home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ X

Наша перша ніч. — Під парусиною. — Звернення по допомогу. — Упертість чайника та як її здолати. — Вечеря. — Як відчути себе доброчесним. — Потрібен комфортабельний, добре осушений, безлюдний острів, бажано у південній частині Тихого океану. — Смішна історія з батьком Джорджа. — Неспокійна ніч.

Ми з Гаррісом почали думати, що Белл-Уїрський шлюз прибрали так само. Джордж дотягнув нас до Стейнса, і там уже ми взялися за човна. Нам здавалося, що ми тягнемо за собою п’ятдесят тонн і вже пройшли цілих сорок миль. Коли ми перестали тягти, було пів на восьму. Ми всілися в човен і підгребли ближче до лівого берега, вишукуючи місце, де б зупинитися.

Спочатку ми мали намір дійти до острова Великої Хартії. У цьому чарівному місці річка звивається долиною, вкритою м’якою зеленою травою. Нам хотілося зупинитися в мальовничій заводі, яких безліч біля берегів того крихітного острівця. Але зараз наші прагнення до краси чомусь зовсім не скидалися на ті, які були вдень. Тієї ночі нас цілком задовольнило б якесь місце на воді посеред барж із вугіллям та поряд із газовим заводом. Нам не хотілося ніяких краєвидів. Нам хотілося лише якнайшвидше повечеряти і лягти спати. Та все ж таки ми догребли до того місця — його називають Мис Пікніків, — і зупинилися в затишній затоці під величезним в’язом, до коріння якого ми й прив’язали свого човна.

Ми гадали, що одразу ж візьмемось до вечері (щоб не гаяти часу, вирішили обійтися без чаю), але Джордж заперечив. Він сказав, що, поки ще не зовсім стемніло і видно, що робиш, потрібно натягти парусину. Коли зробимо всю роботу, от тоді з легкою душею і сядемо вечеряти.

Із парусиною довелось вовтузитися значно довше, ніж будь-хто з нас міг уявити. Здавалося б, нічого складного немає. Ви берете п’ять металевих дуг, схожих на велетенські ворота для крокету, і закріплюєте їх по всьому човну. Після цього розтягуєте на них парусину і прив’язуєте її. Ми думали, все це може забрати хвилин із десять.

Ми явно недооцінювали задачу.

Ми взяли дуги і почали вставляти їх у призначені для цього отвори. Вам навіть важко уявити, яка це небезпечна робота. Оглядаючись назад, я дивуюсь, як ми залишилися живими і маємо змогу тепер про це розповідати. Це були не дуги — це були демони. Спочатку вони взагалі не хотіли триматися в тих отворах. Нам доводилось накидатись на них, товкти їх і грюкати по них багром. А коли їх уже було вставлено, виявилося, що ми їх переплутали, і нам довелося виймати їх знову.

Але тепер вони не хотіли вийматися. Двом із нас доводилось боротися з кожною з них хвилин зо п’ять, а після того вони раптово вискакували, намагаючись скинути нас у воду і втопити. Посередині кожної з них були гачки, і варто було нам відвернутися, як вони щипали нас тими гачками за найбільш тендітні місця. Поки ми боролися з одним кінцем дуги, прагнучи навчити його виконувати свій обов’язок, інший підступно підкрадався і бив по голові.

Нарешті нам вдалося встановити їх усі, і лишалося натягти на них парусину. Джордж розгорнув її і прив’язав один кінець до носа човна, Гарріс стояв посередині, щоб прийняти його від Джорджа і розгорнути в мій бік. Я стояв на кормі і був готовий прийняти парусину. Поки вона дійшла до мене, минуло багато часу. Свою частину роботи Джордж зробив бездоганно. А от Гарріс — він ніколи раніше цього не робив — все зіпсував.

Як йому це вдалось, я не знаю. Та він і сам не міг цього пояснити. Але якимось дивним чином після десяти хвилин надлюдських зусиль він спромігся повністю загорнутися в парусину. Він так щільно обкутався нею, так міцно підібрав її, що ми не могли його звідти витягти. За свою свободу, яка належала йому по праву від народження, як і кожному англійцеві, він, звичайно, боровся, не шкодуючи сил. У цій боротьбі (про це я дізнався пізніше) він добряче вдарив Джорджа. Тоді Джордж, сиплячи на Гарріса лайками, також вступив у боротьбу, зрештою сам заплутався і також загорнувся в парусину.

На той час я нічого про це не знав. Я взагалі не розумів, що відбувається. Мені було наказано стояти там, де я стояв, і чекати, доки парусина не дійде до мене. Тож ми з Монморансі стояли там і спокійно собі чекали.

Було видно, що парусина чомусь різко смикається і сильно підстрибує, але ми вважали, що все так і має бути, тому не втручалися.

Ми також чули приглушені голоси, що долинали звідкись із-під парусини, але подумали, що робота завдає їм багато клопоту, і вирішили, що приєднаємось, коли все вже буде трохи простіше.

Певний час ми чекали. Але все вказувало на те, що справа стає дедалі складнішою. Нарешті над бортом човна, викручуючись, з’явилася Джорджева голова і заговорила:

— Ти що, не можеш допомогти, роззяво? Стоїш, як набальзамована мумія, і не бачиш, що ми тут задихаємось. Бовдур!

Я завжди готовий прийти на допомогу, коли мене про це просять. Тож я підійшов і звільнив їх. І досить вчасно, тому що лице у Гарріса вже майже почорніло.

Після того нам довелося ще з півгодини добряче попрацювати, щоб зробити все як належить. Потім ми прибрали в човні і взялися до вечері. Ми поставили кип’ятити воду в чайнику на носі човна, і, вдаючи, що не звертаємо на нього уваги, самі пішли на корму діставати все інше.

Це єдиний спосіб змусити чайник закипіти. Якщо він побачить, що ви чекаєте і намагаєтеся стежити за ним, він ніколи навіть не зашумить. Потрібно йти і приступати до їжі, так, ніби ви не збираєтесь пити ніякого чаю. Тоді ви досить скоро почуєте, як він булькотить, благаючи вас якнайшвидше зробити чай.

Якщо ви дуже квапитесь, можна також (добряче допомагає) голосно розмовляти між собою про те, як ви не хочете чаю і не збираєтесь нічого запарювати. Ви підходите якомога ближче до чайника, щоб він міг вас чути, і вигукуєте: «Я не хочу ніякого чаю, а ти, Джордже?» А Джордж вам гукає у відповідь: «Та ні. Я взагалі не люблю чай. Замість чаю попиймо лимонаду. Чай так погано перетравлюється». Після цих слів вода з чайника починає аж вихлюпуватися і гасить спиртівку.

Ми застосували цю невинну хитрість, і, як наслідок, поки все приготували, вода скипіла. Ми засвітили ліхтар і, всівшись навпочіпки, взялися до довгоочікуваної вечері.

Наступні тридцять п’ять хвилин у всьому човні не пролунало жодного слова. Чути було лише, як побрязкують ножі по тарілках і розмірено працюють чотири пари щелеп. По закінченні тридцять п’ятої хвилини Гарріс видихнув: «У-ух!», витягнув з-під себе ліву ногу і простягнув її перед собою, помінявши місцями з правою.

П’ять хвилин потому Джордж також сказав «У-ух!» і жбурнув на берег свою тарілку. Ще через три хвилини Монморансі виявив перший, відтоді як ми вирушили, знак задоволення. Він перевернувся на бік і розкинув лапи. Потім я сказав «У-ух!» і, відкинувши голову назад, вдарився об дугу, але не звернув на це жодної уваги. Я навіть не вилаявся.

Як добре бути ситим! Почуваєшся таким задоволеним самим собою і всім світом! Люди, котрі пересвідчились в цьому, кажуть, що чисте сумління робить вас щасливим і задоволеним. Але повний шлунок робить це аніскілечки не гірше. Більше того — це дешевше і простіше. Після ситної хорошої їжі почуваєшся таким поблажливим і великодушним, таким благородним і добросердним!

Дивовижно, наскільки розум підвладний органам травлення. Ми не зможемо ані працювати, ані думати, якщо цього не захоче наш шлунок. Він нав’язує нам емоції та пристрасті. Після того як він отримає яйце з беконом, він каже: «Тепер йди працювати!» Після біфштекса і портера: «Спи!»

Після чашки чаю (дві повних ложки на чашку і настоювати не більше трьох хвилин) він каже мозкові: «А тепер прокидайся і покажи, на що ти здатен. Будь красномовним, серйозним і чуйним. Поглянь світлим поглядом на Природу і на життя. Розправ білі крила своїх трепетних думок і лети, немов божественний дух, над метушливим світом, поміж довгими рядами палаючих зірок до воріт вічності!»

Після гарячої здоби він наказує: «Будь тупим і бездушним, наче худоба у полі, безмозка тварина з байдужим поглядом, в якому немає навіть іскорки уяви, надії, страху, любові й життя». А після бренді, до того ж прийнятого в достатній кількості, каже: «А тепер давай, будь нерозумним, жартуй та спотикайся, щоб твої друзі могли посміятися, мели дурниці і белькочи, покажи, яким безпорадним дурником є бідолаха, чий розум і воля потонули, немов кошенята, у чарці спиртного».

Ми просто жалюгідні раби свого шлунку. Не прагніть моральності та праведності, друзі мої. Пильнуйте свого шлунку. Дбайливо і розсудливо добирайте йому їжу. І тоді чесноти і вдоволеність запанують у вашому серці. І вам не потрібно буде докладати до цього жодних зусиль. Ви станете хорошим громадянином, люблячим чоловіком і ніжним батьком — благородною і благочестивою людиною.

Перед вечерею Гарріс, Джордж і я були сварливими, прискіпливими і дратівливими. Після вечері ми із сяючими усмішками дивилися один на одного, посміхались навіть до пса. Ми любили один одного, ми любили всіх. Гарріс, проходячи повз Джорджа, наступив йому на мозоль. Якби це сталося перед вечерею, Джордж висловив би всі, які тільки можна, побажання на долю Гарріса у цьому і в наступному житті, що змусили б здригнутися кожну мислячу людину.

Тепер же він сказав: «Обережно, друже: там боляче».

А Гарріс замість того, щоб зробити зауваження у найнепривабливіших тонах про те, що Джорджеві ноги неможливо обійти, бо він розкинув їх на десять ярдів від себе, замість того, щоб припустити, що з такими довжелезними ногами Джордж ніколи не поміститься у звичайному човні, замість того, щоб запропонувати Джорджеві звісити ноги за борт, що він зробив би перед вечерею, зараз лише промовив: «О, я перепрошую, друже. Сподіваюсь, я не зробив тобі боляче».

І Джордж відповів: «Зовсім ні», бо він сам винуватий, Гарріс же сказав, ні, винуватий у цьому саме він. Слухати їх було саме задоволення.

Ми запалили люльки і, милуючись тихою ніччю, сиділи й розмовляли.

Джордж сказав, що було б гарно завжди так жити — на відстані від світу з його гріхами й спокусами, жити розміреним спокійним життям і творити добро. Я мовив, що прагнув цього завжди. І ми почали обговорювати, як би нам чотирьом забратися кудись далеко, облаштуватись на якомусь безлюдному острові і жити там собі посеред лісу.

Гарріс сказав, що, наскільки він чув, найгірше на безлюдних островах те, що там дуже волого. Джордж відповів, що, якщо добре осушити острів, то все буде гаразд.

Тоді ми перейшли до теми осушування.

Тут Джорджеві згадалась дуже смішна історія, яка одного разу трапилася з його батьком. Він розповів, як його батько з приятелем, подорожуючи Уельсом, зупинились на ночівлю в сільському готелі. Там була ще якась компанія, і вони приєдналися до них, щоб розділити вечірнє дозвілля.

Вони дуже весело провели вечір і засиділись допізна, а коли настав час іти спати, вже були трішки тепленькі (батько Джорджа тоді був ще дуже молодим). Вони (батько Джорджа та його приятель) мали спати в одній кімнаті, але на різних ліжках. Вони взяли свічку і пішли нагору. Коли вони зайшли в кімнату, свічка, похитнувшись, торкнулася стіни і згасла, тож їм довелось роздягатися в темряві і навпомацки добиратися до ліжка. Це їм вдалося, але замість того, щоб влягтися в різні ліжка — а вони думали, що саме так і роблять, — обидва вклалися на одне, самі про це не здогадуючись. Один ліг як належить, а другий заліз із протилежного боку і влігся, поклавши ноги на подушку.

Певний час вони мовчали, а потім батько Джорджа сказав:

— Джою!

— Що таке, Томе? — відповів голос Джоя з протилежного кінця ліжка.

— У моєму ліжку хтось є, на моїй подушці його ноги.

— Це неймовірно, Томе, але, провалитись мені крізь землю, якщо в моєму ліжку також хтось не спить!

— Що ти збираєшся робити? — запитав батько Джорджа.

— Ну, я збираюсь його скинути, — відповів Джой.

— Я теж, — рішуче сказав батько Джорджа.

Після короткої сутички почулось, як щось важке двічі гупнуло об підлогу, а потім сповнений жалю голос сказав:

— Томе!

— Ну?

— Ти як?

— По правді сказати, той «хтось» мене скинув.

— І мій також. Ти знаєш, не подобається мені цей готель…

— А як називався той готель? — запитав Гарріс.

— «Свиня і свисток», — сказав Джордж. — А що таке?

— А-а, тоді це не те, — відповів Гарріс.

— Ти про що? — запитав Джордж.

— Дуже цікаво, — пробурмотів Гарріс, — але точнісінько така сама історія трапилася колись із моїм батьком в якомусь сільському готелі. Я часто чув, як він розповідав цю казочку. Я подумав, що, можливо, це той самий готель.

Тієї ночі ми полягали спати о десятій. Я думав, що через втому спатиму дуже міцно, але вийшло інакше. Зазвичай я лягаю, пригортаюся до подушки, а потім хтось стукає у двері і каже, що вже пів на дев’яту. Але тієї ночі все було проти мене: стільки всього нового довкола, твердий човен, незручна поза (мої ноги були під одним сидінням, а голова — під іншим), плюскіт води і вітер поміж віття заважали мені й не давали заснути.

На кілька годин я таки заснув. Але тут щось у човні, що виросло саме тієї ночі — я точно знаю, що його не було, коли ми вирушали, і так само воно зникло вранці, — впилось мені в хребет. Певний час я з ним так і спав. Мені снилося, що я проковтнув соверена[13] і хтось хоче якимсь буравом просвердлити мені у спині дірку, щоб дістати його. Мені видається, що це дуже нелюдяно з їхнього боку. Я кажу, що краще буду винен їм гроші, а в кінці місяця вони зможуть їх отримати. Але вони не хочуть мене слухати і кажуть, що буде краще, якщо дістануть його зараз, інакше доведеться сплачувати відсотки. Певний час я з ними сперечався, а потім виклав усе, що про них думаю. Після цього вони так крутонули буравом, що я прокинувся.

Під парусиною було задушливо, і в мене розболілася голова. Я вирішив вийти подихати свіжим нічним повітрям. Накинув на себе, що зміг знайти — щось своє, щось Джорджеве, а щось Гаррісове, — і виліз на берег.

Ніч стояла чарівна. Місяць уже залишив землю наодинці з зірками. Здавалося, що коли ми, її діти, спимо у тій мовчазній тиші, зірки розмовляють із нею, своєю сестрою, розповідаючи про щось надзвичайно таємниче. Їхній голос надто об’ємний і глибокий, щоб людське вухо могло його вловити.

Перед зірками, такими холодними і яскравими, ми відчуваємо незрозумілий, навіть благоговійний страх. Ми почуваємося, наче діти, які придріботіли своїми маленькими ніжками до якогось напівосвітленого Божого храму. Їх учили поклонятися цьому Богові, але не сказали, який він із себе. Вони стоять під лунким куполом, всіяним нескінченними ланцюжками тьмяних вогників, і дивляться вгору, з надією і страхом очікуючи появи якогось величного видіння.

І все ж ніч здається сповненою затишку і сили. В її величавій присутності наші маленькі прикрощі кудись присоромлено зникають. День був сповнений хвилювань і турбот. Наші серця переповнились злістю і гіркими думками, а світ видавався таким жорстоким і таким несправедливим до нас. І ось надходить ніч. Вона, немов велика любляча мати, ніжно кладе свою руку на нашу розтривожену голову, повертає наше заплакане личко до себе і усміхається. Вона нічого не каже, але ми знаємо, що вона хоче нам сказати. Ми пригортаємося розпашілою щокою до її грудей — і біль зникає.

Інколи наш біль стає нестерпним, і ми мовчки стоїмо перед нею, тому що словами наш біль передати неможливо. Вона чує лише наш стогін. Серце Ночі сповнене жалю до нас: вона не може полегшити наші страждання. Вона бере наші руки у свої, і світ стає таким крихітним і далеким. Вона здіймає нас на своїх темних крилах, і за якусь мить перед нами з’являється Хтось, ще могутніший від неї. Осяяне світлом невимовної краси, яке випромінює цей Хтось, перед нами, наче книга, розкривається все людське життя, і ми розуміємо, що Біль і Смуток — не що інше, як ангели, послані Богом.

Лише ті, кому випадало приміряти вінець страждання, можуть побачити це чудове світло. Та, коли вони повертаються, їм не дозволено ні говорити про нього, ні розкривати таємницю, яку вони дізналися.

Колись давно якоюсь чужою країною їхали верхи кілька доблесних лицарів. Їхній шлях пролягав через густий ліс. Щільні зарості колючих чагарників до крові роздирали тіло всякого, хто заблукав у ньому. Дерева були вкриті густим темним листям, і жоден промінь сонця не міг проникнути крізь них, щоб розсіяти імлу і смуток.

Коли вони їхали темним лісом, один із лицарів відбився від своїх товаришів і відійшов надто далеко. Він до них не повернувся. Далі вони їхали без нього й гірко тужили, оплакуючи його, немов покійника.

Нарешті вони дісталися прекрасного замку, до якого йшли увесь цей час. Багато днів провели вони в ньому в розвагах і веселощах. І от одного вечора, коли вони, сидячи у великій залі довкола вогню, безтурботно попивали свій улюблений напій, увійшов їхній загублений товариш і привітав їх. Його одяг був обірваний, немов у жебрака. Усе його ніжне тіло було вкрите ранами. Але очі його сяяли і випромінювали невимовну радість.

Вони почали розпитувати його про все, що з ним трапилось. Він розповів, що загубився в темному лісі і багато днів і ночей блукав ним. Весь у ранах, стікаючи кров’ю, він уже був готовий померти.

А потім, коли здавалося, що смерть уже зовсім поряд, із темних непрохідних нетрів раптом з’явилася величава жінка. Вона взяла його за руку і повела якимись звивистими стежками, невідомими жодній людині. Вона вела його, доки темрява лісу не розступилася перед сяючим світлом. У порівнянні з ним світло дня було все одно що світло ліхтаря при сонці. І в цьому прекрасному світлі наш утомлений лицар, немов уві сні, побачив образ. Він видався йому таким величним і таким чистим, що лицар забув про свої криваві рани та стояв, охоплений глибокою, наче море, радістю. Описати глибину тієї радості не в змозі жодна людина.

Образ розвіявся, і наш лицар, впавши на коліна, подякував добрій святій, що у тому похмурому лісі вказала йому дорогу, і він зміг побачити чарівний казковий образ.

Ліс цей звався Смутком, а що ж до образу, що його тоді побачив наш лицар, то про нього ми ні говорити, ні розповідати не можемо.


Розділ IX | Троє в одному човні (як не рахувати собаки) | Розділ XI