home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Мета в кожного своя

Фабер тицьнувся носом у книжку.

— А знаєте, книжки пахнуть мускатним горіхом чи ще якимись заморськими прянощами. Хлопцем я любив нюхати книжки.

Рей Бредбері. 451° за Фаренгейтом

Фарид помітив машину.

Коли вона з’явилася на дорозі, Вогнерукий лежав під деревом. Він намагався обміркувати становище, та відколи довідався, що Каприкорн повернувся, не міг зосередитись на жодній думці. Отже, Каприкорн повернувся, а він, Вогнерукий, і досі не знає, де шукати книжку. Листя відкидало на його обличчя лапату тінь, сонце сліпучими гарячими колючками протиналося крізь віття, і чоло в нього палало, мов у лихоманці. Баста з Пласконосом також були вже, звичайно, в селі. А що ж він думав? Що вони десь вештатимуться довіку?

— Чого ти так хвилюєшся, Вогнерукий? — прошепотів він до листя в себе над головою. — Не треба було сюди повертатися. Ти ж бо знав, що це небезпечно.

Зненацька він почув кроки, що наближалися. Квапливі кроки.

— Сіре авто! — Фарид опустився навколішки поряд у траву, важко хекаючи, — так швидко він біг. — Думаю, це Чарівновустий.

Вогнерукий підхопився на ноги. Хлопчина знав, що каже. Він таки розумівся на цих смердючих бляшаних жуках. Не те що він, Вогнерукий.

Він щодуху кинувся вслід за Фаридом до того місця, звідки було видно місток. Від нього дорога сонною змією повертала до Каприкорнового села. Якщо вони хочуть перехопити Чарівновустого, то часу в них лишається обмаль. Вогнерукий з Фаридом стрімголов помчали схилом униз. Першим на асфальт вискочив Фарид. Вогнерукий завжди пишався своєю спритністю, але цей хлопчина був ще меткіший, прудкий, як козуля, і такий самий тонконогий. З вогнем він уже навчився гратись, як із цуценям, і граючись, забував про все на світі, тож Вогнерукий час від часу мусив запалювати сірника й нагадувати малому, які гарячі в того цуценяти зуби.

Уздрівши на дорозі постаті Вогнерукого й Фарида, Чарівновустий різко загальмував. Вигляд він мав такий стомлений, немовби кілька ночей не спав. Поруч із ним сиділа Елінор. А вона звідки взялася? Хіба ця жінка не поїхала додому, до свого склепу з книжками? А де ж Меґі?

Коли Чарівновустий упізнав Вогнерукого, обличчя в нього відразу спохмурніло, і він вийшов з машини.

— Я так і знав! — вигукнув Мо, рушаючи до Вогнерукого. — Це ти вибовкав їм, де ми? Хто ж іще?! І що ж пообіцяв тобі Каприкорн цього разу?

— Кому я що вибовкав? — відсахнувся від нього Вогнерукий. — Нікому я нічого не вибовкував! Запитай ось у Фарида.

Чарівновустий на хлопця навіть не глянув. Книгоїдка також вийшла з машини, обличчя в неї було розгніване.

— Якщо з-поміж нас хтось щось і вибовкав, то це ти! — різко кинув Вогнерукий. — Саме ти сказав про мене старому, хоч обіцяв цього й не робити!

Чарівновустий остовпів. Як легко збудити в ньому почуття провини!

— Вам би не завадило сховати машину он там, під деревами, — показав Вогнерукий на узбіччя. — Тут щохвилини може проїхати хтось із Каприкорнових людей, а вони не люблять, коли з’являються чужі авта.

Чарівновустий обернувся й поглянув на дорогу.

— Невже ти йому віриш?! — вигукнула Елінор. — Звичайно, то він вас виказав, хто ж іще? Цей чоловік як не брехне, то не дихне!

— Баста забрав Меґі. — Чарівновустий говорив безвиразно, не так, як колись, неначе разом з донькою втратив і власний голос. — І Феноліо вони забрали, поки я зустрічав в аеропорті Елінор. Відтоді ми й шукаємо це розтриклятуще село. Я навіть не уявляв собі, скільки покинутих сіл є серед цих пагорбів. Аж коли ми доїхали до загородження на дорозі, я зрозумів, що ми нарешті потрапили туди, куди треба.

Вогнерукий мовчав, дивлячись у небо. Там саме пролітали на південь птахи — чорні, як Каприкорнові люди. Він не помітив, як до села привезли дівчинку, та, зрештою, не міг же він день і ніч стежити за автостоянкою.

— Басти тут кілька днів не було, я так і подумав, що він подався шукати вас, — промовив Вогнерукий. — Тобі пощастило, що він не схопив і тебе.

— Пощастило? — Елінор усе ще не відходила від авта. — Скажи йому, щоб зійшов з дороги! — гукнула вона до Чарівновустого. — А то я сама переїду його машиною! Він од самого початку був у змові з тими паскудними паліями!

Чарівновустий і далі не зводив очей з Вогнерукого, так ніби не знав, вірити йому чи ні. Нарешті промовив:

— Каприкорнові люди вдерлися до будинку Елінор, винесли з бібліотеки всі книжки й спалили в парку.

На мить Вогнерукий відчув щось схоже на задоволення, хоч не хотів зізнаватися в цьому навіть собі. А чого ж вона сподівалася, ця книгоманка? Що Каприкорн просто забуде про неї? Він знизав плечима й без будь-якого виразу на обличчі поглянув на Елінор.

— Цього й слід було чекати, — кинув він.

— Цього й слід було чекати?! — Від обурення голос в Елінор мало не зірвався. Вона важко, мов войовниче налаштований бультер’єр, посунула на Вогнерукого.

Фарид загородив їй шлях, але вона так грубо відштовхнула хлопчину, що той упав на розпечений асфальт.

— Ти, сірникоїде, мороч голову хлопчині своїми барвистими м’ячиками, смолоскипами та плюванням вогнем! — закричала вона на Вогнерукого. — Зі мною в тебе нічого не вийде! Від усієї моєї бібліотеки зостався контейнер попелу! Поліція була в захваті від такого майстерного підпалу! «Але ж вашого будинку, пані Лоредан, вони не спалили! Навіть парк не постраждав, якщо не брати до уваги вигорілої трави на газоні». А що мені будинок? Що мені той чортів газон? Згоріло найкоштовніше, що я мала, — книжки!

Вона квапно відвернулась, але Вогнерукий устиг помітити в неї на очах сльози. І раптом у його душі все ж таки ворухнулося щось схоже на співчуття. Можливо, між ними більше спільного, ніж він гадав: її батьківщина, як і його, була також із паперу й друкарської фарби. У цьому реальному світі вона почувалася, мабуть, такою самою чужою, як і він. Однак свого співчуття Вогнерукий нічим не виказав, а приховав його за іронією й байдужістю, — так само, як вона ховала свій відчай під машкарою гніву.

— А що ж ви собі думали? Каприкорн знав, де ви мешкаєте. І після того, як ви від нього просто втекли, слід було чекати, що він пошле своїх людей до вас. Він чоловік мстивий!

— Он як! І від кого ж він довідався, де я мешкаю? Від тебе! — Елінор замахнулась кулаком, але Фарид перехопив її руку.

— Він не виказував! — вигукнув хлопчина. — Нікого він не виказував! Він повернувся сюди, щоб викрасти одну річ.

Елінор опустила руку.

— Виходить, це правда! — Чарівновустий став поруч з Елінор. — Ти повернувся, щоб забрати книжку. Ти з глузду з’їхав!

— А ти? Що робиш тут ти? — Вогнерукий зміряв Чарівновустого зневажливим поглядом. — Вирішив просто оглянути Каприкорнову церкву й попросити його віддати тобі доньку?

Чарівновустий мовчав.

— Каприкорн нізащо її не віддасть, і ти про це добре знаєш! — провадив Вогнерукий. — Вона — лише наживка, і як тільки ти її схопиш, ви обоє станете його бранцями — можливо, до кінця свого життя.

— Я ж бо хотіла привести поліцію! — Елінор сердито випручала свою руку зі смаглявих Фаридових рук. — Але Мортимер був проти.

— І мав рацію! Каприкорн наказав би сховати Меґі в горах, і ви вже ніколи її не побачили б.

Чарівновустий перевів погляд туди, де за пагорбами мріли темні обриси гір.

— Зачекай, поки я викраду книжку! — сказав Вогнерукий. — Я сьогодні ж таки вночі знову проберуся в село. Звільнити твою доньку так, як минулого разу, я не зможу, бо тепер Каприкорн поставив утроє більше вартових і все село вночі освітлене, як вітрина ювелірної крамниці. Та сподіваюсь, я все ж таки довідаюся, де вони її тримають. Потім можеш робити з цією інформацією що завгодно. А в подяку за мої зусилля ще раз спробуєш повернути мене туди, звідки вичитав. Що на це скажеш?

Така пропозиція Чарівновустому спершу видалася досить розумною, але потім він, трохи поміркувавши, похитав головою й сказав:

— Ні! Мені шкода, але чекати довше я не можу. Меґі, мабуть, і так уже не збагне, чому мене й досі немає. Я їй потрібен. — По цих словах він крутнувся й рушив до машини.

Та не встиг Мо сісти за кермо, як Вогнерукий наздогнав його.

— Мені теж дуже шкода, — сказав він і клацнув Бастиним ножем, відкривши його. — Сам знаєш, я таких номерів не люблю, та іноді доводиться захищати людей від їхнього ж таки дурного розуму. І я не допущу, щоб у цьому селі ти попався, як кролик, у пастку й Каприкорнові лишилося тільки замкнути й тебе, і твій чародійний голос. Твоїй доньці це не допоможе, а мені й поготів.

На знак Вогнерукого Фарид і собі дістав ножика, що його купив у якогось хлопця в одному приморському селищі. Ножик був дуже маленький, курям на сміх, але Фарид упер його Елінор у бік так, що обличчя в неї перекосилося.

— О Господи, ти що, малий мерзотнику, хочеш розпороти мені черево? — закричала вона.

Фарид трохи відступив назад, але ножика не опустив.

— Прибери машину з дороги, Чарівновустий! — наказав Вогнерукий. — І не надумай утнути яку-небудь дурницю! Хлопець не відведе ножа від твоєї закоханої в книжки подруги доти, доки ти не повернешся до нас.

Чарівновустий послухався. Ну, звісно. А що ж йому було робити? Вогнерукий з Фаридом прив’язали обох до дерев одразу за спаленою хатиною, за кілька кроків від своєї тимчасової схованки. Елінор верещала гучніше, ніж Ґвін, коли того витягали за хвіст із заплічника.

— Та помовчте! — гримнув на неї Вогнерукий. — Якщо нас знайдуть тут Каприкорнові люди, нам не поможе ніщо.

На Елінор це подіяло. Вона відразу змовкла. Чарівновустий прихилився головою до дерева й заплющив очі.

Фарид іще раз ретельно перевірив усі вузли. Потім Вогнерукий підкликав його до себе й прошепотів:

— Сьогодні вночі зостанешся стерегти цих двох, а я проберуся до села. І щоб я більше не чув ні про яких духів! Зрештою, цього разу ти будеш не сам.

Хлопчина дивився на Вогнерукого так ображено, ніби той змусив його стромити руку у вогонь.

— Але ж вони прив’язані! — запротестував Фарид. — Навіщо їх стерегти? Розв’язати мої вузли ще не щастило нікому, слово честі! Візьми мене з собою, прошу тебе! Я можу постояти на сторожі, можу відвернути увагу вартових! Можу навіть пробратися в Каприкорнів будинок! Я вмію крастися тихіше, ніж Ґвін!

Але Вогнерукий похитав головою.

— Ні! — різко кинув він. — Сьогодні я піду сам. А коли схочу, щоб за мною ходили по п’ятах, то заведу собі собаку. — І відійшов від хлопця.

День видався спекотний. Небо над пагорбами було синє-синє, і жодної хмаринки. До настання темряви лишалося кілька годин.


Таємниці | Чорнильне серце | У Каприкорновому будинку