Професор Ендрюс у Варшаві

Професор Ендрюс був представником однієї із психологічних шкіл, дуже важливої, дуже глибокої, яка мала перед собою велике майбутнє. Як майже усі такі школи, виводилася вона з психоаналізу, але порвала з витоками, опрацювала власну методику, власну теорію, власну історію, власний стиль життя, сну і виховання дітей. Професор Е. летів зараз до Польщі з торбою книжок, з валізкою теплих речей — йому сказали, що грудень у Польщі страшенно холодний і неприємний.

Усе відбувалося найприроднішим чином: літаки злітали, люди розмовляли між собою різними мовами, важкі грудневі хмари висіли над землею, готові до зимового причастя — послати на землю мільйони білих сніжинок, по одній на кожне існування.

Годину тому він оглянув себе у дзеркалах Гітроу, і йому здалося, що виглядає, як комівояжер — він пам'ятав їх з дитинства: ходили від будинку до будинку і продавали Біблію. Але психологічна школа, яку він представляв, варта була такої експедиції. Польща — це країна інтелігентних людей. Ішлося про те, щоби заронити зерно і за тиждень повернутися додому. Залишити їм книжки, вони ж читають англійською, то як же зможуть опиратися авторитетові Засновника.

Професор, цідячи зроблений стюардесою дрінк зі знаменитої польської горілки, із задоволенням пригадував собі сон, який мав уночі перед виїздом — а сни в його психологічній школі були лакмусовим папірцем реальности. Отож, снилася йому ворона, він грався у тому сні з великим чорним птахом. Можна сказати, як насмілився визнати самому собі — голубився з вороною, наче з малим щеням. Ворона в системі оніричних значень його школи репрезентувала зміну, щось нове, добре: отож, попросив ще один дрінк.

Аеропорт у Варшаві був дивно маленький і повний протягів. Він похвалив себе за думку взяти у цю подорож шапку-вушанку, яку мав як пам’ятку ще зі своїх подорожей до Азії. Одразу побачив свою Беатріче — та стояла біля виходу, тримаючи перед собою аркуш з його іменем і прізвищем. Була вона невеличка і гарна. Вони сіли у розторсаний автомобіль, і вона, ведучи машину сумними розлогими просторами міста, ознайомила його з планом на найближчий тиждень. Сьогодні субота, вільний від роботи день. Вони разом повечеряють, і він відпочине. Завтра, у неділю — зустріч зі студентами в університеті. Так, сказала вона раптом, тут трохи нервова атмосфера. Він виглянув у вікно, але не помітив нічого особливого. Потім інтерв’ю для психологічного журналу, потім вечеря. У понеділок, якщо він схоче, можна оглянути місто. У вівторок зустріч із психіатрами в якомусь інституті, він не в стані був запам’ятати шелестку назву. У середу їдуть до Кракова в університет. Психологічну школу професора Ендрюса там дуже поважають. У четвер — Освенцім, він сам просив про це. Бути у Польщі і не побачити Освенціма… Увечері повернення до Варшави. У п’ятницю і суботу — цілоденні заняття для психологів-практиків. У неділю — виліт додому.

Лише зараз він зорієнтувався, що не має своєї торби з книжками та білизною. Вони спішно повернулися, але багаж зник. Дівчина, яку звали Ґоша, пішла кудись, і її півгодини не було. Повернулася з пустими руками. Можливо, торба повернулася в Лондон. Але нічого, сказала, вона поїде по неї завтра, та, безумовно, знайдеться. Дивлячись у вікно, він не слухав її збудженої балаканини; він згадував, що ж іще було в торбі — книжки, фотокопії статей.

Вони приємно повечеряли з її нареченим. Його лице було сховане за густою бородою та окулярами. Він не розмовляв англійською і через це видався йому якимось похмурим. Професор Ендрюс їв червоний суп із буряків з маленькими вареничками і зрозумів, що це отой знаменитий «борсч», про який постійно розповідав його дід. Його дід народився в Льодз. Дівчина, сміючись, виправляла його. Повторювала, як дитині: «борщ», «Лодзь». Його язик був безрадний супроти цих слів.

Він був уже добре напідпитку, коли вони дісталися нарешті до якоїсь дільниці, повної високих будинків. Виїхали ліфтом на останній поверх, і дівчина показала йому його житло. Це була однокімнатна квартирка з маленькою кухнею, затиснутою між кімнатою і лазничкою. Передпокій був такий маленький, що втрьох вони не вміщалися. Домовлялися ще галасливо на завтра, дівчина обіцяла привезти йому валізку. Її наречений розмовляв із кимось по телефону таємничим півголосом, і нарешті вони пішли. Професор, вичерпаний борщем і алкоголем, кинувся на ліжко й заснув. Спав він неспокійно, йому хотілося пити, але не було сил вставати. Чув якийсь галас на сходовій клітці, стукіт дверей, кроки людей. Можливо, це йому здавалося.

Прокинувся і з жахом ствердив, що вже одинадцята. З несмаком оглянув свій вим'ятий костюм. Прийняв душ у маленькій понурій лазничці і, на жаль, мусив одягти несвіжу білизну. Потім шукав у шафках якої-небудь кави. Знайшов якісь рештки у баночці від джему. Кавоварки не було, тому запарив собі просто в горняті. Кава була видхла і смакувала, як відвар із кори. Телефон мовчав, Ґоша, мабуть, видобувала його торбу. З горнятом кави він розглядав книжки на полицях, усі польською мовою, в неприємних, шорстких для ока оправах.

Ґоша не телефонувала, час плинув поволі у густому, перегрітому, сонному повітрі. Професор підійшов до вікна і побачив простір, позначений рівними брилами будинків. Усі вони були однакового кольору — сірого, злегка вибіленого неба. Навіть сніг здавався сірим. Непереконливо світило сонце.

На вулиці стояв танк. Професор Ендрюс аж відчинив вікно, такою несамовитою була ця картина. Морозне повітря вдарило його в лице. Біля танка крутилися маленькі фігурки, безумовно, солдати. Його раптом охопив неспокій, можливо, кава була надто міцною. Вишпортав із кишені картку з номером телефону Ґоші і складав ввічливе, але категоричне питання: чому вона досі не озвалася і що з його торбою. У трубці не було сиґналу. Він набирав номер іще кілька разів. Потім набрав номер в Англії — те саме. Пробував усі номери, які йому спадали на думку. Телефон був зіпсований, але ж він пам'ятав, що бородатий наречений учора звідси телефонував. Його охопила злість. Він швидко одягнувся і з'їхав ліфтом униз. Після години блукань між будинками (вони здавалися однаковими) знайшов нарешті інший телефон, але усвідомив, що не має польських монет. Лише два банкноти, він навіть не знав, багато це чи мало. Рушив у пошуках місця, де міг би їх розміняти, але єдина маленька крамничка, яку він знайшов, виглядала зовсім покинутою. Зрештою, була неділя. Він зі страхом подумав, що зробив нерозумно, вийшовши з дому, вона напевно намагалася знайти його, може, вже чекала на нього. Вирішив повернутися і зрозумів, що заблудився. Він не знав, який з будинків — його будинок. Не пам'ятав адреси. Яка легковажність. Що за країна. Побачив пару якихось старших людей, що йшли під руку, і рушив у їх бік. Але про що він їх питатиме і якою мовою. Вони пройшли повз нього, дивлячись в інший бік.

Він блукав між будинками, щораз більше відчуваючи холод і розпач. Навіть не помітив, коли зробилося темно. Якимось чудом натрапив на танк, біля якого тепер весело палав вогонь у металевому ящику. Солдати, які мали на спинах зброю, гріли біля нього руки. Він відчув якийсь атавістичний страх і швидко відступив у темний парк, але завдяки тому танку йому вдалося визначити свій будинок — він пам’ятав вид з вікна. З полегшенням дістався до своєї чужої квартири і замкнув за собою двері на ключ. Була шоста, його лекція якраз почалася. Без нього. А може, якраз із ним, може, це сон, може, це якийсь дивний стан свідомости, зумовлений утомою, польотом, погодою чи хто там зна, чим ще. Його психологічній школі відомі були такі речі.

Він зазирнув у холодильник і знайшов там шматок засохлого жовтого сиру, банку паштету, масло і два яйця. Від вигляду їжі шлунок взяв гору над нервовою системою професора Ендрюса. За декілька хвилин весело шкварчав омлет. Найбільшим подарунком, який професор дістав цього дивного дня від життя, була пляшка Johnny Walker`а, яку він купив ще на Гітроу. Зараз налив собі півсклянки й випив мало не душком.

Наступного дня прокинувся рано, тільки-но сіріло. У ліжку він лежав голий — вирішив шанувати свій одяг і не спати в білизні — хто зна, на скільки її мало вистачити. Почекав до сьомої і обережно підняв телефонну трубку. Нічого. Телефон не полагодився, хоча професор мав таку дитинну надію. Часом з реальністю, яка є, зрештою, лиш проекцією психіки (так вважали в його психологічній школі), діються дивні речі. Він набрав у ванну води і, лежачи в приємному теплі, обдумував план дій. Він купить план міста, знайде посольство. Потім уже все буде просто. І ще закупки, він повинен з'їсти щось порядне. Повен життєвих сил, він одягнувся і з'їхав униз. Рушив у бік танка — той стояв біля якоїсь, либонь, головної вулиці. Танка не було. Зате вулицею проїхали броньовані машини, одна за другою, зі зловісним гуркотом. Перехожі дивилися на них із якимось дивним виразом обличчя. Він енергійно зачепив одного з них — чоловіка свого віку із напханою сіткою. Одразу, по очах, здогадався, що той його не розуміє. Закінчив, однак, своє питання. Той безрадно підніс і опустив руки. Професор ввічливо попросив вибачення і пішов далі, туди, де, як йому здавалося, чув шум багатьох машин. Опинився біля дворядної дороги. Нею зрідка проїздили машини та червоні автобуси. Він не знав, де вони зупиняються, куди їдуть, чи він у центрі, чи на периферії.

Він вирішив послухатися інстинкту — це була одна з найважливіших засад психологічної школи, яку він представляв, — слухатися інстинкту, інтуїції, передчуття. Ішов тротуаром, мерзнучи все більше, аж дійшов до площі, з якої променями розходилися вулиці. Було підозріло пусто, наче настали свята, а це ж був понеділок чи вівторок. З ентузіазмом помітив знайоме слово серед небагатьох вивісок: BAR. Відчинив двері. Якийсь час він не бачив нічого, бо скельця його окулярів укрилися молочною плівкою пари. Він протер їх хусточкою і побачив непривітне приміщення з кількома вбогими столиками. За одним із них сиділа стара беззуба жінка. Вона нічого не їла. Просто сиділа і дивилась у вікно. За стійкою стояла поставна дівчина у посірілому фартусі. Ніде не було видно слідів їжі, тож він подумав, що, може, слово BAR означає польською мовою щось інше, ніж англійською. Непевно кашлянув. Дівчина щось йому сказала. Він запитав, чи міг би чогось поїсти. Вона подивилася на нього здивовано. Не розуміла його. Після хвилини ніякового мовчання він збентежено показав пальцем на свій відкритий рот. «Eat, eat, food», сказав він. Дівчина на хвильку замислилась, а потім зникла у напівпрочинених дверях. Повернулася з іншою, старшою. Засоромлений, він ще раз повторив отой простий жест. Жінки швидко й бурхливо почали про щось розмовляти. Показали йому столик і за хвильку поставили на ньому — одна суп, друга — тарілку з дивними кльоцками.

Якийсь час вони стояли над ним, поки не переконалися, що їжа зникає у нього в роті. Була вона недобра, без смаку, і голод професора зник. Він поколупався виделкою серед кльоцків і витер рота паперовою серветкою. Підійшов до стійки й подав дівчині банкнот. Вона видала йому чималу здачу, так він принаймні думав — багато банкнотів і багато монет. Він вийшов на вулицю, прагнучи запам’ятати цей BAR. Почувався висміяним, жалюгідним. Знову захотів опинитися вдома на одинадцятому поверсі, телефон уже, напевно, працює. Побачив автобуса, який над’їздив із протилежного боку і затримався за кількадесят метрів від нього. Люди, пропихаючись, виходили й заходили. Професор у раптовому імпульсі заскочив усередину. Рушили. І раптом його кинуло в жар, бо автобус поїхав зовсім не туди, куди, як йому здавалося, повинен, а спритно повернув на площі і в’їхав у якийсь короткий тунель, а потім раптом опинився на мості, і професор Ендрюс побачив унизу річку, якою ліниво пливла крига. Йому здавалося, що люди дивляться на нього вороже, тому намагався заспокоїтись, не дати пізнати по собі, що несподіваний вчинок автобуса налякав його. До того ж, він не закомпостував квитка. Якщо на вулицях стоять солдати, то за це можна потрапити до в’язниці. Так, він чув про такі випадки, коли люди назавжди пропадали в азійських в’язницях. Він полегшено вискочив на найближчій зупинці і одразу ж пішов назад. Дув сильний вітер. Він був вимушений зав’язати під підборіддям шнурочки шапки-вушанки. Ніс у нього майже відмерз. Нарешті дійшов до знайомої площі і знайшов дорогу додому. Від холоду він не відчував пальців, мало не біг. На вулиці побачив якусь вітрину, освітлену краще за інші. Підійшов до неї радше від туги за світлом і кольорами, аніж з цікавости. Це була крамниця, нормальна крамниця, де на полицях стояла безліч кольорових товарів. Через зміцнену ґратами шибу він бачив алкогольні напої зі знайомими етикетками, консерви, солодощі, одяг, іграшки. Ще не було пізно, але крамниця була зачинена. Він спробував розшифрувати табличку з годинами роботи. Зрозумів, що крамниця мала би бути відчинена, але була зачинена. Розчаровано дивився крізь шибу. Коли отак стояв, повз нього пройшов якийсь чоловік, несучи малесеньку ялинку. Сказав щось професорові і засміявся. Професор усміхнувся у відповідь, але чоловік проминув його і зник.

Людина, яка несе деревце. Це був якийсь знак, професор не знав, який, бо його розум раптом відвик від символічного, психологічного, ясного мислення. Зараз його свідомістю галопували розірвані, невпорядковані емоції. Наприклад, гнів, який одразу змінювався дитячим розпачем. А потім його раптом охоплював внутрішній, тихий сміх. Демонічний. Професор Ендрюс був майстром спостерігати за власними емоціями, він довго цьому навчався. Тут, однак, ця здатність видалася йому чимось зовсім непотрібним. А ще він усвідомив, що за два дні не сказав жодного осмисленого речення, окрім того, котрим зачепив перехожого, і жалісного «Eat, eat, food».

Наступного дня, переконавшись, що телефон, як і досі, не діє, він знайшов маленьку відчинену крамничку у своєму кварталі. Ця крамничка була інша. Тут були тільки пляшки зі світлою рідиною, може, горілкою, і баночки з гірчицею. На полиці якраз викладали баночки з буряковим салатом. Він прийшов до висновку, що мусить купити те, що є. Коли виходив, якраз привезли хліб, і крамничка заповнилася за кілька хвилин. Він став у чергу, і продавчиня, не питаючи, подала йому буханку; він заплатив і вийшов. Його, певно, усе ж тягнуло до людей, притягав теплий тлум, що стояв у довгих змійках черг, бо не хотілося йому одразу вертатися в тісну й пусту квартиру. Він зупинився біля бляшаних столів, поставлених просто на тротуарі, перед якими люди слухняно стояли в черзі. Він дивився на їхні обличчя, шукав серед них Ґошу, може, десь тут була. Люди зловісно мовчали. Були серйозні, скуті, наче невиспані.

Притупували. Найпонуріший народ у світі. Але він усе ж зупинився біля них. Ні, не тому, що були йому потрібні, а тому що плинуло від них звичайне людське тепло. Морозне повітря тануло від їхніх подихів. Він дивився на закутаних продавчинь, які виловлювали з великих бочок опасистих сірих коропів. Кидали їх просто на вагу. Риби тріпотіли на морозі. Кожного, хто купував, продавчині питали: це звучало як рефрен, як мантра. Вухо професора Ендрюса вловило мелодію тієї колядки, і тепер у нього в голові співало: «Живу чи на місці?» Професор міг лиш здогадуватися про значення. Коли покупець ствердно кивав, продавчиня гупала рибу відважником по голові. Риби знаходили місце свого упокоєння у роззявлених нитяних сітках.

Його пройняв дрож. Він мав враження, що бере участь у релігійному ритуалі. Убивання риби. «Живу чи на місці?», ці повторювані слова гіпнотизували його. Йому раптом захотілося теж увійти у цю жорстоку повторюваність і піти з мертвою рибою в сітці, як усі. Став неусвідомлено в чергу, але коли побачив маленький, чотириособовий підрозділ солдатів з собакою, то протверезів. Навіть засоромився. Люди мовчки відвели погляд від солдатів. Дивилися тепер на свої ноги або кудись у повітря. Професор із розпачем подумав про свій лондонський кабінет, про книжки й тепло електрокаміна.

Під його будинком на паркінґу продавали різдвяні ялинки. За ними стояла черга, але значно менша від тієї. Тож він купив ялинку. Ішов тепер з нею під пахвою додому, виглядав так само, як усі. Це принесло йому раптову радість. Насвистував. В'їхав у свою чужу квартиру, сів у пальті й вушанці за стіл і відкоркував пляшку зі світлою рідиною. Це був оцет. «Боже мій, — подумав він, — неможливо, щоби це діялося насправді. У мене психопатичний приступ. Зі мною сталося щось недобре». Намагався відшукати той момент у часі, коли це могло початися, але його розум опирався мисленню. Усе, що він пригадав, це апетитні сендвічі в літаку.

Професор сам собі дивувався, що так багато думає про їжу; його розум приймав ці думки безпомічно — він звик, що в ньому, як на зручних канапах, розсідалися добре сформовані ідеї, абстрактні поняття. А зараз пам’ять професора була заповнена образом крамниці за ґратами з полицями, повними товарів. «Це смішно, цього не може бути», думав професор із якоюсь звичною веселістю, а одразу потім зі справжнім жахом. Поставив ялинку під стіну і розглядав її тоненькі делікатні гілочки. Неохоче усвідомив, що мусить щось зробити, мусить починати діяти.

Спакував у валізку свої речі, погасив світло, обвів ще останнім поглядом передпокій і захлопнув двері. З’їхав ліфтом униз і тепер намагався вкинути в поштову скриньку ключа від квартири. Він був готовий на все. Він мусить знайти посольство. Іншого виходу немає. Перед домом наштовхнувся на огрядного червонопикого чоловіка, який, незважаючи на холод, відгортав лопатою сніг. Чоловік легенько вклонився і щось сказав, мабуть, привітався. Професор Ендрюс відчув несподіваний приплив енергії і, махнувши на все рукою, сам собі здивувавшись, розповів йому про останні два дні. Що живе нагорі, що приїхав з Лондона з лекціями, що його гід мала зателефонувати, але телефони зіпсувалися, що танк надворі, замкнена крамниця, автобус, ялинка, оцет у склянці. Той стояв і уважно дивився на його губи. Його лице нічого не виражало.

Потім він якимось чином опинився в маленькій, заповненій предметами квартирі. Ледь що можна було там рухатися. Він сидів за низеньким столиком, пив чай зі склянки з пластмасовим вушком і раз по раз піднімав наповнювану поспіхом чарку. Горілка мала дивний фруктовий смак. Була такою міцною, що після кожного ковтка професорові болісно стискалося горло. Він чув сам себе, як розповідає чоловікові і його дружині (опасиста й рожева, вона одразу з'явилася з гарячою ковбасою, апетитно розкладеною на тарілці) про свою психологічну школу, про Засновника, про передчуття, і як функціонує людська індивідуальність. А потім його охопив отой раптовий неспокій, йому згадалося посольство, тому почав белькотливо повторювати оте одне слово: «Embassy», «British Embassy». «Шет», відповів йому на це чоловік і схопив обома руками повітря так, що з нього майже матеріалізувалася гвинтівка. Чоловік присів, примружив очі й видав звук, що нагадував стрілянину. Розстріляв увішані виткими рослинами стіни. «Мгг», повторив він. Професор, похитуючись, рушив до туалету і опинився у дверях кухні. На столі стояла складна хімічна апаратура, повна трубочок і краників. Від різкого запаху йому зробилося недобре. М'який доторк господаря скерував його до лазнички. Професор замкнув за собою двері, а коли обернувся, побачив, що у ванні плаває велика риба. Вона була живою. Він не вірив власним очам. Тримався за ґудзик на штанах і дивився просто в її пласке підводне око. Відчував себе ув'язненим її поглядом. Риба ліниво ворушила хвостом. Над ванною сохло прання. Він стояв так чи не з чверть години, не в змозі поворухнутися, аж занепокоєний господар почав стукати в двері. «Ш-ш-ш…», втихомирював його професор. Вони з рибою дивилися одне одному в очі. Це було одночасно жахливо і приємно, сповнено смислу і одночасно абсурдно. Він боявся і якимось дивовижним чином почувався щасливим. Риба була живою, рухалася, товстими губами вимовляла якісь нечутні слова. Професор Ендрюс сперся на стіну і примкнув очі. Ах, залишитись у цій маленькій лазничці, у череві великого будинку, всередині великого холодного міста, бути позбавленим слів, не розуміти і щоб тебе не розуміли. Дивитися в саму середину плаского, чудесно круглого риб'ячого ока. Не виходити звідси.

Двері з грюком відчинилися, і професор опинився в теплих, міцних руках господаря. Притулився до нього, як дитина. Плакав.

Потім вони їхали в таксі через залите холодним сонячним блиском місто. Професор Ендрюс тримав на колінах свою валізку. Потім, коли прощався з огрядним чоловіком під воротами посольства, той поцілував його в обидві не голені два дні щоки. Що міг професор сказати йому на прощання? Якийсь час він приводив до ладу неслухняний, п’яний язик, а потім невпевнено вишептав: «Живу чи на місці?» Поляк подивився на нього здивовано. «Живу», відповів.