Епілог

Дівчина слухала як заворожена.

— То от як воно усе було… — прошептала вона і подивилася на водяника. — Дякую, Никодиме, що врятував колись мого діда.

— Пхе! — відмахнувся водяник. — То пусте. Знала б ти, скільки разів він рятував мене!

Орися глянула на свого діда. Той важко зітхнув і зайшовся забивати люльку, з якою розлучався хіба що вночі, коли спав.

— Славні були часи, Никодиме, — знову зітхнув старий козак.

— Твоя правда, Сивий, славні.

Надворі вже майже стемніло. Десь за хатою голосно засюрчав цвіркун, у вікнах спалахнуло світло.

З хати вийшла Гапка і стала на порозі. Постаріла, посивіла, та все ще приємна зовні й доволі енергійна, вона з роками не втратила тієї дивної краси, яку випромінювали її добре серце та щира душа.

— Ану давайте в хату, пізно вже, я вечерю накрила, — гукнула вона.

Орися похопилася.

— Ой, бабусю, а я ж не допомогла! Заслухалася тут…

Гапка посміхнулася.

— Авжеж заслухалася, бо є що послухати… Ходімте вже, — сказала Гапка й пішла до хати.

Козак піднявся, спираючись на ковіньку, і онучка взяла його під руку.

— Діду, — сказала вона несміливо, — а що ж там сталося з Пташкою? Куди вона поділася тоді? Мо’, розкажете завтра?

— Ну куди вже я дінуся від тебе, — посміхнувся Андрій.

Аж раптом з-за куща калини почувся переливчастий жіночий сміх.

— А може, я сама розкажу? — пролунав приємний, мелодійний голос, і з вечірнього мороку на світло, що лилося з вікон, вийшла вродлива молода жінка, а слідом з нею — статний чумак у баранячій кучмі.

— Пташко! — вигукнув здивований Андрій.

— Мефодію! — вигукнув Никодим.

— А що, чи приймете на ніч подорожніх? — скинув шапку чумак, низько вклонився Орисі й підійшов до Андрія та Никодима.

— А куди вже тебе дінеш, — жартівливо сказав Андрій, обіймаючи гостя. — Приймемо.

— Гапко! — гукнув Никодим. — Став на стіл якнайбільший бутель горілки! Гуляти будемо! До ранку!

Тиха українська ніч опустилася на хати, на пишні садки, на щедрі городи невеличкого хутора з невибагливою назвою Дніпровий. Сріблистий місяць-молодик викотився у погідне небо, освітив м’яким світлом усю долину, та так і застиг у високості — милуючися цим неповторним і мальовничим куточком української землі…