Остання ніч

Несбіт пішов у кухню, а я залишаю Габріеля в бібліотеці та починаю блукати бункером. Хоча насправді я не просто блукаю; я знаю, куди прямую.

Спальня, яку ми ділили з Анналізою, на вигляд така, ніби ми щойно її залишили. Простирадла зім’яті та зібгані; на подушці досі видно заглиблення від наших голів. Я пригадую, як лежав тут, а Анналіза поклала мені голову на груди. На комоді стоїть маленька пляшечка з зіллям: за допомогою нього я розбудив Анналізу. Миска з нічним димком теж досі тут. Тут, перед цією мискою, ми цілувалися та пестили одне одного, і я кохав Анналізу. Як я її кохав. Вона була ласкава, добра й солодка. Нам було так чудово разом — лише кілька днів, але незабутніх. І я не можу збагнути, хто змінився — вона, чи я, чи ми обоє. Навряд чи я дуже змінився, хоча все можливо. Ми знали одне одного з одинадцяти років, але, мабуть, не аж так добре. Може, ми бачили одне в одному тільки те, що хотіли побачити.

Я дивлюся на ліжко. Так дивно думати про те, як я лежав тут з Анналізою, розмовляв з нею, цілував її, а тепер не відчуваю до неї нічого, крім ненависті. Мій гнів, моя лють уже змінилися огидою.

На долівці під ліжком щось лежить, і я піднімаю цю річ. Шовкова нічна сорочка, яку Анналіза знайшла в Меркуріїній шафі. Анналіза була в ній такою дивовижною. Згадую, як я пригортав її до себе, відчуваючи, як шовк торкається її тіла та мого тіла. Як я її цілував, і як нам було добре.

А тепер я відчуваю до неї відразу, і мені цікаво, що вона відчуває до мене. Знаю, що їй здавалося, ніби я стаю подібним до батька. Проблема з Маркусом існувала завжди. Ми ніколи не говорили про нього, але вона знала, що я його люблю, і не розуміла цього. Думаю, вона ненавиділа власного батька і сподівалася, що я до свого буду ставитися так само.

Пригадую розмову про Маркуса, що відбулася, коли ми вже співпрацювали з Альянсом. Вона запитала, де він проводить ночі. Я відповів їй:

— Подалі від усіх. Де його ніхто не потурбує. Де він почувається в безпеці.

— У наметі? — мені здається, вона це запитала, бо знала, що такого бути не може.

— Ні. У… — і я збирався розповісти їй про лігво, яке він собі облаштував. У заростях ожини, схоже на те, де я з ним залишався. Я сказав: — Якось візьму тебе туди.

— Я з ним ніколи навіть не розмовляла.

— Йому не подобається в таборі.

І наступного дня я пішов до батька, посидіти з ним у його лігві. Мені було там так добре. Я сказав йому, що Анналіза хоче зустрітися з ним, і він відповів:

— Якщо тобі це справді потрібно, можеш привести її сюди.

Проте я так цього й не зробив. Кілька днів по тому мої стосунки з Анналізою почали псуватися, і Маркус міг би їх тільки ускладнити. А ще, чесно кажучи, я знав, що вона його не зрозуміє, а отже, не зрозуміє й цієї частини мене самого. І я відчував серцем, що в лігві вона не почуватиметься як удома.

Я притискаю нічну сорочку до обличчя, відчуваю її шовковистість, а відтак випускаю її з рук, і вона падає на підлогу.

Несбіт, як завжди, приготував стільки харчів, що ними можна прогодувати вісьмох осіб, і все смачне. Суп і запашний хліб, тушковане м’ясо з різними овочами, а для самого Несбіта ще й море вина. Я не п’ю, а Габріель може цілісінький вечір цмулити з невеличкого келиха. Ми розмовляємо про їжу та бункер, а потім про Меркурію та Ван. Несбіт розповідає нам усілякі байки про те, що вони робили разом з Ван і в яких куточках світу бували. Про те, як Ван допомогла йому, коли він був ще юнаком, як вона його вишколювала, і як йому подобалося її суфле, а от її пирога банофі з бананів, вершків і карамелі він так і не скуштував. Розповідаючи про це, він мало не плаче. Я навіть радий, що він залишає Альянс, і сподіваюся, він знайде для себе щось краще, щось таке, у що віритиме. Несбіт каже, що хотів би десь оселитися, знайти собі «підхожу жінку» та мати діточок, а я здивовано усвідомлюю, що з нього вийшов би чудовий сім’янин. Ми трохи згадуємо наших спільних знайомих, які відійшли, здебільшого загинувши під час ББ. Самін, Клаудію і декотрих інших, з якими ми разом тренувалися, Еллен, мою Напівкровну приятельку з Лондона, котра була розвідницею в Альянсі та загинула внаслідок ББ, а також тих, кого ми не мали нагоди поховати чи навіть належним чином пом’янути. Хотів би я знати, скільки ще наших помре на цій війні.

Зрештою Несбітове базікання стає дедалі беззмістовнішим, і він починає засинати просто за столом. Габріель каже, що нам варто покласти його в ліжко, хоча я не зовсім розумію, чому б не залишити його тут — хай дає хропака на кухонній підлозі. Та Габріель наполягає, що це наша остання ніч разом і треба його пильнувати, тож ми беремо його попід руки, Габріель хапає миску з нічним димком, і ми волочимо Несбіта в одну зі спалень, кладемо його там у ліжко. Габріель кидає мені кілька ковдр, і я облаштовую собі ліжко на підлозі. Габріель робить те саме.

І я засинаю.

Чудовий сон триває десь зо півгодини, а потім мене будить гучне хропіння. Хропіння розкотисте, нерівномірне та виразно австралійське.

От байстрюк!

Я підводжуся. Це хропіння просто неможливо ігнорувати, особливо знаючи, що не випадає задушити ідіота, який так хропе.

Сяйво нічного димку вповиває кімнату м’яким зеленкуватим свіченням, і в цьому сяйві Несбіт нагадує якусь примару. Він лежить горілиць, широко роззявивши рота. Я перевертаю його на бік. Він щось бурмоче, але не прокидається. Я стою біля нього й чекаю, а він зітхає. Хропіння припинилося. Він дихає ледь чутно.

Я повертаюся до своєї ковдри на підлозі й уже збираюся лягати, аж раптом знову лунає хропіння.

Оце кошмар!

У мене не було видінь про те, як я вбиваю Несбіта, але це цілком може статися, якщо я негайно не вийду з кімнати. Дивлюся на Габріеля, але він, здається, спить, тож я беру маленьку мисочку з нічним димком і вирушаю шукати затишніше місце. Наступна кімната по коридору — це спальня зі зручним на вигляд ліжком, але щось спонукає мене йти далі — до тієї кімнати, яку я уникав, відколи ми сюди повернулися.

Це ванна. Тут зараз дуже холодно. Ванна брудна і досі забризкана краплями крові. Меркуріїної крові. Я прийшов сюди після того, як убив її. Тут я вмивався, і тут я цілував Габріеля.

Підходжу до раковини та дивлюся в дзеркало. У зеленкуватому сяйві нічного димку я здаюся старшим і на диво нереальним. Я торкаюся обличчя та намацую маленький шрам на щоці, де Джессіка порізала мене рамкою від фотографії, коли я ще був дитям. Мені тоді було, мабуть, три-чотири роки, а Джессіці — десять-одинадцять. Вона була найстаршою з чотирьох дітей, хоч сама вона завжди казала: «троє дітей та один Напівчорний». Не пригадую жодного випадку її доброго до мене ставлення. Ненавиділа мене, відколи я вродився. І певною мірою це зрозуміло, адже мій батько вбив її батька. Але ж Дебора й Арран не звинувачували мене в Маркусовому вчинку. Хоча, певно, теж мали сумніви щодо мене, частково Чорного відьмака.

Я прибираю з чола волосся, щоб побачити свої очі. Вони такі самі, як завжди: чорні, з порожніми трикутничками, що поволі й невпинно обертаються в цій чорноті. І татуювання на моїй шиї те саме: Ч 0.5.

Я мацаю свою щоку та щетину на ній, але мені ще й голитися особливо не треба. Мені ж досі лише сімнадцять років. Моє підборіддя з ріденькою борідкою — як у сімнадцятирічного, проте очі та, можливо, душа в мене такі, наче мені вже всі сто сімнадцять. Я встиг накоїти стільки всього, що пересічному юнакові мого віку навіть і не наснилося б.

А ще я бачу в своєму обличчі власного батька: його молодшу копію. Можливо, це і є частина всіх моїх бід. Те, що кожен, дивлячись на мене, бачить його ім’я, міф про нього, людей, яких він убив і з’їв. Мабуть, це й сталося з Анналізою. Вона почала бачити не мене самого, а тільки Маркуса та легенди про нього.

Однак частина мене пишається тим, що Маркус був — власне, і є — моїм батьком. Я гордий, що схожий на нього. У нас стільки всього подібного. Уміння битися, авжеж; здібність до малювання; наш Дар обертатися на звірів; а ще наше прагнення до самотності. Але водночас є й несхожі риси. Мої мама та бабуся були Білими відьмами. Я маю…

— Здоров.

Я дивлюся в дзеркало і бачу біля одвірка Габріеля.

— Тебе теж розбудив Несбіт?

Насправді це зовсім не запитання, і Габріель не відповідає; він стоїть у дверях, а я продовжую схилятися над раковиною.

— Ти в порядку? — запитує він. І це вже справжнє запитання.

Відповідаючи, я звертаюся до власного відображення.

— Так, усе чудово.

Він нічого не каже.

Тож я дивлюся на його віддзеркалення та запитую:

— Габріелю, скільки тобі років?

— Е-е… дев’ятнадцять.

Я обертаюся до нього.

— На вигляд ти старший. Років двадцять, ба навіть двадцять один.

Він хитає головою.

— Мені минуло дев’ятнадцять кілька місяців тому. Ти пропустив пишне святкування.

І на якусь мить мені стає заздрісно, що була вечірка з Ґрейторекс і стажерками, а мене на неї не запросили, хоча він, звичайно, жартує. Але ж, як на те пішлося, кілька місяців тому я ще був з Анналізою, навіть не здогадуючись, що діється з Габріелем, доки я з нею.

— Шкода, що я не знав. Я щось придумав би. Ну, маю на увазі, тобі на вродини.

— Сумніваюся, — він притуляється до одвірка, явно не збираючись входити у ванну, й каже: — Та все одно байдуже. Насправді мені начхати на свій день народження.

І мене це дратує. Думаю, йому таки не начхати: нехай власні уродини його й справді не цікавлять, але те, що я про них досі навіть не згадував, його точно зачіпає.

І я думаю, що все ж таки міг би йому щось подарувати. Він купив мені ножа лише тому, що хотів залишити щось на згадку. І, цілком властиво для Габріеля, то був ідеальний дарунок, вишуканий і корисний. Проте не зовсім властиво було те, з яким хвилюванням він його мені вручав. Я теж хотів би зробити щось таке: подарувати йому якусь особливу, якусь важливу річ.

Я кажу:

— Та я й тепер можу тобі щось подарувати.

— Он як? — його голос звучить скептично.

— Ніж або… Ну, не знаю… книжку або… або ще щось.

— Це було б мило з твого боку, — каже він, а тоді додає: — Хоча тебе навряд чи можна вважати милим хлопцем.

— Ні… Вибач.

— Невже я почув «вибач»? — він трусить головою, немовби прочищаючи вуха. — Це вже вдруге ти мені таке кажеш.

Я знаю, що заборгував йому безліч вибачень. Колись він сказав, як йому подобається те, що я з ним чесний, а відколи я вперше перед ним вибачився, то намагаюся бути ще відвертішим, але однаково не розкриваю йому навіть половини своїх думок. І я хочу, щоб він увійшов у ванну кімнату, але він і далі стоїть біля одвірка. І я знаю, що він не входить через те, що сталося тут минулого разу, коли я його поцілував.

Я багато про це думаю, про той цілунок, і як це було приємно. А ще я багато думаю про те, як я все просрав і пустив коту під хвіст.

Я не шкодую, що поцілував його. Я цього хотів, мені було приємно, і коли я про це згадую, то здебільшого жалкую, що не поцілував його краще: я волів би не зупинятися так швидко і, найголовніше, не йти раптом геть, залишивши його самого. Але ж тоді була ще Анналіза, і я щойно вбив Меркурію, і був як не свій, і… насамперед, була ще Анналіза.

Але я хотів його тоді поцілувати і зробив це, і мені було добре, і я хотів би зробити це ще раз.

Але він не входить у кімнату, і я думаю, що він тримається осторонь, тому що я все просрав минулого разу. Усе, крім власне цілунку. І я не певний, що він дозволить мені його повторити, але я хотів би спробувати. Хотів би цього разу поцілувати його краще.

Але, от чорт, відстань від раковини до дверей здається такою великою. І я справді боюся все зіпсувати.

Але я хочу до нього доторкнутися, поцілувати його.

Я знову повертаюся до дзеркала та дивлюся на себе. Маю кепський вигляд, тому заплющую очі й навіть не певен, які думки у мене в голові, крім бажання його поцілувати. Тому я обертаюся і ступаю крок до нього, а тоді ще один, і ще, і з кожним кроком відчуваю себе все менш незграбним і невпевненим, аж поки зупиняюся навпроти нього.

Піднімаю ліву руку та доторкаюся кінчиком пальця до шраму на його брові.

— Я завжди хотів за це вибачитися. Тобто за око. За те, що тебе вдарив.

Він не рухається. Мені здається, він навіть не дихає.

— Ти міг через мене осліпнути, — кажу я, погладжуючи шрам. Він блідий і доволі широкий, хоча завдовжки лише кілька сантиметрів.

І, от чорт, як же це важко, мені здається, що я тремчу, але я опускаю ліву руку, торкаюся кінчиками пальців його щоки, тоді його щелепи, його шиї, відчуваю волосся, що спадає йому на плече. Наближаюся губами до його вуст, легенько торкаюся їх і кажу:

— Вибач.

А потім починаю пестити його вуста своїми. Відчуваю його подих, який змішується з моїм, наші роти ледь-ледь розтулені. І я кажу:

— Вибач за цей шрам.

Дуже приємно відчувати на своїх губах його вуста, треба поцілувати його, але дуже легенько. Він не відповідає на цілунок, і я розплющую очі, щоб подивитися на нього, але його очі заплющені. Я кажу:

— Вибач, що я тебе вдарив.

І я знову доторкаюся до його губ своїми та цілую його. Знову дивлюся на нього, але його очі досі заплющені, він так і не відповів на мій цілунок. Він не відхиляється, але й не тулиться до мене.

Я тримаю його рукою за шию та за волосся, хочу поцілувати його ще раз, але вже не наважуюся. Лише кажу:

— Вибач. Вибач, що завдав тобі болю, — коли я промовляю слова, мої вуста торкаються його губ, я роблю це навмисне, бо мені так подобається, і я відчайдушно чекаю, коли і він щось зробить.

Але він так нічого й не робить.

— Габріелю, пробач мені. Я намагаюся бути милим, наскільки можу.

І все одно нічого.

— Я чекатиму тут хоч вічність, якщо ти так бажаєш. І вибачатимуся знову й знову.

Аж ось я відчуваю в себе на талії його руку, спочатку з одного боку, легенький дотик, а тоді з другого. І він тулить мене до себе, ми торкаємося стегнами, і він каже:

— Намагайся бувати милим частіше, — і каже він це так повільно, торкаючись устами моїх губ, а потім ще говорить щось французькою, весь час пестячи мої губи своїми, а тоді нарешті він мене цілує.

Ми довго цілуємося. І Габріель веде мене в одну зі спалень, де ми цілуємося ще більше, роздягаємо один одного і робимо різні штуки, приємні штуки, кохаємося. І це так добре. Дуже добре. Дуже спітніло. А потім ми разом спимо. Спимо оголені й зіпрілі. Прокидаємося серед ночі та знову починаємо цілуватися й кохатися. Він цілує мої шрами, цілує мене скрізь, і я засинаю.

Пізніше я прокидаюся, а він ще спить, і я обережно нахиляюся над ним, цілуючи його груди та прислухаючись до його повільного серцебиття, і мені хочеться залишатися тут, слухаючи удари його серця. Маю дивне відчуття. Не пригадую, щоб я колись відчував щось подібне. Мені здається, я щасливий. Я заплющую очі та вже знаю, що на мене насувається не сон, а прохолодна темрява. Видіння.

Річка, дерева, положисті пагорби, спів пташок і сонце, що пестить мою шкіру. Тут так прекрасно. Я завжди мріяв саме про таке місце. Я з Габріелем, а він зі мною.