home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Чарівновустий

Сквайр Трелоні, доктор Лівсі й решта джентльменів звернулися до мене з проханням описати історію Острова скарбів — усе від початку до кінця, не замовчуючи нічого, крім географічного положення самого острова. І ось нинішнього, 17.. року, я беру в руку перо й повертаюся думками до тих часів, коли мій батько мав шинок «Адмірал Бенбов», і в тому шинку поселився засмаглий старий моряк з рубцем на шиї від шаблі.

Роберт А. Стівенсон. Острів скарбів

Отак і вийшло, що вперше за дев'ять років Меґі почула, як батько читає вголос, і саме в цій церкві. І навіть через багато років щоразу, коли вона розгортала одну з книжок, уривки з яких він читав того ранку, в ніс їй шибав запах горілого паперу.


У каприкорновій церкві було прохолодно (багато згодом Меґі згадувала й про це), хоча коли Мо почав читати, сонце запевне підбилося вже досить високо й добряче припікало. Мо просто сів на підлозі там, де стояв, підгорнувши по-турецькому ноги: одна книжка на колінах, решта — поряд на кам’яних плитах. Не встиг Баста й спам’ятатись, як Меґі вже стояла навколішках поруч із батьком.

— Усі на сходи! — наказав Каприкорн своїм людям. — Пласконосе, прихопи з собою жінку. На місці лишається тільки Баста.

Елінор спробувала впиратись, але Пласконіс просто схопив її за коси й потяг за собою. Каприкорнові люди посідали рядком на сходах, біля ніг у свого ватажка. Елінор сиділа серед них, мов настовбурчена голубка у зграї хижих воронів.

Крім неї, такий самий пригнічений вигляд мав і худющий читець, що примостився аж у кінці довгого чорного ряду й раз у раз поправляв окуляри.

Мо розгорнув на колінах книжку, наморщив чоло й заходився гортати сторінки, ніби шукаючи з-поміж них золото, яке мав вичитати Каприкорнові.

— А ти, Кокерелю, відріжеш язика кожному, хто бодай писне, коли Чарівновустий читатиме! — сказав Каприкорн.

Кокерель дістав із-за пояса ножа і обвів поглядом ряд чорних курток, немовби вишукуючи першу жертву. Мертва тиша запала в церкві, пофарбованій у червоний колір. Стало так тихо, що Меґі чула, здавалося, як у неї за спиною дихає Баста. Та, може, то просто дихав її страх.

Каприкорнові люди, якщо судити з їхніх облич, почувалися теж досить незатишно. Вони поглядали на Мо вороже й налякано воднораз. Меґі їх, звичайно, добре зрозуміла. А що, коли котрийсь із них раптом загубиться в книжці, яку Мо так ото нерішуче гортав? Чи казав їм Каприкорн про те, що може статися? Чи знає він про це й сам? А що, коли станеться те, чого так боявся Мо: зникне й вона, Меґі? Або Елінор?

— Меґі! — шепнув до неї батько, немов прочитавши її думки. — Тримайся за мене якомога міцніше, гаразд?

Меґі кивнула головою і вчепилася рукою в його светр. Так наче це могло зарадити!

— Гадаю, я знайшов те місце, що треба, — промовив серед тиші Мо. Він востаннє звів очі на Каприкорна, ще раз кинув погляд на Елінор, відкашлявся — і почав читати.

Усе щезло: червоні стіни в церкві, обличчя людей Каприкорна й сам він у своєму кріслі. Лишився тільки голос Мо та картини, що спліталися з літер та слів, як килим на ткацькому верстаті. Якби Меґі могла зненавидіти Каприкорна ще дуже, то цієї хвилини вона б це зробила. Адже саме він винен у тому, що всі ці роки Мо жодного разу не читав доньці вголос. Чого тільки він не начаклував би для її кімнати своїм голосом, який кожному слову надавав неповторного присмаку, а кожній фразі — свою мелодію! Навіть Кокерель — і той забув про свого ножа й про язики, які мав відрізати, і з невидющими очима слухав. А Пласконіс дивився в порожнечу з таким захватом, неначе піратське судно під напнутими вітрилами саме входило в одне з церковних вікон. Усі мовчали.


Не було чутно жодного звуку, крім голосу Мо, що пробуджував до життя літери й слова.

Тільки на одну людину чари, здавалося, не діяли. З безвиразним обличчям, не відводячи від Мо погляду бляклих очей, сидів у своєму кріслі Каприкорн і ждав, коли ж серед милозвуччя слів нарешті пролунає дзвін монет і в церкві постануть важкі скрині з мокрого дерева, наповнені злотом і сріблом.

Мо не змусив його довго чекати. Коли він почав читати про те, яке видовище постало в темній печері перед очима Джима Гокінса, хлопчика навряд чи й старшого за Меґі, це таки сталося.

«Золоті монети із зображеннями короля Ґеорґа, кількох Людовіків — власне, всіх європейських правителів за останні сто років; дублони, подвійні гінеї, муадори, цехіни, дивні східні монети, написи на яких нагадували плетиво чи то мотуззя, чи то павутиння; монети круглі, квадратні, монети з дірочкою посередині, так ніби їх носили на шиї… У цій колекції можна було знайти золоті монети, мабуть, з усього світу. Здавалося, їх було не менше, ніж осіннього листя. Збираючи їх, я мусив стільки нахилятися, що вже не чув пальців і боліла спина».

Служниці ще змітали зі столів останні крихти, коли це гладенькими стільницями раптом покотилися монети. Жінки перелякано відсахнулися й, затуляючи собі долонями вуста, повипускали з рук ганчірки, а монети все падали й падали їм під ноги. Золоті, срібні, мідні, вони брязкали на кам’яну долівку, збиралися, подзенькуючи, під лавами, і їх ставало чимдалі більше й більше. Декотрі вже докочувалися й до сходів. Каприкорнові люди підхоплювалися на ноги, нахилялися по ті блискучі монети, що билися об їхні чоботи, — й тієї ж миті відсмикували руки. Торкнутися зачарованих грошей не наважувався ніхто. Бо яким же, як не зачарованим, могло бути золото, зроблене з паперу, друкарської фарби й людського голосу?!

Коли цей золотий дощ ущух, — тієї самої миті, як Мо згорнув книжку, — Меґі побачила, що до всього того блиску й сяйва там і сям примішалося трохи піску. В ньому копошилося кілька жуків із синюватим полиском, які квапилися відповзти вбік, а з цілої купи дрібненьких-дрібненьких монет вистромилася голівка смарагдово-зеленої ящірки. Вона роззирнулася застиглими очима. З її кутастого ротика виткнувся, витанцьовуючи, язичок. Баста запустив у ящірку ножа, так ніби разом з нею хотів настромити на нього й страх, який охопив усіх. Але Меґі застережливо гукнула ящірку, і та втекла так спритно, що гостре лезо вдарилося в камінь. Баста підскочив до ножа, схопив його й погрозливо показав вістрям у бік Меґі.

Але цієї миті Каприкорн підвівся з крісла. Його обличчя й далі було безвиразне, так ніби тут не діялося нічого такого, задля чого варто було виявляти почуття. Він поблажливо заплескав в унизані перснями руки й промовив:

— Для початку непогано, Чарівновустий! Поглянь, Даріусе! У золота вигляд саме такий, а не як в отого іржавого, погнутого брухту, що його вичитував мені ти. Але тепер ти чув і бачив, як це робиться, отож, сподіваюся, дечого навчився — на той випадок, якщо колись мені все ж таки ще знадобляться твої послуги.

Даріус нічого не відповів. Він так зачудовано дивився на Мо, що Меґі не здивувалася б, якби зараз він кинувся батькові до ніг. Коли Мо підвівся, Даріус несміливо ступив до нього.

Каприкорнові люди все ще стояли, мов укопані, й витріщалися на золото, очікуючи, що з ним буде далі.

— Чого повилуплювали баньки, наче корови на пасовищі?! — гримнув на них Каприкорн. — Збирайте!

— Це було просто чудо! — прошепотів Даріус до Мо, коли чорні куртки всупереч власній волі заходилися згрібати монети до мішків та скринь. Його очі за скельцями окулярів блищали, мов у хлопчика, який нарешті дістав давно омріяного подарунка. — Я читав цю книжку вже багато разів, — невпевненим голосом провадив він, — але ніколи ще не бачив усе так виразно, як оце сьогодні. І не лише бачив… Я навіть відчував запах — запах солі, й смоли, й дух плісняви, що висить над тим проклятим островом…

— «Острів скарбів»! Господи, зі страху я мало в штани не наклала! — З-поза спини в Даріуса з’явилася Елінор і безцеремонно відштовхнула того вбік.

Пласконіс вочевидь уже забув про неї.

— «Він ось-ось буде тут, — тільки й думала я. — Старий Сільвер ось-ось-ось буде тут і надає нам своєю дерев’янкою по шиї!»

Мо лиш мовчки кивав головою. Але Меґі прочитала на його обличчі полегкість.

— Ось, візьміть, — звернувся він до Даріуса й тицьнув йому в руки книжку. — Сподіваюся, мені з неї вже ніколи не доведеться читати. Долю не можна спокушати надто часто.

— А ти його ім’я щоразу вимовляв не зовсім правильно, — прошепотіла батькові Меґі.

Мо ніжно погладив її по носі.

— О, ти помітила?! — прошепотів він у відповідь. — Авжеж, я подумав собі: може, хоч це зарадить. Може, так той жорстокий старий пірат не здогадається, що звертаються саме до нього, й зостанеться там, у своїй книжці… Чого ти на мене так дивишся?

— А ти як гадаєш? — озвалася Елінор замість Меґі. — І чому це вона так захоплено дивиться на батька? Та тому, що ніхто ще ніколи так не читав уголос — навіть якби й не посипались оці монети… Я немов бачила все навіч: і море, й острів — усе-все. І наче могла до всього доторкнутися рукою. І з твоєю донькою діялося, мабуть, те саме.

Мо мимохіть усміхнувся й відсунув ногою вбік кілька монет, що валялися перед ним на підлозі. Один із Каприкорнових людей крадькома підхопив їх і сховав до кишені. Він кинув на Мо наполоханий погляд, потерпаючи, що той зараз лясне язиком і оберне його на жабу або на одного з отих жуків, які все ще повзали серед монет.

— Мо, вони тебе бояться! — прошепотіла Меґі.

Навіть на обличчі в Басти вона бачила страх, хоч як той намагався приховати його, вдаючи, ніби до всього байдужий.

Усе, що сталося, лишало холодним, здавалося, тільки Каприкорна. Згорнувши руки на грудях, він стояв і спостерігав, як його люди збирають на підлозі останні монети.

— Ну, і довго ви ще там вовтузитиметесь?! — нарешті крикнув він. — Покиньте ті дрібняки й сідайте на місце. А ти, Чарівновустий, бери наступну книжку!

— Наступну?! — Від обурення в Елінор мало не зірвався голос. — Як це розуміти? Золота, якого назгрібали ваші люди, вистачить на двоє життів, не менше. А нам пора їхати додому!

Вона вже хотіла була рушити до виходу, але цієї миті про неї згадав Пласконіс. Він грубо схопив її за руку.

Мо звів очі на Каприкорна.

Але Баста, лиховісно посміхаючись, поклав руку на плече Меґі.

— Чого ж ти стоїш, Чарівновустий? Починай! — промовив він. — Ти ж бо чув, що тобі сказано. Лишилася ще ціла купа книжок.

Мо довго дивився на Меґі, нарешті нахилився й узяв книжку, яку недавно вже тримав у руках: казки «Тисяча і одна ніч».

— Ця книжка не має кінця-краю, — пробурмотів він, розгортаючи її. — А знаєш, Меґі, араби кажуть, нібито ще нікому не щастило дочитати її до кінця!

Меґі лише похитала головою і знов присіла навпочіпки на холодних плитах поруч із батьком. Баста її не стримував, однак став одразу позад неї. Меґі мало що знала про «Тисячу і одну ніч» — лише те, що книжка складається, власне, з багатьох томів. Примірник, що його Даріус передав Мо, був, мабуть, тільки невеликою вибіркою з тих казок. Чи є там сорок розбійників і Аладін зі своєю лампою? Про що читатиме Мо?

Цього разу на обличчях у Каприкорнових людей Меґі прочитала суперечливі почуття: страх перед тим, що міг пробудити до життя Мо, й водночас майже нестерпне бажання, щоб його голос іще раз відніс їх далеко-далеко — туди, де можна про все забути, навіть про самих себе.

Тепер, коли Мо почав читати, морською сіллю й ромом уже не запахло. У Каприкорновій церкві стало гаряче. В очах у Меґі запекло, і коли вона потерла їх, то на пучках лишився пісок. Чорні куртки слухали Мо, знов затамувавши дух, наче скам'янівши. І знов лише Каприкорн, здавалося, не відчував ніяких чарів. Однак по його очах видно було, що й він потрапив у полон голосу читця. Ті очі, мов зміїні, невідривно дивилися в обличчя Мо, а червоний костюм ще дужче підкреслював їхню безбарвність. Усе тіло в Каприкорна напружилося, наче в собаки, що зачув здобич.


Та цього разу Мо його розчарував. Слова не викликали з книжки ні скринь зі скарбами, ні перлів, ані шабель, оздоблених коштовним камінням, яке від голосу Мо виблискувало й переливалося так, що Каприкорновим людям здавалося, немовби його можна хапати просто з повітря. Тепер зі сторінок вийшло щось інше — хтось живий, створений із плоті й крові.

Серед бочок, в яких Каприкорн наказав спалити книжки і над якими й досі курився дим, раптом постав хлопчина. Ніхто, крім Меґі, його не помітив. Усі, хто був у церкві, з головою пірнули в казку. Хлопчину не завважив навіть Мо, так далеко він перебував — десь серед пісків та вітрів, а його очі тим часом навпомацки пробиралися крізь плетиво літер.

Хлопчина був десь років на три-чотири старший за Меґі. Тюрбан на голові брудний, очі на смаглявому обличчі темні від страху. Він тер і тер їх долонею, мовби намагаючися стерти все, що було перед ним: чужу обстановку, чужих людей… Хлопчина роззирався в порожній церкві, ніби не бачив такої будівлі зроду. Та й де б він міг її побачити? В його історії не було, певна річ, ні таких церков із гостроверхими дзвіницями, ані зелених пагорбів, які чекали на нього за церковними мурами. Його вбрання, що сягало аж до смаглявих босих п’ят, у сутінках церкви відливало блакиттю.

«Що буде, коли вони його побачать? — промайнуло в Меґі. — Адже Каприкорн сподівався побачити аж ніяк не цього хлопчину»

І якраз цієї миті його помітив Каприкорн.

— Стій! — крикнув він так різко, що Мо на півслові змовк і підвів голову.

Раптово й досить неохоче Каприкорнові люди опритомніли. Першим на ноги підхопився Кокерель.

— Гей, звідки ти взявся? — гаркнув він.

Хлопчина із застиглим від жаху обличчям нахилив голову, роззирнувся й кинувся навтіки, петляючи, мов заєць. Але далеко він не забіг. Одразу троє чоловіків подалися за ним і наздогнали його біля статуї Каприкорна.

Мо поклав книжку на підлогу й затулив долонями обличчя.

— О, а Фульвіо зник! — вигукнув хтось із Каприкорнових людей. — Просто розтанув у повітрі!

Усі втупилися в Мо. І знов на їхніх обличчях проступив страх, однак цього разу до нього додався не захват, а гнів.

— Ану прибери цього хлопця, Чарівновустий! — сердито наказав Каприкорн. — У мене таких і своїх задосить! І поверни мені Фульвіо!

Мо відняв долоні від обличчя й підвівся.

— Кажу в стотисячний раз: я нікого не можу повернути! — видихнув він. — І якщо ти мені не віриш, то це ще не означає, що я брешу. Це просто понад мої сили. Від моєї волі не залежить ні те, хто з’явиться, ні те, хто зникне!

Меґі схопила батька за руку. Кілька Каприкорнових людей підступили ближче, двоє й далі тримали хлопчину. Вони тягли його за руки в різні боки, так ніби хотіли розірвати навпіл. Хлопчина витріщався на чужі обличчя широко розплющеними від страху очима.

— Ану всі на свої місця! — гримнув Каприкорн розлюченим чоловікам. (Кілька з них підступили вже небезпечно близько до Мо). — Чого переполошилися? Чи ви забули, яку дурницю зробив Фульвіо, коли виконував мій останній наказ? Через нього поліція мало не сіла нам на хвіст. Отож сталося те, що й мало статися. Та й хто знає, може, з цього хлопця ще вийде тямущий палій! Але зараз я хочу бачити золото, коштовне каміння, перли… Адже вся ця історія крутиться, зрештою, саме навколо них. Отож давай їх сюди!

Серед чорних курток знявся тривожний гомін. І все ж більшість із них послухалися ватажка й знов посідали на вичовгані східці. Лише троє все ще стояли перед Мо, не зводячи з нього ненависних поглядів. Серед них був і Баста.

— Ну, гаразд, обійдемося й без Фульвіо! — вигукнув він, не спускаючи очей з Мо. — Але кого ще цей чортів відьмак надумає розвіяти в повітрі? Особисто я не бажаю опинитися раптом у якій-небудь розтриклятущій історії з пустелею й бігати там з тюрбаном на голові!

Чоловіки, що стояли поруч із ним, на знак згоди закивали головами й повтуплювали в Мо такі похмурі погляди, що в Меґі перехопило подих.

— Басто, я тобі двічі не казатиму! — Голос у Каприкорна лунав загрозливо спокійно. — Нехай читає далі! А в кого з вас від страху зуб на зуб не попадає, той нехай вшивається звідси й помагає жінкам прати білизну.

Дехто скрушно поглянув на двері, але піти ніхто не зважився. Зрештою ті двоє, що стояли коло Басти, мовчки крутнулися й посідали разом на сходах.

— За Фульвіо ти мені ще заплатиш! — стиха процідив крізь зуби Баста до Мо й знову став позад Меґі.

Ох, чому не зник саме він?!

Хлопчина все ще не зронив ані звуку.

— Посадіть його під замок! — наказав Каприкорн. — Потім побачимо, чи він нам знадобиться.

Хлопчина, коли Пласконіс потяг його за собою, навіть не впирався. Він очманіло поплентався вслід за тим здоровилом, немовби очікуючи, що ось-ось прокинеться. Коли ж він збагне, що цей сон не скінчиться ніколи?

Коли двері за обома причинилися, Каприкорн повернувся до свого крісла.

— Читай далі, Чарівновустий! — наказав він. — До вечора ще далеко.

Але Мо лише поглянув на книжки біля своїх ніг і похитав головою.

— Ні, — мовив він. — Ти ж бо сам бачив, це сталося знов. Я стомився. Вдовольняйся тим, що я вичитав тобі з «Острова скарбів». Ті монети — ціле багатство. Я хочу додому… І щоб ніколи вже не бачити тебе!

Голос його лунав украй хрипко — так, ніби йому довелося прочитати надто багато важких слів.

Якусь хвилю Каприкорн зневажливо дивився на Мо, потім перевів погляд на мішки та скрині, які його люди наповнили монетами. Здавалося, він прикидає в голові, чи надовго вистачить того золота на привільне життя.

— Маєш рацію, — нарешті сказав Каприкорн. — Повернемося до цього завтра. А то, чого доброго, тут ще з’явиться якийсь смердючий верблюд або ще один хлопчина, охлялий від голоду.

— Завтра? — Мо ступив крок у бік Каприкорна. — Як це розуміти? Угамуйся нарешті! Один із твоїх людей уже зник, невже ти хочеш бути наступним?

— Ризикувати я не боюся, — байдуже відповів Каприкорн, підвівся з крісла й неквапно рушив вівтарними сходами вниз.

Чорні куртки попідхоплювалися й застигли, мов школярі, хоча декотрі з них на зріст були навіть вищі за Каприкорна. Вони стояли, позакладавши руки за спину, ніби боялися, що зараз він заходиться перевіряти, чи не брудні в них нігті. Меґі мимоволі згадала Бастині слова про те, який молодий він був, коли пристав до Каприкорна. І вона запитала себе, чому ці чоловіки похнюпили голови — зі страху чи від захвату?

Каприкорн підійшов до одного з туго набитих мішків.

— Знаєш, Чарівновустий, щодо тебе я маю ще багато планів, — проказав він, запускаючи руку до мішка й просіюючи монети крізь пальці. — Сьогодні був лише іспит. Зрештою, треба ж було мені спершу на власні очі й вуха переконатися в твоєму хисті, чи не так? Усе це золото я таки знайду, як застосувати. Але завтра ти вичитаєш мені дещо інше.

Він неквапно ступив до' коробок, де колись лежали книжки, які тепер обернулися на жменю попелу та обгорілого паперу, й заходився там щось шукати.

— Сюрприз! — нарешті оголосив він і, всміхаючись, підніс над головою якусь книжку.

Вигляд вона мала зовсім не такий, як та, що її привезли сюди Меґі з Елінор. Ця була в строкатій суперобкладинці, з картинкою, розгледіти яку здалеку Меґі не могла.

— Авжеж, у мене лишилася ще одна! — підтвердив Каприкорн, задоволено обводячи поглядом розгублені обличчя. — Мій і тільки мій примірник — так би мовити, персональний. І завтра, Чарівновустий, ти читатимеш мені з цієї книжки. Як я вже казав, мені надзвичайно до вподоби цей світ, але тут бракує одного товариша з мого минулого. Саме про цього товариша тут і йдеться. Твоєму замісникові я нізащо не дозволив би випробовувати своє вміння на ньому. Надто вже я боюся, щоб він не переніс сюди мого товариша без голови чи з однією ногою. Але тепер зі мною ти — майстер своєї справи!

Мо дивився на книжку в Каприкорнових руках, усе ще не вірячи власним очам, ніби потерпав, що вона ось-ось розтане в повітрі.

— Відпочивай, Чарівновустий, — сказав Каприкорн. — І бережи свій дорогоцінний голос! Часу ти матимеш досить, бо я збираюся поїхати, а повернусь аж завтра опівдні… Відведіть цих трьох назад, до їхнього покою! — звелів він своїм людям. — Дайте їм добре попоїсти й кілька ковдр на ніч. О, а Мортола нехай принесе їм чаю: той напій, коли голос охрипне чи стомиться, творить чудеса. Адже ти, Даріусе, завжди молився на чай з медом, еге ж? — Він запитливо повернув голову в бік давнього читця.

Той лише кивнув головою й співчутливо поглянув на Мо.

— Назад до покою? Це ви про ту нору, куди минулої ночі нас запроторив оцей ваш головоріз? — Обличчя в Елінор узялося червоними плямами, й Меґі було невтямки — від страху чи від обурення. — Те, що ви тут творите, — це протизаконне позбавлення волі! Ба більше — викрадення людей! Атож, викрадення людей! Чи знаєте ви, скільки років ув’язнення вам за це загрожує?

— Викрадення людей! — Баста просто-таки смакував цими словами. — Звучить непогано. Їй-бо.

Каприкорн лише всміхнувся йому, а на Елінор глипнув так, наче бачив її вперше.

— Басто! — сказав він. — Чи може бути корисною нам ця жінка?

— Гадки не маю, — відповів Баста й усміхнувся, мов хлопчик, якому щойно дозволили зламати іграшку.

Елінор зблідла й поточилася назад, однак Кокерель заступив шлях і схопив її за лікоть.

— А що ми зазвичай робимо з непотрібними речами, Басто? — стиха запитав Каприкорн.

Баста знову вишкірив зуби.

— Припини! — гримнув Мо на Каприкорна. — Негайно припини лякати її, а то я не прочитаю більше жодного слова!

Каприкорн зі знудженою міною повернувся до нього спиною. А Баста знай шкірив зуби.

Меґі побачила, як Елінор затулила долонею тремтячі губи. Дівчинка хутко стала поруч із тіткою і, стиснувши їй руку, заявила:

— Вона дуже навіть потрібна! Ніхто краще за неї не розуміється на книжках.

Каприкорн обернувся. Від його погляду Меґі здригнулася, так наче хтось крижаними пальцями провів їй по спині. Повіки у Каприкорна були білясті, мов павутинки.

— Елінор запевне знає більше історій про скарби, ніж оцей твій охлялий читець, — промовила, затинаючись, Меґі. — Годі й сумніватися!

Елінор стисла дівчинці пальці так міцно, що вони мало не хруснули. Її власна долоня була спітніла, аж мокра.

— Атож, годі й сумніватися! — хрипким голосом підтвердила Елінор. — Мені неодмінно спаде на думку ще кілька!

— Так-так! — тільки й промовив Каприкорн, скрививши свої гарні вуста. — Що ж, побачимо.

Він зробив знак своїм людям, і ті, підштовхуючи ззаду Елінор, Меґі й Мо, погнали їх — повз довгі столи, статую Каприкорна й червоні колони — до важких дверей, що, відчиняючись, пронизливо зарипіли.

Від церкви на майдан падала довга тінь. Пахло літом, і сонце на безхмарному синьому небі світило так, мовби нічого й не сталося.


Зраджений зрадник | Чорнильне серце | Перспективи невтішні