на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



Розділ 11

В якому вкотре підтверджується істина, що весь світ — театр, а люди в нім актори, хоч і поганенькі


— Забирайся звідси! Без розмов! Щоб і духу твого тут не було! Ану забирайся! Дурисвіт, шахрай, повішеник! — горлопанив, махаючи руками, як млин, Горпагон на сцені, на яку падали тіні від сотень смолоскипів, що палали на лузі.

— От проклятий старигань! Зроду не бачив такого злидня. Біс вселився в нього, прости Господи… — голосно шепотів до глядачів Лафлеш, б’ючи себе по пиці й цим відганяючи величезних волинських комарів, що люто дзижчали у вечірньому небі.

Голота із-за завіси оглядав величезний луг поблизу Болотківець, повний різнокольорових павичів-шляхтичів, які сиділи на лавах, та селян у лляних сорочках, які дивилися на виставу здаля. Його не покидало дивне відчуття, що він спить і бачить якийсь химерний сон. На виставах за мольєрівським «Скупим» він був кілька разів у Парижі й одного разу — у Празі, але вперше слідкував за Горпагоном разом з бородатими волиняками, що, затамувавши подих, усі п’ять актів дивилися на сцену, не відволікаючись навіть аби втерти носа або почухати живота.

Тим часом вистава наближалася до фіналу, жаднюга Горпагон, щасливо притискаючи до серця свій скарб, виголосив останні репліки й зник за кулісами, зо два десятки шляхтичів-гостей князя заплескали в долоні й закричали «браво», і тільки селяни очманіло поглядали навкруги, повільно виринаючи з театральної омани, хоча вже за хвилину, наслідуючи панських гостей, намагалися й собі невміло аплодувати своїми великими, роздавленими важкою роботою, руками. Оплески, що нагадували тупіт копит, умить розбудили й замріяного Голоту, а остаточно розвіяв мольєрівські чари служник, що вибіг на сцену й пискляво проголосив, що до уваги вельмишановної публіки інтермедія «Козак та упир».

Вельмишановна публіка знову повернула голови до сцени й замовкла, музики заграли, і за мить на дощату підлогу, витанцьовуючи гопака, вилетів Голота, одягнений козаком. Зробивши коло на удаваній конячці, за яку слугувала грубо обстругана тичка, він гучно прокричав у ніч:

— Я є воїн славний,

Усьому світу справний.

Битви всі вигравав,

Славу собі здобував,

Хоч би кого зустрів,

То голову тому б збрив!

Поки дурнуватий Козак гарцював собі, на сцену тихими кроками вийшов Упир. З хвилину страшно щирячи довгі ікла й відчайдушно завиваючи, він урешті промовив з німецьким акцентом:

— Я — крофопифця, упир нічний.

Ти фоїн слафний, кажуть, дуже смашний…

У відповідь Голота з деяким зусиллям витяг заіржавілу шаблю й заходився вимахувати нею перед носом переляканого представника сатани.

— Ах ти, нечиста сило,

До козака тобі дістатися несила…

На сцені розпочався справжній карнавал. Голота шпетив Упиря відбірною лайкою, що видавала в ньому недавнього спудея Київської академії, ганяв сценою ударами попід дупу, бив дрючком, а тоді знову згадав про шаблю й, вимахуючи нею, ледь сам себе не зарізав. На вигоні чувся стогін сотень горлянок. Реготали, хихотіли, іржали та заходилися від сміху так, що аж плакали й болотківчани, і шляхтичі. Усміхалися, закриваючи роти напахченими хустинками, навіть витончені магнати, які спочатку дивилися на хлопську забаву, презирливо переглядаючись, а тоді з усе більшою цікавістю. Зрештою князі і графи повтуплювалися в сцену і, не відриваючись, дивилися, і собі гиготіли до самого фіналу, коли осоромлений і переможений Упир з горя пробив кілком собі груди і зник у нутрощах сцени, а Голота викаблучував веселий танець перемоги. Дочекавшись закінчення чергового вибуху сміху, захеканий Козак підійшов до краю сцени й пильно подивився у натовп селян, приклавши до лоба руку козирком. Люди приготувалися до чергового жарту.

— Щось я не пам’ятаю, щоб ви так хихотіли, коли тягнули палити шляхтича, в якому впізнали упиря, добрі люде! — закричав він.

Запала мовчанка. Тиша була така, що можна було перерахувати всіх жаб, що галасували на ближчому до села болоті. Перервав її Голота, що знову рикнув до селян:

— Чи ви вже забули, що сталося ввечері 1 липня 1767 року Божого? Га? Коли у шинку помер пан Калиновський і його слуга, а шинкарка Маруся побігла вмирати у ліс? Ви ж, люде, вирішили, що то упирі вам поробили, і так побили шляхтича, який мав дурість ходити неподалік вашого проклятого села, що нещасний помер наступного дня. Нагадати? Ви й тоді не заспокоїлися, а забрали тіло померлого і спалили на ось цьому лузі. Ще вам пам’ять не відбило, ні?!! А хто ж довів до смерті старого Фельчинського, який не витримав і помер на місці, бо серце його розірвалося, коли діда назвали упирем пару десятків хлопів з кілками? А хто спалив його хату, в якій згоріла й невинна Дарка — служниця Фельчинського? Забули?

— То вони й були упирями! — вигукнув хтось із селян, і натовп схвально загудів.

— Упирями?! А якщо я скажу вам, що то не упирі до вас моровицю принесли, а людина. І людину цю ви всі добре знаєте і чоломкаєтеся з нею кожного дня? Га?

— То покажи!

— Покажи. Чого язиком даремно метеш? — знову закричали з гурту болотківчан.

— І покажу. Бо поки ви бігали й репетували, і вбивали все, що на двох ходить, кровопивця серед вас був! Якби ви розплющили свої оченята, то побачили б, що все, що робилося, вказувало на одну людину… — Голота помовчав, обвів натовп очима, а потім повернувся й указав пальцем:

— На вашого війта — Амброжа Краваржа!

Люди відсахнулися від того місця, де сидів війт, а той скочив на ноги, пополотнілий, як смерть. Однак за порухом руки князя до нього підскочили двоє гайдуків.

— Сядь, Амброже, сядь, кажу тобі, — пильно дивлячись на війта, крикнув Яблоновський.

— Як я це дізнався? Дивіться самі! По-перше, — промовив Голота, проходжуючись сценою, — чомусь усі, хто помер в Болотківцях, зналися з війтом. Я оце селом попитав, так мені, що тільки не розповіли. І казали, що Маруся любилася з війтом, його кинула, а він її отруїв, забитий упир Котович був другом ворога Краваржа — Лукомського, і Фельчинському війт був винен купу грошей і… коротше кажучи, багато мені розповіли люде про справи вашого старости…

— Брехня! — заревів війт, який сидів, стискаючи й розтискаючи свої величезні кулаки, і лице його пішло плямами. З білого він став буряковим і ледь стримував себе, аби не кинутись у бійку.

— Брехня? А таки брехня, — несподівано легко погодився Голота. — Тільки-но я взявся перевіряти чутки, як виявилося, що розповідь про кохання Краваржа до Марусі — то брехня з брехень, Фельчинському війт віддав усі гроші за тиждень до смерті, а дальшому вже й вірити не хотілося… Коротше кажучи, наговорював хтось на нашого війта, і той хтось хотів, аби я винуватив Краваржа.

— Я довго думав, хто цей хтось, а тоді… Тоді мені розповіли, що Маруся-шинкарка, яка ніби-то померла від упирської моровиці, жива-живісінька.

Натовп недовірливо зашумів, хтось крикнув прямо біля сцени, на якій стояв Голота:

— Неправда, я бачив, як вона з піною бігла вулицею…

— Та замовкни. Бачили потім її біля лісу, жива-живісінька, — загув грубий голос сільського коваля Меходи.

— Хто? Баба Клинчиха, що горілку, як воду, хлепче?

— Хто, я?! Та ти, стерво, що попід дворами лежиш, як нап’єшся, мені таке кажеш?! — махаючи ковінькою, вибігла баба Клинчиха, яка, не довго думаючи, уперіщила палицею пліткарку.

Перед сценою вже починалася кривава бійка між бабами, коли гайдук по знаку Голоти, вихопив пістоля й встрелив у повітря. Баби злякано поприсідали, і їх швидко відтягли одну від одної.

— Тихо! Ти, Андрію, спитай у шинкарчиного діда Крука. До нього на пасіку вона побігла. Коли я взнав, то зразу зрозумів — не війт, а шинкарка вбивала.

— Навіщо їй було вбивати? — спитав той же недовірливий Андрій.

— Бо кинув дівчину пан Калиновський, от чому! Що, а ви й не знали, що вони любилися? Вирішила шинкарка помститися й отруїла Калиновського. А для того, щоб відвести від себе людські підозри вона й про упирів кричала, і плахту на собі роздирала, і прикидалася, що от-от помре… Сама ж побігла до свого діда на пасіку й сховалася…

Натовп недовірливо загудів. Голота підняв руку, заспокоюючи людей.

— Кинувся я до старого Крука, та вже пізно було. Живою Марусю не застав — повісилася вона на шворці. Отак. Чи совість її замучила, чи що, не знаю. Та тоді думав, що з нею в могилу пішла і її таємниця.

— Йой! — почувся тонкий дівчачий голос. Усі одночасно видихнули. Голота засмучено повісив голову, а тоді знову підняв свої блискучі очі і на його обличчі грала посмішка.

— Як вам? Жах, еге ж? Дівчина вбила коханця та його слугу, а тоді звела рахунки з життям. І все через ревнощі. Повірили? Жаліслива історія? Так-от, щоб ви знали — правди в ній — хіба пів якогось ламаного шеляга!!!

— Як так? — спитав спантеличений коваль, що стояв найближче.

— То слухайте далі! Поговорив я з товаришем покійного Калиновського, купцем Жигадлом з Острога і той розповів, що Калиновського й Марусю звели навмисне, аби пан вивідав про тайний сховок батька Марусі. Батька шинкарки… та ви його знаєте! — Козири-гайдамака.

По натовпу людей, як вітром, рознесло шепіт.

— А, бісові діти, і про це ви не здогадувалися? Живете тут, а нічого одне про одного не знаєте! Так, — підвищив голос Голота, — Маруся була дочкою Козири й саме вона розповіла Калиновському, де ховається ватага батька. Тому людей Козири розбили у Цимпальському лісі, а сам він зник. Купці за це дали Калиновському нагороду, і той відразу кинув непотрібну йому дівку…

— Так це шинкарка за це його отруїла? — злякано хрестячись, спитала якась баба.

— І я так міркував. Та де ж вона взяла отруту? Я пішов до вашої знахарки, однак та божилася, що не робила зілля. І ще й сказала, що не знає в окрузі нікого, хто міг би таку отруту зробити. Повірив я Федотисі вашій.

Люди про всяк випадок відійшли від Федотихи, котра стояла у своїй звичній хустці, з-під якої було видно лише її чорні татарські очі, що блищали у вогнях смолоскипів.

— Хто ж міг приготувати отруту, яка вбила Калиновського та його слугу? Не знаєте, ні? І я не знав, то ж просто шукав усіх, хто міг знати про Калиновського й Марусю. З Жигадла я витрусив усе, що міг, повірте мені, і той зрештою згадав про чоловіка з Болотківець, який і познайомив Марусю і шляхтича. Купець сказав, що той приїхав недавно звідкись із Заходу. Тож я шукав такого. Знаєте когось?

— Не один такий є… — проказав хтось поруч. — Власюки, Лещуки он з Дубна приїхали. Он стоять…

— Так, так. Але ж купець сказав, що приїхав цей хтось іздалеку… Аж із Каменя-Каширського, на Поліссі. А коли я був в Острозі, то виявилося, що про те містечко все знає острозький рабин Торович, у якого брат у тамтешньому кагальному суді. Пішов я до рабина…

Голота зробив паузу, натовп напружено мовчав, сотні очей дивилися на Голоту.

— І знаєте, яку історію мені розповів рабин, який, крім того, що його всі бояться, бо кажуть, що він чарівник, ще й добру пам’ять має? Згадав про гучний процес трирічної давнини у суді Каменя-Каширського, коли судили чоловіка на ім’я Арсен Федан і його стару матір, що трави добре знає. То були такі звірі, що отруїли свого родича, його дружину та їхніх малих дітей. І все через спадок. Кінця суду син із матір’ю не дочекалися й утекли, за чутками, аж у Чехію. Так мені розповів старий рабин. Більше того — навіть дав грамоту, в якій детально описані втікачі. — Голота витяг з-за пазухи якісь папери, показав їх і запхнув за пояс. — Почитав я, почитав, а потім лише себе по лобі хвицьнув! — показав Голота на собі. — Один в один опис був одного мого доброго знайомого. Отак я й дізнався, що втекли ті отруйники не у Чехію, а у невелике село Болотківці під Острогом. І жили тут три роки, називаючи себе… — Голота театрально замовк.

— Голото, собача ти кров!!! — почулося здаля.

Голота повернувся до того, хто промовив ці слова, та за ким він ганявся увесь цей час, і театрально вклонився.

— Сокирчуками!

Люди ойкнули й подивилися на Сокирчука, який після того, як крикнув, стояв із кам’яним лицем поруч зі своєю матір’ю, що закрила очі важкими, як у черепахи, повіками, склавши руки на животі.

— Оце, Сокирчуку, тебе й на суді в Камені-Каширському підвело, чи не так? — спокійно заговорив Голота до Сокирчука, що стояв, кривлячись. — Витримки не вистачило? Торович казав, що й тоді, коли труїв своїх родичів, ти все дуже гарно спланував. Але щойно почався суд, не витримав — утік. І тут також не вистачило духу, видав себе сам. Бо ніяких паперів з Камінь-Каширського суду у Торовича й близько не було. Узяв я у нього жмут якихось старих розписок, а ти стежив за мною в Острозі, помітив ті папери й занервував, чи не так? Занервував і навіть убити мене хотів, коли я до Болотківців повертався. До речі, де твій друзяка Кос, то не його я вцілив під Острогом, га? — зіскочив Голота зі сцени і пішов до Сокирчука. — У спритності тобі, Сокирчуку, не відмовиш. Замислив одним пострілом двох зайців убити? Позбавитися Калиновського, який якось довідався, хто ти є, і стати війтом, підставивши під сокиру ката Краваржа?

Голота знову повернувся до натовпу. Він давно вже не відчував такого піднесення, як зараз. Очі його горіли, і він жваво продовжив, розмахуючи руками.

— Отак, людоньки. Почав він убивати, бо Калиновський якось дізнався про те, що Сокирчук — то отруйник з Каміня-Каширського! А коли Маруся пожалілася на Калиновського, який її кинув і хотіла повернути коханця приворотом, то Сокирчук зрозумів, як треба діяти. Сокирчукова мати дала дівчині замість привороту отруту, і лише дивом кухоль, який мала випити Маруся, вихлебтав слуга. Калиновський і Міхал померли, налякана шинкарка втекла, а тоді наклала на себе руки, бо ж убила коханого. А ви, нарід, збуджені цими смертями, вирішили, що то прийшла моровиця, яку принесли упирі, і почали полювати на всіх, кого бачили. Спочатку на вогні мали спалити мене, та підвернувся Котович. А Сокирчук, якому треба було показати Краваржа перед князем недоумком, що баламутить усю округу, підбурив людей напасти ще й на нещасного Фельчинського. Він знав, що війт винен грошей шляхтичу, тож передбачав, що тепер усі точно думатимуть на Краваржа…

Сокирчук стояв, скрививши губи в посмішці, і Голота побачив, що той більше не нагадує лиса, скоріше щура, загнаного в пастку. За помахом руки князя підійшли гайдуки. Здорові хлопці лише встигли простягти руки до отруйника, як Сокирчук із тією ж хижою застиглою посмішкою витяг з рукава кунтуша ножа й усадив його в груди одному й полоснув по горлянці другого. Запала тиша, а тоді хтось заверещав, і люди почали розбігатися хто куди, натикаючись одне на одного й лементуючи не своїми голосами. Сокирчук так само незворушно струсив краплі крові з ножа й провів ним перед собою, наче запрошуючи на гостину. З диким гарчанням, відкидаючи людей зі свого шляху, на душогуба посунув Краварж. Спочатку війт ледве переступав ногами, наче на них були гирі, та з кожним кроком пришвидшувався, і за кілька секунд на Сокирчука вже мчало здоровенне кудлате ядро. На шляху війта стала стара Сокирчукова-отруйниця, та він збив її з дороги одним ударом, жінка, відлетівши на сажень, угатилася головою об сцену, упала й уже не ворушилася. Тоді війт налетів на Сокирчука й притис його своїм багатопудовим тілом, не звертаючи уваги на удари ножа, яким помічник гатив по спині та плечах Краваржа. З очманілими від люті очима велетень зімкнув руки на шиї злодія. Боролися вони лише кілька секунд, потім почувся жахливий тріск, і рука з ножем безсило впала на землю. Краварж так і залишився лежати на Сокирчукові, під обома повільно розпливалася калюжа крові.

На спустошеному лузі, з якого втекли всі, крім князя, його гайдуків та гостей, смолоскипами грався вітер. Він уже загасив добру половину вогнів. Не було чутно жодного слова. Яблоновський, що сидів у своєму кріслі з незмінним келихом вина у руці й дивився перед собою з дивним виразом на обличчі, повільно повернувся до Голоти, який завмерши, втупився на мертві тіла.

— Богуславе, а ти таки вмієш влаштувати виставу… Куди там тому Мольєру…

Князь повільно встав, вклонився своїм гостям та коханці й нервово посміхнувся:

— Панове, Ельжбето. Я обіцяв вам видовище, якого ви ще не бачили, чи дотримав я слова?

Відповіддю йому були рідкі аплодисменти ошелешених гостей. Князь нахилив голову й жестом указав на автора інтермедії, що стояв з білим, як з борошна, обличчям і, не відриваючи погляду, дивився на червону від крові траву.


Нечиста кров


Розділ 10 | Нечиста кров | Розділ 12