27. Нові випробування раббі Коена. Інквізиція відновлює слідство

В «асирі»^[35], маленькій кімнатці при синагозі Нахмановичів, де замикали грішників, які розкаялись, журився Нехемія Коен. Єврейська громада придумала для нього нове, менш жорстоке, ніж відрізання язика, покарання — позбавлення спільної молитви. Раббі Коен тепер не мав права увійти до рідної синагоги, де ще в середині століття розпочав службу його дід, Давид Алеві, де проминуло все його життя, де він виголосив свою першу проповідь, через різьблені двостулкові двері, прикрашені двома левами.

Відтепер старий рабин повинен був з’являтися в синагозі із чорного ходу, через маленькі вбогі дверцята, що ховалися десь на задньому дворі, серед купи дров. Відчинивши їх, Нехемія йшов не до спільної молитовної зали, а, поплутавши трохи звивистими коридорами, входив у низеньку кімнатку, «асиру». Щоб потрапити туди, слід було зробити щось дуже погане, не раз порушити юдейський Закон, добряче посваритися із шановними наставниками, бути розбійником, клятвопорушником, кровозмісником. Тільки для таких злих сердець відчинялися страшні двері в «асиру», і тільки там міг проводити дні в каятті на самоті затятий злочинець.

Втративши можливість молитися й розмовляти зі своїми одновірцями, покараний змушений був день у день поринати в сумні роздуми. Сидячи в блазнівськім кріслі, обтягнутому гидкою вепрячою шкірою й обвішаному довгими ослячими хвостами^[36], засуджений нудився. Склепіння комірчини майже торкалось голови, скрізь панувала напівтемрява. Прикрощі перебування в «асирі» довершувала вузька смужка денного світла, що проникала крізь кругле, частково замуроване, віконце. Із зовнішньої боку, що виходив на гамірну вулицю, віконце прикрашали ґрати-павутинка.

До того, хто сидів у кімнатці, долинали жваві голоси крамарів, стукіт кінських копит та безтурботні розмови. Але він не міг приєднатися до них…

Грішникові від громади виділялася тільки тонка свічка на олив'яній тарілочці і молитовні предмети — таліт, тфіллін, сидур, якщо покараний не мав власних. Нічого крім цього брати в «асиру» не дозволялось. Чим серйозніша була провина, тим довше засуджений проводив там часу, пригадуючи минуле й шукаючи відповіді на питання, що непокоїли його. Талмудисти Львова, більшість з яких поступались перед Нехемією знаннями та досвідом, все ж вважали Коенів гріх справжнім злочином, адже наслідки маленької неправди виявилися величезними. Нехай посидить, подумає, до чого довела його гординя, ухвалила єврейська громада, а там подивимося, чи заслуговує Коен на прощення, або чи слід вигнати рабина з міста.

Нехемія Коен проводив у «асирі» майже всі дні, з раннього ранку й до вечора, приходячи додому лише на ніч. Він постився, читав «Теілім», у розпачі шмагав себе по руках і спині батогом з жалом скорпіона на кінці, не здогадуючись, які страждання очікують його в найближчі тижні.

Іґнатій Несвіцький зовсім не збирався заспокоюватися після загибелі Менделя Коена. Відслуживши за нещасним юнаком усі належні меси, єзуїт знову взявся за старе. Його план засудити раббі Нехемію до смерті за знищення чаклунством графа Липіцького залишався в силі, просто він відклав його на деякий час. Тепер інквізиторові було набагато простіше дістатися до Коена.

Він уже не шановний усіма рабин, а зневажуваний ізгой, засуджений на принизливе скніння в темній комірці. Євреї більше не прийдуть йому на допомогу, не відкупляться дарунками, не почнуть шукати заступників у поляків, вірменів або греків, тому що тепер Нехемія Коен для них уже ніхто.

Навіть захиститися методами Каббали рабин не зможе, адже в розпачі віддав Леві свою колекцію рідкісних манускриптів. Від страждань та голодування Коенові здібності могли й зникнути, і він уже не зуміє ні злетіти вгору, ні стати невидимим, ані паралізувати прийомами стародавньої східної магії своїх супротивників, як одного разу вдалося Леві зробити з Несвіцьким.

— Результат сутички вирішений, — заявив єзуїт. — Я спалю Нехемію Коена, а перед цим сам відрубаю йому руки й ноги, раз уже євреї не змогли відрізати в нього злостивий язик. І кину у вогонь єретичні писання, я знаю, що Коен вже багато років пише таємну працю, названу за першим рядком «Негед емунат-ноцрим»^[37], що означає «Проти християнського віровчення». Се мені оповіли його вороги, може, і брешуть, а може, і правда.

— Це буде суд не лише над Коеном, — кивали Несвіцькому в єзуїтській колегії, — а й гучний процес над усією юдейською лжерелігією. Настав час викрити її, довести, що справжній юдаїзм — це доктрина римо-католицької церкви, а все, що євреї вважають юдаїзмом — така ж шизма^[38], як грецька чи бусурманська віри.

— Але Коен розумний, — побоювалися єзуїти, — він обожнює диспути, і до того ж переконаний, що юдеї — більші християни, ніж ті, що носять хрести. Він усі наші слова переверне по-своєму, і публіка повірить Коену.

— Тоді зробимо суд закритим, — сказав Несвіцький, — проведемо його в стінах нашої колегії, за сімома замками, у присутності інквізиторів та вищого священства. Я навіть запрошу кардиналів з Ватикану…

— А обвинувачувати в ритуальних кровопролиттях будемо? — поцікавилися в Несвіцького.

— Треба рожевої маци спекти, з зафарбованим соком, щоб виглядала замішаною на християнській крові. Я зберу все, що говорив Коен про християн, і цього цілком вистачить, щоб звести його на кострище, — вихвалявся єзуїт.

Цього ранку Нехемія Коен, як звичайно, прослизнув в «асиру» через чорний хід і сів у ганебне крісло з вепрячої шкіри.

— Г-споди, вибач мене, грішного, — прошепотів він, й почав накладати на голову обруч тфіллін з маленькою коробочкою. Коен уже обмотав руку тонким чорним ременем, як двері до комірки відчинились.

— Рабин Нехемія Коен Лемберґер? — запитали в нього єзуїти.

— Я, — відповів Коен.

Нехемію Коена вели до в’язниці на очах усієї Староєврейської вулиці, просто в смугастому молитовному вбранні, накинутому на плечі. Хтось співчував йому, хтось зловтішався.

— Коен відпокутує вчинене. Він заслуговує смерті.

— Коен стане мучеником і тим самим змиє свій найбільший гріх, наклеп на Шабтая Цві.

— Коен уникне кострища, раз йому нічого не коштувало репетувати на весь Стамбул, що він мусульманин, — сичали сабатіанці. — Він знайде спосіб домовитися з інквізицією.

Процес міг би й не відбутися, якби незадовго до юдейського Великодня, напровесні 1676 року, з багатого будинку шляхтичів Любомирських не пропала шестирічна Злота, незаконна дочка покоївки^[39]. Злоту тримали в чорному тілі, примушуючи виконувати брудну роботу, і ганяли по місту з дрібними дорученнями. Львівські крамарі добре знали це маленьке, ясноголове дівча з великими синіми очами, вбране в стару одежину, що прибігало до них купити то свічок, то мила, то солі.

Про її походження пліткували, начебто Злота — дочка одного впливового магната, що вона занадто витончена й мила для простолюдинки. За це дівчинку немилосердно лупцювали не тільки добродії її матері, але й прислуга Любомирських, яка, по суті, мала б краще ставитись до Злоти.

І ось наприкінці березня Злота зникла.

Куховарки послали її за фіґами для десерту, але пройшло півдня, а дівчисько не поверталося. Спочатку подумали, що вона потрапила під коня, або заблукала в лабіринті грецьких крамниць, або навіть утекла від осоружного життя куди-небудь за місто. Її мати — яка раніше, до речі, Злоту не вельми шкодувала, називаючи її не інакше як «мій проклін», увечері відпросилась у Любомирських і кинулась по крамницях.

Греки й вірмени в один голос сказали, що сьогодні Злота до них не заходила.

Зійшлися на думці, що у дівчиська, поки вона йшла за фіґами, хтось відібрав гроші, і воно до ночі не з'явиться, побоюючись прочуханки.

— Прийде ще, — казала покоївка, — плаче де-небудь у завулку.

Але ні наступного дня, ні через тиждень Злота не з’явилася. Почалися пошуки. Найшлися свідки, що бачили, як маленька дівчинка заходила в Жидівську браму і з тих пір безвісти зникла. У всьому єврейському ґетто влаштували ретельний обшук. Заглядали не тільки в убогі домівки, але й перевіряли пивниці, комори, вигрібні ями, зривали підлоги, розбивали стіни. Знайшли багато чого, тільки не Злоту.

Тим часом наближався Пейсах. На Староєврейській вулиці витрушували хлібні крихти й влаштовували велике прибирання. Жодної часточки квасного не мало залишатися в будинку протягом цілого тижня. Кипіла робота в пекарні: пекли мацу. Кравці не встигали розправитися з купою замовлень: біднота справляла собі обновки до свята. Увечері 14 нісану домочадці, чисті й у новій одежі, сідали за стіл з першою зіркою.

Сім днів Пейсаху — це єдині сім днів, коли єврей Львова вважає себе паном.

У Пейсах він сам собі Чарторийський і Собєський. Він сидить у кріслі, наче пан, і радіє втечі з Міцраїма. А лайла азі куланові месубім, наспівує він, поїдаючи зі старовинного тарелю солодкі яблучка, розтерті з горіхами, медом та корицею. Двері відчинені. Вважають, що у дні Пейсаха домівки праведників відвідує Еліяху-Наві, Ілля-Пророк. Хрумтять тонкі коржі маци, хліба бідних.

Він згадує про тонни жаб, що звалилися з неба, води Нілі, що закипіли, як кров, песіх мух, що затьмарили сонце. І сорок років блукань по Синаю. В Ізраїль, звичайно, можна було прийти за місяць, але народ раббів не смів ступити на Землю Обітовану. Ізраїль — країна волі. Коли євреї стануть по-справжньому вільними людьми, Б-г поверне їх додому.

А поки що — жовті шапки, брама ґетто, підкинений у синагогу трупик синьоокої Злоти. Його знайдуть загорненим у сувій Тори.

І почнеться нове судилище. Розпечуть грати жаровень, запрацюють диби, заскриплять обценьки й кліщі. Не зупинити патера Несвіцького. Обивателів, що зі страху тікатимуть в передмістя, він накаже затримувати й доставляти в підвали інквізиції, а майно забирати до скарбниці.

Урятувати євреїв Левиного міста може тільки сам Нехемія Коен, якщо погодиться взяти на себе всі обвинувачення й зійти на кострище.