Розділ 7

В якому Голота досить неоковирно намагається дізнатися правду й, на диво, отримує таки на свої плутані питання відповіді

Від Федотихи Голота йшов чамренний, ледве переставляючи ноги. У голові було пусто, на губах — смак чебрецю, яким, здається, пахла уся знахарка від кінчиків пальців до маківки. Чебрець хитав його, Голотину, макітру, а він усе згадував гнучке тіло Сташки, її стогін і ті сороміцькі слова, які зривалися з її палких уст. Із забуття Голота вирвався несподівано для самого себе. Спіткнувся об камінь, зупинився й здивувався, обвівши поглядом вулицю. Ноги самі принесли його до горба, на якому стояв будинок війта. Він здвигнув плечима, покрутив головою, приходячи до тями, а тоді рушив стежкою вгору, до брами. Небезпеку він відчув якимось шостим чуттям, напружився, зіщулився і по-заячому стрибнув у бік, а тоді — на дерево. Зараз же із-за воріт з глухим риком вибіг величезний чорний собацюра з драконячими іклами й клацнув ними у дюймі від ніг Голоти.

— Мурзо, іди-но сюди! — так само безшумно, як кинувся, пес-дракон зник. А з двору вийшла війтова, вона насмішкувато дивилася на Голоту, який сидів на гілці великої груші, жуючи дичку.

— Я думала, Голота — сміливий лицар, а виявляється, полохливий, як заєць!

— По-перше, пані, я не сміливий, а славетний лицар. Є різниця, і чимала. Славетним воїнам, коли їм можуть собаки дупу погризти, усіма лицарськими кодексами дозволяється ховатися на груші. Але лише на дичці! Бо інакше — ганьба на все життя, — підняв він палець догори. — По-друге, я не злякався, а змінив позицію, військове мистецтво — то складна наука й іноді, аби перемогти, треба відступити…

— На гілку старої груші?

— Тут, у вишині серед гілля, я мав час поміркувати, яку тактику обрати, як провести розвідку. Ви просто не побачили, як я діяв би далі. О, то було б блискавично! Швидке захоплення ворога з флангів, і зрештою — coup de collier! — вирішальний удар.

— Це ж Мурза, Голото, на ньому сусідська дітлашня мало не верхи катається. Він би вас хіба зализав до смерті…

— Знаєте, пані, думаю, бути зализаним до смерті теж не надто приємно! — теревенив далі нісенітниці Голота, спускаючись. — Від цього ваш іклань не стає менш небезпечним, особливо для моїх шароварів та сап’янців. До речі, звіра вже прив’язали? — озираючись, спитав він.

— Так, злазьте, злазьте, мій Ланселоте, — зі сміхом відповідала війтова.

— Пречудово! Ось вам і чергова прекрасна перемога славетного воїна, моя Гвіневро, — пафосно промовив Голота, зіскакуючи з груші. — Присвячую її вам!

— О, ви такий люб’язний, мій лицарю.

— Ви змушуєте мене червоніти. Може, зайдемо до будинку, поки мене не атакував отой ваш одноокий півень і мені не довелося вступати у протиборство ще з одною диявольською вигадкою підступного fatum^[36]. Щось ваша звірина сьогодні агресивно налаштована, а знову звершувати геркулесівські подвиги мені не хочеться. По одному за раз.

Вітальня війтового будинку різко вирізнялася з-поміж інших господ, які Голота бачив у цій окрузі. Видно було, що її облаштували, відчуваючи, як то кажуть французи, «ностальгію», тож Голоті здалося, що він зайшов у празьку кам’яницю. Темне лаковане дерево, лави, тяжкий стіл, ковані підсвічники виглядали досить дивно.

«Ніяких тобі ікон та рушників, — подумав Голота, — й перехреститися немає куди». Він обдивився все довкола й урешті сів на край лави, притримуючи карабелу.

— Місцеві, які заходять до будинку, мабуть, трохи здивовані, коли бачать таку собі Богемію на Волині.

— Це не зовсім Богемія, а скоріше Сілезія, я ж звідти родом. Краваржу все одно, а я й досі сумую за своїм Рацибужем. Ви були там? Ні? Дуже миле містечко, у мене завжди навертаються на очі сльози, коли його згадую. Знаєте, от на Купала тутешні всі плетуть вінки, стрибають через вогонь, ходять лісом папороть шукають, а я по-своєму, по-сілезьки його святкую. Печу печиво й мугикаю своє graj, slo'nce, graj, tutaj sa twoi slo'nczeta і потім роздаю солодощі малечі… — засміялася вона й швидко додала: — Та й навряд чи ця господа впадає в очі, бо не думаю, що дуже багато людей заходило сюди. Краварж усі питання з посполитими вирішує надворі, а шляхтичів ми приймаємо в іншому крилі.

— А хіба шляхтичі приїздять ще в Болотківці? — Голота подивився на війтову, ураз зробившись серйозним. — Бо ж тут їх нині вбивають чи не по трьох за день, та ще й найрізноманітнішими способами.

— Так, пане Голото, поголос про ті смерті в шинку й про спалення пішов по всій окрузі. Уже навіть гінці приїздили з навколишніх сіл, питали, чи здихалися ми упирів. Отака в нас тут цивілізація, — з гіркотою відказала війтова, дивлячись у вікно.

— Хм, лише дивом тут і мене не здихалися. Якби не ви і не щасливий збіг обставин, пані, я б уже просмалився на вигоні, як ото той нещасний Котович.

Краваржова лише нахилила голову, нічого не сказавши. Голота ж продовжив:

— Софіє, я не ходитиму навколо… Я плекаю до вас, хм, — закашлявся Голота, — певні почуття… Наприклад, вдячність. Отже! Кхе, волинське повітря мені явно не йде на користь, але contra spem spero,^[37] що звикну… Можливо, через те, що ви не дали мене спалити відразу, можливо, через те, що не дали повісити мене потім. Так чи інакше, ви — єдина близька мені людина в цій глушині. І єдина, хто може допомогти в цій заплутаній historia зі смертями, упирями, відьмаками й іншою волинською чортівнею.

— Дуже приємно це чути, але… — потупилася Краваржова.

— Жодних «але», тільки з вами я можу поговорити відверто, без заплутаних натяків та недомовок, — промовив Голота й замовк.

— Кажіть же, — перервала мовчанку, що затягнулася, війтова.

— Лукомський та ваш чоловік уклали угоду, яка коштувала мені немало часу й умовлянь цих упертих дурнів, вибачте, Софіє, — покосився Голота на війтову. — І тепер я намагаюся розплутати смерті в шинку, які спровокували цілу низку інших смертей, які у свою чергу у будь-який день можуть призвести до справжньої різанини. І це таки станеться, якщо я не знайду вбивць раніше.

— Я це розумію, але що я можу зробити для вас? — здивовано запитала Краваржова.

Голота помовчав, потім устав і заходив по кімнаті, гучно гупаючи чоботами та стискаючи карабелу однією рукою.

— Пані, я вже кілька днів шукаю відповіді на питання. І ті відповіді завжди одні й ті ж. Усе вказує на те, що… — Голота помовчав, відвернувшись. — Що до вбивств причетний ваш чоловік.

— Це неправда, — відрізала Краваржова, різко скочивши зі стільця.

— Дивіться самі, — повернувся Голота до жінки й знову почав міряти кроками чеську вітальню. — In ultimo ми маємо: primo — померлого від невідомої отрути Калиновського, з яким ваш чоловік рубався на шаблях торік, secundo — селяни за мовчазної згоди війта палять друга родини Лукомських, а з Лукомськими у вашого чоловіка постійні суди і сварки через землю, і tertio — доведений до смерті Фельчинський, якому Краварж був винен гроші… Уже цього достатньо, аби звинуватити вашого чоловіка.

— А вам не здається, що вами, Голото, грають? — спокійно запитала Краваржова. — Підсовують такі історії, з яких можна зробити однозначний висновок?

Голота підійшов до війтової впритул, подивився їй у вічі й тихо промовив:

— Здається. Саме тому я тут і розмовляю з вами. Але то лише мої здогадки, факти просто голосять, що вбивця — ваш чоловік. Переконайте мене, Софіє.

Війтова взяла себе за скроні і якийсь час ходила взад-вперед по господі. Потім повернулася до Голоти.

— Слухайте. Про герць Краваржа з Калиновським знають усі, але ніхто не знає, чому та дуель сталася. Тому й плодять різні дурні історії. Так-от слухайте, випивши за своєю звичкою забагато мальвазії на весіллі у Жебровських, Калиновський образив мене… Скажемо так… Непристойним натяком. Його відразу ж скрутили й відвезли додому. Тільки-но він очуняв, приїхав сюди й стояв ось тут навколішках, вимолюючи прощення. Я простила, і він пішов битися з Краваржом на шаблях у поле. Я благала чоловіка не вбивати, не брати гріха на душу і з жахом чекала розв’язки цієї безглуздої історії… Коли Краварж зайшов до будинку і сказав, що пораненого, але живого Калиновського відвезли в його Ляшівку, я лише видихнула з полегшенням. Образа була змита кров’ю і забута, повірте мені. Якби Краварж хотів, він зарубав би Калиновського у тому полі, а не труїв… Це перша відповідь вам. Що ж до історії із землею Лукомського, — продовжила війтова, — то тут, на Острожчині, справді таких сварок через землю хоч греблю гати. Лише вчора один сусід мало не пропоров вилами другого через цаль межі — і ніхто навіть уваги не звернув, усі звикли. Але ж чому ви гадаєте, що Краварж вигадав страшно відплатити Лукомському за той нещасний кусень землі, не спаливши його обійстя й не повбивавши слуг, як тут це прийнято, а вбити якогось друга родини? Я розумію, ви шоковані нашими порядками, але вам не здається, що це занадто вигадливо, як для простих волинських шляхтичів?

— Добре, припустимо, — буркнув Голота. — А Фельчинський і гроші?

— А ця історія взагалі чітко показує, що вами грають, як лялькою, так кажуть у нас у Сілезії.

Війтова підійшла до невеличкої скриньки й витягла звідти кілька папірців.

— Ось. Краварж віддав усе до скойця за тиждень до смерті Фельчинського. Йому зовсім не потрібно було вбивати старого, бо боргу не було.

— Навіщо ж усі ці звинувачення в упирстві, паління трупа вдаваного упиря? Він же все це очолив.

— Голото, ви розумієте, що ви на Волині? Не у П’ємонті чи Бургундії, а на Волині. Тут у чортівню вірять споконвіку, і ніяка цивілізація не зможе переконати їх у тому, що упирі, чорти, відьмаки та живі мертвяки — то казки! Що було б, якби Краварж не очолив селян? На Заславщині два роки тому перепалили й повбивали півсела, шукаючи упирів та відьом, що нібито потруїли трьох корів. Заспокоїлися, лише коли пустили за вітром з десяток хат. У Болотківцях було б іще гірше, і тільки Краварж стримав людей від справжньої різанини!

— Можливо. Але ж повернемося до реальності. Хто хоче, аби всі вірили, що за цими смертями стоїть війт? І чи не хоче цей хтось відвернути увагу від себе?

— Не знаю, — втомлено промовила війтова, закриваючи обличчя рукою. — Приємним характером він не відзначається, ворогів у нього справді вистачає на десятьох… Та ви можете перевірити всіх, хто розказує вам усі ці чутки.

— Чи не півсела мені це переповідає. Я вже не в змозі відділити правду від вигадки. Кожен теревенить щось своє, — роздратовано відповів Голота. — Знахарка он вважає, що у шинку всіх потруїли якимсь чудернацьким зіллям. Чорт, кому потрібно труїти Калиновського? Ревнивій дружині, полюбовниці, обійденому спадком п’ятиюрідному дядькові?!! — вигукнув Голота.

— Хтозна, пане Голото. Калиновський — удівець, родичі в нього десь аж у Підляшші, коханка… — ніяково замовкла війтова.

— А що з коханкою?

— Я не знаю, чи красиво говорити про чужі почуття, але…

— Ви знаєте про коханку Калиновського? Хто вона?

— Я не можу відкрити, людина мені довірилася…

— Пусте, пані, справа ж не про сльози і любовні умлівання. Чекайте-чекайте, а це не шинкарка часом, яка до вас приходила? — згадав Голота знахарчині слова.

— Як ви здогадалися? — здивовано прошепотіла війтова.

— То це правда? — продовжив він. — У Калиновського й шинкарки була інтрижка, і що він її врешті кинув?

— Правда. Була. Кинув… — тихо повторила за Голотою війтова.

— Псякрев! Прошу вибачення, пані. Якби шинкарка не померла, то була б ідеальним кандидатом на роль отруйниці — як-не-як кинута коханка. Помста жінки — річ страшна.

— А хто сказав, що Маруся померла? — підняла очі Краваржова.

— Що ви маєте на увазі? — аж зіскочив з лавки і завмер Голота.

— Вона жива, — просто сказала війтова.

— Як це??? — потер обличчя Голота. — Почекайте, почекайте! Так казали ж усі — побігла в ліс помирати.

— То всі так і думали. І я була впевнена. Після всього того жахіття в шинку побігла до лісу, тільки не помирати, а до свого діда, на пасіку. Учора ввечері її там бачили люди й розказали, що неабияк злякалися, адже Маруся ходила по узліссю, як мара. Та потім придивилися й зрозуміли, що то не привид, бо та побігла й сховалася в хаті.

— Так шинкарка справді жива??? — ще раз, не вірячи своїм вухам, вигукнув Голота.

— Якщо люди не брешуть, то жива-живісінька, — підтвердила війтова, хитнувши головою.

— А де та пасіка? — нервово вигукнув Голота.

— Поруч із дорогою на Глухи, — показала рукою Краваржова на краєчок лісу.

Не прощаючись, Голота схопив шапку й шаблю, прожогом вилетів з будинку і прудко побіг стежкою, що звивалася між житніми полями на пагорок, який закривав село від лісу. Голота хапав розкритим ротом повітря, йому кололо в боці, і серце вже мало не виривалося з грудей, та він не стишував бігу, поки не проминув останню хату. Лише тоді зупинився, хрипко відкашлюючись, і подивився з горба вниз. Пасіку біля лісу було видно ще здалеку — охайненька хата та з десятка півтора бортей біля неї. Він ще раз глянув, і всередині несподівано хлюпнуло недобре передчуття, а в голові аж гупнуло: щось не так. Голота побіг униз. Що відчуття його не підвело, він зрозумів, коли побачив біля одного з вуликів сухенького дідугана. Стоячи навколішках, він мовчки витирав сльози, що котилися по зморшкуватих, як печене яблуко, щоках. Розхристаний, задиханий Голота пробіг повз нього, кинувся у відчинені навстіж двері хати й зупинився, обпершись на одвірок. У руці він тримав карабелу, та виглядала вона зараз недоречно як ніколи. З-під стелі на Голоту скляно дивилися красиві, трохи витрішкуваті шинкарчині очі, сама ж вона висіла на шворці, перекинутій через дубову балку. Її губи презирливо посміхалися, як і того вечора, коли Голота побачив її вперше.