home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Привид

Небо моє мідне земля залізна

Місяць мій — кавалок глини

Чума — моє сонце

Спекотне ополудні

І подих смерті

Вночі.

Вільям Блейк. Друга елегія Еніона

У книжках часто пишуть про гарячу ненависть. Однак на Каприкорновому святі Меґі збагнула, що насправді ненависть холодна, як крижана рука, що хапає за серце й притискає його до ребер. Від ненависті її проймало морозом, хоч м’яке нічне повітря горнулося до неї, немов бажаючи переконати, що світ ще не запався, він добрий, попри оту закривавлену ганчірку, на яку Каприкорн, посміхаючись, щойно поклав свою унизану перснями руку.

— Гаразд, годі про це! — вигукнув він. — Перейдімо до того, задля чого ми тут, власне, зібралися. Сьогодні ми маємо намір не лише покарати кількох зрадників, але й відсвяткувати зустріч з одним давнім товаришем. Дехто з вас його ще, мабуть, пригадує, а решта, коли один раз побачать, уже ніколи його — це я вам обіцяю! — не забудуть.

Худе Кокерелеве обличчя скривилося в болісній посмішці. Майбутня зустріч його вочевидь не дуже тішила. Після Каприкорнових слів страх відбився й на декотрих інших обличчях.

— Отож послухаймо, що нам прочитають. — Каприкорн відкинувся в кріслі й кивнув головою Сороці.

Мортола плеснула в долоні, й через майданчик до неї поквапився Даріус із шабатуркою в руках — з тією самою, яку Меґі напередодні бачила в Сорочиній кімнаті. Даріус вочевидь знав, що в тій шабатурці. Коли він відчинив її й, покірно схиливши голову, подав Сороці, риси обличчя в нього загострилися ще дужче. Гадючки, певно, дрімали, бо цього разу Мортола дістала їх, не вдягаючи рукавичку. Вона навіть перекинула їх собі через плече, поки добувала з шабатурки книжку. Потому обережно, мов коштовну прикрасу, поклала гадючок на місце, опустила накривку й повернула шабатурку Даріусові. Той лишився стояти на помості, обличчя в нього було збентежене. Меґі впіймала на собі його співчутливий погляд, коли Сорока посадила її на стілець і поклала їй на коліна книжку.

І ось він знов перед нею, цей бідолашний томик у яскравому паперовому вбранні. Цікаво, якого кольору палітурка під суперобкладинкою? Меґі обережно відгорнула її пальцем і побачила темно-червону тканину — червону, як полум’я навколо чорного серця. Усе, що сталось, почалося зі сторінок цієї книжки, і тепер порятунку можна було сподіватися лише від її автора. Меґі провела рукою по обкладинці, як робила щоразу, перше ніж розгорнути книжку. Робити так вона навчилася в Мо. Цей рух дівчинка пам’ятала від самого дитинства — як батько брав до рук книжку, як лагідно проводив рукою по обкладинці й нарешті відгортав її, немовби відкривав скриньку, вщерть наповнену небаченими скарбами. Бувало, звичайно, й так, що під обкладинкою очікуваних див не виявлялося. Тоді таку книжку згортали, розчаровані тим, що очікування не справдилися. Але «Чорнильне серце» не таке. Погані книжки не оживають. Вогнерукого, ба навіть Басти у них нема.

— Я маю тобі щось сказати!

Сукня в Сороки пахла лавандою. У цьому запаху Меґі відчула загрозу.

— Якщо не зробиш того, навіщо тебе сюди привели, якщо тобі спаде на думку зумисне обмовитись чи перекрутити слова так, що гість, якого жде Каприкорн, не прийде, то Кокерель… — Мортола нахилилася до Меґі так низько, що дівчинка відчула в себе на щоці її подих, — переріже отому старому горлянку. Може, Каприкорн і не віддасть такого наказу: він-бо вірить усім побрехенькам цього старого. Але я їм не вірю, і Кокерель зробить те, що йому скажу я. Ти мене зрозуміла, янголятко? — Вона вщипнула Меґі кістлявими пальцями за щоку.

Меґі відштовхнула її руку й перевела погляд на Кокереля. Той усміхнувся їй, став за спиною у Феноліо й провів ребром долоні по його горлу.

Феноліо відіпхнув Кокереля й кинув погляд на Меґі, намагаючись висловити ним усе: підтримку, розраду й німу насмішку над жахіттями, що діялися довкола. Чи спрацює їхній план, залежало від нього — лише від нього й від слів, які він написав.

Меґі відчувала, як об шкіру під рукавом треться схований папірець. Коли вона гортала книжку, власні руки здавалися їй чужими. Місце, звідки їй належало читати, цього разу було позначене вже не загнутим ріжком. Між сторінками там лежала закладка, чорна, як обвуглена тріска.

«Відкинеш коси з чола, — нагадував їй Феноліо. — Це буде для мене знак».

Та щойно вона піднесла ліву руку, як на лавах знову знялася тривога. Повернувся Пласконіс, усе його обличчя було в сажі. Він поквапно підійшов до Каприкорна й щось прошепотів тому на вухо. Каприкорн насупився й поглянув у бік села. Поряд із дзвіницею Меґі помітила два стовпи диму, що блідими клубами здіймалися в небо.

Каприкорн підвівся. Він спробував надати своєму голосу іронічного відтінку, як доросла людина, що посміюється з дитячої витівки. Але на обличчі в нього було написане інше.

— Мені шкода, але ще кільком із вас доведеться зіпсувати це свято: сьогодні червоний півень проспівав і в нас. Власне, й не півень, а такий собі хирлявий півник. Але скрутити йому шию все ж таки треба. Пласконосе, візьме з собою ще з десяток наших!

Пласконіс виконав наказ і подався з новими помічниками геть.

— І щоб ніхто з вас і носа тут не показував, поки не знайдете палія! — крикнув навздогін їм Каприкорн. — Ми сьогодні ж таки отут покажемо йому, як пускати півня самому дияволові!

Хтось засміявся. Але більшість із тих, що лишилися на лавах, раз у раз тривожно позирали в бік села. Декотрі служниці навіть повставали, та Сорока різко гримнула на них, назвавши кожну на ім’я, і вони мерщій посідали, мов школярки, на яких прикрикнула вчителька. І все ж таки тривога не влягалася. На Меґі вже майже ніхто не звертав уваги, всі показували пальцями на дим, перешіптувалися. Дзвіницею повзли вгору багряні відсвіти, а над дахами клубочився сірий дим.

— Чого повитріщалися?! — У Каприкорновому голосі лунало вже неприховане роздратування. — Чи ніколи не бачили? Трохи диму, кілька язиків полум’я… То й що? Чи, може, хочете зіпсувати цим собі свято? Вогонь — найліпший наш товариш, невже ви забули?!

Меґі бачила, як обличчя на лавах нерішуче знов обертаються до неї. Цієї миті вона почула ім’я — Вогнерукий. Його вигукнув жіночий голос.

— Що там таке? — Каприкорнів голос пролунав так різко, що Даріус мало не випустив з рук шабатурку з гадючками. — Ніякого Вогнерукого більш немає! Він лежить десь серед пагорбів із землею в роті й зі своєю куницею на грудях. Я не бажаю більше чути його ім’я! Ми про нього забули, так ніби його ніколи й не було.

— Неправда! — Голос Меґі прокотився над майданчиком так гучно, що вона й сама злякалася. — Він тут! — Вона підняла книжку над головою. — Робіть йому що завгодно, а він тут! Кожне, хто прочитає цю книжку, почує його голос і сміх, навіть побачить його самого і як він видуває вогонь.

На порожньому футбольному полі запала тиша — мертва тиша. Лише кілька пар ніг неспокійно човгали по рудій жужелиці. І раптом Меґі почула в себе за спиною дивний звук. Там щось цокало, так ніби годинник, тільки справжній годинник цокає трохи інакше. Скидалося на те, що хтось цмокав язиком, імітуючи цокання годинника: тік-так, тік-так, тік-так. Звук долинав з боку автомашин, що стояли за дротяною огорожею й сліпуче світили фарами Меґі в очі. Вона не втрималася й озирнулась, не зважаючи на Сороку й недовірливі погляди, спрямовані на неї від лав. За цей свій безглуздий вчинок дівчинка ладна була дати собі ляпаса. Що, коли ще хтось помітив оту худеньку постать, яка на хвильку виглянула з-за машин і хутко сховалася знов? Та, схоже, ніхто нічого не побачив, як не почув і того цокання.

— Початок був непоганий! — спроквола сказав Каприкорн. — Але ти тут не для того, щоб виголошувати поминальні промови на честь загиблих зрадників. Твоє діло — читати. Вдруге я про це не нагадуватиму!

Меґі змусила себе підвести на нього очі. Аби лиш не дивитися на машини. Що, коли то був і справді Фарид? Що, коли те цокання їй не причулося?..

Сорока підозріливо озирнулась. Мабуть, і її вухо вловило оте тихеньке, безневинне цокання. Що б воно могло означати? Щоправда, якщо знати історію капітана Гака, який боявся крокодила з будильником у череві… Сорока ту історію, звісно, не знала. Зате Мо був певний, що Меґі його знак зрозуміє. Він частенько будив її таким цоканням, нахилившись до її вуха, близенько-близенько, так, що їй аж лоскотало. «Снідати, Меґі! — шепотів він. — Крокодил уже тут!»

Так, батько знав, що вона впізнає цокання, з яким Пітер Пен пробрався на Гакове судно, щоб урятувати Венді. Кращого умовного знаку для неї годі було й придумати.

«Венді! — промайнуло в Меґі. — Що там було далі?» На мить дівчинка мало не забула, де вона. Але Сорока хутко їй про це нагадала. Стара просто дала їй запотиличника.

— Та починай уже нарешті, маленька відьмочко! — просичала вона.

І Меґі послухалася.

Вона поквапно відсунула вбік чорну закладку. Так, зволікати не можна, треба читати, поки Мо не зробив якої-небудь дурниці. Адже він навіть не здогадується, що вони з Феноліо замислили.

— Зараз почну, тільки нехай ніхто мені не заважає! — крикнула Меґі. — Ніхто! Зрозуміли? — А сама подумала: «Будь ласочка, нічого не роби!»

Дехто з тих Каприкорнових людей, котрі лишилися, зайшовся сміхом. Але Каприкорн відкинувся на спинку крісла й очікувально згорнув руки на грудях.

— Атож, затямте собі, що сказала ця малявка! — вигукнув він. — Хто їй заважатиме, той першим дістанеться Привидові на розминку!

Меґі стромила два пальці під рукав. Ось воно — те, що написав Феноліо. Вона звела очі на Сороку й гучно промовила:

— Мені заважає вона! Я не можу читати, коли вона стоїть у мене над душею!

Каприкорн нетерпляче махнув Сороці рукою. Жінка скривила таку міну, немовби він примусив її відкусити мило, однак усе ж відступила знехотя кроків на два-три назад. Для Меґі досить було й цього.

Дівчинка піднесла руку й відкинула з чола пасмо кіс.

Знак для Феноліо.

Він тієї ж миті розпочав свою виставу.

— Ні! Ні! Ні! Вона не читатиме! — вигукнув старий і, перше ніж Кокерель устиг його стримати, ступив до Каприкорна. — Я цього не допущу! Цю історію придумав я, і книжку я написав не для того, щоб її використовували для знущання і вбивств!

Кокерель спробував затулити йому долонею рота, але Феноліо вкусив його за пальці й вивинувся так спритно, що Меґі цього від старого чоловіка навіть не сподівалася.

— Це я тебе придумав! — горлав він, поки Кокерель ганявся за ним навколо Каприкорнового крісла. — І тепер шкодую про це, ти, просмерділий сіркою покидьку! — І вибіг на майданчик.

Наздогнав його Кокерель аж біля клітки з в’язнями. На лавах з Кокереля глузували, і він, щоб помститися за це, заломив Феноліо руку за спину так, що той від болю аж скрикнув. І все ж, коли Кокерель тяг його назад до Каприкорна, вигляд старий мав дуже задоволений, бо знав: він дав Меґі досить часу. Цю сцену вони відпрацьовували багато разів. Коли дівчинка діставала з-під рукава аркуш, пальці в неї тремтіли, але ніхто не помітив, як вона поклала його в книжку. Навіть Сорока.

— Ох і брехло ж цей старий! — вигукнув Каприкорн. — Невже я схожий на чоловіка, якого придумав отакий волоцюга?!

Знов розлігся регіт. Про дим над селом усі наче й забули. Кокерель затис долонею рота Феноліо.

— Кажу ще раз і, сподіваюся, востаннє! — гукнув Каприкорн до Меґі. — Починай! В’язні вже стомилися ждати ката!

І знов запала тиша, просякла страхом.

Меґі схилилася над книжкою в себе на колінах.

Літери, здавалося, танцювали в неї перед очима.

«Вийди! — проказувала подумки Меґі. — Вийди й урятуй нас. Урятуй нас усіх: Елінор, маму, Мо й Фарида. Урятуй Вогнерукого, якщо він іще тут. Навіть Басту, про мене!»

Власний язик здавався їй маленькою тваринкою, що сховалася до її рота й тепер тицяється голівкою в зуби, шукаючи виходу.

— «Каприкорн мав багато поплічників, — почала читати вона. — І всіх їх в околицях страшенно боялися. Від них несло холодним чадом, сіркою і чимось паленим. Коли котрийсь із них з’являвся десь у полі чи на вулиці, люди замикали двері й ховали дітей. Тих підсобників називали паліями або кривавими псами. Каприкорнові люди мали багато прізвиськ. Вони наводили жах удень, отрутою проникали у сни вночі. Та був один такий, якого боялися дужче, ніж усіх Каприкорнових поплічників. — Меґі здавалося, що її голос із кожним словом підноситься, він немовби розростався, поки заповнив собою все довкола. — Називали його Привидом».

Ще два рядочки в самому низу, потім перегорнути сторінку. Там чекали слова, що їх дописав Феноліо.

«Поглянь лишень, Меґі! — прошепотів він, коли показав їй цей аркуш. — Хіба ж я не художник? Хіба є на світі що-небудь чудовніше, ніж літери? Чарівні знаки, голоси покійних, будівельний матеріал, з якого зводять прекрасні світи! Ба більше: ці знаки дають утіху, проганяють самотність, бережуть таємниці, провіщають істину…»

«Смакуй кожнісіньке слово, Меґі! — шепотів у її пам’яті батьків голос. — Нехай воно тане в тебе на язиці. Чи відчуваєш ти барви? Вітер і ніч? Страх і радість? А любов? Відчувай її, Меґі, й усе оживатиме».

— «Називали його Привидом. І з’являвся він лише тоді, коли його кликав Каприкорн, — читала вона. (З яким притиском злітало з її вуст оте „при“, як агресивно вибухало оце „корн“!) — Часом він бував червоний, наче вогонь, часом — сірий, мов попіл, на який вогонь обертає все, що пожирає. Він вибивався із землі так, як ото полум’я з купи хмизу. Смерть несли його пальці й навіть його подих. Він виростав біля ніг свого володаря, безголосий і безликий, принюхуючись, мов собака, що бере слід, і очікуючи, коли господар укаже йому на жертву. Казали, нібито Каприкорн звелів котромусь із кобольдів чи гномів, великих майстрів у всьому, що стосується вогню й диму, створити Привида з попелу його жертв. Напевно ніхто нічого не знав, бо тим, хто дав Привидові життя, Каприкорн нібито вкоротив віку. Зате всі знали одне: Привид неприступний, безсмертний і нещадний, як і його володар».

Голос Меґі змовк, немовби вітер зірвав його з її вуст.

Із гравію, яким був висипаний майданчик, щось підвелося, витягуючись у висоту, випростуючи сірі, мов попіл, руки й ноги. У нічній темряві запахло сіркою. Цей запах так в’їдався Меґі в очі, що слова почали розпливатись. Але вона мусила читати далі, поки це чудовисько росло все вище й вище, немовби прагло дотягтися сірчаними пальцями до неба.

— «Та якось — це було м’якої зоряної ночі — Привида покликав голос не Каприкорна, а дівчинки. І коли вона вигукнула його ім’я, до нього повернулася пам’ять: він пригадав усіх, з чийого попелу його створили, пригадав увесь біль, усі страждання…»

Сорока схопила Меґі за плече.

— Що це таке? Що ти читаєш?

Але Меґі підхопилася на ноги й відскочила вбік, перше ніж стара встигла відібрати в неї аркуша.

— «До нього повернулася пам’ять, — гучно читала вона далі, — і він вирішив помститися. Помститися тим, хто спричинив цю велику біду, хто своєю жорстокістю отруїв світ…»

— Спини її!

Чий це був голос — Каприкорнів? Вивертаючись від Сороки, Меґі трохи не впала з помосту. Даріус стояв із шабатуркою в руках і сторопіло дивився на дівчинку. І раптом він спокійно, неквапно, так ніби поспішати йому було вже нікуди, поставив шабатурку на землю й худими руками схопив ззаду Сороку. Вона пручалася й сварилась, але він її не випускав. А Меґі тим часом читала далі, краєм ока стежачи за Привидом, який стояв і дивився на неї. Обличчя він і справді не мав, але мав очі — страшні, червоні, мов омахи вогню, що шугали поміж будинками, мов жар, що зачаївся під попелом.

— Заберіть у неї книжку! — закричав Каприкорн. Він стояв біля крісла, нахилившись уперед, наче боявся, що ноги не послухаються, щойно він спробує ступити бодай крок назустріч Привидові. — Заберіть книжку!

Але ніхто не зрушив з місця. Ніхто з його людей, які зосталися тут, ніхто з хлопців, ніхто з жінок не поспішив йому на допомогу. Всі лише скам’яніло дивилися на Привида. А той нерухомо стояв, прислухаючись до голосу Меґі, так ніби дівчинка розповідала йому давно забуту історію.

— «Так, він вирішив помститися, — читала Меґі. (Ох, якби ж тільки в неї не тремтів так голос! Але вбивати нелегко, навіть якщо замість тебе це робить хтось інший.) — І тоді Привид ступив до свого володаря, простяг до нього сірі, мов попіл, руки…»

Як тихо рухалася ця величезна, страшна почвара!

Меґі втупилася в наступне речення Феноліо: «І Каприкорн упав ницьма, а його чорне серце спинилося…»

Вона не могла вимовити ці слова, просто не могла.

Отже, все було марно…

Та раптом хтось став у неї за спиною — вона навіть не помітила, як він вийшов на поміст. Поруч із ним стояв хлопчина з рушницею, загрозливо наставляючи її на лави. Але там ніхто не ворушився. Ніхто й пальцем не поворухнув, щоб урятувати Каприкорна. Мо взяв книжку з рук Меґі, пробіг очима рядки на аркуші й твердим голосом дочитав те, що написав Феноліо:

— «І Каприкорн упав ницьма, а його чорне серце спинилося. І всі, хто разом з ним палив, грабував і вбивав, щезли, мов попіл, що його розвіяв вітер».


Зрада, довгий язик і дурний розум | Чорнильне серце | Просто покинуте село