Розділ XХ НАКАЗИ Й ЛЮДИ

Тим часом, як у підвалі на схід од Рітцена вирішувалась доля Черешняка, а цим самим і всього плану здобуття міста за допомогою високої води, три танкісти з екіпажу «Рудого» змушені були вести бій, захищаючи шлюз. Хто знає, може, Єлень слушно сказав, що не Томаш, а саме вони витягли чорного жереба.

Клекотіли кулемети, спалахували освітлювальні ракети. Зораним полем в атаку йшла німецька піхота.

На горішньому поверсі будинку, який перед вечором займала команда «Повідь», біля бійниць була точно розподілена робота: Григорій, притиснувши приклад ручного кулемета, бив короткими спокійними чергами, а Густлік подавав йому стрічку й щохвилини брався за ракетницю, щоб посвітити над полем.

Янек довго цілився, стріляв з гвинтівки не часто, але кожна куля влучала в ціль – то скошувала солдата на бігу, то влучала в лежачого, щоб за мить розпластати його нерухомо на ріллі.

Проте противник наближався, щораз влучніше били його кулі об стіну, кришили цеглу, бризкали піском з розірваних мішків.

– Увага! – почули голос німецького офіцера. – Рота, на штурм!

– Час до танцю! – гукнув Кос і, відклавши гвинтівку, взяв автомата.

Саакашвілі й Кос били довгими чергами, а Єлень, освітивши поле бою двома ракетами, кидав гранати. Брав їх з відкритого ящика, зривав запобіжники і між крокви оголеного даху одну по одній з розмаху шпурляв униз.

Німці не витримали вогненного шквалу, притихли і почали відступати. Хвилину ще наші наздоганяли їх короткими чергами та гуркотом поодиноких гвинтівочних пострілів.

– Другу відбили, – сказав Кос.

Поклав зброю і взявся набивати порожні автоматні магазини.

– Третю, – одгукнувся Густлік, стромляючи патрони в металеву стрічку ручного кулемета.

– Тих, що машиною приїхали, не рахую. Небагато встигли вистрелити.

– Бо я їх мінами заспокоїв.

Григорій, в якого ліва щока була вимащена засохлим милом, поставив тим часом уламок розбитого люстерка на мішку, обіпер об стіну і, намочуючи пензля в німецькій касці, що лежала на підлозі, знову голився.

– Четверту, – виправив друзів. – Перша, то коли ті четверо з СС приїхали і треба було їх обслужити.

Кос підвівся, визирнув крізь бійницю на поле.

– Сиди, командире, я одним оком, але все бачу. Мушу поголитися, бо вода холоне, – кривлячись, почав дряпати бритвою по щоці.

Сержант узяв флягу й довго пив, закинувши назад голову. Витер долонею губи і глянув на годинника.

– За годину зійде сонце. Поки якоїсь гармати не підтягнуть, то нас звідси не проженуть.

– Підтягнуть, – сказав Густлік.

– Звідки знаєш? – Григорій покинув голитися, застиг з бритвою в руці.

– Не такі вони вже дурні, – спокійно промовив Єлень і додав: – Є час, то можемо трохи перекусити.

– Із полоненими треба щось зробити. Сидять у підвалі з вечора, чекають своєї долі… Чують постріли і не знають, хто і в кого, – замислено мовив Кос, питально поглядаючи на друзів.

– Хай сидять, – знизав плечима Густлік. – Як їм колеги даха на голову звалять, або гранату швиргонуть через вікно, не наша буде в цьому провина.

– Вони б довго не думали, – сказав Григорій. – Вони б нас прямо… – Зробив вимовний жест бритвою.

Кос слухав, насупивши брови, – сердився, що його друзі, замість подумати серйозно, дати пораду, знов уникають серйозної розмови. Обличчя в хлопця закам'яніло, випнулись жовна.

– Дивіться за полем. Я з ними владнаю, – сказав підводячись.

Добув з кобури довгоствольного маузера, перезарядив і пішов сходами вниз.

Саакашвілі ступив крок, розтулив рота, ніби хотів щось сказати, але передумав. Ще раз провівши бритвою по гладко виголеній щоці, старанно витер її, сховав у футляра, потім до кишені.

– Йди, зіллю, – запропонував Густлік, піднімаючи каністру з водою, – А я подивлюсь за полем.

Грузин, пирхаючи, старанно сполоснув обличчя, а потім не витираючись запитав:

– Порішить їх?

– А що?

– Нічого. Вони б нас напевно. Але ж… Треба було залишити в підвалі. Той Кугель…

– Хто?

– Обер-єфрейтор, якого я з баржі привів… Зупинився, почувши під стіною кроки й хрускіт черепиці під чобітьми.

– Хлопці! Нікого поблизу нема? – гукнув від брами Янек.

– Пусто, – відповів Густлік, намагаючись просунути голову в бійницю, аби побачити, що діється внизу.

Стукнули засуви, брязнула хвіртка, вийшло з неї четверо полонених з піднятими над головою руками. Стали шеренгою, один біля одного, спинами до брами.

– Марш, – скомандував Янек.

Німці рушили, карбуючи крок, зійшли з дороги на поле. Важко їм було йти в ногу і тримати стрій на ріллі, але старалися.

Саакашвілі поправив шаблю, засунуту поміж мішки, став навколішки біля кулемета, злегка ворухнув дулом- тримав німців на прицілі.

– Далеко відпускає, – неприхильно сказав Густлік, – ще якийсь утече.

Не помітив, що Кос уже піднявся нагору, і лише коли заскрипіли дошки, здригнув і оглянувся.

– Звідки їх будеш? – спитав неспокійно.

Янек знизав плечима і, не чекаючи на кінець запитання, мовив різко, з докором до механіка, який цілився з кулемета:

– Григорію!

– Чого хочеш? – знітився грузин і, лише зараз зрозумівши ситуацію, додав: – Та я й не думаю стріляти.

– З кого береш приклад?

– А, ти відпустив їх… Думаєш, у Гітлера замало людей і додав йому ще чотирьох, – казав Густлік, буцімто кепкуючи, але в голосі його не було насмішки, тільки полегкість.

Здалека від поля почули, як полонені, підходячи ближче до своїх, почали кричати:

– Друзі! Не стріляти!

Кос у бінокль бачив їхні темні постаті.

– Дали слово, що до кінця війни не візьмуть зброї в руки, – промовив тихо, не відриваючи бінокля від очей.

Перегодом облишив бінокля, став біля Єленя і запитав втомлено:

– Погано зробив? Але ж залишити їх у підвалі – це майже те саме, що спалити живцем. Ти сам казав, що кожної миті можуть підтягнути гармату.

Хлопець був такий збентежений і зажурений, що Густлікові захотілося втішити його. Та що тут скажеш? Надто добре знав гітлерівських солдатів. їм накажуть – і візьмуть зброю, стрілятимуть.

В полі застукотів автомат, Янек, підкинувши бінокля до очей, побачив – двоє полонених упали. Інших двоє кинулись тікати, але далеко не відбігли – кулі наздогнали їх.

Кос тихо вилаявся.

– Усіх? – запитав Єлень. Сержант кивнув головою.

– Так їх есесівці вчать: полонений, значить боягуз, а боягуз нікому не потрібний, розстріляти, – сказав Густлік і, насупивши брови, полічив на пальцях: – їх було четверо…

– Кугель не схотів іти.

– Мав слушність. Що з ним зробиш?

– У бункері є таке мале сховище, на боєприпаси. Ми вціліємо, то й він житиме.

– Гаразд.

– Заведи його, – сказав Кос, подаючи ключі.

– А я консерви підігрію, бо яка то війна з порожнім животом.

Закинувши за плече автомата, Густлік спустився вниз. Почав вибирати консерви з німецьких запасів. Двоє нагорі та він, то значить три бляшанки, порахував на пальцях. Пригадав собі полоненого й додав четверту. Розглянувся навколо, помітив у шибці відбиток свого обличчя, кивнув йому чемно головою – і п'ята бляшанка помандрувала до відра.

Потім вибрав найбільшу сковороду. Взяв дві хлібини, відрізав чималий шматок і сховав до кишені. Врешті захопив німецького багнета, того самого, яким уже раз різав консервні бляшанки, спустився у підвал і відсунув колодку.

– Доброго ранку, Кугель! – привітався по-німецьки.

– Доброго ранку, пане унтер-офіцер.

– Вилазь.

– Ні.

– Вилазь.

– Я сказав – ні.

– А я тобі кажу – вилазь!

Грізний голос допоміг негайно, а голий багнет в Єленевій руці вкрай збентежив обер-ефрейтора. Ідучи по сходах з піднятими руками, він намагався глянути назад – чи близько вістря від його спини, але не міг побачити, бо Густлік застромив уже багнета за пояс.

– Бери, – показав на відро з консервами й сковороду.

Надходив світанок, надворі вже сіріло. Густлік і Кугель пройшли подвір'ям і спустилися до бункера.

Єлень спіткнувся в темряві, тихо вилаявся. Кугель почав поратись, затулив усі три бійниці, засвітив світло.

Тим часом як Єлень розрізав багнетом бляшанки, обер-єфрейтор добув із шафки шматочки сухого спирту, запалив, розігрів сковороду. Рожеві блиски вигравали на скельцях окулярів.

Густлік час од часу поглядав скоса на спокійне, трохи потемніле й схудле з учорашнього дня обличчя аматора троянд. Потім мовчки висипав з бляшанок густий гуляш, який зашкварчав на розпеченій сковороді.

– Сіль і перець, – подав йому Кугель дві коробочки.

Єлень дивився похмуро й недовірливо. Той, збагнувши, насипав дрібку солі на долоню, злизав язиком. Густлік зробив те саме, аби ще раз упевнитись, і лише потім посолив, посипав перцем м'ясо.

– Стараєшся, – пробурмотів до Кугеля.

– Бо від вас багато залежить. Не треба топити Рітцена. Гітлер капут, але Німеччина…

– Не базікай… Вчора вже наслухалися…

– Де мої товариші?

– Твої колеги? Ми їх одпустили на волю, але вони самі… – промовистим жестом показав, як стріляли з автомата.

Цього німець не сподівався. Відсахнувся назад, немов після удару, сперся спиною на стіну, стукнув головою в бетон.

Густлік спокійно розкладав гуляш у чотири казанки, не забувши, певна річ, покуштувати.

Обер-ефрейтор дивився, ковтав слину. Полічивши посуд, дійшов висновку, що сніданок тільки для поляків, відвернув убік очі.

– Тримай ти, глиста, – подаючи німцеві казанка, буркнув Густлік, бо розігріта дужка обпекла йому руку.

Коли Кугель, вражений, узяв посуд, сілезець поклав зверху кусень хліба, який дістав з кишені.

– Дякую, пане унтер-офіцер, – зрадів Кугель і воднораз здивувався. – А де ж четвертий? Де пан Томаш?

– Забагато хочеш знати. Влазь до скрині, – рукою показав на відчинену бетонну комірчину.

Німець послухався, але поставивши казанка на підлогу, швидко повернувся і притримав двері коліном.

– Ще ні, пане унтер-офіцер, – попросив квапливо й гарячково залопотів. – Нема німців, нема поляків, є люди, просто люди. Один дає кулю, другий хліба. Почекай… я все скажу…

Густлік після вчорашнього вже не довіряв йому, але, зацікавлений, випустив німця і дивився, що той робитиме. Кугель, щось белькочучи, підійшов до стіни. Натис пальцем – відчинилася металева скринька у бетонній стіні, де на гачках під номерками висіли ключі. Обер-єфрейтор вставив один із них у замок стінної шафи: там стояла зброя – два автомати, снайперська гвинтівка з оптичним прицілом, ящики з кулеметними стрічками, три мінерські держаки.

Єлень мовчки взяв снайперську гвинтівку, повісив собі на плече. Кугель забрав усі держаки. У другій стіні біля самої бійниці показав замасковану нішу, а в ній магнето. Вставив держаки в магнето і, добувши картонну дошку з планом, показав Єленеві.

– Міни, міни, міни… – постукував пальцем у різні місця. – Добра оборона. Але цей ні! – показав на детонатора, що стояв окремо й до якого були підведені водонепроникні кабелі. – Не чіпати. Вода знищить мій дім, усе місто. Навіщо? Ваша перемога, і Гітлер капут – то навіщо нищити…

Густлік, прислухаючись до німецьких слів, насуплював брови, випростувався і раптом – навчився цього в вермахтівських казармах, коли його силоміць забрали до німецького війська, гукнув, обриваючи німця на півслові:

– Обер-єфрейторе Кугель! Німець, виструнчившись, завмер.

– Лягай!

Не завагавшись ані на мить, Кугель зразу впав, загальмувавши падіння руками.

– Вставай!

Зірвався, мов пружина, й з бездумним виразом обличчя чекав на команду.

– Лягай! Вставай! Лягай! Вставай!

Під ритм жестів і команд Єленя полонений падав на бетон, підводився, знову падав. Тривало це хвилину, може, півтори. Врешті, коли німець почав задихатися, Густлік нахилився над ним і нормальним уже голосом запитав:

– Ну й що? Лежиш, як глист на морозі?

– Ваш наказ.

– Наказ, наказ… Бачиш, Кугель, який ти дурний. За наказом ти половину Польщі спалиш і не спитаєш навіщо. Мусив я прийти сюди під Берлін, хоч мені й не по дорозі, щоб тобі про людей нагадати…

– Пане унтер-офіцер…

– Заткни пельку… І не вчи інших руки мити, коли сам по вуха в гною сидиш. Залазь до скрині, бо сніданок захолоне, – заохотив його жестом.

– А сюди мені можна? – запитав Кугель, показуючи на протилеглий бік бункера, де теж був якийсь закапелок.

Густлік хитро, недовірливо примружив очі, зайшов до комірчини. Порожньо, якийсь пустий ящик на підлозі. Стіни гладкі, під стелею з одного боку кабелі, з другого – віконце, вузеньке, як бійниця, виходить на шлюз.

Єлень одчинив його й виглянув.

– Свіже повітря, – підказав німець.

– Ти заслужив, – сказав, подумавши сілезець, поправив снайперську гвинтівку на плечі. – Неси сюди їжу.

Кугель впорався блискавично, сам допоміг зачиняти двері, послухав, як скреготів ключ у замку.

Потім сів на ящику, поставив казанок на коліна й почав їсти гуляш, заїдаючи хлібом.

Вряди-годи поглядав на кабелі під низькою стелею ї на відчинене вікно – де надворі вже благословлялося на світ, – і сумно усміхався.

Півтора кілометра на схід од Рітцена, в заломі грубого вищербленого снарядами муру, на рівно розстеленій соломі розташувалися радянські розвідники. Трохи осторонь лежала товста стоп'ятиміліметрова гармата, розбита гранатою.

Світало. Ось-ось мало зійти сонце. Хто чистив зброю, хто перевзувався, або пришивай ґудзика до гімнастьорки. Інші просто відпочивали, підклавши під голову руки й задерши втомлені ноги, щоб кров від них одлила. Але всі уважно, хоч і осміхаючись, слухали Томаша, який, вигідно вмостившись між старшиною і санітаркою, розповідав про свої пригоди:

– …Сержант Кос сказав, що комусь треба перейти фронт і повідомити, і я наперед уже знав – саме мені випаде. Сержант мусив залишитися, щоб командувати, а як із трьох вибирати…

– То вже тільки тебе, – підхопив Чорноусов, котрий скрутив цигарку, насипаючи махорку з пласкої, закручуваної на гвинт коробочки помаранчевого кольору, – бо і Єлень, і Саакашвілі не те щоб кепські солдати, але куди їм до рядового Черешняка…

Томаш дивився уважно на старшину, думав, чи вусач серйозно каже, а чи кепкує. Вгорі пролетіла міна, вибухнула десь позаду. Хтось з розвідників пирснув од сміху.

– Служиш мало, а розповідаєш, як бувалий, – додав Чорноусов.

Лише тепер до Черешняка дійшло, й він поспіхом, сумно пояснив:

– Ні. Але як до важкої роботи, то завжди мені доводиться. Так дома було й у війську теж.

– Ордена дадуть.

– Медаль уже мені обіцяли.

– За що?

– Та ми якось ненароком у склад боєприпасів влучили…

Розвідники реготали щораз веселіше й гучніше. Шарикові це не сподобалось, отже підвів голову з Марусиних колін, гавкнув.

– Обіцяли та не дали. Поки що лише цукерки від сержанта Коса дістав. – Томаш витяг коробочку з кишені. – Зовсім розмокли.

– То я йому дала, – усміхнулася Маруся.

– Нічого, поїмо, – сказав Чорноусов.

Узяв коробочку, поколупав ножем злиплі цукерки і почастував тих, хто був найближче до нього.

– Якби в мене була така коробка, як у вас, товаришу старшина, щоб загвинчувалася, то не розмокли б.

– Оця? – запитав усміхаючись Чорноусов і, пересипавши махорку до шкіряного мішечка, віддав Томашеві коробку. – Бери. Бачу, що добрий солдат з тебе буде.

Підійшло двоє піхотинців – один з термосом, другий приніс у рюкзаку хліб і банку з цукром. Привів їх товстощокий господар роти.

– Привіт, союзники, – привітав розвідників і, віддавши честь, одрекомендувався: – Сержант Костянтин Шавелло. Через два ел.

– Старшина Чорноусов, ласкаво просимо, – привітав його росіянин.

– Коли вже ви до нашого полку попали, та ще і полоненого привели, – сказав Шавелло, – такого бути не може, щоб пішли не поївши.

Солдати загомоніли, заворушились, забряжчали казанки. Перша пайка, мандруючи з рук у руки, потрапила до Чорноусова, а наступні – до Марусі й Томаша. Сержант потис старшині руку, зі старосвітською ґречністю поцілував руку санітарці й, пізнавши Черешняка, розкрив обійми..

– Матір божа! А що ти тут, гармоністе, робиш? А ми думали, що ви до Щеціна, до моря танком допливете. Де друзі?

– По той бік фронту.

– А гармошка?

– Там залишилася.

– Чекай, чекай… Юзеку! – гукнув' своєму солдатові. – Скоч мерщій до наших, принести гармоніку. Оце зустріч…

З-за рогу вийшов хорунжий і гукнув:

– Рядовий Черешник!

– Тут, – обізвався Томаш.

Хорунжий підійшов, зупинився і почекав, поки солдат устав.

– Слід відповідати: слухаю.

– Прийшов сказати вам, що справа частково з'ясована. Я зв'язався з штабом армії і встановив, що підозрілий, якого вчора арештували, справді сержант Кос, ви теж у складі екіпажу танка під тактичним номером сто два.

– Для мене це не новина, – кивнув головою Томаш. – А от вам, громадянине хорунжий, слід було б знати.

– Не намагайтеся говорити дотепи. До закінчення дій під Рітценом я дістав наказа мати вас на оці.

– Сідайте, товаришу лейтенанте, – запросив Чорноусов, показавши почесне місце біля себе на брезентовій плащ-палатці. – Сідайте, поснідаємо.

– Дякую, – неохоче відповів офіцер.

– Будь ласка, – запросила Маруся і притримала за морду Шарика, який мав охоту гаркнути. – Нам буде дуже приємно.

Дівоча усмішка перемогла. Хорунжий сів, узяв казанка і почав їсти. Поглядав на усміхнені обличчя навколо себе. Тільки Шарик гаркнув, однак збоку, вишкірив зуби і, відчуваючи, що виконав свій обов'язок, замовк, підставив Марусі голову під руку.

Чути було тільки кулеметну стрілянину на лінії фронту і працьовитий брязкіт ложок. Хорунжий почувався незручно, думав, що то через нього всі мовчать. Тому заговорив перший.

– Ми вже раніше зустрічалися. Собака впізнав, а ви ні.

– Помиляєтесь, товаришу лейтенант. Ми також упізнали, – спростував Чорноусов.

– І все одно запросили?

– Собака, хоч би який мудрий був – то все ж од людини дурніший. Хто його скривдить, на того й гарчить. А ми знаємо, що ви не зо зла. Просто по молодості.

– Така служба.

– Справа не в службі… у вас інше: неправильний підхід до людини, якщо дозволите старому солдатові мовити.

– Ви, звичайно, знаєте, як треба підходити до людини, – насмішкувато відказав офіцер. – Може, навчите?

– Поживеш, сам побачиш, – усміхнувся Чорноусов, хитаючи головою. – Скільки може бути шпигунів? Один на десять тисяч порядних людей, а може і на сто тисяч. Тому кожного, хто стрінеться, хапати не варто. А то впрієш, поки того, що треба, впіймаєш.

– Дякую за гостинність і за науку. – Хорунжий сердито поставив казанка й підвівся. – Я свою службу знаю.

– Ось і гармошку принесли, – вихопився сержант Шавелло, котрому дуже не подобалося назрівання міжнародного конфлікту. – Громадянине хорунжий, дозвольте, пані, дозвольте, товаришу старшина, дозвольте, – звертався по черзі відповідно до звання і поваги до прекрасної статі, а правою рукою показуючи на рядового, – Син брата, якого фашисти замордували.

– Рядовий Юзеф Шавелло, – виструнчився молодий.

Під музику смачніше їсться і людина до людини прихильніша стає.

– Прошу вас, сідайте і разом з нами послухайте, – притримала Маруся хорунжого.

Томаш, пробуючи, розтягнув міхи, глянув запитально на хорунжого й старшину. Офіцер не дивився в його бік, а Чорноусов кивнув головою.

– Може, те, що перед Одером про сьому роту, – підказав сержант Шавелло.

Навіщось надів окуляри у дротяній оправі й побачивши, що Томаш крутить головою, швидко погодився:

– Можна й інше, аби гарне. Черешняк пробіг пальцями по басах і саме в цю мить на металевих ріжках гармошки блиснули перші сонячні промені.

Музика глибоко зітхнув і заспівав тихо й сумовито:

Між слова пісні, як барабанний дріб, врізалась кулеметна черга. Томаш узяв акорда, щоб її перечекати, і розповідав далі:

Розвідники заслухалися, розуміли пісеньку. Дехто вже підспівував. Юзек Шавелло задивився, мов на ікону, на Марусю. Дівчина похилила голову, витираючи хусточкою підозріло вологі очі,