9

Хутір Дніпровий був розташований між двох гір у затишній, мальовничій долині, по якій тоненькою цівкою вилася невелика річечка. Хутір той і хутором назвати важко — дві хати під очеретяними стріхами та сарайчик, а через річку — дерев’яний місток. Недалеко від хат, під горою, що звалася Дубовою, була вирита землянка — в ній нечисленні жителі Дніпрового ховалися від татар. Ляда, якою закривали вхід до землянки, зараз була відкинута в сторону.

Сонце давно сіло, й у віконці однієї з хат слабо мерехтів вогник. В хаті за трьома зсунутими один до одного столами в якомусь нервовому напруженні сиділи вурдалаки.

Їх було п’ятнадцять, і один страшніший за іншого. Низькі, широкоплечі і сутулі, шкіра в’яла і синя, грубі кістки випинали на спинах огидними гребенистими горбами, морди вузькі й ікласті…

— Де ж цей Чмуха?! — загробним голосом пробасив вурдалака, який, видать, був ватажком зграї, бо сидів на чільному місці. — Жерти хочеться!

Решта вурдалаків завовтузилися і загарчали.

— Підедень має рацію, — прохрипів інший, що сидів по праву руку від ватажка, — як би вони самі все не зжерли!

Усюди по підлозі були розкидані подроблені людські кісти, а на столі стояв людський череп — слугував потворам за лампу. Раптом знадвору долинуло низьке, утробне гарчання. Відразу двері відчинилися, і на порозі постала згорблена фігура вурдалаки. Паща його була в крові, і він огидно шкірився.

— Недовго? — улесливо звернувся вурдалака до ватажка.

У відповідь Підедень жбурнув у нього кістку і вгодив просто в чоло.

— Якби ти ще трохи затримався, я би тобі сам горло перегриз! Принесли?

Вурдалака перестав шкіритися і потер лапою чоло.

— Та чого ти?! Принесли! Цілого бика! Чмухо! — крикнув він У двір.

Звідтіля почувся голосний рик. Величезна потвора відіпхнула вурдалаку, що стояв у дверях, і стала щось затягувати до хати.

— От бевзь! — вигукнув Підедень. — Він сюди тягне цілого бика! Чмухо!

Хащун обернувся і випростався. Він увесь був зарослий густою рудою шерстю, а довге руде волосся, у якому заплуталися грудки глини, звисало майже до колін. Груди його прикривала грубо зшита невичинена ведмежа шкіра, від якої тхнуло гірше, ніж від вурдалаків. Маленькі червоні очі вирячилися на Підедня, широкі ніздрі приплюснутого носа збуджено роздулися, а безгуба паща з двома рядами дрібних гострих зубів розплилася в посмішці. Могутні руки хащуна майже торкалися підлоги, а довгі криві пазурі черкали по дошках.

— А-и-и! — протягнув він.

— Ну куди ти його преш?! Що, голови нема?! — гаркнув вурдалака-ватажок.

— Нє-а-а! — знову протягнув Чмуха. — А що?

Вурдалака встав з лавки і підійшов до дверей.

— Ого-го! — вигукнув він, визирнувши за двері. — Розірви його на шматки! — наказав він хащуну.

— Угу, — відповів Чмуха і вийшов у двір.

Відразу почувся хруст кісток та бурчання хащуна, і за мить у відкриті двері влетіла спершу одна задня нога, а потім друга. Вурдалаки зіщулилися, жадібно поглядаючи на м’ясо.

— Сидіти! — гаркнув Підедень.

Ніхто не зрушив з місця, хоча з відкритих пащ потвор потекла слина.

Далі до хати влетіла голова, а потім Чмуха затяг решту туші бика.

— Рви його! — крикнула Підедень, і вся зграя кинулася на тушу.

Чмуха вліпив одному з вурдалаків, що припав до задньої ноги бика, гучного ляпаса, той відлетів до стіни, смикнувся і затих, а хащун узявся трощити ногу. Вурдалаки гарчали, верещали й огризалися, намагаючись урвати найкращий шмат м’яса. З биком покінчили швидко, і жадібні, божевільні очі тварюк уп’ялися в свого товариша, що безпомічно лежав під стіною. Мить — і вурдалаки накинулись і розірвали його на шматки.

— Лєпота! — смачно відригнув Підедень.

Його родичі, задоволено буркочучи, почали розповзатися по хаті, животи їх поздувались, як повітряні кулі. Чмуха, тупо озирнувшись, поліз на піч, а троє вурдалаків, у тому числі й Підедень, знову всілися за стіл.

— Надовго ми тут? — запитав ватажка один з вурдалаків.

— Поживемо — побачимо! Поки не виб’ємо все живе в окрузі!

— Ги-и-и! — розплився в огидній посмішці його родич.

— Будемо полювати по околицях сіл, їдла тут повно! Куди нам поспішати?

Вурдалаки закивали на знак згоди.

За вікном пронизливо скрикнув пугач. Ніч була темна, хоч око виколи! Ні тобі місяця, ні зірочки…

Раптом у дворі щось бахнуло, скло у вікні посипалося, а голова одного з вурдалаків смикнулася назад, і його мізки забризкали морду Підедня. З наступним пострілом розлетілося друге вікно, й у другого вурдалаки знесло півчерепа. У дворі спалахнула скирта. Вурдалаки попідхоплювались і заверещали, як скажені. Один кинувся з хати. Палаюча скирта освітила двір. Напроти входу, опустившись на одне коліно, сидів Коник з натягнутим луком. Дренькнула натягнута тятива, і стріла вцілила вурдалаці в око, наскрізь пробивши череп. Зробивши по інерції ще два кроки, потвора замертво звалилася на землю.

Праворуч і ліворуч від Коника стояли Бородавка й Андрій з мушкетами напоготові, а під вікном застигли Вітряк і Никодим.

Вурдалаки, несамовито виючи, кинулися надвір. Козаки вистрілили і відкинули мушкети, вихопивши шаблі.

— Щоб жоден живим звідси не вибрався! — крикнув Андрій. — А того, що за столом був, схопіть живцем!

Один вурдалака кинувся у вікно, та тільки-но висунув голову, як та відразу покотилася по землі, в агонії клацаючи зубами. Никодим задоволено посміхнувся.

— Налітай! — крикнув він.

Коло іншого вікна Вітряк розрубав навпіл ще одну потвору. Половина тулуба з ногами так і залишилася на підвіконні, а інша половина умудрилася трохи пробігти по землі на руках, потім звалилася і засмикалася в передсмертних корчах. Підедень сховався під стіл і не висовувався. Раптом пролунало оглушливе ревіння. Чмуха нарешті збагнув, що на них напали, і кинувся до дверей. Стріла відразу вп’ялася йому в груди, але це не зупинило хащуна. Коник вдруге зарядив лук, відпустив тятиву, і наступна стріла вцілила в серце. Хащун зупинився і тупо вирячився на опір’я. Свиснула третя стріла.

— Б-о-о-о-ляче! — заревів Чмуха і простягнув лаписька до Коника, який стояв у кількох кроках від нього. Третя стріла поцілила потворі між очей. Хащун зробив ще один крок і похитнувся.

— Б-о-о-о-ляче!!! — знову ревнув він, але вже тихіше.

Хащун потягнувся до Коника, і наступна стріла, вибивши два ікла, встромилася вурдалакові в пащу. Чмуха знову похитнувся й упав, зачепивши пазуром витягнутої лапи сорочку Коника. І лише після цього конюшний підвівся.

— Ну й нерви! — захоплено вигукнув Бородавка, а Коник лише всміхнувся.

Усі вурдалаки були перебиті, крім Підедня.

Бородавка з білою нечистю залишилися надворі, а Андрій увійшов у хату з шаблею наголо.

— Вилазь, падлюко! — сказав він вурдалаці.

Підедень виліз з-під столу, скоса поглядаючи на вікно.

— Навіть не думай, — суворо сказав Андрій, перехопивши його погляд.

Вурдалака стис кулаки і заскреготав зубами.

— Виходь надвір! — наказав козак. — І дивись не смикайся!

Підедень втяг голову в плечі і попрямував до дверей. Андрій вийшов слідом. Водяник щось тесав топорем коло скирти, що догорала.

— Ведіть його сюди! Сивий, сюди веди! — крикнув він.

— М-м-мерзотник… — скривився Коник, глянувши на вурдалаку.

— Лапи за спину! — скомандував Бородавка, і Вітряк зв’язав їх сирицею.

— Що ви збираєтеся робити? — прогарчав Підедень.

— У! Скажи йому, Сивий! — Вітряк злорадно всміхнувся.

— Ти їхній ватажок? — запитав Андрій.

— Так.

— Тоді готуй зад!

Вурдалака зрозумів, що на нього чекає, і щосили рвонув уперед, але Коник підставив йому ногу, і вурдалака безпомічно повалився на землю.

— Можеш не вставати, — сказав Никодим, тримаючи напоготові щойно витесану осикову палю. — Зараз отримаєш за все сповна!

Характерники взяли вурдалаку під руки і наживили на палю. Тріщали кістки, вурдалака несамовито вив. Піднявши палю догори, козаки закріпили її в ямці, яку вирив Коник. Несамовите виття вурдалаки перейшло в уривчасте харчання.

— Ходімте звідси, — сказав Андрій товаришам, — він отримав своє.

Вурдалака обвів усіх поглядом стражденного мученика.

— Щоб ви здохли, — прохрипів він.

— Ага, і ти будь здоров, — кинув Бородавка, і вся компанія попрямувала догори долиною до місця, де були залишені коні.

Незабаром кроки і голоси в далині стихли. Скирта догоріла. Вурдалака стогнав і конвульсивно дригав ногами. Раптом у кущах щось зашурхотіло, і звідти показалися три згорблені фігури вурдалаків.

— Що за чортівня! — прогарчав один з них, розглядаючи насадженого на палю товариша. — Підедню, ти?

— Гробак?.. — тихо проговорив той.

— Я. Хто це тебе так?

— Козак… — ледве виговорив Підедень. — Якийсь Сивий…

— А, знаю…

Вурдалаки принюхались і перезирнулися.

— Що ж, Підедню, тобі й так гаплик, — прогарчав один з трьох і вп’явся зубами в ногу товариша. Два інших вурдалаки наслідували його приклад, стягли Підедня з палі і вмить роздерли його.