Світ у голові
Перша моя подорож була крізь поля,— пішки. Довго ніхто не помічав моєї відсутності, тому мені вдалося зайти доволі далеко. Я пройшла весь парк, а далі — польовими путівцями, крізь кукурудзу й вогкі, всіяні лататтям і посічені меліораційними каналами луки — до самої ріки. Зрештою, ріка все одно була присутня повсюди у цій низовині, підтікала попід килимом трав, облизувала поля.
Видершись на охоронну дамбу, я побачила рухому смужку — дорогу, що вибігала поза кадр, поза світ. І якщо комусь пощастило, він міг розгледіти на ній барки, пласкі великі човни, що сунули в обидва боки, не зважаючи на береги, дерева, людей, що стояли на насипі й, певно, були для них лише несталими, не гідними уваги орієнтирами, свідками їхнього Граційного руху. Я мріяла, коли виросту, працювати на такій барці, а ще краще — стати самою баркою.
То не була велика ріка — всього лише Одра, — але й я була тоді малою. В ієрархії річок Одра посідала, як я довідалася згодом, хоч і скромне, а все-таки помітне місце, така собі провінційна графиня при дворі королеви Амазонки. Мені, однак, її було цілком достатньо, в моїх очах вона здавалася велетенською. Пливла, як хотіла, здавна нерегульована, схильна до розливів, непередбачувана. В деяких місцях біля берега вона натикалася на якісь підводні перешкоди, і тоді у воді виникали вири. Пливла, дефілювала, заклопотана своїми цілями, що ховалися за горизонтом десь далеко на півночі. На ній годі було зупинити погляд, вона тягла його за обрій, аж до втрати рівноваги.
Ріка не звертала на мене уваги, зосереджена на собі, — мінлива, мандрівна вода, в яку — я дізналася згодом — неможливо ввійти двічі.
Щороку вона збирала плату за те, що носила на своїй спині човни, бо так само щороку в ній хтось тонув — то дитина під час купання спекотного літнього дня, то якийсь п’яничка, що дивним чином схитнувся на мості і, незважаючи на поруччя, впав у воду. Потопельників завжди шукали довго і гучно, ціла околиця перебувала в напрузі. Залучали пірнальників і військові моторні човни. За підслуханими оповідями дорослих, знайдені тіла були опухлі й бліді — вода вимивала з них усе життя й так затирала риси обличчя, що близьким було нелегко впізнати труп.
Стоячи на протиповеневій дамбі, задивлена в течію, я збагнула, що, попри всі небезпеки, кращим завжди буде те, що перебуває в русі, ніж те, що спочиває; що зміна шляхетніша за нерух; що незрушне мусить розпастися, здеградувати й обернутися в прах, рухоме ж триватиме вічно. Відтоді ріка стала голкою, встромленою в мій безпечний краєвид парку й теплиць, де сором’язливими рядками сходили овочі, хідника з бетонних плит, на якому ми грали в класи. Ріка прошивала той краєвид наскрізь, вертикально креслила третій вимір; простромлювала в ньому дірку, і дитячий світ ставав не більше ніж гумовою іграшкою, з якої з сичанням виходило повітря.
Мої батьки належали до племені не зовсім осілого. Багато разів вони переїжджали з місця на місце, аж поки зупинилися в провінційній школі, далеко від пристойної дороги і залізничної станції. Подорожжю була вже сама прогулянка за межу, похід до містечка. Крамниці, подання паперів до ради ґміни[1], завжди один і той самий перукар на ринку біля ратуші, у тому самому фартуху, праному й хлорованому безрезультатно, бо фарба для волосся залишала на ньому каліграфічні плями, китайські знаки.
Мама фарбувала волосся, а батько чекав на неї у кав’ярні «Нова», за одним із двох столиків надворі. Читав місцеву газету, в якій завжди найцікавішою була кримінальна хроніка з повідомленнями про крадіжки з пивниць повидла й корнішонів.
А ще ті їхні боязкі туристичні виїзди під час відпусток — «шкодою», запакованою під саму стелю. Спершу довгі приготування, будування планів вечорами напередодні весни, коли щойно зійшов сніг, але земля ще не очуняла; треба було чекати, поки вона врешті віддасть своє тіло плугам і мотикам, поки дозволить себе запліднити, щоби згодом забрати весь їхній час від ранку до вечора.
Батьки належали до покоління, яке їздило з причепами-кемпінґами, волочачи за собою імітацію дому. Газову плиту, складані столики й кріселка. Пластиковий шнурок для розвішування білизни під час привалів, дерев’яні прищіпки. Церати для столу. Туристичний набір для пікніка: кольорові пластикові тарілочки, виделки, сільнички й келишки.
Якось дорогою, на котромусь із блошиних ринків, що їх батьки дуже любили відвідувати (якщо саме не фотографувалися на тлі костелів і пам’ятників), тато купив військового чайника — мідний інструмент, посудину з трубою всередині, куди треба було вкладати пучок хмизу й підпалювати. І хоча в кемпінґах можна було користуватись електрикою, він кип’ятив воду в цьому агрегаті, димлячи й бешкетуючи. Стояв навколішки над гарячою посудиною й гордо вслухався в булькотіння окропу, яким заливав пакетики з чаєм — справжній номад.
Вони зупинялись у визначених місцях, на кемпінґових майданчиках, завжди в товаристві таких самих, як вони, теревенячи з сусідами понад шкарпетками, що сохнули на канатиках наметів. Визначали маршрути за путівником, старанно зазначаючи пам’ятки, що їх варто оглянути. Перед обідом — купіль у морі чи в озері, пополудні — огляд міських пам’яток, нарешті — вечеря, переважно консерви: гуляш, котлети, м’ясні рулети в томатному соусі. Треба було лише зварити макаронів чи рису. Вічне заощаджування грошей, злотий — слабкий, це шеляг світу. Пошук місць, де можна під’єднатися до струму, потім — неохоче пакування й переїзд на нове місце. Проте батьки завжди лишалися в метафізичній орбіті дому. Вони не були справжніми мандрівниками, бо вирушали для того, щоби повернутися. А поверталися з полегшею, з почуттям виконаного обов’язку. Поверталися, щоб згорнути з комода стоси листів і рахунків. Влаштувати велике прання. Запросити друзів і занудити їх на смерть купою світлин з літа. Оце ми в Каркасоні. А це дружина на тлі Акрополя.
Потім цілий рік вели осіле життя, те дивне життя, коли вранці повертаєшся до того, що покинув звечора, коли одяг просякає запахом власного помешкання, а ноги невтомно витоптують стежину на килимі.
Це не для мене. Певно, мені бракувало якогось гена, завдяки якому людина, щойно затримавшись надовше в якомусь місці, одразу пускає коріння. Я багато разів намагалася, але моє коріння було плитке, і перший-ліпший подмух вітерцю виривав мене з ґрунту. Я не вміла проростати, як пагін, я була позбавлена цієї рослинної здібності. Я не черпаю соків із землі, я — анти-Антей. Моя енергія виникає з руху — з похитування автобусів, гуркоту літаків, гойдання поромів і потягів.
Я зручна, компактна й добре спакована. У мене — невеликий і невибагливий шлунок, міцні легені, натренований живіт і сильні м’язи рук. Я не п’ю ніяких ліків, не ношу окулярів, не вживаю гормонів. Обстригаю волосся машинкою, раз на три місяці, майже не користуюся косметикою. Маю здорові зуби, може, не надто рівні, але міцні, лише одна стара пломба, здається, у нижній лівій шістці. Печінка в нормі. Підшлункова в нормі. Нирки, права й ліва — у відмінному стані. Черевна аорта в нормі. Сечовий міхур здоровий. Гемоглобін — 12,7. Лейкоцити — 4,5. Гематокрит — 41,6. Тромбоцити — 228. Холестерин — 204. Креатинін — 1,0. Білірубін — 4,2.1 так далі. Мій 10 — якщо в це можна повірити —121. Достатньо. У мене дуже добре розвинута просторова уява, майже ейдетична, зате кепська латералізація. Профіль особистості нестабільний, мабуть, не вартий довіри. Вік — психологічний. Стать — граматична. Книжки купую здебільшого в м’яких обкладинках, щоб не було шкода залишати їх на перонах, для інших очей. Нічого не колекціоную.
Я закінчила інститут, але, правду кажучи, не опанувала жодного фаху, про що дуже шкодую; мій прадід був ткачем, білив полотно, розстеляючи його на схилі під палючими променями сонця. Мені дуже хотілось би переплітати основу й піткання, але не буває переносних кросен, ткацтво — то ремесло осілих народів. Подорожуючи, я в’яжу спицями. На жаль, останнім часом деякі авіакомпанії забороняють брати на борт спиці й гачки. Отже, я не здобула жодного фаху, але все-таки, всупереч тому, що весь час торочили батьки, мені вдалося вижити, змінивши дорогою безліч занять і аж ніяк не опустившись на дно.
Коли мої батьки повернулися до міста після двадцятирічного романтичного експерименту, коли їх утомили посухи й морози, їхня здорова їжа, яка взимку хворіла в пивниці, вовна від власних овець, що вони її старанно набивали в бездонні горла подушок і ковдр, я отримала від них трохи грошей і вперше вирушила в дорогу.
Я тимчасово працювала всюди, куди потрапляла. У міжнародній мануфактурі на передмістях великої метрополії я збирала антени для ексклюзивних яхт. Там було багато таких, як я. Нас брали на роботу нелегально, не питаючи про походження і плани на майбутнє. У п’ятницю ми отримували платню, а кому це не пасувало, у понеділок вже не з’являвся. Тут були майбутні студенти в перерві між випускними і вступними іспитами. Емігранти у своїй вічній дорозі до ідеальної справедливої країни десь на Заході, де всі люди — сестри й брати, а сильна держава править за турботливу матір; утікачі, що переховуються від сімей — дружин, чоловіків, батьків; нещасливі коханці, розсіяні, меланхолійні й вічно змерзлі. Ті, кого переслідували охоронці права через несплачені кредити. Бурлаки, волоцюги. Божевільні, яких після чергового рецидиву хвороби забирали до лікарні, звідки на підставі незрозумілих законів депортували до країни походження.
Лише один індус працював тут постійно, роками, хоча, правду кажучи, його ситуація нічим не була кращою, ніж наша. Він не мав ані страхування, ані відпустки. Працював мовчки, терпляче, у рівномірному темпі. Ніколи не запізнювався, ніколи не шукав приводу для відгулу. Я намовила кількох осіб, щоб створити профспілку — то якраз були часи «Солідарності», — хоч би задля нього одного, але він не хотів. Зворушений моїм співчуттям, він щодня пригощав мене гострим карі, що приносив у казанку. Сьогодні я вже навіть не пригадаю його імені.
Я бувала офіціанткою, покоївкою в ексклюзивному готелі, нянькою. Продавала книги, квитки. В одному невеликому театрі влаштувалася на один сезон гардеробницею і пережила зиму серед плюшевих куліс, важких костюмів, атласних пелерин і перук. Коли закінчила навчання, трохи працювала педагогом, консультантом у центрі боротьби з узалежненнями, останнім часом — бібліотекарем. Щойно мені вдавалося заробити трохи грошей, вирушала в дорогу.