краватка. А ще — пара хромових черевиків і червона хустина круг поясу. Хустина виглядає набагато краще за пасок.

Гарріс обирає одяг переважно помаранчевого і жовтого відтінків або їх поєднання. Але мені здається, що з його боку це зовсім нерозумно. Для жовтого він надто смаглявий. Жовті кольори йому зовсім не личать — тут навіть нема про що сперечатися. Я намагаюсь його переконати, щоб він більше одягав блакитного і додавав чогось білого чи кремового. Дарма! Що менше смаку людина має, то впертішою вона є. Дуже шкода, бо так він навряд чи зможе досягти успіху. А є ж кольори, в яких він виглядав би не так уже й погано. А ще — якби носив капелюха.

Джордж для нашої подорожі придбав кілька нових предметів одягу. Мене вони досить сильно засмутили. Куртка — просто виїдає очі. Мені не хотілося б, щоб Джордж дізнався мою думку, але насправді інакше і не скажеш. У четвер увечері він приніс її додому і показав нам. Ми запитали, якого, на його думку, вона кольору. Він відповів, що не знає і що, схоже, для цього кольору ще не придумали назви. Продавець сказав йому, що це якийсь східний візерунок. Джордж надягнув її і запитав нас, якої ми про неї думки, Гарріс сказав, що якщо це те, що можна розвісити навесні біля квітника, аби відлякувати птахів, то більш-менш підходить. Але якщо це вважається предметом одягу для людської істоти, окрім хіба що темношкірого з околиць Марґіта, то йому стає зле. Джорджа це доволі сильно образило, але, як сказав Гарріс, якщо він не хотів знати його думки, то для чого про це питав?

І мене, і Гарріса хвилювало, що його куртка привертатиме до човна надмірну увагу.

Панночки, якщо вони гарно вбрані, також доволі непогано виглядають у човні. Як на мене, то немає нічого привабливішого за пошитий зі смаком костюм для прогулянок у човні. Але «костюм для прогулянок у човні» виглядав би ще привабливіше, коли б усі панночки розуміли, що він призначений для того, щоб подорожувати в човні, і що це не просто взірець для вітрини. Нічого так не псує мандрівку, як присутність у човні людей, що більше переймаються своїм одягом, аніж самою мандрівкою. Одного разу я мав нещастя вирушити на пікнік до води з двома такими панночками. Було справді весело!

Усе на них було просто чудове — шовкова тканина, мережива, квіточки, стрічечки, елегантні черевички, м’які рукавички. Але їхній одяг більше пасував для фотографії, ніж для пікніка на березі річки. Ці «костюми для прогулянок» були немов з якоїсь модної французької картинки. Це було смішно — на тлі природи дівчата виглядали в них просто безглуздо.

Від самого початку вони вирішили, що в човні не зовсім чисто. Ми повитирали для них усі лави і намагалися переконати їх у тому, що все вже вичищено, але вони нам не повірили. Одна з них мазнула пальчиком в рукавичці по подушці сидіння і показала іншій. Вони обидві зітхнули і з виглядом мучениць часів раннього християнства, які намагаються якомога зручніше вмоститися на кілку, всілися у човні. Не доведи Боже, щоб із-під вашого весла вилетіла б хоч краплина води, яка неодмінно впаде на костюм і зіпсує його. Так воно й сталося — крапля попала на сукню, і пляма залишилася там назавжди.

На веслах був я. Я старався, як міг. Я піднімав весла на два фути над водою, після кожного гребка, перш ніж змахнути ними знову, чекав, доки стече вода, і перед тим, як занурити весла, вибирав на воді найспокійніші місця. (За певний час Боу сказав, що, дивлячись на мене, він почуває себе недостатньо вправним гребцем, щоб гребти зі мною, тому, якщо я не заперечуватиму, він просто сидітиме і вчитиметься в мене, як потрібно гребти.) Та, незважаючи на всі мої намагання, інколи бризки води все ж таки потрапляли на одяг наших панночок.

Панночки не виявляли свого невдоволення. Міцно стиснувши губи, вони лише щільно присунулися одна до одної. Але щоразу, коли якась краплина досягала їх, вони кривилися й сіпалися. Їхні мовчазні страждання були сповнені благородства, але мене хіба що дратували. Я надто емоційна людина. Я почав гребти щосили, ривками. І що більше я намагався не плескати, то частіше в мене виходило навпаки.

Зрештою я здався. Сказав, що краще перейду на ніс. Боу також вирішив, що так буде краще, і ми помінялися місцями. Побачивши, що я йду, панночки мимоволі зітхнули з полегшенням, і на якусь мить їхні обличчя навіть проясніли. Бідолашні дівчата! Зі мною їм було б значно краще. Тепер біля них був веселий, легковажний, пустоголовий юнак, у якого здатності до співчуття не більше, ніж у цуценяти ньюфаундленда. Ви могли годинами свердлити його поглядом, а він цього навіть не помітив би. А навіть якби й помітив, його це зовсім не зачепило б. Ні про що не замислюючись, він енергійно взявся до греблі. Немов у фонтані, над човном заграли бризки води, змусивши всіх виструнчитись від несподіванки. Вихлюпнувши добру пінту[9] води на сукню однієї з наших панночок, він лише добродушно засміявся й сказав:

— Мені дуже шкода, справді, — і дав свою хустинку, аби повитирати воду.

— Пусте, — пробурмотіли у відповідь дівчата, натягуючи на себе покривала та піджаки і намагаючись заховатися за своїми мереживними парасольками.

Сніданок минув украй погано. Усі запрошували їх сісти на траву, але вона була в пилюці.

А повалене дерево, яке їм запропонували натомість, схоже, ніхто не витирав протягом багатьох тижнів. Тож вони розстелили свої хустинки і посідали на них, до того ж боялись навіть поворухнутися. Хтось, прогулюючись зі своєю тарілкою зі шматком пирога з яловичиною, спіткнувся об корінь, і пиріг вирушив у політ. На щастя, він у них не вцілив. Але сам випадок явив ще одну загрозу і змусив додатково хвилюватися. Тому, коли будь-хто вставав і проходив повз них, навіть не тримаючи в руках нічого, що могло б упасти і забруднити їхній одяг, вони сторожко спостерігали за ним, доки бідолаха знову не сідав на місце.

— Отже, дівчатка, — коли все скінчилося, весело звернувся до них наш приятель Боу, — підводьтеся — потрібно все помити.

Спочатку вони його не зрозуміли. Коли ж зметикували, що він мав на увазі, то сказали, що не знають, як це робиться.

— О, зараз я покажу вам, — вигукнув він, — це досить забавно! Ви лягаєте на… я хотів сказати, нахиляєтеся з берега і споліскуєте посуд у воді.

Старша із сестер сказала, що їхні сукні не зовсім пасують до роботи.

— О, з ними все буде гаразд, — безтурботно сказав він, — ви їх просто підібгайте.

Він таки змусив їх це зробити. Сказав, що це і є основною забавою на пікніку. І вони визнали, що їм було дуже цікаво.

Тепер я іноді себе запитую, чи був наш юний приятель таким пустоголовим, як ми про нього думали? Ні, це неможливо. У нього був такий по-дитячому добродушний вираз обличчя…

Гарріс захотів зупинитися біля Гемптонської церкви, щоб піти поглянути на надгробок місіс Томас.

— Хто така місіс Томас? — запитав я.

— Звідки мені знати? — відповів Гарріс. — Це якась пані, в якої дуже красивий надгробок, і мені хочеться оглянути його.

Я заперечив. Не знаю, можливо, в мені щось не так, але чомусь мене особисто ніколи не приваблювали надмогильні пам’ятники. Я знаю, що, коли ви приїжджаєте до якогось міста, належить піти на церковне кладовище і насолоджуватись спогляданням могил, але я завжди відмовляю собі в таких розвагах. Мені нецікаво плентатися довкола похмурих і холодних церков слідом за захеканими дідусями й читати епітафії. І вигляд шматка потемнілої міді, приліпленого до каменю, не викликає в мені нічого такого, що можна було б назвати справжнім щастям.

Незворушний вигляд, з яким я споглядаю усі ті таблички з написами, та цілковита байдужість до перипетій якогось там місцевого родоводу просто вражають добропорядних причетників, а неприховане бажання якнайшвидше забратися звідти крає їхні серця.

Якось чудового сонячного ранку я курив біля невисокої кам’яної стіни, що огороджувала невеличку сільську церкву. Я насолоджувався спокоєм і гармонією, які панували довкола: обвита плющем стара сіра церква, її охайний різьблений ґаночок, дорога, що звивається вузькою білою смужкою поміж шеренгами високих в’язів, солом’яні стріхи хатин, які видніють із-за старанно підстрижених кущів, річка, що виблискує сріблом, укриті лісами пагорби…

Краєвид був справді чудовий, сповнений ідилії і викликав у моїй душі ліричні почуття. Він мене надихав. Я почував себе добрим і благородним, відчував, що не хочу більше бути грішним і неправедним. Мені хотілося залишитися тут і ніколи більше не робити нічого поганого. Я житиму бездоганним красивим життям до самої старості, і сивина вкриє мою голову, ну і все решта в такому дусі.

Тієї хвилини всім своїм друзям і родичам я пробачив їхні брудні чи невдалі вчинки та впертість. Усім їм я бажав щастя. Вони цього не знали. Вони йшли далі своїм гріховним шляхом, навіть не здогадуючись про те, що десь далеко, в якомусь тихому селі я стільки для них роблю. І я насправді робив. Мені навіть захотілося, щоб вони дізналися про це, адже я хотів зробити їх щасливими. Високі й чисті думки одна за одною осявали мене. Аж раптом мою замріяність перервав пронизливий писклявий крик:

— Усе гаразд, сер, я вже йду. Все гаразд. Можете не поспішати.

Я підвів голову і побачив лисого старигана, який, накульгуючи, прямував до мене через подвір’я церкви. В руці він тримав величезну зв’язку ключів, яка брязкала з кожним його кроком.

З поважним виглядом я мовчки махнув йому рукою, аби він ішов геть, але він наближався, викрикуючи:

— Я йду, сер, я йду. Я трохи кривий і вже не такий прудкий, як колись. Ходіть сюди, сер.

— Забирайся геть, жалюгідний діду, — сказав я.

— Я прийшов, як тільки зміг, сер, — відповів він. — Моя господиня щойно вас помітила. Ходіть за мною, сер.

— Пішов геть! — повторив я. — Пішов, доки я не переліз через цю стіну і не скрутив тобі шию.

Він здивовано підвів погляд на мене.

— Ви не бажаєте поглянути на надгробки? — запитав він.

— Ні, — відповів я, — не хочу. Я хочу стояти тут, обіпершись на ось цю стару стіну. Забирайся і дай мені спокій. Мене сповнюють прекрасні благородні думки, і я хочу, щоб так було завжди, тому що тоді на душі спокійно й добре. Не ходи тут довкола і не дратуй мене своїм безглуздим виглядом. Дурнуватими балачками про ті надгробки ти прогнав від мене всі найкращі відчуття. Забирайся і знайди когось, щоб поховав тебе за невеликі гроші, а я заплачу половину.

На якийсь час він було розгубився. Потер очі і пильно подивився на мене. Він не міг нічого второпати — все ж таки я був доволі схожий на людину.

Він спитав:

— Ви… ви тут вперше? Ви не живете тут?

— Ні, — відповів я, — не живу. Коли б я жив тут, то ти би тут не жив.

— Ну, — сказав він, — тоді ви хочете поглянути на могили. Ну, знаєте, гробниці, усипальні — там люди поховані.

— Брехня, — відповів я, підвищуючи голос. — Я не хочу і не буду дивитись на могили. І на твою також. Чому я мушу на них дивитись? У нас є свої могили, нашої родини. От, до речі, надгробком мого дядечка Поджера на кладовищі Кенсел-Грін пишається вся околиця, а склеп мого дідуся в Бау можуть одночасно відвідати вісім осіб. У двоюрідної бабусі Сьюзен на церковному кладовищі у Фінчлі могилу обкладено цеглою, а на надгробку можна побачити чудовий кавник — то барельєф. І все довкола викладено шестидюймовою плиткою з найкращого білого каменю. Це коштує чимало. Якщо мені хочеться подивитися на могили, я йду саме до цих могил і насолоджуюсь ними. А споглядати чиїсь інші я не хочу. От коли поховають тебе, я таки прийду, щоб поглянути на твою. Це все, що я можу для тебе зробити.

Він почав лити сльози. Я почув, що на одній з могил лежить шматок каменю, про який кажуть, нібито він є частиною того, що залишилось від скульптури якогось чоловіка, а на іншій вирізьблено слова, які ще ніколи нікому не вдавалося прочитати.

Я твердо стояв на своєму, і він запитав зажурено:

— То, може, ви поглянете на надгробний вітраж?

Я не хотів навіть бачити його. Тоді стариган вирішив використати свого останнього козиря. Він підійшов до мене і хрипко прошепотів:

— У мене там в одному склепі приховано кілька черепів. Ходімо, поглянете на них. Справді, чому б вам на них не поглянути. Ви молодий чоловік, у відпустці, вам хочеться розваг. Ходімо, подивитеся на черепи.

Після цього я кинувся навтьоки. Я поспіхом віддалявся, а він усе гукав:

— Чоловіче, подивіться на черепи! Поверніться — такі чудові черепи!

Гарріс же, навпаки, насолоджується, споглядаючи могили, надгробки, усілякі епітафії та пам’ятні написи. Сама лише думка про те, що він не побачить надгробок місіс Томас, зводила його з розуму. Він сказав, що мав на меті подивитися на надгробок місіс Томас, щойно ми запланували цю мандрівку, і що він не поплив би з нами, коли б не думав про те, щоб поглянути на могилу місіс Томас.

Я нагадав йому про Джорджа і про те, що до п’ятої години ми повинні дістатися човном до Шеппертона, щоб зустрітися з ним. Тоді він приступив до Джорджа. Чому Джордж увесь день байдикує, а ми змушені тягатися з оцим важелезним старим човном уверх-вниз по річці лише для того, щоб зустрітися з Джорджем? Чому Джордж сам не прийде? Чому він не взяв вихідний день і не вирушив з нами? Дідько б його забрав, отой банк! Яка користь від нього в тому банку?

— Коли б я туди не прийшов, — вів далі Гарріс, — я ніколи не бачив, щоб він там що-небудь робив. Сидить за якоюсь шибою і намагається зробити вигляд, нібито чимось займається. Велике діло — сидіти за шибою! Мені, щоб прожити, доводиться працювати. А він що, не може? Яка з нього користь в тому банку? Та й взагалі, для чого потрібні ті банки? Беруть твої гроші, а коли ти випишеш чек, вони тобі накарлюкають на ньому «Немає коштів», «Зверніться до чекодавця» і повернуть назад. Яка з них користь? На минулому тижні вони двічі зі мною таке втнули. Я більше не збираюся терпіти. Я закрию рахунок.

Якби він був з нами, ми змогли б піти подивитися на ту могилу. Та я сумніваюсь, що він взагалі є в тому банку. Десь розважається собі, та й годі. А ми тут мусимо все робити самі. Я хочу вийти і чогось випити.

Я зауважив, що довкола на цілі милі немає жодного закладу, де можна було б чогось випити. І він перейшов до річки: мовляв, яка користь від річки, і хіба той, хто відпочиває біля річки, має померти від спраги.

Коли Гарріс такий, найрозумнішим буде не сперечатися з ним. Він виплесне із себе гнів, а потім заспокоїться.

Я нагадав йому, що в кошику є лимонадний концентрат, а на носі човна — дзбанок із водою, і що достатньо лише змішати їх, щоб отримати холодний освіжаючий напій.

Він тут же причепився до лимонаду. Згадав імбирне пиво, малиновий сироп і решту й обізвав усе це «помиями у недільній школі». Він сказав, що все це викликає розлади шлунку, руйнує тіло й душу і що половина злочинів у всій Англії коїться саме через ці напої.

Він сказав, що все ж таки йому потрібно чогось випити. Поліз через сидіння і нахилився, щоб дістати пляшку. Як завжди, вона була на самісінькому дні кошика, і, схоже, знайти її було непростою справою. Він перехилявся все більше та більше і мало що не перекинувся вже догори ногами. Намагаючись в такому положенні водночас керувати човном, він смикнув не за ту мотузку, і човен з усього ходу врізався в берег. Від удару Гарріс не втримався і головою пірнув прямісінько в кошик. Задерши догори ноги і намертво вчепившись руками за борти човна, він стояв на голові, не в силах навіть поворухнутися, щоб не випасти у воду. Так йому довелося стояти, аж поки я не витягнув його, схопивши за ноги. Це його розлютило ще більше.


Розділ VI | Троє в одному човні (як не рахувати собаки) | Розділ VIII