home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Чорний кінь ночі

Він нахилився й дістав крихітку Софі з кишені своєї камізельки. І ось вона стояла босоніж, у нічній сорочечці, вся тремтіла й роззиралася навсібіч. Довкола клубочився туман і хвилями котилися якісь примарні випари.

— Де це ми? — спитала вона.

— У Країні Снів, — відповів велет. — Ми там, звідки приходять сни.

Роальд Даль. Крихітка Софі й велет

Коли Баста штовхнув Меґі через поріг, Феноліо лежав на ліжку.

— Що ви там з нею робили? — накинувся він на Басту, поквапно підхоплюючись на ноги. — Вона біла, як стіна.

Але Баста вже давно грюкнув за собою дверима, й Меґі почула, як він кинув вартовому:

— За дві години тебе змінять. — І пішов.

Феноліо поклав руки дівчинці на плечі й стурбовано зазирнув їй в обличчя.

— Ну? Що вони від тебе хотіли? Розповідай! Батько тут?

Меґі похитала головою.

— Вони схопили Вогнерукого. І жінку.

— Яку жінку? Господи, кажи до ладу! — Феноліо змусив її сісти на ліжко поруч із собою.

— Мені здається, то моя мама, — прошепотіла Меґі.

— Твоя мама? — приголомшено втупився в неї Феноліо. Від безсонної ночі під очима в нього залягли темні кола.

Меґі з непритомним виглядом розгладжувала на колінах сукню. Вона була пом’ята й брудна. І не дивно, адже дівчинка вже кілька днів у ній спала.

— Коси в неї темні, — збентежено промовила вона. — А знімок — той, що в Мо, — зроблено понад дев’ять років тому… Каприкорн посадив її в сіть, як і Вогнерукого. Через два дні він хоче обох їх стратити, і для цього я маю вичитати йому когось із «Чорнильного серця» — одного приятеля, як його називає Каприкорн. Я тобі про це вже казала. Це мав зробити ще Мо. Ти не хотів розповідати, хто той приятель, але тепер ти повинен мені це сказати! — Вона благально дивилася в обличчя Феноліо.

Старий заплющив очі й пробурмотів:

— О Боже милостивий!

Надворі все ще стояла темінь. Місяць завис просто перед їхнім вікном. Повз нього саме пропливала хмара, мов обірвана пола якогось одягу.

— Я розкажу тобі завтра, — промовив Феноліо. — Обіцяю.

— Ні! Розкажи зараз!

Він замислено звів на неї очі.

— Такі історії проти ночі не розповідають. Тобі снитимуться страшні сни.

— Розкажи зараз! — стояла на своєму Меґі.

— О Боже! — зітхнув Феноліо. — Мої онуки часом теж дивляться отак… Ну, гаразд. — Він допоміг Меґі вибратися на горішнє ліжко, підклав їй під голову батькового светра й укрив її до самого підборіддя ковдрою. — Я розповідатиму так, як написано в «Чорнильному серці», — стиха почав Феноліо. — Ці рядки я пригадую майже напам'ять, колись я ними дуже пишався…

Він прокашлявся й пошепки повів у темряві:

— «То був чоловік, якого всі боялися дужче, ніж людей Каприкорна. Його називали Привидом. З'являвся він лише тоді, коли його кликав Каприкорн. Іноді Привид бував червоний, ніби вогонь, іноді — сірий, мов попіл, на який вогонь обертає все, що трапляється на шляху. Привид вихоплювався з-під землі, мов полум’я з купи хмизу. Смертельним був уже доторк його пальців, навіть його подих. Він виростав біля ніг свого володаря, безголосий і безликий, принюхуючись, мов собака, що бере слід, і чекаючи, коли господар вкаже йому на жертву». — Феноліо втер рукою спітніле чоло й відвернувся до вікна. Хвилю він мовчав, немовби викликаючи з пам’яті слова давноминулих літ. Нарешті стиха повів далі: — «Ходили чутки, нібито створити Привида з попелу своїх жертв котромусь чи то з кобольдів, чи то з гномів — адже ті з вогню й диму зроблять що завгодно — наказав сам Каприкорн. Напевно ніхто нічого не знав, бо Каприкорн, як тоді казали, звелів убити того, хто дав життя Привидові. Але всі були певні: Привид безсмертний, ніхто нічого не може йому заподіяти, і він безжальний, як і його володар».

Феноліо змовк. Меґі вдивлялася в темряву за вікном, серце в неї калатало.

— Так, Меґі, — тихо промовив Феноліо. — Гадаю, він хоче, щоб ти викликала йому Привида. І не дай Боже, щоб це в тебе вийшло! На світі чудовиськ багато, більшість із них — люди, і всі вони смертні. Не хотілося б мені, щоб з моєї вини на цій планеті страх і жах сіяв ще й монстр безсмертний. Твій батько приходив до мене з однією ідеєю, я тобі вже казав, і, може, саме в ній — наш єдиний рятунок. Тільки я ще не певен, що з того вийде і чи вийде що-небудь узагалі. Я ще маю поміркувати. Часу в нас лишилося обмаль. А тепер тобі пора спати. То, кажеш, він призначив усе на післязавтра?

Меґі кивнула головою й прошепотіла:

— Як тільки стемніє!

Феноліо стомлено провів долонею по обличчю.

— А за жінку не турбуйся, — мовив він. — Не знаю, чи сподобається тобі те, що я скажу, але не думаю, що то — твоя мати, хоч би як тобі цього хотілось. Як би вона тут опинилася?

— Це Даріус! — Меґі ввіткнулась обличчям у батьків светр. — Отой читець-невдаха! Каприкорн так і сказав: він вичитав її, але вона втратила голос. Мо про це навіть не знає! Він усе ще гадає, що вона лишилася в книжці, і…

— Якщо ти маєш рацію, то я б хотів, щоб вона справді там і лишалася, — зітхнув Феноліо, підтягуючи їй на плечі ковдру. — Та я все ж таки думаю, що ти помиляєшся. Але ти, звісно, можеш вірити в що завгодно! А тепер спи.

Але заснути Меґі не могла. Вона лежала обличчям до стіни й прислухалася до самої себе. Тривога й радість змішувалися в її серці, мов дві фарби, що вливалися одна в одну. Щоразу, коли вона заплющувала очі, в її уяві поставали оті сіті, а за мотуззям — обоє облич: Вогнерукого й оте друге, розмите, як на давньому знімку. І хоч скільки Меґі намагалася розгледіти його чіткіше, воно знов і знов розпливалось.

Коли вона врешті заснула, за вікном уже світало. Але ніч не завжди забирає з собою моторошні сни. У сірих сутінках між ніччю і днем вони ростуть, мов на дріжджах, і з секунд сплітають вічність. У сон Меґі пробиралися одноокі велети й гігантські павуки, пекельні пси, відьми, що пожирають дітей, — одне слово, всі оті страховиська, що траплялися їй в царстві літер і слів. Вони вислизали зі сторінок її улюблених книжок і вибиралися зі скриньки, яку їй змайстрував Мо. Ті поторочі виповзали навіть з ілюстрованих книжок, що їх дарував їй батько, коли літери для неї були ще просто закарлючками. Пістряві й кошлаті, вони витанцьовували у сні Меґі, роззявляли величезні пащі й вишкіряли дрібні гострі зуби. Був там Кіт-Скалозуб, якого вона завжди так боялась, і Шибеники (Мо їх так любив, що навіть почепив картинку з ними в себе в майстерні). Але які ж великі були в них зуби! Вогнерукий на них тільки хруснув би, мов сухарик. Та саме тієї миті, коли один із них, з очима завбільшки як блюдця, випустив гострі кігті, із сірої порожнечі вигулькнула ще одна постать, потріскуючи, мов полум'я, — сіра, як попіл, і без обличчя, вона схопила Шибеника й пошматувала його на паперові клаптики…

— Меґі!

Поторочі кинулися врозтіч.

В обличчя Меґі світило сонце. Біля ліжка стояв Феноліо.

— Тобі щось приснилося?

Меґі сіла. З обличчя старого було видно, що він за цілу ніч не склепив очей, і через це зморшок у нього побільшало.

— Феноліо, де мій батько? — запитала Меґі. — Чому ж він усе не йде і не йде?


Покара зрадникам | Чорнильне серце | Фарид