home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



ТО ЛІПШЕ ВІДРАЗУ ВЕРТАЙТЕ НАЗАД.

Меґі стурбовано звела погляд на батька, але той лише підбадьорливо всміхнувся до неї й натис кнопку.

Меґі почула, як у великому будинку розлігся деренчливий дзвінок. Потім надовго запала тиша. Тільки з одного з рододендронових кущів, що росли навколо будинку, злетіла, невдоволено каркнувши, сорока, а кілька жирних горобців заходилися ще завзятіше клювати гравій, вишукуючи в ньому комах. Меґі саме кинула їм кілька крихт, що лишилися в кишені її куртки після якогось уже давно забутого пікніка, коли це двері різко відчинилися.

На порозі стояла жінка — старша, багато старша за Мо, хоча визначати вік дорослих Меґі не дуже й уміла. Її обличчя нагадало Меґі бульдожу морду, та, може, цієї хвилини в жінки просто був такий настрій. Вона була в світло-сірому светрі й попелясто-сірій спідниці, на короткій шиї — перлове намисто, а на ногах — повстяні пантофлі (якось Меґі довелося взути такі в одному замку, куди вони з Мо їздили на екскурсію). Уже сиві коси Елінор зібрала у високий вузол, але з нього на всі боки вибивалися пасма, так наче вона зачісувалася похапки й нетерпляче. Одне слово, Елінор не була схожа на жінку, яка надто часто заглядає на себе в дзеркало.

— Боженьку, Мортимере! Оце-то сюрприз! — вигукнула вона замість того, щоб привітатися. — Звідки ти тут узявся? — Голос у неї лунав досить грубо, хоча з її обличчя було видно, що вона цьому гостеві рада.

— Вітаю, Елінор! — сказав Мо й поклав руку на плече доньки. — А ти пригадуєш Меґі? Як бачиш, вона вже виросла.

Елінор спантеличено кинула погляд на дівчинку й промовила:

— Та бачу. Але ж на те вони й діти, щоб рости, чи не так? Якщо не помиляюся, в останні роки ні тебе, ні твоєї доньки бачити мені не випадало. І ось така несподівана честь — ти приїхав! Кому ж чи чому я маю за це дякувати? Невже ти нарешті надумав зглянутися над моїми бідолашними книжками?

— Угадала, — кивнув головою Мо. — Одна бібліотека скасувала замовлення — ти ж бо знаєш, у бібліотек завше катма грошей.

Меґі занепокоєно глянула на батька. Вона й не здогадувалася, що він уміє так переконливо брехати.

— Я так поспішав, — провадив Мо, — що не встиг знайти, де лишити Меґі, тож узяв її з собою. Я знаю, ти дітей не любиш, але Меґі не вимащує книжки повидлом і не вириває з них сторінок, щоб загортати дохлих жаб.

Елінор щось невдоволено буркнула й зміряла Меґі таким поглядом, немовби сподівалася від дівчинки будь-якої капості, незалежно від того, що сказав про неї батько.

— Коли ти привозив її востаннє, в мене так і свербіли руки зачинити її у хліві, — крижаним голосом проказала Елінор. — Сподіваюся, цього разу так уже не буде. — Вона ще раз зміряла Меґі поглядом з голови до ніг, мов небезпечного звіра, якого мала впустити в дім.

Меґі відчула, як від люті в неї спалахнуло обличчя. Їй захотілося додому або назад в їхній автобусик — байдуже куди, аби лиш не переступати поріг цієї огидної тітки, яка своїми крижаними баньками просто-таки наскрізь просвердлювала її.

Нарешті Елінор відпустила поглядом Меґі й подивилася на Вогнерукого, який усе ще збентежено стояв позаду.

— А оцей? — звернулася Елінор до Мо. — Хіба я і його знаю?

— Це Вогнерукий, мій… товариш.

Мабуть, лише Меґі й упало в око те, як батько на мить розгубився.

— Він має їхати далі, на південь. Та, може, ти дозволиш йому переночувати? Адже в тебе стільки кімнат…

— Тільки якщо його ім’я не вказує на те, як він обходиться з книжками, — відповіла Елінор. — Певна річ, на розкішний нічліг нехай не розраховує, йому доведеться вдовольнитися мансардою. За останні роки моя бібліотека так розрослася, що тепер майже всі кімнати для гостей заповнені книжками.

— І скільки ж у вас книжок? — поцікавилась Меґі. Вона-бо сама виросла серед стосів книжок, однак просто не могла уявити собі, що за кожнісіньким вікном такого величезного будинку — самі книжки.

Елінор знову зміряла її поглядом, цього разу вже не приховуючи зневаги.

— Скільки? — перепитала вона. — Гадаєш, я їх лічу, як ґудзики чи горошини? Книжок у мене багато, дуже багато. У кожній кімнаті їх стоїть стільки, що ти й за все життя не перечитаєш. А декотрі з них такі цінні, що я, не вагаючись, роздеру тебе, якщо ти бодай спробуєш до них доторкнутися. Але ж тато сказав, ти дівчинка розумна, тож тобі таке, звісно, й на думку не спаде, чи не так?

Меґі нічого не відповіла. Натомість уявила собі, як стає навшпиньки й тричі плює цій старій відьмі в очі.

А ось Мо засміявся й промовив:

— Ти зовсім не змінилася, Елінор! Язичок гострий, як ніж для паперу. Але попереджаю: якщо роздереш Меґі, я те саме зроблю з твоїми любими книжками!

Вуста в Елінор скривилися в ледве помітній усмішці.

— Непогана відповідь, — мовила жінка й відступила вбік. — Бачу, ти теж не змінився. Входьте. Я покажу книжки, яким потрібна твоя допомога. І ще декотрі.

Меґі завжди гадала, що в Мо страх як багато книжок. Та коли вона переступила поріг тітчиного будинку, то зрозуміла, що помилялася.

Ні, тут не стояли в усіх кутках стоси, як у них удома. Тут кожна книжка вочевидь мала своє місце. Але там, де в людей зазвичай були шпалери, картини чи просто голі стіни, в Елінор стояли й висіли полиці з книжками. У передпокої, через який їх спершу повела тітка, полиці були білі й здіймалися до самої стелі. У кімнаті, яку вони перетнули потім, полиці виявилися вже чорні, як кахельна плитка на підлозі; такі самі були і в коридорі, куди вони завернули далі.

— Оці ось, — зневажливо показала рукою тітка, проходячи повз корінці книжок, що тісно попритискались одна до одної, — зібралися тут за багато років. Вони не дуже цінні, здебільшого нічого особливого. І якщо в когось засверблять руки й він візьме котрусь із них… — тітка коротко зиркнула на Меґі, — то це серйозних наслідків за собою не потягне. Головне, щоб ті руки, коли вдовольнять свою цікавість, ставили книжки на місце й щоб потім серед сторінок не лишалося неапетитних закладок. Хочеш — вір, хочеш — ні… — вона обернулася до Мо, — а в одній з останніх книжок, які я купила — до речі, чудове перше видання дев’ятнадцятого століття, — я й справді знайшла вже сухе кружальце салямі замість закладки.

Меґі не втрималася й пирхнула. Тітка, певна річ, не забарилася кинути на неї ще один не вельми привітний погляд і сказала:

— Немає чого сміятися, юна панночко! Кілька найпрекрасніших книжок, що їх будь-коли надрукували люди, загинуло тільки через те, що якимсь дурноверхим риботоргівцям спадало на розум шматувати їх і загортати в сторінки свою смердючу рибу. А в середні віки пішли прахом тисячі книжок, бо з палітурок вирізали підошви до чобіт, а сторінками топили лазні. — (Згадавши про ті жахливі неподобства, хай навіть творилися вони багато століть тому, Елінор жадібно вхопила ротом повітря.) — Гаразд, годі про це, — видихнула вона. — А то я знову розхвилююсь, а в мене й без того дуже високий тиск.

Вона спинилися перед білими дерев’яними дверима. На них була намальована кітва, навколо якої звивався дельфін.

— Це знак одного знаменитого друкаря, — пояснила Елінор, обводячи пальцем гострий кінчик дельфінового носа. — Саме те, що треба для дверей до бібліотеки, чи не так?

— Я знаю, — сказала Меґі. — Альд Мануцій. Він жив у Венеції. Друкував такі невеличкі книжки, які легко вміщалися в сумках на сідлах у замовників.

— Правда? — Елінор спантеличено поморщила чоло. — А я про це й не знала. В усякім разі, я щаслива власниця однієї з книжок, які він надрукував власноруч. І то ще в тисяча п’ятсот третьому році!

— Ви, мабуть, хотіли сказати, що книжку надруковано в його майстерні, — виправила її Меґі.

— Ну звісно, саме це я й хотіла сказати. — Тітка прокашлялась і глипнула на Мо так докірливо, немовби це він винен у тому, що його донька знає про такі рідкісні речі. Нарешті вона взялася рукою за клямку й, просто-таки святобливо натиснувши на неї, промовила: — Цей поріг ще не переступала жодна дитина. Та позаяк батько, судячи з усього, прищепив тобі певну повагу до книжок, я зроблю виняток. Щоправда, лише за умови, що ти не підходитимеш до полиць ближче, ніж на три кроки. Чи приймаєш ти мою умову?

Якусь хвилю Меґі вагалася: чи не відмовитись? Ох, як же кортіло їй кинути тітці в обличчя, що на всі її коштовні книжки вона чхати хотіла. Але зробити цього вона не могла. Просто в ній брала гору цікавість. Їй навіть здавалося, що крізь прочинені двері вона чує, як на полицях перешіптуються книжки. Тисячі невідомих історій обіцяли вони їй, тисячі дверей до тисяч небачених світів! Перед такою спокусою гордощі Меґі виявилися безсилі.

— Приймаю, — буркнула дівчинка й сховала руки за спину, бо вони вже свербіли від нетерплячки. — На три кроки.

— Розумна дівчинка, — мовила Елінор таким поблажливим тоном, аж Меґі вже пошкодувала, що прийняла її умову.

Нарешті вони переступили поріг найдорожчої святині тітки Елінор.

— О, ти зробила тут ремонт! — вигукнув Мо.

Він сказав іще щось, але Меґі вже нічого не чула.

Вона не відводила очей від книжок. Полиці, на яких вони стояли, пахли свіжо поструганим деревом. Стелажі сягали до самої небесно-блакитної стелі, з якої на дротах звисали, мов поприв’язувані зорі, невеличкі лампочки. Попід стелажами стояли вузенькі подвійні драбинки на коліщатах, готові винести кожного допитливого читача на свої вершини. Були тут і пюпітри, на яких лежали розгорнені книжки, прикріплені позолоченими мідними ланцюжками. Були й скляні вітрини, в яких книжки з потьмянілими від давності сторінками показували кожному, хто над ними схилявся, чудовні картинки. Ні, стриматися Меґі було несила. Вона поквапно кинула погляд у бік Елінор — на щастя, та саме стояла до неї спиною, — ступила крок і опинилася біля вітрини. Дівчинка все нижче й нижче схилялася над склом, поки ввіткнулася в нього носом.

Вицвілі бурі літери були увиті гострими листочками. Невеличка драконяча голова випльовувала на замацану сторінку квітки. Вершники на білих конях поглядали на Меґі так, немовби їх намалювали тонесенькими пензликами з волосу куниці щойно вчора. Поруч стояла молода пара — мабуть, наречений і наречена. На них вороже зирив чоловік у яскраво-червоному капелюсі.

— Оце такі в тебе три кроки?!

Меґі злякано обернулась, однак тітка, схоже, не дуже розгнівалася.

— Так, мистецтво книжкової ілюстрації! — промовила вона. — Колись читати вміли тільки багаті. Тому для бідних у книжках малювали картинки, щоб і вони могли зрозуміти, про що там ідеться. Про їхню насолоду від читання ніхто, звісно, й не думав. Бідні народжувалися працювати, а не втішатися картинками й бути щасливими. Це був привілей багатих. Бідних не навчали, а повчали. Здебільшого на прикладі історій з Біблії, що їх і так усі добре знали. Книжки ті лежали в церквах, і щодня перегорталася сторінка, щоб люди могли побачити нову картинку.

— І ця книжка? — поцікавилася Меґі.

— О, ця, гадаю, в церкві не лежала, — відповіла Елінор. — Ця скоріше дарувала насолоду якомусь дуже великому багатієві. До речі, книжці майже шістсот років. — У тітчиному голосі вчувалися неприховані гордощі. — За такі книжки люди йшли на вбивство й платили життям. А мені, на щастя, досить було заплатити за неї гроші.

По цих словах вона різко обернулася й кинула недовірливий погляд на Вогнерукого, який нишком ступав за ними, мов кіт на ловах. На мить Меґі здалося, що зараз Елінор візьме й виставить його за двері, в коридор. Але Вогнерукий, заклавши руки за спину, стояв перед полицями з таким святобливим виразом на обличчі, що тітка так і не знайшла, до чого причепитися, тож тільки ще раз зміряла його осудливим поглядом і повернулася знову до Мо.

Цей стояв біля одного з пюпітрів з книжкою в руках, корінець якої висів на кількох нитках. Мо тримав книжку так обережно, немовби то був птах зі зламаним крилом.

— То як? — заклопотано запитала Елінор. — Зможеш її врятувати? Я знаю, вона в жахливому стані, та й решта книжок, боюся, не в кращому, але ж…

— Усе це можна полагодити. — Мо відклав книжку вбік і заходився оглядати ще одну. — Але на це в мене піде, либонь, тижнів два, не менше. Якщо тільки не виникне потреба в додаткових матеріалах. Тоді робота може затягтися надовше. Чи готова ти стільки терпіти нас у своєму домі?

— Аякже, — кивнула головою Елінор.

Однак Меґі завважила, який погляд тітка кинула в бік Вогнерукого. Той так само стояв перед стелажами одразу біля дверей, і, крім книжок, для нього, здавалося, на світі більше нічого не існувало. І все ж таки в Меґі склалося враження, що його вух не уникало жодне слово, сказане в нього за спиною.

На кухні в Елінор полиць із книжками не було, жодної, зате там усіх пригостили чудовою вечерею — за дерев’яним столом, що, як запевнила тітка, колись стояв у писарській келії одного італійського монастиря. Щодо цього Меґі мала сумнів. Наскільки вона знала, ченці в монастирях працювали за столами з похилими стільницями, але про це вирішила краще помовчати. Натомість узяла ще один окрайчик хліба й подумала, чи їстівний отой сир, що стояв на нібито письмовому столі. Але цієї миті вона помітила, як батько щось шепнув тітці. Очі в Елінор жадібно загорілись, і Меґі дійшла висновку, що йтися могло лише про одну книжку. Дівчинка відразу згадала про пакувальний папір, блідо-зелену льняну палітурку й гнів у голосі Мо.

Вогнерукий, що сидів поруч із нею, непомітно сховав до свого заплічника шматок шинки — вечеря для Ґвіна. Меґі вгледіла, як із заплічника виткнувся круглий носик і принюхався, сподіваючись дістати ще чого-небудь смачненького. Вогнерукий, перехопивши погляд Меґі, всміхнувся до неї й тицьнув куниці ще трішки шинки. Перешіптування Елінор і Мо його, здавалося, не цікавило. А от Меґі не мала сумніву, що ті двоє про щось нишком домовляються.

По хвилі Мо підвівся й вийшов з кухні. Меґі спитала в тітки, де в неї туалет, і рушила вслід за батьком.

Якось дивно було шпигувати за Мо. Вона навіть не пригадувала, чи робила це коли-небудь доти. Хіба що тієї ночі, коли в їхньому домі з’явився Вогнерукий. Та ще того разу, коли вона спробувала довідатися, чи не Мо і є той дід, що приносить подарунки на Різдво. Їй було соромно підглядати за батьком, але винен був він сам. Навіщо було ховати від неї ту книжку? А тепер він хотів, мабуть, віддати її оцій Елінор, — книжку, поглянути на яку не мала права навіть вона, Меґі! Та книжка, відколи Мо так поквапно сховав її за спиною, вже не йшла Меґі з голови. Дівчинка навіть спробувала була її розшукати — у батьковій сумці, ще доти, як він відніс свої речі до мікроавтобуса. Але знайти книжку не пощастило.

Треба будь-що побачити ту книжку, поки вона, чого доброго, не зникла в одній з вітрин Елінор! Цікаво, чим же книжка така дорога батькові, що він притарабанив її сюди?..

У вестибюлі він, перше ніж вийти надвір, іще раз озирнувся. Але Меґі встигла сховатися за скриню, що пахла нафталіном і лавандою. Дівчинка вирішила не виходити зі своєї схованки, поки батько не повернеться, — адже надворі він одразу її помітить. Час тягся нестерпно повільно, як буває завжди, коли, затамувавши подих, чогось очікуєш. Книжки на білих полицях, здавалося, стежили за Меґі, однак мовчали, мовби здогадуючись, що цієї хвилини думати вона могла лише про одну-однісіньку книжку.

Нарешті Мо повернувся з бурим згортком у руках. «Мабуть, поки що він сховає її тут, — подумала Меґі. — Де ж бо ще книжку можна сховати надійніше, ніж серед тисяч інших книжок! Авжеж. Мо залишить її тут, і ми поїдемо додому. Але ж мені так кортить просто поглянути на неї, хоч один-однісінький раз, перше ніж вона опиниться на одній із полиць, до яких мені підходити ближче ніж на три кроки — зась!»

Мо пройшов повз неї так близько, що вона могла б до нього доторкнутись, однак не помітив її. «Меґі, — часом казав він, — не дивися так на мене! Ти знов читаєш мої думки». Тепер батько виглядав заклопотано, ніби не був певний у тому, чи правильний у нього план. Меґі неквапно полічила до трьох і рушила вслід за батьком. Але той кілька разів так раптово спинявся, що вона мало не наскочила на нього. Він пішов не на кухню, а відразу завернув до бібліотеки. Не озираючись, штовхнув двері зі знаком венеційського книгодрукаря й тихенько причинив їх за собою.

Меґі стояла сама серед усіх отих мовчазних книжок, розмірковуючи, чи не ввійти до бібліотеки й собі… і просто попросити батька показати ту книжку. Невже він на неї так дуже розгнівається? Вона саме набралася духу й уже хотіла була відчинити двері, аж раптом почула кроки — швидкі, рішучі, навіть нетерплячі. Це могла бути лише Елінор. Що робити?

Меґі прочинила сусідні двері й прослизнула всередину. Ліжко з балдахіном, шафа, знімки у срібних рамках, стос книжок на нічному столику, на килимі — розгорнений каталог зі знімками давніх книжок. Це була спальня Елінор. Серце в дівчинки калатало. Вона прислухалася до того, що діється в коридорі, почула енергійну тітчину ходу, а коли двері до бібліотеки причинилися вдруге, вийшла навшпиньках за двері. Вона ще стояла вагаючись біля бібліотеки, коли це на її плече лягла ззаду чиясь рука, а друга, щоб вона від переляку не скрикнула, затулила їй рота.

— Це я! — шепнув їй на вухо Вогнерукий. — Тихо, а то обом нам буде непереливки, розумієш?

Меґі кивнула головою, і Вогнерукий поволі одвів руку від її рота.

— Батько хоче віддати книжку цій відьмі, еге ж? — прошепотів він. — Мо приніс її з автобуса? Скажи, адже він привіз її з собою, так?

Меґі відштовхнула його й прошипіла:

— Не знаю! І взагалі, яке ваше діло?

— Яке моє діло?! — стиха засміявся Вогнерукий. — Може, колись я тобі й розкажу, яке мені до цього діло. А зараз я хочу знати лише одне: чи ти її бачила.

Меґі похитала головою. Вона й сама не знала, чому збрехала Вогнерукому. Може, тому, що він аж надто міцно затис був їй рота.

— Послухай, Меґі! — Вогнерукий пильно подивився дівчинці в очі. Його рубці мали вигляд смужок, що їх хтось понамальовував йому на щоках білою фарбою: дві смужки на лівій, трохи нерівні, а третя, довша, на правій — від вуха до носа. — Каприкорн уб’є твого батька, якщо не одержить тієї книжки! Він його вб’є, розумієш? Я тобі не розповідав, який він? Він хоче мати ту книжку, а коли він хоче що-небудь мати, то неодмінно свого доб’ється. Від нього тут книжку не сховати, про це навіть смішно думати.

— Мо так не вважає!

Вогнерукий випростався й поглянув на двері до бібліотеки.

— Атож, я знаю, — пробурмотів він. — У цьому ж і вся проблема. І саме через це… — Він узяв її ззаду за плечі й підштовхнув до причинених дверей. — Зараз ти з таким виглядом, ніби нічого не знаєш, увійдеш туди й довідаєшся, що ці двоє надумали робити з книжкою. Домовились?

Меґі хотіла було запротестувати, та не встигла вона отямитись, як Вогнерукий відчинив двері й увіпхнув її до бібліотеки.


ЯКЩО ВИ НАДУМАЛИ МАРНУВАТИ МІЙ ЧАС | Чорнильне серце | Усього-на-всього картинка