home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Що приховує ніч

Краще тисячу ворогів поза домівкою, ніж один ворог удома.

Арабське прислів’я

Вогнерукий ховався за каштаном, коли повз нього промчала Меґі. Він бачив, як дівчинка стала перед ворітьми й задивилася на вулицю. Чув, як вона тоненьким голоском кликала батька. Її крики, навряд чи й гучніші від стрекотання цикад, губилися у глибокій нічній темряві. А потім раптом запала тиша, і Вогнерукий побачив, як тоненька дівоча постать застигла так, немовби вже ніколи й не поворухнеться. Здавалося, сили покинули її і вже перший подув вітру понесе її на край світу.

Меґі все стояла і стояла — так довго, що Вогнерукий навіть заплющив очі, щоб уже не бачити її. Та раптом він почув, що вона плаче, і обличчя в нього спалахнуло від сорому, неначе від вогню, з яким він ще недавно грався. Вогнерукий німо стояв, притиснувшись спиною до дерева, й чекав, поки дівчинка піде назад до будинку. Та вона не ворушилася.

Нарешті, коли ноги в нього вже геть отерпли, дівчинка незграбно, мов лялька, яку смикнули за ниточку, обернулася й рушила до будинку. Проходячи повз Вогнерукого, вона вже не плакала, тільки втирала долонею очі. На мить — на якусь страшну мить — його охопило бажання вибігти до неї, втішити її, пояснити, навіщо він розповів усе Каприкорнові. Але Меґі вже проминула його й наддала ходи, так наче до неї повернулися сили. Вона простувала все швидше, швидше, поки зникла за смолисто-чорними деревами.

Вогнерукий вийшов із-за дерева, закинув за спину заплічника, підхопив дві сумки зі своїми пожитками й поквапно закрокував до все ще відчинених воріт.

Ніч проковтнула його, мов злодійку лисицю, що вислизнула з курника.


Вогонь і зорі | Чорнильне серце | cледующая глава